2.4. Проблеми реалізації міжнародно-правових стандартів в діяльності місцевих загальних судів України

Взявши курс на європейський демократичний шлях розвитку ми повинні прикласти максимум зусиль для того, щоб діяльність судової системи України в цілому і місцевих загальних судів зокрема відповідала б європейським стандартам.

Одним із таких важливих стандартів є право на справедливий судовий розгляд закріплене в ст.6 Конвенції “Про захист прав і основних свобод людини,” прийнятої в м. Римі 4 листопада 1950 року [97]^[246].

Процесуальними гарантіями, якими може скористатися особа при розгляді її цивільного позову в національному суді, що закріплені в ст.6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини є:

- доступ до суду та право на виконання рішення суду;

- розгляд справи судом, створеним відповідно закону;

- розгляд справи безстороннім і неупередженим судом;

- розгляд справи в розумні терміни;

- відкритість процесу та публічність проголошення суду.

Питання доступу до правосуддя в місцевих загальних судах особливо актуальне і тому потребує окремої уваги. Як вже наголошувалося – місцеві загальні суди розглядають біля 90 відсотків всіх судових справ по першій інстанції і тому доступ до правосуддя в цих судах є важливим фактором який гарантує захист законних прав та інтересів громадян суб’єктами судової влади, зокрема місцевими загальними судами.

Так ст.8 Загальної декларації прав людини встановлює право за кожною людиною на ефективне поновлення в правах національними судами у разі порушення її основних прав, наданих конституцією або законом [94]^[247].

Встановлені діючими нормативно-правовими актами організаційні основи доступу до правосуддя в місцевих загальних судах умовно можна поділити на три складові частини: територіальну, процесуальну і матеріальну (економічну).

1. Організаційно-правове визначення територіальної частини полягає у визначені географічних меж розповсюдження компетенції певного місцевого суду.

2. Процесуальна частина визначає організаційні основи порушення судової справи її розгляду, яким передбачено саму процедуру порушення судової справи, розгляд її і можливість оскарження винесеного рішення.

3. В третій частині об’єднуються економічні передумови, організаційно-правового забезпечення доступу до правосуддя, в першу чергу на рівні загальних місцевих судів.

Так однією із головних умов провадження по справах цивільного судочинства є сплата державного мита сторонами по цивільній справі. Державне мито, яке сплачує учасник судового розгляду є своєрідною платою державі за ту роботу, яку виконують, судді по розгляду даної справи, апарат суду, який забезпечує такий розгляд і т.п.

Також державне мито виступає платою юридичних та фізичних осіб за вчинення в їх інтересах місцевими загальними судами дій, та видачу документів, що мають юридичне значення.

При аналізі розмірів даного платежу, визначених у Декреті Кабінету Міністрів “Про державне мито” яскраво виявляється невідповідність суми такої сплати фактичним затратам на здійснення вищезазначених дій. Так наприклад при подачі заяв і скарг немайнового характеру сторона сплачує державне мито в розмірі 17 грн., або одного неоподаткованого мінімуму доходів громадян [50]^[248].

Наші опоненти можуть зауважити, що для певних категорій громадян це вже не така і мала сума. Але для іншої, досить значної категорій громадян, така сума надто низька.

На нашу думку проблема оплати державного мита, як засобу доступу до правосуддя якраз і полягає у відсутності диференційованого підходу до вирішення даної проблеми: низький розмір держмита і внаслідок чого бідні і незабезпечені суди, низькооплачувані судді та працівники суду, що явно не сприяє їх незалежності та неупередженості при розгляді справи.

Не є виходом із даної ситуації значне підвищення розміру державного мита, так як це вдарить в першу чергу по низькооплачуваних верствах населення, які є найменш захищені і в правовому полі.

Ми вбачаємо необхідність докорінно змінити сам підхід до порядку сплати державного мита і за основу брати майновий стан його платників. Тобто процентні ставки повинні вираховуватися не від розміру неоподаткованого мінімуму громадян, а від доходів отримуваних платником за минулий рік. Погодьтеся, що сплатити 17 грн. пенсіонеру, який отримує 90 грн. пенсії та мільйонеру, прибуток якого складає мільйон і більше гривень явно не адекватно.

