1.3. Становлення та реформування місцевих загальних судів, як основної ланки системи правосуддя

В історичному ракурсі місцеві загальні суди незалежної України стали правонаступниками народних судів, які функціонували в СРСР в тому числі і на території УРСР. Їх перетворення із судів тоталітарної держави в місцеві загальні суди відбувалося на очах і при безпосередній участі автора, який свій шлях як професійного судді розпочав в 1990 році саме з посади голови народного суду.

Однак первинні судові ланки в Україні мають набагато глибші історичні корені. Відомий український історик та державний діяч професор М.Грушевський в підручнику “Ілюстрована історія України” виданому в Львові в 1913 році даючи загальну характеристику праву яке діяло на території України до прийняття християнства пише: «В старім праві нашім не було смертної кари на провиників, ані калічили за провину, відрубаючи руки, ріжучи уха, носи, як то робили по законам візантійським або старинним німецьким»[44]^[96].

З прийняттям християнства на території України з’являються церковні закони, які були систематизовані і стали відомі під назвою Устава Володимира. Серед іншого, Устав затверджує існування церковного суду, який мав карати за здійснення язичницьких обрядів, розглядав справи про

неосвячений церквою шлюб, розлучення, майнові спори, побиття батька або матері. Діяльність цього суду базувалася на нормах церковного права.

В підтвердження цього М.Грушевський продовжує: “Духовні потім, перейнявши разом з церковними книгами також і книги законів візантійських, пробували на грецький взірець і у нас завести кари на смерть та каліченніє, але не приймали того люде. Карали грошима, сажали до в’язниці, в найгіршім разі оддавали в неволю, щоб відробив працею своєю провину, але кров проливати, на життє чоловіка наставати не любили.”[44]^[97].

В Х ст. був створений збірник законів “Закон руський” – прототип “Руської правди”, на основі якого велося судочинство.

“Руська правда” Ярослава Мудрого продовжує регламентувати діяльність суду, тут досить добре простежується трансформація звичаїв у норми права, що в першу чергу стосувалося процесуального права.

Найвищою судовою установою Великого князівства Литовського був суд Великого князя або його довіреної особи. Поруч із судом князя існував і суд Ради. Також судові функції виконували намісники, а потім воєводи та старости.

Судебником 1468р. було узаконено одноособовий панський суд, тобто пан-шляхтич вершив суд над селянами. Існував також копний (народний) суд, діючий на основі звичаєвого права, до якого могли звертатися представники усіх станів населення.

За статутом 1566р. у кожному повітовому місті було створено три судові установи: земські (обиралися шляхтою), гродські (одноособові) і підкоморні суди. У містах з Магдебурзьким правом судові справи міщан розглядала судова колегія.

В період національно-визвольної війни було введено систему козацьких судів, які складалися з сільських, сотенних та полкових судів. Діяли ці суди на основі законів, прийнятих ще за польських королів та литовських князів.

Слід підкреслити велику роль звичаєвого права в Україні, так в Січі, вищою судовою установою був кошовий суд, який у своїх рішеннях виходив з норм звичаєвого права та здорового глузду.

Велика кількість джерел, у т.ч. “Пакти і Конституція прав і вільностей Запорізького Війська” Пилипа Орлика від 1710 р., “Інструкція судам” гетьмана Д. Апостола, свідчать, що судові органи в Україні XVII-XVIII ст. (зокрема, Запорозької Січі) були колегіальними. До складу суду входила “деяка кількість чесних персон” [7]^[98].

Судді зазвичай обиралися населенням безпосередньо на радах чи призначалися вищою владною структурою. Вважалося за правильне, що обраний суддя має бути “людиною гідною, заслуженою, непідозріливою, совісною, грамотною, в правах винахідливою, із законного подружнього народження, чесного поводження, в словах і справах постійною, не молодшою 25 і не старшою 75років” [7]^[99].

Важливе місце в становленні судочинства в Україні займає збірник від 1734 року “Права, за якими судиться малоросійський народ” [85]^[100]. Фактично це була перша спроба кодифікувати українське законодавство, яке діяло того часу на території України. Важливо відмітити, що вказаний збірник царським урядом було наказано перекласти на російську мову і видати як звод законів. Однак в 1756 році проект зводу було повернуто на доопрацювання гетьману Розумовському.

Звід законів “Права, за якими судиться малоросійський народ” складався із 30 розділів, які поділялися на 531 артикул і 1714 пунктів.

На жаль, цьому зводу законів не судилося бути прийнятим, так шовіністично налаштований великоросійський Сенат не зміг допустити, щоб було видано звод українських законів.

Після приєднання України до складу Російської імперії в Україні діяли загальноросійські джерела процесуального законодавства. Веденням слідства і виконанням вироків займалася поліція, вона ж була і судовим органом при розгляді незначних справ. Поміщики мали право чинити одноосібно суд над селянами.

