<<
>>

3.5 Особливості правової охорони у кримінальному процесі (недопущення широкого розголошення) таємниць слідства та судочинства

Наступну групу таємниць при провадженні у кримінальній справі можна визначити як таємниці слідства та судочинства, до яких відносяться таємниця досудового розслідування, таємниця закритого судового розгляду, таємниця наради суддів і відомості, засекречені з метою забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

Всі перелічені таємниці мають різний правовий режим охорони, у т. ч. й по-різному впливають на обмеження гласності в судовому процесі.

На відміну від судового розгляду кримінальної справи, досудове розслідування (дізнання і досудове слідство) є лише частково гласним. Відповідно до ст. 121 КПК України дані досудового слідства можна оголосити при обов’язковому дотриманні двох умов: 1) лише з дозволу слідчого або прокурора; 2) лише в тому обсязі, у якому вони визнають можливим. До таких даних належать усі одержані під час розслідування відомості: показання допитаних осіб, результати очних ставок, обшуків, відтворення обстановки та обставин події тощо.

Існування цієї заборони зумовлено такими обставинами. По-перше, гласність може перешкодити слідству – негативно вплинути на розкриття злочину, викриття винних осіб, тому що обізнаність окремих зацікавлених осіб чи цілих злочинних угруповань про хід і напрями розслідування, конкретні слідчі та інші процесуальні дії, які вже вчинені (їх зміст і результати) і які ще плануються, дозволить їм активно протидіяти зусиллям слідчого та органу дізнання шляхом знищення доказів, підмови і примушування до дачі неправдивих показань очевидців злочину, зміни своїх показань і т. д. Тобто гласність досудового розслідування може перешкоджати встановленню істини [150, с.75].

По-друге, як правильно зазначає І.І.Мартинович, рішення і висновки в стадії досудового розслідування носять попередній характер, але вони після їх розголошення можуть сприйматися як безспірно встановлені, а тому виникає ризик їх переконуючого впливу на формування показань свідків та громадської думки [160, с.52].

Передчасність висновків, що зроблені широкою громадськістю на підставі розголошених даних досудового розслідування, може, безперечно, скомпрометувати людину, призвести до порушення її прав і законних інтересів (наприклад, негативне ставлення оточуючих, відсторонення або звільнення з роботи тощо), а сам факт причетності до злочину в подальшому може й не підтвердитися [80, с.55]. Саме тому, як видається, слід встановити ще й третю умову оголошення даних досудового розслідування, яка була запропонована в ст. 15 проекту Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік: “…з урахуванням завдань розслідування, прав і законних інтересів учасників процесу” [179, с.36].

І по-третє, недопустимість розголошення даних досудового розслідування повинна гарантувати збереження в таємниці відомостей, конфіденційність яких охороняється законом.

На жаль, на практиці зустрічаються випадки, коли слідчим чи прокурором розголошуються дані досудового розслідування, які містять комерційну, банківську, медичну та інші види таємниць, вказують на неповнолітніх – обвинувачених у злочинах тощо. Тобто це випадки, коли слідчий чи прокурор таким розголошенням порушує вимоги законодавства (у т. ч. і КПК) про збереження конфіденційності певної інформації.

Так, 30 червня 2001 року в газеті “Експрес” була надрукована замітка під назвою “У Червонограді розікрали…”, в якій, за повідомленням Центру громадських зв'язків УМВСУ у Львівській області, зазначалося: “Правоохоронці вважають, що Василь Політило спільно з іншими посадовими особами в березні 1996 року через підставну фірму “Рондо” (її місцеперебування невідоме) скоїли розкрадання 400 тисяч гривень, що на той час становило 222 тис. 831 дол. США, у спосіб взаємозаліку електроенергією з Харківським заводом ім. Малишева. …Злочин особливо цинічний, бо ж вказані кошти об'єднання “Укрзахідвугілля” виділило на з'ясування причин появи гіпоплазії зубів у дітей регіону та на проведення комплексної оцінки екологічного стану довкілля червоноградського гірничо-промислового регіону” [237, с.4].

Крім того, що у цій статті вже до судового розгляду справи однозначно вказано на факт вчинення злочину, винність певних осіб та подано негативну суспільно-політичну оцінку вчиненому, тут можна зауважити і фактичне розголошення працівниками Центру громадських зв'язків УМВСУ у Львівській області (очевидно, ще й з дозволу прокурора, який порушив цю кримінальну справу, або слідчого) комерційної таємниці: партнерські, договірні зв'язки певних підприємств та їх фінансові розрахунки. Адже право встановлення наявності чи відсутності у даних діях порушення законодавства і, відповідно, правового режиму охорони від розголошення цих відомостей (складають вони комерційну таємницю чи ні) відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. № 611 “Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці” повинно належати тільки суду, зокрема шляхом перевірки наявності достатніх підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні.

