<<
>>

1.1. Правовий захист особи, щодо якої вчинено кримінальне правопорушення

Генезис прав людини та громадянина є однією з багатовікових проблем розвитку всього людства, що пройшла через дві Світові війни, але й у XXI столітті незмінно перебуває у центрі пильної уваги філософської, релігійної, економічної, політичної та правової думки.

На наш погляд, кожен підхід із цих питань має своє специфічне значення й право на існування. Однак, на шляху до створення сучасної демократичної, правової держави аналіз даної проблеми з точки зору правової науки має першочергове значення.

Першочерговість саме правового аналізу обумовлено тим, що з прийняттям Конституції [1] наша країна вийшла на концептуально новий етап розбудови правової та демократичної держави, а вступаючи до Ради Європи взяла зобов’язання не лише визнати, а й закріпити у національному законодавстві та дотримуватись міжнародних правових стандартів щодо реалізації прав і законних інтересів кожної особи, у тому числі й у кримінальному судочинстві. Ставлення держави до особи, закріпленого положеннями ст. 3 Конституції України, передбачає, що людина, її життя і здоров’я, честь та гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. У зв’язку з цим, справедливо зазначив Д. Е. Аблязов, що проблема належного забезпечення прав людини і громадянина в даний час є складною як у теоретичному, так і практичному відношенні. Після прийняття Конституції України, яка закріпила доволі широкий перелік прав людини і громадянина, далеко не завжди дотримуються зазначені права [2, с. 10], що ми підтримуємо. Забезпечення і захист невід’ємних прав людини, як доречно відмітив Ю. М. Тодика, це найважливіший елемент та необхідна умова стабільного розвитку соціуму. Порушення прав та свобод людини і громадянина дестабілізує суспільство, веде до конфронтації різних політичних сил [3, с.

4], що ми бачимо в сучасному стані. У свою чергу, Г. Й. Удовенко зазначив, що права людини мають бути тим мірилом національного розвитку, демократії і прогресу, до якого ми так прагнемо. Права людини це компас, за яким держава кожного дня повинна звіряти свою діяльність в усіх сферах суспільного життя [4, с. 8].

За дослідженням, цим питанням присвячено низку наукових праць, які стосуються різних сферах діяльності людини, але актуальність цієї проблеми не втрачається. На нашу думку, пріоритетність наукових досліджень у даному напрямі не викликає жодних сумнівів, оскільки суспільство кожного дня збільшує коло правовідносин, що призводить до змін і розширення прав та інтересів особи. У зв’язку з цим, виникає необхідність у забезпечені та ефективної реалізації захисту прав і законних інтересів учасників правовідносин, зокрема й кримінальних процесуальних. З приводу цього Т. В. Омельченко зазначив, що ускладнений рівень правових відносин не сприяє пересічному громадянину самостійно захищати особисті права і свободи. Відтак, це зумовлює не тільки необхідність постійного підвищення загального рівня правових знань, але й спонукає державу до розробки правил, які б гарантували отримання необхідної інформації щодо прав і обов’язків конкретної особи у певних правовідносинах [5, с. 88], що ми підтримуємо.

Стосовно вищевикладеного можна відмітити, що належне забезпечення та реалізація прав і законних інтересів кожної особи є вирішальним компонентом становлення і розвитку правової держави, її головною та кінцевою метою. При цьому, захист як одна зі спеціальних правових гарантій здійснення суб'єктивних прав і законних інтересів, їх відновлення у разі порушення являє собою складне та багатопланове явище. Тому, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, що на сьогодні закріплено у ст. 3 Конституцією України.

Як зазначив О. М. Бандурка, у кримінальній процесуальній діяльності права і свободи людини та громадянина можуть бути тимчасово обмежені відповідно до закону тільки у тих випадках, коли це необхідно для захисту основ конституційного ладу, державного устрою, моралі, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки держави. Разом із тим, кожному громадянину, права і свободи якого обмежуються на підставі закону, Конституція гарантує судовий захист і не допускає фізичного й морального приниження честі та гідності й недоторканості особи [6, с. 24], що ми підтримуємо. Крім цього, з даних питань С. В. Давиденко зазначила, що забезпечення гарантованих Конституцією прав і свобод людини і громадянина у кримінальному судочинстві обумовлено не формальним визнанням особи тим чи іншим учасником кримінального провадження, а наявністю певних сутнісних ознак, що характеризують фактичне положення цієї особи як такої, що потребує забезпечення відповідного права [7, с. 10]. Таким чином, актуальність зазначених питань не втрачає своєї актуальність й сьогодні, у зв’язку з чим виникає необхідність у їх дослідженні з урахуванням чинного кримінального процесуального законодавства України та практикою його застосування.

Захист особи у кримінальному провадженні стоїть першим серед його завдань, закріплених у ст. 2 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) [8]. Зокрема, у даній статті встановлено, що завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Стосовно вищевикладеного Н. В. Михайлова зазначила, що захист потерпілого це сенс кримінального процесу. Практично зі становленням Київської Pyci виник правовий інститут потерпілого, відновленню порушених прав якого пpидiлялacь належна увага [9, с. 203]. Дане питання не втрачає своєї актуальності й сьогодні. Насамперед, це пов’язано з тим, що сучасне кримінальне провадження є досить складною системою процесуальних правовідносин і процесуальних дій.