У 1760р. була проведена судова реформа, яка поновлювала в Україні станову систему та відокремила судову владу від адміністративної. За цією реформою судді були виборними, найвищою інстанцією був Генеральний суд

У 1864р. було проведено судову реформу: станові суди скасовувалися і вводилися загальні судові установи, було введено інститут мирових суддів.

“Суд присяжних, що нею передбачався вводився поетапно на протязі 1867-1880 роках. Найперше він був введений в Харківському, Ізюмському та Сумському судах.” [105]^[101].

“Порядок розгляду і вирішення справ у судах дореволюційної України визначався Статутами цивільного та кримінального судочинства 1864 р., якими закріплювалися, зокрема, такі демократичні принципи цивільного процесуального права, як незалежність суду, незмінність суддів, участь у розгляді багатьох справ присяжних засідателів, гласність процесу, рівність сторін, диспозитивність” [116]^[102], – писав Малишев К.

В цей час в західноукраїнських землях діяла австрійська судова система, де верховна судова влада належала імператорові.

Після проголошення УНР Мала Рада за доповіддю секретаря Центральної Ради М. Єремієва затвердила запропонований Генеральним секретарством судових справ законопроект, відповідно до якого “суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки” [116]^[103].

Після проголошення незалежності України і відокремлення її від Росії постала потреба в організації судової інстанції для розгляду тих справ, які раніше направлялись до Правительствующего Сената. 8 листопада 1917 року на засіданні Генерального секретаріату було заслухано звіт генерального секретаря судових справ про розгляд на

найближчій сесії Центральної Ради законопроекту про створення Генерального суду Української Народної Республіки. Цей Закон було прийнято 2 грудня 1917 року.

Перше засідання Генерального суду відбулось 15 січня 1918 р., про що повідомив на засіданні дев’ятої сесії Центральної Ради генеральний суддя С. Шелухін з нагоди оприлюднення IV Універсалу, яким проголошувалося, що “однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу” [116]^[104].

Важливий крок на шляху формування на Україні власної судової системи Центральна Рада зробила 30 грудня 1917 р., того дня вона спеціальним Законом визнала “неправомочність Київської, Харківської й Новочеркаської судових палат”, які були вищими інстанціями для окружних судів, і ухвалила ще один Закон – “Про заведення апеляційних судів”. Повноваження та “внутрішня організація” нових апеляційних судів за деякими деталями майже не відрізнялись від попередніх судових палат, ліквідованих за “відчуженість і неприхильність до українського життя” [96]^[105].

Згідно із Законом Центральної ради від 17 грудня 1917 р. в УНР передбачались три апеляційні суди: Київський (для Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської і Подільської губерній), Харківський (для Харківської, Катеринославської губерній та Бердянського і Мелітопольського повітів Таврійської губернії) і Одеський

(для Херсонської губернії та Дніпровського повіту Таврійської губернії).

У березні 1918 р. було здійснено спробу розпочати реформування всієї судової системи відповідно до нового адміністративно-територіального поділу УНР, що виявилося в підготовці утопічного проекту Закону “Про організацію судів Республіки на землях”.

29 квітня 1918 року була прийнята Конституція УНР розділ VІІ якої мав назву: “Суд Української Народної Республіки” [212]^[106].

1 грудня 1918р. у м. Фастові Директорія ухвалила, що суд на території УНР провадиться іменем УНР, потім наприкінці місяця повідомила про свій намір скасувати Державний Сенат. Хоча, зрозуміло, громадянська війна й тут внесла свої корективи. 26 січня 1919 року Директорія затвердила закон про надзвичайні військові суди. За цим законом подібні суди діяли в місцевостях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій. Якщо взяти до уваги, що на підставі закону від 24 січня 1919 року на всій території УНР оголошувався воєнний стан, не лишиться сумнівів у тому, що “класичне” правосуддя відтіснялося на другий план.

Вироки, винесені надзвичайними військовими судами за спрощеною процедурою, не підлягали оскарженню й негайно виконувалися.

На відмінність від формування органів державної влади в УНР в УРСР в ході революції поряд з іншими владними структурами старого державного апарату в першу чергу було ліквідовано міліцію Тимчасового уряду, старий суд та прокуратуру, правоохоронні органи УНР. Замість них радянська влада організувала робітничо-селянську міліцію, надзвичайні комісії для боротьби з контрреволюцією, новий суд та інші органи захисту революційного режиму. Значною мірою це були структури тоталітарно-репресивної системи, що вже формувалася.

7 грудня 1917 року Радою Народних Комісарів був прийнятий Декрет “Про суд” [78]^[107].

