Роль та місце інституту адвокатури в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина

Особа в демократичній, правовій державі - це найвища соціальна цінність, яка відіграє вирішальну роль у всіх сферах матеріальній, політичній, соціальній, духовно-культурній життєдіяльності.

Можливості прав і свобод перетворюються на дійсність не тільки завдяки їх використанню громадянами, але і, як відзначають Е. Лукашева і В. Кудрявцев - за рахунок забезпечення з боку держави всіма необхідними матеріальними, соціальними, духовними засобами, охорони та захисту цих прав і свобод відповідними органами [2, с. 3].

Необхідна стійкість концепції захисту прав і свобод людини і громадянина досягається шляхом опори на систему принципів, перевірених наукою та практикою. Життєстійкість і прогресивність даної концепції складається за допомогою поєднання правових, моральних, традиційних, інших соціально-регулятивних норм. Врахування такого підходу

¹ Воронов А. А. Роль адвокатуры в реализации конституционного права на квалифицированную юридическую помощь : дисс.докг.юриднаук по спец. 12.00.11 - судебная власть, прокурорский надзор, организация правоохранительной деятельности, адвокатура / Воронов Александр Алексеевич - М., 2008 - 490 с.

² Кудрявцев В.Н., Лукашева Е.Л. Новое политическое мышление и права человека / В.Н.Кудрявцев, Е.Л.Лукашева // Вопросы философии. - 1990. -№ 5. - С. 3-11.

перешкодить юридичному негативу стати домінуючим явищем правової системи, стримає натиск правового нігілізму й індиферентності [127, с.

Не можна не відзначити, що конституційне оформлення обов'язку держави захищати права і свободи людини і громадянина є індикатором демократичного державного будівництва. Цей обов'язок знаходить функціональну визначеність через діяльність владних структур усіх гілок. Захист державою конституційних прав і свобод людини і громадянина від протиправних посягань і прямих порушень, на думку А. Воронова, є додатковою стадією в процесі їх реалізації, виникає у зв'язку з певними юридичними фактами. Такий захист вчені пов'язують з особливою діяльністю держави. Вона може отримати серйозний розвиток і очікувану результативність у задоволенні правозахисних претензій людей тільки при самостійному системно-діяльнісної оформленні [61, с. 74].

Політичні та економічні перетворення в нашій державі зумовили переоцінку колишніх соціальних ідей і установок. Зроблені кроки щодо істотного зниження соціальних обтяження суспільства і держави сприймаються населенням далеко не однозначно і тягнуть за собою негативні наслідки. Така ситуація свідчить про те, що соціальні проблеми мають глибокі інституційні корені і за твердженням Т. Міронової “окремими рецептами з нейтралізації конфліктів у суспільстві тут обійтися не можна” [141, с. 3]. При цьому, Е. Лукашева з цього приводу справедливо відзначає, що “права людини покликані сприяти вирішенню одного з найважливіших завдань - забезпечення сталого розвитку сучасного світу” [111, с. 89], а, В. Гурлєв і А. Гурлєв уточнюють, що “реальний обсяг прав і свобод особистості - це завжди якийсь компроміс, якого вдається досягти в даному суспільстві” [70, с. 84].

У правничій літературі досить часто висловлюються протилежні точки зору щодо реалізації певних стійких стандартів у галузі прав людини.

Одні автори вважають, що можливість їх здійснення визначається, насамперед, рівнем соціально-економічного розвитку держави (зокрема, В. Букач [42, с, 28], П. Рабінович [197, с. 84] та ін.). Інші висловлюють думку, що права і свободи людини, закріплені в загальновизнаних принципах та нормах повинні гарантуватися кожній, гарантуватися конституцією країни та її національним законодавством (зокрема, Т.

Природньо, підкреслення значущості конституційних прав особи виступає не тільки їх декларування, а й здатність держави їх забезпечити, гарантувати. Це є найважливішим аспектом, що визначає значимість основних прав і показником рівня розвиненості соціальної та правової держави. З метою забезпечення конституційних прав особи держава й утворює різного роду органи, організації, установи: правоохоронні, судові і т. д.

У процесі розвитку положень про правовий статус особи, закріплених у Декларації незалежності США, а також французькій Декларації прав людини і громадянина (XVIII ст.), інститут прав і свобод став центральним у конституційному праві і серцевиною конституційного ладу [15, с. 164]. Останнім часом досить часто виникає запитання: який сенс займатися правами людини, якщо у нас вже перемогла демократія? [211, с. 45], ототожнюючи при цьому демократію із владою більшості. Одначе, як показує історія, влада більшості може виявитися дуже жорстокою щодо окремих людей або різних меншин (саме більшість винесла смертний вирок Сократу і навряд чи можна стверджувати, що це добре свідчення про політичний устрій Афін).

