2.3 Обставини, які зупиняють або переривають перебіг строків давності

Як зазначалося у підрозділі 1.1 дисертаційного дослідження, послідовність – це одна з властивостей правового часу, порядок існування правових процесів, станів, явищ, вона визначає структуру тимчасових правових відносин, їх односпрямованість, перервність, неперервність, а також можливість поновлення та продовження.

Зупинення перебігу строків давності відбувається з настанням чітко визначених в КК подій. Це ухилення від досудового слідства або суду (ч. 2 ст. 49 КК), переховування від органів досудового слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності, якщо місцезнаходження уповноваженої особи невідоме (ч. 2 ст. 96-5 КК), ухилення засудженого від відбування покарання (ч. 3 ст. 80 КК).

Формулювання таких випадків дозволяють виділити умови зупинення:

а) особою, яка ухиляється (переховується) є особа, яка вчинила злочин (ч. 2 ст. 49 КК); уповноважена особа юридичної особи, яка вчинила будь-який злочин, зазначений у ст. 96-3 КК (ч. 2 ст. 96-5 КК); засуджений (ч. 3 ст. 80 КК);

б) підставами зупинення перебігу строків давності є: ухилення від досудового слідства або суду (ч. 2 ст. 49 КК); переховування від органів досудового слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та її місцезнаходження невідоме (ч. 2 ст. 96-5 КК); ухилення від відбування покарання (ч. 3 ст. 80 КК);

в) підставами відновлення перебігу строків давності визнаються: день з’явлення особи із зізнанням або її затримання (ч. 2 ст. 49 КК); день встановлення місцезнаходження уповноваженої особи юридичної особи (ч. 2 ст. 96-5 КК); день з’явлення засудженого для відбування покарання або його затримання (ч. 3 ст. 80 КК);

г) строк давності, з закінченням якого особа звільняється від кримінальної відповідальності: якщо з часу вчинення злочину минуло п’ятнадцять років (ч.

д) особливості обрахування строків давності в результаті їх зупинення: строки давності, передбачені пунктами 1-3 ч. 1 ст. 80 КК, подвоюються (ч. 3 ст. 80 КК).

Охарактеризуємо кожну з них.

Особою, яка ухиляється (переховується) від досудового слідства або суду, а також від відбування покарання, є: особа, яка вчинила злочин (ч. 2 ст. 49 КК); уповноважена особа юридичної особи, яка вчинила будь-який злочин, зазначений у ст. 96-3 КК (ч. 2 ст. 96-5 КК); засуджений (ч. 3 ст. 80 КК).

Особою, яка вчинила злочин, є будь-яка особа (незалежно від ролі, яку вона виконувала). При цьому не має значення, на якій стадії було перервано вчинення злочину, особливості його об’єктивної сторони. Зауважимо, що в теорії кримінального права існують різні точки зору з приводу того, хто визнається особою, яка ухиляється від досудового слідства або суду. Одні вчені вважають, що це будь-яка особа, яка «замітає» сліди злочину, вдало маскується у соціальному середовищі, зберігає «обітницю мовчанки» про вчинений злочин [197, с. 89].

Інша точка зору (Х. Алікперов, Ю.В. Баулін, Н. Д. Сухарева) полягає в тому, що «особою, що ухиляється від слідства та суду, визнається відома цим органам особа… як така, що вчинила певний злочин і здійснила певні дії з метою переховування місця свого перебування від слідства або суду…» [16, с. 163-164]. Не можуть розглядатися такими, що ухиляються від слідства та суду особи, які хоча й приховуються в невідомому напрямку після вчинення злочину, однак органам досудового слідства про них нічого невідомо як про конкретних осіб, які вчинили злочин, оскільки такі особи не визнані підозрюваними або обвинуваченими [6, с. 12]. Ю. В. Баулін зауважує, що це, як правило, «… особа, відносно якої винесена постанова про притягнення її як обвинуваченої та про оголошення її розшуку або обрання (зміни) запобіжного заходу» [16, с. 164].

Найбільш прийнятним, на нашу думку, є останній підхід. Оскільки до певного часу ухилення особи від органів досудового слідства та суду є правом особи [209, с.

Коло осіб, які можуть ухилятися від досудового слідства або суду, буде уточнюватися після характеристики підстав зупинення перебігу строків давності.

Уповноважена особа юридичної особи – це службова особа юридичної особи, а також інші особи, які відповідно до закону, установчих документів юридичної особи чи договору мають право діяти від імені юридичної особи (примітка 1 до ст. 96-3 КК). Перелік злочинів, які може вчиняти уповноважена особа юридичної особи визначено у ст. 96-3 КК (див. додаток Д).

Згідно з ч. 2 ст. 43 КПК України засудженим у кримінальному провадженні є обвинувачений, обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили. Відповідно до ст. 4 КВК однією з підстав відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили. Тобто, саме з цього моменту особа набуває статусу засудженого. При цьому особа може бути засуджена як обвинувальним вироком суду України, так і обвинувальним вироком суду іноземної держави, а також засуджена міжнародною судовою установою і передана для відбування покарання в Україну. В останньому випадку це можливо на підставі багатосторонніх міжнародних договорів (зокрема, Європейської конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року [182], Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 року [62], Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 1964 року [64]), а також двосторонніх міжнародних договорів про передачу засуджених (наприклад, договору між Україною та Республікою Казахстан про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [54], договору між Україною і КНР про передачу засуджених для відбування покарання [53]). Сама ж передача осіб, засуджених вироком суду іноземної держави, для відбування покарання в Україні, здійснюється на підставі норм глави 46 КПК «Визнання та виконання вироків судів іноземних держав та передача засуджених осіб».

Підставами для зупинення перебігу строків давності є: ухилення від досудового слідства або суду (ч. 2 ст. 49 КК); переховування від органів досудового слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та її місцезнаходження невідоме (ч. 2 ст. 96-5 КК); ухилення від відбування покарання (ч. 3 ст. 80 КК);

Зауважимо, що у ст.ст. 49 та 96-5 КК, в яких закріплено тотожні кримінально-правові норми, по-різному сформульована підстава зупинення перебігу строків давності. На нашу думку, більш правильно це зроблено в ч. 2 ст. 96-5 КК – переховування від органів досудового слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності, якщо місцезнаходження уповноваженої особи невідоме. Таке законодавче положення, насамперед, узгоджується з чинними КПК (п. 2 ч. 1 ст. 280). Тому, на нашу думку, відповідного коригування потребує підстава зупинення перебігу строків давності у ч. 2 ст. 49 КК.

