<<
>>

1.1. Гласність кримінального судочинства як політико-правове явище та її предмет

Послідовне і неухильне проведення гласності в діяльності судів при розгляді кримінальних справ яскраво демонструє демократичність внутрішньої політики держави. Згідно із засадою публічності (офіційності) суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст.

4 КПК України). Для цього вони наділені значними повноваженнями. Суспільство зацікавлене в законному і справедливому вирішенні справи, а тому вправі мати інформацію про неї.

У кримінально-процесуальній науці існують різні погляди на поняття гласності кримінального судочинства [183, с.172; 259, с.51; 160, с.8; 264, с.10; 103, с.76]. Для того, щоб згадане поняття було дійсно науковим, в першу чергу слід визначити методологію його дослідження.

Вихідним етапом кожного процесу наукового пізнання дійсності є виділення предметів з об’єктивної дійсності, розчленування їх на чіткі визначеності. Цей процес у ряді випадків окреслюють як опрацювання категорій [67, с.26]. Людське мислення не може існувати без категорій, понять, суджень, роздумів, умовиводів, лінгвістичних форм їх виразу та фіксування.

У філософській науці поняття “категорія” (в буквальному перекладі з грецького categoria – вислів, свідчення) розглядається як форма усвідомлення в поняттях всезагальних способів відношення людини до навколишнього світу, яка відображає найбільш загальні суттєві властивості, закони природи, суспільства і мислення. Під “поняттям” розуміють одну із форм відображення світу на етапі пізнання, пов’язаному із застосуванням мови, форму (спосіб) узагальнення предметів і явищ [250, с.494].

Між категорією і поняттям існує функціональна залежність. Кожна категорія, стверджує М.А.Булатов, стає поняттям, якщо з неї виділити функцію членування (поділу) і синтезування загальних ознак і на цій основі мислити лише про її внутрішній зміст [72, с.101].

Однак в наукових дослідженнях “категорія” і “поняття” часто використовуються як синоніми, що не є раціональним.

Відображення дійсності на рівні конструктивізації – творчий і діалектично суперечливий процес. Категорії, таким чином, виконують роль форм теоретичної і практичної пізнавальної діяльності суб’єкта.

Відображення неправової соціальної дійсності в правових формах (перехід соціального в правове) здійснюється з обов’язковим використанням правових категорій і понять. Кожна галузева правова наука використовує категорії інших наук, загальноправові і свої власні категорії. Вони, як зауважує М.І.Козюбра, втілюють узагальнений результат пізнання державно-правової дійсності, суттєвих властивостей, зв’язків і відносин, політичних та правових явищ, понять і категорій, зафіксованих у відповідних термінах, виступають як один з головних інструментів наукового дослідження [119, с.16]. Ця якість категорій зумовлена їх грунтуванням на синтезі теоретичних і практичних знань про об’єкт пізнання.

Фундаментальне методологічне значення для наукової розробки проблеми поняття “гласність кримінального судочинства” має з’ясування змісту категорій “гласність”, “гласність у соціально-політичному розумінні”, “гласність як правова категорія”, “межі гласності кримінального судочинства”, “внутрішня і зовнішня гласність кримінального судочинства”[1].

Етимологічний аналіз слова “гласність” свідчить, що воно утворюється від старовинного кореня – глас, голос. Звідси походять і терміни: проголосити – вміщувати в собі будь-яке відкрите ствердження, голосувати – подавати голос і т.д. Слово “гласний” (прилюдний, привселюдний) тлумачиться як “доступний для суспільного ознайомлення і обговорення” [178, с.108].

Гласність – одна із найважливіших демократичних засад, яка забезпечує відкритість роботи органів управління, доступність для суспільного ознайомлення з їх діяльністю. Вона є найбільш масовою формою контролю населення за роботою органів влади, центральних і місцевих, боротьби проти бюрократизму [135, с.84].

