2.2 Тривалість строків давності

Тривалість строків давності визначається у КК. Звернемо увагу на те, що у статтях 49 та 80 КК вони однакові та становлять відповідно 2, 3, 5, 10 та 15 років. Щодо осіб, які вчинили злочини у віці до вісімнадцяти років передбачено такі стоки давності: 2, 5, 7 та 10 років.

Проаналізувавши додаток А бачимо, що універсальним критерієм в усіх випадках є ступінь тяжкості вчиненого злочину, який враховується законодавцем при визначення видів злочинів (ст. 12 КК). В основі виокремлення видів злочинів за ступенем тяжкості є покарання у виді позбавлення волі (відповідний строк позбавлення волі або довічне позбавлення волі), а також розмір штрафу.

Порівняємо формулювання видів злочинів за ступенем тяжкості та диференційованих строків давності у КК (див. додаток В).

Насамперед, проаналізуємо випадки встановлення диференційованих строків давності у разі звільнення особи від кримінальної відповідальності (ст.ст. 49, 96-5 та ч. 2 ст. 106 КК). Щодо ст. 49 КК законодавець окрім універсального критерію (ступінь тяжкості вчиненого злочину) використовує додатковий критерій – передбачення у санкції статті можливого покарання (таким покаранням є обмеження волі та позбавлення волі). З урахуванням цього критерію строк давності за вчинення злочину невеликої тяжкості диференціюється на два види: два роки (якщо передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі) та три роки (якщо передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі). Як показало порівняльно-правове дослідження в підрозділі 1.3 дисертації в усіх країнах законодавець для визначення диференційованих строків давності використовує єдиний критерій – ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Окремі науковці критикують такий підхід. Зокрема, на думку М. А. Махмудової, мінімальний строк давності (2 роки), передбачений в КК РФ потрібно диференціювати на 2 роки та 3 роки.

По-перше, у КК передбачена відповідальність за велику кількість злочинів невеликої тяжкості, не пов’язаних з позбавленням волі. За нашими підрахунками їх питома вага серед усіх злочинів цього виду становить 85% (див. додаток В). Однак законодавець максимальне покарання у виді обмеження волі передбачає за вчинення 86 злочинів (59%), у той час як максимальне покарання у виді штрафу передбачено за вчинення 19 злочинів (13%), у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – 5 злочинів (3%), у виді громадських робіт – 2 злочини (1%), у виді виправних робіт – 9 злочинів (7%), у виді арешту – 24 злочини (16%) та у виді тримання в дисциплінарному батальйоні – 1 злочин (0,7%). Тому якщо взяти до уваги міркування М. А. Махмудової, несправедливо передбачати дворічний строк давності у випадку, якщо за вчинення злочинів може призначатися покарання у виді штрафу та обмеження волі.

По-друге, законодавець, виділяючи види злочинів за ступенем тяжкості (ст. 12 КК), критерієм поділу визначає покарання у виді позбавлення волі на певний строк та штрафу у відповідному розмірі, які передбачені за вчинення злочину в санкціях статей (частин статей). При цьому вказується, що штраф є таким критерієм у випадку, коли це покарання передбачено як основне максимально можливе за вчинення злочину. Тому незрозумілим є використання у п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 49 КК диференційованих давнісних строків (2 та 3 роки) залежно від того, чи пов’язане покарання з позбавленням волі.

По-третє, проведений аналіз санкцій статей показав, що фактично з дворічного та трирічного строків давності, передбачених у п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 49 КК «випав» злочин, передбачений у ч. 1 ст. 412 КК «Необережне знищення або пошкодження військового майна». У санкції цієї статті встановлено максимальне покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні на строк до одного року. Згідно з системою покарань (ст. 51 КК) це покарання (п. 10) розташовано між обмеженням волі (п. 9) та позбавленням волі (п. 11). Тобто, звільнити особу від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності за вчинення злочину, передбаченого у ч. 1 ст. 412 КК, неможливо.

По-четверте, наша незгода з диференціацією строків давності за вчинення злочинів невеликої тяжкості продиктована також необхідністю уніфікації юридичних формулювань. Як ми зазначали вище, в ч. 1 ст. 96-3 та ч. 2 ст. 106 КК законодавець передбачає єдиний строк давності за вчинення злочинів невеликої тяжкості.