Переховуватися від органів досудового слідства або суду може підозрюваний, яким визнається особа, якій у порядку, передбаченому ст.ст. 276–279 КПК, повідомлено про підозру, або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення (ч. 1 ст. 42 КПК). Очевидно, що вчинити аналогічні дії може й обвинувачений, яким визнається особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому ст. 291 цього Кодексу (ч. 2 ст. 42 КПК).

Процедура зупинення досудового розслідування, а отже констатація того, що особа переховується від органів досудового слідства або суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності, якщо місцезнаходження особи невідоме, включає: а) винесення прокурором або слідчим за погодження з прокурором вмотивованої постанови, відомості про що вносяться до ЄРДР (це постанова про зупинення досудового розслідування); б) винесення слідчим, прокурором окремої постанови про розшук підозрюваного, якщо досудове розслідування не зупиняється або вказівка в постанові про зупинення досудового розслідування, якщо таке рішення приймається, відомостей про розшук підозрюваного, про що вносяться до ЄРДР (ч.

На нашу думку, переховуватися від органів досудового слідства або суду може також підозрюваний або обвинувачений, щодо якого на підставі ухвали суду, слідчого судді застосовано один із запобіжних заходів, визначених у ч. 1 ст. 176 КПК. Такий висновок можна зробити з урахуванням того, що однією з цілей застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду (п. 1 ч. 1 ст. 177 КПК).

Отже, особою, яка переховується від органів досудового слідства або суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності, може бути підозрюваний або обвинувачений, особа якого відома цим органам, щодо якого слідчим або прокурором винесена окрема постанова про розшук чи в постанові про зупинення досудового розслідування міститься вказівка про це, чи щодо якого судом, слідчим суддею постановлена ухвала про застосування одного з запобіжних заходів або про затримання особи з метою приводу.

У судовій практиці мають місце помилки щодо встановлення того, хто визнається особою, яка ухиляється (переховується). Так, 14 лютого 2008 року Севастопольським міжрайонним природоохоронним прокурором було порушено кримінальну справу за фактом незаконного видобування посадовими особами ТОВ «Севастопольський пивбезалкогольний завод» корисних копалин загальнодержавного значення за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 240 КК. За обставинами справи злочин було скоєно у період з 7 грудня 1998 року по 25 червня 2004 року. У цей час посадові особи ТОВ на порушення статей 19, 21 Кодексу України про надра здійснили незаконне видобування технічної підземної води (прісної) (не менше 141,02 тис. м³), яка відповідно до Переліку корисних копалин загальнодержавного і місцевого значення є корисною копалиною загальнодержавного значення, та використовували її на технічні потереби товариства.

Оскільки в ході проведення досудового слідства не було встановлено осіб, причетних до вчинення цього злочину, дізнавач СД Нахімовського РВ УМВС України у м.

З’ясуємо, що таке переховування як суспільно небезпечна дія. В українській мові слово «переховуватися» означає: «1. Ховатися де-небудь, укриваючись певний час. 2. Ховатися в новому, іншому місці» [29, с. 933-934], а «ухилення» - намагатися не робити чого-небудь, не брати участь в чомусь, відсторонятися від чогось, уникати [30, с. 1522]. Враховуючи етимологію цих слів, вкажемо, що переховування схоже до триваючих злочинів, коли особа спочатку виконує певні активні дії, а потім перебуває у так званому злочинному стані.

Також зауважимо, що переховування від досудового слідства або суду може бути вчинене виключно з прямим умислом.

Таким чином, переховування від досудового слідства або суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності – це умисні діяння підозрюваного або обвинуваченого, спрямовані на ухилення від кримінальної відповідальності та на те, щоб його місцезнаходження не було відомо органам досудового слідства або суду.

Підставою для зупинення перебігу строків давності виконання обвинувального вироку є ухилення від відбування покарання.

Значення поняття «відбування покарання» можна з’ясувати з урахуванням кримінально-виконавчого законодавства України та відповідної галузевої науки. Як зазначається в одному з підручників, «об’єктом кримінально-виконавчої діяльності є двоєдиний процес виконання-відбування покарання. Виконання покарань полягає у застосуванні адміністрацією органів та установ виконання покарань до засуджених державного примусу, тобто в процедурі обмеження їх прав та свобод, які є змістом покарань, визначених КК. Наприклад, змістом позбавлення волі є ізоляція засудженого від суспільства, отже, забезпечення ізоляції осіб, позбавлених волі, і є змістом виконання цього покарання. Відбування покарання є забезпеченим державним примусом правовим станом засудженого, що настає після того, як обвинувальний вирок суду набрав законної сили, і полягає у підпорядкуванні поведінки засудженого обмеженням прав та свобод, передбачених у КК відповідними покараннями. … Суб’єктом виконання покарання виступає адміністрація органів і установ виконання покарань. Суб’єктом відбування покарання є засуджений» [113, с. 7–8].

Термін «ухилення» у термінологічному звороті «ухилення від відбування покарання» повинен визначатися, насамперед, з урахуванням етимології слів «ухилення» та «відбування» в українській мові та на підставі особливостей відбування покарань.

Слово «ухилятися» в українській мові означає «намагатися не робити чого-небудь, не брати участі в чомусь, відсторонятися від чогось; уникати» [30, с. 1522], а слово «відбувати», яке також входить до цього звороту, в українській мові означає «виконувати протягом певного строку яку-небудь роботу, повинність, обов’язок» [30, с. 165]. Незважаючи на те, що термін «ухилення» досить часто використовується у статтях КК, а також у кримінально-виконавчому законодавстві України, все ж поняття «ухилення від відбування покарання» не має нормативної дефініції.

