Прийняття рішення судом присяжних за результатами розгляду кримінального провадження.

Судові рішення уособлюють цивілізоване суспільство. За допомогою судових рішень розкривається зміст особистих свобод, встановлюється законність статків фізичних та юридичних осіб, вершиться правосуддя над обвинуваченими.

Розгляд справи в судовому засіданні повинен відповідати всім вимогам ЄКПЛ, що гарантуватиме сторонам та суспільству дотримання мінімальних стандартів належним чином побудованого й справедливого судового процесу. Належний хід розгляду справи в судовому засіданні безпосередньо впливатиме на розуміння й сприйняття сторонами та суспільством ухваленого остаточного рішення. Отже, належний розгляд справи в суді вирішальним

• • 285

чином позначається на якості судового рішення . Прозорий і відкритий розгляд справи в судовому засіданні, а також дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття рішення як належного як самими сторонами, так і громадськістю.

Вирок, ухвалений іменем України, є найважливішим актом правосуддя і до його постановлення належить підходити з винятковою відповідальністю,суворо додержуючись вимог КПК України. Зважаючи на те, що наспіх, непослідовно, неохайно написаний вирок може викликати сумніви в його законності, обґрунтованості і справедливості, судді повинні постійно вдосконалювати стиль написання вироку, який повинен бути викладений офіційно-діловою мовою, юридично грамотно, з коротким, точним і ясним описом обставин справи, результатів дослідження доказів і висновків суду^{[281] [282]}.

Пленум Верховного Суду України у контексті цивільного судочинства наголосив, що ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, визначеній процесуальним законодавством , і обов’язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частину; разом із тим рішення не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення в конкретній справі, а також незрозумілих словосполучень, занадто довгих речень, через які викладення фактичних обставин важко сприймається^[283].

Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов’язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правомірність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система. Підстави прийняття рішення повинні бути узгодженими, чіткими, недвозначними й несуперечливими. Вони повинні давати можливість читачеві прослідкувати логіку міркувань, які привели суддю до ухваленого ним рішення. Обґрунтування повинно засвідчувати дотримання суддею принципів, проголошених Європейським судом з прав людини (а саме, додержання прав сторони захисту та права на справедливий

суд)²⁸⁸.

Венеціанська комісія в одному зі своїх висновків вказала: «Не достатньо лише цитувати законодавчі положення, а потім приймати рішення. Суддя повинен послідовно поєднувати закон з фактами у справі і наводити чіткі аргументи, яким чином було вирішено справу у конкретному випадку. Якщо цього не робити, це буде очевидним порушенням права на справедливий суд,яке гарантує стаття 6 Європейської конвенції з прав людини» .

Для судового рішення важлива не лише точність та юридична обґрунтованість висновків. Оскільки судове рішення є документом великої суспільної довіри, важливим є правильний опис усіх фактів та деталей - імен, дат, сум,обставин, вживання усіх слів у їхньому правильному значенні, відсутність описок, помилок та неточностей. Допущені суддею помилки формуватимуть у адресатів судового рішення думку не лише про професійність окремого судді, але і про якість судочинства загалом.

На жаль, українські судові рішення рясніють численними помилками - стилістичними, граматичними, синтаксичними - незалежно від юрисдикції суду,інстанції чи територіальної належності. Значною мірою такий стан справ обумовлений радянською спадщиною. Йдеться про те, що до відновлення ^{[284] [285] незалежності України юридична наука, законодавство, судова практика і, таким чином, юридична термінологія формувалися переважно російською мовою.}

290

правових актів чи судової практики .

