Конституційне право людини і громадянина на правову допомогу та його реалізація за допомогою інституту адвокатури

Відповідно до статті 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави, а ствердження і забезпечення цих прав і свобод є головним обов’язком держави [106].

Незважаючи на важливість соціально-економічних, ідеологічних, політичних гарантій, основними, безперечно, є саме юридичні

(гарантованість конституційних прав і свобод та неможливість їх скасування та обмеження, гарантування судового захисту прав та свобод, право кожного знати свої права і обов’язки, право на правову допомогу та ін.). Як підкреслює О. Мордовець, це зумовлено тим, що соціально-економічні, політичні та ідеологічні умови як такі ще не забезпечують реалізації прав і свобод особи. Власне гарантіями вони стають лише завдяки юридичній формі та організаційним зусиллям держави і суспільства [231, с. 278]. Аналогічну тезу висловлює О. Сичьов, який стверджує, що поклавши на себе конституційний обов'язок щодо захисту прав і свобод громадян, держава тим самим покладає на себе й інший обов'язок - створення відповідних механізмів. У повному обсязі функцію такого захисту виконували та виконують саме органи адвокатури [229, с. 170].

Надання висококваліфікованої правової допомоги завжди було прерогативою адвокатів. Однак, на думку І. Черемних, з підвищенням уваги до забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина слід трактувати конституційне право на отримання кваліфікованої юридичної допомоги більш широко, включаючи до систему надання такої допомоги поряд з адвокатами та особами, яким в установленому порядку дозволено займатися цим видом діяльності, також і нотаріусів, які здійснюють діяльність з реалізації публічно-правової функції держави щодо захисту прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб [254, с.

Право на отримання правової допомоги закріплено в 59 Конституції України. Тут міститься положення про те, що «Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав». Поверхневий аналіз змісту цієї статті показує, що це право є правом особи. Воно належить і громадянам України, і іноземцям, і особам без громадянства. Крім того, право на кваліфіковану правову допомогу, в тому числі й безкоштовну, гарантується державою [106].

Забезпечення права особи на правову допомогу покладається на Україну через ратифіковані міжнародно-правові договори. Відповідно до ч. 1 ст. 11 Загальної декларації прав людини 1948 р. «кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту» [79]. Право на правову допомогу, передбачене п. 3 (с) ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.: «Кожний

обвинувачений у скоєнні кримінального злочину має право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя» [105]. Аналогічна норма закріплена у п. 4 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. [146]

Таким чином, конституційна гарантія права особи на правову допомогу в цілому відповідає положенням міжнародно-правових актів. В той же час, практично існують випадки неоднакового розуміння цієї конституційної норми, що підтверджується, зокрема, рішеннями Конституційного Суду України. В рамках тематики нашого дослідження, розглянемо їх детальніше.

Перше офіційне тлумачення ст. 59 Конституційний Суд України надав у справі про право вільного вибору захисника, за зверненням громадянина Г.

Окрім того, на думку Суду, про загальність і невизначеність даного положення свідчить юридична норма ч. 2 ст. 63 Конституції України, де передбачено право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист. Саме том, керуючись нормами міжнародного права, Конституційний Суд України наголосив, що вираз «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» слід розуміти, як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого та підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Допуск приватно практикуючого юриста, який займається наданням правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи, як захисника ніяк не порушує право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист [207]. Що стосується ч. 2 ст. 59 Конституції України про те, що «для забезпечення права на захист від обвинувачення... в Україні діє адвокатура», - це одна із конституційних гарантій, що надає підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право вільно вибирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката - особу, яка має право на заняття адвокатською діяльністю [207].

Ще одне офіційне тлумачення ст. 59 Конституції України

Конституційний Суд України видав 30 вересня 2009 р., у рішенні по справі, про право на правову допомогу за зверненням І. Голованя, яке стосувалося питання чи має громадянин право на правову допомогу адвоката під час допиту його як свідка або у разі виклику для надання пояснень до державних органів та чи є це право однією з конституційних гарантій, що надає громадянину можливість вільно обирати своїм представником або захисником у будь-яких державних органах адвоката - особу, яка має свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю.