І. Г. Богатирьов визначає ухилення від відбування покарання як протиправну дію або бездіяльність засудженого під час відбування покарання, яка полягає у невиконанні ним встановленого чинним законодавством обов’язку зазнати кари, або державно-примусових право обмежень, які зазначаються у вироку суду [20, c. 30]. Л.В. Чорнозуб вважає, що ухилення від відбування покарання – це «суспільно небезпечне протиправне умисне діяння: (дія або бездіяльність) засудженого, спрямованого на відмову від перетерпіння негативних для нього наслідків, пов’язаних із застосуванням кримінального покарання, призначеного судом за вчинений ним злочин» [277, с. 90].

Незважаючи на те, що серед обов’язків засудженого не знаходимо обов’язку відбути покарання, зауважимо, що правова суть такого діяння якраз і полягає в тому, що засуджений не виконує покладений на нього кримінальним та кримінально-виконавчим законодавством обов’язок відбути в повному обсязі покарання, відповідно до вироку суду, що набрав законної сили [113, c. 55, 74].

Покарання, передбачені ст. 51 КК, можна поділити на ті, щодо відбування яких можливе ухилення та ті, щодо яких ухилення неможливе. Віднесення того чи іншого покарання до відповідної групи можливе шляхом аналізу КВК.

До першої групи належать практично всі покарання, визначені у ст. 51 КК. Про можливість ухилення від відбування того чи іншого виду покарання свідчать, насамперед, норми КВК, які визначають, що визнається ухиленням та (або) передбачають, що за нього встановлена відповідальність. Водночас випадкам ухилення від відбування того чи іншого виду покарання кореспондує стаття Особливої частини КК, в якій передбачається відповідальність за такі дії.

Так, згідно зі ст. 35 КВК, у разі ухилення засудженого від відбування покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю він притягується до кримінальної відповідальності відповідно до ст. 389 КК. У ч. 1 цієї статті встановлена відповідальність за ухилення від покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Тобто, законодавець уникає використання термінологічного звороту «ухилення від відбування покарання», вказуючи на «ухилення від покарання».

Ухиленням від відбування покарання у виді громадських робіт є: невиконання встановлених обов'язків, порушення порядку та умов відбування покарання, а також притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення, які були вчинені після письмового попередження; невихід більше двох разів протягом місяця на громадські роботи без поважних причин, а також допущення більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця, поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння (ч. 3 ст. 40 КВК). У ч. 2 ст. 389 КК встановлена відповідальність за ухилення від відбування покарання у виді громадських робіт.

Ухиленням засудженого від відбування покарання у виді виправних робіт є: невиконання встановлених обов’язків; порушення порядку та умов відбування покарання; вчинення проступку, за який його було притягнуто до адміністративної відповідальності; допущення більше двох разів протягом місяця прогулів, а також більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця або поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння (ч. 6 ст. 46 КВК). У ч. 2 ст. 389 КК встановлена відповідальність за ухилення від відбування покарання у виді виправних робіт.

Окрім цього, у ст. 27 КВК передбачено, що якщо засуджений ухиляється від сплати штрафу, як основного покарання, він притягується до кримінальної відповідальності відповідно до ст. 389 КК. Тобто, у цій статті йдеться не про ухилення від відбування покарання, а про ухилення від сплати штрафу. У ч. 1 ст. 389 КК встановлена відповідальність за ухилення від сплати штрафу. Тобто, законодавець уникає використання термінологічного звороту «ухилення від відбування покарання», вказуючи на «ухилення від сплати штрафу». На нашу думку, таке формулювання є більш вдалим, оскільки відповідає термінології КВК.

Щодо покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців законодавець не передбачає випадків ухилення від його відбування. Така ситуація є неправильною, оскільки за твердженням багатьох криміналістів службові обмеження для військовослужбовців, є по суті, підвидом виправних робіт для спеціальної категорії осіб [278, с. 554]. Тому, на нашу думку, главу 10 КВК необхідно доповнити статтею 47-1, в якій визначити, що визнається ухиленням від покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців. Водночас у статті 389 КК не передбачено відповідальності за такі дії. Вважаємо це прогалиною кримінально-правової охорони порядку суспільних відносин, які посягають на діяльність органів і осіб, які сприяють здійсненню правосуддя. Повністю підтримуємо пропозицію, висловлену Л. В. Чорнозуб про необхідність встановлення у ч. 2 ст. 389 КК кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців [278, с. 575].

Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі роз’яснюється у ч. 2 ст. 68 КВК та ч.ч. 1 та 2 ст. 390 КК. Ним визнається самовільне залишення місця обмеження волі або злісне ухилення від робіт, або систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до обмеження волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду. Законодавець обґрунтовано прирівняв покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі, передбачивши правові наслідки ухилення від їх відбування в одній ст. 390 КК. Адже сучасна українська модель покарання у виді обмеження волі є різновидом позбавлення волі і є, по суті, сучасним варіантом позбавлення волі з відбуванням його в колоніях-поселеннях, що передбачалося за КК 1960 року [207, с. 615; 155, с. 165–166; 120, с. 256–257].

Що стосується ухилення від відбування таких покарань, як арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі, то зауважимо таке. Незважаючи на те, що перші два з них регламентуються у розділі ІІ КВК «Виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі», все ж правообмеження арешту та тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців роблять їх тотожними позбавленню волі. Справедливу критику відповідному рішенню законодавця висловив Ю. А. Пономаренко [155, с. 148]. Таким чином, ухилення від відбування покарання у виді позбавлення волі передбачено у ч. 3 ст. 390 КК. У ній встановлено відповідальність за неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до позбавлення волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду. Самі ж короткочасні виїзди таких осіб регламентуються у ст. 111 КВК. Ухиленням від відбування покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, на нашу думку, є втеча з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК), а також самовільне залишення військової частини або місця служби (ст. 407 КК) та дезертирство (ст. 408 КК).

Що стосується такого додаткового покарання, як конфіскація майна, то зауважимо, що ухилення від нього можливе шляхом вчинення незаконних дій, передбачених у статті 388 КК. Це розтрата, відчуження, приховування, підміна, пошкодження, знищення майна або інші незаконні дії з майном, яке підлягає конфіскації (ч. 2).