У загальноприйнятому, широкому розумінні гласність – це, перш за все, відкритість і публічність у діяльності державних структур як умови демократичного прийняття рішень, а також поінформованість громадян про всі соціально значущі проблеми, які торкаються їх інтересів.

Основний зміст і значення гласності полягає у:

- свободі і публічності слова усного і свободі слова друкованого; у відкритому співставленні ідей, думок;

- відкритості і доступності діяльності всіх органів влади і управління, посадових осіб для громадян; можливості безперешкодного звернення до них громадян з пропозиціями і заявами;

- наданні громадянам та їх об’єднанням інформації, необхідної для участі в обговоренні і вирішенні питань державного і громадського життя, а також тієї, що торкається їх прав, обов’язків і законних інтересів;

- вільному виявленні, вивченні і оголошенні громадської думки;

- праві громадян знати, чи враховується громадська думка при прийнятті рішень чи ні, а якщо ні, то з яких причин;

- обнародуванні прийнятих рішень і доведенні їх до відома зацікавлених осіб та організацій [89, с.6].

Гласність – не тільки політична, але й правова категорія. При розробці проекту Закону про гласність у колишньому СРСР було вироблено певне поняття гласності. Гласність означає: відкритість діяльності державних органів, громадських організацій і посадових осіб; надання громадянам та їх об’єднанням інформації, необхідної для участі в обговоренні і вирішенні питань державного і громадського життя… республіканського і місцевого значення, а також питань, що торкаються їхніх прав, обов’язків або законних інтересів; доступність організацій, установ і посадових осіб для приймання громадян; можливість безперешкодного звернення до них з пропозиціями і заявами; виявлення, вивчення і врахування громадської думки при розробці і прийнятті рішень; оприлюднення прийнятих рішень і доведення їх до відома громадян [90, с.288-297]. Таким чином, під гласністю в проекті Закону про гласність розуміється відкритість, інформованість, доступність, врахування громадської думки, оприлюднення прийнятих рішень.

Гласність кримінального процесу є різновидом соціальної гласності, яка орієнтує на правдиве і відповідальне інформування всіх громадян про життя суспільства і держави, сприяє широкому обговоренню досягнень і недоліків у роботі підприємств, установ, організацій, посадових осіб та окремих громадян, формує громадську думку, підвищує соціально-політичну активність громадян і тим самим надає можливість вирішувати виникаючі проблеми відповідно до інтересів особи, суспільства і держави. На даний час не тільки гласність кримінального судочинства, але й загальносоціальна гласність є правовою вимогою.

Сфера соціальної гласності
Співвідношення гласності кримінального судочинства і соціальної гласності можна зобразити як співвідношення частини і цілого. Його можна зобразити такою схемою:

Для визначення поняття гласності кримінального судочинства досить важливим є визначення її обсягу в усій сфері соціальної гласності[2].

Гласність у кримінальному процесі, як правило, визначалась як відкритий судовий розгляд [266, с.62]. Однак поняття гласності кримінального судочинства не обмежується відкритим судовим розглядом. Воно є значно ширшим і охоплює не тільки судовий розгляд.

Поняття відкритості судового розгляду і гласності, хоча і мають багато спільного, є різними. Відкритість означає доступність кримінального судочинства для всіх громадян, а гласність – не тільки доступність, але й можливість обговорення ходу і результатів кримінального процесу громадськістю, тобто спосіб формування громадської думки, її оцінки діяльності суду і правоохоронних органів, яку останні повинні врахувати з метою удосконалення своєї роботи.

Іншими словами, гласність – це голос громадськості, який не може бути байдужим для учасників процесуальної діяльності. Гласність, таким чином, означає також, що діяльність, спрямована на порушення, провадження, розгляд та вирішення кримінальних справ знаходиться під громадським контролем.

