<<
>>

2.2. Участь громадськості у розгляді та вирішенні кримінальних справ як складова змісту засади гласності

Конституція України передбачає, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (ч. 4 ст. 124) і що правосуддя здійснюють судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні (ч.

1 ст. 127). Ці конституційні норми складають принцип участі народу у здійсненні правосуддя [164, с.45].

Одночасно участь представників громадськості у процесуальній науці пов'язується з дією засади гласності кримінального судочинства. З.В.Макарова вважає її елементом змісту гласності кримінального процесу [157, с.59-83], А.А.Шушанашвілі, М.І.Сірий та І.Л.Петрухін розглядають участь громадськості у здійсненні правосуддя як засіб забезпечення виховного впливу процесу і, таким чином, як спосіб розширення гласності кримінального судочинства [264, с.21-23; 89, с.73-76; 183, с.176]. М.І.Сірий та А.А.Шушанашвілі вказують також на контролюючу функцію участі представників громадськості у судовому розгляді кримінальних справ, що прямо пов'язують із дією засади гласності кримінального судочинства [89, с.74; 264, с.17-20].

Таким чином, серед процесуалістів немає єдиної точки зору щодо ролі інституту участі народу у здійсненні правосуддя у визначенні змісту та шляхів реалізації засади гласності кримінального процесу. Для вирішення цих питань слід провести аналіз інституту участі представників громадськості та відмежувати у ньому дію засад участі народу у здійсненні правосуддя та гласності.

Видається, що не всіх громадян, які беруть участь у кримінальному судочинстві не за посадою і не за обов'язком, а за умови добровільності та усвідомленості, можна вважати громадськістю або її представниками. Громадськість – це сукупність людей, а не один громадянин; представник громадськості – громадянин, уповноважений виконувати певну функцію у кримінальному процесі, доручену йому сукупністю людей (громадськими об'єднаннями, трудовими колективами).

Представник громадськості отримує свої повноваження від органів громадськості, а не від органів держави [255, с.204].

Розрізняють різні форми участі громадськості у кримінальному процесі, але чи у всіх формах представники громадськості будуть зберігати своє процесуальне становище як уповноважені на здійснення цього представництва громадським об'єднанням чи трудовим колективом? Як правильно зазначає З.В.Макарова, допомога громадськості у розкритті злочинів і розшуку осіб, які їх вчинили, а також у виявленні та усуненні причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, є тільки допомогою у розслідуванні справи, а не участю у ній [157, с.60]. Заяви та повідомлення представників громадськості й окремих громадян про злочини (ст.ст. 94, 95 КПК України) теж спрямовані на допомогу правоохоронним органам держави у боротьбі зі злочинністю і є способом реалізації конституційного права на захист прав і свобод людини й громадянина у суді (ст. 55 Конституції України).

Участь понятих при провадженні слідчих дій (ст. 127 КПК України), залучення перекладача та спеціаліста при їх проведенні (ст.ст. 128, 128? КПК України) теж не можна вважати представництвом громадських інтересів у суді. Метою залучення при проведенні слідчих дій понятих, перекладачів та спеціалістів є створення необхідних умов для правильної оцінки і повної фіксації їх перебігу [173, с.190-191], надання матеріалам справи більш об'єктивного характеру, більш повне гарантування прав і законних інтересів громадян, а не ознайомлення їх з матеріалами справи. Ці особи можуть також попереджатися про обов'язок не розголошувати без дозволу слідчого даних досудового слідства (ч. 2 ст. 121 КПК України). У нормах кримінально-процесуального закону немає жодного натяку на обов'язок слідчого враховувати думку цих осіб щодо проведення слідства. А про яке врахування громадської думки при перекладі, зробленому при проведенні досудового розслідування або в суді, може йти мова, якщо це тільки технічна, обслуговуюча процес функція, а за завідомо неправдивий переклад передбачена кримінальна відповідальність (ст.

384 КК України) [8]. Вищесказане дає підстави стверджувати, що поняті, перекладачі та спеціалісти не є представниками громадськості і не виражають її думку в процесі.

Іншими формами участі громадськості за чинним законодавством є порука громадської організації або трудового колективу (ст. 154 КПК України) та клопотання колективу підприємства, установи чи організації про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності з передачею його на поруки (ст. 10 КПК України). Дані форми передбачають ознайомлення громадськості з матеріалами справи, оскільки клопотання про поруку як запобіжний захід чи як форму звільнення особи від кримінальної відповідальності має прийматися, згідно із законом, на загальних зборах організації чи колективу після ретельного обговорення. Як стверджує З.В.Макарова, тут має місце гласність кримінального судочинства [157, с.61]. Але чи збережуть свою актуальність інститути громадської поруки в процесі кодифікації кримінально-процесуального законодавства України?

Питання про доцільність збереження у новому КПК громадської поруки як запобіжного заходу слід вирішувати з позицій ефективності його застосування. З.Д.Єнікєєв визначає “ефективність застосування запобіжних заходів” як здатність системи застосування запобіжних заходів забезпечити встановлену приписами закону поведінку обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) в період провадження у кримінальній справі до остаточного її вирішення, суворо в межах законності та за найменших соціальних затрат [106, с.43].

