3.1. Застосування міжнародних правових актів при реалізації прав і законних інтересів потерпілого

Процес інтеграції України в європейський правовий простір вимагає вжиття всіх необхідних організаційних, правових, фінансових та інших важливих заходів щодо ефективного забезпечення та реалізації захисту прав і законних інтересів кожної особи.

Дотримання прав, свобод і законних інтересів кожної особи у будь-якій галузі права, на думку Ю. В. Лисюка, є фундаментом розвитку самої людини, суспільства та держави в цілому, оскільки становлення суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави прямо залежить від дотримання, реалізації та захисту основних прав і свобод людини в державі, які в свою чергу виступають ключовим та основним гарантом правового статусу держави [240, с. 52]. З приводу цього цілком доречно зазначив О. О. Юхно, що до цього нас спонукають як внутрішні, так і зовнішні чинники. До зовнішніх чинників учений відніс вимоги Ради Європи, зокрема й у сфері кримінального судочинства, а до внутрішніх намагання нашої країни побудувати правову, демократичну державу, яка б гарантувала забезпечення і реалізацію прав і свобод її громадян [241, с.

Як свідчить історія, Друга світова війна змінила погляди на гарантії миру в усьому світі. Так, уперше у світовій історії людство збагнуло справжню цінність демократичних засад суспільства прав і свобод людини. Саме після Другої світової війни принципово оновилися інституційні правові механізми захисту прав людини. Починаючи з цього часу вони перестали бути суто внутрішньою компетенцією держав і набули міжнародного значення, втілившись в ідеї утворення нового міжнародного правопорядку, основою якої є повага до основних прав і свобод людини [242, с. 12-13].

Розпочинаючи новий відлік часу, міжнародною спільнотою було прийнято Загальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 року, в якій вперше було сформовано основні права та свободи людини і громадянина, які в усьому світі розцінюються як правові стандарти. Декларацією проголошено, що всі люди є вільними й рівними у своїй гідності та правах, що надає кожному право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення основних прав і законних інтересів, закріплених Конституцією та іншими законами [243, с. 10].

У той же час, з цих питань розпочинає активізуватися робота у країнах Європи. Так, з 7 по 10 травня 1948 р. у Гаазі пройшов Конгрес Європи, де було запропоновано створення Союзу європейських держав, що було підтримано і 5 травня 1949 р. під час форуму в Лондоні був підписаний Статут Ради Європи. Перед новообраною міжнародною організацією постало питання офіційного закріплення проголошених демократичних прав і свобод людини та громадянина, гуманістичних ідей, а також створення відповідного органу, який би зміг контролювати дотримання прав і свобод. Пройшовши обговорення, доповнення та врахування рекомендації відповідних Комітетів з правових питань, 4 листопада 1950 р. у Римі була підписана Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод. З моменту прийняття даного міжнародного правового акту до нього неодноразово було внесені зміни та доповнення відповідними Протоколами.

Наступним міжнародним правовим актом у сфері захисту прав, свобод і законних інтересів став Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16.12.1966 р., у якому зазначено, що всі люди є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист законом, а також жодне обмеження чи применшення будь-яких основних прав людини, що визнаються або існують у силу закону, конвенцій, правил чи звичаїв у якій-небудь країні - стороні даного Пакту, не допускається, оскільки сам акт не визнає такі права, а ті, що в ньому визнаються, мають менший обсяг. Разом із цим, було прийнято Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, який визначив механізм розгляду скарг окремих осіб за конкретних обставин [243, с. 14-26].

Таким чином, міжнародне правове визнання та закріплення правової природи основоположних прав і свобод людини та громадянина стало центром пильної уваги. Причинами цього, на думку Т. І. Пашука, стали наступні чинники: по-перше, в рамках правової системи Ради Європи діє специфічний міжнародний правовий інструментарій, гарантуючий права людини, в тому числі й право на ефективний спосіб захисту; по-друге, для захисту прав людини міжнародна спільнота (на європейському правовому просторі) особливу роль відводить ефективним юридичним засобам відновлення порушеного права; по-третє, національне право України повинно бути інструментом її соціально-економічної інтеграції в Європу [244, с. 11].

Досліджуючи міжнародні правові стандарти захисту прав потерпілих у кримінальному процесу, О. В. Капліна зазначила, що одним із перших документів, в якому було звернено увагу на жертв злочинів, стала Конвенція про відшкодування шкоди жертвам насильницьких злочинів (підписана членами Європейської Ради 24 листопада 1983 року), де в статті 2 закріплено необхідність відповідальності держави за шкоду, заподіяну особі в результаті вчинення щодо неї навмисних насильницьких злочинів. Учена відмітила, що у Конвенції підтримується ідею вибіркового відшкодування шкоди лише для певних категорій осіб: а) тим, кому внаслідок навмисних насильницьких злочинів була завдана істотна шкода фізичному стану або здоров’ю; б) тим, хто перебував на утриманні загиблого внаслідок злочину.