По-п’яте, практично в усіх проаналізованих КК зарубіжних держав законодавець при встановленні диференційованих строків давності орієнтується на види злочинів залежно від ступеня тяжкості.

Враховуючи викладене вище, вважаємо, що давнісні строки, передбачені за вчинення злочинів невеликої тяжкості, недоцільно диференціювати з урахуванням того, чи пов’язані вони з позбавленням волі. Для цього виду злочинів необхідно передбачити єдиний строк давності, у зв’язку з закінченням якого особа звільняється від кримінальної відповідальності. Нашу пропозицію підтвердили і результати проведеного анкетування (див. додатки Н, П).

Яким май бути строк давності за вчинення злочинів невеликої тяжкості? Про це – нижче.

Насамперед, вкажемо що в українській мові слово «давність» означає: «1. Велика часова віддаленість виникнення, здійснення чого-небудь. 2. Довгочасне існування, застарілість. 3. Термін, протягом або після якого втрачається або набувається право на що-небудь» [30, с. 271]. Таким чином, давність пов’язана з тим, що вже давно пройшло, закінчилося, відбулося в минулому.

У теорії кримінального права існують різні точки зору з приводу тривалості, протяжності в часі строків давності.

Окремі вчені-криміналісти пропонують здійснювати математичні обрахунки строків давності та складають відповідні формули. Зокрема, С. Зельдов писав, що тривалість строку давності за загальним правилом повинна становити не менше сумарного строку покарання за відповідний злочин і передбаченого законом строку погашення судимості за ці злочини [75, с. 8]. Ю. М. Ткачевский вважав, що необхідно встановити безпосередній зв'язок строку давності з покаранням за скоєне. При цьому від зазначав, що при вчиненні тих злочинів, за які можна призначити позбавлення волі, тобто більш небезпечних злочинів, строк давності бажано визначити однаковим з максимальним строком покарання за цей злочин плюс один рік [214, с. 46-47]. А. О. Расюк, претендуючи на те, що вона вперше розробила формулу визначення строків давності (хоча, як буде видно, вона фактично розвинула положення, висловлені С. Зельдовим), пише таке. «З метою оптимізації порядку обчислення строків давності звільнення від кримінальної відповідальності, визначених ч. 1 ст. 49 КК, розроблена така формула: Д=П+С, де Д – строк давності, у зв’язку із закінченням якого особа звільняється від кримінальної відповідальності, П – максимальний строк покарання, що передбачений ст. 12 КК за вчинення злочину певного ступеня тяжкості, С – строк погашення судимості, встановлений ст. 89 КК» [189, с. 9]. Свою точку зору А. О. Рсюк пояснює так: «Певні правові колізії спостерігаються при співставленні норм про погашення судимості та застосування строків давності. Недосконалість норм про строки давності, передбачені ч. 1 ст. 49 КК, стає очевидною, якщо порівняти становище особи, засудженої судом за вчинення злочину, зі становищем особи, звільненої від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності. Наприклад, особа, засуджена до п’яти років позбавлення волі за вчинення злочину середньої тяжкості, відповідно до п.

Водночас, якби ця особа була б невідомою правоохоронним органам і переховувалася після вчинення злочину, то після закінчення строку давності, що становить у разі вчинення злочину середньої тяжкості лише п’ять років, вона була б звільнена від кримінальної відповідальності (п. 3 ч. 1 ст. 49 КК).

Таким чином, для особи, що за певних сприятливих для неї обставин не була вчасно піддана заходам кримінально-правового впливу, законодавцем створені більш гуманні умови – крім того, що вона взагалі не переживає жодних обмежень прав, пов’язаних із кримінальною відповідальністю, стосовно неї навіть не через вісім (як у першому випадку), а вже через п’ять років з дня вчинення злочину припиняється можливість застосування заходів кримінально-правового впливу» [189, с. 71-72].

