1.2.1. Дисциплінарна відповідальність суддів – вид юридичної відповідальності.

До окремих аспектів проблеми дисциплінарної відповідальності суддів у своїх роботах зверталися Ю.С. Адушкін, Т.Г. Морщакова, В.В. Бойцова, Л.В. Бойцова, О. Марков, І.А.Картузова, В.А.

Останнім часом на сторінках періодичних видань (переважно російських) про проблему дисциплінарної відповідальності суддів йшлося переважно лише в контексті недоцільності притягнення суддів до даного виду юридичної відповідальності [53; 54; 55] ³⁾.

Таким чином, природа і механізм цього виду юридичної відповідальності залишаються недослідженими в юридичній науці. З огляду на це видається необхідним висвітлення низки питань, що певною мірою сприятиме з’ясуванню сутності дисциплінарної відповідальності суддів. Це насамперед, зміст і напрямок впливу дисциплінарної відповідальності як виду юридичної відповідальності; доцільність притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; особливості статусу суб'єктів дисциплінарної влади.

Загальновизнано, що дисциплінарна відповідальність є самостійним видом юридичної відповідальності [56; 57; 43] ¹⁾. У свою чергу юридична відповідальність є видом відповідальності соціальної [58; 59; 60; 61] ²⁾.

Дослідженню юридичної відповідальності присвячено низку робіт, однак її загальновизнану концепцію ще не розроблено [62; 57; 58; 63; 64; 65; 66] ³⁾. Таке становище, на наш погляд, пояснюється складністю самої проблеми, обумовленої широкою галузевою специфікою у вивченні цієї правової категорії, а відтак, неоднозначним підходом до її дослідження.

В цілому на теперішній час визначилися два основних підходи до дослідження питань відповідальності. Перший підхід припускає традиційне поєднання категорії правової відповідальності з правопорушенням, тобто відповідальність за дію (бездіяльність), виражену в порушенні правових норм (негативна, ретроспективна відповідальність) [67; 62; 68] ¹⁾.

Прагнення розглядати юридичну відповідальність з широких позицій, під впливом філолофсько-етичних вчень, у середині 60-х років минулого століття породило другий підхід до дослідження, при якому юридична відповідальність розглядається не тільки в ретроспективному, а й у проспективному, позитивному аспекті [69; 59; 65] ²⁾. На думку прихильників такого підходу, крім юридичної відповідальності за правопорушення в нерозривному зв’язку з нею існує правова позитивна відповідальність, заснована на усвідомленні обов’язку вчиняти дії, що відповідають природі суспільного ладу [70] ³⁾. Така позитивна юридична відповідальність є усвідомленням і відтворенням особистістю у своїй поведінці необхідності виконання обов’язку.

Серед учених, що розглядають відповідальність у двох аспектах, немає єдності як у розумінні самої сутності проспективної відповідальності, так і в інших, пов’язаних з нею питаннях [65] ⁴⁾. До того ж говорити про відповідальність за правильну, сумлінну, правомірну поведінку в юридичному сенсі навряд чи слушно і корисно. Відповідно до зазначеної концепції ця відповідальність розбухає до неймовірних і непотрібних розмірів, як обґрунтовано пише В.К. Бабаєв [71] ⁵⁾. Крім того, поняття правової позитивної відповідальності тим чи іншим чином пов’язане з припущенням, що правом регулюється не тільки поведінка, а й внутрішній, духовний світ людини [70] ¹⁾.

Традиційним і найбільш поширеним є трактування правової відповідальності як заходу державного примусу, реакції на вчинене правопорушення. «Відповідальність, – вважали О.С. Іоффе і М.Д. Шаргородський, – повинна виражатися у певних негативних наслідках для правопорушника в порівнянні з тим станом, в якому він перебував до скоєння правопорушення» [67] ²⁾. Аналогічну думку висловили й інші учені[72; 68] ³⁾.

За своїм безпосереднім вираженням юридична відповідальність – це перетерпівання, яке полягає в тому, що для правопорушника настають відомі штрафні негативні наслідки – позбавлення особистого, майнового чи організаційного характеру, наслідки, які він повинен «приймати», «погоджувати» з ними свою поведінку [73] ⁴⁾.

Ю.А. Денисов під юридичною відповідальністю розуміє застосування до правопорушника передбаченого санкцією правової норми примусового заходу [64] ³⁾.

