Забезпечення стандартів суддівської діяльності і поведінки

Коли діяльність і поведінка суддів не відповідають професійним стандартам, завдається шкода авторитету судової влади, стає сумнівним, а іноді й неможливим виконання покладеної на неї соціальної ролі – розв’язання юридично значущих справ у суспільстві та державі.

Взагалі засоби забезпечення трудової дисципліни передбачені ст.140 Кодексу законів про працю України, де відзначається, що трудова дисципліна забезпечується створенням необхідних організаційних і економічних умов для нормальної роботи, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохоченнями за сумлінну працю. У необхідних випадках, щодо окремих працівників, застосовуються заходи дисциплінарного впливу [30] ¹⁾. Очевидно, що зазначені норми Кодексу законів про працю України є загальними і притаманні всім категоріям працівників. Разом з тим, відносно деяких суб’єктів з особливим статусом (до них належать і судді), мають місце відмінності, як в засобах забезпечення дисципліни, так і в санкціях відповідальності – одного із засобів такого забезпечення.

В цьому зв’язку, на нашу думку, переконання не слід розглядати як самостійний метод забезпечення суддівської дисципліни. Адже «переконати» – означає змусити повірити чому-небудь чи змусити зробити що-небудь [1] ²⁾. Тому важко уявити ситуацію, коли суддю змушують повірити в необхідність здійснення діяльності відповідно до професійних стандартів, а так само поводитися дисципліновано. Якщо особа в наслідок певних причин вважає не сприйнятливими для себе суддівські стандарти або не усвідомлює, не розуміє їх глибокого змісту і значення для суддівської діяльності, не має твердого погляду (самостійного переконання) на необхідність ними керуватися, вона просто не може займати суддівську посаду.

Не треба говорити і про виховання, як самостійний метод забезпечення суддівської дисципліни. «Виховати» – це прищепити, вселити що-небудь, будь-кому. Друге значення – сформувати будь-чий характер шляхом систематичного впливу [1] ¹⁾. Постає питання: хто буде для судді вихователем, який вселяє і прищеплює необхідність додержання суддівських стандартів професійної діяльності і поведінки, а також як це виховання узгоджуватиметься із суддівською незалежністю – основним принципом діяльності суддів? Вважаємо, що виховання є кінцевою метою іншого засобу забезпечення суддівської дисципліни, а саме дисциплінарної відповідальності суддів. Саме в результаті її реалізації (можливості реалізації) і, як наслідок, перетерплювання (усвідомлення можливості перетерплювання) обмежень і позбавлень, порушнику (потенційному порушнику) прищеплюється переконання в необхідності недопущення порушень суддівської дисципліни.

Про виховання, як метод забезпечення дисципліни мова може йти у контексті підготовки майбутніх суддів. Успіх такого виховання визначається початковими етапами формування особистості ще до вступу до юридичного вищого навчального закладу, а також в процесі опанування професією судді. Тому важливо передбачити в учбових заняттях у вищих навчальних закладах курси вивчення проблем діяльності і поведінки суддів. При цьому процес вивчення філософських, етичних, правових аспектів суддівської діяльності не повинен зводитися лише до ознайомлення з правилами професійної поведінки. Особлива увага повинна приділятися саме усвідомленню соціальної ролі суддів, а відтак і специфіці деяких обмежень за їх посадами.

Нагальною є потреба у залученні студентів та слухачів до участі в роботі конференцій, семінарів з відповідної тематики; вивченні і узагальнені практики роботи кваліфікаційних комісій, органів суддівського самоврядування, обговоренні з суддями питань професійної діяльності і поведінки; ознайомленні із закордонним досвідом в цій сфері тощо.

У цьому сенсі стосовно суддів, на наш погляд, доцільніше вести мову про їх самовиховання.