Радянське судове будівництво посилюється у січні і на початку лютого 1918 р. В цей період воно не мало змоги спертися на радянське

законодавство внаслідок його незадовільного стану.

14 лютого 1919р. Раднарком УРСР видав “Декрет про суд” [104]^[108], яким скасував усі суди, організовані Центральною Радою, Гетьманщиною та Директорією. 20 лютого було затверджено Тимчасове положення про народні суди та революційні трибунали УРСР. Після видання “Декрету про суд” від 19 лютого 1919p. діяльність місцевих ревкомів та Рад по скасуванню усіх нерадянських судів і організації нових, радянських судів стала ще активнішою.

Крім того, судове будівництво здійснювалося на основі директив РКП(б) і КП(б), інструкції Народного комісаріату юстиції “Про судоустрій” [104]^[109].

У діяльності радянських судів на перший план висувалася їх роль як органів придушення опору класових противників. Тому в системі судів центральне місце належало революційним трибуналам. Тимчасове положення від 20 лютого 1919 p. запроваджувало революційні трибунали по одному на губернію. Число членів трибуналу встановлював губвиконком, але воно не могло бути меншим 15. Справи розглядалися у складі 5, а з березня 1920 p. – 3 членів трибуналу.

Основою судової реформи стала постанова ВЦВК від 16 грудня 1922р., якою було затверджено Положення про судоустрій УРСР [204]^[110].

Щодо судової системи України за часів Радянського Союзу, слід відмітити те, що вона не охоплювала весь об’єм справ, пов’язаних із засудженням (особливо до 50-х років). Йдеться про позасудові процеси щодо “ворогів народу”. Було створене Державне політичне управління, яке користувалося правом проведення позасудових репресій. Також слід відмітити так звані “трійки”, коли декілька партійних керівників вирішували справу щодо вчинків, що в той час кваліфікувалися як державні злочини.

Разом з тим судова система УРСР веде відлік своєї діяльності від 1923 р., коли відповідно до затвердженого Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Положення про судоустрій УРСР на території республіки було утворено єдину систему судових органів на чолі з Найвищим Судом УРСР, на який було покладено розгляд найскладніших справ. Він же був касаційною інстанцією для губернських (згодом – обласних) судів, здійснював судовий нагляд i управління [33]^[111].

24 жовтня 1924 р. ВЦВК СРСР було затверджено “Основи судоустрою Союзу i союзних республік” [78]^[112].

Слід відмітити що в Конституції України 1937 року в розділі ІХ “Суд і прокуратура”, зокрема в ст.102 було закріплено первинними судовими ланками народні суди [38]^[113].

В 1938 році Верховною Радою СРСР було прийнято Закон “Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік” [32]^[114].

Судова система i надалі зазнавала істотних змін, що відбивалося й на статусі народних судів. Істотно зросла їх роль після ліквідації у 1953 р. таких знарядь масових репресій, як трибунали військ МВС, а потім – i адміністративні органи, які незаконно привласнили функції правосуддя (“особлива нарада” при МВС СРСР i такі установи на місцях).

В 1958 році було прийнято “Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій в СРСР” [155]^[115].

30 червня 1960 року був прийнятий Закон “Про судоустрій Української РСР” яким були розширені повноваження народних судів [64]^[116].

У 1981 р. було ухвалено новий Закон “Про судоустрій Української РСР” [32]^[117], яким Верховний Суд було наділено правом законодавчої ініціативи.

Зрозуміло, діяльність судової системи в цілому i Верховного Суду України, зокрема, в ті часи була далекою від ідеальної, бо була породженням тоталітарної системи i діяла за правилами Радянського Союзу.

Після розпаду СРСР багато союзних правових актів втратили силу і на території України могли застосовуватися акти законодавства СРСР з питань, які не були врегульовані законодавством України, за умов, що вони не суперечать Конституції і законам України.

“Початок процесу створення в Україні дійсно незалежного суду було покладено прийняттям Верховною Радою України в липні 1990 року Декларації про державний суверенітет України з проголошенням у ній розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову” [21]^[118], – писав з цього приводу колишній голова Верховного Суду України В.Бойко.

Першим таким кроком направленим на побудову судової влади в УРСР явилася зміна порядку обрання суддів народних судів.

Роками відпрацьовані компартійним апаратом вибори суддів населенням у відповідності до адміністративно-територіального поділу

вже не могли створювати видимість “радянської демократії”.

Враховуючи політичну ситуацію в кінці 1989 року та на початку 1990 року під тиском демократично налаштованих національних сил

політичне керівництво розуміло, що продовження такого порядку обрання суддів в радянському суспільстві могло привести до того, що держава взагалі залишилася б без суддівського корпусу.

