2.2. Забезпечення прав і законних потерпілого органами досудового розслідування

Процес реформування національного кримінального судочинства, насамперед, пов’язаний з удосконаленням визначальних засад (принципів) здійснення кримінального провадження з метою їх втілення у практичну діяльність, а також напрацюванням наукового обґрунтованих пропозицій і рекомендацій у цьому напрямі.

На сьогодні, незважаючи на наявні дослідження учених, у науці так і не склалося єдності думок щодо визначення правового змісту щодо поняття та обсягів кримінальних процесуальних повноважень органів досудового розслідування у сфері захисту прав і законних інтересів потерпілого. У зв’язку з цим, аналізуючи проблеми органів досудового розслідування при розробці проекту КПК України, В. І. Фаринник, Л. Д. Удалова та Д. П. Письменний зазначали, що аналіз діяльності органів досудового розслідування дозволяє дійти висновку, що серед слідчих підрозділів правоохоронних органів не існує чіткої взаємодії, допомоги та узгодженості в своїй спільній діяльності. Все це породжує багато негативних явищ, що стають перешкодами на шляху виконання завдань кримінального судочинства [173, с. 120]. На нашу думку, такі недоліки стають підґрунтям, що породжує значний формалізм у діяльності таких органів щодо неналежного захисту прав і законних інтересів потерпілого.

Досліджуючи проблемні питання діяльності органів досудового розслідування щодо захисту прав і законних інтересів потерпілих, Є. Шевченко та В. Соколкін зазначили, що найважливіше місце в цій системі посідає стан злочинності, показники якості та строків розслідування, при цьому, до системи оцінювання якості досудового розслідування не відноситься додержання слідчими положень закону щодо захисту прав потерпілих [174, с. 73], що, на нашу думку, як прогалину в чинному КПК України слід усунути.

З цих питань, відповідно до положень КПК України, О. В. Баулін відмітив, що слідчий несе відповідальність лише за законність та своєчасність здійснення процесуальних дій (ч. 1 ст. 40 КПК України). При цьому, вони позбавляються будь-яких засобів для відстоювання власного внутрішнього переконання перед судом, не беруть участі в судових стадіях процесу, не наділені правом на оскарження судових рішень, прийнятих з розслідуваних ними проваджень, а також в апеляційному та касаційному порядку [175, с. 137]. Більше того, як зазначив С. В. Бєсєда, слідчий перебуває ще й у великій залежності від керівника органу досудового розслідування, прокурора та слідчого судді, які здійснюють різні форми контролю за його процесуальною діяльністю. Відтепер жодне з основних рішень слідчого у справі без затвердження його прокурором не набуває юридичної сили [176, с. 66], що не є виправданим. На нашу думку, безпосередня належна діяльність органів досудового розслідування та їх керівника є важливою складовою дотримання законності та забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування, а також належного захисту прав, свобод і законних інтересів потерпілого. При цьому, прорахунки цих осіб в управлінській діяльності в переважній більшості випадків мають більш негативні наслідки, ніж в інших системах державного управління, оскільки саме в цій сфері діяльності в установленому законодавством порядку можливе обмеження прав і законних інтересів особи.

Прийнятий в 2012 р. КПК України в цілому змінив існуючий порядок здійснення досудового розслідування, а також правовий статус органів досудового розслідування та їх керівника.

Загальновідомо, що належно організована діяльність органів досудового розслідування є важливою складовою дотримання законності та забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування. При цьому, організацію такої діяльності покладено на керівника. У зв’язку з цим, доречно зазначив О. М. Бандурка, що керівник як особа, яку наділено владними повноваженнями і яка має певний вплив на підлеглих, є центральною фігурою в будь-якому колективі. Діяльність сучасного керівника є багатоплановою. Вона поєднує діяльність по визначенню основних цілей організації, а також шляхи їх досягнення [318, с. 100]. До цього слід додати й позицію Т. С. Кабаченка, який зазначив, що саме керівник має вплив на підлеглих, у зв’язку з цим він повинен вміти розробляти стратегію управління, консолідувати зусилля своїх підлеглих на роз’яснення важливих завдань управління. При цьому, накази та розпорядження, надані керівником, є обов’язковими для виконання [319, с. 32].