Подібних випадків публікації у пресі даних досудового розслідування, що містять вказівки як на безперечно встановлені факти вчинення злочинів чи розголошують певні конфіденційні відомості, є чимало. Однак основну проблему тут складає не стільки недосконалість чинного законодавства (хоча й нечіткість його у врегулюванні згаданих питань теж відіграє не останню роль у цьому), скільки некомпетентність окремих працівників правоохоронних органів і недостатня обізнаність у питаннях допустимості таких публікацій з боку журналістів. Нас же більше цікавить питання процесуально-правової регламентації допустимості розголошення даних досудового розслідування.

У сучасній юридичній літературі неодноразово піднімалося питання фіксації попередження про нерозголошення даних досудового розслідування, що дисциплінуватиме учасників процесу та інших осіб і в майбутньому дасть змогу обгрунтовано вирішувати питання про кримінальну відповідальність [164, с.225-226; 157, с.153]. Як зазначає З.В.Макарова, необхідність відібрання підписки про нерозголошення, особливо у наш час, коли гостро постає проблема боротьби з неправдивими показаннями свідків, коли адвокат допускається до участі в справі з моменту затримання і арешту, зростає.

Тим більше, що самі слідчі скаржаться на те, що почастішали, особливо в суді, випадки зміни показань на користь обвинуваченого, а також зміни показань обвинуваченого з урахуванням показань свідків на досудовому слідстві [157, с.153].

Ст. 121 КПК України не передбачає обов’язкової письмової форми попередження слідчим осіб, які брали участь у провадженні слідчих дій або були присутні при цьому, про обов’язок не розголошувати без його дозволу даних досудового слідства; воно може бути зроблене і в усній формі. Підписка з попередженням про відповідальність за ст. 387 КК України оформляється, як правило, у вигляді самостійного документа або формулюється в протоколі слідчої дії, при якій був присутнім попереджуваний. На практиці слідчі дуже рідко застосовують письмову форму такого попередження. Із досліджених нами 150 справ тільки у трьох випадках відбиралася підписка (у всіх цих випадках підписка відбиралась у свідків) про нерозголошення даних досудового розслідування.

Зі змісту ч. 1 ст. 121 КПК України можна зробити висновок про обов’язковість дозволу слідчого або прокурора і визначення ними можливого обсягу для розголошення даних досудового слідства як загальне правило. Тому при відсутності фіксованого дозволу на таке розголошення всі особи, що були присутні при провадженні слідчих дій, автоматично можуть вважатися попередженими про обов’язок нерозголошення і відповідальність за ст. 387 КК України (хоча в багатьох випадках таке попередження і не робиться). Таким чином, між ч. 1 та ч. 2 ст. 121 КПК України виникає суперечність (неузгодженість), адже ч. 2 даної статті передбачає згадане попередження “у необхідних випадках”, тобто відносить вирішення цього питання на розсуд слідчого. Така ситуація є неприйнятною, тому доцільним видається обов’язкова фіксація (зазначення) у протоколі слідчої дії чи іншому документі попередження про недопустимість розголошення, відсутність такого чи дозвіл на розголошення даних досудового розслідування у визначеному обсязі (оскільки під час проведення однієї слідчої дії можуть стати відомими результати попередніх слідчих дій).

Враховуючи вищесказане, ми пропонуємо таку редакцію ст. 121 КПК та ст. 218 проекту КПК України:

Стаття 121 (218). “Недопустимість розголошення даних дізнання і досудового слідства”.

“Дані дізнання і досудового слідства можуть бути розголошені лише з дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого або прокурора і в тому обсязі, у якому вони визнають за можливе, з урахуванням завдань розслідування, прав і законних інтересів учасників процесу.

Забороняється розголошувати дані дізнання і досудового слідства, які можуть слугувати в подальшому підставою для проведення закритого судового розгляду справи згідно з чч. 1 і 2 ст. 20 (ч. 2 ст. 12) цього Кодексу.

Особа, яка провадить дізнання, слідчий або прокурор у письмовій формі попереджають свідків, потерпілого, позивача, відповідача, захисника, експерта, спеціаліста, перекладача, понятих, а також інших осіб, які присутні при провадженні слідчих дій, про їх обов’язок не розголошувати без дозволу даних дізнання і досудового слідства та про кримінальну відповідальність у разі порушення цього обов’язку за ст 387 КК України.

У необхідних випадках у протоколі слідчої дії або іншому документі зазначається про відсутність такого попередження чи дозвіл на розголошення даних дізнання і досудового слідства у визначеному особою, яка провадить дізнання, слідчим або прокурором обсязі”.

