І. ПОНЯТТЯ, СКЛАД ТА ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Земельний кодекс України землями сільськогосподарського призначення визнає землі, надані для виробництва сільськогосподарської, в першу чергу на природних властивостях і якості земель як елементарні екосистеми.

Угіддя - це структурна складова земель сільськогосподарського призначення, яка відображає й певне господарське використання.

Найбільш характерною і цінною є перша категорія - сільськогосподарські угіддя. Під ними слід розуміти, передусім, ріллю (орні землі), а також землі під багаторічними насадженнями (садами, виноградниками, посадками хмелю тощо), сіножатями, пасовищами, перелогами. Рілля, або орні землі, є найціннішою складовою земель сільсько-господарського призначення. Саме вони характеризуються наявністю ґрунтового покриву, який забезпечує їх унікальну природну властивість родючості, їх значення як основного засобу виробництва зернової продукції, вирощування технічних та інших сільськогосподарських культур.

До несільськогосподарських угідь належать землі під господарськими шляхами і прогонами, полезахисними лісовими смугами та іншими захисними насадженнями (крім тих, які віднесено до земель лісогосподарського призначення), землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо. Ці землі сільськогосподарського призначення виконують роль просторової бази, території, земельної площі, які використовуються для додаткових (поза рослинництвом та тваринництвом) сільськогосподарських та інших потреб.

Земельний кодекс України дає поділ земель сільськогосподарського призначення лише на дві зазначені категорії. Проте він називає й інші структурні характеристики цих земель. Зокрема, ЗК України 2001 року вперше виділив «грунти земельних ділянок» в окремий і особливий об єкт охорони (ст. 168). Цим визнається необхідність їх посиленого правового режиму.

Ґрунти - еталонно неоціненне багатство України. У їх складі домінують різного роду чорноземи. Взаємодіючи з іншими компонентами (повітрям, водою, мінеральними та органічними речовинами), грунти створюють так звану «зону життя», яка є наслідком їх природної родючості.

Стаття 150 ЗК України виділила в окрему групу «особливо цінні землі» та встановила спеціальний порядок припинення прав на них. Найбільша цінність цих земель зумовлена чорноземним складом їх грунтів, а також іншими природними факторами. Є загальне правило - використання цих земель для несільськогосподарських потреб не допустиме. Крім того, погодження матеріалів вилучення (викупу) земельних ділянок особливо цінних земель, що перебувають у приватній власності, проводиться Верховною Радою України.

Земельним законодавством України зараз широко вживається термвн «земельні ділянки». Він є правомірним поруч із вживанням більш широкого поняття землі. На відміну від поняття «грунти», яке притаманне лише землям сільськогосподарського призначення і характеризує якісні показники їх поверхневого родючого шару, поняття «земельні ділянки» вживається і для інших категорій земель і зумовлюється переважно кількісними показниками.

Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення. Земельний правовий режим це - наслідок правого регулювання суспільних земельних відносин на основі врахування природних і соціальних особливостей земель (як їх об'єкта), щозабезпечує інтереси суб'єктів цих відносин та спеціальний порядок використання таких земель. Це сукупність правових норм, які встаовлюють певний порядок землевикористання різних видів.

Сільськогосподарське землекористування - найбільш специфічний вид землекористування.

1. Центральне місце земель сільськогосподарського призначення у складі земель України. Це положення випливає з конституційного закріплення цих земель як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави. Воно зумовлене таким принципом земельного законодавства, як поєднання особливостей використання земель як природного ресурсу і основного засобу виробництва.

Землі сільськогосподарського призначення посідають перше місце при класифікації земель на категорії (ст. 19 ЗК України). Щодо цієї категорії земель найповніше реалізуються вимоги радикального реформування земельних відносин та виникнення відносин приватної власності на землі.

2. Пріоритетність земель сільськогосподарського призначення. Цей принцип закріплений у ст. 23 ЗК України. Його головним змістом є норма про те, що «землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватись насамперед для сільськогосподарського використання» (п. 1 ст. 23). Йдеться про природну властивість цих земель виконувати функцію основного засобу виробництва. Пріоритетність земель сільськогосподарського призначення у різних аспектах передбачена також статтями 16, 130, 150, 156, 168 та 207-209 ЗК України.

Якщо говорити точніше, то мається на увазі пріоритетність сільськогосподарського землевикористання. Це означає закономірності встановлення офіційних переваг цього виду землевикористання перед іншими та необхідність використання за природним і юридичним призначенням.

