1.2. Кримінальна процесуальна характеристика потерпілого на стадії досудового розслідування

Детальна та чітка законодавча регламентація питань, що безпосередньо стосуються кримінальної процесуальної характеристики потерпілого, зокрема хто саме, за яких умов і в якому порядку повинен визнаватися потерпілим, має суттєве значення не тільки для науки кримінального процесу, а й для практики.

Дослідження питань щодо кримінальної процесуальної характеристики потерпілого, на нашу думку, необхідно розпочати з генезису цього правового інституту, оскільки саме з’ясування історичних передумов його виникнення та подальшого розвитку лише сприятиме врахуванню досвіду попередників для сучасної законодавчої регламентації.

Як відомо, у давньоруському праві між кримінальним та цивільним процесом не було суттєвої різниці, тому потерпілий і обвинувачений іменувалися просто сторонами судочинства. У «Руській Правді» поняття «потерпілий» виникало з поняття «образа», що позначала злочин або правопорушення, тобто виходила за всяку належну міру як згубне, шкідливе, що спричиняє порушення ідеї моральності й права, писаного закону і нормального життя інших людей.

Як зазначив М. С. Таганцев, у народів Древнього світу тварина нарівні з людиною визнавалася об’єктом злочину, адже в ній бачили предмет поклоніння або символ релігійних уявлень. Учений наголошував, що захист комарів, блох, тарганів не швидко знайде законодавче визнання [60, с. 728]. Крім того, з аналізу історичних джерел можна вбачати, що свого часу потерпілим від злочину визначались божество і релігія.

За дослідженням, в Росії термін «потерпілий» законодавчо вперше з'явився в Статуті кримінального судочинства 1864 року, під яким розумілась постраждала від злочину особа, яка вже в якості сторони вступила в процес кримінального судочинства. Для участі в кримінальному процесі ніякого офіційного визнання особи потерпілим дореволюційне російське законодавство не передбачалося [61, с. 63]. Зокрема, у ст. 3 загальних положень Статуту зазначалось, що в кримінальних справах, які підвідомчі світовим судовим установам, право на викриття обвинувачених перед судом надається потерпілим від злочинних дій, вчинених приватними особами, а також поліцейським та іншим адміністративним органом в межах, встановлених законом. При цьому, ст. 6 встановлювала, що особа, яка потерпіла від злочину або проступку, але не користується правами приватного обвинувача, при поданні позову під час провадження кримінальної справи, визнається у справі цивільним позивачем, а ст. 304-308 безпосередньо визначали права особи, яка подала скаргу про вчинення злочину або проступку [62]. З аналізу вказаних статей Статуту можна зазначити, що права потерпілого були досить широкі, навіть якщо порівнювати їх за обсягом і зміст з процесуальними правами потерпілого сьогодні.

Помітний перелом у цьому напрямі стався в часи радянської влади. Однак, в юридичній літературі того часу досить мало приділялось уваги дослідженням, пов’язаних із потерпілим в кримінальному процесі. Такі дослідження в основному велися у напрямі розгляду інституту потерпілого з точки зору його, як суб'єкта справ приватного обвинувачення, а також як суб'єкта цивільного позову. Насамперед, це було пов’язано з одержавленням усіх суспільних правовідносин, відсутністю права власності, загальним тоталітарним придушенням інтересів особистості, прийняттям державою на себе зобов'язань щодо протидії злочинності та інше.

З моменту прийняття КПК РСФСР 1923 р. поняття потерпілого не знайшло свого законодавчого закріплення і лише в ст. 14 було передбачено, що потерпілий, який поніс внаслідок злочинного діяння збитки та шкоду, має право пред’явити до обвинуваченого та особи, яка несе відповідальність за спричинений обвинуваченим збитків і шкоди, цивільний позов, що підлягає одночасному розгляду з кримінальною справою. Крім цього, у випадках, передбачених законом, суд міг наділити потерпілого правом підтримувати обвинувачення. Будь-яких більш значущих прав для потерпілого законодавством того часу не було передбачено. Фактично потерпілий прирівнювався до свідка.

У положеннях КПК РСФСР 1960 р. вперше на законодавчому рівні, зокрема в главі 3 «Учасники процесу, їх права та обов’язки» була закріплено поняття «потерпілий». Відповідно до ст. 53 цього кодексу потерпілим визнавалась фізична особа, якій злочином спричинено моральні, фізичні або матеріальні збитки. Позитивним стало закріплення за потерпілим та його представником досить широкого спектру прав, зокрема права на пред’явлення доказів, заявляти клопотання, знайомитись з матеріалами справи з моменту закінчення досудового розслідування, заявляти відводи та інше.