Наступною матеріальною проблемою доступу до правосуддя в місцевих загальних судах є висока плата за надання кваліфікованої юридичної допомоги, яку не завжди може сплатити сторона цивільного чи кримінального судочинства, а інститут участі адвоката в справі за призначенням робить лише видимість надання такої допомоги.

Тобто в Україні давно вже назріла проблема створення інституту державної адвокатури, яка могла б надати кваліфіковану юридичну

допомогу найменш захищеним громадянам нашого суспільства.

Покладання такого захисту на органи прокуратури, є неефективним і непрактичним, тому, що на прокуратуру покладаються державою ще ряд важливих функцій за виконанням яких, вона не завжди в змозі надати ефективну правову допомогу громадянам в захисті своїх законних прав та інтересів в суді.

Актуальною дана проблема являється не тільки при здійсненні цивільного судочинства, а також і в кримінальному судочинстві.

Зокрема порушення і розгляд судом кримінальних справ так званого “приватного звинувачення” що передбачено ст.27 КПК України. Обвинувачення по даних категоріях справ законодавець поклав на самого потерпілого. Звичайно кваліфіковано побудувати обвинувачення, зібрати докази, навіть оформити скаргу без належної правової допомоги як показує практика потерпілому важко і інколи просто неможливо. Все це тягне за собою значні матеріальні затрати, тобто мало того, що людина потерпіла від злочину – вона без матеріальних затрат не може себе захистити в кримінальному судочинстві. На думку автора це є недопустимим і цей інститут потребує термінового вдосконалення шляхом проведення досудового слідства органами внутрішніх справ по даній категорії злочинів.

“Міжнародний досвід свідчить, що головна роль у забезпеченні вразливих верств населення кваліфікованою юридичною допомогою належить державі, на якій лежить обов’язок щодо прийняття та належного фінансування системи надання юридичної допомоги” [123]^[249], – зауважує Марочкін І.Є.

Доступ до суду є також гарантією закріпленою в ст.6 Конвенції “Про захист прав людини та основних свобод” прийнятої в м. Римі 4 листопада

1950 року. Найбільш важливим кроком Європейського суду з прав

людини стало проголошення того, що ст. 6-1 Конвенції гарантує передусім доступ до суду.

Право доступу до суду гарантує як доступ фактичний, так і закріплений в законі, при цьому часткова або строкова заборона звернення до суду є порушенням вищевказаної статті.

Слід відмітити, що автор в грудні 1998 року був представником України на міжнародному семінарі на тему “Доступ до судової системи” у рамках програми ради Європи стосовно правового співробітництва у галузі прав людини в м. Відень в Австрії.

В завершення семінару його учасники прийняли звернення до судді. Зокрема в ньому наголошувалося, що звернення до суду є основним правом в будь-якій державі, яка керується законом. Це є право, яке існує на всіх рівнях судового процесу і яке включає виконання різних процедур при залученні значної кількості юристів. Це право повинно бути належним чином організовано в кожній державі, яка є членом Ради Європи.

Юридична допомога і порада. Вибір рішення в суперечливій ситуації, роль адвоката і виконання судових рішень – все це є обов’язковим в забезпеченні доступу до суду. Ефективність і справедливість юридичного судочинства повинні бути взяті до уваги на всіх етапах судового розгляду згідно з рекомендацією (94)12 Ради Європи.

Щоб полегшити доступ до суду учасники семінару погодилися з тим, що існує потреба для громадян одержувати більше інформації і порад про їхні юридичні права, особливо на стадії до судового розгляду.

Надання юридичної допомоги і поради згідно з Європейською Конвенцією прав людини і рішенням Ради Європи (78)8 вважається особливо важливим в полегшенні звернення до суду.

Роль адвоката на всіх судових стадіях є основною в наданні допомоги сторонам, щоб досягнути справедливого суду і в зверненні до судді. Інші юристи, такі як працівники юстиції, нотаріуси та ін. можуть також допомогти сторонам у визначенні їхніх прав та обов’язків в суді.

Одним з головних складових елементів у системі справедливого судочинства є доступ до процедури з усіма атрибутами судової форми контролю: держава не може обмежити або скасувати судовий контроль у певних галузях (Голдер проти Сполученого Королівства, 1975). Зацікавлена особа повинна мати можливість розгляду своєї справи в суді, і їй не повинні заважати надмірні та практичні перепони.

