1.2. Історичний розвиток засади гласності кримінального судочинства

Історичний досвід законодавчої діяльності є неоднозначним і тому завжди містить як позитивні, так і негативні риси, характерні для сучасного йому періоду та минулого, успадкованого ним.

Форми гласного судочинства, як відомо, були знайомі людству досить давно. В античному процесі тільки зрідка зустрічаємо таємне, неприлюдне судочинство (наприклад, суди староєгипетських жерців) [224, с.9]. Гласним був і процес стародавнього Риму [260, с.89], і раннього середньовіччя Європи [261, с.70]; такий же, починаючи з княжих часів, був процес на наших землях.

Як зазначав Я.Падох, “…шлях розвитку українського процесу йде, як і в інших краях, від самопомочі до суду та від приватного процесу до процесу публічного. Упорядкованій судовій організації України в історичний час відповідає упорядкована система судочинства.

У княжу добу судочинство провадиться в державних (княжих), громадських, церковних і домініяльних судах. Процес (“тяжба”) – це змагання сторін перед судом, який є тільки третім у спорі. Він лише наглядає над порядком розправи і постановлює вирок процесового значення. “Розправа” ведеться прилюдно, і в ній бере чинну участь громада (“лучші люди”). Вироки судом виголошувалися усно і прилюдно. Такий судоустрій і процес в Україні зберігся до кінця XIV ст.” [180, с.11].

У 1435 р. на українських землях під Польщею змінено цей судоустрій на польську триланкову систему станово-шляхетських судів: земських, громадських і підкоморських. Існували також суди міські, сільські, домініяльні. З 1386 р. (Кревська унія) змінюється судоустрій і на українських землях, що перебували у складі Великого Князівства Литовського – поширюється станове судочинство (державні, міські, громадські, домініяльні, духовні суди).

Помітним явищем того часу було виникнення автономного станового козацького судочинства, яке провадив гетьман над підлеглими йому коза-ками. Це судочинство здобуло під кінець XVI ст. урядове визнання. Процес був усним, гласним і базувався на нормах звичаєвого права [180, с.6].

Яскравим прикладом прилюдного судочинства було судочинство Запорізької Січі, де навіть у Суді Січової Ради (вважався “верхнім” судом) брав участь загал козацтва, що був на Січі.

Колись єдине, а згодом успішно конкуруюче із законом, звичаєве право відігравало в Україні особливо важливу роль. Воно було таке “сильне”, що його повністю не зуміло усунути навіть право займанців, що панувало в Україні протягом багатьох століть. Чимало звичаєвих норм одержало форму і санкцію державного закону.

Сказане відноситься і до права процесуального. “Процесуальні форми з природи речі більш других підпадали впливам народних мас, бо в усіх добах представники громадянства брали живу участь у судівництві” [180, с.23]. Отже, засада прилюдності (гласності) була особливо притаманна звичаєвому процесу в Україні. Повноту розвитку здобув звичаєвий процес у громадських копних судах, які діяли до кінця XVIII ст. паралельно із загальними судами. Про прогресивність українського звичаєвого процесуального права свідчить наявність досить добре розробленого інституту попереднього (“вступного”) слідства і чіткий розподіл процесу на стадії від попереднього слідства до виконання вироку (процес був повний).

Таким чином, характерною особливістю українського процесуального права завжди була відкритість (прилюдність, гласність) судочинства.

Але саме в епiцентрi уваги iдея гласностi судочинства в Європі поставлена в останнi двiстi рокiв. Одним із найактивнiших її провiдникiв був Ф.М.Вольтер, який широко розкрив недолiки таємного судочинства Францiї XVI-XVII столiть [84, с.92-97]. Повернення гласностi в кримiнальний процес проходило поступово. В першу чергу, пiсля тривалого панування iнквiзицiйного процесу, гласний суд був реанiмований в Англiї, де гласнi засади спiвiснували з уснiстю i судом присяжних. Континентальна ж Європа введенням гласного суду зобов'язана Францiї, яка запозичила в 1791 роцi основнi риси англiйського судового процесу. Утвердившись в судочинствi Францiї, гласнi засади стали поступово переходити в судовi системи iнших країн.

