2.1 Об’єктивні ознаки злочинів, що полягають у незаконній міграції (ст.ст. 332, 3321 КК України)

Важливого значення для правильної кваліфікації злочинів, що досліджуються, має встановлення об’єкта злочину, що забезпечує чітке розуміння правозастосовувачем сутності суспільно небезпечних посягань.

Оскільки міграція сама по собі є позитивним явищем, то суспільно небезпечними є лише ті її прояви, що порушують встановлений у державі відповідний порядок суспільних відносин. Визначення об’єкта злочину у теорії кримінального права належить до чи не найбільш дискусійних проблем. При цьому сформувалося кілька наукових підходів до її вирішення. Дамо короткий опис кожного з них.

М. С. Таганцев визначав, що кримінально караним визнається діяння, що посягає на юридичну норму в її реальному бутті і заборонене законом під страхом покарання. Це діяння, що посягає на такий охоронюваний нормою інтерес життя, який в даній країні, в даний час визнається настільки істотним, що держава, зважаючи на недостатність інших заходів охорони, погрожує особі, яка його вчиняє, покаранням [300, с. 40].

Окремі науковці під об’єктом злочину визнають правовий або суспільний інтерес. Таку позицію відстоює В. К. Матвійчук. Цей науковець зауважує, що «будь-які відносини виникають унаслідок потреб та інтересів, вони і є тією рушійною силою, що стимулює наявність тих чи інших суспільних відносин, в яких реалізуються інтереси та потреби» [156, с. 100]. В. Я. Тацій справедливо критикував цю теорію об’єкта злочину.

Є. В. Фесенко пропонує розглядати об’єкт злочину крізь призму категорії «цінність», що охоплює різні об’єкти матеріального світу, у тому числі і власне людину, які мають істотне значення для окремих осіб, соціальних груп і суспільства в цілому [348, с. 75–78]. Такий підхід справедливо критикується у теорії кримінального права. Так, О. Ю. Вітко зазначає, що «не зовсім точним є визначення об’єкта злочину в якості суспільних цінностей, що охороняються законом, адже дане поняття є дуже розмитим і на практиці не може сприяти вирішенню питання розмежування суміжних злочинів, відмежування злочинних діянь від незлочинних» [57, с. 98].

О. М. Костенко вважає, що сутність усіх злочинів полягає не в тому, що вони посягають на безпеку суспільства, тобто є суспільно небезпечними, а в тому, що вони є проявом сваволі й посягають на встановлений у суспільстві за допомогою законодавства порядок, необхідний для безпеки громадян. Таким чином, загальним об’єктом будь-якого злочину є не суспільна безпека, а закріплений у законодавстві порядок відносин між людьми, що створює соціальний порядок, який необхідний для забезпечення безпеки людей [119, с. 61]. На думку А.В. Ландіної, «при вчиненні злочину порушується порядок відносин в суспільстві з приводу певних предметів – матеріальних і нематеріальних» [140, с. 279]. Вважаємо слушним аргумент цього вченого, що «злочин не може пошкодити суспільні відносини, оскільки вони продовжують існувати у будь-якому випадку, хоча і в дещо зміненому вигляді. Шкода завдається саме порядку існування цих відносин, який встановлюється в суспільстві і закріплюється в законодавчих актах» [140, с. 278].

Зазначимо, що суспільні відносини у будь-якій сфері підлягають упорядкуванню, тобто, визначенню дозволених механізмів реалізації тих чи інших прав або свобод, інтересів особи як члена суспільства.

Оскільки кримінальне законодавство України виконує охоронну функцію щодо упорядкованих суспільних відносин у різних сферах, тому підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності (у контексті розуміння об’єкта злочину) є порушення встановленого державою порядку здійснення тих чи інших дій, що містить склад злочину як забороненої поведінки з боку держави.

Таким чином, можна констатувати, що без встановлення конкретного порядку суспільних відносин, який дозволений державою, неможливо встановити і факт порушення вимог національного законодавства. Окрім того, в юридичній літературі обґрунтовано зазначається, що «розмежування правомірної і злочинної поведінки не завжди можливо провести чітко, тому досить часто виникають колізії інтересів людини, суспільства і держави. Обумовлюються такі ситуації тим, що громадяни іноді змушені робити діяння, що є правомірним заподіянням шкоди інтересам, охоронюваним законом» [178, с. 265]. До таких випадків слід відносити всі обставини, що виключають злочинність діяння, а також інші випадки, за яких особа не підлягає відповідальності за вчинене діяння. Разом з тим, завданням держави є встановлення такого порядку, що здатний забезпечити відсутність колізій інтересів людини, суспільства і держави. У сфері порядку здійснення міграційних процесів особа не підлягає кримінальній відповідальності, зокрема, у випадку незаконного перетинання державного кордону України, якщо є підстави для визнання її біженцем або коли така особа потребує додаткового захисту, або якщо вона відповідно до міжнародних договорів вважається «об’єктом» організації незаконної міграції тощо.

Отже, національне законодавство та міжнародні договори встановлюють порядок дозволеної поведінки у тих чи інших сферах правового регулювання. Саме за порушення такого порядку в окремих випадках може наставати кримінальна відповідальність. Крім того, такий же порядок може визначати підстави виключення відповідальності за певних умов, що також є елементом порядку нормативного регулювання суспільних відносин.