Не можемо погодитися з наведеними міркуваннями А. О. Расюк. Вони, на нашу думку, певним чином не відповідають КК. Зокрема, у випадку ухилення особи від досудового слідства або суду перебіг строків давності, як зазначається в ч. 2 ст. 49 КК, зупиняється. Він відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. Тобто, перебіг строку давності, протягом якого особа ухилялася від досудового слідства та суду, ніби «заморожується». А тому аж ніяк особа, яка вчинила злочин середньої тяжкості, після закінчення п’ятирічного строку давності не може бути звільнена від кримінальної відповідальності.

Формула, запропонована А. О. Расюк, придатна не для всіх злочинів. Зокрема, як зазначається в п. 3 ч. 1 ст. 89 КК, такими, що не мають судимості визнаються особи, засуджені до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю після виконання цього покарання. Якщо це покарання передбачене як максимальне, то який строк потрібно підставляти в значення «С» у формулі.

Якщо взяти до увагу пропозицію А. О. Расюк, то для злочинів невеликої тяжкості потрібно було б передбачити три самостійні строки давності. Адже у ст. 89 КК встановлено чотири випадки строків погашення судимості за вчинення злочинів невеликої тяжкості, причому двічі законодавець передбачає відповідні строки (п.п. 3–6 ч. 1 ст. 89 КК). Тому, враховуючи таку пропозицію науковця, збільшилася б кількість диференційованих строків давності в ч. 1 ст. 49 КК. Як було зазначено вище, потрібно намагатися, навпаки, зменшити їх кількість та спростити відповідні юридичні формулювання.

Ще одна група вчених-криміналістів зазначає, що визначити строк давності фактично неможливо. Так, М. С. Таганцев писав, що всі злочинні діяння погашаються давністю в різні терміни, але саме встановлення строків видається більш-менш довільним [211, с. 347]. А. Ф. Кістяківський вважав, що тривалість давності теоретично визначити неможливо. Теорія тільки в стані виробити положення, згідно з яким чим важливіший злочин і суворіше передбачене за нього покарання, тим тривалішим має бути період давності і навпаки [100, с. 241]. Така точка зору має прихильників і серед сучасних вчених. Так, С. В. Маліков вважає, що знайти однозначне вирішення питання про розмір строку давності і його співвідношення з іншими строками (позбавлення волі, погашення судимості) практично неможливо, воно повністю належить сфері кримінальної політики [126, с. 80].

І ще одна група науковців (зокрема, М. А. Махмудова) вказують на те, що строк давності повинен визначатися згідно з таким правилом: строк будь-якого виду давності не повинен бути меншим, ніж строк покарання, яке може бути призначено або призначено особі за вчинення злочину [132, с. 69].

Фактично кожна з висловлених думок передбачає, що строк давності залежить від ступеня тяжкості вчиненого злочину, який покладено в основу поділу злочинів на види (ст. 12 КК). При цьому класифікація строків давності корелюється з відповідною класифікацією злочинів. Порівняльний аналіз відображено в додатку Б. Як бачимо, правило про те, що строки давності мають бути однаковими або перевищувати тривалість строку покарання, що може бути призначено (або призначено) за вчинений злочин, дотримується законодавцем при встановленні строків давності у ст.ст. 49 та 96-3 КК.

Враховуючи нашу попередню пропозицію про необхідність уніфікації строків давності за вчинення злочину невеликої тяжкості, а також на підставі зазначеного вище положення, вкажемо, що строк давності у разі вчинення злочинів невеликої тяжкості має становити два роки, що відповідає максимальному строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченому в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК.

Отже, на сьогодні законодавець України корелює строки давності зі строком максимально можливого покарання за вчинення злочинів відповідного виду залежно від ступеня тяжкості. Строки давності не менші, а то й більші, ніж максимальний розмір покарання у виді позбавлення волі на певний строк, передбаченого у санкції статті (частини статті), за якою кваліфіковано діяння. Тому, на нашу думку, це правило має бути збережено в КК. Одночасно з метою уніфікації потребує змін строк давності за вчинення злочину невеликої тяжкості уповноваженою особою юридичної особи (п. 1 ч. 1 ст. 96-3 КК). Він має становити два роки. Адже у цій статті всі інші строки давності такі ж, як і в ст. 49 КК.

