ІІІ. ДЖЕРЕЛА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА ТА ЙОГО МІСЦЕ В ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ

В юриспруденції термін «джерела права» прийнято розглядати у двох аспектах: матеріальному та формально-юридичному. В матеріальному аспекті під джерелами права розуміють соціально-економічні умови життя суспільства, які детермінують правотворчу діяльність органів державної (публічної) влади та обумовлюють її результат - зміст права як регулятора суспільних відносин.

У науці земельного права джерела права вивчаються в формально- юридичному значенні. Отже, джерелами права визнається зовнішня форма вираження загальновизнаних правил поведінки, які є обов'язковими для дотримання, виконання та слідування всіма особами, що мають юридичний зв'язок із державою (громадянство) чи перебувають на її суверенній території.

Як свідчить історія права, воно знаходить своє об'єктивне, зовнішнє вираження в різних джерелах. Зокрема, до джерел права належать: правовий звичай, судовий прецедент та закон (нормативно-правовий акт). Правовий звичай є характерним, найпоширенішим, а то й єдиним джерелом права на ранніх етапах розвитку держави. З переходом суспільства, організованого в державу, до більш розвинених соціально-економічних формацій роль звичаєвого права починає знижуватися, поступаючись місцем писаним джерелам права - судовим прецедентам та нормативно-правовим актам.

В Україні прийняті та діють велика кількість нормативно-правових актів, які регулюють суспільні земельні відносини і які у своїй сукупності складають земельне право як самостійну галузь українського права.

Наявність відповідних джерел земельного права, тобто нормативно-правових актів, що регулюють ті чи інші суспільні земельні відносини, є важливою передумовою існування відповідної самостійної галузі права земельного права України.

Класифікація джерел земельного права. Нормативно-правові акти як джерела земельного права України не є однорідними, їх структура відображає складність, структуровану ієрархічність органів влади та правової системи країни в цілому і охоплює правові акти різної юридичної сили та правової спеціалізації. Відображаючи структуру державної (публічної) влади, правовий статус і компетенцію органів влади, що видають нормативно-правові акти, а також характер самих актів, нормативно-правові акти як джерела земельного права знаходяться між собою в суворій ієрархічній підпорядкованості.

За пріоритетністю земельно-правових норм у нормативно-правових актах, що регулюють суспільні земельні відносини, їх можна розподілити на дві групи. До першої групи належать нормативно-правові акти, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання тих чи інших земельних відносин. Такі нормативно-правові акти називаються спеціалізованими. Прикладом

спеціалізованих актів є Земельний Кодекс України, Закон України «Про землеустрій» від 22 травня 2003 р. тощо. Спеціалізовані земельні нормативно- правові акти становлять значну частину джерел земельного права України

Разом із тим, у дійсності земельні відносини досить тісно переплітаються з іншими видами суспільних відносин. Тому суспільні земельні відносини регулюються й нормативно-правовими актами, основне призначення яких полягає в регулюванні інших суспільних відносин (цивільних, господарських, екологічних, адміністративних тощо) і які містять окремі правові норми, присвячені регулюванню певних земельних відносин. Саме ці акти складають другу групу. Так, до актів цієї групи належать закони України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р., «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р., «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р.

Важливою особливістю земельного права України є наявність кодифікованого систематизуючого законодавчого акта - ЗК України. Його головне завдання полягає у встановленні вихідних, принципових положень правового регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення земельних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на земельний фонд, збереження родючості ґрунтів, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.

За юридичною силою джерела земельного права поділяються також на закони та підзаконні акти. В основу такого розподілу покладена юридична сила нормативних актів. Маючи найвищу юридичну силу, закони посідають головне становище в ієрархічній структурі земельного та інших галузей законодавства, а всі інші нормативні акти видаються на основі, в розвиток й у виконання вимог законів, через що називаються підзаконними актами.

За суб'єктом видання земельно-правових актів як джерел земельного права вони поділяються також на акти органів законодавчої й виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також інші джерела земельного права. Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади приймає, крім законів, нормативно- правові акти у формі постанови.