Вбачаючи в суддях лише представників каральних органів, а не захисників прав та свобод громадян населення на перших же неконтрольованих компартійним апаратом виборах не проголосувало за кандидатів у судді запропонованих тодішнім керівництвом. Інших реальних альтернативних кандидатур на суддівські посади не було і не тільки тому, що їх не пропускав компартійний апарат, але і в зв’язку з обмаллю висококваліфікованих юристів в Україні.

Чотири вищих учбових заклади, які готували юристів з вищою освітою: Київський, Одеський , Львівський державні університети та Харківський юридичний інститут, реально не могли забезпечити зростаючу потребу в юристах в Україні в період перших кроків демократизації суспільства.

Тому обрання суддів в 1990 році було віднесено до компетенції обласних рад та Верховної Ради України.

Однак, такий порядок наштовхнувся на не прогнозовані перешкоди, особливо в західних регіонах України де в основному депутатами обласних рад обиралися представники національно-демократичних сил, серед яких було багато тих, які були репресовані радянською судовою системою.

Траплялися курйози, так деякі депутати в недалекому минулому цими ж кандидатами в судді притягувалися до кримінальної або адміністративної відповідальності, а на даний час вони вирішували професійні долі цих суддів. Хоча необхідно відмітити до честі цих депутатів, вони в більшості свої особисті образи забували заради високої ідеї створення незалежної української держави і прекрасно розуміли, що при відсутності високопрофесійного суддівського корпусу таку державу створити неможливо.

З іншої сторони більшість обраних суддів отримали належний урок як можна стати заручниками політичної боротьби і не теоретично, а практично пізнали необхідність суддівської незалежності. Історія вчила всіх.

Другим важливим кроком направленим на незалежність судової системи були зміни внесенні до Конституції України Законами УРСР від 24 жовтня 1990 року та 19 червня 1991 року “Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української УРСР” і відповідності до яких судді не могли бути депутатами, а також членами політичних партій та рухів. Тобто були зроблені перші кроки до розмежування функцій судової, законодавчої та виконавчої влади в Україні.

В умовах становлення незалежної держави були прийняті важливі закони:

- “Про статус суддів” [69]^[119]

- “Про внесення змін і доповнень до Закону УРСР "Про судоустрій УРСР", Кримінально-процесуального та Цивільного кодексів УРСР” [32]^[120]

- “Про внесення доповнень і змін до Цивільного процесуального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо порядку розгляду судових справ”[33]^[121]

- “Про органи суддівського самоврядування” [37]^[122]

- “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” [213]^[123]

- “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв’язку із змінами в Законі УРСР “Про судоустрій УРСР” [37]^[124].

- “Про внесення змін до ст. 149 і 150 Конституції (Основного Закону) України” [37]^[125].

- “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” [73]^[126].

- “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України” [73]^[127].

- а також внесені зміни і доповнення до чинного законодавства, які спрямовані на захист осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності, судовий контроль за арештом та ін.

Логічним завершенням вищевказаного законодавчого процесу, яке остаточно закріпило правове становище місцевих загальних судів звичайно було прийняття Конституції України в 1996 році. Створення місцевих судів було закріплено на конституційному рівні і надалі їх становлення відбувалося у чіткій відповідності до норм основного закону.

В умовах становлення незалежної України та реального втілення принципу верховенства права виникає необхідність у проведенні радикальної судово-правової реформи як найважливішого інструменту побудови саме такого суспільства, яке визначене Конституцією.

Схвалена Верховною Радою в квітні 1992р. Концепція судово-правової реформи [99]^[128] була значним кроком в указаному напрямку. Вона передбачала три етапи становлення і реформування судової влади в Україні в цілому і місцевих загальних судів, як її суб’єктів зокрема:

Перший етап передбачав:

- розробку і затвердження Концепції судової реформи Верховною

Радою України, створення Комісії Верховної Ради України з судово-правової реформи, а в Міністерстві юстиції України – управління з цього питання;

- внесення змін і доповнень до Закону “Про судоустрій України”, Кримінально-процесуального та Цивільного процесуального кодексів України про одноособовий судовий розгляд кримінальних і цивільних страв, про судову перевірку законності арешту або утримання під арештом громадянина, про забезпечення підозрюваному і обвинуваченому права на захист;

- підготовку і прийняття Законів про Конституційний Суд України, конституційне судочинство, адвокатуру, про судоустрій і статус суддів, про нотаріат України, про акти громадянського стану, про судову експертизу;

- проведення інтенсивної роботи по підготовці з послідуючим прийняттям Кримінально-процесуального, Цивільного процесуального кодексів України, Кримінального, Цивільного кодексів України, Кодексу про адміністративні правопорушення, Кодексу законів про працю, Господарського (торгового) кодексу України.