Щодо осіб, які вчинили злочини у віці до вісімнадцяти років, законодавець встановив чотири строки давності: 2, 5, 7 та 10 років. На нашу думку, строки давності для них мають бути меншими, ніж для «дорослих».

Для цього проаналізуємо загальні тенденції щодо зменшення правових строків щодо неповнолітніх у КК. Явних закономірностей ми не виявили. В одних випадках правові строки щодо неповнолітніх зменшуються законодавцем вдвічі (строки покарань у виді громадських робіт та виправних робіт, іспитовий строк у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням, строк погашення судимості за вчинення злочинів невеликої тяжкості та тяжких злочинів). В інших випадках – більше ніж вдвічі (розмір штрафу, строк покарання у виді арешту, строк погашення судимості за вчинення злочинів середньої тяжкості) та менше, ніж вдвічі (строк покарання у виді позбавлення волі, строк погашення судимості за вчинення особливо тяжких злочинів). Проаналізувавши наукову літературу, присвячену кримінальній відповідальності неповнолітніх, ми дійшли висновку, що строки давності для осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років мають бути вдвічі меншими, ніж такі ж строки для дорослих. Аналогічні положення закріплено в окремих КК зарубіжних держав (КК Азербайджану, Грузії, Киргизії, Вірменії, Казахстану, Таджикистану, Туркменістану, РФ). Тому, на нашу думку, строки давності щодо осіб, які вчинили злочини у віці до вісімнадцяти років необхідно встановити вдвічі меншими, ніж ті, що визначено в ч. 1 ст. 49 та ч. 1 ст. 80 КК.

Також зупинимося на розгляді такого питання, як співвідношення строків давності та зворотної дії кримінального закону у часі. На практиці можуть траплятися такі ситуації, коли особа вчиняє злочин, починає перебіг строк давності, однак протягом його тривалості змінився кримінальний закон, який скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи. Тобто, новий кримінальний закон має зворотну дію у часі (ч. 1 ст. 5 КК). Залежно від виду такого закону питання про давність має вирішуватися так:

1) якщо новий закон скасовує злочинність діяння, то питання про давність виключається;

2) якщо новий кримінальний закон пом’якшує відповідальність, то обрахування строків давності необхідно здійснювати, виходячи з нового закону;

3) якщо новий кримінальний закон іншим чином поліпшує становище особи (у тому числі якщо стає більш привілейованим інститут давності), то обрахування строків давності необхідно здійснювати, виходячи з нового закону;

4) якщо новий кримінальний закон не має зворотної дії у часі, то строки давності обраховуються відповідно до того закону, який діяв на момент вчинення злочину. Наприклад, якщо особа була засуджена до 1 вересня 2001 року (тобто, до набрання КК чинності) і від дня вчинення нею злочину пройшло 15 років, то у випадку вирішення питання про застосування строків давності виконання обвинувального вироку необхідно керуватися ст. 49 КК 1960 року. Адже у ч. 2 цієї статті передбачалося, що обвинувальний вирок не може бути виконано, якщо від часу його винесення минуло п’ятнадцять років і давність не була перервана вчиненням нового злочину. Тобто, 15-річний строк давності виконання обвинувального вироку застосовується і в тому випадку, якщо особа ухилялася від відбування покарання [250]. Натомість таке положення відсутнє у ст. 80 КК. Рішення про застосування ст. 49 КК 1960 року приймають і суди України. Так, особу-1 було засуджено вироком Смілянського міського суду від 5 серпня 1998 року за ч.1 ст.229-6 КК 1960 року, який було приведено у виконання, однак особа-1 ухилився від відбування покарання, у зв’язку з чим 7 жовтня 1998 року щодо нього була заведена розшукова справа. Враховуючи це, Смілянський міськрайонний суд Черкаської області 13 лютого 2014 року прийняв постанову, в якій зазначив, що особа-1 підлягає звільненню від відбування покарання на підставі ст. 49 КК 1960 року у зв’язку з тим, що з часу вчинення злочину минуло більше, ніж 15 років, і давність не була перервана скоєнням нового злочину [162].