Розпочинаючи з 60–80 рр. ХX ст., в кримінальній процесуальній та кримінальній правовій науці прослідковується певне підвищення інтересу щодо досліджень інституту потерпілого. Здебільшого потерпілий ставав предметом досліджень у зв’язку з визначенням його правового статусу.

В одному із перших російських підручників з кримінального права 1863 року за редакцією В. Д. Спасовича було розглянуто потерпілого як предмет (об’єкт) злочину [63, с. 91–94]. Згодом у 1960 році співвідношення поняття потерпілого з об’єктом злочину було проведено Б. С. Нікіфоровим, який вперше розглянув особу як об’єкт кримінально-правової охорони [64, с .49], а в рамках об’єктивної сторони злочину, зокрема, з точки зору розвитку причинного зв’язку, особу потерпілого дослідив В. М. Кудрявцев [65, с. 224]. Аналіз дозлочинної поведінку потерпілого як один із чинників, що впливає на індивідуалізацію покарання у 1961 році здійснив І. І. Карпець [66, с. 34]. Проблему встановлення наявності причинного зв’язку між діями особи та суспільно-небезпечними наслідками, як одної із основних гарантій соціалістичної законності при притягненні особи до кримінальної відповідальності у 1963 році дослідив Т.

Одним із перших на комплекс кримінальних правових проблемних питань щодо забезпечення прав потерпілого звернув увагу Л. В. Франко. Автором було зроблено першу спробу класифікувати норми Кримінального кодексу, що мають значення для вивчення статусу особистості та поведінки потерпілого у кримінальному процесі. В основу класифікації були покладені статичні та динамічні ознаки, що характеризують особу потерпілого, зокрема вік, стать, службове становище, положення особи на момент посягання, його вчинки та поведінку. Учений зазначив, що здатність стати жертвою злочину або нездатність уникнути злочинного посягання може бути як реалізована, так і потенційна [34, с. 108]. При цьому, варто відмітити, що у жодній із згаданих наукових позицій потерпілий не став предметом концептуально ґрунтовним дослідженням. Крім того, цим питанням не приділялась увага вченими-процесуалістами, а більшість з цих були присвячені окремим аспектом віктимологічних досліджень.

У 1980 році видано підручник «Нарис розвитку науки радянського кримінального процесу» за загальною редакцією М. С. Алексєєва, В. Г. Даєва, Л. Д. Кокорєва. Після прийняття Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. даний підручник став першою монографією з історії кримінального процесу. У даній праці вченні здійснили аналіз основних напрямів розвитку науки процесуальної теорії, а також дослідили її вплив на вдосконалення законодавства та практику кримінального судочинства. До числа спірних і потребуючих свого вирішення, що належить до питань процесуального статусу потерпілого, вчені окреслили недостатньо розроблену законодавчу дефініція «потерпілий». У зв’язку з цим, на думку авторів, не можна чітко відповісти на запитання: чи можливо визнати потерпілим особу, на інтереси якого було здійснено замах, якщо реальної шкоди йому не заподіяно, а також особу, неналежна поведінка якої вплинула на вчинення проти неї правопорушення? Крім цього, дискусійним залишалось питання щодо визнання особи потерпілим, якщо настала смерть такої особи [70, с.

Починаючи з 1985 р. законодавцем звернено увагу на проблеми застосування кримінального процесуального законодавства з питань участі потерпілого у кримінальному судочинстві. Зокрема, Пленум Верховного Суду СРСР прийняв Постанову № 16 від 1 листопада 1985 р. «Про практику застосування судами законодавства, що регулює участь потерпілого в кримінальному судочинстві» [71, с. 264-268]. Зазначеною постановою, з одного боку, було звернено увагу на недоліки, що виникають в судовій практиці, а з іншої - суди зобов’язані дотримуватись чіткого та послідовного застосування законодавства, що регулює права і обов’язки потерпілого в кримінальному судочинстві, як об’єктивну умову встановлення істини у справі та винесення законного, обґрунтованого та справедливого рішення. Однак, як свідчить аналіз, дана постанова була досить лаконічною за своїм змістом і не могла реально покращити захист прав і законних інтересів потерпілого. У подальшому законодавцем продовжувались спроби у напрямі вдосконалення питань захисту прав потерпілого. Зокрема, досить значне пожвавлення у дискусії з цих питань та на законодавчому рівні відбулися в 2001–2002 р. Проте, не зважаючи на значні зміни та доповнення до КПК України 1960 р., законодавцем так і не були враховані пропозиції, які пропонувались вченими та практиками з метою покращення зазначених питань.