З огляду на викладене, саме захист особи є першочерговим завданням під час здійснення кримінального провадження. Насамперед, на наш погляд, це пов’язано з тим, що внаслідок недостатності достовірної інформації багато процесуальних рішень на стадії досудового розслідування ґрунтуються на ймовірних даних. У результаті цього виникає реальна загроза необґрунтованого обмеження прав і свобод, а також заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам. І це є цілком логічна закономірність, тому що не виявивши порушення вже на початку кримінального провадження, подальша діяльність із захисту прав особи, щодо якої вчинено кримінальне правопорушення, може звестися нанівець. Однак, незважаючи на це, у чинному КПК України відсутнє законодавче визначення поняття «захист», «право на захист». У свою чергу, на законодавчому рівні спостерігається неоднозначність тлумачення цих поняття, що приводить до виникнення проблем при реалізації прав і законних інтересів учасників кримінального провадження.

Як зазначали В. В. Сухонос та О. Є. Звірко, Україна, як і інші держави колишнього СРСР, успадкувала інквізиційний порядок проведення досудового розслідування, якому притаманні обмежені можливості захисту від підозри і обвинувачення, закритість слідчих дій, недостатня повага до честі та гідності учасників провадження, свавілля оперативних працівників, відсутність змагальності та прозорості під час проведення процесуальних дій, ускладнена процедура їх оскарження та відсутність дієвих правових механізмів забезпечення особистих прав і свобод людини, а також контролю за їх дотриманням на всіх стадіях кримінального провадження.

Формальний прокурорський нагляд у рамках діючого процесуального законодавства не здатний змінити ситуацію на краще і потребує корінної перебудови на базі нового законодавства, що має відповідати міжнародним стандартам та правовим традиціям захисту основних невідчужуваних і непорушних прав та свобод людини [10, с. 129]. Відтак, питання ефективного, повного та своєчасного захисту і відновлення порушених прав, свобод і законних інтересів особи, щодо якої вчинено кримінальне правопорушення, не втрачає своєї актуальності. У зв’язку з появою у КПК України 2012 р. значної кількості новел виникає потреба у концептуально новому підході до їх теоретичного переосмислення та практичного застосування.

За дослідженням, визначення поняття «захист» знайшло своє відображення у положенні п. 5 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [11]. Зокрема, захист це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення. У той же час, у п. 2 ст. 1 цього ж Закону встановлено, що адвокатська діяльність це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. А пунктом 7 цієї ж статті встановлено, що клієнт це фізична або юридична особа, держава, орган державної влади, орган місцевого самоврядування, в інтересах яких здійснюється адвокатська діяльність. Аналогічний підхід ми спостерігаємо і в положенні ч. 1 ст. 20 чинного КПК України «Забезпечення права на захист», де встановлено, що право на захист мають підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені КПК України.

У свою чергу, пунктом 7.0.27 ст. 7 КПК Азербайджану закріплено, що захист це процесуальна діяльність, яка здійснюється з метою спростування або пом'якшення обвинувачення, висунутого проти особи, підозрюваного у скоєнні передбаченого кримінальним законом діяння, захисту його прав і свобод, а також відновлення порушених прав і свобод особи, незаконно підданого кримінальному переслідуванню [14]. Так, з проаналізованих положень можна зробити висновок, що у кримінальному провадженні право на захист мають тільки учасники, які безпосередньо передбачені вищевказаними положеннями. Відтак, виникає логічне питання: чи має потерпілий, юридична особа, держава, орган державної влади, орган місцевого самоврядування та інші право на захист.

На нашу думку, зазначені положення суперечать ч. 1, 2 ст. 24 Конституції України, в якій чітко визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, а також ст. 129, де закріплено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Така рівність закріплена ще й у п. 3 ст. 7 «Загальні засади кримінального провадження» КПК України. Зазначене також підтверджується й міжнародними правовими актами. Зокрема, у ст. 7 Загальної декларації прав людини [12] встановлено, що всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом, а у її статті 8 закріплено, що кожна людина має право на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих людині Конституцією чи законом. При цьому, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права [13] зобов’язує державу забезпечити будь-якій особі ефективний правовий захист у випадку порушення їх прав та свобод. Право на захист будь-якої особи, яка цього потребує, забезпечується державою, її компетентними законодавчими, адміністративними чи судовими органами. Посилення правового захисту особи, розширення і зміцнення правових гарантій її прав і свобод в умовах розвитку демократії, а також утвердження незалежної судової влади, як визначального гаранту цих прав і свобод, справедливості і законності є необхідною умовою функціонування демократичної правової держави. Закріплені засади (принципи) мають важливе значення, оскільки це визначальні, фундаментальні та імперативні положення всього кримінального провадження, які покликані захищати права, свободи і законні інтереси кожного учасника кримінального провадження.