Дослідження різнорідних аспектів прав і свобод людини - завдання не з простих. Протагоровська сентенція “людина - мірило всіх речей” в поетапному історичному розвитку знайшла сучасне звучання - “людський вимір”, так учасники НБСЄ (ОБСЄ) назвали комплекс запитань у сфері взаємовідносин, пов'язаних з правами людини [76].

Таким чином, визнання людини “мірилом” пов'язане з виявленням системоутворюючих ланок, які забезпечують механізм захисту цього статусу. Комплексне вирішення поставленого завдання, на наш погляд, пов'язано з розглядом конституційної системи захисту прав і свобод людини і громадянина в самостійному форматі. Відзначимо, що в конституційній науці глибше та послідовніше розроблена теорія прав і свобод людини [5; 40; 42; 149; 153; 171; 197]. Висновки, зроблені вченими в даній сфері, систематизація наукового знання про їх природу і сутності, про принципи визначення правового статусу, класифікація прав людини, створюють, за твердженням М.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Конституції України, “права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави” [106]. При цьому, конституційне вживання слова «обов'язок» в однині при фактичному поширенні її (обов'язки) на визнання, дотримання і захист орієнтує на їх триєдине сприйняття та дослідження. Такий підхід домінував у вивченні проблем, відбивають взаємовідносини держави та індивіда з приводу реалізації прав і свобод останнього.

Аналіз вітчизняної правозастосовчої практики дає підстави стверджувати, що практично двадцятирічний досвід вивчення та практичного застосування ст. 3 Конституції України в традиційному форматі показав, що істотних позитивних змін у галузі прав і свобод людини і громадянина не сталося. Вони як і раніше порушуються представниками влади, внаслідок чого у індивідів формується недовіра до держави, відторгаються ініціативи органів її влади, включаючи і правоохоронні. Подібний розвиток подій все більше віддаляє нашу державу від якості правової держави і послаблює її; заважає людям усвідомити себе значущими фігурами громадянського суспільства і відстоювати свої права та охоронювані законом інтереси; створює загрозу серйозного, аж до драматичного, протиставлення України і її громадян. Очевидно, що хронічні порушення прав людини з боку органів державної влади були серед головних причин великих потрясінь в Україні протягом 2014 року (Український Майдан). Саме тому, на наш погляд, щоб уникнути цього в майбутньому вкрай необхідні додаткові аргументи, керуючись якими можна підвищити кореляцію інтересів людини (суспільства) і держави, зміцнити конституційні правозахисні механізми, що зводять непереборні правові бар'єри для владного свавілля [126, с.

Значимість такого захисту прав і свобод людини шляхом реалізації права на правову допомогу, його змістовна відміна від визнання й дотримання орієнтують на специфічний дослідницький підхід. Він полягає в самостійності щодо визнання та дотримання системної розробки конституційного захисту прав і свобод людини і громадянина. Тобто, на наш погляд, в подальшому слід розглядати не таку правову конструкцію, як “визнання-дотримання-захист прав і свобод людини і громадянина - головний обов'язок держави”, а окремо “захист - головний обов'язок держави”. Аргументами на користь обрання саме такої конструкції можуть бути наступні:

1) кожен із закріплених у ст. 3 Конституції України складових обов'язку нашої держави спонукає її до певних характерних діянь. Так, за твердженням М. Марнгейм, здійснення обов'язку-визнання держави проявляється в конституційному та законодавчому закріпленні прав і свобод людини і громадянина; реалізація обов'язку-дотримання визнаних державою прав і свобод вимагає від неї створення та розвитку відповідних гарантій і встановлення юридичних механізмів їх реалізації; несення обов'язку-захисту актуалізується тоді, коли виникають перешкоди щодо здійснення прав і свобод та прямі їх порушення, і виражається в ліквідації порушень, в покаранні винних у вчиненні таких порушень, у відновленні порушених прав і свобод людини і громадянина [126, с. 26].

2) здійснення обов'язку-визнання, обов'язку-дотримання та обов'язку- захисту забезпечується різними суб'єктами. Виходячи з конституційних положень, прерогатива визнання прав і свобод людини і громадянина належить державі та її законодавчим органам. До реалізації обов'язку- дотримання поряд з названими суб'єктами включаються органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, їх посадові особи.

3) обов'язок-визнання, обов'язок-дотримання та обов'язок-захист володіють специфічними особливості свого функціонування. Так, зокрема, конституційне визнання прав і свобод людини і громадянина здійснюється одноактно, і від України, як держави не вимагається регулярного підтвердження заявленої нею в ст. 3, ч.1 ст. 21 та ст. 22 Конституції правовій позиції. Безперечно, дотримання конституційних прав і свобод є складним безперервним процесом, притаманним діяльності органів державної влади.

Як ми вже відзначали, згідно ч. 2 ст. 3 Конституції нашої держави, права і свободи людини і громадянина та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави [106]. Отже, дотримання прав і свобод людини і громадянина вимагає правомірної, конституційної і законодавчо визначеної певної поведінки публічних та інших суб'єктів правовідносин.