Ураховуючи викладене вище, підтримуємо науковий підхід, відповідно до якого загальним об’єктом злочину є встановлений в Україні порядок суспільних відносин, що охороняється кримінальним законом України.

Для більш точної характеристики злочину, визначення ступеня його суспільної небезпеки, місця в системі інших суспільно небезпечних діянь, важливо встановити його родовий об'єкт. У постанові судової палати у кримінальних справах ВСУ від 24 грудня 2015 р. вказано, що «необхідність кримінально-правового захисту різного роду суспільних відносин від небезпечних посягань являється основоположною причинною підставою криміналізації (кримінально-правової заборони) діянь, що визначає домінуюче положення об’єкта по відношенню до інших елементів та ознак злочину» [214]. В. Я. Тацій наголошує на тому, що «від вдалого розміщення норм Особливої частини багато в чому залежить їх практичне застосування, теоретичне осмислення ознак окремих складів злочинів, усвідомлення їх взаємозв’язку і особливостей» [303, с. 8].

Як було зазначено вище, у КК злочини, об’єктивна сторона яких полягає у незаконній міграції, передбачені у розділі XIV Особливої частини. О. С. Самойлова, визначаючи родовий об’єкт злочинів, що передбачені у цьому розділі виокремлює, зокрема, такий видовий об'єкт вказаних злочинів, як суспільні відносини у сфері забезпечення недоторканності державних кордонів (ст.ст. 332–334 КК) [280, с. 12].

Ураховуючи те, що вище було підтримано науковий підхід, відповідно до якого об’єкт злочину слід визначати як порядок суспільних відносин, вважаємо, що видовим об’єктом злочинів, передбачених статтями 332, 332¹ КК є порядок суспільних відносин, що забезпечує недоторканність державного кордону України та адміністративного кордону тимчасово окупованої території.

Перейдемо до з’ясування безпосередніх об’єктів злочинів, передбачених у ст.ст. 332, 332¹ КК. Науковці визнають безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого у ст. 332 КК, недоторканність державного кордону та суверенітет України (Н. І. Архипцев) [6, с. 299], суспільні відносини з охорони суверенітету України, цілісності і недоторканності її кордонів (Є. Л. Стрельцов, М. І. Панов) [298, с. 5;126, с. 908], порядок перетинання державного кордону України (Є. В. Фесенко) [183, с. 269], порядок транскордонного переміщення населення (О. О. Житний) [85, с. 108].Ураховуючи викладене вище, вважаємо, що безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого у ст. 332 КК, є порядок суспільних відносин, що забезпечує безпеку переміщення осіб через державний кордон України.

Незважаючи на те, що КК доповнено статтею 332¹ у 2014 р., наукові розробки об’єкта цього складу злочину мають місце. Зокрема, Ю. О. Данилевська зазначає, що об’єктом цього злочину можна визнати суспільні відносини у сфері охорони державних кордонів України. На її думку, суспільна небезпека порушення порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї повинна полягати у заподіянні шкоди (або такої можливості) суспільним відносинам у сфері охорони державних кордонів України [70, с. 166]. Ю. Б. Курилюк вважає, що «нормою ст. 332¹ КК охороняються ті ж самі суспільні відносини, які охороняються ст. 332 КК, а також ті, що охоронялись до моменту декриміналізації ст. 331 КК, – суспільні відносини, що забезпечують встановлений і врегульований правилами стан захищеності державного кордону України» [138, с. 300]. Не можемо погодитися з наведеною точкою зору з огляду на те, що відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» на ТОТ на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетинання меж ТОТ [236].

На нашу думку, об’єктом злочину, передбаченого у ст. 332¹ КК, необхідно визнавати порядок суспільних відносин, що забезпечує безпеку переміщення осіб через адміністративний кордон з ТОТ України.

Проаналізувавши диспозиції ст.ст. 332 та 332¹ КК, можна дійти висновку, що на сьогодні порядок перетинання особами державного кордону України не забезпечений кримінально-правовими засобами охорони, оскільки діяння, передбачені у ст. 331 КК були декриміналізовані у 2004 р.. Лише щодо незаконного перетинання особами адміністративного кордону з ТОТ кримінально-правова охорона забезпечується (ст. 332¹ КК). Вважаємо, що відсутність кримінально-правової охорони порядку суспільних відносин, що забезпечують незаконне перетинання державного кордону України є недоліком чинного кримінального законодавства. Більш детально питання про необхідність криміналізації таких діянь буде розглядатися у підрозділі 2.2 цієї роботи. Лише зауважимо, що це сприятиме забезпеченню захищеності порядку перетинання державного кордону України, зокрема, від «кримінальної міграції», у тому числі з території РФ.

Окрім основного безпосереднього об’єкта складів злочинів, передбачених у ст.ст. 332 та 332¹ КК, вони характеризуються й додатковим безпосереднім об’єктом, яким визнається ті суспільні відносини, яким заподіюється шкода сумісно, поряд із основним об’єктом. Цьому об’єкту заподіюється також шкода, оскільки він визначає з основним об’єктом сутність злочину»[10, с. 32]. На думку С. Є. Дідика, «додатковим безпосереднім об’єктом може бути встановлений законодавством та поставлений під охорону цією нормою порядок відносин, що забезпечує нормальні умови реалізації прав та свобод конкретної особи (як потерпілого, так і його близьких), прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави» [75, с. 117].