Реалізація громадської поруки як запобіжного заходу проявляється у психологічному впливі на свідомість обвинуваченого, що грунтується на морально-етичних якостях його особистості, які не дозволяють йому порушити взяте зобов’язання. Аналогічний вплив на обвинуваченого спричиняється підпискою про невиїзд, особистою порукою та відданням неповнолітнього обвинуваченого під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи. Але, на відміну від останніх, при громадській поруці психологічний вплив на обвинуваченого опосе-редковується зв’язками між органом, особою, які застосовують запобіжний захід, і громадською організацією або трудовим колективом як поручителями [128, с.54].

Однак забезпечувальна функція громадської поруки нам видається недостатньою: у разі, коли керівництво громадської організації чи трудового колективу не вжило заходів до здійснення поруки за належну поведінку та явку обвинуваченого або не повідомило своєчасно органу, який обрав цей запобіжний захід, про неправильну поведінку обвинуваченого чи про те, що він не піддається заходам громадського впливу, цей орган може надіслати організації або колективу подання чи окрему постанову (ухвалу) або поставити перед вищестоящим громадським органом питання про притягнення до відповідальності винних осіб [164, с.168]. У той же час, за порушення зобов’язання про забезпечення належної поведінки обвинуваченого при особистій поруці чи відданні неповнолітнього обвинуваченого під нагляд батьків, опікунів, піклувальників, на винних осіб (поручителів, батьків і т.д.) може бути накладене грошове стягнення до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст.ст. 152 і 436 КПК України).

Що ж стосується усвідомлення обвинуваченим можливості заміни громадської поруки більш суворим запобіжним заходом, то воно зберігається при застосуванні й усіх інших запобіжних заходів (у тому числі і підписки про невиїзд), безумовно, окрім взяття під варту.

Безперечним показником дієвості та ефективності такого запобіжного заходу, як громадська порука, є дані про його застосування. Згідно з проведеним нами опитуванням серед працівників органів досудового розслідування Івано-Франківської області у 1998-2000 рр. різко скоротилися випадки обрання запобіжного заходу у вигляді поруки громадської організації або трудового колективу (99 % опитаних у вказаний період взагалі не застосовували громадську поруку як запобіжний захід). Причому було з’ясовано, що основною причиною такого досить низького показника є значна складність у застосуванні даного запобіжного заходу.

Для того, щоб обрати в якості запобіжного заходу поруку громадської організації або трудового колективу, необхідно переконатися, що в клопотанні громадської організації чи трудового колективу відображена дійсна думка її членів, а можливо, доповісти обставини справи на загальних зборах організації чи колективу [128, с.58].

Все це, безперечно, позначається на і без того ущільненому робочому часі слідчого.

Для обрання такого запобіжного заходу як громадська порука необхідно також, щоб громадська організація або трудовий колектив звернулися з таким клопотанням. Запобіжний захід обирається у певний момент, як правило, одразу після пред’явлення обвинувачення. Громадська організація або трудовий колектив не можуть самі знати про настання такого моменту. Більше того, не всі громадяни, та й керівники організацій чи колективів, знають про те, що кримінально-процесуальне законодавство надає їм таке право.

Відповідно, органу дізнання, слідчому, прокурору і суду потрібно довести до відома громадської організації чи трудового колективу, що певний громадянин притягується до кримінальної відповідальності, що вирішується питання про обрання щодо нього запобіжного заходу, і роз’яснити їх право на звернення з клопотанням про взяття обвинуваченого на поруки. Все це не може не впливати на ставлення більшості практичних працівників до розглядуваного запобіжного заходу. Складна процедура застосування запобіжного заходу у вигляді громадської поруки у поєднанні з порівняно незначним ступенем його забезпечувальної дії дають підстави говорити про неефективність (недостатню ефективність) застосування даного запобіжного заходу. Недостатніми видаються й гарантії відповідального ставлення працівників громадської організації чи трудового колективу щодо з’ясування дійсної думки їхніх членів. А надмірне розголошення обставин справи до винесення вироку з ініціативи органів, що ведуть процес, при подальшому можливому виправданні особи значно ускладнить процес її реабілітації. Таким чином, сказане підтверджує недоцільність збереження у новому КПК України такого запобіжного заходу, як порука громадської організації або трудового колективу.

Надзвичайно низьким за останні роки є й показник застосування судами та органами розслідування Івано-Франківської області звільнення від кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки громадській організації або трудовому колективу.[7] За статистичними даними управління юстиції в Івано-Франківській області у 1998-2000 рр.

було всього 227 таких випадків. Причому зберігається чітка тенденція до зниження цих показників: у 1998 році – 110 випадків, у 1999 році – 80, а в 2000 році – 37. Основними причинами такої ситуації згідно з проведеним нами опитуванням слідчих, прокурорів та суддів є: складність процедури застосування даного порядку звільнення від кримінальної відповідальності; невпевненість у дієвості заходів громадського впливу, які вправі застосовувати громадська організація чи трудовий колектив для виправлення особи.

Підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки є: а) вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості, причому вперше; б) можливість виправити цю особу без застосування кримінального покарання (ч.1 ст. 47 КК України), за допомогою заходів впливу, які вправі застосувати громадська організація, трудовий колектив. А неодмінними умовами передачі особи на поруки є такі:

1) відсутність з її боку заперечення проти закриття справи (ч. 3 ст. 71 КПК України);

2) щире розкаяння у вчиненому;

3) встановлення факту, що раніше вона не передавалася на поруки;

4) наявність клопотання колективу підприємства, установи чи організації про передачу їм цієї особи на поруки (ч. 1 ст. 47 КК України).

Для позитивного вирішення питання про передачу особи на поруки необхідна сукупність усіх зазначених передумов [173, с.26].

На формальний підхід до оцінки особи правопорушника при вирішенні питання про можливість його виправлення без застосування кримінального покарання, а лише за допомогою засобів громадського впливу, вказувалося ще в радянській юридичній літературі. Так, Г.Б.Віттенберг зазначає, що висновки колективу, а інколи й адміністративних органів, можуть носити поверхневий характер, базуватися лише на фактах, які знаходяться на поверхні, без належного їх аналізу. Це призводить до неправильної оцінки можливості виправлення правопорушника одними тільки засобами громадського впливу і до неправильного вирішення питання про форму відповідальності, якої він заслуговує, зокрема, до необгрунтованого звільнення злочинця від кримінального покарання, що, у свою чергу, заподіює значну шкоду боротьбі зі злочинністю [83, с.32].

У деяких випадках вивчення особи правопорушника зводиться до витребування від керівників певних підприємств, установ чи організацій письмової характеристики, яка сприймається як стовідсоткова істина. Але така характеристика далеко не завжди дає правильну соціально-психологічну оцінку особи правопорушника, часто складається формально і навіть за попередньо розробленим стандартом [83, с.33].

Для аргументації сказаного автор наводить цілий ряд прикладів із слідчо-прокурорської та судової практики.

Подібні випадки зустрічаються і в наш час. Наприклад, слідчий Івано-Франківського МУ МВС України 11.12.1996 року закрив кримінальну справу стосовно Ю. за статтею 10 КПК України. У ході слідства було встановлено, що 08.10.1996 року Ю. вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 215 КК України. У поясненні і протоколах допиту Ю. зазначалось, що він ніде не працює. Незадовго до прийняття рішення про закриття справи Ю. дав показання, що він працює у фірмі “Мирослава”, звідки надійшло клопотання про передачу його на поруки та позитивна характеристика. У характеристиці та клопотанні зазначено, що Ю. працює у фірмі “Мирослава” з 03.10.1996 року. Невідповідність даних у вищеназваних документах свідчить про формальний підхід слідчого до прийняття важливого рішення [143].

Переважною і чи не основною формою реалізації виховного впливу при громадській поруці є індивідуальне шефство [83, с.103], що, у свою чергу, свідчить і про формальний підхід до застосування самих заходів громадського впливу. Тобто складається ситуація, коли зобов'язання щодо виправлення правопорушника нібито брав на себе увесь колектив, але надалі фактично передоручає його окремій особі – працівнику трудового колективу чи члену громадської організації.

Прийняттям рішення про закриття справи за ст. 10 КПК України ще не закінчується вирішення питання про кримінальну відповідальність особи за вчинене діяння. Так, кримінальна справа щодо особи, переданої на поруки, може бути відновлена, якщо ця особа протягом випробувального терміну (один рік) не виправдає довіру колективу, ухилятиметься від заходів виховного характеру та порушуватиме громадський порядок (ч. 1 ст. 47 КК України). Це підкреслює умовний характер звільнення з передачею на поруки колективу підприємства, установи чи організації, а при формальному підході до оцінки особи правопорушника та до застосування самих заходів громадського впливу щодо нього фактично стирає межу між громадською порукою та умовним засудженням. Це, у кінцевому результаті, й підтверджує такий низький показник застосування ст. 10 КПК України у судовій практиці.

Таким чином, хоча громадська порука (як запобіжний захід і форма звільнення від відповідальності) й розширює гласність кримінального судочинства, все ж із наведених вище міркувань ми абсолютно погоджуємось із робочою групою з розробки нового КПК України щодо повної відмови від даного інституту.

Як вже було сказано, участь народних засідателів і присяжних у розгляді та вирішенні кримінальних справ є конституційною вимогою, а тому займає центральне місце в інституті участі громадськості у здійсненні правосуддя. Це положення деталізоване в чинному кримінально-процесуальному законодавстві тільки щодо народних засідателів.

Згідно з ч. 3 ст. 17 КПК України, кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Проект КПК України передбачає участь народних засідателів у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини та у справах про особливо тяжкі злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі: у цих випадках до складу колегіального суду входять один суддя і два народні засідателі. Тобто законодавець визнає участь народних засідателів у здійсненні правосуддя обов'язковою не в усіх випадках, а тільки у справах найбільшого громадського значення.