Діяльність керівника слідчого підрозділу як учасника досудового розслідування полягає в тому, що: по-перше, на нього покладено обов’язок належним чином організувати досудове розслідування за допомогою передбачених законом засобів; по-друге, здійснювати контроль за діяльністю слідчого; по-третє, вживати заходів щодо усунення порушень вимог чинного законодавства у випадках їх допущення слідчим та інше. У разі неналежного викання як слідчим, так і керівником слідчого підрозділу своїх професійних обов’язків призводить до порушення конституційних прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження.

Зокрема, свого часу начальник Головного управління МВС України в Харківській області В. І. Козицький зазначив, що протягом 2011 р. за незадовільну організацію службової діяльності, безконтрольність за поведінкою підлеглих до дисциплінарної відповідальності було притягнуто 778 керівників слідчих підрозділів [320, с. 31]. У свою чергу, О. О. Юхно відмітив, що протягом останніх п’яти років за вчинення службових та інших злочинів засуджено понад 70 слідчих і керівників слідчих підрозділів. Крім цього, тільки протягом 2011 р. Головним слідчим управлінням МВС України розглянуто 3,5 тисяч скарг громадян на дії слідчих, з яких по 1-й тисячі (17,8%) наведені факти скаржника підтвердились у повному обсязі, а у 1,5 тисяч заяв (27%) частково [166, с. 58], що, на нашу думку, є результатом незадовільної організації діяльності саме з боку керівника підрозділу досудового розслідування. У зв’язку з цим, О. Ю. Татаров зазначив, що якби рішення слідчих не уникли контролю з боку їх безпосередніх керівників, відповідних порушень очевидно би не трапилось. Відтак, контроль є важливим чинником ефективного і повного досягнення завдань, що ставляться перед слідчим. Учений підкреслив, що слідчий апарат системи МВС України постійно зростає, однак, професійне ядро і якісний склад, в силу об’єктивних і суб’єктивних причин знижується [321, с. 473-474].

Як відомо, керівник слідчого підрозділу назначається з числа слідчих того ж підрозділу, має найбільший досвід у цьому напрямі роботи, користується певним авторитетом серед колег, має юридичну освіту. Однак, на нашу думку, все ж таки не кожен професійний слідчий, навіть зі стажем, зможе очолити слідчий підрозділ і, більш того, успішно організувати його діяльність. До організації діяльності керівника досудового розслідування необхідно віднести: прогнозування, планування, координацію, стимулювання та контроль діяльності слідчого підрозділу в цілому та, зокрема окремих слідчих.

Як свідчить дослідження, одним із проблемних питань, пов’язаних з організацією діяльності керівника органів досудового розслідування, є те, що на протязі останніх років на законодавчому рівні не гарантовано процесуальної незалежності слідчих та їх керівників щодо самостійного прийняття процесуальних рішень.

До вищевикладеного слід додати, що на сьогодні нагальним питанням є прийняття Закону України «Про статус слідчого та керівника органу досудового розслідування», в якому доцільно визначити чіткі напрями діяльності слідчого та керівника органу досудового розслідування, порядок їх взаємодії, організації, координації та контролю роботи слідчого на кожній стадії кримінального провадження, відповідальність слідчого та керівника слідчого підрозділу та інше. При цьому, на нашу думку, керівник органу досудового розслідування не повинен мати широких повноважень, пов’язаних із організацією досудового розслідування. Чинним КПК України з цих питань досить широкими повноваженнями наділено прокурора (щодо процесуального керівництва досудовим розслідування), що, на нашу думку, є необґрунтованим.