Пізніше, 29 листопада 1985 року Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, яка досить широко трактує поняття «жертви злочинів». У Декларації узагальнені найбільш прогресивні досягнення в галузі захисту прав людини. Державам пропонується створити і зміцнити судові і адміністративні механізми, щоб забезпечити можливість жертвам одержувати компенсацію за допомогою офіційних або неофіційних процедур, які б мали оперативний характер, були б справедливими, недорогими і доступними, сприяти тому, щоб судові і адміністративні процедури відповідали потребам жертвам злочинів. Це, зокрема, може бути досягнуто шляхом інформування потерпілих про їх права, обсяг і термін проведення та хід судового розгляду кримінальної справи, а також шляхом забезпечення можливості висловлення і розгляду думок, побажань жертви на відповідних етапах судового розгляду у випадках, що стосується особистих інтересів потерпілого; вжиття заходів по охороні його життя і забезпечення безпеки його сім’ї, свідків з його боку, а також захист від залякування та помсти. У Декларації наголошено на те, що держави повинні розвивати й широко забезпечувати відповідні права й засоби правового захисту для жертв злочинів [245, с. 224-225].

З аналізу вищезазначених міжнародно-правових актів вбачається, що вони закріплюють основні правові вимоги щодо захисту прав потерпілого (жертв злочинів), дотримання яких важливе в кожній демократичній, правовій державі. Зокрема, досить необхідним є положення, що за відповідних обставин правопорушники або треті сторони, які несуть відповідальність за їхню поведінку, повинні надавати справедливу реституцію жертвам злочинів, їх сім'ям або утриманцям.

Крім того, в Рекомендації відносно міжнародного співробітництва в галузі запобігання злочинності та кримінального правосуддя в контексті розвитку, прийнятої Резолюцією 45/107 Генеральної Асамблеї ООН 14 грудня 1990 зазначено, що стосовно жертв злочинів необхідно розробити рекомендації, які повинні містити перелік всеосяжних заходів для проведення роботи щодо захисту, наданню правової допомоги, а також відшкодування (компенсації) шкоди. Такі рекомендації слід застосовувати відповідно до правових, соціальних, культурних і економічних умов кожної країни, а також врахувати важливу роль неурядових організацій у цій сфері діяльності [246].

Питанням відновлення прав потерпілих приділяють увагу й Мінімальні стандартні правила Організації Об'єднаних Націй у відношенні заходів, не пов'язаних з тюремним ув'язненням («Токійські правила), прийняті Резолюцією 45/110 Генеральної Асамблеї ООН 14 грудня 1990 року. Зокрема, п. f ст. 8.2 Резолюції серед санкцій, що можуть бути призначені органами, які виносять вирок щодо неповнолітніх, передбачено такий захід, як повернення майна жертві або постанову про компенсацію [247]. У той же час, ст. 46 Правил Організації Об'єднаних Націй щодо захисту неповнолітніх, позбавлених волі, передбачено, що неповнолітні, які працюють у виправних установах, повинні мати право користуватися частиною свого заробітку для відшкодування збитку жертвам вчиненого ним правопорушення [248]. Однак, за дослідженням, на практиці зазначені положення не завжди враховуються представниками адміністрації випраних установ.

Важливе значення для відшкодування (компенсації) шкоди в кримінальному судочинстві має ст. 68 «Захист прав потерпілих і свідків та їх участь в провадженні», а також ст. 75 «Відшкодування шкоди потерпілим» Римського статуту кримінального суду від 17.07.1998 р.

Дещо пізніше, на 9-му засіданні, що відбулося 8 червня 2010 року, було прийнято Резолюцію про вплив системи Римського статуту на потерпілих. Резолюцією визначено наступні права потерпілих: на рівний та ефективний доступ до правосуддя, захисту та підтримки; на оперативне та адекватне відшкодування (компенсації) завданої шкоди, а також доступ до відповідної інформації щодо порушених прав і правового механізму його відшкодування, що є необхідним складовим елементом правосуддя. До Резолюції також був включений заклик щодо подальшого наполегливого продовження Суду в напрямі оптимізації своєї стратегії відносно потерпілих і вдосконалення шляхів вирішення проблем з цих питань [250, с. 5].

Проблеми захисту прав потерпілого неодноразово ставали предметом наукових дискусій на різних рівнях – як на державному, так і міжнародному. Зокрема, питання реформування системи відшкодування (компенсації) потерпілому шкоди, завданої в ході кримінального правопорушення, в Україні почали досліджуватись з перших років проголошення незалежності. Основними засадами захисту прав і законних інтересів потерпілого повинно стати справедливе поводження, інформованість, забезпечення відшкодування шкоди, надання безоплатної правової та ін. Поряд із цим, основними напрямами забезпечення захисту прав і законних інтересів потерпілих визнано:

– по-перше, впровадження міжнародних принципів захисту, закріплених Декларацією основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживань владою [31] та Європейською конвенцією щодо відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів [251]. Зокрема, зазначено, що мільйонам людей у всьому світі наноситься шкода в результаті злочинів і зловживання владою, при цьому, права жертв не визнаються належним чином.

– по-друге, впровадження до КПК України положень, що передбачають розширення процесуальних прав і законних потерпілих відповідно до Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи 11(85)11 щодо становища потерпілого в рамках кримінального права та процесу [239];

– по-третє, розроблення закону з питань забезпечення відшкодування потерпілим шкоди; розроблення механізму реалізації права потерпілого на відшкодування (компенсації) заподіяної злочином шкоди;

– по-четверте, створення спеціального фонду для відшкодування (компенсації) шкоди потерпілим і встановлення обсягів коштів для вирішення цих проблем та ін.