- розробку Положення про кваліфікаційні колегії, кваліфікаційну атестацію, кваліфікаційні класи суддів і класні чини спеціалістів судів України, Положення про конференції суддів, їх відкликання і дострокове звільнення;

- затвердження окремим розділом в державному бюджеті України асигнування та фінансове, матеріально-технічне та житлово-побутове забезпечення судів, правоохоронних органів, установ юстиції і їх працівників;

- розробку нормативних актів з питань оптимального навантаження суддів, слідчих та інших працівників правоохоронних органів, їх матеріально-технічне забезпечення і розміщення (підготовка типових проектів приміщень, раціонального порядку діловодства з використанням сучасних науково-технічних засобів);

- підготовчу роботу по створенню судової міліції;

- розробку і прийняття законодавчих актів по створенню Слідчого Комітету, програми його матеріально-технічного забезпечення;

- введення посад суддів по адміністративних справах в районних (міських) судах, створення судових колегій по адміністративних справах у Верховному Суді України, Верховному Суді Республіки Крим, обласних судах і Київському міському суді;

- створення міжрайонних (окружних) судів;

- організацію при Верховній Раді України Центру наукового забезпечення законотворчої роботи, а на подальшому етапі - Інституту законодавства і правової реформи;

- створення апеляційних колегій при Верховному Суді України, Верховному Суді Республіки Крим, обласних судах і Київському міському суді.

Другий етап передбачав:

- запровадження організаційних структур з спеціалізації здійснення правосуддя в Україні. Створення адміністративних судів, судів по розгляду сімейних справ, в справах неповнолітніх;

- завершення формування основ фінансування і матеріально-технічної бази, перехід на комп’ютерні системи ведення кодифікації правових актів, які регулюють судову діяльність;

- створення Вищого апеляційного суду України; – завершення створення Слідчого Комітету і Інституту законодавства і правової реформи.

Третій етап передбачає:

- вивчення і узагальнення ефективності судово-правової реформи;

- внесення змін і доповнень в чинне законодавство по вдосконаленню діяльності судової влади; – прийняття законодавчих актів про дальше удосконалення законодавства з питань організації і діяльності судів, органів розслідування, прокуратури, юстиції, адвокатури;

- проведення подальшої роботи по спеціалізації судів;

- реалізацію наукових програм по удосконаленню судово-правової реформи [99]^[129].

В перші роки її реалізації були прийняті важливі закони (“Про статус суддів”, “Про судоустрій” та ін.) та внесені зміни та доповнення до чинного законодавства, які спрямовані на захист осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності, судовий контроль за арештом та ін.

10 грудня 1994р. розпорядженням Президента було утворено Комісію з розробки Концепції судово-правової реформи в Україні [213]^[130] та зобов’язано цю комісію до 28 лютого 1995 року подати проект Концепції. Потім іншим розпорядженням від 22 листопада 1995р. було утворено комісію для доопрацювання концепції та строк її подання перенесено на 1 березня 1996р. [214]^[131]. В 1995 році реформа загальмувала і набула вузько відомчого характеру. Одним з головних факторів такого перебігу подій стала відсутність фінансування реформи. Прикладом того є той факт, що проект нової Концепції судово-правової реформи в Україні [99]^[132] так і залишився лише проектом не ставши новим програмним судової реформи.

Указом Президента України № 1128/97 від 8 жовтня 1997 року було створено Координаційну раду з питань судово-правової реформи, [215]^[133] основним завданням якої була знову ж таки розробка Концепції; у Верховній Раді було створено постійну Комісію з питань правової політики і судово-правової реформи.

З прийняттям нових законів та під дією інших факторів виникла необхідність розробки нової концепції.

“Досвід попередніх етапів судово-правової реформи свідчить, що пропозиції суддівського співтовариства практично не враховані при прийнятті законодавства про судоустрій” [24]^[134] – цілком справедливо зауважує В. Бринцев.

Не дивлячись на ці заходи, Україна досі не має відповідного дійсності офіційного програмного документа щодо подальшого розвитку та реформування судової системи, який відповідала би вимогам сьогодення.

Ми бачимо, що реформувати судову систему і судочинство – це далеко непроста і швидкоплинна в часі справа, тим більше, з огляду на ті економічні і політичні процеси, які нині відбуваються. Але все ж орієнтири визначені в Конституції України і поступово втілюються в життя і в цьому сенсі, як вірно зауважив Ківалов С.В. – “Одним із найважливіших напрямів судової реформи, безумовно, є перебудова судової системи.” [83]^[135].

Вимога реформування та зміцнення судової системи міститься в документах, що передбачають умови вступу України в ЄС. Важливим кроком у цьому напрямку безперечно є прийняття Верховною Радою України Закону України “Про судоустрій України” 7 лютого 2002 року. [71]^[136].