Будучи визначеними на підставі даних державного земельного кадастру придатними для потреб сільського господарства, ці землі (як загальне правило) не можуть бути використані для інших потреб.

Отже, принцип пріоритетності земель сільськогосподарського призначення - це загальна вимога законодавства у вигляді спеціальних правил, скерованих на збереження зазначених земель як найбільш цінної категорії. Із зазначеним принципом, що закріплює істотні особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення, пов'язані й інші положення у цій сфері. Пріоритетність правового режиму цих земель передбачає необхідність їх цільового використання. Уже саме поняття земель сільськогосподарського призначення пов'язано, насамперед, із призначенням їх для такої цілі, як виробництво сільськогосподарської продукції (ст. 22 ЗК України). А основним і першочерговим обов'язком власників земельних ділянок є «забезпечення використання їх за цільовим призначенням», що чітко закріплено у п. 1 ст. 90 ЗК України.

За невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням Земельним кодексом та іншим законодавством України встановлена відповідальність (зокрема, ст. 211 ЗК України).

3. Спеціальна визначеність кола суб'єктів сільськогосподарського землевикористання та здебільшого наявність спеціальних вимог щодо них. Основними суб'єктами права приватної власності на землі сільськогосподарського призначення є громадяни України. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть лише орендувати ці землі. Більшість громадян України отримали земельні ділянки у власність безоплатно в результаті приватизації земель колективних сільськогосподарських підприємств (селяни, колишні члени цих підприємств). Суб'єктами землевикористання цього виду можуть бути також і певні юридичні особи, зокрема, фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи, приватні аграрні підприємства.

Іноземні юридичні особи та іноземні юридичні держави згідно із Законом не можуть бути суб'єктами права власності на землі сільськогосподарського призначення (п. 4 ст. 22).

Загальним для всіх суб'єктів сільськогосподарського землевикористання є їх безпосередній зв'язок із сільськогосподарським виробництвом і переважно ведення його на ринкових товарних засадах.

До певних суб'єктів використання земель сільськогосподарського призначення, особливо для фермерів, існують спеціальні вимоги до них (наявність сільськогосподарської освіти, відповідного досвіду роботи тощо).

Суб'єктами сільськогосподарського землевикористання особи стають внаслідок одержання певних земельних площ в установленому порядку. Отже, останнє є для них правовстановлюючим фактом.

Як громадяни України, так і юридичні особи України, будучи спеціальними суб'єктами земельних відносин, володіють і спеціальною земельною правоздатністю.

4. Право приватної власності на землі сільськогосподарського призначення стало головним наслідком реалізації радикальної земельної реформи. Законом України «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 року поряд із пануючою на той час державною, запроваджувались колективна і приватна форми власності на землю. Вперше в Україні селяни одержали право бути власниками

земель сільськогосподарського призначення. Переважно це було можливим для створення і функціонування селянських (фермерських) господарств.

5. Раціональність - принцип сільськогосподарського землевикористання. Публічно-правове значення земель сільськогосподарського призначення, їх незамінна роль для забезпечення продовольчої безпеки всієї країни роблять принцип раціонального використання цих земель всеосяжною вимогою для всіх суб'єктів земельних відносин. Тому і приватний власник, і орендар сільськогосподарських земель не можуть керуватися лише особистою потребою одержання найбільшого доходу від цих земель, а й дотримуватись правил їх посиленої правової охорони, яка є складовою поняття раціональності сільськогосподарського землевикористання.

Принцип раціональності землевикористання найбільше значення має для земель сільськогосподарського призначення, оскільки для таких категорій земель, як землі житлової та громадської забудови, землі історико-культурного призначення, землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони важливим є лише факт відведення земель, а не їх господарське використання. Для земель же сільськогосподарського призначення порядок і умови їх цільового виробничого (та іншого) використання становлять основу змісту земельної правосуб' єктності.

Суб'єкти права сільськогосподарського землевикористання та загальна характеристика їх правового статусу. Суб'єктами права сільськогосподарського землевикористання є лише ті особи, які мають спеціальну - земельну правоздатність; вона виникає на підставі земельного законодавства.

Громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування (переважно на засадах оренди) також для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва (ст. 22, п. 3 ЗК України).