Як справедливо зазначив М. Я. Никоненко, одним з різновидів юридичних гарантій, що забезпечують повне відшкодування завданої кримінальним правопорушенням матеріальної шкоди, є кримінальні процесуальні гарантії [252, с. 59-69]. Крім цього, на думку М. В. Орлова, такі гарантії вбачаються насамперед у принципах кримінального судочинства, процесуальній формі, процесуальних правових нормах й правових інститутах, що регулюють ту чи іншу форму відшкодування матеріальної шкоди, у діяльності суб'єктів відповідних правовідносин, у тому числі службових осіб правоохоронних органів і окремих учасників кримінального процесу відповідно до своїх повноважень, а також у належному здійсненні прокурорського нагляду та судовому контролі за процесом відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди. При цьому, він слушно зазначає, що процес відшкодування завданої злочином матеріальної шкоди не тільки складний як такий. Він передбачає наявність належного законодавства і точне втілення його приписів у життя. Цей процес найчастіше пов’язаний зі значним обмеженням демократичних прав і свобод, наданих громадянам Конституцію України, а будь-яке їх обмеження допустиме лише в рамках закону [253, с. 68-71].

Незважаючи на значне удосконалення чинного законодавства, як зазначає Г. Ю. Юрін, чинний процесуальний механізм захисту прав фізичних осіб, не дивлячись на демократичну розбудову суспільства та прагнення держави, ще повністю не сформований [254, с. 13-16]. У зв’язку з цим ми підтримуємо думку Д. В. Плачкова, який зазначив, що одним із напрямів посилення правових гарантій захисту прав і законних інтересів потерпілих від злочинного посягання осіб є покращення законодавчого регулювання відшкодування заподіяної злочином шкоди, розширення з цією метою взаємодії різних галузей права. Насамперед, це стосується процесуальних механізмів кримінально-правового та цивільно-правового характеру [255, с. 120].

Слід відмітити, що цим питанням приділяється увага на Конгресах ООН із запобігання злочинності та кримінального правосуддя, що впливають на національну політику та практику, а також розвивають міжнародне співробітництво в цій сфері, сприяючи обміну думками та досвідом, мобілізуючи громадську думку та виробляючи рекомендації щодо різних варіантів політики на національному, регіональному та міжнародному рівнях. Деякі з цих рекомендацій безпосередньо стосуються проблем відновлення прав потерпілих. Зокрема, в Керівних принципах в галузі запобігання та кримінального правосуддя в контексті розвитку і нового міжнародного економічного порядку (додаток до Міланського плану дій), прийнятих на сьомому Конгресі Організації Об'єднаних Націй з попередження злочинності та поводження з правопорушниками, 26 серпня-6 вересня 1985 р., наголошено на необхідності вжиття законодавчих та інших заходів з метою забезпечення жертв злочинів ефективними засобами правового захисту, включаючи компенсацію за шкоду, заподіяну злочином (ст. 12) [256].

Разом із цим, принципове значення у сфері захисту прав потерпілих мають документи IX Конгресу ООН (Каїр, 29 квітня-8 травня 1995 року) щодо запобігання злочинності і поводження з правопорушниками. Суттєве значення має рішення XI Конгресу Міжнародної Асоціації кримінального права (МАКП), на якому вперше було сформульовано вихідні положення та загальні принципи відшкодування шкоди потерпілому від злочину. У преамбулі заключного документу цього Конгресу зазначено, що відшкодування збитків потерпілому в результаті злочинів є засобом відновлення юридичної та громадської рівноваги в руках сучасної правової політики, ефективно доповнює кримінальні санкції з урахуванням ресоціалізації засудженого. Ефективна компенсація, що базується на сучасних вимоги суспільної солідарності, є завданням суспільства, особливо в тих випадках, коли правопорушник невідомий або проти нього не порушували судовий процес, або його засуджували, але він неплатоспроможний [92, с. 25]. У зв’язку з цим, Р. Р. Трагнюк зазначив, що найбільший інтерес становлять Рекомендації щодо становища потерпілого, які є першим таким європейським актом, спрямованим на зміцнення довіри з боку жертви злочину до правосуддя і залучення її до співпраці. Рекомендації закликають уряди держав звертати більше уваги на завдану потерпілому фізичну, психологічну, матеріальну та соціальну шкоду, а також розглянути заходи, яких доцільно вжити при задоволення його запитів у всіх стадіях кримінального судочинства [257, с. 27]. У свою чергу, О. Д. Бойков відмітив, що Конгрес переніс акцент з пріоритетного захисту прав правопорушника на пріоритетний захист жертв злочинів і суспільних інтересів, цим самим поставив нові суттєві задання перед кримінальним, кримінальним процесуальним законодавством і віктимологічним розподілом криміналістичної науки [258, с. 221], що є свідченням певного пожвавлення в напрямі захисту прав, свобод і законних інтересів потерпілого у кримінальному судочинстві.

Проблемні питання щодо захисту прав і законних інтересів потерпілого з боку органів правосуддя, як відмітив С. А. Григоров, стали предметом розгляду на двох останніх Конгресах ООН із запобігання злочинності та кримінального правосуддя, що проходили в 2005 р. в Бангкоке та в 2010 р. в Сальвадоре, де було зазначено, що багато потерпілих незадоволені станом забезпечення їх прав і законних інтересів. У зв’язку з цим, захист конституційних прав потерпілого, зміцнення їх процесуального статусу залишається одним із пріоритетних напрямів держави [259, с. 124], що ми підтримуємо. У результаті обговорень, пропозицій та рекомендацій було сформульовано принципи правосуддя: справедливого поводження з жертвами та свідками злочинів; забезпечення учасникам процесу доступу до механізму правового та адміністративного захисту; забезпечення права на реституцію, компенсацію, соціальну допомогу тощо. Сформульовані принципи відображено в міжнародному законодавстві, національних законодавствах держав, до яких можна віднести й Україну.