Схожої думки додержується й А.І. Бобилєв, який сутність юридичної відповідальності вбачає у тому, що вона є застосуванням до правопорушника передбачених санкцією юридичної норми примусових заходів, що виражаються у формі позбавлень особистого, організаційного чи майнового характеру [61] ⁴⁾.

Існують й інші, менш поширені в літературі погляди на поняття ретроспективної юридичної відповідальності. Так, В.М. Горшеньов [75; 76] ⁵⁾ і В.В.

В.А. Тархов визначає юридичну відповідальність як урегульований правом обов’язок дати звіт у своїх діях [78] ²⁾.

І цей підхід був підданий критиці. О.­Е. Лейст відзначає, що поширення «семантичного» визначення відповідальності привело до того, що в дослідженнях про неї нерідко стверджується, начебто притягнутий до відповідальності «зобов'язаний відповідати». Це твердження істотно суперечить принципам юридичної відповідальності в суспільстві [63] ³⁾.

На думку Ю.­ А. Денисова, обов'язок відзвітуватися перед державою за вчинене є компонентом відповідальності, але ж ніяк не її сутністю. Зокрема він відзначає: «…В.А. Тархов позбавляє себе можливості осягти її сутність, тому що робить крок убік розчинення юридичної відповідальності в інших видах соціальної відповідальності» [64] ⁴⁾.

Відповідальність в юридичному сенсі завжди означає невигідні наслідки винного порушення чинних правових норм, пише Д.О. Гавриленко. Ці наслідки виступають у вигляді заподіяння від імені держави певного позбавлення порушнику [79] ⁵⁾.

Ми поділяємо точку зору тих учених, які під юридичною відповідальністю розуміють обов’язок особи, яка скоїла правопорушення перетерплювати заходи примусу (а так і саме претерплювання), що виражається в обмеженнях (позбавленнях) особистого, організаційного чи майнового характеру [73; 58; 80; 66] ¹⁾.

При цьому необхідно виділити такі сутнісні ознаки юридичної відповідальності:

· Юридична відповідальність поєднана з осудом від імені держави особи, яка притягується до відповідальності.

· Юридична відповідальність – це перетерплювання державного примусу, що виражається в правових обтяженнях.

· Юридична відповідальність має своїм наслідком тягар обмеження порушників у матеріально-правовому, організаційному чи особистому порядку.

· Юридична відповідальність нормативно регламентована (закріплена в нормах права), здійснюється через юридичні механізми (застосування права) у процесуальних формах.

Отже, дисциплінарна відповідальність суддів, як й інша юридична відповідальність, як правове явище, є процесом впливу, з одного боку, на особу яка скоїла правопорушення, а з іншого – на потенційного правопорушника. Це наочно прослідковується з огляду на наступне: по-перше, вплив з боку держави виражається в тому, що в нормативних актах (Законі України «Про статус суддів», процесуальному законодавстві та ін.) знаходять своє відображення професійні стандарти суддівської діяльності і поведінки (виражені в службових обов’язках та вимогах, що ставляться до судді). Їх порушення у деяких випадках, буде підставою дисциплінарної відповідальності. В ст.32 Закону України «Про статус суддів» міститься перелік видів дисциплінарних стягнень, тобто несприятливих наслідків, що настають у випадках вчинення суддями дисциплінарних проступків [14] ²⁾. Держава тим самим встановлює ступінь негативної оцінки дії (бездіяльності), яка визнається проступком, і ті позбавлення, що перетерплюватиме порушник. Іншими словами, сама наявність законодавчого закріплення дисциплінарної відповідальності (підстав виникнення, видів дисциплінарних стягнень) впливає на формування мотивів поведінки, стримуючих від порушень.

По-друге, застосування до судді заходу дисциплінарного впливу, що виражається у визначених позбавленнях, і його сприйнятті порушником як наслідку скоєного ним. У цьому разі відповідальність є індивідуальною і конкретною, забезпечується державним примусом, і виражає ступінь негативної оцінки з боку держави не тільки проступку, а й особи судді, який допустив порушення.

Відповідальність спрямована на те, щоб забезпечити попередження (превенцію) можливості скоєння нових правопорушень. Застосування заходів державно-примусового впливу до особи «настроює» її проти нових правопорушень (приватна превенція). Можливість застосування заходів державно-примусового впливу сприяє виробленню в інших осіб мотивів до додержання юридичних норм (загальна превенція) [73] ¹⁾.

Г.Н. Вєтрова виділяє державний і особистісний аспекти правового примусу. Примус у першому аспекті розглядається як спосіб гарантування юридичних обов’язків з боку держави, а в другому – примус являє собою перетерпівання особистістю обмежень, позбавлень [59] ²⁾.