На нашу думку, неможливе ухилення від відбування такого покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Згідно зі ст. 29 КВК суд, який постановив вирок про позбавлення засудженого військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, після набрання ним законної сили направляє копію вироку органові чи посадовій особі, які присвоїли це звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас. Після одержання копії такого вироку орган чи посадова особа, які присвоїли це звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, вносить до відповідних документів запис про позбавлення засудженого цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і вживає заходів до позбавлення його всіх прав і пільг, пов’язаних з цим званням, рангом, чином або кваліфікаційним класом. Орган або посадова особа протягом місяця з дня одержання копії вироку сповіщає суд, який постановив вирок, про його виконання. Тобто, покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу має таку специфічну властивість, як те, що воно виконується діями інших уповноважених осіб або органів поза волею таких засуджених, без їх участі. Тому ухилитися від відбування цього виду покарання засуджений не може.

Отже, покараннями, від яких особа може ухилитися, є штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, конфіскація майна, арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі та довічне позбавлення волі. Водночас неможливе ухилення від відбування покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Ухилення від відбування покарання, як можна зробити висновок з положень КК та КВК може бути як злочинним, так і незлочинним. Кримінальна відповідальність за ухилення від відбування покарання, як зазначалося вище, настає за статтями 388, 389, 390, 393, 407 та 408 КК. Однак у більшості випадків ухилення від відбування того чи іншого покарання може не становити складу відповідного злочину. Однак одним з наслідків як злочинного, так і незлочинного ухилення від відбування покарання є зупинення строку давності виконання обвинувального вироку.

Окрім цього, як зазначалося вище, ухилення від відбування покарання як підстава зупинення строку давності виконання обвинувального вироку може мати місце у випадках, коли особа була засуджена до покарання обвинувальним вироком суду України, обвинувальним вироком суду іноземної держави і передана для відбування покарання в Україну, міжнародною судовою установою до позбавлення волі та прийнята в Україні для відбування цього покарання на підставі міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Особа може відбувати той чи інший вид покарання з двох підстав: якщо покарання було їй призначено на підставі обвинувального вироку суду або в порядку заміни (якщо особі вироком суду було призначено інший вид покарання (як правило, більш суворий) [38, с. 20]. Окремі види покарань можуть бути застосовані до засудженого в порядку заміни з різних підстав, зокрема: 1) при зворотній дії в часі кримінального закону, що пом’якшує кримінальну відповідальність (ч. 3 ст. 74 КК); 2) при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК); 3) при заміні більш м'яким покаранням покарання, призначеного жінці, що стала вагітною або народила дитину під час його відбування, по досягненню дитиною трирічного віку або у разі її смерті (ч. 4 ст. 83 КК). На нашу думку, підставою зупинення перебігу строків давності виконання обвинувального вироку є ухилення від покарання, яке призначено особі обвинувальним вироком суду, а також від покарання, яке призначено особі в порядку заміни з підстав, визначених КК.

Підставою для зупинення строків давності виконання обвинувального вироку суду може бути лише ухилення від покарання, призначеного правосудним обвинувальним вироком суду. Як відомо, особа зобов’язана виконувати лише ті обов’язки, які було покладено на неї на законних підставах. Це стосується і обов’язку відбути покарання, призначене обвинувальним вироком суду. У ст. 375 КК передбачено відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. Поняття «правосудність» та «неправосудність» не мають своєї законодавчої дефініції. Вони використовуються в етиці, філософії та юридичних науках. У ст. 370 КПК передбачено, що будь-яке судове рішення (у тому числі обвинувальний вироку суду) повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. На нашу думку, обвинувальний вироку суду визнається правосудним у тому випадку, якщо він є законним та обґрунтованим. Вмотивованість вироку суду – це додаткова ознака його правосудності. Адже вмотивованість передбачає лише наведення мотивів прийняття тих чи інших рішень щодо особи, яка визнана винуватою у вчиненні злочину (злочинів). Тому якщо обвинувальний вироку суду є законним і обґрунтованим, але не вмотивованим, він все одно повинен визнаватися правосудним. Такої ж думки дотримуються й інші науковці. Зокрема, як зазначає Ю. М. Грошевий вирок може бути або правосудним, тобто законним та обґрунтованим, або неправосудним, тобто незаконним та необґрунтованим [47, c. 21].

Про те, що правові наслідки для особи має виключно правосудний обвинувальний вирок суду йшлося у п. 15 постанови Пленуму ВС України «Про судову практику в справах про злочини, пов’язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі» № 2 від 26 березня 1993 року: «якщо особа засуджена за статтями 183 чи 183-3 КК за дії, які вона вчинила під час незаконного позбавлення волі чи тримання під вартою, вирок підлягає скасуванню, а справа закриттю на підставі п. 2 ст. 6 КПК України за відсутністю в діях складу злочину. Не може бути засуджена особа за втечу з-під варти під час попереднього ув’язнення, поки судом не буде в установленому порядку доведена її винність у вчиненні того злочину, за який їй було обрано такий запобіжний захід» [187].

Отже, ухилення від відбування покарання як підстава зупинення перебігу строків давності виконання обвинувального вироку може мати місце лише в тому випадку, якщо особа була засуджена до покарання правосудним обвинувальним вироком суду.

Ухилення, як і переховування – це триваюче діяння, яке, розпочинаючись активною поведінкою засудженого, переростає у злочинний стан, коли особа не виконує покладеного на неї обов’язку відбути покарання.

З суб’єктивної сторони ухилення від відбування покарання може бути вчинено лише з прямими умислом, коли засуджений усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачав його суспільно небезпечні наслідки і бажав їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).