На сьогодні питанням захисту прав і законних інтересів потерпілого приділяється увага Радою Європи. Зокрема, в Рекомендації R (85) 11 Комітету міністрів державам-членам стосовно положення потерпілого в межах кримінального права та кримінального процесу від 28.06.1985 р. вказано на необхідність в рамках системи кримінального правосуддя звертати більше уваги на заподіяну потерпілому фізичний, психологічний, матеріальний і соціальний збиток, а також розглянути заходи, що доцільно прийняти в зв'язку з цим для задоволення його потреб [260]. У свою чергу, про необхідність відшкодування шкоди потерпілому в співвідношенні з визнанням потреб правопорушника щодо його соціального статусу йдеться в Рекомендації № R (92) 16 про Європейські правилах щодо загальних санкцій і заходів, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 19 жовтня 1992 р. [261]. Перспективні форми відновлення прав потерпілих передбачені в Рекомендації № R (99) 19 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам Ради, які зацікавлені в організації медіації у кримінальних справах, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 р. Незважаючи на те, що ці норми представлені в рекомендаційної формі, згідно п. «Ь» ст. 15 Статуту Ради Європи Комітет Міністрів має право запросити в урядів-членів інформацію про хід виконання таких рекомендацій [262].

З цих питань, О.А. Зайцев зазначив, що з початку 90-х років проблемі захисту учасників кримінального процесу стали приділяти велику увагу в Європі. У 1993 році створено Комітет експертів з проблем залякування свідків і забезпечення їх прав на захист. Комітет розробив «Рекомендації з питання залякування свідків і забезпечення прав захисту», що були прийняті Комітетом Міністрів Ради Європи у 1997 році. У цих Рекомендаціях до визначення «свідок» належать будь-які особи, які володіють інформацією і чиї показання бере до уваги судовий орган при розгляді звинувачення, тобто йдеться переважно про функцію, а не про правовий статус учасника кримінального процесу, а саме: про необхідність захисту «… свідків, потерпілих, експертів, перекладача, чи навіть підозрюваних та обвинувачених, якщо вони сприяють кримінальному судочинству» [263, с. 133].

У деяких країнах залякування учасників кримінального провадження утворює самостійний вид злочину (Данія, Великобританія, Угорщина), в інших – зазіхання на життя, здоров’я, підкуп, погрози чи примушування свідка або потерпілого відмовитися від давання показань розцінюються як кримінальний злочин [263, с. 135]. Зокрема, Кримінальним кодексом Франції навіть передбачена відповідальність за публікування до винесення остаточного судового рішення по суті справи коментарів, спрямованих на те, щоб учинити тиск з метою вплинути на заяви свідків, потерпілих чи експертів або на рішення слідчо-судових органів, а також за таке саме злочинне діяння, здійснене за допомогою друкованих чи аудіовізуальних засобів масової інформації [264, с. 418-419].

Слід наголосити, що в Україні у цьому напрямі також докладено значних зусиль для покращення захисту прав і свобод людини та гарантій їх дотримання. Зокрема, стаття 386 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта до суду, органів досудового розслідування, тимчасових слідчих та спеціальної тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку, а також до давання завідомо неправдивих показань чи висновку шляхом погрози вбивства, насильства, знищення майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, або підкуп свідка, потерпілого чи експерта з тією самою метою, а також погроза вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок [8]. Така підвищена увага, на думку І. В. Строкова, пов’язана з тим, що зазначена категорія учасників кримінального процесу потребує найпильнішої уваги і турботи з боку держави, оскільки вона не забезпечила їх захисту від злочинних посягань. Крім того, наявні механізми не забезпечують поновлення їхніх прав та майна [265, с. 281], що ми підтримуємо.

Як свідчить аналіз, статус потерпілого в кримінальному процесуальному законодавстві інших держав досить різноманітний. Зокрема, відповідно ст. 85 КПК Франції будь-яка особа, яка вважає себе постраждалою від злочину або проступку, має право шляхом подачі скарги до компетентних органів набути статусу цивільного позивача, що тягне за собою обов’язкове кримінальне переслідування. Потерпілий (або цивільний позивач – ці поняття застосовуються в КПК Франції як синоніми) має право самостійно розпочати кримінальне переслідування або вступити в процес у якості сторони обвинувачення. Його права досить широкі, як і в обвинуваченого, оскільки розвиток і вдосконалення французького кримінального процесу поступово призводило до вирівнювання прав цих учасників [266, с. 78], що є виправдано та закономірно. Побідні положення закріплено в КПК Німеччини, а в 1986 р. був прийнятий спеціальний закон про потерпілих (постраждалих).