Як правило, постановами уточнювалися строки й порядок введення в дію законів. Однак, ряд постанов Верховної Ради України мають характер самостійного нормативно-правового акта та є джерелом земельного права. До таких постанов належать, наприклад, Постанова Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну реформу» та Постанова Верховної Ради «Про прискорення земельної реформи та приватизації землі» від 13 березня 1992 р.

Значна роль у галузі правотворчості належить Президенту України. В межах своєї компетенції і на основі Конституції та законів України він приймає нормативні укази й розпорядження (зокрема з питань регулювання земельних відносин).

Кабінет Міністрів України на основі й на виконання Конституції та законів, указів і розпоряджень Президента України видає постанови й розпорядження, які є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами. Так, Кабінетом Міністрів України прийнято

постанову «Про порядок визначення й відшкодування збитків власникам землі й землекористувачам» від 19 квітня 1993 р.

Прийняті закони з питань регулювання земельних відносин у багатьох випадках містять прямі вказівки Кабінету Міністрів України щодо прийняття відповідних нормативно-правових актів. Це підвищує роль урядових постанов. Наприклад, виконуючи пряме розпорядження ст. 126 ЗК України, Кабінет Міністрів постановою від 2 квітня 2002 р. затвердив форми державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування землею.

Джерелами земельного права виступають також акти відповідних міністерств, державних комітетів, відомств, органів господарського управління й контролю, на які законодавством покладено функції організації раціонального землекористування, а також охорони земельних ресурсів. До таких органів належать Державне агентство земельних ресурсів України, Міністерство екології та природних ресурсів України, Держане агентство лісових ресурсів України та інші відомства.

Відомчі підзаконні акти нормативного характеру видаються, як правило, з питань, віднесених до компетенції відомства, але нерідко мають міжвідомчий характер. Найчастіше вони іменуються постановами, наказами, інструкціями тощо.

За дією в часі нормативно-правові акти як джерела земельного права поділяються на чинні та такі, що були чинними протягом певного періоду часу раніше, але втратили чинність. До останніх належать нормативно-правові акти, які регулювали земельні відносини не в давні часи, а в період новітньої історії, як правило, протягом останніх 10-30 років.

Земельне право є складовою частиною національної правової системи і знаходиться в тісному взаємозв'язку з іншими галузями права. Його місце у системі права визначається роллю і значенням правового регулювання земельних відносин, які складають предмет цієї галузі.

Земельне право як складова частина системи права України тісно пов'язана з іншими галузями вітчизняної системи права. Це залежить від ступеня взаємопроникнення відповідних груп суспільних відносин та засад їх законодавчого врегулювання. При цьому воно визначається тим, що земельне право становить фундаментальні засади для певних галузей права. Таке значення земельного права має місце у врегулюванні усього комплексу природно-ресурсних відносин. Для інших суспільних відносин, які врегульовані відповідними галузями

права, земельне право має основоположне значення, коли вони випливають із відносин, пов'язаних з використанням та охороною земельних ресурсів, зокрема природоохоронних, підприємницьких тощо.

Земельне право тісно пов'язане з конституційним правом, норми якого мають основоположне значення, як для нього, так і для усіх галузей правової системи.

Земельне право має тісний зв'язок з адміністративним правом. У багатьох випадках адміністративно-правові акти є підставою виникнення, зміни або припинення земельних відносин. Так, в адміністративному порядку вирішуються питання відведення земельних ділянок, встановлення їх меж, видачі правовстановлюючих документів, здійснення контролю за додержанням земельного законодавства, притягнення до адміністративної відповідальності осіб, винних у його порушенні тощо.