Дискусії навколо питань захисту прав потерпілого не втрачали своєї актуальності. У своєму дослідженні М. В. Сенаторов зазначив, що така дефініція як «потерпілий» має кримінально-правовий характер, тому що в її основі лежать ознаки, зміст яких встановлює кримінальне право (шкода, злочин) [38, с. 202]. Учений не виходить за межі існуючих положень кримінального права, а обмежується поняттям потерпілого лише для встановлення обставин, які пов’язані з потерпілим та впливають на характер і ступінь суспільної небезпеки посягання, що, на його думку, недостатньо враховується під час встановлення та диференціації кримінальної відповідальності. Він не розглядає потерпілого з точки зору закріплення у чинному КК положень про повне відшкодування завданої йому злочином шкоди, про визнання потерпілого суб’єктом кримінально-правових відносин, що має стати відправною точкою перебудови не лише кримінального, а й кримінально-процесуального законодавства. Подібні погляди у своїх дослідженнях розділила й Т. І. Присяжнюк [72, с. 95], але вчена не розглядала останнього як суб’єкта кримінально-правових відносин [73]. З урахуванням цього, Е. Л. Сидоренко запропонував виключити з кримінальної процесуальної редакції положення про поняття потерпілого вказівки на його матеріальні ознаки [74, с. 16], з чим не можна погодитись.

З цих питань справедливо зазначив Р. Д. Рахунов, що у випадках, коли шкода не настала, але була спроба її заподіяння, особа, проти якої ця спроба спрямована, також може бути допущена як потерпіла рівною мірою, як і та особа, що визнається обвинуваченим не тільки в тих випадках, коли вона вчинила закінчене злочинне діяння, але й тоді, коли вона здійснила лише замах на вчинення злочину чи готування до його вчинення. Учений відмітив, що визнання особи потерпілою зовсім не означає остаточного встановлення факту злочину і заподіяння шкоди цим злочином. Мова йде лише про наявність достатніх доказів, що дозволяють наділити цю особу певними процесуальними правами (потерпілого). Адже і обвинуваченим особа визнається не тому, що винесено остаточне рішення про його винність, а тому, що є достатньо доказів для пред'явлення йому обвинувачення у вчиненні злочину (ст. 143 КПК РРФСР). Учений звернув увагу, що стосовно заподіювача шкоди законодавець термінологічно розмежував поняття «обвинувачений» та «винний», а щодо особи, якій злочином заподіяно шкоду (потерпілого), він подібного розмежування не передбачив. На практиці це призвело до змішання процесуального та матеріального понять потерпілого [75, с. 244]. У цьому разі підставою для визнання особи потерпілою виступає як безпосереднє спричинення злочинним діянням шкоди, так і реальна загроза її спричинення (при приготуванні до злочину та замаху на злочин). Таку думку також підтримали В. М. Савицький, І. І. Потеружа [76, с. 8-10], Я. О. Мотовіловкер [77, с. 123–124], В. П. Бож’єв [78, с. 98–133], А. М. Ерделевський [79, с. 91], С. В. Слінько [80, с. 153–154] та ін. Головним аргументом даної позиції є те, що внаслідок таких дій правопорушника у потерпілого виникають хвилювання, переживання, порушення сну, депресія, тобто що можна визнати як моральну шкоду.

Аналогічний підхід закріплено у п. 4 ст. 56 КПК Грузії, де встановлено, що в разі підготовки або спроби здійснення злочину потерпілим визнається держава, фізична або юридична особа, якій могла бути заподіяна шкода [81]. Зазначена позиція заслуговує на увагу, оскільки кримінальним правопорушенням завжди заподіюється шкода правовідносинам, що охороняються законом. Поряд із цим, закон охороняє і суб'єктів цих правовідносин. У зв’язку з цим, замах на злочин прирівнюється до злочину, оскільки також завдає шкоди охоронюваним законом правовідносинам. В наслідку вчинення певних дій (бездіяльності) в ході кримінального правопорушення шкода заподіюється не тільки в тих випадках, коли в результаті замаху заподіяно шкоду будь-якого виду, але і в тих випадках, коли злочинцеві не вдалося з незалежних від нього причин заподіяти шкоду, але й зазіхання на права особи все ж таки сталося. У той же час, така позиція викликає деякі зауваження. По-перше, виникає питання як саме слід доказувати таку нереальну заподіяну шкоду. По-друге, які необхідно застосовувати критерії обчислення розміру відшкодовування (компенсації) шкоди в даному випадку. У зв’язку з цим, на нашу думку, доцільно вести мову про майнову шкоду, яка настала в наслідок моральної. Зокрема, це витрати на лікування, реабілітацію та інше.