Розгляду спору не повинні заважати надмірні правові чи практичні перепони: ускладнені чи формалізовані процедури прийняття та розгляду позовних заяв; високі ставки судового мита; недоступність адвокатської допомоги; відсутність спрощених процедур для розгляду нескладних справ, а також справ про права, що вимагають оперативного (термінового) захисту.

Відмова в правосудді заборонена.

При цьому Європейський суд допускає у виняткових випадках можливість обмеженого доступу до суду приватних осіб, наприклад, для психічно хворих під час лікування; для осіб, схильних до сутяжництва. При цьому будь-яке обмеження права доступу до суду повинно переслідувати певну мету, а також розумно відповідати цій меті [137]^[250].

Застосування статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини як в цивільній, так і в кримінальній галузі права передбачає право на розгляд незалежним і безстороннім судом, встановленим законом . Це положення закріплює “право на суд”. Воно включає три елементи, в першу чергу – це наявність “суду”, створеного на підставі закону, причому такого, що відповідає критеріям незалежності і безсторонності.

Щодо безсторонності суду існує дві вимоги: суд повинен бути суб’єктивно вільний від упередження чи зацікавленості в результаті справи, по-друге, він також має бути безсторонній з об’єктивної точки зору, тобто має запропонувати досить гарантій для виключення будь-якого обґрунтованого сумніву стосовно його безсторонності (справа Фіндлей, ор. сіt). Щоб задовольнити ці вимоги, суд повинен відповідати суб’єктивному і об’єктивному тесту: “Існування безсторонності для цілей статті 6 параграф 1 повинно визначатись згідно суб’єктивного тесту, тобто на підставі особистого переконання окремого судді в даній справі, і також згідно об’єктивного тесту, тобто встановлення, чи суддя має гарантії, достатні для виключення будь-якого законного сумніву стосовно безсторонності” (справа П’єрсак, А 53 параграф 30) [137]^[251].

Як зауважував Суд, суддя є безсторонній, поки зворотне не буде доведено (справа ле Компта, ван Лейвена і де Мейра, А 43 параграф 58 ). До того ж необхідно зазначити, що, крім всього, суди зобов’язані заслуговувати на довіру учасників процесу, особливо обвинувачених.

Європейський суд стверджує в справах Делкурта (А 11 параграф 31), П’єрсака (А 53 параграф 30 ) і де Куб бера (А 86 параграф 26): “…будь-який суддя, стосовно неупередженості якого є обґрунтований сумнів, повинен заявити самовідвід” [137]^[252].

Закріплений в даній статті принцип розумного строку встановлює стандарти, протягом якого має відбутися судовий розгляд. Позиція Європейського суду зводиться до того, щоб зволікання судового розгляду суттєво не впливало на становище по справі. При вирішенні кримінальних справ відлік розумного строку розпочинається з моменту “офіційного повідомлення, що передається особі компетентним судовим органом з висунутим обвинуваченням.”

Вимога слухання справи протягом “розумного сроку” передбачає виникнення двох основних питань: який термін (строк) необхідно брати до уваги і чи можна вважати його розумним.

До строку розгляду справи входить весь строк розгляду претензії особи, що захищає свої права як в адміністративних, так і в судових органах держави, – члена Ради Європи, а також термін фактичного виконання рішення. Розумність строку в судовому розгляді визначається в залежності від конкретних обставин страви, складності спору, поведінки сторін в процесі, добросовісності судових структур, що розглядають спір, а також видають виконавчі документи.

При цьому Європейський суд, як правило, виключає з цього строку періоди, коли затягування розгляду ініціювалося приватною особою (вивчаються клопотання, внесені приватною особою, підстави зміни її адвоката, причини немотивованої відсутності сторін в судовому процесі та інше).

Невиправдані дії державних органів (по затягуванню розгляду скарг), а також судів (відмова в прийнятті позовних заяв, необ’єктивний розгляд справ, невиправдане об’єднання справ, зміна суддів, зупинення та призупинення розгляду та інше) розцінюються як факти, що свідчать про порушення принципу розумності строку розгляду.

Привертає увагу і той факт, що судді в європейських країнах наділені набагато більшими і широкими повноваженями, що до проведення судового процесу. Перебуваючи на стажуванні в якості судді-волонтера автор був присутнім на судових процесах і коли постало питання чи можна бути присутнім в нарадчій кінаті під час винесення рішення, це питання просто вирішив суддя, який головував в судовому засіданні і надав автору таке право після прийняття ним присяги як судді-волонтера.