Відзначимо, основною гарантією формування єдиної системи захисту прав і свобод людини і громадянина є конституційне закріплення її провідних параметрів. Правозахисні позиції нині чинної Конституції України, з властивим їм аксіологічними перевагами людини, її прав і свобод, можна визнати демократичним завоюванням сучасної української державності. Найважливіша увага в цьому приділяється забезпеченню права особи на кваліфіковану юридичну допомогу, надання якої є пріоритетом адвокатури - незалежного інституту громадянського суспільства, покликаного захищати громадян від порушень законності, у тому числі, і від самої держави.

Коли адвокат забезпечує захист прав людини і громадянина, він робить корисну і потрібну справу, що має значення як для особи так і для суспільства, оскільки тим самим допомагає дотриманню законності, усунення її порушень. Засудження невинуватого або відхилення обґрунтованого позову приносить шкоду не тільки засудженому або стороні, що програла цивільну справу. Шкода заподіюється всьому суспільству, зацікавленому в законності та правопорядку, а не в помилкових судових рішеннях [222, с. 35].

Захист прав людини і громадянина немає ніяких підстав протиставляти інтересам і завданням держави та її органів. Діяльність адвоката не носить подвійний характер. Вона, за вірним твердженням А. Воронова, двоєдина: обстоюючи права та охоронювані законом інтереси особистості, адвокат, тим самим діє і в інтересах суспільства, держави, зміцнює законність. Захисник, надаючи підсудному допомогу у здійсненні його процесуальних прав, тим самим сприяє правильному та всебічному розгляду справи та винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку [61, с. 76].

В межах професіонального обов’язку захисту прав та інтересів своїх клієнтів адвокати мають відігравати суттєву роль у справедливому відправленні правосуддя. Будучи активним учасником механізму правозастосування, займаючи самостійне місце у механізмі правосуддя, адвокатура виконує (повинна виконувати) важливу функцію суспільного контролю у цій сфері. Така теза підтверджується і міжнародними документами, що регулюють сферу діяльності інституту адвокатури. Так, Хартія основоположних принципів діяльності європейських адвокатів ССВЕ визначає роль адвоката як незамінного учасника справедливого судового процесу, який не тільки щиро служить інтересам та захищає права свого клієнта, а також виконує такі функції в суспільстві, які виражаються в попередженні та запобіганні конфліктам, у забезпеченні вирішення конфліктів ... у подальшому розвитку закону, а також у захисті свободи, справедливості та верховенства права» [247]

Зрозумілим є те, що адвокат сприяє законності та справедливості при наданні будь правової (юридичної) допомоги. Публічно-правовими началами визначається ставлення адвокатури до виявлених правопорушень, регламентація спілкування адвокатів з довірителями, вирішення ряду інших процесуальних питань. При цьому, передумовою успішної адвокатської діяльності є демократія, законність, дотримання прав людини, повага до його індивідуальної свободи, честі та гідності, а престиж адвоката і ефективність його діяльності перебувають у прямій залежності від становища людини в суспільстві та державі, від ставлення до фундаментальних принципів демократії і законності.

Слід, визнати, що проголошена у Конституції України наявність в нашій країні правової держави в повній мірі не відповідає дійсності. На думку С. Агафонова, на сучасному етапі розвитку нашого суспільства часто вживають термін “правова держава”. При цьому одні автори виходять з бажання підкреслити, що, проголосивши себе суверенною та незалежною, Україна стала і правовою державою, а інші - з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи. Згідно зі ст. 1 Конституції нашої держави, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Проте реалії сьогодення яскраво свідчать про те, що це лише декларація. Україна не є правовою державою, оскільки їй необхідно подолати цілий ряд проблем, які заважають їй бути такою [1, с. 12].

При цьому, правовою є така суверенна держава, яка функціонує в громадянському суспільстві і в якій юридичними засобами реально забезпечено захист основних прав і свобод людини та громадянина. Вона ґрунтується на певних принципах, найважливішими з яких є верховенство права, поділ влади, реальність прав і свобод людини та громадянина, законність, наявність у громадян високої правової культури [9, с. 94].

Більше того, зазначає М. Лепіхов, “нинішній стан і практика діяльності державності та права, навпаки, свідчать про протилежне - думка народу не грає вирішальної ролі в державі”. Завуальовані декларативні гасла державних діячів про повний перехід нашої держави в правову площину, про настання повної демократії в країні не мають під собою твердого підґрунтя [118, с. 12]. Досить поглянути на на практичну реалізацію конституційних прав і свобод, то стає ясно, що різниця декларативних принципів Основного Закону та реальної дійсності більш ніж явна^[1].