Ухилення від відбування покарання необхідно відрізняти від бездіяльності уповноважених органів держави, в результаті якої обвинувальний вирок суду не приводиться у виконання. Зокрема, Колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Чернігівської області скасувала ухвалу Козелецького районного суду Чернігівської області від 19 березня 2013 року про відмову особі-1 у задоволенні заяви про звільнення його від кримінального покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Відповідна відмова обґрунтовувалася тим, що особа-1 ухилявся від відбування покарання. Його матір у 2005 році не повідомила дільничному його адреси проживання в м. Києві, а особа-1, знаючи про реальну міру покарання, змінив місце проживання і не з’явився у правоохоронні органи. Особа-1 доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що протягом 12 років після набрання вироком законної сили, він не ухилявся від явки до правоохоронних органів, викликів про явку в ці органи не одержував, в розшук його не оголошували, нових злочинів чи правопорушень він не вчиняв. Розглянувши кримінальне провадження, Колегія дійшла висновку, що у цьому випадку має місце не ухилення від відбування покарання, а недбалість посадових осіб органів виконання покарання. Адже засуджений особа-1 добросовісно протягом одинадцяти місяців чекав арешту. Після чого у вересні 2001 року одружився та переїхав у м. Київ до дружини. Твердження засудженого, що він жив звичним життям і не переховувався від працівників міліції, нічим не спростовані. Навпаки, особа-1 офіційно зареєстрував шлюб, народження дітей, вклеїв фотографію у паспорт після досягнення 25 років, офіційно працював, приїздив до матері та брата в с. Чемер Козелецького району Чернігівської області. Крім того, за даними Козелецького РВ УМВС України в Чернігівській області, особа-1, починаючи з 1 січня 2000 року та станом на 27 листопада 2012 року у розшуку не значився, про що є лист начальника міліції від 27 листопада 2012 року № 9461 [260].

Таким чином, ухилення від відбування покарання як підстава зупинення перебігу строків давності виконання обвинувального вироку характеризується такими ознаками:

1) може мати місце щодо всіх покарань, окрім покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, яке виконується іншими уповноваженими особами або органами поза волею засуджених та без їх участі;

2) може бути як злочинним, так і незлочинним;

3) може мати місце у випадку, коли особа була засуджена до покарання обвинувальним вироком суду України, обвинувальним вироком суду іноземної держави і передана для відбування покарання в Україну, міжнародною судовою установою до позбавлення волі та прийнята в Україні для відбування цього покарання на підставі міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана ВР України;

4) може мати місце як щодо покарання, яке призначено особі обвинувальним вироком суду, так і щодо покарання, яке призначено особі в порядку заміни з підстав, визначених КК;

5) підставою засудження особи є правосудний обвинувальний вирок суду;

6) ухилення – це триваюче діяння;

7) наявність прямого умислу.

Підставами відновлення перебігу строків давності у КК визначено: день з’явлення особи із зізнанням або її затримання (ч. 2 ст. 49 КК); день встановлення місцезнаходження уповноваженої особи юридичної особи (ч. 2 ст. 96-5 КК); день з’явлення засудженого для відбування покарання або його затримання (ч. 3 ст. 80 КК).

Насамперед, вкажемо на значення слів «зупинення» та «відновлення» в українській мові. Слово «зупиняти» означає: «1. Припиняти рух кого-, чого-небудь, переривати якусь дію, справу і т. ін. 2. Перепиняти перебіг чого-небудь, переривати якусь дію, справу і т. ін.» [30, с. 483]. А «відновлювати» - це «1. Надавати попереднього вигляду чому-небудь пошкодженому, зіпсованому, зруйнованому; приводити до попереднього стану, поновлювати. 2. Знову починати перервану дію, стосунки тощо» [30, с. 175]. Тобто, відновлення строків давності означає, що з моменту, коли виникла підстава для їх зупинення і до моменту припинення стану ухилення (переховування) особи, цей час ніби «заморожується», «завмирає». З моменту, коли такий стан припинився, строк давності продовжує свій перебіг у межах тривалості строків давності визначених у КК. Як вдало зазначає Ю. В. Баулін, «… час, який минув з дня вчинення злочину, до дня, коли особа почала ухилятися від слідства або суду, не втрачає свого значення, він зберігається і зараховується до загального строку давності, що продовжує спливати. Цей загальний строк відновлюється (а не починається спочатку) із дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання» [16, с. 164]. Іноді ця обставина ігнорується на практиці.

Так, вироком Луцького міського суду від 7 жовтня 1999 року особу-1 засуджено за ч. 3 ст. 101 КК (в редакції 1960 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років. Ухвалою Волинського обласного суду від 7 грудня 1999 року вирок місцевого суду залишено без зміни. Після цього згідно з ч. 1 ст. 401 КПК вирок набрав законної сили і запобіжний захід (підписка про невиїзд) втратив силу, адже він діяв до набрання вироком законної сили.

Як зазначається в ухвалі Колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 листопада 2011 року, з цього часу, тобто із 7 грудня 1999 року, почав відраховуватися строк давності виконання обвинувального вироку щодо особи-1, який закінчився 7 грудня 2004 року, оскільки до закінчення цього строку він не вчинив нового злочину, за який судом призначено покарання у виді позбавлення волі на строк не менше одного року. Вважаємо, що у цьому випадку строк давності виконання обвинувального вироку розпочався не з 7, а з 8 грудня 1999 року, а закінчився відповідно 8 грудня 2004 року.

Місцевий суд 26 вересня 2005 року оголосив у розшук особу-1, мотивуючи тим, що засуджений ухилявся від виконання кримінального покарання, встановити місце його проживання або знаходження з 1999 року не вдавалося. Між тим, засуджений, запобіжний захід стосовно якого втратив силу, не був позбавлений права проживати у місці за своїм вибором. Тому висновок апеляційного суду про те, що після розгляду справи Волинським обласним судом засуджений порушив підписку про невиїзд, помилковий. Також справа не містить жодних даних про ухилення особи-1 від відбування покарання, не пов’язаних із місцем проживання або знаходження, окрім листування місцевого суду з міліцією та прокуратурою з приводу виконання вироку.

Як зазначено в ухвалі, суд мав керуватися положеннями ст. 80 КК, а не ст. 49 КК (в редакції 1960 року), оскільки ця стаття поліпшує становище засудженого особи-1, а тому має зворотну дію в часі. Отже, за змістом цього кримінального закону, навіть якщо засуджений особа-1 ухилявся від відбування покарання, строк давності виконання для нього обвинувального вироку не може бути більше 10 років. Тобто на момент звернення засудженого до місцевого суду 13 жовтня 2010 року із заявою про звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку цей строк минув і тому не підлягав відновленню з дня затримання особи-1. Суди при вирішенні справи не врахували, що зупинення перебігу давності не анулює строк, який минув до моменту з’явлення або затримання засудженого, він підлягає заліку [265].