У чинному КПК України [8] законодавцем поняття «потерпілий» удосконалено. Заслуговує на увагу той факт, що потерпілому присвячено параграф 4 «Потерпілий і його представник» глави 3 «Суд, сторони та інші учасники кримінального провадження» КПК України. Це свідчить про підвищення уваги та важливе самостійне значення, яке законодавець відводить потерпілому у кримінальному провадженні. При цьому, з п. 19 і п. 25 ч. 1 ст. 3 «Визначення основних термінів» випливає, що законодавець потерпілого відніс як до сторони кримінального провадження, так і до учасника кримінального провадження.

Відповідно до положень ст. 55 КПК України, потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. Однак, незважаючи на певні покращення окремих питань щодо визнання особи потерпілою, Н. В. Михайлова вважає, що дане положення слід уточнити в тому ceнci, що потерпілою необхідно вважати також фізичну i юридичну особу, якщо злочином завдано шкоду її діловій репутації, а не лише майнових збитків [9, с. 204], що ми підтримуємо. Також, В. П. Бож’єв доречно зазначив, що при відстороненні від участі в кримінальному процесі потерпілого склалося б протиріччя між положеннями кримінального права, що захищають права та законні інтереси особи, і кримінального процесуального права, у разі позбавлення особи можливості їх захисту [78, с. 108].

Поряд із тим, відповідно до КПК України потерпілим може бути й особа, яка не є заявником, але якій кримінальним правопорушенням завдана шкода. У цьому раз після початку кримінального провадження вона має право подала заяву про залучення її до провадження як потерпіла. У той же час, аналіз зазначеного положення надає можливість зазначити, що: по-перше, у КПК України не встановлено чіткого терміну, у який слідчий, прокурор зобов’язані розглянути дану заяву; по-друге, постає питання – чи повинен слідчий, прокурор внести відомості до ЄРДР відомості про надходження такої заяви.

Потрібно звернути увагу і на положення ч. 6 ст. 55 КПК України, у якій зазначено, що потерпілим може бути визнано особу, яка є близьким родичом чи членом сім'ї особи, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, за таких підстав: 1) якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи; 2) особа перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви.

Розпочинаючи дослідження зазначених підстав щодо визнання особи потерплою, слід визначити суть правової конструкції як «близькі родичі чи члени сім’ї». Так, відповідно до ст. 3 «Визначення основних термінів» КПК України до близьких родичів та членів сім’ї відносяться чоловік, дружина, батько, рідна сестра, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі. У зв’язку з цим, постає питання: як саме особа повинна доводити факт свого спільного проживання, пов’язаність спільним побутом і наявність взаємних прав і обов’язків. Як відомо, спорідненість або перебування у шлюбі підтверджується відповідними документами (свідоцтво про шлюб, про народження дитини та ін.), які видаються органами реєстрації актів цивільного стану. У зв’язку з цим, на нашу думку, для уникнення плутанини та зловживань ч. 6 ст. 55 КПК України доцільно доповнити положенням, відповідно до якого на підтвердження спорідненості близькі родичі та члени сім’я, а також осіб, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі, для залучення їх до провадження як потерпілого зобов’язані надати слідчому, прокурору відповідні документи або судове рішення, що набрало законної сили, прийнятого у порядку, передбаченого ст.ст. 234, 256 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Особливість зазначених цивільних справ полягає в тому, що вони здійснюються в окремому провадженні. Відповідно до ч. 1 ст. 234 ЦПК України, окреме провадження це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

У той же час, п. 5 ч. ст. 234 ЦПК України передбачено розгляд у порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Зокрема, це справи про встановлення факту щодо: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (ч. 1 ст. 256 ЦПК України).

Відтак, за першою підставою особу можуть визнати потерпілою, якщо смерть померлої особи перебувала у безпосередньому причинному зв'язку із вчиненням кримінального правопорушення. Якщо особа, якій заподіяно шкоду, померла після вчинення кримінального правопорушення, але з інших причин (нещасний випадок, хвороба, самогубство та ін.), то її близькі родичі чи члени сім'ї не мають права на визнання їх потерпілими.

За загальним правилом, потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів чи членів сім'ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого. Така особа набуває процесуального статусу потерпілого одночасно з поданням відповідної заяви. Інші близькі родичі чи члени сім'ї можуть подати клопотання про визнання їх потерпілими, після розгляду якого також можуть бути визнані потерпілими. У разі визнання потерпілими кількох осіб, всі вони мають рівні процесуальні права і обов'язки., Свого часу з цих питань В. А. Стремовський зазначав, що як можна не визнавати близьких родичів потерпілими у справах про злочини, наслідком яких стала смерть потерпілого, адже смерть потерпілого завжди заподіює моральну шкоду близьким родичам [82, с. 206], що ми підтримуємо.