Участь трудящих у діяльності радянського суду була проголошена вже у декреті №1 “Про суд”. Принцип участі трудящих у кримінальному судочинстві був закріплений у ст. 154 Конституції СРСР, у ст. 9 Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік та відповідних статтях КПК союзних республік [193, с.6]. Історія розвитку та функціонування інституту народних засідателів у радянський період зі всіма його позитивними моментами чи певними недоліками свідчить про те, що він склався як такий і зайняв своє відповідне місце у кримінальному судочинстві того часу. На жаль, якогось суттєвого реформування від часу здобуття незалежності України, окрім значного скорочення його застосування, цей інститут не зазнав. Для з’ясування ролі народних засідателів у здійсненні завдань кримінального судочинства та в реалізації його основних засад (у тому числі засади гласності) нам слід дослідити правову природу цього інституту.

Ст. 17 КПК України, ч. 2 ст. 65 Закону України від 7.02.2002 р. “Про судоустрій України” [37] встановлюють, що народні засідателі під час здійснення правосуддя користуються всіма правами судді. З цього випливає, що за своїм процесуальним становищем народні засідателі, будучи представниками громадськості, прирівняні до професійних суддів і разом з ними виконують конституційну функцію правосуддя – розгляд і вирішення кримінальних справ. Підтвердження цьому ми знаходимо у таких положеннях:

1. Народні засідателі наділені владними повноваженнями у здійсненні правосуддя (ст. 124 Конституції України).

2. При здійсненні правосуддя судді і народні засідателі є незалежними і підкоряються тільки закону (ст. 18 КПК України).

3. При вирішенні всіх питань, пов’язаних з розглядом справи і постановленням судового рішення, народні засідателі мають такі самі права, як і професійний суддя (ч.1 ст. 72 Закону України від 7.02.2002 р. “Про судоустрій України”).

4. Гарантії незалежності і недоторканності професійних суддів, передбачені законом, поширюються на народних засідателів і присяжних на час виконання ними обов’язків по здійсненню правосуддя (ч. 1 ст. 15 та ч. 2 ст. 72 Закону України від 7.02.2002 р. “Про судоустрій України”).

5. Як судді, так і народні засідателі несуть однакову відповідальність за винесення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 375 КК України).

5. Головуючий не вправі зняти запитання, поставлене допитуваній особі народним засідателем (п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 грудня 1985 р. “Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ” [49, с.6]).

6. Народний засідатель як і суддя має право на окрему думку згідно ст. 339 КПК України.

7. Інші.

Нам також слід звернути увагу на порядок формування корпусу народних засідателів місцевих судів і тим самим підкреслити представницьку суть цього інституту кримінального процесу.

У колишньому СРСР народні засідателі районних (міських) судів обиралися на загальних зборах громадян за місцем їх роботи або проживання, військовослужбовців – по військових частинах відкритим голосуванням терміном на два з половиною роки. Та чи настільки досконалим і демократичним був цей порядок?

Відмова від командно-адміністративної, централізованої системи управління та обрання курсу на реформування економіки в Україні призвели до виникнення численних малих і середніх підприємств, а значна кількість людей залишилася без роботи. Вивчення списків народних засідателів Івано-Франківського апеляційного суду підтверджує той факт, що кандидатури на вибори висуваються тільки великими підприємствами і централізованими державними установами (наприклад, Прикарпатським університетом ім. Василя Стефаника, ВАТ “Івано-Франківський м'ясокомбінат”, обласною санітарно-епідеміологічною станцією, облспоживспілкою, цементно-шиферним комбінатом, лікарнями та іншими). Список кандидатів у народні засідателі 1997 року складався із 62 осіб, обрано було 61 особу. Іншим аспектом даного питання є відсутність альтернативного територіального представництва – всі 61 народний засідатель є жителями міста Івано-Франківська. Отже, проведення виборів народних засідателів із кандидатів, висунених за місцем роботи, – жителів обласного (районного) центру носить однобічний представницький характер.

Новий Закон України “Про судоустрій України” закріпив такий порядок формування корпусу народних засідателів: “Список народних засідателів затверджується відповідною місцевою радою за поданням голови місцевого суду. До списку включаються у кількості, зазначеній у поданні голови суду, громадяни, які постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція даного суду, та відповідають вимогам статті 66 цього Закону і дали згоду бути народними засідателями” (ч. 3 ст. 65).

Однак такий порядок буде значно звужувати зміст громадського представництва інституту народних засідателів навіть у порівнянні із порядком їх обрання, що передбачався Законом України від 5.06.1981 р. “Про судоустрій”.

Видається, що більш демократичним буде встановлення порядку формування корпусу народних засідателів шляхом їх обрання на альтернативній основі за місцем проживання громадян таємним голосуванням. Тоді, і тільки тоді народні засідателі будуть представниками громадськості – виразниками інтересів якомога ширшого кола людей, носіями громадської правової ідеології. Цей порядок має бути єдиним для виборів народних засідателів у всі суди. Інша річ, що висування кандидатів у народні засідателі може проходити як за місцем роботи, так і за місцем проживання громадян, а також з ініціативи самого суду як це передбачено у ч. 3 ст. 65 Закону України від 7.02.2002 р. “Про судоустрій України”.