Говорячи про доцільність притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, відзначимо, що чинне законодавство України (закони «Про статус суддів», «Про Вищу раду юстиції» передбачає можливість її (відповідальності) реалізації [14; 81] ³⁾. Більш того, у зв’язку з прийняттям Закону «Про судоустрій України» і скасуванням Закону України «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України» [13; 82] ¹⁾ цей правовий інститут було залишено. Таким чином законодавець відобразив свою позицію щодо розуміння даної проблеми.

При цьому питання про доцільність притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності все-таки залишається спірним. Особливо гостро воно піднімалося в ближньому зарубіжжі (Російська Федерація), найчастіше останнім часом. Прикладом можуть служити дискусії як на сторінках періодичних наукових видань, науково-практичних конференціях [25; 50; 83; 45; 53; 54; 55; 84] ²⁾, так і в парламенті під час обговорення з лідерами фракцій нижньої палати пакетів законопроектів з судової реформи, запропонованих Президентом РФ. З концепцією, яку запропонував Президент РФ, депутати були згодні, однак сумніви викликали два питання, одне із яких – необхідність уведення дисциплінарної відповідальності суддів[85]³⁾.

Така ситуація виникла у зв’язку з тим, що до внесення 15 грудня 2001 р. змін у п.2 ст.16 Закону РФ «Про статус суддів у Російській Федерації» [86] ⁴⁾ існувала заборона на притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, оскільки колишня редакція даного Закону передбачала що у випадку скоєння вчинку, який порочить честь і гідність судді, або такого, що принижує авторитет судової влади, повноваження судді припиняються (п.п.9 п.1 ст.14).

Супротивники введення дисциплінарної відповідальності суддів, зокрема В.В. Єршов, обґрунтовуючи свою позицію, вказують, що при такому законодавчому закріпленні підстав відповідальності, як порушення законності при розгляді судових справ, службової дисципліни, вчинення проступку, що порочить честь і гідність судді, відповідним органам надаються по суті безмежні можливості щодо притягнення судді до відповідальності за кожне (навіть незначне) порушення законодавства. Адже закон може дозволити розправу з неугодним, принциповим суддею в будь-який момент і за найнікчемнішим приводом [87] ¹⁾. Аналогічної думки додержується В.М. Савицький, з огляду на загрозу застосування дисциплінарної відповідальності до тих, кого вважатимуть необережними [88; 89] ²⁾.

Вважаємо, що така підстава для припинення суддівських повноважень, як вчинення проступку, який порочить честь і гідність судді або принижує авторитет судової влади, – є ще більш неконкретним.

На думку М.С. Палєєва, суддя, який уособлює вищу справедливість, не дозволить (тут і далі виділено нами. – С.П.) собі такого роду порушення. Ця позиція, на наш погляд, явно не відповідає дійсності. На сьогоднішній день практика роботи кваліфікаційних колегій суддів, повідомлення в різних засобах масової інформації, дані соціологічних опитувань свідчать про зворотне [90] ³⁾. Якщо все-таки порушення вчиниться, продовжує далі М.С. Палєєв, то унікальна роль судді в суспільстві і державі дає підставу зневажити цими прикрими ексцесами заради збереження ролі судової діяльності, авторитету судової влади [88] ¹⁾. У цьому разі виникає питання: чим зневажити у випадках винного порушення законодавства з боку судді – правом громадян на справедливий або неупереджений судовий розгляд? На наш погляд, відсутність відповідного реагування з боку уповноваженого органу, до якого, до речі, входять судді, ще більш підриватиме авторитет судової влади, в той час як оперативне реагування професійної корпорації на допущені порушення створює у громадян думку, що суддівський корпус піклується про свій авторитет.

В.А. Ржевський, Н.М. Чепурнова звертають увагу на те, що практика роботи дисциплінарних колегій, які раніше існували, та аналіз справ, що розглядалися ними, свідчать про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності за прийняті ними рішення, з якими не погоджувалися вищі інстанції, при встановленні неправильної кваліфікації чи при неповному і невсебічному дослідженні обставин справи [91] ²⁾.