У друкованих засобах масової інформації піднімалася проблема використання попередження про відповідальність за розголошення даних досудового розслідування як засіб тиску на свідка. Так, І.Г.Рябов зазначає: “Спочатку на допиті свідкові погрожують розправою, шантажують повідомленням на роботу і звільненням з роботи, а потім відбирають підписку про нерозголошення” [214, с.70]. Для усунення можливих зловживань із застосуванням ст. 121 КПК України видається за доцільне ст. 387 КК України доповнити частиною 2 такого змісту: “Не вважається розголошенням даних дізнання і досудового слідства звернення до правоохоронного органу чи суду із заявою (іншим повідомленням) про порушення службовою особою органів розслідування вимог закону, а також прав і законних інтересів учасників розслідування”.

На відміну від таємниці досудового розслідування, яка зберігає свою чинність до головного судового розгляду кримінальної справи (за винятком іншої охоронюваної законом конфіденційної інформації), таємниця закритого судового засідання не має часових рамок.

Як зазначає В.І.Смислов, закрите судове засідання не може гарантувати нерозголошення відомостей, які складають таємницю, бо в цьому випадку певні відомості стають відомими досить великому колу осіб: суддям, засідателям, прокурору, захиснику, обвинуваченому, потерпілому, цивільному позивачу, цивільному відповідачу і їх представникам, перекладачу, секретарю судового засідання, свідку, а відповідальність за розголошення таємниці судового засідання чинним законом не передбачена [223, с.35]. А З.В.Макарова пропонує доповнити КПК статтею – “Недопустимість розголошення даних закритого судового засідання”: “При розгляді справи повністю або частково у закритому судовому засіданні головуючий попереджає всіх осіб, які беруть участь у справі, про недопустимість розголошення відомостей, що будуть оголошуватися і досліджуватися у закритому судовому розгляді, і відповідальність за ст… КК, про що робиться відмітка у протоколі судового засідання і відбирається підписка” [157, с.149].

Таке доповнення кримінального і кримінально-процесуального законодавства, безперечно, буде надійніше гарантувати охорону таємниці закритого судового розгляду. Однак із прийняттям у КК єдиної норми, яка б встановлювала відповідальність за розголошення відомостей, які оголошувалися і досліджувалися у закритому судовому розгляді, виникнуть великі труднощі із визначенням міри відповідальності (конкретного виду та розміру кримінального покарання) у кожному конкретному випадку розголошення. Однозначно, що ступінь і характер суспільної небезпеки буде значно відрізнятися при розголошенні таких відомостей, які складали зміст таємниці закритого судового засідання, як державна таємниця і таємниця кореспонденції, відомості інтимного характеру про особу (наприклад, у справі про згвалтування) і комерційна таємниця тощо.

Тому, як видається, відповідальність за розголошення таємниці закритого судового розгляду повинна визначатися за загальним правилом у випадку розголошення службової таємниці, тобто в залежності від підстав проведення закритого судового розгляду. Відповідальність за такі дії буде встановлюватися, наприклад, ст. 328, 422 КК України при розголошенні відомостей, що становлять державну таємницю і були досліджені в ході закритого судового розгляду, ст. 232 КК України – комерційну таємницю, ст.168 КК України – таємницю усиновлення (удочеріння) і т. д.

Коли ж мова йде про розголошення конфіденційних відомостей про особу, які стали відомими посадовій особі у зв’язку з її діяльністю чи були предметом закритого судового розгляду, то новий КК України передбачає у ст. 182 (“Порушення недоторканості приватного життя”) відповідальність за “незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації”.

Однак таке розширене визначення у Кримінальному кодексі України даного діяння не можна визнати правильним: практично кожного можна буде притягнути до кримінальної відповідальності за даною статтею. Крім того, це буде грубим порушенням ст. 19 Загальної декларації прав людини (“…свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від кордонів”) та ч.2 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (“Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї…”). А ставити можливість притягнення до кримінальної відповідальності у залежність від розсуду окремої особи (оскільки відповідно до ст. 30 Закону України “Про інформацію” конфіденційну інформацію становлять “…відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов”), без урахування, наприклад, ганебного для особи характеру таких відомостей, з одного боку, чи факту вчинення нею злочину, з іншого, – є недопустимим.

У цьому плані корисним є положення, закріплені у ч. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права: дане право “…може бути пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення” (чч. 2-3 ст. 19) [197, с.45].

Інша річ, коли недопустимість розголошення конфіденційної інформації про особу вже встановлена самим судом – шляхом визнання цієї інформації підставою проведення закритого судового засідання.

У зв’язку з цим видається доцільним зміна редакції ст. 182 КК України і окреме виділення у ній такого положення: “…а так само розголошення конфіденційних відомостей про особу, які оголошувалися і досліджувалися у закритому судовому розгляді, особами, які брали участь у справі, – карається…”.

З урахуванням того, що можливість розголошення конфіденційних відомостей про себе віднесена на розсуд самої особи, дані справи повинні порушуватися не інакше як за скаргою потерпілого, тобто належати до справ приватного обвинувачення. Згадані випадки містять усі підстави для компенсації і моральної шкоди.