Відносно другої підстави, то стан, що унеможливлює особисте подання особою відповідної заяви, може бути викликаний недієздатністю або обмеженою дієздатністю, тяжкою хворобою, фізичними вадами та іншими обставинами, що перешкоджають особі набути процесуального статусу потерпілого і реалізувати його у кримінальному провадженні. Після того, як особа, яка перебувала у стані, що унеможливлював подання нею відповідної заяви, набуде здатності користуватися процесуальними правами, вона може подати заяву про залучення її до провадження як потерпілого. З моменту подання такої заяви вона набуває прав і обов'язків потерпілого. Участь у кримінальному провадженні її близьких родичів чи членів сім'ї, визнаних потерпілими раніше, від цього не припиняється.

Дослідивши вищевикладені підстави, можна зазначити, що до ч. 5 і 6 ст. 55 КПК України доцільно внести відповідні зміни та доповнення. Зокрема, передбачити, що слідчий, прокурор протягом доби (24 годин) з моменту надходження такої заява обов’язаний її розглянути і винести постанову про визнання особи потерпілою, відомості про що внести до ЄРДР. Врахування зазначеного доповнення стане додатковою гарантією потерпілого.

Як зазначено в науково-практичному коментарі до КПК України, в основі набуття фізичною чи юридичною особою статусу потерпілого у кримінальному провадженні лежить одночасна сукупність таких умов: 1) фактичної – спричинення в ході кримінального правопорушення відповідної шкоди; 2) формальної – подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого.

Перевірка, розгляд та вирішення такої заяви законом не передбачаються, тому статусу потерпілого особа набуває автоматично за наявності вказаних вище умов [83, с. 182]. Однак, на думку В. Г. Пожар, такі новели не завжди будуть сприяти захисту прав та законних інтересів потерпілого у кримінальному проваджені, оскільки про них (законні інтереси) взагалі будуть забувати особи, які ведуть провадження. У зв’язку з цим, на його думку, необхідно надати слідчому, прокурору, суду право визнавати особу потерпілою у будь-якому випадку, якщо їй кримінальним правопорушенням завдано шкоду, незалежно від її згоди. Роз’яснювати такій особі права й обов’язки, а її участь у проваджені поставити залежно від її волевиявлення [84, с. 127], з чим не можна погодитись. На нашу думку, не має ніякого сенсу визнавати особу потерпілою, яка того не бажає. Це підтверджується тим, що в подальшому від неї не варто очікувати активності та співпраці зі слідчим, прокурором у кримінальному провадженні, оскільки вона не наділена процесуальними права і обов’язками потерпілого. Більш того, у таких випадках особа має повне право відмовитись від дачі пояснень і показань.

У той же час, КПК України допускає відмову щодо визнання особи потерпілим. Умовою для цього є наявність ймовірних і достатніх підстав вважати, що заява, повідомлення про кримінальне правопорушення або заява про залучення до провадження як потерпілого подана особою, якій не завдано шкоди, зазначеної в ч. 1 ст. 55 КПК України. Очевидність та достатність таких підстав є оціночним поняттям, яке визначається в кожному конкретному випадку, виходячи із обставин конкретного кримінального провадження і внутрішнього переконання особи, уповноваженої на визнання потерпілим, і може полягати, зокрема, у такому: очевидна відсутність події або складу кримінального правопорушення; відсутність шкоди з боку особи, яка подала відповідну заяву; очевидна відсутність причинного зв'язку між кримінальним правопорушенням і заподіяною шкодою; наявність завданої кримінальним правопорушенням шкоди іншого виду, ніж передбачено ч. 1 ст. 55 КПК України.

Рішення слідчого і прокурора про відмову у визнанні особи потерпілим оформлюються вмотивованою постановою, яка складається відповідно до положень ст. 110 «Процесуальні рішення» КПК України. Вказана постанова може бути оскаржена слідчому судді у порядку, передбаченому відповідними статтями глави 26 «Оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування» КПК України. Оскільки рішення про визнання особи потерпілим вправі приймати і суд, то суду також надається право приймати рішення про відмову у визнанні особи потерпілим, яке оформлюється ухвалою і може бути оскаржене в апеляційному порядку. Одночасно з поданням відповідної заяви потерпілому вручається пам'ятка про процесуальні права та обов'язки, передбачені положеннями ст.ст. 56, 57 КПК. Обов'язок вручити потерпілому відповідну пам'ятку, залежно від форми волевиявлення на визнання особи потерпілим, покладається на: особу, яка прийняла заяву про вчинення кримінального правопорушення; особу, яка прийняла заяву про залучення особи до провадження як потерпілого; особу, яка прийняла рішення про визнання особи потерпілим і одержала від неї згоду на це.