При проведенні виборів народних засідателів слід забезпечити широку гласність. Для цього список осіб, які висунуті кандидатами у народні засідателі, повинен вивішуватися завчасно для їх обговорення на загальних зборах громадян за місцем роботи чи проживання, а громадянам потрібно надати право протягом тижня заявити відвід кандидату, зазначеному у списку, із вказівкою мотивів відводу [52, с.192].

У юридичній літературі неодноразово піднімалось питання критеріїв відбору кандидатів у народні засідателі (окрім вимог, що ставляться до них).

Зокрема, слід враховувати їх здатність працювати в суді, що проявляється у моральності, громадській активності, високих ділових якостях, принциповості, стриманості, умінні володіти собою, тактовності, чуйності до людей і т. д. [170, с.25-28; 196, с.11-13; 193, с.15; 85, с.53]. З.В.Макарова особливого значення надає самостійності та незалежності народного засідателя [157, с.69]. Безперечно, ці критерії заслуговують на увагу і подальше обговорення (можна провести порівняльний аналіз критеріїв відбору кандидатів у судді та народні засідателі), але пропозиція про їх законодавче закріплення є недоцільною [157, с.72]. Кожен виборець повинен самостійно визначати ті критерії, за якими він буде обирати народного засідателя.

Що ж стосується підвищення ефективності участі народних засідателів у здійсненні правосуддя, то про неї слід говорити вже після обрання певного громадянина народним засідателем. Щоб народні засідателі брали активну участь у роботі суду, їм слід знати завдання, які стоять перед судом, володіти необхідними правовими знаннями [158, с.138]. З цією метою суддям слід проводити з ними необхідну роботу. У судах були напрацьовані певні форми підвищення правових знань народних засідателів, найпоширенішими з них є: участь у семінарських заняттях, прослуховування лекцій із правових тем безпосередньо в суді та ознайомлення із правовою регламентацією певних справ, які підлягають розгляду в судовому засіданні з їх участю [158, с.138; 110, с.37]. Тому до часу виконання народними засідателями обов'язків у суді, протягом якого за ними буде зберігатися середній заробіток за місцем постійної роботи (ч. 3 ст. 72 Закону України від 7.02.2002р. “Про судоустрій України”), слід включити і час участі в навчальних заняттях у суді.

На необхідність роз'яснення головуючим прав і обов'язків засідателів вказується у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 3 квітня 1987 року “Про дотримання законодавства, яке регламентує участь народних засідателів у здійсненні правосуддя” [75, с.6]. Однак тільки керівних роз'яснень із даного питання недостатньо. Слід узаконити процедуру роз'яснення засідателям їх прав і обов’язків [177, с.113].

Таким чином, розглянувши правові аспекти організації та діяльності народних засідателів і підкресливши зміст їх громадського представництва (навіть з урахуванням запропонованої процедури їх обрання), ми виявляємо не тільки представницькі, громадські начала інституту народних засідателів, але й підкреслюємо, що вони, маючи у процесі рівне правове становище із суддями, здійснюють державну функцію – правосуддя у кримінальних справах.

Аналізуючи правове становище народних засідателів у кримінальному процесі, одні автори характеризують їх як безпосередніх представників громадськості [208, c.12; 209, с.94], інші – підкреслюють подвійну природу інституту народних засідателів, у якому поєднуються державні та громадські начала [104, c.181].

На думку Н.В.Радутної, народний засідатель повинен виконувати такі основні функції: 1) функцію громадського судді; 2) функцію громадського контролю; 3) функцію зв'язкового між судом і громадськістю [209, c.94].

Як відомо, функція суду, а значить, і суддів, полягає у відправленні правосуддя. Професійний суддя і народні засідателі при вирішенні кримінальних справ виступають як єдиний колегіальний орган, наділений державою владними повноваженнями, використовують єдині для всіх членів колегії процесуальні можливості. Тому вони не можуть виступати і практично не виступають у якійсь особливій ролі. Видається, що розподілення ролей між професійним суддею і народними засідателями проведено штучно, необгрунтовано. Таке розподілення не випливає із фактичного правового становища засідателів у суді, тому немає підстав для конструювання якихось особливих функцій громадського судді, народних засідателів [193, с.7].

Ще більш необгрунтованим є наділення народного засідателя функцією соціального контролю. За правильністю ходу судового розгляду спостерігають усі учасники процесу, а також, у силу відкритості судового розгляду, сторонні особи. Такий же нагляд може і повинен здійснювати народний засідатель. Більше того, народні засідателі разом із головуючим визначають сам хід судового процесу, обирають його послідовність, яка має бути найбільш ефективною для встановлення істини.

Ще одним аспектом у вирішенні даного питання є те, що народні засідателі разом із суддями здійснюють правосуддя у кримінальних справах, тому контроль від імені громадськості самі за собою здійснювати не можуть.

Отже, контроль, який здійснюється судом у ході судового розгляду, є державним, а не громадським, і здійснюється судом у цілому, а не окремими його членами, для об'єктивного та справедливого вирішення кримінальної справи. Тому ні про який громадський контроль народного засідателя у ході процесу не може бути і мови.

