ІІ. СИСТЕМА ТА ПРИНЦИПИ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Будь-яка галузь права має свою систему.

Під системою земельного права розуміють сукупність правових інститутів, кожен з яких складається з групи юридичних норм, що регулюють однорідні земельні відносини, які характеризуються певною єдністю.

Земельно-правові норми становлять норми, об'єктом регулювання яких є земля, що є одночасно як нерухомим майном, природним об'єктом і об'єктом господарювання. Більшість норм земельного права належать до матеріальних норм. Водночас у ньому є процесуальні норми, що утворюють механізм реалізації матеріальних норм.

Кожен правовий інститут посідає у структурі земельного права певне місце. Найважливіші земельно-правові норми, які визначають сутність земельного права, утворюють загальні інститути, а ті, що регулюють окремі види земельних відносин, - спеціальні. Така диференціація норм, які визначають зміст земельного права як галузі права, відповідає усталеній традиції поділу галузі права на загальну й особливу частини.

Сукупність інститутів, що охоплюють відправні, загальні положення, принципи, дія яких поширюється на всі або більшість регульованих земельним правом відносин, становить загальну частину цього права. До неї зазвичай включають інститут права власності на землю (земельні права громадян і юридичних осіб, котрі є власниками земельних ділянок, підстави виникнення, зміни і припинення прав на землю), інститут права землекористування тощо.

Особлива частина земельного права є більш конкретною. Її інститути підпорядковані інститутам загальної частини, а їх зміст стосується певного виду земельних відносин. У цій частині містяться інститути, які визначають правовий режим окремих категорій земель залежно від їх цільового призначення.

Основу правового регулювання земельних відносин становлять принципи, які відображають характер і тенденції розвитку земельного права. Принципами права прийнято вважати основні положення, вихідні ідеї, які визначаються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і які відбивають істотні положення права. Принципи земельного права реалізуються шляхом відтворення основних положень у земельному законодавстві. Вони пронизують його систему та вдосконалюються разом з розвитком зазначених положень. З урахуванням цього принципи земельного права можна поділити на конституційні, загальноправові та спеціальні.

Конституційні принципи є універсальними, які притаманні усім галузям права. Тому немає потреби їх розглядати у межах земельного права.

Загальноправові принципи - це результат відображення конституційних принципів у земельному законодавстві. Згідно зі ст. 5 ЗК земельне законодавство ґрунтується на таких принципах: 1) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; 2) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; 3) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; 4) забезпечення раціонального використання та охорони земель; 5) забезпечення гарантій прав на землю; 6) пріоритету вимог екологічної безпеки. Однак деякі науковці слушно зауважують, що у зазначеній статті не названо такі вихідні, базові засади (принципи) земельного законодавства, як першочергове забезпечення прав на землі громадян; поєднання публічних і приватних інтересів під час землекористування; пріоритетність правового режиму земель сільськогосподарського призначення; посилена охорона грунтів.

Спеціальні принципи утворюють систему, що грунтується на структурній організації системи земельного права. До них належать наведені нижче принципи.

Принцип цільового і раціонального використання земель. Він пронизує зміст усіх інститутів земельного права, виходячи з того, що цільове призначення земель - це встановлені законодавством порядок, умови, межа експлуатації (використання) земель для конкретних цілей з урахуванням категорій земель, які мають особливий правовий режим.

Відповідно до ст. 19 ЗК землі за основним цільовим призначенням поділяються на 9 категорій: 1) землі сільськогосподарського призначення; 2) землі житлової та громадської забудови; 3) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; 4) землі оздоровчого призначення; 5) землі рекреаційного призначення; 6) землі історико-культурного призначення; 7) землі лісогосподарського призначення; 8) землі водного фонду; 9) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться лише у встановленому порядку спеціально уповноваженими на те органами, а саме: органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання їх у користування, вилучення (викуп) земель, про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення, а також затверджують проекти землеустрою.

Земельне законодавство чітко визначає лише поняття цільового призначення категорії земель, а не поняття аналогічного призначення конкретної земельної ділянки, сприймаючи їх як тотожні. Цільове призначення є одним з основних принципів регулювання земельних відносин. З ним пов'язано багато правових норм, які регламентують різні аспекти використання земельних ділянок. Тому під цільовим призначенням конкретної земельної ділянки треба розуміти встановлену компетентним органом під час надання останньої межі експлуатації (використання) з конкретною метою відповідно до затверджених планів розвитку певної території і

зонування земель, а також правового режиму відповідної категорії земель. Суб'єкти земельних відносин повинні використовувати землі за їх цільовим призначенням.