Як свідчить дослідження, КПК України 2012 р. приніс свої позитивні положення і новели, які неодноразово ставали предметом жвавих дискусій, що обумовлено соціально-економічними змінами в країні, активною діяльністю наукових шкіл, а також практики застосування кримінального процесуального законодавства. В контексті нашого дослідження слід відмітити, що поняття «потерпілий» значно відрізняється від попередніх законодавчих його трактувань. Воно має як позитивні сторони, так і певні недоліки. До прийняття КПК України 2012 р. досить дискусійним було питання щодо необхідності визнання юридичну особу потерпілою. На сьогодні дане положення знайшло своє законодавче закріплення і, напевно, ні в кого не повинно викликати сумнівів щодо його доцільності. У той же час, окремі аспекти так і залишились не вирішеними, що потребує більш детального аналізу існуючих підходів і пропозицій. Зокрема, дискусійним залишається питання щодо визнання потерпілою державу в особі її компетентних органів.

Незважаючи на наявні дослідження у цьому напрямі, наукові пошуки щодо сутності поняття «потерпілий» не отримали свого однозначного вирішення. Зокрема, ученими пропонується різноманітні тлумачення цього поняття, у зв’язку з цим воно розглядаються в різних аспектах. Як відмітив М. В. Сенаторов, гостра необхідність у визначенні цього поняття виникла ще у 70-х роках XIX ст. при підготовці в Німеччині проектів Загального кримінального уложення та Загального статуту кримінального судочинства, а автори зазначених проектів визнали, що навіть при ретельнішій перевірці поняття «потерпілий» суперечить природі кримінального права і є юридично необмеженим [38, с. 39]. Подібну думку висловлював Ф. Ліст, який зазначив, що поняття потерпілого – неясне поняття, яке веде до половинчастості та непослідовності. Питання про потерпілого можна ставити тільки щодо певних деліктів, які безпосередньо спрямовані проти правових благ окремих осіб, як-то, проти честі, гідності, волі здоров’я, життя і майна, однак, вже при вбивстві питання про потерпілого стає сумнівним. Ще більш спірним воно є при розгляді державних злочинів, а також злочинних діянь, спрямованих проти суспільства [85, с. 189–192], що й на сьогодні залишається досить актуальним і дискусійним питання.

У радянській науковій літературі серед учених також не існувало єдиної думку щодо визначення поняття «потерпілий». Зокрема, М. С. Таганцев потерпілого від злочинного діяння розглядав власника того правоохоронюваного інтересу, якому безпосередньо зашкодив або який поставив у небезпеку злочинець [86, с. 21]. На думку Б. С Никифорова потерпілого слід розглядати як власника відповідних інтересів, забезпечених забороною або велінням кримінального закону [64, с. 49]. На нашу думку, перші спроби тлумачення цього поняття носили досить абстрактний характер, без конкретної вказівки як на особу, так і заподіяну їй шкоду, але стали подальшим поштовхом у напрямі його вдосконалення.

Дещо пізніше дане поняття набуло розширеного тлумачення. Серед учених заслуговує на увагу позиція П. С. Яні, який зазначив , що постраждалим є фізична особа, на чиї блага – життя, здоров’я, честь і гідність, а також політичні, трудові, майнові та інші права та свободи було спрямоване злочинне посягання [40, с. 40]. Більш аргументованою була позиція В. С. Мінської та Г. І. Чечеля, які під потерпілий розуміли фізичну або юридичну особу, якій злочином безпосередньо заподіяні моральна, фізична або майнова шкода або створена реальна небезпека її заподіяння [35, с. 13–14]. В подальшому таку позицію підтримала В. Є. Батюкова, яка розглядала потерпілого як фізичну або юридичну особу, чиї права й охоронювані законом інтереси порушені або поставлені під загрозу у результаті вчинення злочину [87, с. 34].

Досліджуючи положення КПК України 1960 р. з піднятих питань М. М. Михеєнко, В. Т. Нор і В. П. Шибіко запропонували визнавати потерпілого як фізичну особу, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яка визнана потерпілою, відповідно до постанови особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді, або ухвалою суду [88, с. 76]. У свою чергу, М. І. Гошовський та О. П. Кучинська пропонували поняття потерпілого розглядати у матеріальному розумінні та процесуальному розумінні [48, с. 51]. На думку С. В. Анощенкової потерпілим від злочину є фізична особа незалежно від її індивідуально-правових ознак, або юридична особа незалежно від організаційно-правової форми, обсягу правоздатності та виду діяльності. Учена зазначила, що не можна визнати потерпілим суб’єкта, що, здійснюючи публічну владу, здатний самостійно поновити порушені права, притягнути винного до кримінальної відповідальності, призначити йому покарання, забезпечити його відбування, або звільнити від кримінальної відповідальності або покарання. Тобто, потерпілий це фізична або юридична особа, права якої порушені шляхом заподіяння шкоди або погрози її заподіяння [89, с. 18]. Однак, пізніше учена надала більш широке бачення з цих питань, зазначивши, що відновлення соціальної справедливості адресовано тим же суб'єктам, права яких були порушені злочином - особистості, організаціям, суспільству або державі. Тобто, потерпілий це суб'єкт суспільних відносин, охоронюваних законом про кримінальну відповідальність, чиї права були порушені і підлягають відновленню [90, с. 105–106].