Законодавець у двох статтях (ч. 1 ст. 80 та ч. 3 ст. 106 КК) передбачає диференційовані строки давності виконання обвинувального вироку. Як показує їх аналіз (додаток А), законодавець в цьому випадку використовує подвійний критерій – ступінь тяжкості вчиненого злочину та розмір призначеного покарання. Вважаємо, що їх поєднання утруднює розуміння відповідних законодавчих формулювань та є занадто громіздким. Як вдало зазначила Л. В. Яковлєва, яка аналізувала аналогічні положення КК РФ, в якому використовується лише один критерій – ступінь тяжкості вчиненого злочину, – справедливість такого законодавчого рішення спірна. Однак диференціація строків давності залежно не лише від категорії вчиненого злочину, а й від розміру призначеного покарання була б занадто складною [284, с. 14]. На нашу думку, строки давності виконання обвинувального вироку мають бути такими ж, як і строки давності у ч. 1 ст. 49 КК та залежати від виду злочину (ст. 12 КК).

У ч. 2 ст. 80 КК передбачається правило обрахування строків давності виконання обвинувального вироку у випадку, коли особі було призначено і основне, і додаткове покарання. Відповідно строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду. У більшості КК держав пострадянського простору це питання не вирішується. В юридичній літературі висловлювалася думка про доцільність подовження строків давності виконання обвинувального вироку, якщо особі було призначено і основне, і додаткове покарання [214, с. 90].

Згідно зі ст. 52 КК, до особи можуть призначатися такі додаткові покарання, як штраф, позбавлення військового звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та конфіскація майна. Єдиним з них строковим покаранням є позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. У випадку призначення безстрокових додаткових покарань, не виникає питань про те, як потрібно рахувати строки давності виконання обвинувального вироку. У випадку ж призначення як додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю вони можуть виникнути. Це пов’язано з тим, що воно може виконуватися як одночасно з основним покаранням, так і відбуватися після його виконання (ст. 55 КК).

На думку Ю. М. Ткачевського, строк давності виконання обвинувального вироку не може бути коротшим сумарного строку основного та додаткового покарань. Якщо додаткові покарання виконуються одночасно з основним, то строк давності їх виконання повинен рахуватися з розрахунку основного покарання [214, с. 90]. М. А. Махмудова також вважає, що строки давності виконання обвинувального вироку мають бути більш тривалими, ніж при призначенні засудженому лише основного покарання. Цей науковець пропонує доповнити аналогічну норму КК таким положенням: строки давності щодо особи, засудженої крім основного і до додаткового покарання, збільшуються на кількість років, рівних строку додаткового покарання, встановленого вироком суду [132, с. 3].

Вважаємо таку точку зору необґрунтованою. Насамперед тому, що додаткові покарання, які можуть призначатися особі, переважно безстрокові, а запропоноване науковцями правило поширюватиметься лише на додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Однак призначення цього виду додаткового покарання не означає, що засуджена особа більш суспільно небезпечна ніж, наприклад особа, якій призначено покарання у виді конфіскації майна. А цей вид покарання згідно зі ст. 51 КК є більш небезпечним, ніж позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Окрім того, закон допускає можливість призначення особі за вчинення злочину як одного, так і декількох додаткових покарань. А тому виникають закономірні питання. Як обраховувати строки давності в цьому випадку? Чи не буде особа більш суспільно небезпечна, ніж у випадку призначення одного додаткового покарання, а отже чи не потрібно закріплювати ще одне правило обрахування строків давності виконання обвинувального вироку?

Таким чином, строк давності виконання обвинувального вироку у випадку призначення особі і основного, і додаткового покарання, у чинному КК визначено адекватно, а тому ч. 2 ст. 80 КК змінюватися не повинна.

Про строки давності виконання обвинувального вироку щодо осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, ми вже писали вище.

Отже, проведене дослідження в цьому підрозділі дозволило дати кримінально-правову характеристику тривалості строків давності, визначити той критерій, який повинен брати до уваги законодавець, встановлюючи відповідну тривалість у КК. Встановлено, яка тривалість строків давності повинна використовуватися у випадку, коли злочин вчиняє особа у віці до вісімнадцяти років. На підставі цього запропоновано зміни до КК.