Оскільки функція народного засідателя як зв'язкового є двосторонньою, то це означає, що народний засідатель, з одного боку, привносить у суд "живий" погляд громадськості на певні питання, а з іншого, – повинен інформувати громадськість про проблеми правосуддя. Таким чином, дослідження цієї функції народного засідателя у плані реалізації положень гласності буде мати для нас найважливіше значення, зокрема, такої форми діяльності народного засідателя, як звітність перед виборцями про роботу в суді. Ст. 9 Закону України від 5.06.1981 р. “Про судоустрій України” (виключена) передбачала, що народні засідателі є відповідальними перед виборцями або органами, що їх обрали, і звітують перед ними.

Звіти народних засідателів перед своїми виборцями розглядались як одна з найважливіших демократичних форм зв’язку суду із народом, підконтрольності суддів громадськості [193, с.18], як один із способів правового виховання громадян [86, с.58-62]. Дієвість цієї пропаганди права полягала у тому, що вона будувалася на аналізі конкретних справ, які розглядалися з участю народного засідателя. Обов'язковим елементом його звіту перед виборцями була розповідь про свою особисту участь у вирішенні конкретних судових справ. Недопустимим вважалося зведення доповіді народного засідателя тільки до читання лекцій з правових питань чи до звіту про роботу суду в цілому (включаючи узагальнену характеристику певного суду і за розглядом справ, де засідатель не брав участі) [158, с.143; 110, с.36-37]. Звітність народних засідателів перед виборцями створювала також передумови для здійснення громадського контролю за їх діяльністю.

З.В.Макарова вважає виборність народних засідателів та їх звітність перед виборцями складовими елементами засади гласності кримінального процесу [157, с.63].

Та чи відповідає ця звітність принципу незалежності суддів? Суддя існує заради суспільства, і саме суспільство страждає, якщо судді діють упереджено. Народні засідателі при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Отже, незалежність і неупередженість як суддів, так і народних засідателів є запорукою здорового стану суспільства, яке поважає закони. Тоді неупереджені судді і народні засідателі можуть чинити правосуддя за законом.

Суддя не повинен бути доступним публіці. Він не зобов'язаний виправдовувати своє власне рішення, відповідати на якісь питання або вибачатися. Суддя має подати всі свої аргументи і докази в самому суді. Для того, щоб забезпечити домінування принципу верховенства права, суддя повинен завжди керуватися принципом максимальної аргументованості вироку [96, с.84]. Всі ці доводи стосуються і народних засідателів. Таким чином, відмова від звітності народних засідателів була продуманим і правильним кроком нашого законодавця на шляху судово-правової реформи в Україні. Відповідно, ми не знаходимо в інституті участі народних засідателів у здійсненні правосуддя положень, які можна було б віднести до змісту засади гласності кримінального судочинства.

Якщо інститут народних засідателів отримав своє законодавче закріплення (хоча воно і потребує значного уточнення) і є фактично діючим, то участь присяжних у здійсненні правосуддя у кримінальних справах продовжує залишатися декларативною вимогою (яка ще не врегульована кримінально-процесуальним законодавством), хоча і закріпленою в Конституції України (ч. 4 ст. 124) та Законі України від 7.02.2002 р. “Про судоустрій України” (ст.ст. 68-72).

Традиційно суд присяжних розглядається як один із найдемократичніших інститутів, як головна гарантія захисту особи від свавілля законодавчої і судової влади [244, с.274]. Вважається, що переваги суду присяжних полягають у широкій колегіальності, меншому ризикові допущення судової помилки, більшій незалежності, демократизмі, народності, усуненні із суду бюрократичного, чиновницького духу, у гласності, посиленні змагальності [187, с.178].

На даний час у світі існують дві моделі суду присяжних – англійська (англо-американська) і континентальна. Якщо абстрагуватися від безлічі нюансів, то можна сказати, що для англійської (англо-американської) моделі характерним є те, що присяжні складають відокремлену від судді-професіонала (або суддів) колегію і завершують свою участь у розгляді справи прийняттям рішення про винність (невинність) підсудного, у той час як у континентальній моделі присяжні всі питання, пов'язані з розглядом справи та постановленням вироку (у тому числі й щодо вини або невинуватості підсудного та призначення йому покарання) вирішують разом із професійним суддею (суддями) [62, с.15].

Яку модель обере наш законодавець на розвиток конституційного положення про запровадження суду присяжних в Україні? В юридичній науці з цього приводу тривають суперечки. Так, В.Г.Білоусенко та П.П.Пилипчук віддають перевагу континентальній моделі [62, с.15], а Р.Савонюк – англо-американській [215, с.71]. Англо-американській моделі суду присяжних віддають перевагу і російські процесуалісти [157, с.65-67; 212, с.40], а також російський законодавець. Слід зазначити, що робочою групою Кабінету Міністрів України по підготовці проекту Кримінально-процесуального кодексу України було напрацьовано два варіанти глави про суд присяжних [62, с.15].