За результатами розгляду цієї справи Конституційний Суд відмітив, що під поняттям «кожен», слід розуміти, всіх без винятку осіб - громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України. Крім того, дана юридична норма є гарантована державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує [208].

Конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є однією з юридичних (правових) гарантій реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому і полягає його соціальна значущість [208]. Це право в жодному випадку не може бути обмежено (ст. 64 Конституції України), воно є нормою прямої дії, і випадках, коли це право не передбачене іншими нормативно-правовими актами, воно повинно гарантуватися особі, бо Конституція України, має найвищу юридичну силу. Саме тому, за вірним твердженням суду, правову конструкцію «для ... надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура» треба розуміти так, що особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи дачі пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень [208].

Відзначимо, реформування інституту адвокатури завжди торкається двох напрямів: одна частина фахівців наполягає на адвокатській монополії в наданні юридичних послуг, тоді як інша залишає право на представництво інтересів громадян у судах будь-якої особи за наявності вищої юридичної освіти. На сьогодні монополія на надання правової допомоги в Україні відсутня (на практиці виняток становить кримінальне судочинство, у процесах якого інтереси підозрюваного та обвинуваченого може представляти саме адвокат). Більшість українських експертів достатньо високо оцінюють шанси ухвалення урядом рішення про встановлення адвокатської монополії в країні. Це означатиме, за твердженням Т. Міськевича, що в перспективі виключно адвокат матиме повноваження здійснювати представництво інтересів клієнтів у судах у таких справах, як розлучення, розділ майна, аліменти, суперечки на предмет заповіту або спадку, житлові питання, проблеми з податковою, а також у всіх інших категоріях справ цивільного, господарського чи адміністративного судочинства, де раніше представляти інтереси фізичних та юридичних осіб міг фахівець у галузі права (не адвокат) [142]. Недотримання даного положення, на думку багатьох вчених, суперечить міжнародним нормам і стандартам адвокатської діяльності, порушує державні гарантії відносно існування самої адвокатури як інституту, покликаного здійснювати захист від обвинувачення і надання правової допомоги. Г оловним прихильником даної позиції виступає, зокрема, Союз адвокатів України [41, с. 49].

При цьому, головним аргументом фахівців різних рівнів на підтримку таких змін виступає світова тенденція розвинутих правових систем, що вказує на формування єдиного ринку юридичних послуг і встановлення загальних правил його регулювання^{[10] [11]. Так, різною мірою адвокатська монополія поширена в ряді європейських країн, таких як Бельгія, Франція, Норвегія, Данія, Голландія, Португалія та ін. Німеччина, наприклад, має вже 50-річний досвід успішно діючої адвокатської монополії .}

Прихильники ідеї монополії в Українській державі стверджують, що саме в такий спосіб стане можливим введення єдиних стандартів надання правової допомоги, покращення роботи судів та правоохоронних органів і в Україні (зокрема, А. Джуська [75], В. Лінь [122, с. 72] та ін.). Зрозуміло, що запровадження новації підтримується практично всіма захисниками, які мають адвокатське посвідчення. Водночас безпосередньо адвокати запевняють, що прийдешні зміни задовільнять не тільки їхні власні інтереси, а й служитимуть на користь громадян, які звертатимуться за юридичною допомогою: насамперед адвокат, на відміну від юриста або просто фахівця в галузі права, у разі скоєння ним правопорушення може бути притягнутий до відповідальності; таким важливим нюансом, як збереження свідчень, обмежений теж тільки адвокат; узагалі ж адвокат - це юрист, який здобув спеціальну освіту та має відповідну ліцензію для того, щоб здійснювати представництво інтересів громадян у судах. Важливо також, що адвокат обов’язково має відповідний попередній досвід роботи і це - наголошують адвокати - принципові відмінності адвоката від юриста [212, с. 13-14].