Принцип особливого правового режиму земель відповідних категорій безпосередньо передбачений ч. 2 ст. 18 ЗК. Він дістає вияв у правовому забезпеченні раціонального та ефективного використання усіх земель нашої країни. Адже згідно з ст. 14 Конституції земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави. «Правовий режим землі» - це теоретичне поняття, яке узагальнює правову характеристику землі як об'єкта земельних відносин і містить вказівку на коло найважливіших правових відносин, які складаються з приводу землі. Застосування зазначеного терміна має важливе значення для визначення порядку використання та охорони земельної ділянки. Основними елементами цього поняття є право власності на землю та інші права на неї, управління використанням та охороною земель, правова охорона земель і заходи відповідальності за порушення земельного законодавства

Практичне значення використання поняття «правовий режим землі» полягає в тому, що його вживання дає можливість визначити порядок використання й охорони певної категорії земель, тобто встановлювати особливості змісту права власності стосовно тієї чи іншої категорії земель, можливості використання відповідних титулів прав на землю, особливості управління використанням та охороною земель тощо. Отже, під правовим режимом земель необхідно розуміти встановлений правовими нормами порядок та умови використання за цільовим призначенням земель усіх категорій і форм власності, забезпечення й охорону прав землевласників і землекористувачів, здійснення державного управління земельними ресурсами, контролю за раціональним використанням землі і додержанням земельного законодавства, ведення земельного кадастру, моніторингу землі, здійснення землеустрою, внесення плати за землю і застосування юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства.

Дозволене використання земельної ділянки становить користування останньою з урахуванням її цільового призначення, встановлених обмежень та обтяжень. Воно визначається на основі зонування земель, містобудівної і землевпорядної документації. Перелік вимог до дозволеного використання земельної ділянки встановлюються незалежно від прав на неї.

Вимоги можуть поширюватись на способи використання земельної ділянки (зокрема, передбачати заборону тих з них, які призводять до деградації земель, зниження родючості ґрунтів, погіршення стану навколишнього природного середовища); компактність, висоту і глибину забудови, здійснюваної відповідно до містобудівної документації та будівельних норм і правил; розміщення соціально - культурних, комунально-побутових, промислових та інших будинків, будівель, споруд у межах відповідної зони або земельної ділянки; види використання, які

справляють негативний вплив на здоров'я людини або пов'язані з підвищеною для неї небезпекою; гранично припустимі норми навантаження на навколишнє природне середовище; збереження земельних насаджень тощо.

Принцип пріоритетності сільськогосподарського використання земель та їх охорони. Чинне земельне законодавство ґрунтується на закріпленні пріоритету правового регулювання земель сільськогосподарського призначення. Це означає, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Для несільськогосподарських потреб мають надаватися землі, непридатні для ведення сільського господарства, або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Земельне законодавство встановлює також спеціальні вимоги до охорони земель сільськогосподарського призначення, запроваджуючи стандарти і нормативи щодо їх охорони і відтворення родючості ґрунтів.

Принцип державного контролю за використанням і охороною земель. Згідно зі ст. 14 Конституції земля знаходиться під особливою охороною держави. Тому зазначений принцип передбачає наявність спеціальних організаційно- правових засобів здійснення контролю за використанням та охороною земель.

Принцип забезпечення захисту прав юридичних осіб і громадян на землю. Зміст цього принципу розкривається у нормах земельного законодавства, яке передбачає такі спеціальні способи зазначеного захисту: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання правочину недійсним; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків, а також інші, передбачені законом способи. Крім того, в земельному законодавстві передбачені спеціальні гарантії прав власників у випадку викупу земельних ділянок для суспільних потреб або відчуження (вилучення) їх з мотивів суспільної необхідності.

Отже, під принципами земельного права треба розуміти закріплені у земельному законодавстві керівні засади, які виражають сутність норм земельного права й основні напрями правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням та охороною земель.

ВИСНОВКИ З ДРУГОГО ПИТАННЯ

Таким чином, земельне право як галузь права характеризує і його специфічна система, і принципи. Система земельного права головним чином відображає та характеризує предмет земельного права. Система земельного права багато в чому визначається органічним сполученням нормативних підсистем, які регулюють той чи інший різновид земельних відносин. Принципи земельного права дають змогу скласти уявлення про основну спрямованість державно-правової політики у цій сфері, про суспільне призначення галузі земельного права

17