На нашу думку, додатковим безпосереднім об’єктом складів злочинів, передбачених у ст.ст. 332, 332¹ КК доцільно визнавати встановлений міжнародним та національним законодавством порядок територіального переміщення населення через державний кордон України або адміністративний кордон з ТОТ, що забезпечує нормальні умови реалізації права на свободу пересування як в межах держави (ст. 332¹ КК), так і міждержавного переміщення населення (ст. 332 КК).

Переходячи до характеристики ознак об’єктивної сторони складів злочинів, що полягають у незаконній міграції, зауважимо, що «зовнішня сторона злочинів дуже складна, має багатоаспектний характер, що безумовно впливає на застосування норм і законотворчу діяльність» [76, с. 222]. З назви ст. 332 КК вбачається, що у ній кримінальна відповідальність передбачена за незаконне переправлення осіб через державний кордон України. Водночас у диспозиції ч. 1 цієї статті таке узагальнене найменування відповідного злочину деталізується. У ній встановлено відповідальність за такі альтернативні суспільно небезпечні дії: 1) незаконне переправлення осіб через державний кордон України; 2) організація незаконного переправлення осіб через державний кордон України; 3) керівництво такими діями; 4) сприяння їх вчиненню порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод.

В. В. Фєдосєєв вбачає у формулюванні законодавцем диспозиції ч. 1 ст. 332 КК сім таких діянь, і вказує, що ними також визнається керівництво незаконним переправленням осіб через державний кордон України, керівництво організацією такого переправлення, сприяння незаконному переправленню, організації або керівництву незаконного переправлення осіб через державний кордон України порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод [350, с. 971].Однак, у такому випадку, на нашу думку, цей науковець допускає довільне тлумачення правового змісту кримінально-правової норми.

У ст. 332¹ КК передбачена відповідальність за два альтернативних суспільно небезпечних діяння: порушення порядку в’їзду на ТОТ України та порушення порядку виїзду з неї. Спільним для диспозицій ст.ст. 332 та 332¹ КК є те, що їх вони є бланкетними. Законодавство у частині перетинання державного кордону України характеризується динамізмом, а також одночасною дією нормативно-правових актів різної юридичної сили, що вимагає підвищеної уваги правозастосовувача у ході кримінально-правової кваліфікації. На думку О. О. Дудорова, «бланкетний спосіб конструювання диспозицій кримінально-правових норм має і свої вади, породжує проблеми як теоретичного (концептуального), так і практичного (прикладного) характеру, які загострюються у зв’язку з кричущою нестабільністю вітчизняного регулятивного законодавства» [79, с. 175]. М. Панов та Н. Квасневська в техніко-юридичному аспекті поділяють бланкетні диспозиції на прямі та непрямі [207, с. 49].

У ст.ст. 332 та 332¹ КК вміщені непрямі бланкетні відсилки, оскільки вони не містять прямої вказівки на порушення певних правових норм. Вчені зазначають, що у цих диспозиціях вказуються такі ознаки злочину, які визначаються не тільки в диспозиції кримінального закону, а й у нормах інших нормативно-правових актів [207, с. 50]. Лінгвістичний аспект використання бланкетної диспозиції визначає, за допомогою яких мовних і лексичних форм і засобів формулюються в них заборони. Зокрема, у диспозиції ст. 332 КК лінгвістичною вказівкою на бланкетністьдиспозиції виступає словосполучення «незаконність переправляння», а у ст. 332¹ КК – «порушення правил».

Г. З. Яремко зазначає, що «незаконність може полягати у порушенні заборони законодавства; вчиненні діяння без підстав передбачених законодавством чи не в тому порядку, який для них визначений законодавством. Отже, в цій ситуації для конкретизації змісту бланкетної диспозиції повинні застосовуватися законодавчі акти, тобто ті, які входять в зміст поняття «законодавство» [372, с. 139]. У рішенні КСУ від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 вказано, що «термін «законодавство» треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана ВРУ, а також постанови ВРУ, укази Президента України, декрети і постанови КМУ, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України [269].

Зауважимо, що Г. З. Яремко, досліджуючи законодавчі акти (які діяли станом на 2010 р.), до яких відсилала диспозиція ст. 332 КК, нарахувала 33 нормативно-правових акта (як міжнародних угод, так і нормативно-правових актів України) [372, с. 320–322]. На сьогодні кількість таких нормативно-правових актів збільшилася з огляду на виконання положень Угоди про асоціацію України з ЄС шодо законодавчого забезпечення лібералізації візового режиму.

Зокрема, порядок перетинання державного кордону України визначається Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [239]. У Законі України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» врегульовано порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в’їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначені випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України [241]. Згідно з п. 24 ст. 1Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» сформульовано дефініцію поняття транзитного проїзду через територію України, під яким запропоновано розуміти в’їзд іноземця або особи без громадянства в Україну з однієї держави, переміщення в межах визначеного у проїзному квитку часу (а в разі відсутності квитка – строку, фактично необхідного для перетинання території України на відповідному виді транспорту) через територію України та виїзд за її межі до іншої держави [243]. Слушною є точка зору Н. Р. Асмандіярової, яка зазначає, що ознака незаконності матиме місце і в тому випадку, якщо віза або інші документи, які надають відповідні права, отримані за підробленими документами, за відсутності підстав, встановлених законодавством [7, с. 82].

Відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства в разі незаконного перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України затримуються та в разі, якщо порушення ними законодавства України не передбачає кримінальної відповідальності, повертаються до країни попереднього перебування у встановленому порядку [243].

Таким чином, у законодавстві України встановлено правову підставу для притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які незаконно перетинають державний кордон України. Очевидно, йдеться про вчинення іноземцем або особою без громадянства одночасно з незаконним перетинанням державного кордону України іншого злочину (наприклад, незаконне носіння вогнепальної або холодної зброї (ст. 263 КК), посягання на територіальну цілісність та недоторканність України (ст. 110)) тощо.

Перейдемо до характеристики суспільно небезпечних діянь, передбачених у ст.ст. 332 та 332¹ КК.

Першим діянням, передбаченим у ст. 332 КК, є незаконне переправлення осіб через державний кордон України. В одному з науково-практичних коментарів до КК зазначається, що «під незаконним переправленням через державний кордон слід розуміти одну або сукупність (у різних комбінаціях) дій, здійснюваних особою і спрямованих на залишення іншою особою території однієї держави та її переміщення на територію іншої держави шляхом перетинання державного кордону без відповідного документу або дозволу, вчиненого будь-яким способом, у будь-який час і в будь-якому місці» [128, с. 619]. В. В. Фєдосєєв вважає, що «під незаконним переправленням осіб через державний кордон України слід розуміти дії, які виявляються у безпосередньому перетинанні суб’єктом злочину державного кордону України разом з особами (за їх згодою або без), яких він переправляє без встановлених документів чи дозволу відповідних державних органів» [350, с. 971]На думку А. М. Орлеана, незаконне перетинання державного кордону України – це «залишення особою території однієї держави та її переміщення на територію іншої держави шляхом перетину державного кордону без відповідного документа або відповідного дозволу» [198, с.121]. Також у юридичній літературі зазначається, що: «незаконне переправляння осіб через державний кордон – це дії особи, які полягають у забезпеченні перетинання (перевезення, переведення) державного кордону України іншими особами. Такі дії можуть бути вчинені у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності [127, с. 695; 126, с. 908].

На нашу думку, під незаконним переправленням осіб через державний кордон України слід розуміти дії, що полягають у забезпеченні переміщення населення (іноземців, осіб без громадянства; громадян України у випадку забезпечення виїзду з країни) через державний кордон України з порушенням норм національного та (або) міжнародного права.

Друге суспільно небезпечне діяння, передбачене у ст. 332 КК, – це організація незаконного переправлення осіб через державний кордон України. Щодо альтернативних діянь, пов’язаних із організацією, керівництвом або сприянням незаконному переправленню через державний кордон перш за все зазначимо, що на думку О. О. Кваші та Д. М. Харка, «основна об’єктивна розмежувальна ознака виконавця злочину від інших співучасників злочину полягає в тому, що дії організатора, підбурювача та пособника злочину лежать поза межами об’єктивної сторони складу злочину, описаної у статтях Особливої частини КК» [104, с. 131]. Це загальне правило дозволяє чітко розрізняти роль виконавця та інших співучасників у вчиненні злочину. Проте диспозиція ст. 332 КК відносить діяльність усіх видів співучасників до форм об’єктивної сторони складу злочину. Як слушно наголошує Р. С. Орловський, «підвищена суспільна небезпека організованих форм злочинної діяльності з незаконного переправляння осіб через державний кордон обумовила специфічну структуру цього складу: по-перше, сама організаторська діяльність, незалежно від того, чи вдалося переправляння чи ні, а також керівництво цією діяльністю розглядаються як закінчені злочини (злочини з усіченим складом); по-друге, особи, які здійснюють незаконне переправляння, а також особи, які сприяють цьому порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод, вважаються виконавцями злочину»[127, с. 695].

У диспозиції ст. 332 КК має місце особлива ситуація співучасті у злочині, під якою, на думку І. М. Карпенка, розуміється кримінально-правова ситуація, проблемність змісту якої обумовлена взаємодією окремих характеристик співучасті з іншими особливостями злочинної або незлочинної поведінки особи за відсутності, неповноти чи некоректності нормативних, теоретичних та (або) правозастосовних орієнтирів щодо такої взаємодії [100, с. 4]. Така ситуація обмовлена специфікою об’єктивної сторони незаконного переправлення осіб через державний кордон України, яка полягає у наявності альтернативних дій, що спрямовані на досягнення злочинного результату, які можуть вважатися повністю виконаними до моменту безпосереднього переправлення через державний кордон України (сприяння у формі перевезення територією України), вчинення злочинів у кілька етапів. Проте, як уже зазначалося, окремі альтернативні діяння є злочином з усіченим складом.