У науковій літературі для врегулювання вищезазначеної проблеми учені пропонують різноманітні підходи. Зокрема, С. А. Шейфер запропонував обмежити прокурорський нагляд за органами досудового розслідування саме процесуальним керівництвом, тобто контролем за законністю та своєчасністю здійснення процесуальних дій і рішень, та не втручатися у сферу організації слідчої роботи, за кінцеві результати якої прокурор не може нести відповідальність [177, с. 137]. У той же час, інші учені заперечують таку форма нагляду як процесуальне керівництво досудовим розслідуванням. Так, В. Г. Даєв і М. М. Маршунов із цих питань зазначили, що у кримінальному процесуальному законодавстві не доцільно вживати термін «керівництво» щодо нагляду прокурора за виконанням законів органами досудового розслідування, а процесуальна самостійність слідчого виключає можливість будь-якого «процесуального керівництва» [178, с. 93], що ми підтримуємо.

З аналізу положень ст. 40 КПК України вбачається, що слідчий, здійснюючи свої повноваження, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних підстав, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові особи, інші фізичні особи зобов'язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення слідчого. У той же час, у ході кримінального провадження слідчий зобов’язаний погоджувати кожну процесуальну дію з прокурором, а також виконувати доручення та вказівки прокурора, які надаються у письмовій формі. Так само зобов’язаний виконувати доручення та вказівки прокурора, які надаються у письмовій формі, керівник органу досудового розслідування. Однак, враховуючи положення ст. 39 КПК України, можна зазначити, що повноваження керівника органу досудового розслідування переплітаються з повноваженнями прокурора, зокрема відсторонювати слідчого від проведення досудового розслідування, погоджувати проведення слідчих (розшукових дій) та інше.

У чинному КПК України однією із новел є положення, відповідно до якого після подання заяви про вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор зобов’язані повідомити потерпілого про його процесуальні права і обов'язки. Дане положення реалізується відповідно до ч. 2 ст. 55 КПК України, зокрема шляхом вручення потерпілому пам'ятки про процесуальні права та обов'язки. Така пам'ятка повинна містити перелік прав і обов'язків потерпілого, передбачених статтями 56 та 57 КПК. Таким чином, можна зазначити, що це процесуальний документ, який вручається особі після подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або про визнання її потерпілим у конкретному кримінальному провадженні. При цьому, мета вручення пам’ятки полягає у документальному підтвердженні роз’ясненні прав і обов’язків потерпілого передбачених КПК України. З тактичної точки зору, враховуючи положення ст. 56 КПК України, доцільно спочатку роз’яснити потерпілому загальні права (тобто права, які він має право реалізувати на протязі усього кримінального провадження), а потім уже закцентувати увагу на особливостях їх реалізації під час досудового провадження та в судових інстанціях.

У контексті дослідження цього питання слід звернути увагу, що у ч. 2 ст. 42 КПК закріплено, що підозрюваний, обвинувачений має право бути чітко і своєчасно повідомлений про свої права, передбачені КПК, а також отримати їх роз’яснення. З приводу цього, на нашу думку, виходячи з принципу рівності перед законом та змагальності учасників кримінального провадження, вбачається дисбаланс нерівності між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим щодо зазначеного права. Більш того, у ст. 21 Конституції України чітко встановлено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, а ст. 24 передбачено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. На нашу думку, більш доцільним вбачається положення ч. 2 ст. 345 «Повідомлення про права і обов’язки» КПК України, в якому передбачено, що після ознайомлення осіб, які беруть учать у судовому розгляді, з пам’яткою головуючий з’ясовує, чи зрозумілі їм їх права та обов’язки і у разі необхідності роз’яснює їх.

Окрім того, питання щодо єдиного порядку прийняття та реєстрації заяв і повідомлень про вчинення кримінальних правопорушень та інших подій в органах і підрозділах внутрішніх справ визначено Інструкцією про порядок ведення єдиного обліку в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події [179]. Зокрема, у п. 3.6. даної Інструкції передбачено, що якщо письмова заява або повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення надійшли до органу внутрішніх справ при особистому зверненні заявника, то водночас з його реєстрацією в журналі єдиного обліку в черговій частині органу внутрішніх справ оперативний черговий оформляє талон-повідомлення і видає його заявнику. При цьому, заявник розписується за отримання талона-повідомлення на талоні-корінці, проставляє дату і час його отримання. Талон-корінець залишається в черговій частині органу внутрішніх справ.