Усі ці правові вимоги є складними для розуміння присяжними, тому законодавець передбачив, що нарадою суду присяжних керує головуючий, який послідовно ставить на їх обговорення наступні питання: чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа; чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону України про кримінальну відповідальність він передбачений; чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення; чи підлягає обвинувачений покаранню за вчинене ним кримінальне правопорушення; чи є обставини, що обтяжують або пом’якшують покарання обвинуваченого, і які саме; яка міра покарання має бути призначена обвинуваченому і чи повинен він її відбувати; чи підлягає задоволенню пред’явлений цивільний позов і, якщо так, на чию користь, в якому розмірі та в якому порядку; чи є підстави для застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру; чи вчинив обвинувачений кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності; чи є підстави для застосування до обвинуваченого, який вчинив кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності, примусового заходу медичного характеру, передбаченого ч. 2 ст. 94 Кримінального кодексу України; чи слід у випадках, передбачених ст. 96 Кримінального кодексу України, застосувати до обвинуваченого примусове лікування; чи необхідно призначити неповнолітньому громадського вихователя; що належить вчинити з майном, ^[286] на яке накладено арешт, речовими доказами і документами; на кого мають бути покладені процесуальні витрати і в якому розмірі; як вчинити із заходами забезпечення кримінального провадження.

Розглянемо тепер, чи можуть присяжні, як непрофесіонали в галузі права, дати відповіді на всі ці питання. Вважаємо, що присяжні в силу свого процесуального статусу та моделі суду присяжних повинні висловлювати свою думку щодо усіх питань, які ставляться на розгляд головуючим суддею.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КПК України суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. У тексті присяги присяжного, наводиться зобов’язання присяжного «керуватися законом, своїм внутрішнім переконанням і совістю».

Відповідно до п. 4 Рекомендації №R (87)18 коли присяжними засідателями або ж засідателями-непрофесіоналами разом з професійними суддями визначається ступінь вини, рішення має прийматись простою чи кваліфікованою більшістю без будь-яких вимог щодо одностайності^[287]. Фактична дана рекомендація і була втілена в українське законодавство в ч. 2 ст. 391 КПК України, згідно якої усі питання поставлені головуючим вирішуються простою більшістю голосів, при цьому головуючий голосує останнім.

Переконання присяжного у конкретній справі може бути зумовлене не лише сукупністю доказів, а й іншими факторами, які не мають юридичного значення: стереотипи, що склалися у присяжного щодо певного кола людей, зовнішній вигляд та поведінка обвинуваченого, його реакція на показання свідків тощо.

Основним же чинником формування внутрішнього переконання є особиста совість кожного присяжного. Присяжний самостійно на основі свого життєвого досвіду намагається визначити значимість тієї інформації, котра йому надається. Продуманість і логічна послідовність, акцентування уваги присяжних шляхом постановки питань як професійними учасниками, так і головуючим, може сприяти сприйняттю присяжними тієї інформації, що буде важливою для постановлення ними рішення за результатами розгляду

292

кримінального провадження .

Можна виокремити чинники, через які, в окремих категоріях справ присяжні об’єктивно оцінити обставини досліджуваної події не в змозі. Зокрема до таких чинників, на наш погляд, можна віднести:

1. Брак у окремих кандидатів у присяжні, в ході прийняття підсумкового рішення, здорового глузду, життєвого досвіду, сукупності знань, поглядів про навколишню дійсність, що використовуються людиною в повсякденній життєдіяльності. Також відсутня мотивація на якісний підхід до дослідження всіх обставин справи. Зазначена проблема лежить вже в площині механізму реалізації якісного відбору і формування колегії присяжних, що не завжди вдається зробити, як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причин. Судова практика свідчить, що основну частину кандидатів у присяжні становлять пенсіонери, домогосподарки, працівники ЖЕКів, дитячих садочків і т.п., тобто найменш активний соціальний прошарок населення (Див. Додатки 3,4).

2. Недостатня підготовка сторін процесу до судового розгляду за участю присяжних і, як результат, нездатність якісно і доступною мовою викладати представлену присяжним інформацію. Причому позиція державного обвинувачення в суді безпосередньо залежить від якості проведеного досудового слідства, так як його результати дозволяють прокурору в суді ефективно обґрунтувати неспроможність версій, висунутих стороною захисту, оцінювати і виключати всі недостовірні та сумнівні докази, наявні в ^[288] матеріалах кримінального провадження. Водночас у низці кримінальних справ з об’єктивних причин виконати зазначені вимоги не видається можливим, оскільки сам характер вчиненого кримінального правопорушення та предмет доказування інколи настільки часом складний, навіть для професійного розуміння, що присяжні в силу відсутності належних юридичних знань просто не сприймають доказову інформацію.