У свою чергу, виконання об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого у ст. 332 КК у формі транзиту незаконних мігрантів територією України є багатоепізодним злочином. Такі форми організації незаконного переправлення осіб через державний кордон України містять початковий (переправлення через державний кордон на територію України), проміжний (незаконне транзитне переміщення по території України), завершальний (незаконне переправлення через державний кордон з території України до третіх країн – інших транзитних країн, або країн-призначення таких незаконних мігрантів) етапи. Таку конструкцію диспозиції ст. 332 КК слід враховувати для уникнення помилок під час кваліфікації.

В юридичній літературі щодо організації переправлення осіб через державний кордон України (ч. 1 ст. 332 КК) зазначається, що «організація – це дії, які виявляються у розробці планів, визначення місця, часу незаконного переправлення, пошуку співучасників, створенні організованої групи, її фінансуванні, озброєнні тощо [127, с. 695-696; 126, с. 908 – 909].

Організація незаконного переправлення осіб через державний кордон України полягає у вчиненні однією чи кількома особами дій, що фактично забезпечили здійснення незаконного переміщення населення через державний кордон України або адміністративний кордон тимчасово окупованої території з порушенням норм національного та (або) міжнародного права або були на це спрямовані (підшукання приміщення для тимчасового незаконного перебування мігрантів, обрання безпечних шляхів для безперешкодного перетинання кордону поза пунктами пропуску, залучення співучасників, розроблення конспіративних заходів тощо). Злочин, вчинений у цій формі, вважається закінченим з моменту виконання дій, які необхідно вчинити для забезпечення незаконного переправлення осіб через державний кордон України, незалежно від того, чи здійснено таке переправлення. Наприклад, за вироком Берегівського районного суду Закарпатської області від 31 липня 2012 р. Особу-1 визнано винним за ч. 2 ст. 332 КК. Ця особа, діючи за попередньою змовою з невстановленими слідством особами, в м. Харкові сформував групу з 7-ми нелегальних мігрантів, громадян Республіки Бангладеш, влаштувала їх на підготовчі курси Харківського Інституту Фізичної культури з метою легалізації перебування останніх на території України. 21 квітня 2011 р. мігранти за його вказівкою прибули до залізничного вокзалу м. Львова, звідки невстановлена слідством особа доставила їх в с. Шом, Закарпатської області [345]. Таким чином, у цьому прикладі з судової практики продемонстровано, що засуджений вчинив організацію незаконного переправлення через державний кордон України 7-ми мігрантів шляхом забезпечення легалізації перебування мігрантів на території України під видом підготовки до вступу до ВНЗ, надання вказівок по переміщенню мігрантів у прикордонну зону, залучення співучасників, які мали здійснити безпосереднє переправлення цих осіб до країн ЄС.

В іншому випадку згідно з ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 30 січня 2013 р. Особу-1засуджено за ч. 3 ст. 332 КК. Судом встановлено, що в квітні 2012 р. невстановлена слідством особа запропонувала Особі-1 організувати за винагороду незаконне переправлення 8-ми іноземців з території України до країн Західної Європи, або підшукати особу, яка може здійснити таке переправлення. При цьому за кожну переправлену особу через державний кордон України вона отримає винагороду в розмірі 500 дол. США, а 3500 дол. США отримає за кожну таку особу той, хто безпосередньо здійснить переправлення. 15 травня 2012 р. невстановлена слідством особа доставила цих іноземців без документів за місцем проживання Особи-1, яка поселила їх у своїй квартирі. В той же день вона запропонувала Особі-2 переправити цих осіб з території України до країн Західної Європи та 16 травня 2012 р. доставила їх до будинку Особи-2 [344].

Ураховуючи наведене, на нашу думку, організацією незаконного переправлення осіб через державний кордон України слід визнавати дії, що полягають у забезпеченні здійснення незаконного переміщення населення через державний кордон України з порушенням норм національного та (або) міжнародного права або якщо ці дії були спрямовані на це (зокрема, підшукання приміщення для тимчасового незаконного перебування мігрантів, обрання безпечних шляхів для перетинання кордону поза пунктами пропуску, залучення співучасників, розроблення конспіративних заходів).

Третім суспільно небезпечним діянням, названим у ст. 332 КК, є керівництво переправленням осіб через державний кордон України. Як і у попередньому випадку, керівництво передбачає частину дій організатора злочину як виду співучасника. Під керівництвом у юридичній літературі розуміється активна діяльність щодо забезпечення самого переправлення під час його вчинення: віддання певних команд, розстановка учасників, розподіл їх обов’язків тощо [127, с. 695-696; 126, с. 908–909]. Важливою ознакою керівництва такими діями є перебування керівника під час здійснення незаконного переправлення осіб через державний кордон України. Ця ознака відмежовує організацію від керівництва. До прикладу, Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Вінницької області від 18 листопада 2014 р. вирок районного суду щодо Особи-1 в частині засудження за ч. 2 ст. 332 КК скасовано. У ній вказано, що хоча обвинувачений не був на місці перетинання державного кордону України, однак судом було визнано, що він керував такими діями, незважаючи на те, що при цьому необхідне безпосереднє перебування під час переправлення винного, який за показаннями його не знав. Із диспозиції ст. 332 КК вбачається, що особа, яка допомагає у незаконному перетинанні державного кордону України, може бути або керівником, або сприяти вчиненню даного злочину. Але виконувати декілька ролей одночасно, як це визнав суд, особа бути не може [343].