Викладене дає підстави наголосити, що сьогодні на законодавчому рівні необхідно закріпити положення, що захист у кримінальному провадженні полягає в забезпеченні та реалізації прав, свобод і законних інтересів учасників, які залучені до сфери кримінальної процесуальної діяльності.

В сучасних умовах становлення та розвитку нашої країни одним із найголовніших і пріоритетних питань є належний та ефективний правовий захист прав і законних інтересів особи, в основу якого покладений загальнолюдський фактор існування. У зв’язку з цим, перед державою стоїть вирішення проблемних питань щодо правового захисту прав, свобод і законних інтересів особи з метою подальшої дієвої їх. Однак, поняття, сутність і значення правового захисту визначається неоднозначно, що викликає дискусію серед учених.

У науковій літературі, зокрема В. П. Бахіним та Н. С. Карповим зазначається, що вся процедура розслідування та її регламентація це конкуренція прав і законних інтересів потерпілих і винних осіб, інтересів особистості та суспільства: будь-яке положення (правило) процедури розслідування, будь-яка міра, що вживається в процесі кримінального судочинства, або захищає інтереси потерпілого (при цьому обмежує права особи, яка притягається до відповідальності), або забезпечує захист (збільшує її ступінь) прав винного і відповідно зменшує міру захисту прав та інтересів потерпілого від злочину, інтересів суспільства [15, с. 68–69]. У зв’язку з цим, на нашу думку, перед законодавцем стоїть вирішення одного з ключових питань, зокрема збалансування процесуальних прав і законних інтересів як потерпілого, так і підозрюваного, обвинуваченого.

В якості наукової проблеми правовий захист становить предмет дослідження багатьох юридичних галузевих наук, а також загальної теорії права. Так, ще за радянських часів більшість науковців звертали увагу на питання щодо визначення поняття «правовий захист». Зокрема, В. А. Банін та Т. І. Іларіонова поняття правового захисту визначили як систему заходів, що спрямовані на забезпечення недоторканості права, його здійснення і ліквідацію порушень, або як функцію, що у формі спеціальних заходів чи їх сукупності спрямовано на припинення конкретних порушень, поновленні порушених прав або забезпечення їх задоволення в інших формах [16, с. 35; 17, с. 57]. Продовжуючи дискусію з цих питань, П. П. Гурєєв та М. С. Малеін зазначили, що правовий захист є системою юридичних норм, які спрямовані на запобігання правопорушенню та ліквідацію його наслідків, або державно-примусовою діяльністю, що спрямована на відновлення порушених прав, забезпечення виконання юридичного обов’язку [18; 19, с. 192], що ми підтримуємо. У свою чергу, С. С. Алексєєв підкреслив, що правовий захист не можливий поза діяльністю відповідних державних органів. Якщо ж відновлення порушеного права проведено самим порушником, то таке відновлення не може вважатися правовим захистом [20, с. 92].

Своєрідну позицію з даного питання займають представники науки цивільного процесуального права. Одні вчені обмежують правовий захист лише діяльністю суду чи інших юрисдикційних органів із попередження та відновлення порушеного права, що пояснюється самою специфікою галузі процесуального цивільного права і не може слугувати безспірним підґрунтям для висновків у сфері матеріального права [21, с. 183]. Інші учені визначили право на захист як нормативно врегульовану можливість уповноваженого суб’єкта застосувати засоби правоохоронного характеру для відновлення порушеного права та застосування передбачених законом методів для припинення дій, завдяки яким було право порушено [22, с. 75]. Як зазначив В. Т. Нора, при такому баченні сутності захисту порушеного суб'єктивного права, незалежно від характеру останнього, органічно поєднуються матеріально-правова сторона (заходи, способи) і процесуальна (діяльність уповноважених органів з реалізації цих заходів), що і дає підставу характеризувати захист порушених майнових прав як матеріально-процесуальний інститут [23, с. 12], що ми підтримуємо.

На нашу думку, більш сучасну та повну думку у незалежній Україні з цих питань надав Ю. Ф. Кравченко, який зазначав, що в загальному розумінні правовий захист це діяльність держави в особі її органів законодавчої, виконавчої та судової влади, організацій, установ та посадових осіб щодо забезпечення процесу реалізації особою своїх прав на користування матеріальними, політичними, соціальними та духовними благами [24, с. 15]. Використавши у даному визначенні таку категорію як діяльність, дослідник повніше відобразив це правове явище. Більш того, на доцільність введення такої категорії як діяльність дещо раніше зазначив В.В. Вітрянський. Учений наголошував про необхідність переходу в розумінні досліджуваного об’єкта від нормативних актів до практичної діяльності уповноважених осіб щодо застосування відповідної галузевої правової норми [25, с. 8]. На нашу думку, правовий захист закладено не в особі, а в результатах діяльності працівників відповідних органів. Крім того, у дане поняття доцільно включити й активну діяльність самого потерпілого, що буде здійснюватися разом з уповноваженими посадовими особами.