Норма чинної Конституції про те, що всі громадяни є рівними, також є не більш ніж міфом^[2]. За твердженням Д Керімова “навряд чи в нашій країні знайдеться хоч одна людина, права і свободи якого жодного разу не порушувалися б, навпаки, вони постійно і повсюдно порушуються. Забезпечення прав і свобод, їх охорона і захист настільки малоефективні, що люди перестають ними користуватися” [90, с. 5].

Отже, як вже зазначалося, визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина - це обов'язок держави. Конституційні принципи побудови правової та демократичної держави мають перед собою чітко визначену мету - не допустити свавілля та беззаконня щодо людини і громадянина, в тому числі і з боку держави. Всі принципи випливають з основної функції права - бути носієм і гарантом свободи людини в оптимальних і розумних формах. Саме справедливе право, засноване на неухильному виконанні законів, здатне по максимуму висловити, закріпити, гарантувати і тим самим забезпечити у відповідності з високими вимогами цивілізації реальність індивідуальної свободи і прав кожної людини в житті суспільства [61, с. 78].

Привілейоване становище сучасного, справедливого права в житті суспільства та держави передбачає, з метою забезпечення чіткого правового порядку, в тому числі з питань державного примусу, збереження та зміцнення основних юридичних цінностей, всіх накопичених людством досягнень в галузі юридичних гарантій прав і свобод людини, а також юридичних засобів, що забезпечують дійсну реалізацію правових ідеалів і цінностей. А звідси, на думку І. Лукашука випливає визнання на практиці постійними і непорушними діючих юридичних принципів і механізмів, що виражають такого роду правові ідеали та цінності [125, с. 46]. Безперечним є і той факт, що одні з перших місць серед такого роду ідеалів і цінностей займають критерії справедливості та законності, відповідно до яких на сучасній стадії розвитку цивілізації права і свободи людини є вершиною юридичної реальності й безпосередньо входять до позитивного права - вони залишаються загальними началами, визначальними, базовими орієнтирами для чинного права. Вони покликані бути основою правової політики країни, направляти правотворчу діяльність, зусилля щодо втілення прав людини в усьому комплексі юридичних норм, правових порядків і процедур. Вони мають значення як критерій при тлумаченні права, ще більш у формуванні правосвідомості, загального ставлення до права з боку всіх суб'єктів, насамперед всіх громадян, посадових осіб і держави в цілому [61, с. 79].

Існування та реалізація прав людини і громадянина неможливе без створення дієвої системи їх захисту (подібна характеристика може бути інтерпретована конституційним терміном “гарантування”). Способів захисту прав і свобод буває декілька. Насамперед, це самозахист - коли людина самостійно, всіма доступними йому законними способами і засобами захищає свої права (на жаль, цей спосіб настільки хиткий, що часто інтерпретується правоохоронними та судовими органами, як самоуправні чи інші незаконні дії, в певних випадках заборонені законом). Іншим способом захисту (або зверненням за захистом) є державний захист прав і свобод людини і громадянина. Від імені держави, в даному випадку, виступають різні органи, у тому числі правоохоронні.

Сучасні зміни соціально-економічних і політико-правових умов функціонування правоохоронної системи, курс нашої держави на євроінтеграцію детермінують потребу в реформуванні системи

правоохоронних органів, адаптації її до суспільних потреб і можливостей держави. Характерний для радянських часів метод реформування апарату управління шляхом лише його скорочення сьогодні не можна розглядати як ефективний. На думку С. Россохи, зараз вкрай потрібен, насамперед, системно-функціональний підхід, який надасть змогу вдосконалити діяльність правоохоронних органів шляхом оптимізації завдань та функцій, структури й чисельності, фінансового, матеріально-технічного,

організаційно-правового та кадрового забезпечення [211, с. 45]. Протягом останніх років в Україні правоохоронні органи набували все більше повноважень та функцій, інколи зовсім не властивих органам кримінальної юстиції. Унаслідок цього було ухвалено низку законів, які регулюють їхню діяльність. Водночас не відбулося цілісної реформи, натомість сформувалися занадто самостійні правоохоронні “монстри”, функції яких дублювали одна одну, що призвело до нездорової конкуренції між ними [58, с. 101].

Разом з тим, вважається, що найбільш ефективним способом захисту прав і свобод є їх звернення за судовим захистом. Всі дії та рішення органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, що порушують права і свободи громадян, можуть бути оскаржені до суду. На жаль, судова практика останніх років істотно підірвала довіру до судової системи^{[3] [4] [5].}

Адвокатура є невід’ємною частиною державного механізму відправлення правосуддя, життєво необхідної для ефективного