На нашу думку, під керівництвом у цій статті слід розуміти дії, що полягають у безпосередньому забезпеченні незаконного переміщення населення через державний кордон України іншими особами з порушенням норм національного та (або) міжнародного права (реалізація та (або) координація вчинення дій, необхідних для незаконного переміщення осіб через державний кордон України, розподіл обов’язків між іншими співучасниками для безпосереднього виконання плану по переміщенню через нього тощо).

Четвертим суспільно небезпечним діянням, названим у ст. 332 КК, є сприяння вчиненню переправлення осіб через державний кордон України, організації або керівництву такому переправленню порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод. Це діяння передбачає діяльність пособника, яким визнається особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину (ч. 5 ст. 27 КК). Також зазначимо, що: «сприяння – будь-яке діяння, що допомагає здійснити незаконне переправлення. Закон дає вичерпний перелік засобів сприяння: порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод» [127, с. 695-696; 126, с. 908–909].

Ураховуючи формулювання пособника як співучасника, а також відповідне суспільно небезпечне діяння у ч. 1 ст. 332 КК, зауважимо, що як виконавця слід кваліфікувати діяння лише тієї особи, яка сприяла порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод. Водночас у випадку, коли особа заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину, її дії слід кваліфікувати з посиланням на ч. 5 ст. 27 КК. При цьому дії осіб, які сприяли незаконному переправленню слід кваліфікувати як закінчений злочин у зв’язку із повним виконанням об’єктивної сторони складу злочину у формі сприяння, організації або керівництва незаконним переправленням осіб через державний кордон.

Є. В. Фесенко щодо вчинення злочину, передбаченого у ст. 332 КК у формі сприяння зазначає, що воно може мати інтелектуальний чи фізичний характер [183, с. 269]. Наприклад, вироком Перечинського районного суду Закарпатської області від 20 січня 2012 р. Особу-1 засуджено за ч. 3 ст. 332 КК. Судом встановлено, що Особа-1 з корисливих мотивів, за винагороду у розмірі 400 грн., вступив у злочинну змову з Особою-2 щодо участі в незаконному переправленні через державний кордон з України в Словацьку Республіку 8-ми громадян Афганістану. З метою отримання нелегальних мігрантів та доставки їх до місця тимчасового переховування, підсудний прибув обумовленого місця, де спільно з Особою-2 зустрів та розмістив в салоні автомобіля доставлених у вказане місце групу з 4-х нелегальних мігрантів з Афганістану, яких доставив до будинку та передав Особі-3. Далі він повернувся в обумовлене місце, де зустрів другу групу нелегальних мігрантів з 4-х осіб, яких на автомобілі доставив в погоджене місце [52]. У цьому прикладі продемонстровано особливість виконання об’єктивної сторони у форм сприяння у незаконному переправленні осіб через державний кордон, оскільки засуджений відповідно до домовленостей з іншими співучасниками виконав дії по переміщенню територією України мігрантів з метою доставлення останніх до місця тимчасового перебування, де передав їх іншому співучаснику, таким чином виконавши усі дії, що полягали у наданні засобів (транспортний засіб) та здійснення перевезення в межах території України для сприяння незаконному переправленню осіб через державний кодон України.

Характеризуючи момент закінчення злочину, передбаченого у ст. 332 КК, слід виходити з того, що об’єктивна сторона злочину, як було зазначено вище, характеризується наявністю альтернативних суспільно небезпечних діянь. У теорії кримінального права вироблено правило визначення моменту закінчення таких злочинів. «Нормативним моментом закінчення злочину з кількома альтернативними діяннями слід вважати час вчинення першого діяння. Фактичним – час вчинення останнього з таких діянь. І навіть якщо друге чи наступне діяння не було завершене з причин, що не залежать від волі винного, діяння слід кваліфікувати як закінчений злочин» [71, с. 174].

Для кримінально-правової кваліфікації за ст. 332 КК важливо встановити момент закінченняцього злочину у випадку вчинення особою одного, або ж кількох альтернативних діянь, передбачених у диспозиції ч. 1 ст. 332 КК.

Для встановлення моменту закінчення злочину, передбаченого у ст. 332 КК, слід ураховувати механізм злочинної поведінки у конкретних випадках. Так, одна особи може організувати та знайти виконавців для незаконного переправлення осіб до території України і на цьому її дії закінчуються. Уже на території України незаконні мігранти можуть домовитися зовсім з іншими людьми про перевезення до прикордонних територій на заході країни та пошуку шляхів переправлення до країн ЄС. Нарешті, особа, яка погоджується переправити незаконних мігрантів через державний кордон може взагалі не знати як, коли і яким чином ці мігранти потрапили як в Україну, так і в конкретне місце, яким транспортом їх перевозили, чи вироблялися таким особам документи з порушенням порядку їх видачі тощо. Тому, з аспекту кримінально-правової охорони міграційних процесів, конструкція диспозиції ст. 332 КК є доцільною. Разом з тим, встановлення цілого комплексу відособлених діянь, частину з яких може бути виконано однією особою, та які можуть вважатися закінченим злочином в різний час, вимагає особливої уваги до розслідування як кваліфікації конкретних дій, так і взаємозв’язків між особами, які в різний час вчиняють дії по незаконному переправленню осіб через державний кордон. Також, об’єднуючим фактором у доказуванні спільності дій таких осіб є самі незаконні мігранти, тобто вчинення різними особами дій щодо тих самих осіб, які здатні також надати інформацію про роль кожного з винних у механізмі вчинення цього багатоепізодного злочину.