Ті, хто писав нашу Конституцію, знали з історії і власного досвіду, що необхідно мати захист проти необгрунтованих кримінальних звинувачень, які висуваються для того, щоб розправитися зі своїми противниками, а також проти суддів, які надто прислухаються до голосу вищестоящих властей. Забезпечення обвинуваченому права бути підданим суду присяжних створює йому неоціненний захист проти корумпованих обвинувачів чи необ'єктивних, непередбачуваних суддів. Суди присяжних захищають і незалежність самих суддів. Як зазначає У.Бернем, “навіть за найсприятливіших обставин суддя, який приймає непопулярне рішення, потрапляє під критику громадськості, а іноді і посадових осіб, що може завдати шкоди йому, його сім'ї та його кар'єрі. Присяжні засідателі, зберігаючи після закінчення справи анонімність і не будучи відомі громадськості, є доброю організаційною формою вирішення спірних справ, у яких прийняття незаконного рішення суддею буде ускладнене. І оскільки вони не займають офіційного становища, …не мають політичних амбіцій, вони є істинно незалежними” [73, с.27]. Введення ж для вирішення всіх питань (права і факту) у справі в спільну колегію із суддями присяжних, які не мають спеціальних знань і правозастосовчої практики, створить передумови для цілковитої довіри і потурання всім процесуальним діям судді-професіонала, що зведе нанівець основне призначення суду присяжних.

Таким чином, можливість упередженості та відсутність спеціальних знань у присяжних швидше будуть підставами для надання переваги англо-американській моделі суду присяжних. У цьому плані актуальним є і доводи У.Бернема про більшу вірогідність прийняття правильного рішення групою присяжних, ніж одним суддею [73, с.19].

Нам не слід забувати і про участь народних засідателів у здійсненні правосуддя. Поряд із незалежним громадським представництвом, що підтверджується порядком їх обрання та правовим становищем у суді, прирівняним до статусу судді, народні засідателі проходять і певну освітньо-правову підготовку до розгляду та вирішення справи безпосередньо у суді. То чи не стараємося ми створити те, що у нас уже давно створено і функціонує?

З.В.Макарова зазначає, що об'єднання засідателів у спільну колегію на чолі з професійним суддею є розширеною колегією народних засідателів. Спроби ввести такі новели у процесуальне законодавство колишнього Союзу РСР були зроблені в Основах законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій від 13 листопада 1989 року [157, с.66]. Але, як бачимо, російський законодавець обрав інший шлях. Тому дуже суттєвим аргументом на користь англо-американської моделі є наявність у нас інституту народних засідателів.

Та чи не зайвим буде у нас один із цих інститутів (народні засідателі чи присяжні)? Так, у п. 3 ч. 1 ст. 281 проекту КПК України вказується, що у справах про особливо тяжкі злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді довічного ув'язнення, розгляд здійснює колегія (суддя і два народних засідателі), а за проханням підсудного – ще й суд присяжних. При запровадженні континентальної моделі суду присяжних у даному випадку він виявився б зайвим. Та коли питання факту будуть вирішувати присяжні, а у вирішенні питання права братимуть участь народні засідателі, то про більшу демократичність такого суду у наш час не може бути й мови.

Таким чином, враховуючи і народних засідателів, і присяжних (за умови запровадження англо-американської моделі суду присяжних), ми зможемо констатувати наявність у нас свого роду змішаної моделі участі громадськості у здійсненні правосуддя. Участь народних засідателів буде відповідати континентальній моделі, а суд присяжних – англо-американській.

Важливим є також питання про принципи і порядок відбору присяжних. У більшості країн формування списку присяжних здійснюється на підставі списків виборців. Це забезпечує повне представництво у суді присяжних усіх верств суспільства.

Законодавство різних країн неоднаково вирішує питання про те, ким (яким органом чи якою особою) і за яким принципом складаються списки присяжних. Так, законодавством США передбачено, що відбір присяжних для комплектування великого і малого журі федеральних районних судів здійснюється спеціальною комісією у складі одного громадянина і секретаря суду або одним секретарем суду. У Франції список членів журі складається комісією під головуванням судді відповідного трибуналу, до складу якої входять представники виконавчої та законодавчої влади.

Серед процесуалістів є різні думки щодо того, ким мають складаються списки присяжних [215, с.71; 62, с.16]. Згідно ч. 3 ст. 68 Закону України від 7.02.2002 р. “Про судоустрій України” список присяжних за поданням голови апеляційного суду формується на підставі списків виборців комісією, до складу якої повинні входити уповноважені представники суду, органів юстиції та відповідної ради. Список присяжних затверджується рішенням відповідної ради.

Але для нас важливим є те, що цей відбір буде відбуватися на випадковій основі – жеребкуванням чи іншим подібним шляхом. Таким чином, ми не можемо говорити, що присяжні засідателі здійснюють у суді громадське представництво. Автоматично знімається питання і про звітність присяжних.