У той же час, у параграфі 10607 Зводу законів США використовується поняття «жертва злочину», під яким розуміється особа, якій було спричинено шкоду в результаті вчинення злочину. При цьому, якоїсь спеціальної постанови про визнання особу потерпілою не виносять. Юридичним фактом вступу особи до кримінального судочинства є не винесення процесуального документу (постанови чи ухвали), а сам факт спричинення особі шкоди злочином [267, с. 17-18]. В 1982 р. у США на законодавчому рівні було закріплено стандарти та принципи поводження правоохоронних органів із жертвами злочинів, а саме: надання першочергової та термінової правової, соціальної та медичної допомоги; надання інформації про заходи, які можуть бути застосовані правоохоронними органами для захисту від залякування; терміново повідомляти про прийняття важливих процесуальних рішень у справі, в тому числі про затримання чи арешт обвинуваченого, звільнення його з-під варти до розгляду матеріалів справи в суді в разі закриття або відмови в порушенні кримінального провадження; з’ясування думку потерпілого або членів його сім’ї при здійснені кримінального провадження, у якому потерпілим є неповнолітня особа або настала смерть потерпілого та інше [268].

У цьому контексті К. І. Кухта зазначив, що вищевикладені положення дозволяють забезпечити захист прав і законних інтересів потерпілого ще до початку офіційного розслідування. Крім того, зазначений Закон підвищив кримінальну відповідальність за вчинення впливу (тиску) на жертв злочинів, удосконалив правовий механізм відшкодування шкоди. Жертви злочинів отримали подвійний доступ до правосуддя та справедливе поводження, реституцію зі сторони правопорушника, компенсацію від органів влади, а також матеріальну, медичну та психологічну допомогу від недержавних організацій [269, с. 36]. Продовжуючи вдосконалювати законодавство з цих питань, в 1990 р. Конгрес США прийняв новий федеральний закон про права жертв злочинів і реституцію, в якому, при збереженні вищевказаних принципів, особливу увагу приділив справедливому та уважному поводженню з потерпілими [270, с. 38], що, на нашу думку, є результатом розвитку демократичного та правового суспільства. Закріплення таких правових гарантій прав потерпілого сприяє ефективному захисту та реалізації прав потерпілого у кримінальному судочинстві, відновлення його правового статусу як рівноправного учасника суспільних правовідносин, а також забезпечує повне відшкодування (компенсацію) шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.

Як свідчить дослідження, удосконалення кримінального процесуального законодавства, зокрема в частині забезпечення та реалізації прав і законних інтересів потерпілого (жертв злочинів), постійно перебуває в динаміці свого розвитку з урахуванням як соціально-економічних, політичних та інших потреб держави та суспільства, а також вимог міжнародних правових актів і позитивного досвіду інших країн. Підтвердженням цього є те, що на сьогодні міжнародною спільнотою розроблено основоположні правові акти з фундаментальних питань в сфері кримінального судочинства. Кожна держава-член, яка взяла на себе зобов’язання як члена ООН, повинна забезпечити кожній особі її права та свободи. Такі зобов’язання поширюється також і на положення щодо правового статусу учасників кримінального провадження з урахуванням міжнародних правових стандартів і принципів.

У юридичній літературі зазначається, що міжнародні правові стандарти основних прав і свобод людини та громадянина це норми сучасного міжнародного права, що передбачають загальнодемократичні вимоги та обов'язки держав щодо визнання, дотримання та захисту прав людини, які, з урахуванням особливостей свого суспільного ладу, національного розвитку, повинні бути втілені та конкретизовані в правовій системі [271, с. 13].

Сучасне уявлення про права людини, сутнісний зміст яких становить основу для становлення міжнародних правових стандартів, базується, насамперед, на сформованій в XVII-XVIII ст. природно-правової концепції, що містить ідеї про природні та невідчужні права особи, якими вона наділена від народження і не можуть бути обмежені державо. В універсальній концепції прав людини знайшли своє втілення різні доктрини, філософські погляди, політичні, економічні, етичні та правові вчення багатьох народів. В основі цієї концепції лежить уявлення про людську гідність як найвищої цінності [272, с. 5]. Зазначені положення знайшли своє втілення в Конституції України. Зокрема, ст. 3 встановлює, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а ст. 21 закріплено, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Права та свободи людини і громадянина є природними, оскільки вони не залежать ні від волі окремої держави або навіть груп держав, якщо мова йде про міжнародні правові стандарти, ні від закономірностей суспільного розвитку. Ці права та свободи повинні бути забезпечені кожній людині, а держава зобов'язана забезпечити їх реалізацію. Позбавляючи особу цієї можливості, держава діє протизаконно, навіть якщо «узаконює» у своєму внутрішньому законодавстві ці діяння, оскільки такі дії по відношенню до людини в даному випадку співвимірнюються не з національними, а з міжнародним законодавством [271, с. 5]. Права особистості, як зазначила А. П. Гуськова, сьогодні виступають важливим фактором, що визначає призначення, зміст і форми процесуальної діяльності в кримінальному судочинстві. При цьому, особистість не існує поза суспільством, де право виступає необхідним засобом закріплення вираження соціальної свободи особистості, її інтересів [273, с. 218-219], що ми підтримуємо. До цього додамо, що ефективність реалізації прав і законних інтересів є безумовним показником рівня розвиненості правової держави. В умовах сучасних перетворень аналіз цієї проблеми є вкрай важливим як в теоретичному, так і практичному плані, оскільки дозволяє визначити подальші орієнтири та пріоритети держави в сфері захисту прав, свобод і законних інтересів потерпілого в кримінальному судочинстві.