У той же час між створенням, з одного боку, належних організаційних, матеріально-технічних умов, а з другого – дисциплінованою поведінкою суддів, якістю правосуддя, ефективністю судового захисту тих, хто звертається до суду, незаперечно існує тісний зв’язок. Такому взаємному зв’язку приділяється велика увага, насамперед міжнародним співтовариством.

Так, відповідно до п.7 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями Генеральної Асамблеї ООН 29 листопада і 13 грудня 1985 р., кожна держава зобов'язана виділяти достатні ресурси для того, щоб судова влада могла належним чином виконувати свої функції [11] ¹⁾. В рекомендації Комітету міністрів Ради Європи № R (94) 12 від 13 жовтня 1994 р. «Про незалежність, ефективність і роль суддів» з огляду на важливість забезпечення належного здійснення суддівських функцій урядам держав-членів рекомендовано вжити чи підсилити всі заходи, необхідні для підвищення ролі суддів і суддівського корпусу в цілому, зміцнити їх незалежність та ефективність, зокрема за допомогою додержання низки принципів. Крім інших передбачено принцип ІІІ (належні умови роботи), який реалізується за допомогою «прийому на роботу достатньої кількості суддів і організації відповідної підготовки», «забезпечення такого статусу і винагороди суддів, що були відповідні їх професійному авторитету і рівню відповідальності», забезпечення «належного допоміжного персоналу і устаткування, зокрема, для автоматизації діловодства і обробки даних для того, щоб судді могли ефективно і оперативно виконувати свої обов’язки», «вжиття відповідних заходів для передачі виконання несуддівських функцій іншим особам», «вжиття всіх необхідних заходів для забезпечення безпеки суддів, обов'язкова присутність охорони в приміщеннях судів чи надання поліцейського захисту суддям, які можуть стати чи є об’єктами серйозних погроз» [12] ¹⁾.

У п. 6 Європейської хартії про статус суддів (оплата праці, соціальне забезпечення) зазначається, що «рівень оплати повинен встановлюватися так, щоб захистити суддю від тиску, націленого на те, щоб вплинути на зміст його рішень і взагалі на його поведінку в суді, порушуючи, таким чином, його незалежність і неупередженість». Правове становище судді передбачає для нього «гарантію проти соціальних небезпек, пов'язаних із хворобою, доглядом за дитиною, інвалідністю, старістю і кончиною» [6; 7]²⁾.

Концепцією судово-правової реформи в Україні, схваленою Верховною Радою України, серед основних принципів реформування судової системи передбачена відповідальність нормативних актів з питань діяльності суддів і органів юстиції вимогам міжнародних угод, ратифікованим Україною [31] ³⁾.

Ряд фактично аналогічних положень міститься у Конституції і законодавстві України. Відповідно до ч.1 ст.130 Конституції України, п.3 ст.3 Закону України «Про статус суддів» держава забезпечує фінансування і належні умови для функціонування судів і діяльності суддів [2; 14] ¹⁾. Згідно з п.1 ст.123 Закону «Про судоустрій України» розмір заробітної плати (грошового забезпечення) судді повинен забезпечувати його фінансову незалежність [13] ²⁾. Крім того, створення необхідних організаційно-технічних, інформаційних умов для діяльності судів та належне матеріальне і соціальне забезпечення суддів з огляду на п.1 ст.11 Закону України «Про статус суддів» і п.7 ст.14 Закону «Про судоустрій України» є гарантією самостійності судів і незалежності суддів.

У цьому зв’язку необхідно звернути увагу на негативні явища, що мають місце, зокрема при фінансуванні судової системи. Забезпечення потреб на її утримання у 1996 р. складало 36, 7 % від необхідного рівня, у 1997 р. – 39,4 %, у 1998 р. – 55, 8 %, у 1999 р. – 58 %, у 2000 р. – 65,4 %, у 2001 р. – 60,5 % [32] ³⁾. Такий стан примусив Раду суддів звернутися до Рахункової палати Верховної Ради України з клопотанням щодо перевірки діяльності як Міністерства юстиції, так і Міністерства фінансів України.