функціонування судової влади. Основне призначення адвокатури - надання правової допомоги необмеженому колу осіб. Адвокати, за твердженням Т. Вільчик, повинні дотримуватись високих етичних стандартів при здійсненні професійної діяльності. В межах професіонального обов’язку захисту прав та інтересів своїх клієнтів адвокати мають також відігравати суттєву роль у справедливому відправленні правосуддя. Будучи активним учасником механізму правозастосування, займаючи самостійне місце у механізмі правосуддя, адвокатура виконує (повинна виконувати) важливу функцію суспільного контролю у цій сфері [54, с. 11]. Така теза вченої підтверджується і міжнародними документами, що регулюють сферу діяльності інституту адвокатури. Так, зокрема, Хартія основоположних принципів діяльності європейських адвокатів ССВЕ визначає роль адвоката як незамінного учасника справедливого судового процесу, який не тільки щиро служить інтересам та захищає права свого клієнта, а також виконує такі функції в суспільстві, які виражаються в попередженні та запобіганні конфліктам, у забезпеченні вирішення конфліктів ... у подальшому розвитку закону, а також у захисті свободи, справедливості та верховенства права» [247].

Адвокат захищає громадян не від закону, а від порушень закону щодо них, тобто своїми діями він сприяє зміцненню законності, підвищенню рівня довіри населення до закону, законності і державі в цілому, - відзначає російська вчена С. Лібанова [119, с. 113]. Аналогічну думку підтримують і вітчизняні вчені. Так, зокрема, С. Прилуцький зазначає, що самостійна та принципова правова позиція окремого адвоката у конкретній справі стає основою цілісної та незалежної позиції всієї адвокатської організації на існуючий режим законності [183, с. 380].

Слід також відзначити, що адвокатурі, як незалежному професійно- правовому правозахисному інституту, відведена важлива роль не тільки в механізмі конституційного гарантування судового захисту прав і свобод та створення належних умов послідовної реалізації завдань судочинства, а й у конституційно-правовому механізмі забезпечення конституційних прав і свобод людини в усіх сферах життя. Судова влада в сучасному суспільстві, будучи інтегрованою у державний механізм, виконує функцію посередника у спорах між учасниками суспільного життя і є досить ефективним засобом примирення і розв’язання соціальних конфліктів. У цьому - головна соціальна цінність правосуддя й основна причина, через яку суб’єкти соціального життя конституюють судову владу [86, с. 167]. Як відзначає з цього приводу В. Городовенко, судова влада потребує: 1) соціального контролю з боку представників суспільства за справедливим застосуванням не тільки закону, а й норм моралі з урахуванням місцевих традицій та звичаїв, що склалися; 2) забезпечення представниками суспільства таких умов, що можуть гарантувати суддям незалежність від незаконного впливу офіційних структур та самостійність у формуванні їх внутрішнього переконання по судовій справі [65, с. 172-173]. Зовнішній контроль за діяльністю суду здійснюється в тій чи іншій мірі зацікавленими особами, громадськістю та засобами масової інформації. Але це контроль випадковий, епізодичний і не завжди переконливий, - зауважує О. Бойков [38, с. 22-23].

Як ми вже відзначали вище, головним чином нас цікавить проблема ефективного правового захисту людини і громадянина - найгостріша проблема століття сьогодення. Гасло захисту прав людини з'явився не на порожньому місці. І не тільки проголошення прав особи, а й створення умов їх реалізації (у нашому випадку правових гарантій) не є наслідком компромісу соціальних інтересів. Якщо Загальна декларація прав людини залишається орієнтиром для розвитку цивілізованого законодавства держав світового співтовариства, то слід пам'ятати її безумовні постулати:

Визнання гідності, яка властива всім членам людської сім'ї, і рівних та необмежених прав є основою свободи, справедливості та загального миру. Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах ... Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією” [79].

Найважливішим правом людини, визначальним і контролюючим весь хід її життя, є право на кваліфіковану юридичну (правову) допомогу, тобто це гарантована законом можливість особи отримувати необхідну їй допомогу від осіб, що володіють спеціальними юридичними знаннями, вміннями та навичками, що дозволяють людині ефективно захищати і відстоювати свої права та законні інтереси. Стаття 59 Конституції України визначає правові послуги, а саме, про ефективну юридичну допомогу [106]. Правова допомога виступає в якості гарантії, не безпідставної декларації про правовий захист, а гарантії, в якості якої виступає зумовлена законом можливість участі адвоката у конституційному, кримінальному, адміністративному та цивільному судочинстві з метою захисту прав і законних інтересів свого довірителя (підзахисного ) без втручання органів держави [61, с. 82].

Стаття про адвокатуру міститься у розділі ІІ Конституції “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”, чим підкреслюється особливий характер цього правового інституту, діяльність якого спрямована на допомогу державі у виконанні нею певних функцій, визначених Основним Законом. Згідно зі ст. 3 Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Для реалізації цього обов’язку створюються відповідні інститути. Покладення саме на адвокатуру визначених вище завдань пов’язано з проголошеним вперше на конституційному рівні правом кожного на правову допомогу, в тому числі й безоплатну (у передбачених законом випадках), а також правом кожного на

вільний вибір захисника своїх прав.