Слід відзначити, підготовка кадрів вищої кваліфікації в сфері юриспруденції відіграє неоціненну роль у забезпеченні органів державної влади, правосуддя та правопорядку спеціалістами-юристами. Декларацією всесвітньої конференції “Наука для ХХІ століття: нові зобов’язання” зроблено ставку на розвиток освіти, науки й сучасних технологій як єдиного способу уникнути глобальної ресурсної кризи й забезпечити благополуччя населення на нашій планеті. Очевидно, що необхідність руху України до європейських стандартів, інтеграції її у світовий освітній і науковий простір не викликає сумніву. Фактично від того, як відбувається підготовка національних кадрів, багато в чому залежить престиж вітчизняних освіти,

науки й успіх такої інтеграції [104, с. 4].

В той же час, останнім часом ВНЗ України випускають досить значну кількість правників (часто із суто комерційного інтересу)^[12]. У результаті на ринок праці виходить маса «молодих спеціалістів» з відповідними дипломами, рівень знань та умінь яких, м’яко кажучи, є незадовільним. Їхня практика негативно позначається на рівні правової культури в країні. Тому саме перекваліфікація та долучення до лав адвокатів, на думку лобістів монополії, спонукатиме зацікавлених юристів відповідати високим вимогам інституту адвокатури, що, у свою чергу, забезпечить підвищення якості роботи, відповідальності та гарантії професійної діяльності захисника, а отже, створить умови для добросовісної конкуренції на вітчизняному ринку надання юридичних послуг [31, с. 12].

Відзначимо, перспектива пристосування до нових вимог монополізації була сприйнята вкрай негативно в колах практикуючих юристів, серед яких, чимало дійсно талановитих і знаючих свою справу фахівців. Незадоволення, насамперед, викликає необхідність понести істотні витрати на складання спеціалізованого платного іспиту та проходження затребуваного стажування як умови присвоєння статусу адвоката. Разом з тим, фахівці розглядають таку диверсифікацію та реструктуризацію ринку не стільки як “фільтр” на професіоналізм, скільки як необхідний крок на шляху інституціонального формування адвокатури - важливої складової правового суспільства. Адже саме розвиток державних інституцій у наш час є запорукою благополуччя сучасної держави [13, с. 376].

Відмітимо також, що прихильники надання права представляти інтереси особи в суді всім правникам, погоджуючись з тим, що захисник повинен бути кваліфікованим фахівцем і професіоналом, відстоюють право особи, яка звернулася за правовою допомогою, на вільний, самостійний вибір захисника і створюють незалежні, добровільні адвокатські асоціації, об’єднання, бюро, контори, посилаючись на відповідне законодавство України [94, с. 201].

В той же час, надання обвинувачуваному або підсудному можливості вибирати собі захисника зі складу високопрофесійних адвокатів, на нашу думку, не може розглядатися як обмеження чи порушення конституційних прав особи. Таке положення, навпаки, є гарантією того, що людина отримає кваліфіковану правову допомогу. Відзначимо також, що у розвинених європейських демократичних державах, а також у законодавстві США, закріплено положення про те, що надання обвинувачуваному або підсудному можливості самостійно вибирати собі захисника зі складу колегій не є порушенням прав останнього. Законодавство іноземних країн не містить поряд з терміном «адвокат» термін «інші фахівці в галузі права», надаючи їм такі самі функції [66, с. 29].

За вірним твердженням М. Шольца, правова система має слугувати основою функціонування будь-якого суспільства і саме на правників покладається реалізація найважливішого елемента цього процесу - верховенства закону. Це пояснюється тим, що правник має працювати на два фронти: з одного боку представляти інтереси свого клієнта, а з іншого - інтереси правосуддя. Аби уникнути конфлікту між двома групами інтересів, високий фах юриста має бути поза сумнівом. Досягти ж цього можна, лише встановивши однакові правила гри для всіх, хто представлятиме своїх клієнтів у суді. При цьому, під однаковими правилами він пропонує розуміти доступ до професії, контроль за належним виконанням обов’язків, дисциплінарну відповідальність тощо. Виконання ж цих умов усіма представниками професії має гарантуватися шляхом установлення відповідного нагляду, який можливий лише у певній системі, тобто монополії. Отже, альтернативи адвокатській виключності, на думку експерта, для України немає [29, с. 2].