Повертаючись до питання строків розгляду цивільних справ необхідно при їх визначенні в першу чергу враховувати місце проживання сторін, свідків і т.п., їх кількість і це дійсно не можна детально регламентувати нормою закону. Однак в нашій судовій системі розгляд цивільних справ з порушенням приведених вище строків є недоліком в роботі судді і фактично може бути підставою про ініціювання його дисциплінарної відповідальності.

Своє втілення вимоги Конвенції стосовно строків розгляду судових справ знайшли в певній мірі в ст. 157 нового ЦПК України прийнятого 18 березня 2004 року:

1.Суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів – одного місяця.

2. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може продовжити розгляд справи, але не більш як на один місяць [37]^[253].

Однак і ця правова норма на нашу думку не є зовсім досконалою, тому що при встановленні терміну розгляду справи судом слід враховувати кількість позивачів і відповідачів, місце їх проживання, наявність засобів зв’язку і т.п.

Ст. 6 Конвенції встановлює право на відкритість судового розгляду та публічне проголошення судового рішення, які забезпечують можливість проведення розгляду в присутності всіх осіб, що захищають свої права, а також зацікавлених осіб.

Суд відмітив, що публічність судового розгляду направлена на захист сторін від таємного правосуддя, яке не підпадає під контроль громадськості, і що вона також є одним із засобів збереження довіри в судах всіх рівнів (Axen від 8 грудня 1983 року Series A # 72, p.12, §25) [137]^[254].

При цьому Європейський суд наполягає на позиції, яка стверджує, що питання фактичних обставин справи спору повинні розглядатись тільки в присутності сторін справи та інших зацікавлених осіб. В той же час з позиції Європейського суду обговорення судом питань права можливе і при відсутності сторін справи.

Представники громадськості і засобів масової інформації не допускаються в судове засідання при розгляді фактичних обставин лише з мотивуванням такої заборони моральними підставами та нормами, що захищають державну таємницю.

Іноді міркування збереження професійної таємниці чи захисту приватного життя клієнтів або пацієнтів можуть виправдати закритий розгляд з професійної дисципліни, але це залежить від обставин конкретної справи, і загальна заборона публічного розгляду була б невиправданою.

Незалежно від цієї обставини дотримання вимоги публічності обов’язкове в стадії винесення мотивувального судового рішення. Це не потрібно сприймати, як вимогу публічно проголошувати рішення в усіх випадках, тим не менше необхідно дотримуватися відповідній випадку формі відкритості. Зокрема, може бути достатнім передача до канцелярії рішення суду, де зацікавлена особа може з ним ознайомитись (Pretto and Others від 8 грудня 1983 року Series A # 71, p.12, §27; Sutter від 22 лютого 1984 року Series A # 74, p.14, §31-34 ) [137]^[255].

Пункт 1 ст.6 Конвенції перелічує елементи, що складають систему справедливого судочинства відповідно до європейської моделі права.

Аналіз прецедентної бази дозволяє зробити чіткі висновки стосовно процедурних вимог у забезпечення справедливого судового розгляду.

Судовий розгляд визнається справедливим при умові забезпечення рівного процесуального положення сторін, що приймають участь у спорі.

Для підтвердження необхідності дотримання цього принципу Європейський суд, встановлюючи відсутність процесуальних і фактичних привілеїв у сторін, перевіряє: фактичну змагальність сторін в процесі; незалежність і законність призначення експертів і експертиз; законність методів отримання доказів; вмотивованість рішень, порядок і фактичну можливість оскарження судових рішень сторонами, а також неможливість втручання в порядок оскарження судових рішень осіб, що не приймають участь у спорі і чиїх прав не торкнулися судові акти; фактичну можливість участі сторін на всіх стадіях розгляду справи.

Особа, що захищає свої приватні права, повинна: бути фактично повідомлена зрозумілою їй мовою про час і місце судового засідання; мати можливість захищати свої права особисто чи через своїх представників, а також отримати допомогу перекладачів; вільно надавати докази, що підтверджують її права.

Важливою проблемою яка не сприяє ефективній роботі по організації судочинства в місцевих загальних судах це надзвичайне деталізування судових рішень, вироків, постанов та ухвал.