Важливість закріплених кримінальних процесуальних прав, на думку С. М. Ягофарова, насамперед, проявляється у тому, що правосуддя є різновидом державної діяльності, що, в певних випадках, пов'язано із застосуванням заходів примусу, тому визначити межі можливого обґрунтованого впливу держави на особистість це першочергове завдання, визнане міжнародним співтовариством [272, с. 5]. У зв’язку з цим, слід додати, що закономірним відображенням сучасної тенденції в напрямі посилення гарантій реалізації прав і законних інтересів потерпілого у кримінальному проваджені є підвищена увага до існуючих міжнародних правових стандартів у цій сфері, основою яких стали найбільш прогресивні правові концепції, що визначають правдивий статус учасників кримінального провадженні, зокрема й потерпілого.

Як свідчать міжнародний досвід щодо практики надання правової допомоги потерпілим, система правосуддя різних країн світу була переглянута, у результаті чого вироблено низку правових засобів із цих питань. Важливі кроки для забезпечення відповідності принципів ООН та Ради Європи були зроблені в багатьох країнах, але тільки небагатьом вдалося повною мірою запровадити їх: деяким - через відсутність допоміжного законодавства, багатьом – з причини відсутності фінансування або відсутності розуміння як сааме правоохоронні та інші органи влади можуть кращим чином відповідати потребам потерпілого навіть за умови обмеженого фінансування та обмежувальних правових рамок. Водночас, у багатьох країнах це було змінено. Навіть, не зважаючи на обмеженість ресурсів та недостатність допоміжного законодавства, встановлений на місцевому рівні порядок поводження з потерпілими і свідками може бути змінений [274].

Слід відмітити, що Конституція України гарантує громадянам можливість захисту їх прав і свобод у міжнародних органах, зокрема кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. У зв’язку з цим, доречною є думка Н. Б. Федорчука, який зазначив, що в той час як інші держави володіють розгалуженою і багаторівневою системою гарантування та захисту прав і законних інтересів жертв злочину, в Україні до сьогодні немає спеціального закону про захист прав та законних інтересів потерпілих від злочину, а чинні нормативні положення зводяться переважно до процесуальних [275, с. 360-365], що на сьогодні залишається одним із актуальних питань та потребує свого вирішення. У свою чергу М. Гарник зазначив, що у багатьох країнах Європи чітко визначено коло дій, збитки від яких відшкодовуватимуться за рахунок держави з спеціальних фондів: навмисні тяжкі злочини (вбивства, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень і інші злочини, внаслідок яких заподіяно значну шкоду потерпілим). На його думку, це дозволить уникнути виплати компенсації за незначну шкоду, що може відшкодовуватись з інших джерел, а також шкоду за необережні злочини, що має відшкодовуватися за рахунок страхових коштів [276, с. 7]. З іншого боку, постає питання : а як бути, якщо особа не має страхового полісу. Зазначені проблеми розглядаються і вирішуються в більшості країн світу, тому цілком доречно, якщо наша держава візьме на себе обов’язок надання допомоги постраждалим від злочину з метою швидкого й ефективного усунення всіх його наслідків. Правові норми, що передбачають компенсацію потерпілим від злочину за рахунок держави, діють у законодавстві Австралії, ФРН, Франції, Великобританії, США, Австрії та інших країн, де передбачено виплату компенсацій із спеціальних державних або суспільних фондів.

У чинному КПК України 2012 р. закріплено новелу, відповідно до якої кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. Відповідно до ст.ст. 8, 9 чинного КПК України однією із загальних засад кримінального провадження є принцип верховенства права та законності, які в кримінальному провадженні застосовуються з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. На нашу думку, впровадження зазначених положень є досить позитивним моментом чинного кримінального процесуального законодавства, оскільки Україна як учасник Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає юрисдикцію Європейського Суду з прав людини обов'язковою з питань тлумачення та застосування Конвенції та Протоколів до неї в разі передбачуваного порушення Україною положень цих договірних актів, якщо передбачуване порушення мало місце після вступу їх в силу відносно України. У зв’язку з цим, застосування судами зазначеної Конвенції має здійснюватися з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини для уникнення будь-якого її порушення. Конвенцією передбачено правовий механізм, який включає обов'язкову юрисдикцію Європейського Суду з прав людини та систематичний контроль за виконанням рішень Суду з боку Комітету Міністрів Ради Європи.

В силу п. 1 ст. 46 зазначеної Конвенції остаточні рішення зобов’язані виконувати всі органи державної влади, в тому числі й суд. З цих питань, особливе значення для відновлення порушених прав і законних потерпілого має ст. 13 Конвенції. У зв'язку з цим, Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 13 Конвенції зобов’язує, щоб там, де особа вважає, що в наслідок протиправного діяння вона понесла шкоду, вона повинна мати засіб правового захисту перед національними органами, з тим, щоб останні розглянули її скаргу, і особа змогла б отримати відповідне відшкодування завданої їй шкоди [277, с. 712].

Враховуючи вищевикладене, на нашу думку, чинний КПК України доцільно доповнити додатковим пунктом, зокрема у ст. 7 КПК України передбачити, що однією із загальних засад кримінального провадження був би саме принцип, відповідно до якого кримінальне провадження повинно здійснюватись з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. Така необхідність підтверджується саме специфікою сфери кримінального судочинства, що вимагає особливого підходу до вирішення завдань кримінального провадження. В ході здійснення кримінального провадження правоохоронні органи зобов’язані дотримуватись загальних засад (принципів) кримінального провадження, порушення яких може зводити нанівець всю кримінальну процесуальну діяльність.