Тим же, кого бентежить саме слово «монополія», фахівець додатково поясняє, що виключне право не передбачає ні обмеження доступу до професії, ні зменшення конкуренції, ні підвищення цін на правничі послуги. Прозорі та зрозумілі умови долучення до професійної спільноти забезпечать неабияку змагальність усередині системи і, відповідно, здешевлення юридичних послуг [29, с. 3].

За словами Г. Баллебай-Окхольма, основним аспектом, який виправдовує нагляд за окремими представниками професійної спільноти в межах цілісної системи (один з елементів монополії), є об’єктивна неможливість оцінити якість надання правових послуг. У випадку програної справи, клієнт не має змоги визначити: чи то адвокати виконали свою роботу неналежно, чи то справу взагалі неможливо було виграти в судовому порядку [17, с. 3].

Якщо відкинути другу причину, перед охочим отримати правову допомогу постають два ризики: моральний, тобто вірогідність того, що адвокати не виконають усіх необхідних дій для захисту, та загроза недобросовісності. Її суть полягає в тому, що якщо клієнт не спроможний оцінити якість послуг, навіщо надавати якісні послуги, коли за ту ж плату можна надати послуги нижчої якості? Убезпечити клієнта від цих ризиків мають репутація компанії, вибіркове тестування окремих адвокатів, а також гарантії, котрі, на жаль, так само як і якість, є оціночною категорією. Отже, єдиним виходом є нагляд у рамках монополії. При цьому, як відзначає С. Бігун, монополія дозволяє підвищити якість при збереженні конкуренції.

Якісна ж правова допомога є запорукою належного функціонування правової системи в цілому. Ефективна правова система є запорукою ефективної економіки країни. Тому шукати відповідь на запитання: «Чому одні країни багатші за інші?» необхідно не в економічній, а в юридичній царині [3, с. 4].

Таким чином, як бачимо, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складання позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних і недержавних органах, захист від обвинувачення.

Конституційний Суд України в уже цитованому нами рішенні зміст права на правову допомогу розкриває як гарантовану Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги [207]. Разом з тим, у правничій літературі висловлені критичні зауваження щодо використання терміну «юридичні послуги» у кримінальному судочинстві. Так, зокрема, Т. Варфоломеєва відмічає, що таке ставлення до правової допомоги знижує її значення в державі до рівня побутових послуг, що на думку автора є неприпустимим [45, с. 38]. Т. Варфоломеєва також зазначає, що Конституція України розрізняє поняття захисту і правової допомоги [46, с. 4]. А. Чебаненко вважає, що “надання правової допомоги” і “правові послуги” принципово відмінні поняття за змістом і суттю. Перше - це вид професійної діяльності, друге - різновид підприємницької діяльності [251, с. 28]

О. Банчук, М. Демкова включають до складу правової допомоги соціально-юридичні послуги, безоплатну правову допомогу та правові послуги. На їх думку, саме така система правової допомоги дозволить забезпечити права людини в Україні. Це буде означати, що до суб’єктів надання різних видів правової допомоги (правових послуг, безоплатної правової допомоги та соціально-юридичних послуг) законом будуть пред’являтися певні освітні вимоги та вимоги щодо компетентності. Встановлення таких вимог унеможливить надання правових послуг будь- якими фізичними або юридичними особами, а соціально-юридичних послуг - державними, комунальними спеціалізованими підприємствами, установами та закладами соціального обслуговування, юридичними особами, які не мають на меті отримання прибутку, фізичними особами [20, с. 10].

У межах стандартів ООН існує дещо розширене тлумачення права на правову допомогу. Зокрема, це правова консультація бідним і незаможним особам, юридична допомога будь-яким законним способом та вчинення адвокатом правових дій для захисту інтересів клієнта та право на отримання правової допомоги в судах. У понятті правової допомоги об’єднують різні види правової допомоги, яка надається безкоштовно та за плату [161, с. 255].

Рада Європи правову допомогу тлумачить як можливість особи використовувати або захищати свої права у будь-яких судах, право відшкодувати усі судові витрати, понесені особою, якій надається правова допомога у ході захисту своїх прав (гонорар адвоката, судового збору, витрат на експертизу, відшкодування витрат свідків і витрати на перекладача) [202, с. 3]. Від поняття правової допомоги розмежоване поняття правової консультації, яка передбачає забезпечення особам, які перебувають в економічно несприятливому становищі, можливість одержання необхідної правової консультації з усіх питань.