До того ж покладення обов’язку забезпечення функціонування судових органів на Державну судову адміністрацію, яка є центральним органом виконавчої влади не є адекватним високому статусу судової влади та її місцю в системі владних інститутів України.

Відповідно до п.2 ст.127 Закону «Про судоустрій України» Голова Державної судової адміністрації України призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України в порядку, встановленому для призначення керівників центральних органів виконавчої влади, на підставі подання Прем’єр-міністра України, погодженого з Радою суддів України. Очевидно, що зміни в керівництві країни не повинні впливати на характер судової влади, її організуючий початок. Вона завжди має бути самостійною і незалежною від будь-яких політичний пристрастей, однак існуюче становище цьому не сприяє. Тому нагальною потребою є створення в рамках судової системи автономного органу, який би займався ресурсним і матеріально-технічним забезпеченням судів, а також організацією їх роботи. У той же час, позитивним слід визнати положення закону про необхідність погодження з Радою суддів України питань про призначення або звільнення з посади всіх посадових осіб Державної судової адміністрації.

Як було зазначено раніше, поряд зі створенням необхідних організаційних (підбір кадрів, які мають необхідні, схильні до суддівської роботи здібності, якості і знання; службове навантаження, що об’єктивно здійснюється; спеціалізація при розгляді справ [34] ¹⁾; наявність помічників судді [35] ²⁾ та ін.) і економічних умов (відповідний рівень заробітної плати, соціально-побутового забезпечення суддів; належне матеріально-технічне та інформаційне забезпечення судів) нормальна робота суддів забезпечується і заходами дисциплінарного впливу.

«Головний показник гарантованості забезпечення кожної процедурної дії, – слушно зауважує В.І. Шишкін, – полягає у невідворотній відповідальності посадової особи суду у разі невиконання нею або виконання неналежним чином своїх обов’язків, зазначених у нормах права або інших інструкціях, що регулюють сферу їхньої службової діяльності» [37] ¹⁾.

Один із американських дослідників, задаючись питанням про необхідність дисциплінарної відповідальності суддів, вважає, що до уваги мають братися такі основні аспекти: по-перше, наявність демократичної публічної відповідальності в широкому розумінні, тобто кожен, на кого поширюються владні повноваження, міг би здійснити контроль над тими, хто має цю владу; по-друге, забезпечення нейтральних принципів, а не особистих переваг суддів як мотив прийняття рішень у кожному окремому випадку; по-третє, гарантування відповідності суддів професійним стандартам поведінки [38] ²⁾.

«Цільова спрямованість дисциплінарної відповідальності, – слушно зауважує Г.А. Нестерова, – забезпечення функціонування державно-організованих колективів у заданих параметрах, обумовлених призначенням і умовами діяльності даних колективів» [39] ³⁾.

Отже, значення дисциплінарної відповідальності суддів полягає насамперед у забезпеченні відповідності їх діяльності і поведінки професійним стандартам (забезпеченні суддівської дисципліни та запобіганні її можливим порушенням). Впливаючи на суддів, чиї вчинки не відповідають професійним суддівським стандартам, відповідальність забезпечує їх додержання і, як наслідок, стає можливим здійснення правосуддя в порядку і на умовах, що встановлюються для даного виду діяльності. Іншими словами, вона буде здійснюватися особами, моральні якості яких відповідають таким, що передбачаються до носіїв судової влади, та в параметрах, визначених матеріальним і процесуальним законом.

У правовій літературі неодноразово зверталася увага на те, що дисциплінарна відповідальність є основним, найчастіше застосовуваним видом юридичної відповідальності, важливим як із практичної, так і з юридичної точок зору [40; 41; 42; 43] ¹⁾. Разом з тим цей вид юридичної відповідальності суддів не одержав достатньої теоретичної розробки і правової регламентації. Спеціальних досліджень сутності та механізму реалізації дисциплінарної відповідальності суддів немає.