Крім того, з огляду на специфіку складу суду і психологічні особливості сприйняття присяжними обставин досліджуваної події, сторонам процесу варто володіти психологічними прийомами переконливої мови, які дозволяють встановити контакт з присяжними, викликати інтерес і довіру до виступаючих.

3. Брак і складність розуміння інформації, яка поступає присяжним від сторін провадження. Практика показує, що, як правило, складність предмету доказування виникає у багатоепізодних кримінальних провадженнях, коли від присяжних потрібна наявність не тільки життєвого досвіду і здорового глузду при прийнятті рішень, а й спеціальних знань в різних сферах людської діяльності.

Крім того, в ході проведеного російськими дослідниками інтерв’ювання присяжних було встановлено, що виправдувальні вердикти вони виносять, дотримуючись принципу «краще виправдати винного, ніж засудити невинуватого». При найменшому сумніві щодо якості проведеного досудового

розслідування або в разі нерозуміння викладених сторонами обставин

293

присяжні виносять виправдувальний вердикт .

Під час постановлення вироку судом присяжних потрібно враховувати той факт, що, як правило, справи, що розглядається цим судом, є складними, викликають суспільний резонанс і призводять до тиску на присяжних як з боку суспільства, засобів масової інформації та й у деяких випадках професійних суддів, які входять до складу колегії. Перше в Україні кримінальне провадження, яке розглядалось судом присяжних викликало чималу увагу в громади м. Львова та представників низки всеукраїнських організацій. Незважаючи на достатню кількість доказів вини обвинуваченого (що було підтверджено судами апеляційної та касаційної інстанції) суд присяжних постановив виправдувальний вирок, при чому два професійних суді висловили окрему думку, не погоджуючись з присяжними. В ході судового розгляду цієї справи, стороною захисту було здійснено низку спроб вплинути на формування внутрішнього переконання суду присяжних необгрунтовнаою популістською риторикою щодо діяльності правоохоронних органів.

В подальшому після виправдання обвинуваченого тиск продовжувався на апеляційний суд, який переглядав вирок суду присяжних. Так, на адресу апеляційного суду 20.03.2014 року був надійшов лист підписаний низкою керівників єврейських громадських організацій, зокрема, головою общини прогресивного іудаїзму «Тейва», президентом ЛОБО Бней Бріт «Леополіс», головою Львівського товариства єврейської культури ім. «Шолом-Алейхема», президентом міжнародного центру «Голокост», керівником молодіжного центру «Гікель». Зазначені особи, здійснюючи незаконний тиск на суд, пишуть: «ми вважаємо, що суд необгрунтовано не взяв до уваги ряд доказів, що підтверджують причетність Ш. до злочину. В матеріалах справи є достатньо доказів провини Ш. у навмисному вбивстві лікаря. Максимально ^[289] суворого покарання вимагали у своєму зверненні до суду багато діячів науки та культури. Вже не має сумніву в тому, що обставини справи про вбивство Ф. спотворюються, замовчуються та ігноруються судовою системою Львова»^{[290] [291]. Крім того, до 25 березня 2014 року до апеляційного суду звернувся президент всеукраїнського єврейського конгресу - Рабінович В.З, який на момент написання листа був кандидатом в президенти України. Рабінович В.З. у своєму зверненні зазначив: «...всеукраїнський єврейський конгрес завжди займав активну позицію у питаннях захисту інтересів членів єврейської громади України, а тому не може залишитись осторонь справи, яка викликала обурення не тільки у громадян єврейського походження, а і у всіх чесних та свідомих людей. На наше глибоке переконання, є всі підстави сумніватися в обізнаності присяжних, які підтримали виправдання Ш., з правовими}

.. • • 295

питаннями та їхній здатності розрізнити докази і емоції» .

Такі висловлювання громадських діячів фактично створюють у судових інстанцій та громадськості враження про неспроможність суду присяжних ухвалити об’єктивні рішення, викликають упередженість до суду присяжних та зумовлюють відсутність у громадян бажання бути присяжними.