Не можемо залишити поза увагою того факту, що за умови існування вже двох офіційних тлумачень даної статті 59 Конституції України на практиці до тепер виникають певні суперечності, щодо питань обрання саме суб’єкта надання правової допомоги та відшкодування судових витрат за надані послуги. Зокрема, звернення Приватного малого підприємства - фірми «Максима» до Конституційного Суду України в 2013 р., стосувалося питання, неоднозначного застосування ч. 1 ст. 59 Конституції України щодо права кожного на правову допомогу та на вільний вибір захисника своїх прав, що має наслідком, відмову у відшкодуванні в господарському суді судових витрат на юридичні послуги, надані не адвокатом, а іншим фахівцем у галузі права, і призвело до порушення конституційного права на правову допомогу та обмеження конституційного права на вільний вибір захисника [209]. Конституційний Суд України у своєму рішенні вказав, що у контексті ст. 59 Конституції України, до складу судових витрат на юридичні послуги, які підлягають відшкодуванню юридичній особі у господарському судочинстві, належать суми, сплачені такою особою, якщо інше не передбачено законом, лише за послуги адвоката [209].

Оскільки, у ст. 55 Конституції України передбачається, що «кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна» [106], в контексті тематики нашого дослідження актуальним є аналіз практики Європейського суду з прав людини, щодо звернень громадян України з порушенням права на правову допомогу. Так, зокрема, на порушенням права на правову допомогу Європейський суд з прав людини вказав у справах Яременко проти України») [206], Балицький проти України) [204], Єрохін проти України) [205]. Розглядаючи дані категорії справ Європейський суд з прав людини наголосив, що встановлені його практикою принципи, відповідно до яких право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективний захист його інтересів, у разі необхідності - призначеним державою захисником, хоча й не абсолютне, є однією з основних ознак справедливого судового розгляду. Як правило, підозрюваному доступ до захисника повинен надаватись з його першого допиту міліцією, якщо тільки з огляду на конкретні обставини кожної справи не випливає, що для обмеження цього права існували вагомі причини. Право особи на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо викривальні показання, отримані під час допиту правоохоронними органами без доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження. Хоча обвинувачений у кримінальному провадженні може за різних обставин відмовитися від свого права на захист його інтересів, така відмова не може суперечити будь-якому важливому суспільному інтересу, повинна бути однозначно встановлена, та має супроводжуватись мінімальними гарантіями, що відповідають важливості такої відмови.

Разом із тим дія права на правову допомогу не обмежується тільки сферою кримінального судочинства. Адже права, передбачені п. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є складовим елементом загального поняття справедливого судового розгляду, що охоплює й випадки здійснення цивільного судочинства. Європейський суд з прав людини не відносить право на правову допомогу у справах про цивільні права та обов’язки до загальних вимог п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про справедливе судочинство. Пункт 3 (с) ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосується тільки кримінального процесу. Виходячи з рішення Європейського суду з прав людини, п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод може в деяких випадках примушувати державу забезпечити надання допомоги через адвоката, коли вона необхідна для здійснення реального доступу до правосуддя або якщо у визначених категоріях справ юридичне представництво є обов’язковим згідно з внутрішнім законодавством деяких держав-учасниць, або внаслідок складності процесу [19, с. 51]. Отже, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини, поняття права на правову допомогу набуває більш широкого трактування, ніж у п. 3 (с) ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Виходячи із того, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України^[13], а рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для виконання, що передбачено ст. 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. [245, с. 13], можна зробити висновок, що відповідно до взятих міжнародно-правових зобов’язань Україна повинна забезпечувати кожній особі право на правову допомогу як під час провадження у кримінальних справах, так і під час судового провадження за іншими категоріями судових справ.