Як зазначив Ю. О. Гурджі, в загальній теорії держави і права поняття «захист прав людини» розглядається в контексті порівняння з поняттям «правова захищеність». Спираючись на уявлення правової захищеності як стану гарантованості правового статусу, а також результату захисту прав, способу реалізації статусу особи, О. І. Наливайко приходить до наступного: обидва поняття, тобто правова захищеність і захист прав людини, представляють собою самостійні правові явища, де правова захищеність є і результатом захисту прав, і одночасно мірою і ступенем його (захисту) ефективності. В залежності від рівнів захищеності можна вести мову про ефективність наявної системи захисту прав людини. У той же час обидва поняття відображають певну послідовність. Відзначається, що захищеність є поняттям, похідним від поняття «захист прав», оскільки без захисту не було б і захищеності, тому що остання існує завдяки самому процесу захисту, ініціює його і є кінцевою метою. З іншого боку, захист з’являється там і тоді, де і коли виникає потреба в захищеності, що на практиці приводить до проблем у розмежуванні цих категорій [26, с. 4–5].

Враховуючи вищевикладене, на нашу думку, правовий захист особи, щодо якої вчинено кримінальне правопорушення, можна визначити як врегульовану законом систему процесуальних дій працівників органів досудового розслідування, прокуратури, слідчого судді, суду, відомств, організацій та установ, що спрямовані на поновлення прав і законних інтересів учасників кримінального провадження, а також відшкодування (компенсації) завданої кримінальним правопорушення шкоди.

Разом із тим, на сьогодні серед учених і практиків не припиняються дискусії з питань реалізації правового захисту прав, свобод і законних інтересів особи, щодо якої вчинено протиправне діяння, яке охороняється законом про кримінальну відповідальність. На нашу думку, така особа не повинна залишатись поза увагою держави. З цього приводу слушною є думка російського вченого О. Я. Сухарєва, який зазначив, що більш широкий погляд на злочинність як фактор соціальної дестабілізації дозволяє виділити те спільне, що об’єднує всі або майже всі різновиди злочинів, а також їх наслідки зазіхань на жертв злочинів. Їх мільйони, а з урахуванням латентності та низької ефективності роботи органів кримінальної юстиції десятки мільйонів, які потребують захисту, проте часто не отримують його [27, с. 6], що ми підтримуємо. Аналогічну думку висловив О. Д. Бойков, який зазначив, що проблема жертв злочинів це одна із гострих у всій історії людства. Проте, вона знаходить не адекватне відображення у сфері кримінального судочинства, здійснюваного від імені держави [28]. На нашу думку, в ході подальшого реформування кримінального процесуального законодавства України для вирішення цієї проблеми необхідно визначити коло завдань, які потребують свого вирішення.

Аналізуючи процесуальні аспекти цієї проблеми, насамперед, слід констатувати непропорційність у співвідношенні наділених прав особи, яка вчинила злочин, та особи, щодо якої вчинено злочин. Ця обставина випливає з того, що на сьогодні законодавець більше уваги приділяє питанням збільшенню прав підозрюваного, обвинуваченого, а також гарантіям їх реалізації. Але, незважаючи на те, що зазначені проблеми постійно перебувають в центрі уваги науковців та практиків, протягом тривалого часу на законодавчому рівні питання реалізації прав і законних інтересів особи, щодо якої вчинено кримінальне правопорушення, не знайшли свого закріплення. Крім того, як свідчить статистика, останнім часом в Україні спостерігається тенденція збільшення кількості таких осіб. Зокрема, у 2010 р. потерпілим визнано 321,228 тис. осіб, у 2011 р. – 343,159 тис., по листопад 2012 р. – 302,563 тис., у 2013 р. – 426,651 тис., за січень-липень 2014 р. – 265,125 тис. осіб. Протягом останнього часу при вчиненні кримінальних правопорушень загинуло понад 25 тисяч осіб.

У результаті проведеного реформування кримінального процесуального законодавства сукупність прав підозрюваного, обвинуваченого, а також їх реалізація, значно приблизилась до міжнародних правових стандартів у сфері захисту прав людини та громадянина. У той же час, у відношенні потерпілого з цих питань залишаються невирішені проблеми, які неодноразово ставали предметом обговорень, і потребують подальшого вдосконалення. Навіть аналіз новел чинного КПК України дає підстави стверджувати, що більшість із них, насамперед, спрямовані на захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, засудженого. На нашу думку, така негативна тенденція пов’язана з тим, що в юридичній літературі та міжнародних правових актах особа, щодо якої вчинено кримінальне правопорушення, визначається по-різному, зокрема: жертва злочину, постраждалий (потерпілий від злочину), потерпілий. У зв’язку з цим, постає необхідність в аналізі зазначених понять.

В юридичній енциклопедії поняття «жертва» трактується як громадянин або юридична особа, якій діями, що тягнуть юридичну відповідальність, був безпосередньо чи опосередковано заподіяний матеріальний чи нематеріальний збиток [29, с. 158]. У словнику В. І. Даля жертвою є постраждалий від чого-небудь [30, с. 533]. Синонімом жертви є термін «постраждалий», який виступає категорією матеріального права, оскільки момент його появи пов'язаний з вчиненням протиправного діяння (дії або бездіяльності), внаслідок якого завдано моральної, фізичної або матеріальної шкоди.