Адвокатура, як публічна корпорація професійних юристів - на сьогоднішній день є одним з небагатьох інститутів, який здатний найбільш кваліфіковано контролювати дотримання державою правових норм. Саме ця публічно-правова функція - контроль над дотриманням державою правових норм, визнанням і дотриманням прав і свобод людини і громадянина, є основною функцією адвокатури.

Як свідчить аналіз наукової юридичної літератури з досліджуваного питання, у різні періоди розвитку суспільства пріоритетне значення набувають ті чи інші цілі й завдання держави, а отже, і різні її функції. На одних етапах розвитку суспільства центр ваги переноситься на сферу економіки, тому в діяльності держави ключове місце займає економічна функція; на інших - у сферу політики, тоді підвищена увага приділяється реалізації функцій державної влади тощо [211, с. 45]. Таким чином, звернення до проблеми наукового дослідження правозахисної функції держави та місце в ній органів адвокатури, пошуку шляхів оптимізації їх діяльності є своєчасним. Без її вирішення неможливе ефективне здійснення завдань, що стоять перед органами адвокатури на сучасному етапі державного будівництва України. Адже йдеться про з'ясування причин неадекватності наділення різного роду функціями органів адвокатури та про теоретичне осмислення шляхів їх оптимізації. Питання полягає також і в дослідженні організаційного потенціалу функціонального навантаження органів адвокатури. Функціональний аспект проблеми є надзвичайно важливим через те, що в ньому зосереджено найбільше потенційних можливостей оптимізації правозахисної функції Української держави.

На сьогоднішній день адвокатура - це інструмент сучасної демократії, інститут громадянського суспільства. Роль адвокатури зростає, оскільки зміцнення правової основи державного і суспільного життя, реалізація прав і свобод громадян - основний напрямок розвитку політичної системи вітчизняного суспільства. Адвокатура діє на основі принципів законності, незалежності, самоврядування, корпоративності. Входячи до системи органів, що здійснюють правоохоронну діяльність, адвокатура займає в ній абсолютно особливе положення. Саме вона покликана забезпечувати права людини і громадянина в процесі здійснення правоохоронної діяльності шляхом надання їм кваліфікованої юридичної допомоги [61, с. 83].

Аналіз конституційного законодавства з прав людини безперечно показує, що правова допомога усвідомлюється як найважливіша умова гарантій прав особи. Факт прийняття державою на себе обов'язків щодо забезпечення кваліфікованою юридичною допомогою через функціонування адвокатури - інституту громадянського суспільства та індикатора правової спрямованості держави - покладає на державу численні обов'язки щодо підтримки цього інституту.

Слід відзначити, питання ставлення адвокатури до громадянського суспільства в науковій літературі, у працях вітчизняних і зарубіжних вчених визначається по- різному. При цьому якщо більшість вітчизняних вчених вважають, що адвокатура є інститутом громадського суспільства (зокрема, В. Цвєтков, І. Кресіна [68, с. 22], А. Козьміних [101, с. 22] та ін.), то в наукових дослідженнях зарубіжних авторів існують діаметрально протилежні думки з цього приводу (зокрема, Г. Рєзнік [201, с. 10], В. Смірнов [220, с. 112] та ін.).

Разом з ти, аналіз системних зв’язків адвокатури, громадянського суспільства та держави дає можливість зробити висновок про те, що в силу правової природи адвокатури і специфічних ознак, яким має відповідати громадянське суспільство, адвокатура не може бути віднесена до його інститутів [68, с. 20]. Діяльність адвокатури вимагає незалежності не лише від держави, але й від самого громадянського суспільства. Адвокатура може стати на захист інтересів як держави, так і громадянського суспільства. Саме тому, за твердженням Р. Лахтіонової, адвокатуру можна визнати історично сформованим інститутом, що забезпечує гармонійне формування таких феноменів як правова держава і громадянське суспільство. Перспективи розвитку громадянського суспільства та правової держави в Україні пов’язані у тому числі, і з перспективами розвитку адвокатури [117, с. 16].

В усіх цивілізованих країнах світу інститут адвокатури ґрунтується на кількох згальноприйнятих принципах [201, с. 23]: 1) адвокатура - інститут громадянського суспільства, головною метою створення якого є захист прав і свобод людини і громадянина у правовому спорі з державою (тут адвокат - незалежний юрист, практикуючи індивідуально чи разом із колегами, забезпечує себе самостійно, отримуючи гонорари від своїх клієнтів); 2) діяльність адвоката ґрунтується на особливих, довірчих, конфіденційних відносинах між адвокатом і клієнтом, що охороняються не лише законом, а й нормами професійної етики. Водночас ці стосунки перебувають під загрозою зловживань як з боку недобросовісних адвокатів, так і з боку недобросовісних клієнтів. Зважаючи на специфіку адвокатської діяльності, вона перебуває під контролем професійних асоціацій адвокатів, які відіграють, як зазначено в «Основних положеннях про роль адвокатів», «життєву роль у підтримці професійних стандартів і етичних норм» та здійснюють дисциплінарний суд над адвокатами - порушниками правил професійної поведінки; 3) професійний обов’язок кожного адвоката - брати участь у наданні безкоштовної юридичної допомоги малозабезпеченим; 4) юридична допомога представникам соціально незахищених верств населення фінансується державою. Обов’язок професійних асоціацій адвокатів - забезпечувати проведення захисту з кримінальних справ за призначенням; 5) уряд повинен, відповідно до вищезазначеного документа ООН, «забезпечити адвокатам можливість виконувати всі їх професійні обов ’язки без залякування, будь-яких перешкод, турбування та недоречного втручання в їхню діяльність» [161].