Серед товарних форм ведення сільськогосподарського виробництва зараз найбільш поширеними є фермерські господарства та сільські господарські кооперативи. Значною мірою це зумовлено наявністю спеціальних законів, які регламентують їх правовий статус. Землекористувачами також є аграрні акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, агрофірми тощо.

Суб'єктами сільськогосподарського замлевикористання можуть бути також: сільськогосподарські підприємства; сільськогосподарські науково-дослідні установи та навчальні заклади; сільськогосподарські професійно-технічні училища та загальноосвітні школи, а також сільськогосподарські підприємства, установи та організації; релігійні організації і об'єднання громадян.

Земельним кодексом України передбачена також приватизація земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій (ст. 25). їх працівникам безоплатно передаються земельні ділянки з визначенням кожному певної земельної частки (паю) у натурі (на місцевості). Це стосується також пенсіонерів (колишніх працівників цих підприємств, установ, організацій).

Не можуть бути суб'єктами права власності на землі сільськогосподарського призначення іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи та іноземні держави (ч. 5 ст. 22 ЗК України). Виняток із цього загального правила встановлено лише стосовно спадкуванн цих земель іноземними громадянами, а

також особами без громадянства. Проте на підставі ч. 4 ст. 81 ЗК України такі землі протягом року підлягають відчуженню. Така ж норма встановлена і для іноземних юридичних осіб (ч. З ст. 82 ЗК України). Цим підкреслюється особлива національна цінність даних земель, їх провідна роль для забезпечення земельних інтересів громадян України та інших українських землевикористувачів. Особливості правового статусу суб'єктів сільськогосподарського землевикористання позначаються на системі їх прав і обов'язків. Селяни, громадяни України володіють усім комплексом прав і свобод, які закріплено в Конституції України. Проте ті з них, які стосуються земельних прав, проходять спеціалізацію в земельному законодавстві. У першу чергу це робиться у ЗК України, а також у законодавчих актах стосовно різних аграрних суб'єктів.

Чинний ЗК України закріпив загальні права власників земельних ділянок (ст. 90) та їх загальні обов'язки (ст. 91). Зокрема, усі власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку, передавати їх в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджувати жилі будинки виробничі та інші будівлі і споруди.

Як бачимо, ці права власників земельних ділянок враховують можливість вільно володіти, користуватися і розпоряджатися своїми земельними ділянками, а також посівами і насадженнями на них, виробленою продукцією. Окрім того, вони можуть, за певних умов, використовувати і певні інші природні ресурси, які є на їх ділянках.

Нарешті, всім земельним власникам належить право відшкодуння завданих збитків. Відповідно до ст. 156 ЗК України збитки відшкодовуються внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, тимчасового їх зайняття для інших видів використання, встановлення обмежень щодо них, погіршення якості ґрунтового покриву, приведення їх у непридатний для використання стан та неодержання доходів за час тимчасового їх невикористання. Як бачимо, підставами для відшкодування збитків можуть бути як правомірні дії, так і правопорушення. Слід зазначити, що Земельний кодекс неповно закріпив систему прав власників земельних ділянок. Крім прав, перерахованих у ЗК України, до неї можна включити ще й такі їх права, як право проведення меліоративних робіт, дарувати земельну ділянку, обмінювати земельну ділянку, право сервітуту.

Загальні права для всіх власників земельних ділянок конкретизуються залежно від конкретного виду землевикористання (фермерського, кооперативного, особистого селянського тощо). Загальні для всіх власників земельних ділянок обов'язки встановлено у ст. 91 ЗК України. Зокрема, вони зобов'язані: а) забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників сміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувані родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості земель; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земельних

природних ресурсів у порядку, встановленому законом; е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень.

На відміну від прав власників земельних ділянок, їх обов'язки, як правило, не належать подальшій спеціалізації в поточному законодавстві. Права та обов'язки користувачів земельних ділянок регулюються статтями 95 та 96 ЗК України та є аналогічними правам та обов'язкам власників земельних ділянок. Правомірний виняток становить лише право власників продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

Висновки з першого питання

Таким чином, Земельний кодекс України землями сільськогосподарського призначення визнає — землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей ” (ст. 22). Це визначення поняття земель сільськогосподарського призначення виходить з їх основного цільового призначення — виробництво продукції сільського господарства. А сам термін — землі ” правильно вживається як елемент природного середовища, що перебуває в органічному взаємозв'язку з іншими його елементами (водами, лісами, атмосферним повітрям тощо), на відміну від терміна — земля ”.