Вагомий внесок у розвиток визначення поняття «потерпілий» зробили російські вчені. Зокрема, О. В. Демченко запропонувала визначити потерпілим фізичну особу, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яка визнана потерпілою постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді або ухвалою суду [91, с. 16]. Свою позицію з цих питань висловив В. Г. Ульянов, на думку якого потерпілим в кримінальному судочинстві слід вважати особу, охоронювані кримінальним законом права якої порушено: життя, здоров'я, честь і гідність, а також політичні, трудові, майнові та інші права і свободи направлено злочинне посягання, тобто суспільно небезпечне діяння, що містить ознаки злочину, достатні фактичні якого послужили підставою для порушення кримінальної справи [92, с. 19].

У своїй монографії «Потерпілий від злочину у кримінальному праві» М. В. Сенаторов запропонував розглядати поняття «потерпілий від злочину» як соціальний суб’єкт (фізична чи юридична особа, держава, інше соціальне утворення або ж суспільство в цілому), благу або праву якого, що знаходиться під охороною кримінального закону, злочином заподіюється шкода або створюється загроза такої» [38, с. 60, 203]. У свою чергу, під поняттям «потерпілий», на думку В. В. Введенської, слід розуміти фізичну або юридичну особу, якій заподіяно моральну або майнову шкоду внаслідок порушення охоронюваних кримінальним законом її інтересів, або поставлення зазначених інтересів під загрозу порушення внаслідок злочинного посягання [93, с. 7].

При вчиненні окремих видів злочинів, наприклад, легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 КК), ухилення від сплати податків, зборів (ст. 212 КК), на думку С. В. Давиденко, потерпілою стороною доцільно визнати державу в особі її компетентних органів, зокрема податкових, митних органів, Міністерства фінансів, Пенсійного фонду [7, с. 16], що ми підтримуємо Більш розширене визначення цього поняття надав А. В. Лапкін, який запропонував визнавати потерпілими фізичних, юридичних осіб та державу за наявності достатніх даних щодо порушення їхніх прав, охоронюваних кримінальним законом, злочином чи іншим суспільно небезпечним діянням, а також державу в особі компетентних органів – у разі відсутності потерпілого та його правонаступників [94, с. 3]. Відтак, зазначені вчені поряд із фізичною та юридичною особою, яких доцільно визнавати потерпілою, виділили й державу, що ми цілком підтримуємо. Такий підхід закріплено у КПК інших держав, зокрема СНД. Так, у п. 22 ст. 3 Кримінально-процесуального кодексу Грузії потерпілим визнається держава, фізична або юридична особа, якій безпосередньо злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду [79].

Досліджуючи забезпечення прав та законних інтересів потерпілого у кримінальному процесу, Є. В. Діденко дійшов висновку, що у науці кримінального процесу України для визначення осіб, відносно яких було вчинено злочин, застосовується два терміни: по-перше, «потерпілий» це фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди, що значною мірою пов’язано з особливостями кримінального та кримінального процесуального законодавства України; по-друге, міжнародно-правові акти в основному використовують поняття «жертва» злочину, згідно яких це будь-які особи, яким індивідуально, або колективно було спричинено шкоду, включаючи тілесні ушкодження або моральні збитки, емоційні страждання, матеріальну шкоду, для яких злочинність створює загрозу пошкодження чи знищення, або суттєве обмеження їх основних прав у результаті дій або бездіяльності органів державної влади [44, с. 12–13].

Проведений вище аналіз дає змогу зробити наступні загальні висновки:

– по-перше, на думку одних учених потерпілими можуть визнаватися лише фізичні особи (І. І. Потеружа, В. М. Савицький, М. А. Чельцов, П. С. Яні, В. П. Бож’єв, В. О. Дубрівний, та ін.); інші автори вважають потерпілими фізичних та юридичних осіб (І. Я. Фойницький, В. С. Мінська, Г. І. Чечель, Л. В. Франко, В. Є. Батюкова, С. А. Альперт, Л. Д. Кокорєв, М. С. Строгович, В. В. Введенська та ін.); треті – не обмежують коло соціальних суб’єктів і додають до цього переліку ще й державу (М. С. Таганцев, Б. С. Никифоров, М. В. Сенаторов, С. В. Давиденко, А. А. Лапкін та ін.);