У юридичній літературі зазначається, що принципи права це концентроване вираження найважливіших рис і цінностей, притаманних певній системі права [278, с. 283]. На думку С. Погребняка, під принципами права слід розуміти систему найбільш загальних і стабільних імперативних вимог, закріплених у праві, які є концентрованим виразом найважливіших сутнісних рис і цінностей, що притаманні цій системі права і визначають її характер та напрям подальшого розвитку [279, с. 21-22]. На нашу думку, засади (принципи) права у тій чи іншій галузі права є вираженням її специфіки, завдань і цілей, що ставляться перед органами державної влади та учасниками, задіяних до цієї сфери.

Як відомо, на сьогодні принципам права приділяється значна увага європейським співтовариством. Так, на думку В.В. Колесніченко, принципи права Європейського Союзу це керівні засади, що концентровано виражають важливі сутнісні риси та цінності, властиві правовій системі Європейського Союзу, визначають конкретний зміст і загальну концептуальну спрямованість правового регулювання суспільних відносин у рамках інтеграційного об’єднання – Європейського Союзу, відрізняються різноманіттям за їх походженням (матеріальними джерелами), за джерелами їхнього закріплення (формальними джерелами), за змістовним планом і за їхнім функціональним значенням [280, с. 10]. Однак, незважаючи на певне пожвавлення у напрямі вдосконалення законодавчої бази щодо захисту прав і законних інтересів потерпілого, на сьогодні його захист здебільшого залишається на низькому рівні. Такий висновок випливає з того, що в нашій країні ще не зовсім усвідомлені правові новації щодо впливу соціальних наслідків кримінального правопорушення на потерпілого, а через недостатнє фінансування не повною мірою дотримуються положення щодо реалізації їх прав і законних інтересів.

В процесі євроінтеграції України до міжнародного співтовариства доцільно враховувати й документи, прийняті Європейським Союзом з питань захисту прав і законних інтересів потерпілого. Зокрема, в якості наукового напряму та практики його застосування у сфері відновлення прав і законних інтересів потерпілих повинно стати Основоположне рішення Ради Європейського союзу 2001/220/JHA «Про місце жертв злочинів у кримінальному судочинстві» від 15 березня 2001 року, в якому зазначено, що кожна країна-учасниця повинна намагатися сприяти медіації у кримінальному провадженні. Кожна країна-учасниця повинна гарантувати, що будь-яка угода між потерпілим і правопорушником, досягнута в ході такої медіації у кримінальному провадженні, може бути прийнято до уваги. Висновки засідання Ради Європи, яке відбулося в Тампере 15 та 16 жовтня 1999 року, зокрема пункт 32 цього документа, передбачає, що мінімальні стандарти повинні базуватися на захисті потерпілого, а саме: на можливості отримання потерпілим доступу до правосуддя, їхньому праві на відшкодування шкоди, включаючи судові витрати. Крім цього, зазначено на необхідності створення державних програм з фінансування заходів, урядових та неурядових, що спрямовані на допомогу та захист потерпілих. З урахуванням цього, країни-учасниці повинні наблизити своє національне законодавство до такого рівня, який необхідний для забезпечення потерпілого високим ступенем захисту незалежно від території його знаходження. Для реалізації прав і законних інтересів потерпілих слід приділяти повну та всеохоплюючу увагу їх потребам, уникаючи упереджених і непослідовних рішень, що можуть привести до повторної віктимізації. Правила та практика, які стосуються місця потерпілих та їх основних прав, повинні бути приведені у відповідність, зокрема, з правом поважати їх гідність, правом надавати та отримувати інформацію, правом розуміти та бути зрозумілим, правом на захист на ранніх стадіях процесу та правом отримувати виплату за незручності, пов’язані з проживанням в іншій країні-учасниці, яка відрізняється від тієї країни, де було скоєно кримінальне правопорушення [32, с. 25].

Слід відмітити, що на сьогодні діє Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини від 26.05.1995 р. [281]. Дана Конвенція є чинним міжнародним правовим актом, що містить загальновизнані принципи та норми про права людини і підлягає застосуванню в кримінальному процесі держав-учасниць. В силу ст. 19 Конвенції кожна людина, права і свободи якої порушено, повинна мати право на ефективне їх поновлення відповідно до національного законодавства. Однак, на сьогодні Україна не ратифікувала дану Конвенцію.

Вищевикладене дає підстави для твердження, що засади (принципи) кримінального провадження є важливою гарантією реалізації прав, свобод і законних інтересів учасників провадження, за допомогою яких вирішуються колізії між нормами права в ході його застосування. Права людини у сфері кримінального судочинства, як зазначив В. С. Шадрін, це найважливішим фактором, що дозволяє визначити призначення, зміст і форми процесуальної діяльності [182, с. 14]. У зв’язку з цим, на нашу думку, слід відзначити, що вищезазначене відображає суть нової методології у вивченні підходів до осмислення та практичного втілення положень щодо реалізації прав і законних потерпілого у кримінальному провадженні.