Розглядаючи місце та роль органів адвокатури в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина, можна виокремити кілька концепцій розвитку адвокатури як соціального інституту [220, с. 167-174]:

1) нігілістична концепція - заперечує публічне значення діяльності адвокатури; адвокат розглядається як цинічний і корисливий тлумач норм права, який просто заробляє на чужих проблемах; 2) етатична концепція - визначає, що адвокатура є частиною державного апарату, який служить тій меті, що й обвинувачення, оскільки обидві сторони покликані встановлювати істину у справі та здійснювати пропагандистсько- виховний вплив на населення; 3) згідно з підприємницькою концепцією адвокатура - це об’єднання осіб, які надають юридичні послуги на підприємницькій основі; 4) соціальна концепція - розглядає адвокатуру як специфічний суспільний інститут, який покликаний забезпечувати професійну підтримку громадянина при спілкуванні з державою та іншими громадянами, особливо при зверненні до правосуддя.

Основною невід'ємною властивістю адвокатури є її незалежність, в тому числі і від самої держави. Разом з тим, Конституція не розкриває і не може розкрити можливостей і механізмів захисту прав і свобод людини і громадянина, крім вказівки на захист прав та інтересів у судовому порядку при забезпеченні громадянина кваліфікованою правовою допомогою. Але й цього достатньо, щоб побачити, що адвокатура в практичній своїй формі вплетена до тканини конституційного законодавства, що на адвокатуру держава поклала відповідальну місію забезпечення населення кваліфікованою правовою допомогою.

Адвокатура відіграє найважливішу роль у забезпеченні права на правову допомогу, оскільки саме вона згідно з Конституцією України діє для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та в інших державних органах (ст. 59) [106]. У сучасній теорії право на юридичну допомогу належить до конституційних гарантій прав і свобод людини та конституційних гарантій правосуддя. Це право передбачає, що кожен, хто потребує юридичною допомоги, має її отримати. Не винятково, що з усіх видів юридичної допомоги саме допомога адвоката безпосередньо регулюється конституційними нормами, а право на інші види юридичної допомоги закріплено на рівні чинного законодавства.

На жаль, у Конституції України адвокатура як правозахисний інститут згадується всього лише двічі (проте, тільки одна стаття 59 Конституції України безпосередньо стосується адвокатури, інші статті (92 і 131) лише побіжно її згадують). Разом з тим, регламентація відповідних відносин в Основному Законі формує складний інститут правової допомоги, норми якого можна поділити на: 1) загальні (статті 1, 3 ч. 2, 21 Конституції України); 2) спеціальні норми, що визначають основні принципи розвитку цього інституту в чинному законодавстві (ст. 55 ч. 1, ст. 29, 59, ст. 63 ч. 2 Конституції України [106]). Реалізація права на правову допомогу являє собою один з основоположних інструментів додержання прав людини. І хоча в Конституції України правовий статус адвокатури, на жаль, не визначено, але з окреслених у ній завдань адвокатури можна дійти висновку, що адвокатура є одним із інститутів правової системи держави, який виконує завдання, без здійснення яких функціонування цієї системи неможливе.

Захист адвокатом прав і свобод людини і громадянина у конституційному, кримінальному, адміністративному та цивільному судочинстві спрямований не тільки на задоволення інтересів приватної особи, а й на забезпечення принципу змагальності судового процесу, досягнення істини, охорону прав громадян і, тим самим, створення демократичної правової держави, проголошеної Конституцією України, що принципово як для суспільства, так і для держави. Отже, захист прав людини і громадянина - а саме для цієї мети створена адвокатура - набуває значення найважливішої публічної функції в державі, яка оголосила себе правовою [62, с. 6].