Однією з підстав відновлення строків давності є з’явлення із зізнанням. Водночас це обставина, яка пом’якшує покарання (п. 1 ч. 1 ст. 66 КК). Як зазначається у ч. 2 п. 5 постанови Пленуму ВС України № 7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», «вирішуючи питання про наявність такої пом’якшуючої обставини, як з’явлення із зізнанням, суди повинні перевіряти, чи були подані до органів розслідування, інших державних органів заява або зроблене посадовій особі повідомлення про злочин (у будь-якій формі) добровільними і чи не пов’язано це з тим, що особа була затримана як підозрюваний і, будучи викритою, підтвердила свою участь у вчиненні злочину» [181].

Отже, з’явлення із зізнанням характеризується такими ознаками: добровільність дій особи, яка вчинила злочин; може мати форму письмової заяви або усного повідомлення; заява або повідомлення мають адресуватися лише тим органам і посадовим особам, які наділені правом здійснювати перевірку викладених фактів і приймати рішення про відкриття кримінального провадження (органи прокуратури, досудового слідства та суду); може мати місце лише до моменту затримання цієї особи.

З’явлення для відбування покарання як підстава відновлення перебігу строків давності виконання обвинувального вироку – це також добровільні дії засудженого, які полягають у тому, що особа з’являється до моменту її затримання в органи, які відповідно до кримінально-виконавчого законодавства України виконують покарання.

Затримання – це «один із заходів процесуального примусу, який полягає в триманні під вартою, примусовому обмеженні свободи пересування та спілкування» [107, с. 87]. Чинне законодавство України передбачає два види затримання: адміністративне та кримінальне процесуальне. Адміністративне затримання (затримання в адміністративному порядку) застосовується в порядку, з підстав і на строки, встановлені статтями 261–263 КУпАП.

Затримання особи є заходом забезпечення кримінального провадження (п. 8 ч. 2 ст. 131 КПК) та тимчасовим запобіжним заходом (ч. 2 ст. 176 КПК), яке застосовується з підстав та в порядку, визначеному КПК. У ч. 1 ст. 209 КПК зафіксовано, що особа вважається затриманою з моменту коли особа силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою. Отже, на відміну від з’явлення із зізнанням затримання – це завжди примусові дії уповноваженої службової особи. Затримання особи, яка ухиляється від слідства та суду або від відбування покарання, може бути вчинено уповноваженою особою (особою, якій надано право здійснювати затримання), а також будь-якою іншою особою.

Затримання має здійснюватися на підставі ухвали слідчого судді, суду, крім випадків, передбачених КПК. Затримання без ухвали слідчого судді, суду може здійснюватися будь-якою особою або уповноваженою службовою особою (особою, яка має право здійснювати затримання).

Згідно з ч. 2 ст. 207 КПК кожен має право затримати без ухвали слідчого судді, суду будь-яку особу, крім осіб, зазначених у ст. 482 цього Кодексу: при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення; безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні. У такому випадку особа зобов’язана негайно доставити затриманого до уповноваженої службової особи або негайно повідомити уповноважену службову особу про затримання та місцезнаходження особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення.

Уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках: а) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; б) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин (ч. 1 ст. 208 КПК).

Таким чином, затримання особи, на відміну від з’явлення із зізнанням – це примусові кримінальні процесуальні дії, коли особа силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному нею.

Встановлення місцезнаходження уповноваженої особи юридичної особи як підстава поновлення строку давності у ст. 96-5 КК передбачає такі дії уповноважених органів, які спрямовані на те, щоб встановити місце проживання або місце перебування особи, яка переховується від органів досудового слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності. Зауважимо, що встановлення місцезнаходження особи охоплює дії виключно органів та осіб, уповноважених на це державою. Водночас таке формулювання не включає добровільні дії самої особи, яка переховувалася. На нашу думку, це істотний недолік кримінально-правової норми, передбаченої у ст. 96-5 КК. Враховуючи достатню наукову розробку, а також правове регулювання з’явлення із зізнанням та затримання особи (ч. 2 ст. 49 КК) пропонуємо аналогічно викласти підставу для відновлення строків давності у ч. 2 ст. 96-5 КК.

Строк давності, по закінченні якого особа звільняється від кримінальної відповідальності, визначається лише у ст. 49 КК. У ч. 2 цієї статті вказується, що якщо з часу вчинення злочину минуло п'ятнадцять років, особа звільняється від кримінальної відповідальності. Отже, 15-ти річний строк давності не залежить від ступеня тяжкості вчиненого злочину та обраховується в тому випадку, коли особа ухиляється від органів досудового слідства або суду. Такий строк давності, на нашу думку, повинен існувати у кримінальному законодавстві України. Однак, яким йому бути – з цього приводу існують різні точки зору вчених-криміналістів. Так, на думку Х. Д. Алікперова, К. Ш. Курбанова, звичайні строки давності необхідно поширити й на тих осіб, які ухиляються від органів досудового слідства або суду [5, с. 60]. Цю правову позицію вважає правильною й М. А. Махмудова. На її думку, буде вкрай несправедливим, якщо строк давності для особи, наприклад, яка з’явилася із зізнанням після вчинення злочину, але згодом злякалася відповідальності та ухилилася від органів досудового слідства або суду, буде в два рази більшим, ніж строк давності для особи, яка вчинила аналогічний злочин, але взагалі не була відомою органам досудового слідства або суду [132, с. 104].

Інші науковці вважають, що строки давності для осіб, які ухиляються від органів досудового слідства або суду потрібно збільшити вдвічі порівняно з загальними строками давності (зокрема, В. Мальцев, П. Мшвенієрадзе) [129, с. 47; 140, с. 129]. Так, на думку В. Мальцева, це можливо з точки зору принципів рівності та справедливості, а також у зв’язку з необхідністю урахування поведінки особи, яка ухиляється від органів досудового слідства або суду, що фактично протидіє правосуддю [129, с. 47].