Однак сама доступність сприйняття ходу та результатів судового розгляду для публіки, яка вже присутня у залі судового засідання, як видається, обов'язково повинна бути доповнена безпосередністю такого сприйняття. Як зазначає В.Я.Лівшиц, способами судового пізнання (як для суду, так і для інших присутніх при розгляді справи осіб – авт.) фактів, які підлягають встановленню, є не тільки доказування, але і безпосереднє чуттєве сприйняття [148, с.19]. Тому для того, щоб кожний присутній у залі суду громадянин зміг переконатися у тому, що злочин вчинено, підсудний є винним, правильно встановлено ступінь його вини, вирішено питання про вид і розмір його відповідальності, він повинен бути безпосереднім свідком встановлення судом цілого ряду фактів, обставин справи.

Тут доречно буде нагадати слова І.Я.Фойніцького: “При безпосередній гласності, кожний громадянин має право бути присутнім на суді; при опосередкованій, це право надається тільки деяким, окремо для цього вибраним представникам суспільства, подібно до того, як при виконанні смертної кари за англійським і пруським законодавством, а частково і за нашим законом 1882 року” [251, с.102-103].

Але широка громадськість отримує інформацією про судочинство у кримінальних справах, перш за все, завдяки процесу розповсюдження таких відомостей. При цьому важливо правильно провести межу між процесуальним змістом гласності кримінального судочинства і процесом розповсюдження відомостей про кримінальну справу.

Спроби подати елементи процесу розповсюдження інформацій як частину змісту гласності кримінального судочинства є досить поширеними у вітчизняній процесуальній науці [259, с.58; 160, с.8; 264, с.9].

Однак сумнівним видається положення про те, що принцип гласності судочинства породжує в осіб, які не беруть участі у процесі, право розповсюджувати відомості про хід і результати розгляду кримінальної справи.

Право одержувати інформацію і право розповсюджувати її – два самостійні права, хоча і закріплені в одній статті Конституції України (ст. 34). Право одержувати інформацію про діяльність державних і громадських органів – конституційне право кожного громадянина, на підставі якого і закріплена відкритість судочинства.

Таким чином, відносини, що складаються при розповсюдженні відомостей про хід і результати кримінального процесу особами, які не залучені до сфери судочинства, знаходяться за межами цієї сфери (тобто, кримінально-процесуальне регулювання на ці відносини не поширюється). Видається, що в поняття гласності судочинства не слід вводити право розповсюдження відомостей сторонніми особами. Зокрема, якщо особам, які не досягли 16-річного віку, згідно із законом заборонено бути присутніми на процесі, то правом розповсюджувати такі відомості вони володіють у повному обсязі [89, с.23].

Що стосується учасників процесу, то, з одного боку, слід зазначити, що їх право на розповсюджування інформації про судочинство у справі не носить особливого характеру, але, з іншого боку, ставити їх в один ряд з публікою було б неправильно у зв’язку з такими причинами. По-перше, що стосується їх права розповсюджувати інформацію про судочинство у справі, насамперед, необхідно відмітити їх можливість і право розголошувати вказані відомості, які пізніше включаються в загальний процес розповсюдження інформації.

А правом розповсюджувати розголошену інформацію учасники судового розгляду наділені у тій же мірі, що і будь-яка інша стороння процесу особа.

По-друге, якщо особа з публіки має право у повному об’ємі розповсюджувати одержану нею у галузі судочинства інформацію, то учасник процесу не у всіх випадках може розголошувати і розповсюджувати все те, що стало відомо у ході участі у справі.

Становище учасника судового розгляду характеризується тим, що, по-перше, учасники розгляду забезпечені особливим порядком ознайомлення з матеріалами справи і ходом судочинства; по-друге, учасник розгляду – конкретна, формально визначена для суду особа, а не невизначена, якою є особа з публіки [89, с.23].