Замість таємного, письмового процесу інквізиції, в Європі в XIX ст., під впливом французьких та англійських поглядів, введено прилюдне судочинство. Це означає, що судочинство в кримінальних справах відбувається відкрито для публіки. “Тільки підготовче справування залишилося і надалі основним чином неприлюдним” [224, с.33].

“В наш час, – писав професор С.Баршев, – процес слiдчий в Захiднiй Європi майже скрiзь змiнений процесом обвинувальним, i головною спонукальною причиною до цього було не стiльки бажання мати присяжних, скiльки переконання в перевазi усностi i гласностi кримiнального судочинства перед письмовістю i таємнiстю” [57, с.177].

Новий етап у розвитку гласного суду в Європi настав у 70-х роках ХIХ столiття, коли, починаючи з Австрiї (1873 рiк), повсякчасно cтало здiйснюватися реформування французької побудови процесу в бік переваги обвинувального ухилу. В подальшому у судочинствi європейських держав мали мiсце рiзноманiтнi тенденцiї вирiшення проблем гласності кримiнального суду. Але істотних змiн стосовно гласностi кримiнальний процес захiдноєвропейських держав не зазнав до цього часу.

Одержавши гарячу пiдтримку в рiзноманiтних прошарках суспiльства, iдея гласностi судочинства в Росії, а отже, і на більшій території України, яка знаходилася у її складі, була втiлена в життя судовою реформою 1864 року.

Разом з тим, до кiнця послiдовно провести гласнiсть у кримiнальний процес дореволюцiйнiй Росiї все ж не вдалося. Значний вплив на судочинство мала адмiнiстративна влада, якій, зокрема, законами 80-х рокiв було дано право, в окремих випадках, приймати рiшення про проведення судового розгляду при закритих дверях [252, с.110-111]. Так, відповідно до закону від 14 серпня 1881 року “О мерах к охранению государственного порядка и общественного спокойствия” в місцевостях, оголошених у стані посиленої або надзвичайної охорони, а також в місцевостях, які перебували на військовому становищі, генерал-губернатори, військові начальники і міністр внутрішніх справ мали право вимагати розгляду при зачинених дверях будь-якої справи, “рассмотрение коего может послужить поводом к возбуждению умов и нарушению порядка”, а щодо справ про державні злочини ці посадові особи отримали право “требовать производства всех судебных действий при закрытых дверях присутствия” [191]. Як зазначає Б.В.Вілєнський: “Цей закон… не тільки покінчив із гласністю в місцевостях, які уряд оголосив на становищі посиленої або надзвичайної охорони, він фактично покінчив і з незалежністю суду, поставив останній у підпорядкування адміністративної влади” [82, с.348].

У ходi реформи 1864 року мало мiсце як утвердження гласностi в судi, так i деякi вiдступи вiд неї, але, безспiрно, значним кроком уперед був той прогрес полiтико-правової думки, який відбувся в тi роки. Ось, наприклад, якi висновки стосовно гласностi судочинства робив професор С.Баршев: “Iнша справа – гласнiсть суду. Її може бажати i сам пiдсудний, має право вимагати i суспiльство; але вона необхiдна також як найкраща гарантiя справедливостi кримiнальних вирокiв, i як найкращий засiб пiдвищення загальної народної довiри до кримiнальних судових мiсць, i поширення у всiх класах народу найбiльш точних понять про право i закони, i поваги до них” [57, с.206]. Реформа висунула на перший план цiлу плеяду видатних росiйських юристiв, якi проводили глибокi дослiдження iдеї гласного суду i досить успiшно здiйснювали її на практицi.

Новим етапом розвитку ідеї гласності (прилюдності) судочинства в Україні стала народницька доба (XIX – поч. XX ст.). У проекті Основного закону “Самостійної України” Спілки народу українського, який у 1905 році розробила група членів Української Народної Партії, зазначалось: “...Засідання судів суть публічні, хиба б ся публічність мала зашкодити суспільні моральні почуття. Тоді суд може зачинити двері, але не інакше, як одноголосно... Усякий присуд мусить бути умотивований і виголошений при відчинених дверях” [221, с.64].