Слід зазначити, що у міжнародних правових документах поняття «потерпілий» визначається терміном «жертва злочину». Зокрема, Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочину та зловживання владою [31] надає визначення поняття «жертв злочинів». Під цим поняттям розуміються особи, яким індивідуально чи колективно було завдано шкоди, включаючи тілесні ушкодження або моральні збитки, емоційні страждання, матеріальні збитки або суттєве обмеження їх основних прав у результаті дії або бездіяльності, що порушує чинні національні кримінальні закони держав-членів, включаючи закони, які забороняють злочинне зловживання владою. Згідно цієї Декларації та чи інша особа може вважатися жертвою злочину незалежно від того, чи було встановлено, арештовано чи передано до суду засуджено правопорушника, а також незалежно від родинних зв’язків між правопорушником та жертвою. Термін «жертва» у конкретних випадках включає близьких родичів чи утриманців безпосередньої жертви, а також осіб, яким було завдано збитків при спробі надати допомогу жертві, що перебуває у тяжкому становищі, або запобігти віктимізації. Крім того, у ній визначено принципи участі, підтримки та допомоги потерпілому, а саме: 1) вони повинні бути визнані належним чином та заслуговують на повагу до їхньої гідності; 2) мають право доступу до юридичних механізмів та право на негайне відшкодування збитків та страждань, яких вони зазнали; 3) мають право на отримання необхідної спеціалізованої допомоги для подолання емоційної травми, яка є наслідком віктимізації. У свою чергу, у п. «а» ст. 1 Основоположного рішення Ради Європейського Союзу «Про місце жертв злочинів у кримінальному судочинстві» під жертвою розуміється фізична особа, яка зазнала шкоди, включаючи фізичні чи моральні травми, емоційні страждання або економічні втрати, які безпосередньо викликані діями або бездіяльністю, що є порушенням кримінального законодавства країн-учасниць [32, с. 26].

Під час вирішення поставленого завдання слід врахувати, що поняття «потерпілий» у кримінальному праві набуло стійкого кримінологічного значення. Такий підхід, як зазначила С.В. Полубінська, пояснюється тим, що дослідження про потерпілого у кримінальному праві проводяться й у сфері вивчення питань щодо кваліфікації та кримінальної відповідальності, пов'язаних із поведінкою постраждалої особи [33, с. 210–212]. При цьому, Л.В. Франк зазначив, що більшості робіт у цьому напрямі присвячено дослідженню проблем потерпілого у кримінальному праві, а розвиток цього наукового напряму пов'язано саме з кримінологічною проблематикою, ученням про жертву злочину – віктимологією [34; 35, с. 7–8]. З цих питань, на нашу думку, цілком справедливою є позиція В. С. Мінської та Г. І. Чечеля, які вважають, що законодавче поняття «потерпілий» ґрунтується на теоретичних положеннях матеріального права та практиці його застосування. У той же час, вони все ж таки висловили думку про можливість розбіжності даного поняття у кримінальному процесуальному та кримінально-правовому значенні, що пов'язано з відмінностями цих понять у різних галузях права [35, с. 8].

Враховуючи викладене вважаємо, що поняття «жертви злочину» у кримінологічному значені не може бути рівнозначно поняттю «потерпілий від злочину» у кримінально-правовому значенні та поняттю «потерпілий» у кримінальному процесуальному значенні. На це звертав увагу Л. В. Франк, який зазначав, що потерпілий з'являється у кримінальному судочинстві лише після того, як компетентний орган визнає його таким. Для віктимологічних досліджень таке обмеження існувати не може. Проте, для віктимології важливо, з одного боку, не відриватися занадто далеко від легального визначення жертви, але з іншого – взяти на озброєння найбільш розширювальне його тлумачення [34, с. 52]. У свою чергу, В. М. Биков відмітив, що віктимілогічний аналіз, здійснюваний на основі даних про особливості конкретного потерпілого та предмет злочинного посягання, а також іншої інформації, що отримана у результаті розслідування, необхідний для висування версій щодо особи злочинця та визначення тактики проведення процесуальних дій [36, с. 26].

Досліджуючи окремі аспекти розслідування вимагання, В. В. Лисенко зазначив, що потерпілий від вимагання, особливо на початковому етапі розслідування, є основним джерелом інформації про вчинений злочин і про осіб, які його вчинили. Наскільки повні й достовірні дані будуть отримані у цьому випадку, залежить розкриття та ефективність розслідування злочину [37, с. 45], що ми підтримуємо.