Як свідчить практика, нерідко в діяльності правоохоронних органів роз’яснення прав потерпілому проводиться формально, без тлумачення кримінальних процесуальних положень з цих питань, і зводяться лише до одержання підпису від потерпілого про ознайомлення з правами та обов’язками. Вказані порушення є доволі поширеними, саме тому на них потрібно звертати увагу як слідчого, у провадженні якого знаходиться кримінальне провадження, так і прокурорів, на яких покладено обов’язок здійснювати процесуальне керівництво досудовим розслідуванням. У зв’язку з цим, А. П. Гуляєв наступним чином охарактеризував взаємовідносини між органами досудового розслідування та потерпілими: «Деякі недобросовісні працівники міліції перестають бачити в громадянах, що звертаються із заявами до органів внутрішніх справ, живої людини. Вони не знаходять нічого соромного в тому, щоб по 3-4 рази викликати спочатку для пояснень, потім допитів одну й ту особу, відриваючи її від власних справ і заподіюючи не тільки моральний, а й матеріальний збиток. Як результат, потерпілі відмовляються від подальшого підтримання подання заяви [180, с. 257-258].

До вищевикладеного необхідно додати, що на сьогодні процесуальна нерівноправність потерпілого зберігається не тільки з підозрюваним, обвинуваченим, а й з правоохоронними органами, на що неодноразово наголошувалось у науковій літературі. Здавалося б, головним пріоритетом правоохоронних органів демократичної, правової держави є захист особи, права, свободи та законні інтереси якої порушеного. Однак, на сьогодні на перший план виступає захист відомчих інтересів, підвищення показників у роботі. Крім того, серед правоохоронних органів існує небажання реєструвати заяви про неочевидні кримінальні правопорушення, що можуть негативно позначитися на відсотку їх розкриття. Пред'являючи підвищені вимоги щодо доказування, до застосування заходів забезпечення кримінального провадження, до захисту прав, свобод і законних інтересів особи, чинний КПК України змушує правоохоронні органи перейти на якісно новий рівень роботи, до якого вони не готові. Наслідком цього є множинні порушення прав і законних інтересів учасників кримінального провадження, зокрема й потерпілого.

З урахуванням вищевикладеного можна зазначити, що при досудовому розслідуванні права потерпілому мають бути не просто оголошені, а й роз’яснені, з отриманням від останнього впевненості у їх розумінні. У цьому аспекті доречною є рекомендація Верховного Суду України, згідно з якою слідчий повинен роз’яснити потерпілому спеціальну термінологію, що вживається (цивільний позов, клопотання, відвід, докази та ін.), наслідки несвоєчасної реалізації прав тощо. При цьому, слід враховувати загальноосвітній і культурний рівні особи, її вік, інші індивідуальні особливості, що можуть впливати на сприйняття і розуміння інформації [181, с. 26]. І це цілком вірно, тому що активність потерпілого під час досудового розслідування залежить, насамперед, від розуміння сутності наданих йому законом прав і законних інтересів. Чітке та повне знання потерпілим своїх процесуальних прав і обов’язків дозволяє йому в конкретній ситуації здійснити вибір найбільш ефективних засобів для охорони порушених прав і законних інтересів. З приводу цього ми підтримуємо позицію B. C. Шадріна, який вважає, що поняття «забезпечення прав» охоплює всі форми сприяння в здійсненні прав, включаючи інформування про володіння правами та їх роз'яснення; створення необхідних умов для повноцінної реалізації прав; охорону прав від порушень; захист прав; відновлення порушених прав [182, с. 43].