Та основним нашим завданням при розгляді інститутів участі народу у здійсненні правосуддя є дослідження дії засади гласності судового процесу. Як вже зазначалося, З.В.Макарова вказує, що участь народних і присяжних засідателів впливає на визначення змісту засади гласності кримінального процесу. Але на відміну від інституту народних засідателів, автор не визначає положень щодо участі присяжних, які можна було б включити до змісту засади гласності [157, с.59-83].

Яким же чином буде сприяти розширенню гласності кримінального судочинства запровадження в Україні суду присяжних? М.І.Сірий зазначає, що із введенням суду присяжних корпус засідателів зросте і збільшиться можливість реалі-зації принципу гласності, зокрема шляхом широкого розповсюдження ними відомостей про судові процеси з відповідними коментарями та оцінками [89, с.77].

Але не слід забувати, що суд постановляє вирок і призначає покарання на підставі винесеного присяжними вердикту, в якому дається відповідь на запитання: чи доведено, що відповідне діяння (злочинна діяльність) мало місце? Чи доведено, що ці діяння вчинив підсудний? Чи винний підсудний у скоєнні цього діяння (злочину)? [215, с.71] Саме тому присяжні є безпосередніми учасниками процесу, а ми вже доводили, що гласністю кримінального процесу є тільки зовнішня гласність[8]. Отже, отримання інформації у справі є необхідним для здійснення ними своїх повноважень (обов’язків) у суді, а не для її розповсюдження. З цього приводу слід також зазначити, що присяжні засідателі не мають права без дозволу головуючого спілкуватися по справі з особами, що не входять до складу суду, і все, що відбувається в нарадчій кімнаті присяжних, складає таємницю (п. 2 ч. 3 ст. 403 та ч. 4 ст. 377 проекту КПК України).

Видається, що введення суду присяжних в Україні якогось особливого впливу на розширення гласності кримінального судочинства не буде мати, окрім того, що судовий розгляд справ за участю присяжних буде викликати підвищений інтерес з боку громадськості та засобів масової інформації [73, с.23].

Таким чином, розглянувши правові аспекти організації та функціонування інститутів участі громадськості у здійсненні правосуддя, ми приходимо до висновків:

- хоча інститути громадської поруки (як запобіжного заходу і форми звільнення від кримінальної відповідальності) значно розширюють сферу реалізації засади гласності кримінального судочинства, їх збереження у новому КПК України є недоцільним і буде позначатися цілою низкою негативних факторів – складність у застосуванні, низька ефективність щодо поставлених перед ними завдань, загроза незалежності суддів внаслідок прямого впливу на них громадської думки;

- цілком виправдана відмова нашого законодавця від звітності народних засідателів та прирівнення процесуального статусу народних засідателів і присяжних до статусу професійних суддів (із забезпеченням їм відповідних гарантій незалежності та неупередженості у здійсненні правосуддя) не дозволяють нам виділити будь-яких положень у цих інститутах, які можна було б віднести до змісту засади гласності кримінального судочинства.

Отже, участь народу у здійсненні правосуддя і гласність кримінального судочинства – це окремі кримінально-процесуальні засади, які мають різний зміст. Якихось спільних положень у змісті чи реалізації цих засад ми не знаходимо. Тут можна говорити лише про взаємодію даних засад кримінального процесу задля здійснення завдань кримінального судочинства.

А підвищений інтерес громадськості, який викликатимуть судові процеси за участю народних засідателів і суду присяжних, можна розглядати тільки як засіб (умову) підсилення гласності правосуддя.

<< | >>
Источник: Король Володимир Володимирович. ЗАСАДА ГЛАСНОСТІ ТА ЇЇ ОБМЕЖЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ. Львів-2002. 2002

Еще по теме 2.2. Участь громадськості у розгляді та вирішенні кримінальних справ як складова змісту засади гласності:

  1. Стаття 37. Недопустимість повторної участі судді в розгляді адміністративної справи
  2. 2.2. Функціональний розподіл обов’язків між суддями та іншими працівниками суду
  3. 2.4. Проблеми реалізації міжнародно-правових стандартів в діяльності місцевих загальних судів України
  4. 2.2. Організаційні та правові аспекти в роботі слідчого військової прокуратури та шляхи її оптимізації
  5. 3.1. Проблеми повноважень військового прокурора по здійсненню нагляду за розслідуванням злочинів у Збройних Силах України
  6. 2.2. Функціональний розподіл обов’язків між суддями та іншими працівниками суду
  7. 1.4. Правова характеристика принципів і процесуальних правовідносин з вирішення трудових спорів і конфліктів на сучасному етапі
  8. 3.2. Проблеми позасудового вирішення індивідуальних трудових розбіжностей
  9. 3.3. Судове вирішення індивідуальних трудових спорів і конфліктів
  10. Участь народу у здійсненні правосуддя в кримінальних справах як традиція українського правосуддя: історичний екскурс.
  11. Участь народу в кримінальному судочинстві в радянський період
  12. 1.2. Моделі суду присяжних для розгляду кримінальних справ та їх реалізація у правових системах.
  13. Відбір присяжних для участі в розгляді кримінальної справи.
  14. Усунення присяжного від участі у судовому розгляді кримінальної справи.
  15. Прийняття рішення судом присяжних за результатами розгляду кримінального провадження.