У кримінальному процесі, як зазначив М. В. Сенаторов, віктимологічні знання використовуються для встановлення даних, важливих для забезпечення дотримання передбаченого у процесуальному законі порядку розслідування, прийняття законних обґрунтованих рішень на досудових стадіях процесу та під час судового розгляду, а також захисту прав і законних інтересів учасників кримінального процесу; у криміналістиці – для побудови слідчих версій, визначення тактики слідчих дій; у кримінально-виконавчому праві – для вирішення питання зміни правового положення засудженого та його дострокового звільнення; у судовій психології – для встановлення мотивів злочинної поведінки, виявлення соціально-психологічних особливостей взаємодії злочинця та жертви; у судовій психіатрії – для виявлення у потерпілих та злочинців патологічних особливостей, які проявилися у процесі їх взаємодії; у міжнародному праві – для розробки міжнародних стандартів захисту жертв злочинів на національних рівнях, а також під час розгляду справ у міжнародних кримінальних судах. Відтак, учений зробив висновок, що поняття «потерпілий від злочину» слід відрізняти від понять «потерпілий як суб’єкт кримінального процесу» та «жертва злочину» [38, с. 31–32, 203].

У свою чергу, досліджуючи статус потерпілого в кримінальному процесі, М. В. Танцерев та М. Г. Стойко стверджували, що поняття потерпілого у кримінальному процесуальному праві та матеріальному кримінальному законі відрізняється за змістом. Норми кримінального права призначені для застосування до описаних у законі обставин. Ці обставини повинні мати місце у реальному житті, а їх існування необхідно достовірно встановити у кримінальному провадженні. Остаточно питання про те, чи дійсно особі у результаті злочину було заподіяно шкоду, буде вирішене судом при постановленні вироку. Позитивне вирішення даного питання означає, що особа є потерпілим у матеріально-правовому сенсі цього поняття. Визнання ж особи потерпілим у кримінальному проваджені має дещо інше значення. Таке визнання спрямовано на те, щоб допустити особу до участі у кримінальному провадженні, причому до активної участі, наділивши його сукупністю прав, наданих потерпілому кримінальним процесуальним законом. Використовуючи ці права, потерпілий і повинен показати, що саме він є особою, якій кримінальним правопорушенням заподіяно будь-яку шкоду. Таким чином, якщо визнання потерпілим у матеріальному сенсі є деяким підсумком доказування у кримінальному провадженні, коли достовірно встановлено факт заподіяння конкретній особі шкоди, то визнання особи потерпілою у процесуальному сенсі – одна з передумов його участі у кримінальному переслідуванні, а також підставою припускати, що кримінальним правопорушенням особі заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду [39, с. 7–8].

Разом з тим, як зазначив П. С. Яні, базовим стосовно кримінального процесуального законодавства необхідно вважати кримінально-правове визначення потерпілого як людини, відносно якої здійснюється (спрямовується) злочинне діяння [40, с. 40]. У зв’язку з цим, ми підтримуємо позицію учених, які вважають, що кримінально-правовий зміст поняття «потерпілий» не можна ототожнювати з кримінальним процесуальним. Крім того, поняття «потерпілий» у кримінальному праві не можна ототожнювати із віктимологічним поняттям у кримінології, яка вивчає власні риси та поведінку людини у плані її потенційної або реальної можливості стати потерпілим від злочину. Більш того, у кримінальному праві потерпілому від злочину не завжди може бути заподіяна шкода суспільно-небезпечним діянням (наприклад, при незакінченому злочині). При цьому, у кримінальному провадженні для визнання особи потерпілим необхідно встановити шкоду, завдану кримінальним правопорушення, яка є необхідною та обов’язковою. Набуваючи такий статус, особа стає учасником кримінального провадження, наділяється специфічними процесуальними правами та обов’язками.

Важливо звернути увагу на те, що не кожна особа, яка постраждала від протиправного діяння (жертви злочину), може володіти процесуальним статусом потерпілого. Якщо вона не звернеться із заявою про вчинення проти неї кримінального правопорушення або залучення її до кримінального провадження як потерпілого, то потерпілим вона не може бути визначеною. Крім того, про вчинення кримінального правопорушення може заявити не сама особа, щодо якої воно вчинено, а зацікавлені (близькі родичі або представники неповнолітнього) та інші незацікавлені особи, установи, організації (наприклад, медичний заклад може повідомити про осіб, що надійшли з тілесними ушкодженнями). З цього приводу, В. Я. Рибальська зазначила, що факт вчинення кримінального правопорушення, а також заподіяння в ході нього шкоди конкретній особі, остаточно доводиться лише в обвинувальному акті. Особа визнається потерпілою раніше ніж такий вирок, і базується на сукупності доказів, що існували на час його прийняття (на сьогодні це до внесення відомостей до ЄРДР). Однак, на момент винесення обвинувального акту можуть з’явитися нові докази, які можуть свідчити про те, що кримінальним правопорушенням була заподіяна шкода не тій особі, яку було визнана потерпілою або залучено до кримінального провадження як потерпілою, а зовсім іншій особі. Учена також звернула увагу на те, що суд може винести й виправдувальний вирок. З цього випливає, що не кожна особа, яку було визнано потерпілою у кримінальному провадженні, є потерпілою від кримінального правопорушення [41, с. 12]. У зв’язку з цим, доцільно навести позицію І. Ф. Демидова, який наводить про дві можливі ситуації: 1) коли особа, яка виступає в статусі заявника, має особисті інтерес, і в подальшому її можуть визнати потерпілою; 2) коли заявник такого інтересу не має. У цьому випадку особа може виступати лише як свідок, а її зацікавленість у вирішенні справи навіть не співпадає з інтересом потерпілого [42, с. 86]. До цього слід додати думку Ф. Н. Багаутдінова, який цілком справедливо зазначив, що заявник може залишитися просто заявником – у разі відмови в порушенні кримінальної справи (кримінальному провадженні), а також може виступати в процесуальному статусі потерпілого чи свідка [43, с. 30].