На нашу думку, більш правильним є другий підхід. Адже встановлення недиференційованого строку давності у разі ухилення особи від органів досудового слідства або суду, незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину, суперечить підставам та принципам інституту давності у кримінальному праві України [201, с. 84-85]. Як було зазначено вище, зупинення строків давності передбачає, що з моменту ухилення особи від органів досудового слідства або суду і до його з’явлення із зізнанням або затримання, перебіг строків давності неможливий. Однак встановлення правила, відповідно до якого особа в цьому випадку звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло 15 років, фактично означає, що у разі зупинення перебігу диференційованих строків давності 15-ти річний строк давності продовжує перебіг. Також, на нашу думку, встановлення 15-ти річного строку давності має превентивне значення у випадку ухилення особи від органів досудового слідства або суду при вчиненні злочинів невеликої та середньої тяжкості. Однак він не виконує своєї функції у разі скоєння особою тяжких та особливо тяжких злочинів.

Таке рішення базуватиметься і на положеннях статті КК, яка регламентує схожі суспільні відносини. Так, на підставі ч. 3 ст. 80 КК у випадку зупинення строки давності, передбачені п.п. 1-3 ч. 1 й цієї статті, подвоюються.

На нашу думку, недоцільно обмежувати строки давності у випадку ухилення особи від органів досудового слідства або суду 15-ти річним строком. Оскільки у кримінальному законодавстві України передбачено випадки, коли суд може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк, більший ніж 15 років (зокрема, ч. 2 ст. 71 КК).

Вважаємо за необхідне поширити правило про подвоєння строків давності у випадку ухилення особи від відбування покарання за вчинення злочинів будь-якого ступеня тяжкості. Відповідно таке ж формулювання необхідно передбачити і у ст. 96-5 КК. При цьому відповідне законодавче положення потрібно доповнити вказівкою на те, що давність у випадку подвоєння строків не повинна перериватися вчиненням нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого.

Особливості обрахування строків давності в результаті їх зупинення передбачені лише у ст. 80 КК. У ч. 3 цієї статті зазначається, що у випадку зупинення строки давності, передбачені пунктами 1-3 ч. 1 ст. 80 КК, подвоюються. Їх ми охарактеризували вище.

Переривання перебігу строків давності, як і їх зупинення, відбувається з настанням подій, чітко визначених в КК. Підставами для переривання перебігу строків давності є вчинення нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину (ч. 3 ст. 49, ч. 4 ст. 80 КК) та повторне вчинення будь-якого злочину, зазначеного у ст. 96-3 цього Кодексу (ч. 2 ст. 96-5 КК).

Як зазначав свого часу В. Є. Смольніков, повторне вчинення злочину завжди розглядалося в кримінальному праві як обставина, що свідчить про підвищену суспільну небезпеку особи. Тому й для вирішення питання про застосування давності не може не враховуватися те, чи вчинено особою новий злочин [201, с. 77].

В українській мові слово «перервати» означає: «1. Ривком, силою розділяти що-небудь навпіл, на частини. 2. Припиняти або порушувати дію, течію, розвиток чого-небудь» [30, с. 925].

Переривання перебігу строків давності означає, що строк давності за перший злочин, який закінчився до моменту вчинення нового злочину середньої тяжкості, тяжкого та особливо тяжкого злочину анулюється та починає перебіг заново з моменту вчинення нового злочину. Саме з цього часу починають перебіг два самостійних строків давності – за перший вчинений злочин та за новий злочин. У тому випадку, коли особа вчиняє протягом перебігу строків давності за перший злочин декілька нових злочинів відповідного ступня тяжкості, цей перебіг переривається кілька разів. При цьому початковий момент перебігу давності для цих декількох злочинів буде однаковим – день вчинення останнього зі злочинів.

У ч. 3 ст. 49, ч. 3 ст. 96-5 та ч. 4 ст. 80 КК передбачаються випадки переривання перебігу строків давності. Їх формулювання дозволяє виділити такі умови переривання:

а) підстава переривання: вчинення особою нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину (ч. 3 ст. 49, ч. 4 ст. 80 КК); повторне вчинення уповноваженою особою юридичної особи будь-якого злочину, зазначеного у ст. 96-5 КК (ч. 3 ст. 96-5 КК);

б) час вчинення нового злочину: до закінчення строків, зазначених у частинах 1 та 3 ст. 80 КК (ч. 4 ст. 80 КК); до закінчення зазначених (передбачених) у частинах 1 та 2 ст. 49 (96-5) КК (ч. 3 ст. 49, ч. 3 ст. 96-5 КК);

в) початок обчислення строків давності у випадку їх переривання: з дня вчинення нового злочину (ч. 3 ст. 49, ч. 3 ст. 96-5, ч. 4 ст. 80 КК);

г) порядок обчислення строків давності за перший та новий злочини: строки давності обчислюються окремо за кожен злочин (ч. 3 ст. 49, ч. 3 ст. 96-5 КК).

Охарактеризуємо кожну з них.

Отже, підстава переривання строків давності чітко визначена у КК. Згідно з двома статтями (49 та 80 КК) нею визначається вчинення злочину відповідної тяжкості (середньої тяжкості, тяжкого та особливо тяжкого).

Переривання строків давності у ст.ст. 49 та 80 КК має місце у тих випадках, коли вчинено новий умисний або необережний злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий. У науковій літературі з кримінології підкреслюється, що особи, які вчинили злочини з необережності, відрізняються від тих, що скоїли умисні суспільно небезпечні діяння. Насамперед, має відмінність кримінальна активність осіб. Так, А. П. Закалюк вважає, що така активність за умисних злочинів «… є повністю цілеспрямованою, тобто умисно спрямованою і щодо вчинюваного суспільно небез­печного діяння, і стосовно досягнення його злочинних наслідків, на що вона також спрямовується. За необережної вини криміналь­на активність є також цілеспрямованою щодо вчинюваного діян­ня, але не має такого цільового спрямування стосовно його наслідків, настання яких суб'єктом активності не передбачається» [71, с. 658]. Також у кримінологічних дослідженнях звертається увага на те, що особа злочинця, який вчинив злочини з необережності, загалом характеризується загальною позитивною спрямованістю [106, с. 209].