Виходячи з вищевказаного, висновок про те, що обмеження осіб, які присутні на відкритому судовому засіданні, у праві поширювати все те, що вони чули і бачили у суді, порушує не тільки конституційне право громадян на свободу слова і думки, але й гласність судового розгляду [264, с.9], з процесуальної точки зору виглядає неправильним. Порушення положень засади гласності судочинства буде мати місце тільки у тому випадку, якщо обмеження на розповсюдження відомостей про хід і результати відкритого процесу накладає сам суд, тобто, наприклад, здійснює допуск публіки у зал засідання тільки за умови, що допущені особи відмовляться від права розповсюджувати отриману під час процесу інформацію.

Таким чином, гласність кримінального судочинства не включає елементи процесу розповсюдження розголошеної про судочинство у справі інформації. Цей процес розміщений за межами кримінально-процесуальної сфери. А отже, і право будь-якої особи розповсюджувати все почуте і побачене на відкритому судовому засіданні також не є складовою частиною гласності кримінального судочинства.

Як зазначає М.І.Сірий, основною передумовою (предметом – авт.) гласності кримінального судочинства є інформація. Але чи всі без винятку елементи діяльності органів, що ведуть провадження у кримінальних справах, повинні знаходитись у сфері гласності? Для здійснення такої складної багатопланової діяльності як правосуддя, очевидно, необхідна певна відокремленість, самостійність її суб’єктів, відносна їх незалежність від зовнішніх впливів. Повна відкритість роботи слідчого, прокурора, судді ймовірно зробила б неможливим вирішення багатьох завдань, що стоять перед ними. І тому на частину їх діяльності умови гласності не поширюються, що об’єктивно обумовлено [89, с.20].

Слід зазначити, що вимоги гласності можуть бути віднесені тільки до тієї частини діяльності суб’єктів, що ведуть процес, яка проявляє свій публічний характер назовні. У ході судочинства висуваються і перевіряються різноманітні версії, висловлюються думки, робляться певні висновки. Результатом цієї об’ємної роботи є процесуальні рішення, які відображаються в матеріалах справи [99, с.49-60]. Але чи тільки з процесуальними рішеннями та їх виконанням пов’язана гласність у сфері кримінального судочинства?

Нерозголошення даних досудового розслідування є однією з умов, які сприяють успішному розкриттю злочину і викриттю винного. Передчасне їх розголошення може негативно вплинути на розслідування справи, дати можливість винному приховати або знищити сліди злочину, предмети і документи, що можуть стати доказами, ухилитися від слідства і суду, а іноді завдати шкоди обвинуваченому та іншим особам.

Крім того, у ході досудового розслідування висуваються і перевіряються різні версії, при досудовому провадженні, як і при постановленні вироку в нарадчій кімнаті висловлюються різні міркування, робляться певні висновки, відстоюються різні позиції. Результатом цієї об’ємної роботи стає прийняття процесуальних рішень. Тому межі предмета гласності тут визначаються, як правильно підкреслює М.І.Сірий, цілісністю і завершеністю інформації [89, с.21].

Так, ст. 121 КПК України передбачає можливість розголошення даних досудового слідства з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим. Прикладами такого розголошення можуть бути інформування слідчим чи прокурором зборів громадської організації чи трудового колективу за їх клопотанням про обставини вчиненого злочину (ч. 2 ст. 10 КПК України), внесення подання про вжиття заходів для усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину (ч. 2 ст. 231 КПК України) та інші.

Саме в цих випадках розголошувана інформація є процесуально оформленою, цілісною та має певний ступінь завершеності.

Але судовий розгляд не зводиться до перевірки матеріалів досудового розслідування. Це – якісно нове дослідження обставин справи як за процесуальною формою, так і за методами. В судовому засіданні обставини справи досліджуються судом і сторонами на основі гласності, усності, безпосередності та змагальності. Це проводиться не з метою підтвердження матеріалів і висновків органів досудового розслідування чи прокурора, який затвердив обвинувальний висновок, а для встановлення істини у справі, результатом чого буде винесення законного, обгрунтованого і справедливого вироку [137, с.294].