При надзвичайно високому навантаженні це настільки ускладнює роботу суддів, що інколи вони вимушені процесуальні документи писати в неробочий час, святкові і вихідні дні, тому що від дотримання формальних вимог цих документів залежить їх доля під час розгляду в апеляційній або касаційній інстанції.

Важливо що з такою думкою погоджується голова Верховного Суду України Маляренко В.Т. – “ …форма розвантаження суддів – це процедура оформлення судових документів. Я вважаю, що судді не обов’язково розписувати рішення повністю з усією детальною аргументацією, чому він постановив таке рішення, а не інше. Це колосальна робота. До того ж цього ніхто не вимагає. З отих шести мільйонів справ оскаржено приблизно 10 відсотків, 90 відсотків, тобто 5 з гаком мільйонів рішень, ніхто не оскаржує. Навіщо суддя втрачає стільки часу і сил для складання деталізованого рішення?

Я хочу, щоб мене зрозуміли правильно. Розписувати в рішенні аргументи суддя повинен і має це робити. Але в розумних межах.” [120]^[256].

Практичним підтвердженням вищенаведеного є досвід того ж швейцарського суду, так зокрема цивільна трудова справа, яка розглядається в суді складає всього… один аркуш паперу у вигляді бланку.

Титульна сторінка містить дані позивача і короткий зміст його позовних вимог. 1\2 частина звороту містить дані відповідача і короткі його заперечення стосовно позову і нижня половина зворотньої сторони містить рішення суду в короткій формі. Думаю суддям місцевих загальних судів України такий розгляд трудових спорів важко уявити після стосів всяких довідок та запитів, протоколів судових засідань і детально описаних рішень. Все це як правило складає товсті томи справ.

10 липня 1998 року в Лісабоні учасники всебічного семінару за законом про статус суддів, організованого Радою Європи, прийняли Європейську хартію про закон про статус суддів. Цю Хартію було ухвалено зібранням представників судових систем більшості європейських країн, у тому числі України, скликаного Радою Європи у межах здійснення проекту № 3 правового співробітництва країн Центральної та Східної Європи “Феміда” [137]^[257].

При прийнятті Хартії було враховано :

1) положення статті 6 Конвенції про захист прав й основних свобод людини, що передбачає право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону;

2) основні принципи Організації Об'єднаних Націй про незалежність суддів, схвалені Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй у листопаді 1985 року;

3) рекомендації N R (94) 12 Комітету міністрів державам-членам Ради Європи щодо незалежності, ефективності і ролі суддів [137]^[258].

Прийняття даної Хартії було зумовлено необхідністю мати офіційний документ, призначений для всіх європейських держав, в якому були б викладені положення, спрямовані на забезпечення найбільших гарантій компетентності, незалежності і неупередженості суддів.

Дана Хартія покликана сприяти більш ефективному розвитку незалежності суддів, зміцненню верховенства права, захисту свободи особи в демократичних державах.

Слід відмітити, що положення Європейської Хартії про закон “Про статус суддів” носять рекомендаційний характер і мають враховуватися європейськими країнами в законодавстві про статус суддів з метою забезпечення найвищого рівня гарантій у конкретних формулюваннях. У національні закони не можуть вноситися зміни, спрямовані на зниження рівня гарантій, уже досягнутих у відповідних країнах.

Метою закону про статус суддів є забезпечення компетентності, незалежності і неупередженості, на які законно розраховує кожна людина при зверненні до суду за захистом своїх прав та інтересів. У ньому не повинно бути положень і процедур, здатних підірвати впевненість у такій компетентності, незалежності і неупередженості.

У кожній європейській державі основні принципи закону про статус суддів викладаються у внутрішніх нормах вищого рівня, а його правила – у нормах не нижче законодавчого рівня.

В українському законодавстві гарантії компетентності, незалежності і неупередженості суддів встановлюються Конституцією України, Законом України “Про статус суддів” та Законом України “Про судоустрій України”.

Відповідно до статей 124, 126, 129 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

На перший погляд вказані гарантії незалежності та недоторканості суддів в Україні дійсно відповідають кращим європейським взірцям законодавства що забезпечує належний статус суддів, однак як вже наголошувалося вище головна проблема цих гарантій полягає в тому, що на практиці вони в більшості випадків не діють і залишаються лише деклараціями.