Як зазначалося у підрозділі 1.3 дисертаційного дослідження, в окремих КК держав пострадянського простору також передбачається можливість переривання строків давності лише у випадку вчинення умисних злочинів (КК Вірменії, Киргизстану, Білорусі, Казахстану, Молдови, Узбекистану, Таджикистану). Про те, що доцільно передбачати правило про переривання строків давності лише вчиненням нового умисного злочину відповідного ступеня тяжкості свідчить і підхід законодавця до формулювання аналогічної підстави у ч. 3 ст. 96-5 КК. Адже всі злочини, вчинення яких перериває перебіг строків давності застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру та які перераховані у ст. 96-3 КК – умисні. Таким чином, на нашу думку, ч. 3 ст. 49 та ч. 4 ст. 80 КК доцільно доповнити вказівкою на те, що перебіг давності переривається вчиненням нового умисного злочину середньої тяжкості, тяжкого, особливо тяжкого злочину. Нашу пропозицію підтвердили і результати проведеного анкетування (див. додатки Н, П).

Відповідно до ст. 96-5 КК підставою переривання строків давності є вчинення уповноваженою особою юридичної особи одного зі злочинів з визначеного законодавцем переліку у ст. 96-3 КК (див. додаток Д).

У ч. 2 примітки до цієї статті вказано, що злочини, передбачені ст.ст. 109, 110, 113, 146, 147, 160, 209, 260, 262, 306, ч.ч. 1 і 2 ст. 368-3, ч.ч. 1 і 2 ст. 368-4, ст.ст. 369, 369-2, 436, 437, 438, 442, 444, 447 цього Кодексу, визнаються вчиненими в інтересах юридичної особи, якщо вони спрямовані на отримання нею неправомірної вигоди або створення умов для отримання такої вигоди, а так само на ухилення від передбаченої законом відповідальності. Однак, на нашу думку, строки давності можуть перериватися незалежно від того, чи спрямовані відповідні злочини на отримання неправомірної вигоди, створення умов для отримання такої вигоди, а також на ухилення від передбаченої законом відповідальності. Принаймні у ст. 96-5 КК відсутня вказівка на таку властивість злочинів.

На нашу думку, більш вдало підстава переривання перебігу строків давності описана у ч. 3 ст. 49, ч. 4 ст. 80 КК. Адже у ч. 3 ст. 96-5 КК йдеться про повторне вчинення злочину. З такого формулювання складається враження, що «повторне вчинення» вказує на повторність як один з видів множинності злочинів (ст. 32 КК). Адже вчинення нового злочину не утворює повторності в класичному розумінні, враховуючи зокрема те, що він може бути різнорідним до попереднього злочину. Тому, на нашу думку, ч. 3 ст. 96-5 КК потрібно викласти в такій же редакції, як це передбачено в інших статтях, що згадувалися вище.

В аналізованих статтях закріплено час вчинення нового злочину: до закінчення строків, зазначених у частинах 1 та 3 ст. 80 КК (ч. 4 ст. 80 КК); до закінчення зазначених (передбачених) у частинах 1 та 2 ст. 49 (96-5) КК (ч. 3 ст. 49, ч. 3 ст. 96-5 КК). Цей час обраховується в такий спосіб, про який йшлося вище. Тобто, диференційовані строки давності, передбачені у ч.ч. 1 та 3 ст. 80 КК, ч.ч. 1 та 2 ст.ст 49 та 96-5 КК цей строк закінчується у відповідний останній день строку, який обраховується з дня вчинення злочину (тобто, до нуля годин відповідної доби, на який припадає останній день строку давності).

Визначаючи початок обчислення строків давності у випадку їх переривання, яким визнається день вчинення нового злочину (ч. 3 ст. 49, ч. 3 ст. 96-5, ч. 4 ст. 80 КК), необхідно брати до уваги положення, запропоновані нами у підрозділі 2.1 дисертаційного дослідження.

І, насамкінець, порядок обчислення строків давності за перший та новий злочини визначається у ч. 3 ст. 49 та ч. 3 ст. 96-5 КК: строки давності обчислюються окремо за кожен злочин. Для уніфікації законодавчих формулювань вважаємо за необхідне доповнити ч. 4 ст. 80 КК таким же нормативним реченням.

Принагідно зазначимо, що ч. 6 ст. 96-5 КК доцільно було б об’єднати з ч. 5 цієї статті, як це має місце у ст.ст. 49 та 80 КК України. На нашу думку, це сприятиме уніфікації схожих законодавчих формулювань.

У судовій практиці трапляються помилки щодо неврахування судом при звільненні особи від кримінальної відповідальності факту вчинення нею протягом строків давності нового злочину відповідного ступеня тяжкості. Зокрема, постановою Жовківського районного суду Львівської області від 30 червня 2011 року справу щодо особи-1, який обвинувачувався у вчиненні 8 липня 2000 року злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, було закрито, а його звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності. Це рішення було мотивоване тим, що на час розгляду подання слідчого СВ Жовківського РВ УМВСУ у Львівській області, погоджене прокурором Жовківського району Львівської області про закриття кримінальної справи № 1п-4/11 (121-2411), з часу вчинення злочину минуло понад 10 років. Однак, як зазначається в ухвалі Колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Львівської області від 10 липня 2012 року, 26 червня 2011 року його було засуджено за злочин, який він скоїв 19 лютого 2007 року, тобто через 7 років і 11 днів (особа-1 був засуджений вироком Галицького районного суду м. Львова 24 червня 2011 року до 5 років позбавлення волі за ч. 4 ст. 190, ч.ч. 1, 3 ст. 358 КК) . За таких обставин застосування положень п. 4 ч. 1 ст. 49 КК про звільнення від кримінальною відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності є неможливим, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 49 КК перебіг давності переривається, якщо до закінчення строку давності особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин і обчислення строків давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину [267].

Таким чином, у підрозділі 2.3 ми розглянули ті обставини, які зупиняють та переривають перебіг строків давності. При цьому визначили, які особи визнаються такими, що ухиляються (переховуються) від органів досудового слідства або суду, засудженими. Було охарактеризовано підстави зупинення та переривання перебігу строків давності, а також їх відновлення. Запропоновано ряд змін у КК та КВК.