Саме для того, щоб стороння особа могла зробити висновок про справедливість, об’єктивність та законність вирішення певної кримінальної справи, доступною для ознайомлення повинна бути не тільки цілісна і завершена інформація про судовий розгляд (судові ухвали, постанови, вироки), але й позиція сторін у процесі, показання окремих свідків і т. д. Тобто інформація про хід судового процесу повинна сприйматися усіма присутніми у повному обсязі, а для більшої доступності та кращого її сприйняття – має подаватися послідовно (що забезпечується процедурою головного судового розгляду). Тільки тоді судовий розгляд буде відкритим для контролю громадськості, буде сприяти розвиткові правосвідомості і правової культури та мати попереджувально-виховне значення.

Видається, що розголошення змісту окремих показань, матеріалів, документів є не просто їх розголошенням, але й складовою частиною гласності кримінального судочинства. Тому доступність для розуміння кримінального судочинства буде означати не тільки “засвоєння” процесуальних рішень суду, а спостереження за всім ходом судового розгляду кримінальної справи. В ході провадження у кримінальній справі в суді реалізується право і як воно реалізується важливо знати громадянам.

Отже, предмет гласності кримінального судочинства складає інформація, яка безпосередньо пов’язана із реалізацією правових норм у судовій діяльності. Але якщо на досудовому розслідуванні (постановленні вироку в нарадчій кімнаті) ця інформація повинна бути процесуально оформленою, цілісною та завершеною, то в процесі судового розгляду вона, крім того, може полягати і в розголошенні змісту окремих показань, матеріалів, документів тощо, тобто характеризуватися ще й повнотою та послідовністю.[3]

У зв’язку з цим, не зовсім правильною видається позиція О.Д.Бойкова, який відзначає, що “…предметом гласності в правоохоронній сфері може бути інформація …про хід розслідування і судового розгляду окремих справ, проміжні і кінцеві результати такої діяльності” [63, с.14], оскільки автор при цьому не диференціює у предметі гласності інформацію досудового і судового провадження.

Російські дореволюційні юристи розрізняли, а деякі радянські, сучасні вітчизняні та східноєвропейські юристи і в наш час розрізняють гласність для сторін (учасників процесу) – внутрішню гласність і гласність для всіх громадян – гласність перед суспільством, гласність в широкому розумінні, або загальну, зовнішню гласність [251, с.102; 220, с.59; 213, с.350; 181, с.22; 259, с.59; 258 с.151; 164, с.47;].

Гласність для учасника процесу означає ознайомлення з матеріалами справи, присутність у залі судового засідання і поінформованість про дії суду та інших учасників процесу, за винятком наради суддів. Загальна (зовнішня) гласність має місце тоді, коли двері судового засідання відкриті для всіх, і засоби масової інформації можуть вільно, для всезагального ознайомлення розповсюджувати все, що відбувається у судовому засіданні. У літературі такий поділ гласності обгрунтовано піддавався критиці [264, с.12; 182, с.33].

З.В.Макарова стверджує, що присутність учасників процесу при провадженні процесуальних дій на досудовому розслідуванні, у суді, поінформованість їх про матеріали справи і про все, що проходить при розслідуванні і в залі судового засідання, являє собою не гласність кримінального процесу, а реалізацію учасниками процесу своїх прав і обов’язків. Тому не можна погодитися з авторами, які до елементів гласності відносять ознайомлення з матеріалами справи учасників розслідування і проведення ряду слідчих дій у присутності захисника [59, с.60]. Гласність учасників судового розгляду є необхідним елементом їх процесуальної рівності, гарантією забезпечення їх прав, а не гласністю кримінального судочинства. Тому під гласністю кримінального процесу слід розуміти, на думку З.В.Макарової, тільки загальну (зовнішню) гласність [157, с.10].