Присяжний - людина, і, як у будь-якої людини, його свідомість і почуття можуть відчувати на собі вплив оточуючого його суспільного середовища. Інша справа, що ступінь впливу громадської думки на кожного окремого присяжного і, відповідно, сам результат цього впливу бувають різними. Багато що залежить від збігу або розбіжності внутрішнього переконання присяжного і пануючої в суспільстві думки^[292].

У разі, коли громадська думка збігається з внутрішнім переконанням присяжного, рішення ним приймається відносно легко. Коли ж громадська думка суперечить його внутрішньому переконанню, дії присяжного, в залежності від якостей його особистості, можуть розвиватися в двох напрямках.

Перший, який базується на вимогах закону і совісті присяжного, передбачає збереження, відстоювання ним свого внутрішнього переконання від тиску з боку громадської думки, що, як правило, не обходиться без певного внутрішнього напруження духовних сил.

Другий напрямок полягає в тому, що присяжний, порушуючи закон і всупереч своїй совісті, може піти «на поваду» громадської думки. Мабуть, в ще більш складному становищі опиняється присяжний, коли його внутрішнє переконання при прийнятті ним рішення у справі потрапляє під вплив відразу двох факторів, які суперечать один одному за своїм змістом: по-перше, під впливом громадської думки і, по-друге, під впливом такого, що суперечить громадській думці - впливу головуючого у конкретному кримінальному провадженні.

Ніхто зі складу суду присяжних не має права утримуватися від голосування, крім випадку, коли вирішується питання про міру покарання, а суддя чи присяжний голосував за виправдання обвинуваченого. У цьому разі голос того, хто утримався, додається до голосів, поданих за рішення, яке є найсприятливішим для обвинуваченого. При виникненні розбіжностей про те, яке рішення для обвинуваченого є більш сприятливим, питання вирішується шляхом голосування.

Цікавим в цьому плані є досвід Японії. Там діє шефенська модель суду присяжних у складі трьох професійних суддів і шести присяжних. Присяжні встановлюють факти і застосовують право разом з суддями, а тлумачення права - виключна роль суддів. Вирок виноситься простою більшістю голосів. Однак в невигідному для підсудного рішенні більшість голосів має включати в себе хоча б один голос судді і один голос присяжного. У разі ж вигідного для підсудного рішення, наприклад якщо всі присяжні визнають підсудного невинним, а всі судді - винним, вирок буде виправдувальним. І навпаки, якщо навіть всі судові засідателі визнають підсудного винним, а всі судді - невинним, вирок також буде виправдувальним, тому що немає жодного голосу судді за обвинувальний вирок. За цим же принципом вирішується питання про міру покарання і про те, чи повинен вирок бути реальним або умовним. Що стосується міри покарання, то головуючий показує присяжним дані про міру покарання в подібних минулих справах на основі бази даних, складеної Верховним Судом Японії. Це графік, який показує розподіл заходів покарання, в просторіччі іменується курсом міри покарання. Курс міри покарання, звичайно, не має обов’язкової сили для суддів і присяжних, а

297

вважається довідковим матеріалом .

Вважаємо, що цей законодавчий досвід міг би бути використаний і вітчизняним законодавцем, а тому ч. 2 ст. 391 КПК України варто сформувати в наступній редакції «Вирок виноситься простою більшістю голосів. Для ухвалення обвинувального вироку більшість голосів має включати в себе хоча б один голос професійного судді і один голос присяжного. Для ухвалення виправдувального вироку достатньо більшості голосів присяжних. За цим же принципом вирішується питання про міру покарання та інші питання, що вирішуються судом при ухваленні вироку».

Кожен із складу суду присяжних в Україні має право викласти письмово окрему думку, яка не оголошується в судовому засіданні, а приєднується до матеріалів провадження і є відкритою для ознайомлення. Характерною особливістю окремої думки як судді, так і присяжного є відсутність у неї зобов’язуючої юридичної сили. Окрема думка присяжного не породжує юридично значимих наслідків ні для сторін у справі, ні для інших суб’єктів права.