Таким чином, допускаючи окремі випадки втручання в особисте і сімейне життя людини без її згоди, законом будуть встановлені гарантії недопущення подальшого (крім визначеного цим же законом кола осіб) поширення конфіденційної інформації про особу.

З урахуванням викладеного вважаємо за потрібне до КПК України ввести норму такого змісту:

“Недопустимість розголошення даних закритого судового засідання”.

“При розгляді справи повністю або частково у закритому судовому засіданні головуючий попереджає всіх осіб, які беруть участь у справі, про недопустимість розголошення відомостей, що будуть оголошуватися і досліджуватися у закритому судовому розгляді, і про відповідальність за статтею Кримінального кодексу України, відповідною до виду розголошеної конфіденційної інформації, про що робиться відмітка у протоколі судового засідання і відбирається підписка”.

Однією із гарантій виконання конституційної вимоги незалежності суддів і підкорення їх лише закону є таємниця наради суддів. Вона має важливе значення для прийняття судом рішень за своїм внутрішнім переконанням і покликана слугувати недопущенню стороннього впливу на суддів при постановленні вироку.

Таємниця наради дозволяє суддям вільно висловлювати свою думку з будь-якого питання, що розглядається, відстоювати її, наводити аргументи, голосувати за те рішення, яке суддя вважає правильним. Як зазначає Ю.М.Грошевий, процес формування переконання не лише грунтується на дослідженні зібраних доказів, але й є виразом особистої позиції судді, його етичних поглядів, професійної правосвідомості, вимог закону [98, с.26].

Важливе значення має і та обставина, що кожний із суддів знає, що всі його висловлювання і судження залишаться у таємниці, не стануть набуттям широкого кола громадськості [65, с.56]. Під час наради і постановлення вироку в нарадчій кімнаті можуть бути лише судді, які входять до складу суду в даній справі. Присутність у нарадчій кімнаті запасних суддів (запасних народних засідателів) або секретаря судового засідання та інших осіб не допускається (ч. 1 ст. 322 КПК України; ч. 2 ст.386 проекту КПК України допускає лише окремі випадки присутності у нарадчій кімнаті секретаря судового засідання – “Для надання технічної допомоги у складанні вироку суд до нарадчої кімнати може запросити штатного працівника суду”). Таємниця наради забезпечується також відсутністю протоколу і розголошенням тільки результатів голосування, а не його ходу (хто і за що голосував).

Відповідно до ст. 322 КПК України вирок постановляється в нарадчій кімнаті – окремому приміщенні, спеціально обладнаному для забезпечення таємниці наради суддів (наявність окремого входу, відсутність телефону та інших засобів зв’язку). Однак на практиці, у реальному житті в багатьох судах (особливо районних) таких кімнат немає. Тому досить часто нарада проходить у кабінеті судді. У цих випадках розмова суддів по телефону під час наради є недопустимою з будь-яких питань, як то пов'язаних із розглядуваною справою, так і таких, що її не стосуються. Такими є вимоги норм кримінально-процесуального закону і професійної етики судді.

У нарадчій кімнаті судді обговорюють і вирішують питання, які перелічені в ст.324 КПК України. Вони послідовно ставляться головуючим на голосування, причому кожне питання у такій формі, щоб на нього можна було дати лише позитивну (стверджувальну) чи негативну (заперечувальну) відповідь. Нарада суддів проводиться з кожного питання, при цьому ніхто із суддів не має права утримуватися від голосування при винесенні рішення. Щоб усунути вплив особливого становища головуючого на інших суддів, особливо на народних засідателів, закон зобов’язує його голосувати останнім (ст. 325 КПК України).

Дотримання цього порядку в нарадчій кімнаті не фіксується в будь-якому процесуальному документі і в силу таємниці наради суддів не може бути перевірено вищестоящим судом при перегляді справи в апеляційному чи касаційному порядку.

Законом установлені і межі повноважень вищестоящих судів при перевірці обгрунтованості і законності винесених вироків нижчестоящих судів в апеляційному і касаційному порядку (ст.ст. 367 і 398 КПК України визначають підстави для скасування чи зміни вироку). В.Ф.Бохан вказує, що вищестоящий суд, скасовуючи вирок, не вправі наперед вирішувати питання про доведеність чи недоведеність вини обвинуваченого, про належність чи неналежність доказів, про перевагу одних доказів перед іншими і т. д. Це право надається тільки тим судам, які будуть розглядати справи повторно. Таким чином, забезпечується можливість вільно формувати переконання, що забезпечує їх незалежність [65, с.56]. Дане положення, як видається, не втрачає своєї актуальності і в наш час.

Вирок складається головуючим або одним із суддів (при колегіальному розгляді справи) на підставі прийнятих складом суду рішень (всі питання вирішуються простою більшістю голосів) щодо питань, зазначених у ст. 324 КПК України, і підписується всіма суддями. Суддя ж, який залишився у меншості, має право викласти письмово свою окрему думку, яка приєднується до справи, але оголошенню не підлягає (ст. 339 КПК України).