Аналіз основних міжнародних правових актів, які визначають поняття і правовий статус потерпілого у кримінальному судочинстві, свідчить, що на міжнародному рівні до останнього часу практично не використовувався термін «потерпілий». Замість нього було вироблено більш об’ємне поняття – «жертви злочину». На нашу думку, це пов’язано з тим, що історія становлення та розвитку міжнародних правових актів щодо регулювання питань жертв злочинів є досить динамічною, постійно вдосконалюється з урахуванням попереднього досвіду та реаліями сучасності.

Як зазначив К. І. Кухта, процес формування комплексу прав жертв злочинів пройшов кілька етапів. Перший етап ознаменувався проголошенням прав, що порушені як основоположні права та свободи людини, закріплені в міжнародних правових документах універсального характеру в період з 1948 року по 1996 рік. Аналіз норм, що закріплюють зміст прав жертв злочинів на цьому етапі, дозволив ученому з упевненістю стверджувати, що таке право виникло як гарантія всіх інших прав і свобод. На другому етапі еволюція прав жертв злочинів йде по шляху виявлення нових видів жертв злочинів (жертв дискримінації, жертв катувань та ін.), а формування їх прав знайшло своє закріплення в міжнародних документах спеціалізованого характеру в період з середини 60-х років по середину 80-х років. Третій етап ознаменувався прийняттям Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та наданням жертві злочину все більших прав, таких як: права на інформацію про хід провадження справи, врахування думки жертви злочину про заходи процесуального примусу щодо обвинувачених, тобто таких правах, які можна вважати важливим початком щодо надання жертві злочину процесуальних прав, що перетворює його в активного учасника кримінального судочинства. Однак, учений зазначив, що, незважаючи на широке визнання значущості жертви злочину в системі кримінального правосуддя, наділення жертви злочину процесуальними правами відбувається досить повільно. У міжнародних правових документах йдеться скоріше про загальні принципи поводження з жертвою злочину, забезпечення її безпеки та відшкодування шкоди, ніж про визнання за нею процесуальних прав, що характеризують її як активного учасника кримінального судочинства [267, с. 13–14].

На нашу думку, з урахуванням проведеного аналізу можна зазначити, що процес формування міжнародних правових стандартів у сфері захисту прав, свобод і законних інтересів жертв злочинів пройшов три етапи свого розвитку, зокрема:

На першому етапі (кінець 40-х р.р. – середина 80-х р.р.) відбувалось закріплення в міжнародних правових документах лише окремих прав, свобод і законних інтересів жертв злочинів.

Другий етап ознаменувався прийняттям в 1985 р. Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, в якій вперше на міжнародному рівні було сформульоване поняття «жертви злочину» та визначено засади її процесуального статусу.

Третій етап включає в себе діяльність міжнародної спільноти щодо реалізації положень названої Декларації шляхом створення конкретних заходів забезпечення прав жертв злочинів, а також механізмів їх реалізації в практичній діяльності.

Вплив міжнародних правових принципів і стандартів на розвиток та вдосконалення національного законодавства має дуже велике значення. Однак, ступінь їх імплементації та характер є досить різним залежно від галузі законодавства. Незважаючи на прийняття Україною зобов'язань за Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, рівень дотримання закріплених в ній вимог щодо взаємодії особи та держави викликає безліч питань дискусійного характеру. Перш за все, ключовим питанням є: наскільки ж держава в цілому та її правозастосовні органи готові в дійсності виконувати взяті на себе зобов'язання.

З моменту ратифікації положень Конвенції та окремих протоколів до неї минуло вже досить багато часу, який необхідний для вироблення основи механізму взаємодії закладеного в положеннях Конвенції з нормами кримінального процесуального законодавства. У той же час, аналіз сфери її застосування свідчить про невтішні результати виконаної роботи у даному напрямі.

Враховуючи положення ст. 9 Конституції та беручи до уваги ратифікацію Конвенції та прийняття Закону України від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» , у ст. 17 якого визначено обов’язок судів України при розгляді справ застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права Верховний Суд України у своїх Пленумах неодноразово звертав увагу на необхідність дотримання Конвенції та рішення Європейського суду як джерело права і підлягають застосуванню. Необхідність звернення підвищеної уваги до даного питання зі сторони Верховного Суду України пояснюється тим, що він відіграє важливу роль в процесі узагальнення правозастосовної практики, а також її значення для подальшого здійснення судочинства, в тому числі й кримінального. Особливо це важливо для вирішення питань, пов'язаних з реалізацією положень Конвенції, згідно якої вони хоча і носять узагальнений абстрактний характер і мало чим відрізняються від загальновизнаних документів у сфері захисту прав і свобод людини, положення яких уже імплементовані до національного законодавство, однак отримують додатковий правовий зміст в рамках діяльності Європейського суду з прав людини. Правозастосовна діяльність Європейського суду з прав людини відповідно положень Конвенції породжує юридично значущі наслідки не тільки в рамках винесення рішення за фактом порушення взятих на себе державою зобов'язань, а й в рамках тлумачень положень Конвенції.

Підводячи підсумок, можна зазначити, що сучасні міжнародні правові акти щодо захисту прав і законних інтересів потерпілого в сфері кримінального судочинства мають велике значення. Необхідність захисту цих осіб та відновлення їх порушених прав і законних інтересів, розробка відповідних заходів, а також забезпечення ефективної їх дії визнається в якості однієї з вимог кримінального провадження. У зв'язку з цим, при дослідженні і розробці відповідних заходів на національному рівні зазначеним вище міжнародним правовим стандартам повинна приділятись особлива увага.