Законодавчо засада гласності судочинства була закріплена в Україні і в 1917-1920 рр. 29 квітня 1918 року Центральна Рада прийняла Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР). Опрацьовувала її спеціальна конституційна комісія на чолі з професором М.Грушевським. У п. 61 Конституції (Розділ VI, Суд УНР) вказувалося, що “поступовання в суді має бути прилюдне і устне” [116, с.110].

Проводились важливі реформи і в період гетьманату П.Скоропадського. Створювалась система губернських і повітових судів та сенат як найвищий судовий орган. Судочинство було гласним, з участю присяжних засідателів [235, с.44].

Постала проблема конституювання і третьої форми української державності в період Директорії УНР. Правительственна Комісія по виробленню повної Конституції Української держави розширила і переробила проект, розроблений Всеукраїнською Національною Радою, і подала його Раді Міністрів для розгляду, ухвалення й оголошення. Однак згаданий документ залишився проектом і не був затверджений урядом УНР. В артикулі 142 проекту Конституції зазначалося: “Судові розправи, як в справах цивільних, так і в карних, мають бути устні і прилюдні. Винятки з сеї останньої засади визначає закон” [116, с.157].

Радянський перiод розвитку iдеї гласностi судочинства почався, з одного боку, вiдмовою вiд досягнень дореволюцiйного права (тільки до 30 листопада 1918 року суди мали можливість застосовувати правила Судових Статутів 1864р., що передбачалось ст. 8 Декрету про суд № 2), а з іншого, – проголошенням повної, безмежної гласностi [95, с.12-16]. Так, розгляд справ у тимчасових народних судах був відкритим. Щодо вiдвiдувань громадянами засiдань суду нiякi обмеження не передбачалися. Судовi слухання починались у вечiрнiй час з метою створення сприятливих умов для їх вiдвiдування. Надавалось право виступати в якостi обвинувачiв i захисникiв особам з публiки [248, с.4-7]. Як зазначає П.Т.Землянський, “…всім громадянам, присутнім у залі суду, надавалось право приймати участь в обговоренні кожної справи під керівництвом головуючого – постійного судді” [114, с.14-15].

Порядок розгляду справ у революцiйних трибуналах носив аналогiчний характер. Крiм того, гласнiсть, поряд iз змагальнiстю, розповсюджувалась i на попереднє слiдство, яке велось слiдчими комiсiями на колегiальнiй засадi [194, с.31-59]. Ст. 15 Положення “Про особливі військові трибунали” 1918 р. включала гласність у систему найважливіших принципів радянського кримінального процесу (поряд із доцільністю, неупередженістю, безпосередністю, рівністю сторін та усністю) [230].

Принцип гласності кримінального судочинства знайшов своє нормативне закріплення і в “Тимчасовому положенні про народні суди і революційні трибунали”, затвердженому НКЮ УРСР 14 лютого 1919 р. (ст. 17), та “Положення про народний суд УРСР” від 26 жовтня 1920 р. [114, с.31, 81].

Отже, першi радянські нормативнi акти про судочинство широко декларували гласнiсть пролетарського суду, але не мiстили детальних правил її реалiзацiї. А в основi здiйснення iдеї гласностi судочинства лежав принцип доцiльностi.

З розвитком радянського права проходила подальша конкретизацiя i деталiзацiя положень гласностi.

Так, першi КПК РРФСР i УРСР мiстили такі положення: “Всi судовi засiдання публiчнi. Видалення публiки iз залу засiдання на весь час засiдання чи на частину його допускається не iнакше, як за мотивованою постановою суду i в тому лише випадку, де виникає необхiднiсть охороняти вiйськову, дипломатичну чи державну таємницю, а також у справах про злочини, передбаченi статтями 166-169 Кримінального кодексу (ст. 19). Особи молодшi 14 рокiв в зал судового засiдання не допускаються (ст. 20). У випадку слухання справи при закритих дверях вирок, в будь-якому випадку, проголошується публiчно (ст. 21)” [229; 231]. В КПК УРСР в редакцiї 1927 року була змiнена стаття, яка обмежувала доступ у зал засiдання неповнолiтнiх, тим самим вiкова межа була пiдвищена до 16-и рокiв [245].