З нашого погляду, окрема думка судді не може бути предметом таємниці наради суддів. В іншому випадку з окремою думкою судді не могли б ознайомлюватися судді вищестоящого суду і прокурор, оскільки закон не робить для них будь-яких винятків, а вони самі не мають права порушувати таємницю наради суддів (у нижчестоящому суді).

У даному випадку йдеться про офіційний процесуальний документ, складений і підписаний суддею. Цей документ підтверджує спірність прийнятого рішення. Більше того, у ст. 322 КПК України (“Таємниця наради суддів”) окрема думка судді не згадується. Про неї йде мова у ст. 339 КПК України, яка прямо передбачає, що окрема думка судді приєднується до справи.

Жодних винятків із правила про таємницю наради суддів у КПК України не передбачено. Але в процесуальній літературі висловлені міркування про наявність таких винятків.

Так, М.С.Строгович вважав, що єдиний виняток із правила про таємницю наради суддів допускається лише у випадках, коли ведеться провадження по обвинуваченню одного із суддів у зловживанні при постановленні вироку [228, с.336-337]. На думку авторів Науково-практичного коментаря КПК України, виняток із загального правила про таємницю наради суддів “становить лише випадок, коли при розслідуванні в порядку ст. 400-8 КПК зловживання судді, який брав участь у винесенні вироку, як нововиявленої обставини (п. 2 ч. 1 ст. 400-5 КПК), інші судді допитуються слідчим також про позицію, яку займав той суддя при постановленні вироку у нарадчій кімнаті” [173, c.427].

Видається, що ці міркування заслуговують на увагу з урахуванням випадків зловживання судді під час колегіального провадження у справі (у тому числі й при постановленні вироку). Тут виникає потреба виявити всіх винних осіб з числа суддів, які брали участь у постановленні завідомо неправосудного вироку, та з’ясувати при цьому ступінь їх вини з метою індивідуалізації притягнення до відповідальності (можливо і кримінальної).

У зв’язку з цим, слід погодитися з позицією З.В.Макарової, яка допускає можливість оголошення відомостей, що складають таємницю наради суддів, “лише в закритому судовому засіданні або в закритому засіданні кваліфікаційної колегії суддів із забезпеченням недопустимості розголошення таких відомостей” [157, с.158].

Саме тому у пропозиції І.Смолькової про наділення “імунітетом свідка” суддів, народних і присяжних засідателів щодо обставин обговорення в нарадчій кімнаті питань, які виникли при винесенні вироку (ухвали, постанови, вердикту) [222, с.5], необхідно обумовити виняток: “…у випадку провадження у справі про постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови” . Відповідно, ч. 1 ст. 69 КПК та ст. 141 проекту КПК України слід доповнити таким пунктом: “Не можуть бути допитані як свідки:

…) судді, народні засідателі і присяжні – про міркування, що висловлювались у нарадчій кімнаті при винесенні вироку (постанови, ухвали), за винятком випадків провадження у справі про постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 375 КК України).”

Пряма вказівка на можливість проведення закритого судового засідання (за мотивованою ухвалою суду) міститься в кримінально-процесуальному законодавстві й “у разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист” (ч. 2 ст.20 КПК України, ст. 16 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” [34]).

Юристи – теоретики і практики – неодноразово звертали увагу на проблему захисту жертв, свідків злочину та інших осіб, які сприяють правосуддю, від примушення з боку злочинців до відмови від дачі показань, від виконання інших кримінально-процесуальних обов’язків. Проблема посткримінального впливу існує як в Україні, так і в інших країнах, а в останнє десятиріччя вона все більше загострюється. Причини цього – подальша професіоналізація злочинності, розвиток її організованих форм, ряд інших факторів [66, с.27].

Однією з найпоширеніших причин відмови індивіда від звернення за судовим захистом, від виконання покладених на нього процесуальних обов’язків є обгрунтоване занепокоєння за своє життя, власність, життя і здоров’я його близьких родичів внаслідок погроз насильством та іншими протиправними діями з боку злочинців. Як зазначає В.Комісаров, сучасний стан кримінального судочинства поряд з іншими факторами призвів до того, що “більшість громадян небезпідставно залякані. Вибіркове опитування свідків і потерпілих показує, що побоювання помсти з боку злочинців, їх родичів, друзів бере верх над почуттям громадянського обов’язку” [121, с.33].