Але незважаючи на позитивну роль названого закону, за висновками експертів Ради Європи, ряд його положень не відповідають європейським стандартам як в частині побудови системи судів, так і організації судової влади, елементи яких дублюють одне одного, є нечіткими, занадто складними, розпорошеними по вертикалі і горизонталі, непрозорими і тому потребують вдосконалення.

На нашу думку, зокрема, не відповідає європейським стандартам чотирьохрівнева система судів; спірним являється окреме функціонування господарських судів при розгляді справ аналогічної категорії місцевими міжгалузевими судами, а також доцільність створення Апеляційного суду України при наявності апеляційних судів областей.

Питання правового визначення організації та діяльності судової системи в цілому і її органів ще потребує глибокого наукового аналізу та оцінки, а тому ми вважаємо передчасною констатацію успіхів вітчизняної правотворчості у цій сфері.

Зокрема, незрозумілим є захоплення судді Верховного Суду України Карпечкіна П. – “Так звана “мала судова реформа 26 червня 2001 р., коли Верховна Рада України внесла концептуальні зміни до Закону України від 5.06.1981 р. “Про судоустрій України” стала першим, але рішучим кроком щодо приведення національної судової системи у відповідність з чинною Конституцією України та найкращими взірцями моделей судоустрою в демократичних країнах світу.” [80]^[137].

Про яке порівняння структури судової системи України з “кращими взірцями моделей судоустрою в демократичних країнах світу” можна говорити? Для цього слід лише візуально порівняти схеми судоустрою України із схемами судоустрою США, Великобританії, Данії, Японії, Італії і можна зрозуміти, якого “монстра судової системи” ми намагаємося створити.

Досить чітко і вдало визначив завдання судової реформи Голова Верховного Суду України В.Т. Маляренко : “Судова реформа повинна забезпечити, щоб:

1) у суді був освічений, високоморальний, сумлінний і добросовісний суддя, який неупереджено приймав законні й обґрунтовані рішення, рішення у передбачені законом строки відповідно до встановленої законом процедури;

2) суддя, працівник суду, учасник процесу і кожна людина, яка має справу із судом, перебували у суді в умовах які не ображають і не принижують людину та її гідність;

3) кожна судова помилка, якщо її було допущено, могла бути виправленою;

4) кожна людина мала доступ до правосуддя і знала, що за будь-яких обставин її права, свободи і законні інтереси в суді будуть захищені.” [119]^[138].

Судова система повинна бути проста, зрозуміла, доступна та ефективна, вона повинна служити оптимальному розгляду справ в судах всіх інстанцій. Про те, складається враження, що судова система в Україні у відповідності до нового закону “Про судоустрій України “ була створена під певних судових посадовців, а не для здійснення ефективного правосуддя.

Яскравим тому підтвердженням явилося прийняття Конституційним Судом України 11 грудня 2003 року рішення і визнано неконституційним утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України .

Крім того із сьогоднішньої Концепції судово-правової реформи ми не бачимо чіткої моделі структури органів судової влади в Україні.

На сьогодні в Україні у відповідності до побудованої судової системи створено загальні міжгалузеві суди і спеціалізовані – господарські та адміністративні суди, однак останні перебувають в стадії становлення.

Тому основними завданнями судової реформи на найближчий час є приведення чинного законодавства у відповідність до Конституції, прийняття нових законів в яких повинні бути реалізовані всі конституційні норми (про апеляційний суд, про суд присяжних, про утво-

рення спеціалізованих судів та ін.); налагодження фінансування діяльності судових органів та ін.

“За роки дії Конституції України судді починають розуміти, що справжня незалежність судової влади починається із застосування у процесі судочинства принципу верховенства права, який не може бути ототожнений з принципом верховенства закону як сліпої, механічної, покори нормативно оформленим приписам державної влади” [198]^[139], – наголошував В. Стефанюк.

Хоча сьогодні ми можемо відмітити, що судова реформа, незважаючи на ряд об’єктивних та суб’єктивних причин, важко, але все-таки рухається в напрямку демократизації судової системи в Україні.

Правова преса п’ять років перехідного періоду була заповнена пропозиціями і міркуваннями юридичних авторитетів про можливі шляхи проведення судової реформи. Сьогодні, коли реформа втілюється на практиці , в суддів виникають певні проблеми.

Першим негативним явищем проведення судової реформи був її початок, коли з 29 червня 2001 року по день публікації відповідних законів

суди та правоохоронні органи були розгублені, не знали як їм чинити. Цей

незначний правовий курйоз наштовхує на серйозні роздуми. За свій 25-річний юридичний стаж автор не пам’ятає нічого подібного в правовому полі держави.