У зв’язку з викладеним, слід відмітити та підтримати думку О. П. Кучинської, яка зазначила, що судово-правова реформа не буде завершеною, поки не будуть вирішені проблемні питання реального захисту прав потерпілих в кримінальному процесі. Для цього, в першу чергу, необхідно чітко визначити поняття потерпілого; забезпечити його рівними правами з обвинуваченим (підозрюваним, підсудним, виправданим); визначити на законодавчому рівні момент визнання особи потерпілою; реалізувати право потерпілого на реальне відшкодування шкоди, завданої злочином [183, с. 10]. Доречною є й думка Ю. Грошевого та О. Капліної, які зазначили, що на протязі довгого часу так і не було створено ефективних процедур щодо ефективного доступу потерпілого до правосуддя. Уявляється, що презумпція пріоритетності захисту прав потерпілого повинна надати реформаційним процесам у кримінальному судочинстві нового спрямування, що здатне належним чином забезпечити порушені кримінальним правопорушенням права [184, с. 209], що ми підтримуємо. До цього слід додати, що одним із напрямів, що дозволить забезпечити більш ефективну реалізацію прав і законних інтересів потерпілого, повинна стати зміна ставлення до потерпілого з боку слідчого, оскільки в даний час потерпілий, як правило, є для них не більше ніж джерелом доказів у кримінальному провадженні. Поки зазначена позиція не зміниться, поки відновлення порушених прав потерпілих не стане першочерговим завданням всієї правоохоронної системи, навряд чи взагалі можливо всерйоз вести мову про ефективну реалізацію прав потерпілого. Більш того, потерпілий і його активна діяльності сприяє вирішенню цілого ряду питань, зокрема надає можливість встановленню більш правильної кваліфікації кримінального правопорушення, глибокому дослідженню обставин, що сприяли вчиненню кримінального правопорушення, більш швидкому, повному та неупередженому досудовому розслідуванню, виявленню нових доказів, свідків та інше. Підтвердженням цьому є той факт, що КПК України закріпив таку засаду кримінального провадження як змагальність сторін та свободу в поданні ними до суду своїх доказів, а також доведенні перед судом їх переконливості.

Слід наголосити, що серед учених щодо принципу змагальності у кримінальному провадженні існують досить протилежні позиції. На нашу думку, така неоднозначність пов’язана з тим, що радянська процесуальна доктрина заперечувала можливість побудови досудового розслідування на засадах принципу змагальності та рівності сторін. На сьогодні дане питання також вирішується неоднозначно. Зокрема, одні вчені, зокрема В. П. Бож’єв, Р. С. Абдрахманов та інші вважають, що принцип змагальності діє виключно в стадії судового розгляду, однак, не втрачає свого значення принципу всього кримінального процесу. Основний їхній аргумент – буквальне тлумачення терміну «судочинство» [185, с. 52; 186, с. 10]. Інші вчені, зокрема В. Руднєв, О. Тушев та інші зазначають, що не існує об'єктивних перешкод для дії принципу змагальності на стадії досудового розслідування, у зв’язку з чим, пропонують розширення його дії на цій стадії [187, с. 86; 188, с. 34]. На нашу думку, слід підтримати думку вчених, які вважають, що принцип змагальності на досудовому розслідуванні знаходить свій прояв в окремих його елементах, оскільки досудове розслідування все ще пронизано публічними началами. Це і одностороннє волевиявлення посадових осіб при прийнятті процесуальних рішень, і сама процедура здійснення досудового розслідування, і застосування заходів забезпечення кримінального провадження та інше [189, с. 103-104].

З урахуванням викладеного, на нашу думку, у чинному КПК України доцільно передбачити положення, відповідного до якого після подання особою заяви про вчинення кримінального правопорушення або заяви про залучення її як потерпілого слідчий, прокурор або інша уповноважена службова особа на прохання потерпілого зобов’язані детально роз’яснити кожне із зазначених прав, а також упевнитись у їх розумінні. Крім того, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 40 і ст. 214 КПК України слідчий уповноважений розпочати досудове розслідування. Однак, на відміну від КПК України 1960 р., чинним КПК України на цьому етапі не передбачено винесення слідчим ніякого процесуального рішення, що позбавляє заінтересованих учасників кримінального провадження оскаржити його дія або бездіяльність. Прийняття слідчим відповідного рішення надає можливість особі бути учасником кримінального провадження, тобто скористатись чітко передбаченими законодавством процесуальним правами та обов’язками. Доцільність винесення слідчим постанови підтверджує й той факт, що в цьому питанні бракує правової визначеності з точки зору законності інтересів потерпілого знати, коли ж саме і чи розпочате досудове розслідування. Крім того, у цьому разі особа впевнена, що її дійсно визнано потерпілою в конкретному провадженні. При цьому, вона зможе співставити факти, викладені нею у заяві та фактами, покладених у постанові. Більш того, винесення такої постано не потребує винесення додаткової постанови про визнання особи потерпілою.