Дещо інакшу відповідь дає на це питання М.І.Сірий. Автор відзначає абсолютний характер гласності сторін. Він говорить, що реалізація права учасником процесу бути поінформованим про провадження у справі цілком залежить від його волі і ніяк не залежить від волі суб’єктів, які ведуть процес. Дане право не закріплене окремо в законі, а випливає із ряду його вимог. Наприклад, слідчий… знайомить особу з постановою про притягнення як обвинуваченого (ст. 140 КПК України); …після закінчення досудового слідства слідчий пред’являє матеріали справи учасникам процесу для ознайомлення (ст.ст. 217, 218, 222 КПК України); …суд роз’яснює обвинуваченому після оголошення обвинувального висновку зміст обвинувачення (ст. 298 КПК України) та інших [89, с.27].

Далі М.І.Сірий стверджує, що гласність сторін є складовою частиною гласності кримінального судочинства, але не є елементом змісту принципу гласності. І в цьому він не бачить протиріччя. Принцип права включає регулюючу засаду, яка володіє відокремленістю від інших принципів системи. І якщо гласність сторін абсолютна у правовій системі, тобто “нерегульована” з точки зору вимог гласності, то їй немає місця у регулюючій, відокремленій правовій засаді, якою є даний принцип права. У ній вона була б “мертвим грузом” [89, с.28-29].

Вищезгадані позиції З.В.Макарової та М.І.Сірого щодо доцільності розмежування предмета гласності кримінального процесу на “зовнішню” і “внутрішню” гласність з точки зору їх обгрунтованості, видаються логічними і послідовними. Однак для вирішення цього питання, на нашу думку, слід застосовувати дещо інші критерії. І чи не основним критерієм (аргументом), який визначає гласність кримінального судочинства саме як “зовнішню” гласність (для публіки, присутньої у залі судового засідання), як видається, є дія цілого ряду процесуальних засад.

Так, в основний процесуальний зміст принципу безпосередності включена вимога про безпосереднє сприйняття у судовому засіданні джерел і засобів доказування [148, с.57] особами, які досліджують та оцінюють їх [263, с.22]; а також встановлення особами, які ведуть розслідування і розгляд кримінальної справи, безпосереднього контакту з учасниками процесу [263, с.22]. Як зазначає В.Д.Шундіков, основний сенс встановлення органами розслідування і судом безпосереднього контакту з учасниками процесу полягає у забезпеченні їм можливості більш повно і своєчасно здійснювати права і обов’язки у кримінальному судочинстві… Відсутність у суді потерпілого, обвинуваченого та інших учасників розгляду не тільки виключає можливість повно і правильно дослідити докази у справі, але й позбавляє учасників процесу можливості реально здійснити свої права у цій стадії процесу [263, с.21].

Не менш важливими для заперечення можливості включення до предмета гласності процесу так званої “внутрішньої” гласності є вимоги засади усності. Усність – це правило, у силу якого суд вправі обгрунтовувати вирок тільки доказами, усно викладеними і обговореними у судовому засіданні; обвинувачений (підсудний), свідки, експерти, інші особи, яких допитують, повинні давати показання в усній формі, всі протоколи й інші документи, що використовуються (досліджуються) судом, повинні бути зачитані вголос; спілкування між сторонами і судом у судовому засіданні проходить шляхом усних заяв і повідомлень, а не через подання процесуальних документів[4].

Реалізація принципів безпосередності та усності у стадії судового розгляду, таким чином, сприяє не лише всебічному, повному і об’єктивному дослідженню матеріалів справи, але й створює учасникам процесу реальну можливість для своєчасного та повного здійснення ними прав і обов’язків на цьому етапі кримінального судочинства.