Враховуючи, що вчинення альтернативних діянь, визначених у диспозиції ч. 1 ст. 332 КК, кваліфікуються як дії виконавця, зазначимо, що моментом закінчення злочину у формі організації незаконного переправлення через державний кордон слід визнавати час вчинення дій, що полягають у забезпеченні здійснення незаконного переміщення населення через державний кордон України з порушенням норм національного та (або) міжнародного права або були на це спрямовані.

В свою чергу, моментом закінчення злочину у формі керівництва незаконним переправленням осіб через державний кордон слід визнавати час вчинення дій, що полягають у безпосередньому забезпеченні незаконного переміщення населення через державний кордон України іншими особами з порушенням норм національного та (або) міжнародного права (реалізація та (або) координація вчинення дій, необхідних для незаконного переміщення осіб через державний кордон, розподіл обов’язків між співучасниками для виконання плану по переміщенню через державний кордон тощо).

Моментом закінчення злочину у формі сприяння організації незаконного переправлення осіб через державний кордон є час вчинення дій, що полягають у наданні порад, вказівок, засобів або усуненням перешкод, визначених організатором. У формі сприяння керівництву незаконним переправлення осіб через державний кордон України – час вчинення дій, що полягають у наданні порад, вказівок, засобів або усуненням перешкод, визначених керівником.

Щодо моменту закінчення злочину у формі сприяння незаконному переправленню осіб через державний кордон України, зважаючи на наявність багатьох суб’єктів злочину, що вчиняють дії по незаконному переправленню осіб через державний кордон, існують труднощі при розмежуванні під час кваліфікації за ст. 332 КК діянь у формі сприяння незаконному переправленню через державний кордон та діяння у формі незаконного переправлення.

Для правильної кваліфікації за ч. 1 ст. 332 КК також доцільно враховувати, які саме дії або їх сукупність виконав винуватий. Так, в окремих випадках дії, передбачені у ч. 1 ст. 332 КК, можуть поєднуватися у випадку, коли умислом особи охоплюється сприяння незаконному переправленню через державний кордон України, що на завершальному етапі включає в себе здійснення такого переправлення. У такому випадку дії особи слід кваліфікувати як закінчений злочин. Зазначимо, що за юридичною конструкцією ч. 1 ст. 332 КК схожа з ч. 1 ст. 307 КК. При цьому, у п. 3 постанові пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про злочини у сфері обігунаркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів» зазначається, що «у випадках, коли винна особа вчинила одну або декілька зазначених дій, але не встигла вчинити іншу дію із тих, які охоплювались її умислом, скоєне слід розглядати як закінчений злочин за виконаними діями, а незавершена дія окремої кваліфікації як готування до злочину або як замах на злочин не потребує» [255]. На нашу думку, таке роз’яснення слід поширити на випадки кваліфікації за ст. 332 КК.

Вирішуючи питання про розмежування моменту закінчення злочину у формі сприяння у незаконному переправленні через державний кордон України, що передбачає доставлення осіб безпосередньо до лінії державного кордону України та незаконного переправлення осіб через нього слід виходити із таких критеріїв:

1) якщо умислом особи охоплювалося доставлення особи до лінії кордону та інформування осіб про напрямок руху через державний кордон України (поза пунктами пропуску), то такі дії слід кваліфікувати як сприяння незаконному переправленню осіб через державний кордон України. Наприклад, згідно з вироком Дубровицького районного суду Рівненської області від 11 серпня 2014 р. Особу-1 засуджено за ч. 1 ст. 332 КК. Судом встановлено, що 21 червня 2014 р. Особа-1 домовилася з Особою-2 про те, що доправить останнього до державного кордону України та вкаже йому напрямок слідування через українсько-білоруський кордон поза встановленими пунктами пропуску. На виконання домовленості, будучи обізнаним про місце проходження лінії державного кордону та місця можливої відсутності прикордонних нарядів, Особа-1 зустрілася з Особою-4 та доправила останнього мотоциклом на відстань близько 300 м. до лінії державного кордону України. З цієї відстані Особа-1, усвідомлюючи, що на вказаній місцевості відсутні пункти пропуску, показав Особі-4 напрямок руху до українсько-білоруського кордону та погодився провести його пішим ходом ще декілька десятків метрів. Рухаючись у вказаному напрямку, на відстані 250 м до державного кордону України Особа-1 та Особа-2 були затримані [34]. Таким чином, дії Особи-1 полягали у сприянні порадами й вказівками незаконному переправленню особи через державний кордон України. Тому склад злочину, передбачений у ч. 1 ст. 332 КК, у цьому випадку був закінченим. Зазначені випадки є поширеними. Так, наприклад, А. З. Сорока на підставі аналізу судової практики вказує, що «при залишенні території України особам та їх переправникам притаманні такий спосіб як переміщення осіб безпосередньо через державний кордон самостійно із вказівкою напрямку руху та об’єктів, яких вони повинні досягти після перетину державного кордону» [294, с. 177].

