І. ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

Власність - це економічна категорія, яка виявляється у відносинах між людьми з приводу матеріальних благ. Структура власності розкривається через такі економічні елементи, як володіння, користування і розпорядження.

Володіння - суспільно-економічне ставлення певної особи до наявного у неї майна, панування над ним, коли у стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до певного майна, як до «свого».

Користування означає виробниче чи особисте споживання засобів і продуктів виробництва, землі, інших об'єктів природи, використання рухомого чи нерухомого майна для задоволення своїх життєвих потреб. При цьому використання нерухомого майна завжди пов'язане з використанням землі, на якій розташована нерухомість.

Для розпорядження характерним буде визначення, вирішення долі майна, землі, інших матеріальних об'єктів, наявність управлінських і розпорядчих аспектів майнових і земельних відносин. Власник вирішує, як вчинити з належними йому майном чи земельною ділянкою, як їх набути чи позбутися, яким чином і з якою метою їх використати. За його бажання здійснюється переведення майна, земельної ділянки з одного економічного стану в інший, з однієї категорії в іншу. При цьому власник розпоряджається своїм майном, земельною ділянкою самостійно, незалежно від волі інших осіб.

Ч. 1 ст. 78 ЗКУ визначає право власності на землю як «право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками». Ч. 1 ст. 316 ЦКУ визначає право власності загалом як «право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб». Таке визначення, є більш вдалим, ніж визначення права власності через набір правомочностей, проте воно не відбиває всіх істотних ознак права власності і, фактично, охоплює всі речові права.

У сучасних умовах право власності опосередковується не лише нормами цивільного права, хоч для регулювання відносин власності вони є визначальними.

Право власності на землю, як і будь-яке інше право, може розглядатися в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності на землю в об'єктивному розумінні розглядається як комплексний правовий інститут, нормами якого регулюється статика земельних правових відносин, як стан належності земельних ділянок певній особі. Комплексний характер цього інституту полягає в тому, що відносини земельної власності регулюються нормами як земельного, так і нормами інших галузей права.

Право власності на землю в суб'єктивному розумінні розглядається як сукупність правомочностей (прав та обов'язків) суб'єктів цього права щодо володіння, користування і розпорядження належними їм земельними ділянками. Це основний зміст права власності.

Отже, право власності на землю - це врегульовані нормами земельного та інших галузей права суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, суб'єктами яких є громадяни та юридичні особи України й іноземних держав і особи без громадянства, територіальні громади і держава.

В п.2 статті 1 ЗК встановлено загальне правило набуття та реалізації права власності на землю. Право власності на землю набувається та реалізується тільки на підставі діючих нормативних актів. Це, в першу чергу, ст.ст. 81-85, 87 Земельного Кодексу. Якщо виникають відносини власності, які не врегульовані ЗК, застосовуються загальні норми про право власності Конституції України, Цивільного кодексу України тощо, та інші законодавчі акти. Режим використання спільних природних об'єктів, розташованих на території України та суміжних держав, визначається міжнародними договорами, які ратифіковані Україною.

Згідно зі ст. 91 ЗК України власник зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до цільового призначення та умов її надання, дотримуватися правил добросусідства і сервітуту: дозволяти власникам і користувачам земельних ділянок прохід до доріг загального користування, а також для спорудження або ремонту межових знаків та споруд, вживати заходів до недопущення можливостей стоку дощових і стічних вод, проникнення отрутохімікатів та мінеральних добрив на суміжну земельну ділянку. Він повинен: не порушувати права власників інших земельних ділянок і землекористувачів, зокрема орендарів; не чинити перешкод у проведенні до суміжної земельної ділянки необхідних комунікацій; не допускати погіршення екологічної обстановки на території в результаті своєї господарської діяльності тощо.

Зміст права власності на землю розкривається через зміст його структурних елементів: права володіння, користування і розпорядження. На початку цього підрозділу подано економічну характеристику цих елементів. Юридична категорія кожного з них визначається встановленням правовими нормами права реалізації,

здійснення всіх елементів власності. Вони розглядаються як право володіння, право користування і право розпорядження земельною ділянкою.

Висновки з першого питання

Таким чином, власність - це економічна категорія, яка виявляється у відносинах між людьми з приводу привласнення матеріальних благ. Відносини власності - це переважно майнові відносини, що складаються щодо конкретного майна, предмета, речі, землі.

Сукупність норм, якими регулюються відносини власності, має комплексний характер. Право власності на землю охоплюється нормами більш загального інституту речового права. Право власності, як і будь-яке інше право, може розглядатися в об'єктивному і суб'єктивному планах.

Право в об'єктивному плані розглядається як інститут цивільного права, норми якого регулюють статику майнових вольових відносин як стан належності майна певній особі (ст. З, 13, 14, 41,42, 47, 56, 64 Конституції України). Комплексний характер інституту власності полягає в тому, що відносини власності регулюються нормами як цивільного, так і інших галузей права.

Право власності в суб'єктивному розумінні - це сукупність правомочностей (прав та обов'язків) суб'єкта щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Це основний зміст права власності. Отже, право власності - це врегульовані нормами цивільного та інших галузей права суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном, результатами інтелектуальної діяльності з боку громадян України, інших держав, осіб без громадянства, юридичних осіб України та інших держав, територіальних громад і держави.