Інститут адвокатури повинен посісти чільне місце у Конституції України поряд з іншими правозахисними інститутами, такими як, наприклад, прокуратура, якому в Основному Законі присвячено окремий розділ, що відповідатиме соціальному призначенню та ролі адвокатури в суспільстві. При проголошеній конституційно-процесуальній рівності правової

регламентації діяльності прокуратури, що представляє, як правило, сторону обвинувачення через участь прокурора, присвячена ст. 121 Конституції

Таким чином, вишецитована конституційна норма лише констатує факт наявності в державі адвокатури, окреслює її головні функції. Поза межами конституційного регулювання залишається одне з основних питань адвокатури - питання про її правовий статус, від якого залежить життєдіяльність української адвокатури. Реформування інституту органічно має бути пов’язане із підготовкою та внесенням змін до Конституції України. Це ще один аргумент на користь доцільності закріплення в Конституції України прав і обов’язків адвокатури щодо забезпечення доступу до правосуддя та здійснення захисту конституційних прав людини і самого суспільства.

Адвокатура не тільки введена до конституційного законодавства, а й на рівні конституційного регулювання визнана виконує конституційні, суспільно значущі для розвитку громадянського суспільства та становлення правової держави (ст. 1 Конституції України), функцію надання правової допомоги кожному члену суспільства. І хоча у Конституції України правовий статус адвокатури не визначено, але з окреслених у ній завдань адвокатури можна дійти висновку, що адвокатура є одним із інститутів правової системи держави, який виконує завдання, без реалізації яких функціонування цієї системи неможливе. Конституційне регулювання адвокатської діяльності дозволяє визнати наявність її конституційно-правового статусу, не тільки з позиції формального закріплення, але і її фактичної значимості для суспільства в цілому [54, с. 4].

Тому, вважаємо, в Конституції України потрібно закріпити організаційно-правові гарантії функціонування такого демократичного інституту як адвокатура. У процесі законодавчого регулювання суспільних відносин з надання правової (юридичної) допомоги необхідно підтримання належного балансу між такими конституційно захищеними цінностями, як гарантування кваліфікованої та доступної правової допомоги, самостійність і незалежність судової влади і свобода договірного визначення прав і обов’язків у рамках цивільно-правових відносин по наданню правової (юридичної) допомоги.

Конституційне гарантування надання правової допомоги та судового захисту прав людини може бути забезпечене лише на основі досягнення балансу між приватноправовими та публічними основами розвитку суспільства. Враховуючи, що професійні права адвоката регламентуються положеннями сукупності нормативно-правових актів, регулюючих загальну і процесуальну сторони діяльності адвоката, і поєднують в собі повноваження адвоката, адвоката-представника і адвоката-захисника, у процесі застосування яких він вступає у певні правовідносини, які можуть виникати між адвокатом та правоохоронними органами, між адвокатом та судом, між адвокатом та органами державної влади та управління, фізичними та юридичними особами, установами, організаціями тощо, то можливо зробити висновок про наявність окремого інституту правової допомоги адвоката [53, с. 244].

Сьогодні в середовищі як вчених так і практикуючих адвокатів активно висловлюється думка, що на конституційному рівні (розділ Адвокатура») має бути визначений правовий статус адвокатури, організація її структури, основні функції, визначення адвокатської діяльності. Існує справедливе нарікання громадян на стан правосуддя в країні, спричинене недооцінкою суспільством ролі і місця адвокатури в судовому ладі держави. Так, у понад 60 країнах світу захисниками в судах виступають лише професійні адвокати. Саме правова допомога адвоката визначається на конституційному рівні як гарантія дотримання міжнародних актів про права і свободи людини [218, с. 12].

В контексті вищенаведеного, слід відзначити, що сьогодні все більше з’являється прихильників вилучення із чинної ст. 59 Конституції України положення щодо функцій з надання правової допомоги адвокатами лише в судах та інших державних органах. Тезу про свободу обрання захисника своїх прав слід уточнити, оскільки в нинішній редакції Основного Закону України вона не узгоджується з обов’язком держави забезпечити професійний захист встановлених на конституційному рівні прав і свобод особи, зокрема, права на правову допомогу. За вірним твердженням

О. Скрипнюка, Конституція України має забезпечити існування такої правової основи, за якої на законодавчому рівні було б закріплено запровадження осучасненої системи органів адвокатського самоврядування; підвищення рівня вимог до кандидатів у адвокати через запровадження стажування, порядок перевірки професійних знань, стаж професійної практики за фахом юриста не менше трьох років, встановлення норми про забезпечення правової допомоги через адвокатуру і заборони надання правової допомоги не адвокатам; лібералізм податкового режиму стосовно адвокатів через поширення на адвокатів права на застосування спрощеної системи оподаткування та ін. У демократичному суспільстві на законодавчому рівні має бути забезпечене виконання адвокатурою трьох її найважливіших функцій: захист обвинувачуваних (підозрюваних) на досудовому слідстві, підсудних у суді Першої інстанції, засуджених у апеляційній та касаційній інстанції; надання правової допомоги громадянам та юридичним особам при розгляді справ різних категорій (карних, цивільних, адміністративних) у судах й інших державних органах (господарські суди, правоохоронні органи й органи влади і керування); консультативна робота з надання допомоги населенню і юридичним особам з правових питань, консультацій населенню і юридичним особам з правових питань [218, с. 13].