У зв’язку з цим, на нашу думку, доцільно внести наступні зміни та доповнення:

– ст. 40 доповнити додатковою частиною і викласти її в наступній редакції: «Про початок досудового розслідування або відмову в його початку слідчий виносить вмотивовану постанову, копію якої направляє прокурору та заінтересованим учасникам кримінального провадження негайно. При неможливості негайного вручення копія постанови вручається не пізніше трьох діб з моменту її винесення»;

– ч. 1 ст. 214 доповнити таким положенням: «Слідчий, прокурор зобов’язані винести постанову про початок досудового розслідування або відмову в його початку, а копію постанови направити заінтересованим учасникам кримінального провадження негайно, але не пізніше 24 годин з моменту її винесення. При цьому, постанова слідчого, прокурора може бути оскаржена слідчому судді в порядку, передбаченому цим Кодексом».

Логічним проводженням є закріплення за слідчим, прокурором обов’язку повідомити сутність підозри та обвинувачення, про обрання, зміну чи скасування щодо підозрюваного, обвинуваченого заходів забезпечення кримінального провадження та закінчення досудового розслідування. Вирішення цих питань має важливе значення, оскільки забезпечує право учасників кримінального провадження не бути незаконно притягнутим до кримінальної відповідальності, а також правильне вирішення питання щодо притягнення особи до кримінальної відповідальності тільки за правопорушення, яке насправді вона вчинила. При цьому, зазначені питання мають значення для реалізації засад кримінального провадження, зокрема змагальності, забезпечення права на захист, на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності та інше.

Знання сутності підозри та обвинувачення передбачає інформування потерпілого щодо змісту письмового повідомлення про підозру та обвинувального акта, яке може відбуватися шляхом надання йому копій відповідних документів та роз'яснення їх суті. У зв’язку з цим, М. Ю. Черкова зазначила, що повідомлення про підозру посідає особливе місце у кримінальному процесі, зокрема під час досудового розслідування, тому що воно підводить підсумок зробленій до цього моменту роботі, зібраним доказам, багато в чому визначає напрям подальшого розслідування, визначає строки досудового розслідування кримінальних проступків та кримінальних правопорушень. Теоретичні й практичні питання, пов’язані з повідомленням особи про підозру, є фактично новим інститутом в юридичній літературі. Водночас, проблема обґрунтованості повідомлення особи про підозру на стадії досудового розслідування та суворого дотримання законності в реалізації цього є дуже актуальною [190, с. 457-458].

У положеннях п. 2 ч. 1 ст. 56 КПК України вперше закріплено право потерпілого знати сутність підозри та обвинувачення. Реалізація потерпілим цього права дає йому змогу зіставити письмове повідомлення про підозру чи обвинувальний акт із змістом своєї заяви про вчинення кримінального правопорушення, з’ясувати, чи всі істотні обставини вчинення кримінального правопорушення в них враховані. Однак, як свідчить аналіз, на законодавчому рівні не передбачено правового механізму щодо повідомлення потерпілому про сутність підозри – воно повинно бути письмове чи усне. На нашу думку, така незрозумілість законодавчого закріплення положень з цих питань на практиці приводить до порушення прав потерпілого. Для уникнення такої прогалини, на нашу думку, доцільно за слідчим, прокурором закріпити обов’язок винесення постанови про ознайомлення потерпілого зі сутністю висунутої підозри, що дозволить його оскаржити її та висловити свою позицію щодо викладених в ній обставин вчиненого кримінального правопорушення.