Слід нагадати, що її проведення чекали не тільки українці, а ряд міжнародних організацій.

Нашому парламенту, як студенту-заочнику, не вистачає завжди однієї ночі. Так було з прийняттям Конституції України, так сталося з прийняттям пакетів змін до законів направлених на судову реформу прийнятих Верховною Радою України 21 червня 2001 року, це зокрема:

1. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України.

2. Закон України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України”.

3. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про статус суддів.”

4. Закон України “ Про внесення змін до Закону України “Про органи суддівського самоврядування.”

5. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України”.

6. Закон України “Про внесення змін до законів України “Про міліцію”, “Про попереднє ув’язнення”, “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі”.

7. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про арбітражний суд”.

8. Закон України “Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України.”

9. Закон України “Про внесення змін до ЦПК України” [72]^[140].

Прийнятий попереднім парламентом, під занавіс своєї діяльності Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року , явився логічним завершенням другого етапу судової реформи.

Десять років точилися розмови і дебати, а результат – прийнятті поспіхом закони про реформування судової влади. І нікого не цікавив той факт, чи готові суди до прийнятих змін. Перехідні положення Конституції 29 червня 2001 року закінчилися. А судді до 10 липня 2001 року і в очі не бачили змін до законів. Після ознайомлення з пакетом прийнятих парламентом законів, що регулюють судову реформу складається враження про її половинчастий характер.

В першу чергу це відсутність будь-яких змін в галузі адміністративного судочинства. Навіть при поверховому аналізі видно, що проекти прийнятих змін до законів готувалися з урахуванням створення адміністративних судів, однак суди не створено, а зміни до законів не були скориговані.

Також прикладом повного ігнорування законодавцем напрацювань юридичної науки є те, що за головою апеляційного суду залишається право вносити протести на постанови по адміністративних справах, хоча ця функція не властива апеляційній інстанції.

“Нині дискутуються питання про збереження господарських судів як окремої ланки судів загальної юрисдикції. Але вони виникли не внаслідок спеціалізації, а як трансформація фактично несудових органів – арбітражних комісій” [114]^[141], – зауважує Макаренко Г.

На думку автора слід реформувати господарські суди у цивільні з

передачею їм всього цивільного судочинства. Автор в травні 1998 року проходив стажування в цивільному суді м. Базеля Швейцарської Конфедерації, мав змогу на практиці переконатися у раціональності такого поєднання. Разом з цивільними спорами швейцарських банків вирішуються й інші цивільно-правові спори, де стороною є фізична особа.

В підтвердження низької ефективності прийнятого 7 лютого 2002 року нового Закону України “Про судоустрій України” є думка одного із ініціаторів реформи М. Хандуріна:

“Фактично новий закон “Про судоустрій України”, який передбачав реформування судової влади, тільки поглибив її кризу. На кінець 2002 року в українських судах залишилася нерозглянута кожна шоста цивільна справа і кожна п’ята кримінальна справи, у Верховному Суді – кілька тисяч справ.” [218]^[142].

Практика також підтверджує, що значний ріст поступлення в суди цивільних справ був породжений позовами про невиплату заробітної плати, стягнення оплати за комунальні послуги, телефон, електроенергію, тобто вказані справи не становлять особливої складності і судді могли розглянути такі позови не менше як 20 справ в день. Тобто дане збільшення не може явитися вагомою причиною такого залишку нерозглянутих справ.

Адже саме внаслідок неналежного реформування судової системи ми маємо такі плачевні результати.

З цього приводу ми пропонуємо наступну трьохступеневу схему судової системи в Україні, яка на його думку є проста, доступна, зрозуміла і ефективна, а також відповідає європейським стандартам. (Див. додаток №2).

Із сьогоднішньої Концепції судово-правової реформи ми не бачимо чіткої моделі структури органів судової влади в Україні.

Разом з тим це знаходиться в прямому причинному зв’язку з проведенням адміністративно-територіальної реформи: “Лише після вирішення питань адміністративно-територіального устрою можна приступити до розроблення пропозицій щодо структури судових органів. Світовій практиці відомі два основні підходи. Перший – кожна адміністративно територіальна одиниця має свій відповідний судовий орган. І другий /більш теоретичний/, коли структура судових органів не повинна збігатися з адміністративно-територіальним устроєм в державі.”

[24]^[143] – зауважує Бринцев В.

Важливим підтвердженням того, що Закон України “Про

судоустрій України” прийнятий 7 лютого 2002 року є невдалим, являється той факт, що народними депутатами Кармазіним Ю.А. та Потебенько М.О. 19 грудня 2003 року внесено на розгляд Верховної Ради України проект нового Закону України “Про судоустрій України”.