З цього приводу необхідно зазначити, що таке становище пояснюється в тому числі й тим, що положення про дисциплінарну відповідальність суддів, які діяли раніше, не містили норму, котра б гарантувала свободу суддівського переконання, тобто таку, що припускала неможливість притягнення до відповідальності за виражену суддею правову позицію з розглянутої справи [92; 93] ³⁾. Чинний Закон України «Про статус суддів» таку норму містить (ч.2 ст.31), є вона й у Законі РФ «Про статус суддів у Російській Федерації» (ч.2 ст.16).

М. Цепляєва і І. Яблокова пишуть про те, що притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності суперечить принципу єдності їх статусу, який означає рівність суддів незалежно від їх посадового становища. Крім того, авторки ставлять питання про відповідність етичним нормам випадків оскарження суддями рішень про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності і застосування заходів стягнення [53] ¹⁾. М.О. Колоколов вважає, що «уведення дисциплінарної відповідальності за винне невиконання суддею своїх посадових обов’язків в умовах систематичного перевантаження призведе до нікому не потрібних розмов про наявність чи відсутність у судді реальної можливості свої обов’язки виконувати належним чином», пропонуючи при цьому зберегти положення, яке раніше існувало про те, що кваліфікаційна колегія своїм рішенням достроково може припинити повноваження судді у разі вчинення ним дій, що порочать честь і гідність, принижують авторитет судової влади [55] ²⁾. Аналогічну думку висловила й Н. Радутна [54] ³⁾.

На наш погляд, у будь-якому разі при вирішенні ситуації, пов’язаної з порушенням з боку судді службових обов’язків, ставитиметься питання про наявність чи відсутність реальної можливості їх виконання – як при притягненні до дисциплінарної відповідальності, так і при реалізації інституту припинення суддівських повноважень, оскільки це сприяє визначенню ступеня вини судді у вчинені дії (бездіяльності).

В цілому всі доводи супротивників дисциплінарної відповідальності суддів зводяться до недосконалості механізму її реалізації, що й обумовлює існування низки негативних обставин. Проте замість удосконалення цього інституту пропонується його виключити взагалі, що, на наш погляд, є неприпустимим.

Заслуговує на увагу позиція Конституційного Суду Російської Федерації, який у постанові від 7 березня 1996 р. №6-п у справі про перевірку конституційності п.3 ст.16 Закону «Про статус суддів у Російській Федерації» у зв’язку зі скаргами громадян Р.І. Мухаметшина та А.В. Барбаша, зокрема, закріпив, що за наявності достатніх підстав і з дотриманням встановлених у законодавстві процедур суддя за допущені їм порушення законів може бути притягнутий як до кримінальної, так і до іншої відповідальності, у зв’язку з чим можуть бути не тільки зупинені, а й припинені його повноваження [94] ¹⁾.

На цю обставину справедливо звернув увагу В. Терьохін, задаючись при цьому цілком логічним питанням про те, до якої ж відповідальності міг бути притягнутий суддя і яка правова природа інституту припинення повноважень носіїв судової влади у випадках фальсифікації судових документів, порушення трудової дисципліни, невиконання чи неналежного виконання покладених на них обов’язків. «Видається, – продовжує автор, – що припинення повноважень суддів і є одним з видів юридичної, а саме дисциплінарної відповідальності, оскільки це відповідає всім її сутнісним ознакам. Зокрема, негативна правова оцінка судді дається за вчинене винне протиправне діяння (дисциплінарний проступок); розвиток і реалізація відповідальності відбуваються в суворих рамках установлених законодавством процедур; на суддю покладається обов’язок перетерпівати позбавлення, пов’язані з припиненням правового статусу, тобто застосовується конкретна санкція» [25; 50] ²⁾.

Підстава цієї відповідальності, відзначають Ю. Адушкін і В. Жидков, хоча й охоплюється широким поняттям «проступок, який порочить честь і гідність судді або принижує авторитет судової влади» (пп.9 п.1 ст.14 Закону РФ «Про статус суддів у Російській Федерації»), по суті (як випливає із тлумачення поняття Кодексом честі і практикою кваліфікаційних колегій) зводитися до таких чотирьох підстав, взагалі властивих дисциплінарній відповідальності: невиконання чи неналежного виконання посадових обов’язків; заняття діяльністю, яка підпадає під обмеження і заборони, пов’язані з посадою, що заміщається; адміністративного правопорушення; іншого незлочинного діяння, що за своїм характером є несумісним з обійманою посадою [45] ¹⁾.