Показовим у цьому плані може бути випадок, що мав місце в реальному житті і був описаний у літературі:

“Як і в будь-якій кримінальній справі, крім підозрюваних у вчиненні злочину, були ще й свідки. Але от на них ніби напав якийсь мор…

Заготівельник В.Посомков після допитів, на яких назвав немало імен, попав під електричку. Серед названих ним був і завідуючий складом А.Китайчик – молодий чоловік, який займався спортом. Невдовзі після цього він помирає… від серцевого нападу. З тієї ж причини настала смерть його співробітника А.Рибакова. Заготівельник Г.Абдюханов, який фігурує в справі як свідок, повісився за досить дивних обставин. У літаку помер директор ТЗП “Фрунзенское” Б.Пісьман – знову серцевий напад. Заступник управляючого трестом С.Птоян, який неодноразово згадувався в справі, викинувся з вікна… Закінчила трагічний список заготівельник А.Золотаревська – вона померла від давнього цирозу печінки. У результаті слідство втрачає сімох свідків. Інші свідки, звичайно, відмовились від того, що говорили раніше. Чому – здогадатися не важко…” [204, с.115].

Дана справа розглядалася у 1986 році. Однак у наш час підвищення рівня криміналізації суспільства подібні випадки не порідшали, а навпаки – стали мало не буденним явищем у слідчо-прокурорській та судовій практиці.

Так, у сумнозвісній справі про вбивство донбаського журналіста І.Александрова свідком проходив відомий адвокат О. До того ж, за офіційною версією слідства, замах планувався саме на його життя – як помста за професійну діяльність. Цілком логічно, існували побоювання за його безпеку. Тому слідчий, який вів справу, виніс постанову про забезпечення О. та його родини охороною. Однак у райвідділі міліції О. фактично примусили відмовитися від охорони, мотивуючи це елементарним браком працівників, коштів, транспорту і паливно-мастильних матеріалів [146, с.12].

Особливого значення у контексті даного дослідження займає “Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою” (прийнята 29 листопада 1986 р. резолюцією 48/34 Генеральної Асамблеї ООН). У преамбулі резолюції про причини, що викликали необхідність прийняти дану Декларацію, сказано: “Жертвам злочинів, а також нерідко їх сім’ям, свідкам та іншим особам, що надають їм допомогу, несправедливо завдається шкода, тілесні ушкодження або збитки їх власності і що, крім того, вони можуть піддаватися обмеженню при наданні допомоги судовому переслідуванню правопорушників” [4].

У Декларації (п. 6 d) подається рекомендація про вжиття заходів “для зведення до мінімуму незручностей для жертв, охорони їх особистого життя у тих випадках, коли це необхідно, і забезпечення захисту від залякування і помст”. Звертає на себе увагу така коротка редакція п. 6 d, її загальний характер, відсутність вказівок на механізми реалізації (слід зазначити, що й інші міжнародно-правові акти у даній сфері носять не менш декларативний, загальний характер [68, с.100-109]). Однак це не свідчить про малозначність проблеми правового забезпечення захисту осіб, які сприяють правосуддю, і їх близьких. Як зазначає І.І.Лукащук, “в міжнародному праві… здавна утвердилось правило, згідно з яким вибір способів здійснення його норм залишається на розсуд держави” [238, с.14].

Закритий судовий розгляд у якості захисного заходу використовується в Італії, Німеччині, інших країнах, що відповідає ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [197, с.42-43] і п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року) [6], де сказано: “… преса і публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини… якщо на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя”. Під порушенням інтересів правосуддя розуміється в тому числі посткримінальний вплив; якраз в інтересах правосуддя визнано допустимим закрите слухання “для захисту свідків, які відчувають великий страх” (Тлумачення міжнародних норм справедливості судового розгляду Європейською комісією і Судом з прав людини) [91, с.53; 69, с.50].

Г.І.Чангулі піддає критиці саму конструкцію розглядуваної підстави обмеження гласності у ст. 20 КПК України, вказуючи на її юридичну незавершеність і невизначеність: “…в законодавстві європейських країн не зустрічаються процесуальні норми, які б обмежували дію принципу гласності з приводу такого широкого мотиву, як забезпечення безпеки потерпілих, свідків і близьких їм людей” [257, с.64].

З одного боку, така думка видається правильною – потреба у детальній регламентації підстав застосування заходів безпеки певного виду (конкретно) є безперечною, але з іншого, – не слід забувати про те, що ст. 20 КПК України вміщує норми-принципи, а тому не може передбачати деталізованих процедурних норм, характерних для Особливої частини КПК.

В юридичній літературі підкреслюється недостатність такого заходу безпеки як закритий судовий розгляд для забезпечення нерозголошення відомостей про підзахисну особу [70, с.183]. У практиці застосування заходів безпеки як у закордонних державах, так і в Україні існують такі з них, які мають набагато більший забезпечувальний ефект і у рамках проведення відкритого судового засідання: допит підзахисного при знаходженні його поза залою судового засідання з використанням відеотехнічних засобів (США, Великобританія, Франція, Бельгія та ін.); демонстрація у залі суду відеозапису або оголошення показань, даних підзахисною особою на стадії досудового розслідування без її виклику у судове засідання (Україна, Росія, Англія, Данія, Швеція, ФРН); допит підзахисного суб’єкта одним із суддів поза залою суду з подальшим оголошенням отриманих показань у суді (Норвегія, Нідерланди, Швейцарія, ФРН) та інші [70, с.179-236].