Крім того, зв'язок земельного й адміністративного права дістає вияв у застосуванні імперативних методів регулювання певних суспільних відносин. Проте предмети цих галузей відображають принципові відмінності між ними. Так, предметом адміністративного права є діяльність органів виконавчої влади, у тому числі у сфері раціонального використання й охорони земель. Адміністративне право визначає характер діяльності цих органів, їх компетенцію щодо здійснення відповідних управлінських функцій. У земельному праві окремі елементи адміністративної підпорядкованості дістають вияв під час вирішення питань, пов'язаних з порядком набуття і припинення права власності на земельну ділянку і права користування нею, з правами й обов'язками землевласників та землекористувачів, зі встановленням правового режиму різних категорій земель тощо. Однак при цьому функції і компетенція органів державної влади і місцевого самоврядування, які здійснюють регулювання земельних відносин, обмежені нормами земельного законодавства. Крім того, специфіка земельних відносин породжує необхідність здійснення специфічних функцій управління, наприклад, таких, як ведення державного земельного кадастру, моніторингу земель, здійснення землеустрою тощо.

Важливе значення для земельного права має його зв'язок з цивільним правом. Проявом цього зв'язку є тісне переплетення земельних і майнових відносин, обумовлене зв'язком права на земельну ділянку з правом на насадження, будівлі, посіви, які знаходяться на ній. Зазначений зв'язок дістає вияв і при визначенні суб'єктів права власності на землю, встановленні земельного сервітуту, під час судового захисту земельних прав громадян і юридичних осіб, регулюванні

договірних відносин, пов'язаних із земельними ділянками, відшкодуванні збитків, завданих порушенням земельного законодавства тощо.

Особливості землі як об'єкта правового регулювання обумовлюють відмінності у методах і принципах між цивільним і земельним правом. Так, у цивільному праві домінує принцип свободи волевиявлення суб'єктів регульованих ним відносин, тобто воно виходить з автономії волі цих суб'єктів, недопустимості втручання у приватні справи тощо.

У земельному праві превалюють елементи, притаманні публічно-правовому регулюванню земельних відносин і встановленню межі реалізації права власності на землю. Причому воно не тільки наділяє суб'єктів права земельної власності правами, а й покладає на них обов'язок використовувати землю за її цільовим призначенням.

Особливості землі як природного ресурсу зумовлюють необхідність нормування площ земельних ділянок, а екологічні й соціальні інтереси суспільства - необхідність державного контролю за використанням та охороною земель, здійсненням відповідних правочинів, а також обов'язкової державної реєстрації прав на землю. Отже, цивільне право ґрунтується на забезпеченні майнових прав суб'єктів, а земельне - на забезпеченні використання й охорони земель як основи життя та діяльності людей.

Зв'язок земельного права з природноресурсовим правом обумовлений тим, що використання природних ресурсів без використання такого просторового базису, як земля, неможливе. Свідченням самостійності окремих видів природноресурсових відносин (гірничих, водних, лісових тощо) є роздільна кодифікація відповідного законодавства. Причому в законодавстві про природні ресурси передбачені спеціальні норми, які враховують їх взаємозв'язок і регулюють питання запобігання несприятливим екологічним наслідкам впливу використання одних природних ресурсів на інші.

Наявність зв'язку між земельним та екологічним правом пояснюється визнанням землі об'єктом навколишньої природного середовища, який функціонує у складі екосистеми і знаходиться в екологічному взаємозв'язку і взаємодії з цим середовищем. Регулюючи переважно економічні земельні відносини, що виникають у зв'язку з наданням і вилученням земель, а також додержанням порядку їх використання, земельне право водночас містить норми, які передбачають спеціальні вимоги до забезпечення збереження навколишнього природного середовища.

А в екологічному законодавстві є багато норм загального і спеціального характеру, спрямованих на забезпечення охорони земель від несприятливого антропогенного впливу.

ВИСНОВКИ З ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ

Таким чином, джерела земельного права являють собою форми зовнішнього вираження і закріплення норм цієї галузі права. Джерела земельного права характеризуються значною кількістю, різноманітністю. Їх система характеризує комплексний характер земельного права як галузі права та у відомій мірі відображає систему земельного права. Земельне право є самостійною галуззю права, має свій предмет і метод регулювання. В той же час земельне право - не

23 відособлене право, бо має цілий ряд питань, за якими стикається з іншими галузями права. Застосування норм земельного права тісно пов'язується із застосуванням правових норм інших галузей права, а також враховуються принципи цих галузей. Найбільший зв'язок земельне право має з конституційним, цивільним, адміністративним та екологічним правом.

IV.