3.3. Інформація з обмеженим доступом у сфері підприємницької діяльності

Окрему групу таємниць у кримінальному процесі складає інформація з обмеженим доступом у сфері підприємницької діяльності.

Безпека підприємництва є складовою частиною економічної безпеки держави.

Одним із інститутів системи економічної безпеки підприємництва є захист інформації з обмеженим доступом та її правовий режим^[13].

Структура та зміст ринкових відносин передбачають конкуренцію між суб’єктами фінансово-господарської діяльності. У конкурентному середовищі ринкових відносин конфіденційна інформація стає об’єктом економічного шпигунства, підкупу, шантажу та інших протиправних засобів, спрямованих на заволодіння нею з метою використання для придушення конкурентів, а також для неправомірного заволодіння грошовими коштами, іншими цінностями учасників підприємницької діяльності. Виходячи з цього, захист від розголошення ділової економічної та іншої конфіденційної інформації в умовах зростання корупції, організованої злочинності та різкого загострення оперативної обстановки є важливим і часто важкоздійсненним завданням як служб економічної безпеки підприємств, так і правоохоронних органів держави.

Чинним законодавством визначені чотири категорії інформації з обмеженим доступом у сфері підприємницької діяльності:

інформація, що складає банківську таємницю;

інформація, що складає таємницю страхування;

інформація, що містить комерційну таємницю;

конфіденційна інформація.

Збереження банківської таємниці є необхідною умовою нормального функціонування комерційних банків. У законодавстві передбачено право банків на зберігання таємниці операцій, рахунків та вкладів своїх клієнтів і кореспондентів та визначено ті підстави, за якими може бути накладено арешт та звернено стягнення на грошові кошти та інші цінності, що розміщені у банках (ст.ст. 59-60 Закону України “Про банки і банківську діяльність”[36]).

У юридичній літературі банківську таємницю визначають як відомості, пов’язані з інформацією про роботу банку, його операції, стан рахунків клієнтів, умови укладених банком договорів, тобто дані про управління, використання фінансів та іншу господарську діяльність банку, розголошення яких може завдати шкоди його інтересам [132, с.60]. Новий Закон України “Про банки і банківську діяльність” відносить до банківської таємниці “інформацію щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту…” (ч. 1 ст. 60).

А ч. 2 ст. 60 цього Закону вже детально перелічує ті відомості, що складають предмет банківської таємниці:

1) відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;

2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

3) фінансово-економічний стан клієнтів;

4) системи охорони банку та клієнтів;

5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи – клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8) коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Такі відомості можуть видаватися лише на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації; на письмову вимогу суду або за рішенням суду; органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України – на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи – суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу; органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи – суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу (ч.

Інститут банківської таємниці тісно пов’язаний з правовим інститутом таємниці комерційної. Деякі автори взагалі вважають, що банківська таємниця, будучи одним із важливих принципів роботи комерційних банків, становить різновид комерційної таємниці [198, с.634; 132, с.60]. Але заслуговує на увагу й позиція тих науковців, які підкреслюють самостійність інституту банківської таємниці (її предмета): “Комерційною таємницею вважаються будь-які відомості, крім тих, що заборонено відносити до комерційних, які визнаються такими самим суб’єктом господарської діяльності. Це означає, що обсяг відомостей, які становлять комерційну таємницю кожного з таких суб’єктів, буде різним. Більш того, якщо рішення про віднесення тих чи інших відомостей не прийнято, то режим комерційної таємниці автоматично не виникає. Це означає, що комерційна таємниця передбачає спеціальне оформлення на рівні локальних актів. На відміну від цього, банківська таємниця не потребує спеціального оформлення локальними актами, а коло її відомостей визначено законом і є однаковим для будь-яких банків та їх клієнтів. Коло осіб, які мають право одержувати відомості, що є банківською таємницею, також встановлюється законом і розширеному тлумаченню не підлягає. Жодним іншим особам без згоди клієнта банківські відомості передаватись не повинні” [56, с.318].

Однак попри таке розмежування цих правових інститутів, у їх нормативному закріпленні існує багато дотичних точок. Деколи банківська і комерційна таємниця можуть збігатися, і тільки за різницею у суб’єктах вдається їх розмежувати. У будь-якому випадку – чи то розголошення банківської таємниці у вигляді, наприклад, відомостей про стан рахунків клієнтів, чи незаконного розголошення такої інформації працівниками самого клієнта – господарюючого суб’єкта, – шкода цьому суб’єкту підприємницької діяльності буде заподіяна одинакова (у першому випадку, крім того, буде завдано шкоди ще й репутації банку).

Такою схожістю до комерційної таємниці характеризується і таємниця страхування.

Умови договору страхування містять відомості про страхувальника – суб’єкта підприємницької діяльності: його майновий стан, характер діяльності, партнерів та контракти, ціни на продукцію чи послуги тощо; та й самі умови договору страхування вже складають предмет комерційної таємниці як страхувальника, так і страховика.