У практиці діяльності судів Івано-Франківської області майже не застосовується проведення закритого судового засідання у випадках, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист. Так, Надвірнянським районним судом Івано-Франківської області у 1998 році розглядалась кримінальна справа про обвинувачення І. та К. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 144 КК України (1960 р.). Оскільки потерпіла у справі мала підстави боятись незаконного впливу з боку знайомих підсудних, органами досудового слідства було прийнято рішення про зміну її прізвища, місця проживання та інших даних, які б давали можливість встановити її особу. При розгляді справи суд обмежився оголошенням у судовому засіданні показань потерпілої без її участі в судовому засіданні, попередньо отримавши від неї заяву, в якій вона настоювала на даних на досудовому слідстві показаннях [141].

В Івано-Франківському міському суді подібна практика застосування заходів безпеки, не пов’язаних із проведенням закритого судового засідання, щодо свіків є досить поширеною при розгляді справ про обвинувачення у вчиненні злочинів, пов’язаних із незаконним обігом наркотичних речовин.

Таким чином, питання допустимості проведення закритого судового процесу як забезпечувального заходу при розгляді кримінальних справ повинно бути вирішеним не у ст. 20 КПК України (ст. 12 проекту КПК України), а в поточних нормах кримінально-процесуального законодавства. Однак більшої чіткості потребує визначення розглядуваної підстави проведення закритого судового засідання і у ст. 20 КПК України (ст. 12 проекту КПК України). Тому доцільним видається їх доповнення словами – “…якщо при застосуванні інших заходів безпеки повністю не забезпечується конфіденційність даних про підзахисних осіб”.

На відміну від ст. 20 КПК, п. 2 ч. 3 ст. 12 проекту КПК України містить перелік осіб, забезпечення безпеки яких може потребувати, на думку авторів проекту, проведення закритого судового розгляду справи: “…коли цього вимагають інтереси забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів та осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів”.

Стосовно ж відповідності редакції п. 2 ч. 3 ст. 12 проекту КПК України Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ч. 1 ст. 14) та Європейській Конвенції про захист прав людини та основних свобод (п. 1 ст. 6), звертають на себе увагу два моменти. Перший полягає у тому, що проектом КПК необгрунтовано розширено число осіб, інтереси захисту яких можуть вимагати закритого судового засідання. Це стосується працівників суду, правоохоронних органів, членів їх сімей та близьких родичів.

Безперечно, працівники суду, правоохоронних органів та їх близькі родичі згідно із Законом України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” [27] підлягають захисту від посягання на їх життя, здоров’я, житло і майно. Однак стаття 5 даного закону серед спеціальних заходів забезпечення безпеки цих осіб не передбачає закритого судового засідання, а стаття 10 закону визначає забезпечення конфіденційності даних про осіб, взятих під захист: “За рішенням органів, що забезпечують безпеку, прийнятим відповідно до їх компетенції, може бути накладено тимчасову або постійну заборону на видачу відомостей про місце проживання осіб, взятих під захист, та інших відомостей про них адресними бюро, паспортними службами, підрозділами державтоінспекції, довідковими службами АТС та іншими офіційними інформаційно-довідковими службами” (ч. 1). Як бачимо, жодної вказівки на забезпечення конфіденційності інших даних про підзахисних осіб – працівників суду, правоохоронних органів та їх близьких родичів, – крім засекречення вказаних відомостей, у законі немає. Тобто інформація про участь у справі конкретних підзахисних осіб, які ведуть процес, є відкритою. Тому немає жодних підстав для забезпечення конфіденційності даних про цих осіб шляхом проведення закритого судового засідання. Більше того, відомості про посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, мають бути відображені у матеріалах справи, зокрема, – у процесуальних документах (наприклад, ст.ст. 85, 85-1, 87, 333, 377, 378, 400-2 КПК України).

На даний час існує інший ефективний спосіб захисту працівників суду та правоохоронних органів під час судового розгляду справ, який не потребує проведення закритого судового засідання. Так, наказом МВС України № 467 від 23 липня 1997 року створено спеціальні підрозділи міліції для забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів. Одними із завдань працівників цих спецпідрозділів є особиста охорона працівників суду, правоохоронних органів та інших осіб у разі виникнення реальної загрози їх життю та здоров’ю (п. 7.3), охорона громадського порядку та безпеки в приміщеннях судів під час розгляду на судових засіданнях кримінальних справ про найбільш резонансні злочини (п. 7.4) [40].