Глобальною проблемою як діючого Закону “Про судоустрій України” так і проекту є відсутність будь-якого реформування в низових судових ланках – місцевих міжгалузевих судах. Це свідчить про те що і діючий закон і проект фактично відірвані від реального стану справ в судочинстві. Причиною такого стану справ є те що черговий етап судово-правової реформи розпочинається як завжди з верхів і він як свідчить досвід до низових судових ланок практично не доходить.

З цього приводу автором проведено цікавий аналіз розгляду справ судами по даних опублікованих у “Віснику Верховного Суду України” №1 за 2003 рік та Інформаційному звіті Міністерства юстиції України про діяльність у 1996 році [12]^[144].

Так станом на 1 січня 1997 року у системі загальних судів України працювали 4898 штатних судді. Залишок нерозглянутих кримінальних справ склав 1500, а цивільних справ 2493.

А вже станом на 1 січня 2003 року у системі загальних судів працювало 6442 суддів, в т.ч.4550 в місцевих загальних судах, майже на 1500 суддів більше. Однак залишок нерозглянутих кримінальних справ склав 53000, а цивільних 241700 справ.

Вказані цифри як ніхто інший конкретно говорять про низьку ефективність проведення реформи судової системи і судової влади в цілому. Тобто ми бачимо дивну тенденцію – із збільшенням кількості суддів на 1/3 залишок нерозглянутих кримінальних справ збільшився майже в 30 разів, а цивільних в 100 разів!

Якщо про дані факти говорити не сухою мовою цифр, а речі називати своїми іменами, це так звана волокита і тяганина при розгляді судових справ, це поламані людські долі і життєві трагедії в підвішеному стані.

Більше того, як підтверджує практичний досвід автора на посаді голови місцевого суду в залишку як правило залишаються складні справи, до вирішення яких необхідно підходити досить скрупульозно.

Практика також підтверджує, що значний ріст надходження в суди цивільних справ в 1996-2002 роках був породжений позовами про невиплату заробітної плати, стягнення оплати за комунальні послуги, телефон, електроенергію, тобто вказані справи не становлять особливої складності.

Разом з тим ввести спеціалізацію серед суддів місцевих міжгалузевих судів, як запропоновано в проекті не проблематично і голови місцевих судів на свій страх і риск фактично це вже роблять не чекаючи закону, тому що такі умови диктує саме життя. А в нас як правило законотворчість чомусь завжди відстає від реального життя.

Однак як буде на практиці виглядати робота такого місцевого суду коли над ним буде стояти аж три Вищі /цивільний, кримінальний та адміністративний/ суди і кожен із своїми вимогам уявити важко. Це щось нагадує відому байку про лебедя, рака та щуку.

Автори проекту таким чином намагаються схрестити принципи спеціалізації і територіальності у формуванні судової системи, що є недопустимим.

Наступною проблемою в організації діяльності судової влади в проекті як і діючому законі яка не досить вдало вирішена це призначення суддів на адміністративні посади, організація роботи голів судів. Фактично цій проблемі в проекті не надано належної уваги.

Зокрема ст. 30 проекту Закону України “Про судоустрій України” за редакцією вищевказаних народних депутатів передбачає:

Голова місцевого суду поряд із здійсненням повноважень судді:

1) організує роботу суддів без втручання у здійснення ними правосуддя;

2) визначає обов’язки заступника голови суду;

3) погоджує призначення на посаду начальника канцелярії суду;

4) здійснює нагляд за роботою канцелярії суду;

5) погоджує штатний розпис канцелярії суду і кошторис витрат на утримання суду;

6) здійснює інші повноваження, надані йому законом.

Тобто прослідковується дивна тенденція – звести до найнижчого мінімуму права голови місцевого суду, так як вони в проекті звужені навіть порівняно з ст.24 діючого Закону.

Слід відмітити, що Указом Президента України від 26 січня 2004 року №98/2004 ”Про новий склад Ради з питань реформування судової системи України” затверджено новий склад Ради з питань реформування судової системи України.

Не завершивши дану Концепцію судово-правової реформи розроблену в 1992 році, Комітет Верховної Ради з питань правової політики, Центр політико-правових реформ за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” та Німецького фонду міжнародного правового співробітництва, щоб стимулювати процеси судової реформи, розробили “Концепцію розвитку систем правосуддя в Україні на 2004-2014 роки”, що стосується системи судів, то тут, як наголошують автори Концепції, відособленими один від одного можуть бути лише три суди: кримінальні, цивільні та адміністративні.” [114]^[145].

Це в повній мірі стосується місцевих загальних судів, тобто незважаючи на значні фінансові затрати доцільно іти шляхом спеціалізації

судів і в цій ситуації головне не допустити симбіозу принципів спеціалізації і територіальності, що намагалися зробити автори попередньої Концепції, невтішні результати якої ми бачимо на практиці.