На основі аналізу норм КПК України і думок провідних учених-юристів Є. В. Діденко зробив висновок, що існує два основних погляди на формулювання терміну «потерпіла від злочину особа». Перший – термін «потерпілий», що значною мірою пов’язаний з особливостями кримінального та кримінального процесуального законодавства України. Другий – «жертва» злочину, це поняття використовується в основному в міжнародно-правових актах та більшості європейських країн. Крім того, «жертва» злочину виражає більш широке віктимологічне поняття, а «потерпілий» від злочину – кримінальне процесуальне, кримінально-правове [44, с. 7]. Аналогічну позицію висловила О. В. Мартовицька [45, с. 10]. Проте, ми не можемо повною мірою підтримати викладені позиції. На наш погляд, поняття «потерпілий» необхідно розглядати у чотирьох аспектах. По-перше, це кримінально-правовий; по-друге, це кримінальний процесуальний; по-третє, це кримінологічний; по-четверте, міжнародний. Така думка підтверджується тим, що кожна з проаналізованих галузей права виконує свої функції та завдання, які притаманні тільки їй.

Із урахуванням викладеного, на нашу думку, важливе значення має початковий момент кримінального провадження, оскільки починаючи з цього етапу потерпілий наділяється відповідними процесуальними правами, зокрема й правом на захист. Так, М. П. Кузнєцов вважає, що кримінальний процес починається не з моменту порушення кримінальної справи (як це було за КПК України 1960 р.), а з моменту надходження до органів, уповноважених порушити кримінальну справу повідомлень про вчинення чи підготовку злочину, тобто з часу появи приводу до порушення кримінальної справи. Саме з цього часу розпочинається реагування на злочин у формі кримінальної процесуальної діяльності, коли держава висловлює обґрунтований ознаками злочину «правовий докір» за певні дії або бездіяльність, що мають ознаки злочину [46, с. 7]. Таке твердження слід підтримати й додати, що на сьогодні початком кримінального провадження є надходження до відповідного державного органу заяви чи повідомлення про злочин, що реєструється в Єдиному реєстрі досудових розслідувань або залучення особи до кримінального провадження як потерпілої.

Між тим, підтримаємо висловлену свого часу думку В. С. Зеленецького про те, що сама назва стадії «порушення кримінальної справи» (у сучасному вигляді реєстрація заяви у ЄРДР) не повністю відображає суть цієї стадії. Учений зазначив, що така назва є вузькою, однобічною, передає лише найменування одного можливого рішення, що може бути прийнято, а саме про порушення кримінальної справи [47, с. 261]. Однак, за час дії КПК України 1960 р. на практиці виносилися рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, а також про направлення заяв і повідомлень за належністю.

Найбільш правильною назвою цієї стадії кримінального процесу, як вважали М. І. Гошовський та О. П. Кучинська, є «Перевірка і вирішення заяв і повідомлень про злочин» [48, с. 63], яка свого часу була запропонована у проекті КПК України 2007 р. На думку В. М. Тертишника та О. Р. Михайленка стадію порушення кримінальної справи точніше було б іменувати стадією прийняття, перевірки і розгляду заяв та повідомлень про злочини або дослідчим процесом, чи дослідчим провадженням [49, с. 407], оскільки провадження попереднього слідства з кримінальних справ відрізняється від розслідування злочинів, яке починається ще до винесення рішення про порушення кримінальної справи [50, с. 19].

Аналізуючи чинний КПК України з цих питань, Ю. П. Аленін цілком справедливо зазначив, що у діяльності правоохоронних органів України однією з найбільш складних була і є проблема диференційного підходу до вирішення заяв і повідомлень про злочини. Складність цього питання полягає в тому, що загальна кількість відповідних звернень з боку громадян та юридичних осіб щороку збільшується, а механізм їх перевірки так і досі належним чином не врегульований. Проте, чітка правова регламентація процесуальної діяльності саме на першому етапі досудового провадження є передумовою законності і обґрунтованості подальшого розслідування та судового розгляду справи, тобто є однією з гарантій ефективного виконання завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК України) [51, с. 35–36]. Однак, на нашу думку, однією з причин порушення законодавства є саме неоднозначне тлумачення термінів, більшість з яких законодавець не розкриває, а на теоретичному ріні існують досить різноманітні точки зору до їх тлумачення..