Така наближеність (подібність) предметів таємниць комерційної, банківської і страхування, напевно, і пояснює єдність правового захисту цих правових інститутів. Комерційна таємниця у цілому, а банківська і таємниця страхування зокрема забезпечені від розголошення правовим захистом у матеріальному законі. Так, ст. 231 КК України встановлює кримінальну відповідальність за незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, а ст. 232 КК України – за розголошення комерційної таємниці. Якщо ж вищеперелічені діяння завдали матеріальної шкоди, то винні особи можуть понести цивільно-правову відповідальність, тобто відшкодувати завдану матеріальну і моральну шкоду.

Поняття комерційної таємниці сформульовано у ст. 30 Закону України “Про підприємства в Україні”: “Під комерційною таємницею підприємства маються на увазі відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам”. Стаття 1 цього Закону визначає підприємство як “…самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу)” [16].

Відповідно до ст. 30 Закону України “Про інформацію” конфіденційна інформація за своїм правовим режимом теж відноситься до інформації з обмеженим доступом. Як вже зазначалося, її становлять “…відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов”.

Аналіз зарубіжного законодавства, окремих літературних джерел з даної проблеми дозволяє виділити найхарактерніші відомості, що становлять комерційну таємницю. Сюди належать відомості про: виробництво; управління; плани розвитку підприємства та ін.; наради; фінанси; стан ринку; партнерів; переговори; контракти; ціни; створювані науково-технічні досягнення; власну безпеку підприємства. Безумовно, залежно від специфіки діяльності підприємства до таких відомостей можуть належати й інші [189, с.20].

До таких відомостей не можуть бути віднесені відомості, передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. № 611 “Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці” [44]. Згідно з названою постановою комерційну таємницю не становлять: “установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами, інформація за всіма встановленими формами державної звітності; дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів; відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць; документи про сплату податків і обов’язкових платежів; інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров’ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків; документи про платоспроможність; відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об’єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю; відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню”.

Як бачимо, Закон не дає визначення інформації, що становить комерційну таємницю чи є конфіденційною, а замість цього надає майже необмежені права її власникам у частині встановлення переліку відповідних відомостей і порядку доступу до них.

Так, при розгляді справи за ст. 212 КК України (“Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів”) відомості, що необхідні для її правильного вирішення, комерційної таємниці не складатимуть: згідно з постановою, що розглядається, це, зокрема, установчі документи, інформація за всіма встановленими формами державної звітності; дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів; документи про сплату податків і обов’язкових платежів тощо. Зрозуміло, що й при судовому розгляді справи за обвинуваченням у шахрайстві з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК України) комерційної таємниці не складатимуть: відомості про розміри субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг по податках; інформація, яка надана державним органам, банкам або іншим кредиторам з метою одержання відповідної грошової допомоги; документи про платоспроможність і т. п. Аналогічна ситуація виникає й при судовому розгляді інших злочинів, вчинення яких тісно пов’язане з підприємницькою діяльністю як фізичних, так і юридичних осіб (у сфері підприємницької діяльності). Суб’єктом таких злочинів виступають, як правило, громадяни-підприємці, засновники або власники, а також посадові особи суб’єкта підприємницької діяльності. Таким чином, будь-яка інформація у сфері підприємницької діяльності про порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків комерційної таємниці не становить.

Однак не виключена можливість попадання у сферу судового розгляду й відомостей, які не містять інформації про правопорушення і відносяться до комерційної таємниці (наприклад, технологія виробництва певних складників чи напівфабрикатів на одному підприємстві, які були компонентами виробленої іншим господарюючим суб’єктом недоброякісної продукції – ст. 227 КК України). У наведеному випадку розголошення таких відомостей у ході відкритого судового засідання може завдати істотної шкоди суб’єкту підприємницької діяльності, а тому комерційна таємниця правомірних її власників потребує охорони і в ході судового розгляду. Згадані ситуації слід чітко розмежувати у законодавстві.

Законодавчо слід визначати й передбачений у постанові Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. № 611 перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці. Даний перелік має досить важливе значення у правозастосовчій діяльності судів, у тому числі і для вирішення питання про відкритий чи закритий судовий розгляд справи, для правильної кваліфікації діянь за статтями 231 та 232 КК України тощо.

На необхідність прийняття закону про комерційну таємницю або ж розширення положень про неї у Законі України “Про підприємства в Україні” вказують й суттєві суперечності нормативної бази, що регулює порядок надання тих чи інших відомостей правоохоронним, судовим та іншим контролюючим органам.

У п. 2 ст. 30 Закону України “Про підприємства в Україні” визначено: “Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок їх захисту визначаються керівником підприємства”. Виняток (відповідно до Закону України “Про інформацію”) складають відомості, правовий режим яких встановлюється Верховною Радою України.

Але інформаційні відносини суб’єктів підприємництва з органами внутрішніх справ, крім Законів України “Про банки і банківську діяльність”, “Про підприємства в Україні” та “Про інформацію”, регулюють ще п’ять нормативних актів.