З історичної точки зору окрему думку присяжного умовно можна вважати результатом розвитку традиційного британського порядку винесення рішень в колегіальному складі - seriatim (лат. - «по порядку»)^{[293] [294]. Даний порядок спочатку зовсім не передбачав винесення письмового рішення і становив собою почергове висловлювання суддями своєї позиції. Підсумкове рішення визначалося більшістю голосів і в кращому випадку фіксувалося юристами, які були присутні на засіданні[295] [296].}

В літературі виокремлюють два види незгоди судді (присяжного) з думкою більшості судової колегії. Перший вид незгоди має місце тоді, коли суддя категорично не погоджується з суттю винесеного рішення. Він називається окремою думкою («dissenting opinion» в США і багатьох англомовних країнах; «votum separatum» у багатьох країнах Східної Європи; «Son-dervotum» в Німеччині; «zdanie odrebne» - в Польщі). Заявлення такої окремої думки передбачає голосування проти прийнятого рішення. Логічно, що сама окрема думка в цьому випадку не повинно обмежуватися простою констатацією незгоди з позицією більшості і за ступенем аргументованості не повинна поступатися основному рішенню. Як правило, окремі думки побудовані на запереченні аргументів, наведених в основному рішенні, однак можливі варіанти «незалежного» власного аналізу.

Другий вид незгоди - «м’який», коли суддя вважає невдалими наведені аргументи або вибір способу вирішення процесуальних питань, однак не має заперечень проти суті основного рішення. Він називається думкою судді («concurring opinion» - в англомовних країнах). Звісно ж, що в цьому випадку у судді є більше свободи розсуду - як в частині змісту, так і в частині

•••300

детальності аргументації .

Вважаємо, що право присяжного на окрему думку є гарантією забезпечення свободи внутрішнього переконання присяжного, його незалежності та неупередженості в ході розгляду кримінального провадження.

У випадку, коли серед більшості складу суду, яка ухвалила рішення, відсутні професійні судді, головуючий зобов’язаний надати допомогу присяжним у складенні судового рішення. З таким положенням законодавства, погодитися в повній мірі не можна з наступних міркувань. Суддя, який не погоджується з рішенням присяжних має свою сформовану думку, а тому надання допомоги, а це фактично написання рішення за присяжних, призводить до когнітивного дисонансу суддівського внутрішнього переконання та вимогам законодавства. В зв’язку з цим, вважаємо, що суддя повинен лише роз’яснити присяжним порядок ухвалення і написання рішення, а виготовлення самого тексту рішення має покладатися на присяжних.

В зв’язку з цим, вважаємо за доцільне ч. 5 ст. 391 КПК України викласти в наступній редакції: «У випадку, коли серед більшості складу суду, яка ухвалила рішення, відсутні професійні судді, головуючий зобов'язаний роз’яснити присяжним порядок ухвалення і написання рішення».

Чинне законодавство не встановлює жодних особливостей щодо апеляційного перегляду рішень ухвалених судом присяжних, що на нашу думку фактично нівелює авторитет суду присяжних, оскільки його рішення переглядаються професійними суддями в загальному порядку. Варто зауважити, що континентальна модель суду присяжних в більшості випадків передбачає можливість апеляційного оскарження вироків суду присяжних, однак встановлює певні особливості цього перегляду, яким є те, що перегляд рішень ухвалених за участю представників народу здійснюється також за їх участю. Доцільність запровадження участі присяжних в апеляційному провадженні також підтверджують результати анкетування, згідно якого 92,2% респондентів вважають потрібним залучення присяжних до перегляду рішень суду присяжних в апеляційній інстанції.

В зв’язку з цим доречним видається запровадження такої ж моделі в Україні. Таким чином, пропонуємо доповнити ч. 2 ст. 31 КПК України абзацом другим наступного змісту: «Кримінальне провадження в апеляційному порядку, у випадку оскарження рішення ухваленого судом присяжних, здійснюється колегіально судом у складі трьох професійних суддів та шести присяжних». Запровадження такої моделі розгляду апеляційних скарг на рішення суду присяжних буде сприяти ширшому залученню присяжних до здійснення кримінального судочинства, надання підсудному додаткових гарантій розгляду його справи представниками народу, підвищення авторитету суду присяжних та довіри до судової системи загалом.