Відтак, на практиці нерідко виникають значні труднощі та протиріччя, які на протязі довгого часу так і залишились не вирішеними. Наявність у чинних законах великої кількості різних термінологічних одиниць, які збігаються за своїм значенням, вносить плутанину у правозастосування. Формула «один термін – одне поняття» характеризує розвинену, високоорганізовану термінологічну систему, яка повинна бути притаманна такому насиченому інформацією соціальному феномену, як закон [52, с. 24]. Крім цього, як зазначила Н. М. Ярмиш, будь-яка наука повинна вживати категорії, розроблені іншою наукою, в їх безпосередньому значенні. Вільне поводження з термінами лише створює додаткові труднощі в спілкуванні представників різних галузей науки, породжує взаємне непорозуміння [53, с. 31], що ми підтримуємо. На нашу думку, таке неоднозначне тлумачення законодавчих термінів призводить до неправильного розуміння положень чинного кримінального процесуального законодавства, а також до помилок під час їх практичного застосування. Отже, потрапляючи в орбіту кримінального процесу, як зазначив В. М. Корнуков, кожен громадянин повинен бути впевнений у тому, що незалежно від характеру процесуальних правовідносин він є суб’єкт, а не об’єкт» [54, с. 48]. Подібну думку висловив І. Я. Фойницький, який зазначив, що право звертатись до кримінального суду досить важливо для всіх громадян, доступ яких до кримінального суду має бути настільки ж, і навіть ще більш вільним, як і доступ до суду цивільного [55, с. 26].

Чинним КПК України закріплено спрощену процедуру початку досудового розслідування, моментом якої є отримання уповноваженими законом органами заяви, повідомлення про кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування (ч. 1 ст. 214 КПК України). Тобто, на сьогодні у цьому напрямі зроблено досить значний крок вперед. На необхідність запровадження спрощеної процедури початку досудового розслідування було наголошено у концепції реформування кримінальної юстиції України [56], що, на наш погляд, є однією з гарантій особи, щодо якої вчинено кримінальне правопорушення.

Досліджуючи особливості початку досудового розслідування за чинним КПК України, на думку Л. В. Юрченка, кримінальна процесуальна діяльність відповідних органів розпочинається не з моменту початку досудового розслідування, тобто внесення відомостей до Єдиного реєстру досудового розслідування (ч. 2 ст. 214 КПК), а з моменту отримання відомостей про вчинене кримінального правопорушення, тобто отримання заяви, повідомлення або безпосереднього виявлення правоохоронними органами ознак кримінального правопорушення тощо [57, с. 339], що ми підтримуємо.

Відтак, на думку Т. В. Корчевої, цей етап досудового розслідування є самостійним і повинен мати процесуальне вираження у формі постанови про початок цієї процедури. Така постанова повинна відповідати вимогам ст. 110 КПК України і на цьому початковому етапі буде становити певний результат кримінальної процесуальної діяльності [58, с. 114–115], що ми підтримуємо. Таку позицію учена пов’язує з можливістю оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора. На нашу думку, кримінальна процесуальна діяльність під час отримання заяви, повідомлення про кримінальне правопорушення або самостійне виявлення слідчим, прокурором обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, не є самостійною стадією кримінального провадження, але нерозривно пов’язано з початком досудового розслідування.

У підсумку можна зазначити, що, з однієї сторони, закріплення даного положення надасть змогу уникнути зловживання з боку державних органів, які уповноважені здійснювати кримінальне провадження, а з іншої – зніме жваві дискусії, що точились до прийняття чинного КПК України з приводу того, як саме іменувати учасника кримінального провадження до винесення постанови про визнання потерпілим. При цьому, не слід забувати, що визнання особи потерпілою можливо тільки при завданні саме цій особі відповідної шкоди та подання нею зави або залучення її як потерпілого. Відсутність вказівки саме на таку ознаку призведе до втрати самої сутності потерпілого як учасника кримінального провадження.

<< | >>
Источник: АБЛАМСЬКИЙ СЕРГІЙ ЄВГЕНОВИЧ. РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВ ПОТЕРПІЛОГО НА СТАДІЇ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. ХАРКІВ 2014. 2014

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.1. Правовий захист особи, щодо якої вчинено кримінальне правопорушення:

  1. Стаття 64-1. Представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження
  2. Стаття 64-2. Третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт
  3. Стаття 284. Закриття кримінального провадження та провадження щодо юридичної особи
  4. Стаття 326. Наслідки неприбуття цивільного позивача, цивільного відповідача, їх представників, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження
  5. Стаття 414. Невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого
  6. Стаття 494. Виділення в окреме провадження щодо кримінального правопорушення, вчиненого неповнолітнім
  7. Стаття 503. Підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру
  8. Стаття 513. Ухвала суду у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру
  9. Глава 44. Видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція)
  10. Стаття 582. Особливості затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення за межами України
  11. Стаття 1177. Відшкодування (компенсація) шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення
  12. Стаття 166. Злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування
  13. ЗМІСТ
  14. ВСТУП
  15. 1.1. Правовий захист особи, щодо якої вчинено кримінальне правопорушення