Дисциплінарний характер носять й самі санкції, що застосовуються до суддів. Розбіжність цих санкцій за термінологією зі звичайними дисциплінарними стягненнями, передбаченими трудовим законодавством, не змінює їх дисциплінарної природи. До того ж і процедури притягнення суддів до відповідальності, при всій специфічності організації і діяльності кваліфікаційних колегій, укладаються в загальну схему дисциплінарного провадження: порушення справи про проступок; додаткова перевірка (дисциплінарне розслідування); розгляд справи; перегляд рішення по справі; виконання рішення. Таким чином, інститут припинення суддівських повноважень фактично вважався інститутом дисциплінарної відповідальності суддів. З огляду на це робився висновок, що колишнє законодавство РФ дисциплінарну відповідальність суддів усе-таки передбачало [50] ²⁾. Наявність норми (п.2 ст.16) у Законі РФ «Про статус суддів у Російській Федерації», яка не допускала застосування дисциплінарних заходів, пояснюється юридичними колізіями, що існували в цьому правовому акті. Тому визнавалося за доцільне виключити із даного Закону положення, що забороняє притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, і легалізувати цей правовий інститут [25] ¹⁾. Підсумком цього стало підписання 15 грудня 2001 р. Президентом РФ Закону, що вносить зміни до п.2 ст.16 Закону Російської Федерації «Про статус суддів у Російській Федерації» і передбачає в ст.12? можливість притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності [86] ²⁾.

Положення щодо дисциплінарної відповідальності суддів містяться й у міжнародних актах. Так, Європейська Хартія про статус суддів (Страсбург, червень 1998 р.) передбачає положення, які щонайкраще гарантують досягнення цілей діяльності носіїв судової влади. Серед них у п.5.1. закріплена їх дисциплінарна відповідальність [6; 7] ³⁾. При цьому в Хартії звертається увага на гарантії законності дисциплінарних стягнень, констатується, що приводом для стягнень може стати тільки невиконання яких-небудь посадових обов'язків, безпосередньо визначених статусом судді.

Раніше, у рекомендації № R (94) 12 Комітету міністрів державам - членам «Про незалежність, ефективність і роль суддів» (жовтень 1994 р.), урядам держав пропонувалося «…прийняти або підсилити всі заходи, необхідні для підвищення ролі окремих суддів і суддівського корпусу в цілому і зміцнити їх незалежність та ефективність, зокрема, за допомогою здійснення наступних принципів…», серед яких принцип VI «Невиконання своїх обов’язків і дисциплінарні порушення», що передбачає можливість застосування дисциплінарних санкцій [12] ⁴⁾.

Інститут дисциплінарної відповідальності суддів відображено і в законодавстві держав-учасниць СНД: Азербайджану, Вірменії, Білорусії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Молдавії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану [95; 96] ¹⁾. Існує він і в Греції, Іспанії, Італії, Франції, Македонії та інших європейських державах [97; 98; 99; 100; 101] ²⁾.

Таким чином, притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності є можливим. Однак слід мати на увазі, що як вид юридичної відповідальності, дисциплінарна відповідальність пов’язана з примусом, який виражається в перетерпеванні порушником певних позбавлень. Наслідком її зловживання та неправильного застосування може стати обмеження суддівської незалежності. Тому вирішення цієї проблеми повинно здійснюватися шляхом створення гарантій справедливого та обґрунтованого притягнення суддів до відповідальності ³⁾.

До таких гарантій, зокрема, можна віднести: точне законодавче визначення підстав відповідальності [12; 102] ⁴⁾ (у цьому розумінні можна говорити і про неприпустимість притягнення до відповідальності за правову позицію з розглянутої справи); встановлення строків притягнення до відповідальності – з моменту як виявлення, так і вчинення проступку, а так само інших строків у дисциплінарному провадженні; належну процедуру розгляду питання про дисциплінарну відповідальність, що полягає в розгляді справи на змагальній основі і можливості оскарження суддею прийнятого щодо нього рішення [11; 12; 6; 7] ¹⁾; постановлення рішення про накладення стягнення органом, не менш половини складу якого становлять судді ²⁾. І хоча деякі автори, зокрема Г. Цепляєва, І. Яблокова, вважають, що притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності суперечить принципу єдності їх статусу [53] ³⁾, слушно зазначається, що ««Суд рівних» може бути могутнім заходом дисциплінування суддів, і його значення не можна недооцінювати» [48] ⁴⁾. Слід зважити й на те, що «…професіонали здатні особливо добре ... визначити, чи мало місце порушення кодексу поведінки, який регулює професійну діяльність, і судити про його тяжкість, якщо воно доведено» [103] ⁵⁾.