Слід звернути увагу, що несвоєчасність повідомлення про підозру грубо порушує права особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, оскільки позбавляє останнього можливості скористатись правами підозрюваного як учасника кримінального провадження. На таку негативну обставину звернув увагу Європейський суд з прав людини у справі «Шабельник проти України» (2009 р.). Зокрема, в своєму рішенні ЄСПЛ констатував порушення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначивши, що національними органами не було повідомлено особу про обвинувачення, при цьому позбавивши останнього права на захист [191]. На сьогодні такі випадки непоодинокі. Зокрема, ухвалою Апеляційного суду АР Крим від 8 жовтня 2013 р. вирок Центрального районного суду м. Сімферополя від 18 червня 2013 р., яким було засуджено гр. П. за ч. 2 ст. 185 КК України, скасовано, а провадження закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв’язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді та вичерпанням можливості їх отримання. Однією з підстав для такого рішення суду стало те, що в основному обвинувачення був покладений протокол огляду місця події за участю підозрюваного, що зроблено всупереч вимогам п. 6 ч. 2 ст. 87 КПК України, оскільки на момент огляду останній мав статус свідка [192, с. 98-99]. У зв’язку з цим, С. Костенко зазначив, що у практичній діяльності слідчих і прокурорів саме оціночне питання, як достатність доказів на момент повідомлення про підозру, і створює найбільше проблем [192, с. 97]. Автор відмітив, що закриття провадження за реабілітуючими підставами щодо підозрюваного сьогодні є обов’язковою підставою для розгляду питання про відповідальність певної службової особи, оскільки був факт незаконного притягнення громадянина до кримінальної відповідальності. Зазначене вимушує правоохоронців вдаватися до фальсифікації доказів і застосування незаконних методів розслідування, навіть до катування. І все це заради того, щоб за будь-яку ціну довести обвинувачення. Слідчі органи вважали кількість зібраних доказів достатньою, якщо вона дозволяла спрямувати кримінальну справу до суду. При цьому, 80 % кримінальних справ направлялись до суду наступного ж дня після пред’явлення обвинувачення, що унеможливлювало для обвинуваченого реалізувати своє право на захист на стадії досудового розслідування. Сьогодні ситуація майже не змінилась. У 2013 році з 85 тисяч кримінальних правопорушень, розглянутих судам з ухваленням вироку, лише 14,4 % розглядались на передбачених законом засадах змагальності сторін. Решта це вироки, ухвалені на підставі угод (28,9 %) та у кримінальних провадженнях, розглянутих за спрощеною процедурою (57,1 %) [192, с. 97-98].

Досить актуальним і важливим на сьогодні є допит потерпілого. На нашу думку, така актуальність пов’язана з тим, що КК України передбачено злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, наприклад, зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, примушування до вступу в статевий зв'язок, статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, і розбещення неповнолітніх. Дійсно, уявімо особу, щодо якої вчинено зґвалтування, і тим більше якщо ця особа є неповнолітня. У таких кримінальних провадження скільки тільки офіційних процесуальних дій належить пройти такому потерпілому: допит, експертизу, пред’явлення особи для впізнання, освідування, слідчий експеримент та ін., причому, потерпілий скрізь буде стикатися з усмішками, нерозумінням, багатозначними поглядами сусідів і знайомих. Відомо, що злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності є одними з найбільш латентних і саме внаслідок сором'язливості, боязні, що про це дізнаються батьки, друзі, дружина. Все це несе величезне психологічне навантаження на потерпілого.

У зв’язку з цим, взаємодія моралі та права у свідомості слідчого, прокурора, слідчого судді, суду безпосередньо впливає на тактику його поведінки, манеру спілкування з іншими учасниками кримінального провадження, на вибір процесуального рішення у тій чи іншій конкретній ситуації. Вивчення особи потерпілого та його допит на стадії досудового розслідування є одним із важливих питань теорії кримінального процесу. Таким чином, на слідчого, прокурора, слідчого судді, суду покладений не тільки посадовий, але й великий моральний обов’язок. У такому випадку доречною є позиція В. Г. Пожар, який запропонував п. 6 ч. 1 ст. 56 КПК України доповнити правом потерпілого відхиляти запитання та заперечувати проти нього. Таким правом може скористатися потерпілий, наприклад, у справі про зґвалтування, коли питання, що їй ставляться, посягають на її честь і гідність [84, с. 129]. Крім цього, з цих питань доречно зазначив В.Г. Уваров, на думку якого необхідно закріпити у відповідній нормі не тільки право потерпілого знайомитися з протоколом його допиту, а й право власноручно викладати свої показання в протоколі допиту, або такі права, які притаманні свідку за ст. 69-1 старого КПК України, або таке право, як «користуватися нотатками i документами при дачі показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які йому важко тримати в пам’яті. Так само, як i підсудному, йому має бути надано право до початку судового засідання отримувати копію обвинувального висновку, а після його закінчення - копію вироку або іншого рішення [193, с. 113], що, на нашу думку, можна використати як один із варіантів.