– по-друге, за радянських часів концептуальних досліджень щодо правового інституту юридичної особи майже не існувало, а його правове регулювання заборонялось законом. Починаючи з кінця XX ст. в Україні проведено соціально-політичні реформи, починають розвиватися ринкові відносини, виникають зміни щодо форм право власності, що й стало зламом радянських заборон із цих питань. Конституцією України 1996 р., значна увага приділена правовому захисту різноманітних благ, прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб. З прийняттям та введенням в дію чинного КПК України 2012 року потерпілим додатково визнається ще й юридична особа, що є позитивним моментом. На нашу думку, це підтверджується тим, що визнання юридичної особи потерпілим наділяє її набагато більшим об'ємом прав, ніж визнання її тільки цивільним позивачем;

– по-третє, в чинному КПК України так і не знайшло свого вирішення питань щодо наділення процесуальним статусом потерпілого у випадках, коли кримінальне правопорушення з незалежних від винного обставин не було доведено до кінця і злочинний результат не настав, зокрема при готуванні або замаху на злочин (ст.ст. 14, 15 КК України). Враховуючи інтереси потерпілого, його участь у кримінальному провадженні як рівноправного учасника повинна бути обов'язковою не тільки при закінченому кримінальному правопорушенні, але й коли таке діяння (бездіяльність) не було доведено до кінця з незалежних від винного обставин. З приводу цього ще радянський вчений Я. О. Мотовіловкер зазначав, що вважати інакше означало б виключити можливість порушення справ приватно-публічного обвинувачення при незакінченому злочині і, отже, можливість кримінального переслідування винних осіб по даній категорії справ кримінального судочинства [77, с. 123], але дане питання на сьогодні залишилось поза увагою законодавця і потребує свого подальшого вирішення.

Протилежну думку з цих питань висловив В. А. Дубрівний. Учений вважав, що не може вестись мова про активну участь потерпілого та його зацікавленість у викритті та покарання винного. У той же час, все ж таки, на думку вченого, в окремих випадках (наприклад, якщо при замаху на вбивство мало місце нанесення тілесних ушкоджень, при замаху на крадіжку - пошкодження стіни) особу, якій завдано шкоду, належить визнати потерпілим, тому що настання такого збитку як додатковий наслідок враховується законодавцем і охороняється кримінально-правова нормою [95, с, 19, 22]. Однак, на нашу думку, виходячи з такої позиції вченого, у цьому разі підозрюваний, обвинувачений буде засуджений за нанесення тілесних ушкоджень. А як відомо, санкція покарання за цей вид злочину значно відрізняється від вбивства. У цьому випадку потерпілий не в повному обсязі може реалізувати свої права і законні інтереси, зокрема права на відшкодування (компенсації) завданої кримінальним правопорушенням шкоди.

Критикуючи такий підхід, Я. О. Мотовіловкер досить справедливо зазначив, що з точки зору всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, участь потерпілого в кримінальному процесі бажано не тільки при закінченому злочині, але і коли злочин не було доведено до кінця з незалежних від винного обставин. Абсолютно незрозуміло, чому така особа не зацікавлена у викритті та покаранні винного (наприклад, особа, на життя якого злочинець зазіхав, стріляючи з рушниці, але промахнувся), що ми цілком підтримуємо;

– по-четверте, питання щодо визнання держави потерпілою є настільки ж складним і багатоаспектним, як і вся історія її становлення та розвитку. Однак, з прийняттям Конституції України, Кримінального кодексу України цим питання приділено значну увагу, зокрема закріплення в Особливій частині КК України розділу І «Злочини проти основ національної безпеки України». У зв’язку з цим, цілком справедливо зазначив В. І. Борисов, що призначення цього розділу більш значуще, ніж просто захист інтересів держави. Мова йде про захист України як певної соціальної спільності людей, що проживають на одній території та заінтересовані в своєму суверенітеті, збереженні форми державного правління, цілісності і недоторканності держави. І тільки в суспільстві, де забезпечена соціальна стабільність, державний порядок і безпека, суспільна злагода, можливе реальне забезпечення захисту особистих, фізичних і духовних, прав людини і громадянина, основні з яких закріплені в ст. 3 Конституції України [96, с. 101], що ми підтримуємо.

Отже, з урахуванням вищевикладеного, на нашу думку, під поняття «потерпілий»» слід розуміти фізичну особу, якій кримінальним правопорушенням завдано моральну, фізичну та майнову шкоду і юридичну особу, якій завдано майнову шкоду або підрив діловій репутації, а також державу в особі її компетентних органів, яким завдано матеріальну шкоду та приниження авторитету.

При цьому, під діловою репутацією запропоновано розуміти будь-яку діяльність, що не заборонена національним і міжнародним законодавством, яку здійснює особа як учасник суспільних правовідносин.