Норми, якi регламентують гласнiсть в судi, знайшли вiдображення як в Основах судочинства, кримiнального судочинства i кримiнального законодавства СРСР i союзних республiк 1924 року, де закрiплювалось: “Судовi засiдання публiчнi, за винятком випадкiв, вказаних законодавством СРСР i союзних республiк. Судовi вироки оголошуються публiчно” (ст. 14) [217], так i на конституцiйному рiвнi: “Розгляд справ у всiх судах вiдкритий, оскiльки законом не передбачено винятку, iз забезпеченням обвинуваченому права на захист” (ст. 111 Конституцiї СРСР 1936 р.; ст. 110 Конституцiї УРСР 1937 р.) [125].

Однак такі важливі законодавчі (в т. ч. конституційні) положення були фактично перекреслені практикою діяльності тогочасних позасудових органів політичної юстиції, які були своєрідним каральним придатком до судової системи, що суміщав по суті адміністративну репресію з кримінальним судочинством. Особливі наради і Колегія ВНК-ОДПУ-НКВС-МДБ, “трійки” і “двійки” на місцях застосовували покарання, передбачені кримінальним кодексом, але діяли вони за власною, по суті адміністративною процедурою, яка не передбачала не тільки гласного розгляду справ, віднесених до їх компетенції, але й відкритого проголошення рішень у цих справах [144, с.279]. І хоч формально щодо створення, компетенції і форм діяльності позасудових органів видавались закони та урядові постанови [144, с.279-287], вони суперечили елементарним засадам права, згідно яких будь-яка людина має право бути вислуханою судом і захищатися від пред’явленого їй звинувачення у відкритому судовому засіданні.

Чиннi на сьогоднiшнiй день положення засади гласностi були сформульованi i закрiпленi в Основах кримiнального судочинства Союзу РСР i союзних республiк (1958 р.), а пiзнiше включенi до кримiнально-процесуальних кодексів (1959-1961 рр.). Таким чином, допускався закритий судовий розгляд у справах про злочини осiб, якi не досягли 16-рiчного вiку, а також в iнших справах з метою запобiгання розголошенню вiдомостей про iнтимнi сторони життя осiб, якi беруть участь у справi. Пiзнiше стаття, що регламентувала гласнiсть судового розгляду, була доповнена ч. 3, у якiй пiдкреслювалась необхiднiсть суворого додержання всiх правил судочинства при слуханнi справи в закритому засiданнi [101].

Такий у загальних рисах шлях формування нормативно-правової бази засади гласностi в радянському кримiнальному процесi. Разом з тим, у всi перiоди цей шлях був поступовим i послiдовним. При проголошеннi на конституцiйному i галузевому рiвнях гласностi судочинства в 30-50-i роки даний принцип грубо порушувався. Причому гласнiсть розтоптувалася i законодавцем, i позасудовими органами, i судом [113, с.20-31; 246, с.48-53]. Вiдмова вiд поглядiв на гласнiсть як на гарантiю незалежностi суду вiд вищестоящих державних органiв всебiчно сприяла беззаконню, яке мало мiсце на той час.

Таким чином, історiя розвитку радянського кримiнального процесу переконливо показала, що закріплення засади гласності судової дiяльностi, навiть на конституцiйному рiвнi, ще зовсім недостатньо для послiдовного здiйснення її на практицi.

Подальший розвиток iдеї гласного суду вимагає не тiльки удосконалення нормативної бази i практики застосування положень гласностi в дiяльностi судiв, але й глибоких наукових дослiджень у данiй сферi. I тут поки-що немало невирiшених проблем, зокрема, дискусiйним залишається як змiст, так i поняття засади гласностi.