Реалізація права потерпілого на участь в слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, під час яких останній має право ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дії має важливе значення не тільки для самого потерпілого, а й для слідчого, прокурора. Аргументом цього є, що така участь в ряді випадків забезпечить: 1) більш швидке та ефективне проведення слідчої дії; 2) як найкраще дозволить з'ясувати мотиви, причини та умови вчиненого кримінального правопорушення; 3) дозволить уникнути безпідставних перевірок щодо висунутих версій. При цьому, як зазначила О. В. Демченко, потерпілий в силу будь-яких об'єктивних причин може відмовитися від участі в певній слідчій дії (наприклад, з релігійних мотивів – від участі в огляді), при цьому, не заперечуючи від участі в інших слідчих діях і не відмовляючись від підтримання обвинувачення [91, с. 93], що ми підтримуємо.

У той же час, чинним КПК України в більшості випадків не має ніякої вказівки щодо врахування органами досудового розслідування думки потерпілого при прийнятті процесуальних рішень чи поданні відповідних клопотань. Зокрема, у положеннях ст. 178 КПК України не передбачено участі потерпілого при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу. Однак, наприклад, з урахуванням обставин, передбачених ст. 178 КПК України, до підозрюваного, обвинуваченого в якості запобіжного заходу обирається особисте зобов’язання, але потерпілий обґрунтовано побоюється тиску з їх боку, або перебуває в будь-якої залежності від них, яку орган досудового розслідування не завжди має можливим встановити відразу. В даному випадку, з метою забезпечення захисту потерпілого доцільно обрати більш суворий запобіжний захід, зокрема у вигляді домашнього арешту. Або ж навпаки, підозрюваний, обвинувачений відшкодував завдану кримінальним правопорушенням шкоду, однак слідчому, прокурору ще не відома така обставина і слідчий суддя, суд за їх клопотанням обирає запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. У цьому разі, потерпілий може вже й не мати ніяких претензій до підозрюваного, обвинуваченого, однак його думку не було враховано.

Отже, надаючи органам досудового розслідування, прокурору, підозрюваному, обвинуваченому та їх захиснику право оскаржити рішення про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, КПК України позбавляє цього права потерпілого. В даному випадку діє лише загальне правило про можливість оскарження процесуальних дій (бездіяльності) органів досудового розслідування та прокуратури. Таким чином, КПК України в цій частині абсолютно несправедливо обмежує право потерпілого на захист своїх прав і законних інтересів. У зв’язку з цим, на нашу думку, доцільно за слідчим, прокурором закріпити обов’язок щодо врахування думку потерпілого, бути присутнім при обранні, зміні чи скасуванні запобіжного заходу, надавати пояснення та докази на підтвердження своєї позиції, а також право оскаржувати рішення з цих питань.

Значна кількість різноаспектних проблемних питань, пов’язаних із забезпеченням прав і законних інтересів потерпілого органами досудового розслідування, свідчить, що вони мають складний та багатогранний характер. При цьому, для досягнення ефективного та повного забезпечення потерпілому прав і законних інтересів органами досудового розслідування необхідно внести змінити та доповнення в частині окреслених проблемних питань та прогалин. Незважаючи на те, що розробники КПК України 2012 р. намагалися врахувати європейський досвід, практику застосування положень попереднього КПК України 1960 р., а також існуючі наукові позиції, окремі питання щодо забезпечення прав і законних інтересів органами досудового розслідування не отримали адекватного вирішення. На нашу думку, необхідність вдосконалення положення чинного кримінального процесуального законодавства пов’язана з тим, що вони не отримали свого належного законодавчого закріплення, що негативно впливає на їх правозастосування.