Відмітимо, факт закріплення права на правову допомогу в Конституції України робить це право основним, конституційним, таким, що підлягає конституційному регулюванню та конкретизації в інших галузях, головним чином, матеріального цивільного, кримінального та процесуального права. У нашому випадку слід було б зробити аналіз проаналізувати та нормативний характер права на отримання юридичної допомоги адвокатурою в конституційному праві. При цьому варті уваги такі принципово важливі положення, що відносять дане право до предмета правового регулювання в конституційному праві:

1) норма Конституції про право на правову допомогу носить установчий характер. Це право випливає з самого законодавчого акту. Конституція визнала це право як реально існуюче закріпивши в трактуванні: «кожен має право»;

2) конституційне право на правову допомогу входить до правового інституту основних прав і свобод людини і громадянина, який лежить в основі правового статусу особи [5, с. 48]. У науковій юридичній літературі під ним розуміється єдність прав, свобод і обов'язків людини. Тому право на отримання правової допомоги серед інших основних прав і свобод складає основу правового статусу особи і як конституційне право має найвищу юридичну силу та підлягає підвищеному захисту [40, с. 12];

3) положення про правову допомогу в Конституції є правовстановлюючою нормою. Воно встановлює позитивне юридичне право, й служить цілям гарантування, охорони та захисту всіх конституційних прав і свобод, спрямоване на регламентацію заходів юридичної відповідальності;

4) особливістю закріплення права людини і громадянина на правову допомогу є той факт, що воно було здійснено матеріальної конституційною нормою. Ця особливість випливає із загального характеру конституційного регулювання основних прав і свобод людини і громадянина. Процесуальні норми інституту прав і свобод, включаючи право на отримання правової допомоги, містяться в цивільному процесуальному, кримінальному процесуальному, адміністративному та інших галузях права;

5) право на правову допомогу не може бути обмежене. Так, зокрема, статтею 64 Конституції України закріплено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень [106].

Разом з тим, відзначимо, право на отримання правової допомоги шляхом звернення до органів адвокатури не є абсолютним. Межами в його реалізації є права і законні інтереси інших осіб: громадянин не може користуватися цим правом з метою порушення прав інших. Адже, за твердженням К. Чижмарь, отримувати кваліфіковану юридичну

консультацію можна не тільки з метою реалізації свого права, але і з метою зловживання правом, тобто, використання суб'єктивного права всупереч з його соціальним призначенням тягне за собою порушення охоронюваних законом прав та інтересів особи, суспільних і державних інтересів [259, с. 99]. Отже, право на отримання правової допомоги має межі свого здійснення і не може бути використано з метою нанесення шкоди правам і законних інтересів інших осіб. І цю обставину адвокат повинен враховувати при реалізації своїх прав та виконанні обов’язків [147, с. 23];

6) конституційне положення про право на правову допомогу носить уповноважуючий, а не зобов'язуючий характер. Очевидний також ряд гарантуючих норм, що стосуються всіх прав і свобод. Це пов'язано з тим, що держава, сприяючи формуванню громадянського суспільства в Україні, прагне надати людині максимальну ступінь свободи і дає особистості право самій приймати рішення про використання або не використання конституційного права. В останньому випадку, за твердженням В. Букача, визначальне значення має загальна правова культура населення, підвищенню якої в нашій державі в даний час, на жаль, не приділяється належної уваги [42, с. 11].

Конституція України, поряд з проголошенням основних прав і свобод особи, включаючи і право на отримання правової допомоги, встановлює гарантії прав і свобод. Сюди відносяться судовий захист прав і свобод; міжнародно-правовий захист прав і свобод; захист прав і свобод самою особою усіма, не забороненими законом способами; встановлення чіткого механізму можливого обмеження прав і свобод; відшкодування шкоди, заподіяної людині; невід'ємність прав і свобод. Зрозуміло, всі ці загальні та юридичні гарантії прав і свобод людини і громадянина в рівній мірі відносяться і до права на отримання правової допомоги [260, с. 77].

Розглядаючи питання, пов'язані з юридичною природою

конституційного права на отримання правової допомоги, не можна не відзначити й того факту, що в наукових роботах в галузі права не вироблено єдиного підходу щодо того, до якої групи, виходячи з загальноприйнятої в науці конституційного права класифікації основних прав і свобод, слід віднести дане право. Погоджуємося з К. Чижмарь, що це питання має не тільки теоретичне, а й практичне значення, оскільки різні групи прав і свобод людини і громадянина закріплюються в рамках різних правових доктрин і, отже, у зв'язці «людина - держава» можуть трактуватися по-різному. Так, в межах однієї доктрини пріоритет віддається правам особи, другої - держави [175, с. 45].