Яскравим тому підтвердженням є ряд безпідставних порушень кримінальних справ стосовно суддів в м. Харкові. З цього приводу Бойко П. зазначає: “На сьогодні як бачимо, прокуратура не церемониться з суддями і поводиться з ними, як звичайним кримінальним елементом.” [18]^[259].

Відповідно до частин других статей 6, 19 Основного Закону України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

[18]^[1] Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зазначені положення Конституції реалізуються, зокрема, в Законі України “Про судоустрій України”, який визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлює загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою. Цей Закон був прийнятий Верховною Радою України 7 лютого 2002 р. та набув чинності і введений в дію з 1 червня 2002 р.

Так, відповідно до положень цього Закону, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно на підставах, у межах та порядку, передбачених Конституцією України та законами. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність.

І тут виникає риторичне запитання яка і яким законом передбачена відповідальність за взяття на себе виконання функцій суду іншими особами?

Так в розділі ХVІІІ “Злочини проти правосуддя” КК України відсутні статті, які передбачали б притягнення до кримінальної відповідальності за вказане порушення.

Усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.

Суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону. Органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об’єднання, а також юридичні особи зобов’язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняються і тягнуть кримінальну відповідальність.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 19 травня 1999 року N 4-рп/99 [215]^[260] народний депутат України не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, до голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ. Але разом з тим, законодавець закріпив в ст. 97 Закону України “Про судоустрій України” право народного депутата на ініціювання питання про дисциплінарну відповідальність судді. Наглядним тому прикладом є практика народного депутата Червонія В., який в 2004 році навіть дав оголошення в газеті, з пропозицією громадянам подавати йому скарги на суддю Рівненського міського суду К.

Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу передбачених законом гарантій самостійності судів, незалежності та правової захищеності суддів.

Щодо цього положення Європейської Хартії про статус суддів, то на жаль воно в нашій країні періодично порушується в сторону погіршення, це зокрема внесення змін до п. 2.ст. 13 Закону України “Про статус суддів” Верховною Радою України 8 жовтня 1999 року.

Цей пункт в попередній редакції зазначав: “Судді не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності і взяті під варту без згоди Верховної Ради України. Вони не можуть бути піддані заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без згоди органу який обрав суддю на посаду.”[66]^[261].

В новій редакції законодавець значно “урізав” ці гарантії: “Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом” [69]^[262].

Крім того, слід зазначити, що Кримінальним кодексом України передбачена кримінальна відповідальність, зокрема, за втручання в діяльність судових органів (стаття 376), погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного (стаття 377), умисне знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного (стаття 378), посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (стаття 379).

Так, відповідно до частини першої статті 376 Кримінального кодексу України кримінальна відповідальність передбачена за втручання в будь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків або добитися винесення неправосудного рішення. Більш суворе покарання передбачено за ті самі дії, якщо вони перешкодили запобіганню злочину чи затриманню особи, яка його вчинила, або вчинені особою з використанням свого службового становища.

Також більш суворі покарання передбачають санкції статей 377, 378, 379 Кримінального кодексу України, якими встановлено відповідальність за погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо судді, народного засідателя чи присяжного, а також щодо їх близьких родичів у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя; за умисне заподіяння побоїв, легких, середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень, вбивство або замах на вбивство судді, народного засідателя чи присяжного або їх близьких родичів у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя; умисне знищення або пошкодження майна, що належить судді, народному засідателю чи присяжному або їх близьким родичам, у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя.

Разом з тим в законодавстві існує ряд недоліків, що заважають неухильному дотриманню вищевказаних нормативно-правових актів, що передбачають гарантії незалежності суддів. Так, з метою недопущення корупції серед працівників суддівського корпусу, зміцнення незалежності та неупередженості правосуддя необхідно переглянути оплату праці суддів, підготувавши проект Закону України “Про оплату праці суддів та працівників апарату судів”.

Згідно з положеннями статті 6 Європейської хартії про закон “Про статус суддів” судді мають право на винагороду, рівень якої повинен бути таким, щоб вони були захищені від тиску при прийнятті ними рішень і в роботі взагалі...

Розмір винагороди може залежати від стажу, від характеру обов’язків, виконання яких доручається суддям у професійній якості, і від важливості задач, покладених на них, причому оцінка всіх цих факторів повинна проводитися в умовах гласності [117]^[263].