Якщо перший момент, який викликав зауваження до редакції п. 2 ч. 3 ст. 12 проекту КПК України, полягає у необгрунтованому розширенні кола осіб, інтереси захисту яких можуть вимагати проведення закритого судового засідання, то другий, навпаки, – вказує на значне звуження порівняно із зарубіжним законодавством (наприклад, США), кола осіб, які можуть піддаватися протиправному посткримінальному впливу з боку злочинців з метою заставити учасників процесу відмовитися від сприяння судочинству, а також із помсти за їх участь у процесі. До числа таких осіб проектом КПК України віднесені особи, що беруть участь у кримінальному судочинстві, члени їх сімей та близькі родичі. Подібне положення знайшло своє закріплення і в п. 7 ч. 2 ст. 52-1 КПК України: “члени сімей та близькі родичі осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства”.

Аналіз чинного законодавства України, зокрема КПК України (п. 11 ст. 32) та ВТК України (ст. 39), дає підстави відносити до таких осіб батьків, дітей, усиновителів, усиновлених, рідних братів і сестер, дідів, бабусь, внуків, чоловіка та дружину. Однак на поведінку людей впливають почуття кохання, дружби, відповідальності не тільки стосовно вищеперелічених осіб. Як зазначає Л.В.Брусніцин, “духовні відносини, які не обумовлені родинними зв’язками (їх правовою регламентацією), є однією із детермінацій поведінки осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності, внаслідок чого можливий вплив на їх близьких з метою примусити відмовитися від такої участі” [71, с.83].

Закордонне законодавство враховує цю обставину. У США відповідно до Закону від 12 жовтня 1984 року “Про посилення безпеки свідка” захищаються не тільки родичі свідка, але і особи, які “тісно пов’язані” із свідком, якщо вони опиняються у небезпеці через його участь у судочинстві [70, с.37]. Ці особи включені у коло підзахисних і в Німеччині (відповідно до прийнятого у 1998 році Закону “Про регулювання питань забезпечення захисту свідків, яким загрожує небезпека”) [117, с.75]. У Молдові при розробці закону про захист осіб, які сприяють правосуддю, також передбачили захист не тільки родичів, але й інших осіб, “через яких здійснюється тиск на учасників кримінального судочинства” [210, с.99].

Відповідно до параграфу 52 КПК ФРН імунітетом свідка володіють заручені, колишні чоловік і дружина, всі родичі по прямій лінії, до третього коліна – по бічній лінії [239]; за КПК Франції – свояки, колишні подружжя; згідно КПК Польщі – свояки, особи, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах, при цьому розлучення і відміна усиновлення не припиняють дію імунітету свідка [109, с.58].

Наведені приклади із закордонного законодавства підтверджують наявність того (духовного) тісного зв’язку, значимість якого, з одного боку, обумовила надання вказаним суб’єктам імунітету свідка, а з іншого, дозволяє, погрожуючи їм, спричинити ефективний вплив на їх близьких – учасників кримінально-процесуальної діяльності.

Таким чином, слід погодитися з редакцією ч. 2 ст. 20 КПК України – “…у разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист”, а у п. “є” ст. 2 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” та п. 2 ч. 3 ст. 12 проекту КПК України – термін “близькі родичі” необхідно замінити терміном “близькі”.

Відповідно п. 2 ч. 3 ст. 12 проекту КПК України слід викласти так:

“2) коли цього вимагають інтереси забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких, якщо при застосуванні інших заходів безпеки повністю не забезпечується конфіденційність даних про підзахисних осіб”.

Стосовно ж детальнішої регламентації (конкретизації) цього положення норми-принципу у поточних кримінально-процесуальних нормах, то вона, як видається, вимагає посилання на законодавчо визначений перелік осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві і потребують такого захисту (пункти 1-6 ч. 2 ст. 52-1 КПК України), а також законодавчо визначений перелік близьких осіб (за прикладом параграфу 52 КПК ФРН та КПК Франції і Польщі) та вказівки на можливість застосування такого заходу безпеки як розгляд справи у закритому судовому засіданні лише у випадках, коли при застосуванні інших заходів безпеки повністю не забезпечується конфіденційність даних про підзахисних осіб – учасників процесу (зберігається реальна загроза розсекречення таких відомостей).

<< | >>
Источник: Король Володимир Володимирович. ЗАСАДА ГЛАСНОСТІ ТА ЇЇ ОБМЕЖЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ. Львів-2002. 2002

Еще по теме 3.5 Особливості правової охорони у кримінальному процесі (недопущення широкого розголошення) таємниць слідства та судочинства:

  1. 2.2 Адміністративні акти, які приймаються при здійсненні зовнішньоорганізаційної діяльності органами прокуратури
  2. ЗМІСТ
  3. 3.2. Професійні таємниці та їх охорона у сфері кримінального судочинства
  4. 3.5 Особливості правової охорони у кримінальному процесі (недопущення широкого розголошення) таємниць слідства та судочинства
  5. ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