Ряд вітчизняних та зарубіжних вчених взагалі обходять це питання. Зокрема, О. Кутафін та Є. Козлова обмежилися лише згадкою про те, що до Основного закону держави включені норми, що є вихідними в правотворенні, спрямовані на забезпечення належною мірою справедливого, ставлення до людини в ході судового розгляду [99, с. 212]. Вважаємо, це твердження правильне за своєю суттю, проте не дає відповіді на запитання, чи можливе одержання правової допомоги без судового розгляду, або ж останнє є обов'язковою умовою можливості використання даного права. Розуміння права на правову допомогу в широкому сенсі дозволяє стверджувати, що пов'язування його використання з судовим розглядом є цілком невірним. Цим правом особа може користуватися й поза судового розгляду, в конкретних життєвих ситуаціях, а держава зобов'язана забезпечити його реалізацію [256, s. 122].

Російський вчений М. Баглай право на отримання юридичної допомоги взагалі відносить до конституційних гарантій правосуддя [16, с. 232]. Разом з цим, така позиція при всій її доцільності представляється недостатньо обґрунтованою теоретично. Це пояснюється тим, що в Конституції мова йде про право на отримання правової допомоги, а не гарантії правосуддя.

У цьому зв'язку не можна також не відзначити наукової позиції А. Зінов'єва, який трьох груп прав, що до традиційно виділяються в науці конституційного права - особистим, політичним, соціально-економічним, додає ще одну, четверту групу, яку він називає юридичними правами- гарантіями людини і громадянина [84, с. 98]. Сюди належать право на державний захист своїх прав; право захищати свої права і свободи всіма законними способами; право на судовий захист своїх прав і свобод; право на отримання правової допомоги; право користуватися допомогою адвоката; право не свідчити проти себе самого, своєї дружини (чоловіка) і близьких родичів; право на компенсацію заподіяної шкоди від злочину та зловживання владою; презумпція невинуватості [256, s. 123].

Із запропонованою А. Зінов'євим класифікацією прав і свобод та виділенням в них юридичних прав-гарантій людини і громадянина, на наш погляд, слід погодитися. Виділення четвертої групи основних прав і свобод дозволяє віднести конституційне право на отримання правової допомоги, з одного боку, до права в тому сенсі, як це закріплено в Конституції, а, з іншого боку, до юридичної гарантії прав і свобод, так як, використовуючи своє право на отримання правової допомоги, людина може захистити своє інше право [175, с. 46]. Тим самим перше право є юридична гарантія всіх інших прав людини і громадянина. Саме тому, надаючи громадянам юридичну допомогу, адвокат одночасно захищає тим самим й інші конституційні права.

Юридичну природу конституційного права кожного на отримання правової допомоги слід виводити з “другого покоління”^[14] прав і свобод людини і громадянина, закріпленого в дусі позитивістської доктрини прав і свобод. Це право не є природне право людини, а є позитивним правом, яке закріплено Конституцією України подібно до того, як й інші основні права і свободи людини і громадянина. За класифікації основних прав і свобод право на отримання правової допомоги слід віднести до юридичних прав-гарантій людини і громадянина. Це робить необхідним збільшення ролі держави в забезпеченні цього права особи. Якщо держава його заснувала, то, держава повинна його забезпечити своєю активною позицією, якщо одні права держава повинна просто не порушувати, обмежуючись їх дотриманням, тобто, діючи пасивно, то це право вимагає його виконання, тобто, активних дії держави [256, s. 122]. Звідси, наділяючи адвокатуру повноваженнями з надання правової допомоги держава посилює контроль за її діяльністю і в цілому її публічно-правовий характер. При цьому право на отримання правової допомоги бути приватною справою індивіда, а це означає, що держава зберігає і певні приватно-правові засади в діяльності адвокатури, прагнучі надати своїм громадянам максимальну ступінь свободи.