Відповідно до ст. 44, 45 Закону “Про статус суддів” суддям гарантується заробітна плата, яка складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та ін.

Слід відмітити, що законодавець і цьому плані не запізнився з погіршенням матеріального становища суддів, так зокрема з 1 січня 2004 року із заробітної плати суддів проводиться вирахування прибуткового податку в розмірі 13 відсотків від загальної суми чого раніше не робилося.

Не пізніше ніж через шість місяців після обрання суддя, який потребує покращення житлових умов, забезпечується житлом у вигляді окремої квартири або будинку. У випадку незабезпечення судді житлом у вказаний строки суд за рахунок державного бюджету може придбати квартиру або будинок за ринковими цінами та передати їх у користування судді.

На жаль й ця важлива гарантія незалежності суддів являється поки, що декларацією, за свою багаторічну судову практику, автор не зустрічав суддю, який на протязі 6 місяців після призначення отримав б житло. Разом з тим реальною є картина, коли сотні суддів роками чекають гарантованого житла.

Формальною правовою фікцією є те, що суд за рахунок державного бюджету може придбати квартиру або будинок, так як законодавцем не прийнято механізму такого придбання.

Крім того, суддя та члени його сім’ї мають право на безоплатне медичне обслуговування у державних установах охорони здоров’я, однак це конституційне право кожного громадянина України і незрозуміло в чому тут полягає особливий статус судді.

Судді, що досягли встановленого законом віку для виходу в відставку із суддівської посади, повинні одержувати пенсію по виходу у відставку, рівень якої повинен бути якнайближче до рівня їхньої останньої заробітної плати як судді.

Разом з тим у Законі України “Про державний бюджет України на 2005 рік” та на наступні роки необхідно передбачати належний процес формування бюджету в частині фінансування судів з тим, щоб виділених коштів було достатньо для здійснення незалежного судочинства. Видатки на утримання судів повинні передбачатись у цьому Законі окремим рядком для кожного суду.

В обов’язковому порядку необхідно забезпечити суддів відповідними засобами особистої безпеки через органи МВС.

Потребує вдосконалення механізм підбору, підготовки та підвищення кваліфікації суддів, у зв’язку із чим слід переглянути повноваження та формування складу органів суддівського самоврядування і Вищої ради юстиції.

З метою вдосконалення механізму стосовно недопущення необґрунтованого притягнення суддів до дисциплінарної і кримінальної відповідальності, зміцнення незалежності та недоторканності суддів необхідно внести відповідні зміни до Закону України “Про статус суддів”.

Судова влада повинна бути незалежною не тільки від “формальних” гілок влади, але й від реальних, таких як економічна та соціальна влада. Тому вважаю за доцільне у п. 1 статті 1 Закону України “Про статус суддів” посилатись на незалежність без будь-якого уточнення від кого, а також згадати принцип розподілу влади.

Тепер що до ст. 3 Закону України “Про статус суддів”, яка проголошує: 1. “Судді у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежними, підкоряються тільки законові і нікому не підзвітні.” [117]^[264].

Вказана норма перекликається і з ст. 12 п. 2 вищевказаного Закону: “Суддя не зобов’язаний давати будь-які пояснення що до суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в його провадженні…” [117]^[265].

Однак як зрозуміти тоді положення ст. 203 ЦПК України, що за письмовою заявою сторін, суд у десятиденний строк обґрунтовує висновки суду в окремому процесуальному документі?

Незалежність суддів має сенс, коли йдеться про здійснення правосуддя, а не про будь-яку діяльність щодо здійснення правосуддя. При здійсненні правосуддя можуть виникати організаційні питання, яких принцип незалежності не повинен стосуватися. Так наприклад суддя зобов’язаний дотримуватися трудового розпорядку дня, не порушувати трудову дисципліну і в цьому він в першу чергу підзвітний голові суду.

Однак ми вважаємо, що незалежність не передбачає відсутності підзвітності. Незалежність означає можливість вирішувати питання без чийогось наказу чи тиску та бути вільним від шкоди чи винагороди за ухвалення того чи іншого рішення. Але вона не означає відсутності відповідальності за несвоєчасне прийняття рішення, образливе ставлення до сторін процесу тощо.

Ст. 12 Закону України “Про статус суддів” передбачено, що будь-яке не передбачене законом втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом. На нашу думку, передбаченого законом втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя бути взагалі не може.