Підсудний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники наділені широкими правами щодо захисту своїх інтересів у стадії судового розгляду. Зокрема, вони мають право особисто бути присутніми у судовому засіданні, подавати суду докази на захист своїх інтересів, брати активну участь у їх дослідженні, висловлювати свої думки і міркування щодо всіх питань, які вирішуються у суді, задавати питання допитуваним особам, заявляти клопотання перед судом і т. д. Дану побудову судового процесу, відповідно, визначають такі засади кримінального судочинства, як змагальність сторін та свобода сторін у наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості, забезпечення обвинуваченому права на захист, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Отже, засади безпосередності, усності, змагальності, забезпечення обвинуваченому права на захист і рівності учасників процесу набувають першочергового значення у визначенні необхідності участі сторін та інших суб'єктів кримінального процесу у судовому засіданні.

Слід звернути увагу і на інший аспект даного питання. Так, жоден із учасників процесу не має права розголошувати відомості, з якими він ознайомився у ході закритого (з підстав, передбачених у ст. 20 КПК України) судового розгляду справи. Тобто при закритому розгляді справи у суді гласність сторін (учасників процесу) не збігається із гласністю кримінального судочинства, не є її складовою частиною.

Таким чином, правильною видається позиція З.В.Макарової, і під гласністю кримінального судочинства слід розуміти тільки загальну (зовнішню) гласність. У будь-якому випадку гласність сторін не є елементом змісту засади гласності кримінального судочинства.

Видається, що специфічними ознаками гласності кримінального судочинства, які вирізняють її у сфері загальносоціальної гласності, є такі:

- відкритість власне судового розгляду кримінальних справ;

- наявність у громадян права знайомитися з ходом судового розгляду, отримувати інформацію про судовий розгляд справи з можливістю її подальшого розповсюдження;

- предметом гласності кримінального судочинства є інформація, яка безпосередньо пов’язана із реалізацією правових норм у сфері судочинства і характеризується процесуальною оформленістю, цілісністю і завершеністю при досудовому слідстві, а при судовому розгляді кримінальних справ – ще й повнотою та послідовністю;

- під гласністю кримінального процесу слід розуміти зовнішню гласність для всіх громадян;

- сприяння широкому обговоренню конкретних кримінальних справ та ходу їх судового розгляду і вирішення, формуванню громадської думки і підвищенню соціально-політичної активності громадян.

Врахування наведених ознак дає можливість визначити гласність кримінального судочинства як вид соціальної гласності, що полягає у відкритості судочинства, надає всім громадянам право безпосередньо знайомитися у доступній формі з його ходом, тобто отримувати з можливістю розповсюдження інформацію, яка безпосередньо пов’язана з реалізацією правових норм у сфері судочинства, характеризується процесуальною оформленістю, цілісністю і завершеністю при досудовому слідстві, а при судовому розгляді – ще й повнотою та послідовністю.

<< | >>
Источник: Король Володимир Володимирович. ЗАСАДА ГЛАСНОСТІ ТА ЇЇ ОБМЕЖЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ. Львів-2002. 2002

Еще по теме 1.1. Гласність кримінального судочинства як політико-правове явище та її предмет:

  1. Стаття 128. Цивільний позов у кримінальному провадженні
  2. Стаття 317. Матеріали кримінального провадження (кримінальна справа) та право на ознайомлення з ними
  3. Кримінальна відповідальність за фіктивне підприємництво: врахування факторів криміналізації та відповідність її принципам
  4. 1.3 Давність за кримінальним законодавством окремих зарубіжних країн
  5. 1.3 Соціальна обґрунтованість кримінальної відповідальності за незаконну міграцію
  6. Участь народу в кримінальному судочинстві в радянський період
  7. ЗМІСТ
  8. передмова
  9. РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ ЗАСАДИ ГЛАСНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА
  10. 1.1. Гласність кримінального судочинства як політико-правове явище та її предмет
  11. 1.2. Історичний розвиток засади гласності кримінального судочинства
  12. 1.3. Поняття засади гласності кримінального судочинства, її суть та значення
  13. РОЗДІЛ 2 ЗМІСТ ЗАСАДИ ГЛАСНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА
  14. 2.1. Відкритий судовий розгляд кримінальних справ та його повне фіксування технічними засобами