Аналіз тих інших нормативних актів, які регулюють інформаційні відносини суб’єктів підприємницької діяльності безпосередньо з правоохоронними органами, дає змогу виділити такі дві групи суперечностей: перша – щодо підстав доступу відповідних органів до інформації, яка містить банківську, комерційну таємницю та інші конфіденційні відомості; друга – з приводу термінів надання правоохоронним органам відповідних документів підприємствами, установами та організаціями (у тому числі й тих, що містять інформацію з обмеженим доступом).

Щодо підстав доступу до інформації, то в одному випадку закон надає право витребування відомостей і документів у кримінальних справах (ст. 66 КПК України); в іншому – просто по справах, що знаходяться у провадженні (п. 17 ст. 11 Закону України “Про міліцію” [20]); у третьому – при наявності даних про порушення законодавства, що регулює фінансову, господарську чи іншу підприємницьку діяльність, які тягнуть за собою кримінальну відповідальність (п. 5 Положення про Державну службу боротьби з економічною злочинністю, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.1993 р. № 510 [42]); у четвертому – у разі одержання фактичних даних про організовану злочинну діяльність (п. 2 “д” ст. 12 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” [22]); у п’ятому – за наявності достатньої інформації про злочини, які готуються або вчинені невстановленими особами; осіб, які готують або які вчинили злочини та інших; запити повноважних державних органів, установ та організацій про перевірку…; потреба в одержанні розвідувальної інформації в інтересах безпеки суспільства і держави (п.п. 1-3 ст. 6 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” [21]); у шостому – на письмовий запит керівника відповідного органу… для забезпечення державної безпеки України… (ст. 25 Закону України “Про Службу Безпеки України” [25]); у сьомому – для проведення перевірки (ст. 20 Закону України “Про прокуратуру” [24]).

Статус усіх перелічених підстав доступу правоохоронних органів до інформації, що містить комерційну таємницю та інші конфіденційні відомості, не тільки суперечливий, але й обумовлює цілком різні процесуальні дії відповідних посадових осіб, детермінує конфліктну ситуацію між ними і власниками цієї інформації. Таким чином, виникає конкуренція норм різних законодавчих актів однакової юридичної сили, але спрямованих на врегулювання діяльності різних суб’єктів. Така розбіжність щодо підстав для витребування інформації не може сприяти ні боротьбі зі злочинністю, ні захисту комерційної таємниці, ні підвищенню рівня економічної безпеки суб’єктів підприємництва у процесі здійснення фінансово-господарської діяльності.

Те ж саме можна сказати з приводу термінів надання документів – “негайно”, “десять днів”, “до місяця” тощо. При цьому обгрунтування, від чого такі терміни залежать (від кількості запитуваних документів чи ще якихось чинників), не дається.

Розв’язати зазначені суперечності та “заповнити білі плями” у забезпеченні охорони комерційної таємниці при здійсненні судочинства можна тільки при комплексному підході до даної проблеми, ставлячи перед собою основне завдання – утворення ефективного механізму економічної безпеки всіх учасників інформаційно-правового простору у сфері фінансово-господарських відносин. Вирішального значення у цьому набуває створення необхідної нормативної бази (прийняття окремого закону чи вміщення відповідних положень з питань охорони комерційної таємниці у Законі України “Про підприємства в Україні”, а в перспективі – у Господарському кодексі України)^[14].

Певний шлях до вирішення цієї проблеми вказує Закон України “Про банки і банківську діяльність”. Із змісту ч. 1 ст. 62 цього Закону можна зробити висновок, що інформація щодо фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, розкривається банками тільки на письмову вимогу суду або за рішенням суду. Стосовно ж інформації щодо юридичних та фізичних осіб, які є суб'єктами підприємницької діяльності, встановлений компромісний варіант розв'язання вищезгаданих суперечностей: “Вимога відповідного державного органу повинна… містити посилання на норми закону, відповідно до яких державний орган має право на отримання такої інформації” (п. 3 ч. 2 ст. 62).

Нові норми про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці, та про порядок доступу до інформації, що містить таку таємницю, повинні визначати бланкетний характер норм нового КК та КПК України щодо охорони вказаних відомостей, у тому числі й при вирішенні питання про відкритий чи закритий судовий розгляд.

Доцільним видається також законодавче встановлення примірного переліку відомостей, що можуть бути віднесені до комерційної таємниці (за прикладом ч. 2 ст. 60 Закону України “Про банки і банківську діяльність”).

Однак порядок доступу та отримання інформації, що складає банківську чи комерційну таємницю, визначений у законах, які регламентують діяльність відповідних правоохоронних органів, видається тимчасовим^[15], а тому потребує приведення до якогось спільного “знаменника” – має стати уніфікованим (звичайно, з урахуванням специфіки діяльності цих органів).

Що ж стосується порядку розсекречування відомостей, які складають комерційну і банківську таємниці, для розгляду їх у відкритому чи закритому судовому засіданні, то він повинен бути єдиним для цих інститутів: з одного боку – відомості, які підпадають під перелік, встановлений постановою Кабінету Міністрів України “Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці”, повинні розглядатись у відкритому судовому засіданні; з іншого – комерційна чи банківська таємниця правомірних її власників потребує охорони й у сфері кримінального судочинства, що забезпечується проведенням закритого судового розгляду певної кримінальної справи.