З метою недопущення будь-якого впливу на суди необхідно змінити порядок призначення суддів на адміністративні посади з тим, щоб вони обирались самими суддями .

Встановлення міжнародних гарантій належної діяльності місцевих загальних судів окрім проблеми недосконалості законодавства України, на цей час є недотримання положень чинного законодавства. На цю проблему вказав Європейський суд з прав людини в своєму рішенні від 25 липня 2002 року у справі “Совтрансавто-Холдинг проти України”. У цій справі Європейський суд звернув увагу на „численні випадки втручання в судове провадження українських органів державної влади на найвищому рівні. Якими б не були мотиви, представлені Урядом на виправдання такого втручання, Суд вважає, що воно, з огляду на його зміст та спосіб здійснення, є таким, що суперечить поняттю “безсторонній і незалежний суд” в сенсі §1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Ці випадки втручання з боку органів державної виконавчої влади відображають, крім того, брак поваги до самого функціонування судової гілки влади” [173]^[266].

Слід зазначити, що у Верховному Суді України 17 березня 2004 р. відбулася зустріч із делегацією Секретаріату Ради Європи на чолі з директором Жаном-Луї Лораном з питань дотримання вимог міжнародно-правових норм про статус судді.

Місія делегації полягала в моніторингу та аналізі виконання зобов’язань, які взяла на себе Україна перед Радою Європи. Було повідомлено, що найближчим часом на тристоронній зустрічі представників Ради Європи, Європейської Комісії та України обговорюватиметься досягнуте в рамках IV програми, термін якої закінчується 2004 року, та плани стосовно наступної V програми на 2005 рік.

Жан-Луї Лоран, констатував, що делегацію, передусім, цікавить сьогоднішній статус суддів у нашій країні і, звичайно, питання щодо їх безстрокового обрання на цю посаду. За його словами, в Страсбурзі дуже емоційно сприйняли запропоновані останнім часом зміни та поправки до Конституції України. Зокрема, щодо терміну обрання суддів на 10 років та процедури обрання Президента України. В країнах-членах Ради Європи існує переконання, що суддя має обиратися на посаду пожиттєво, а будь-яке обмеження цього терміну є обмеженням свободи його діяльності та інституту судочинства взагалі ^[267].

Справді, проблема статусу суддів в Україні виникала протягом років незалежності. Адже у свідомості багатьох представників державних органів, в тому числі й парламентаріїв, – застаріле ставлення до суду як до інституції, що належала певного часу до правоохоронних органів, і якою можна було керувати при вирішенні конкретних справ. Проте після набуття Україною незалежності й прийняття 1992 року Закону “Про статус суддів” відбулася різка зміна у ставленні до суддівського корпусу загалом й до кожного судді зокрема як до представника державної влади.

Так, до недавнього часу були спроби змінити підходи до обрання суддівського корпусу, що напрацьовані протягом останніх років й виправдали себе на практиці: суддя, пропрацювавши 5 років й позитивно себе зарекомендувавши, обирається пожиттєво. Зміна зазначеного порядку могла б призвести до невизначеності статусу судді, який працював би, розмірковуючи: буде він обраний на наступний термін чи ні. Але це зовсім не означає, що судді змінили свій світогляд та ставлення до своєї посади. Ми як були суддями, так і залишилися ними, й вважаємо, що ми справді самостійна гілка державної влади.

Значною мірою цьому сприяють заходи міжнародних організацій щодо України. Завдяки їхнім програмам судді нашої країни на власні очі побачили, зокрема у Європі та за її межами, яким справді має бути суд у державі і яким має бути відношення державних органів до суддів. Отож нещодавно при активній роботі керівництва Верховного Суду та Ради суддів України з парламентаріями вдалося переконати законодавців у тому, що судові органи – це окрема гілка влади, а суддя має обиратися на посаду безстроково^[268], – констатував заступник Голови Верховного Суду України А.Г. Ярема .

У Верховному Суду України відповіли на ряд інших запитань представників Ради Європи. Зокрема, щодо застосування в українському судочинстві норм Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини також визнали, що створення Касаційного суду України не відповідає положенням чинної Конституції; про підвищення кваліфікації та професійного рівня суддів, висвітлення розгляду справ у ЗМІ тощо.