2) якщо умислом охоплювалось доставлення і перевезення через державний кордон, то кваліфікація здійснюється як сприяння (доставлення до лінії державного кордону України) та незаконне переправлення через нього. При цьому, у випадку затримання осіб під час перетинання державного кордону дії винного мають бути кваліфіковані як закінчений злочин у формі сприяння незаконному переправленню осіб через державний кордон України. У разі переправлення осіб через державний кордон дії особи повинні кваліфікуватися як незаконне переправлення осіб через державний кордон України.

Таким чином, моментом вчинення злочину у формі сприяння незаконному переправленню осіб через державний кордон України слід вважати час виконання винним дій, що пов’язані із наданням порад, вказівок, засобів або усуненням перешкод. У свою чергу моментом закінчення злочину у формі незаконного переправлення осіб через державний кордон України є вчинення дій по безпосередньому незаконному переправленню осіб через державний кордон в пунктах пропуску через державний кордон України або поза ними.

Зважаючи на наведене, пропонуємо визначити таке правило кваліфікації за ст. 332 КК. У випадках, коли винувата особа вчинила сприяння у незаконному переправленні осіб через державний кордон України, але не встигла вчинити незаконне переправлення через нього, що охоплювалося її умислом, скоєне слід розглядати як закінчене сприяння незаконного переправленні осіб через державний кордон України, а незавершена дія окремої кваліфікації не потребує.

Одним із проблемних питань, як було зазначено вище, є відмежування складу злочину, передбаченого у ст. 332 КК, із складами адміністративних правопорушень, передбачених у ст.ст. 202, 203, 204, 204¹, 206, 206¹ КУпАП. Зауважимо, що об’єктивна сторона цього складу злочину може збігатися із цілим рядом адміністративних правопорушень. Це призводить до ситуації, коли вчинення окремих дій, які спрямовані на виконання частини об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого у ст. 332 КК, можуть отримати кваліфікацію як за цією статтею, так і становити відповідний склад адміністративного правопорушення.

Як наголошує К. В. Ображиєв, одним із пріоритетних напрямків кримінально-правової політики є забезпечення системності кримінального законодавства, його узгодженість з регулюванням суспільних відносин в інших галузях права [194, с. 192]. На думку І.М. Гнатів, «кримінальна й адміністративна відповідальності не можуть бути застосовані до особи за одне й те ж правопорушення одночасно (ані паралельно, ані послідовно). Якщо адміністративний проступок є готуванням до злочину, він не повинен отримувати самостійну кваліфікацію, оскільки пізніша стадія злочину поглинає попередню, навіть якщо вона становить інше правопорушення. Якщо ж таке діяння припинене на стадії готування, то особа повинна нести лише адміністративну відповідальність за дії, які утворюють склад адміністративного правопорушення. У випадку, коли частина дій, що становлять готування, виходить за межі адміністративного правопорушення та утворює самостійний склад злочину, особа повинна нести кримінальну відповідальність» [62, с. 6]. Н. Ф. Кузнецова визначала, що коли відповідні суспільно небезпечні посягання, викладені бланкетним способом, то за певних умов вони можуть утворювати адміністративний проступок. При цьому бланкетні диспозиції повинні бути викладені таким чином, щоб кримінальний закон не був «заручником» адміністративних чи технічних норм [135, с. 80].

Так, у ст. 206 КУпАП встановлено відповідальність за надання громадянами іноземцям та особам без громадянства житла, транспортних засобів, сприяння їх незаконній реєстрації, оформленню документів на проживання чи навчання, прийняттю на роботу, а також надання інших послуг на порушення встановлених правил перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні і правил транзитного проїзду їх через територію України, якщо ці дії безпосередньо не пов'язані із незаконним переправленням осіб через державний кордон України. Відповідно до ст. 206¹ КУпАП відповідальність настає за перевезення водіями іноземців та осіб без громадянства на порушення встановлених правил перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні і транзитного проїзду їх через територію України, якщо ці дії безпосередньо не пов'язані із незаконним перетинанням осіб через державний кордон України.

Таким чином, за об’єктивною стороною складу злочину, передбаченого у ст. 332 КК та у відповідних складах адміністративних правопорушень, такі діяння можуть повністю збігатися. При цьому, відмежувальні ознаки, встановлені у нормах КУпАП, вказують, що адміністративна відповідальність настає у випадку, якщо зазначені у цих статтях дії безпосередньо не пов'язані із незаконним перетинанням осіб через державний кордон України.

У ст. 203 КУпАП встановлено відповідальність за порушення іноземцями та особами без громадянства правил перебування в Україні. Окремо в статтях 204, 205 КупАП передбачено відповідальність за порушення порядку працевлаштування, прийняття на навчання, надання житла, реєстрації іноземців та осіб без громадянства та оформлення для них документів, невжиття заходів до забезпечення своєчасної реєстрації іноземців і осіб без громадянства тощо. Зазначені дії, окрім ст. 203 КУпАП, вчиняються громадянами України як правило з метою отримання матеріальної вигоди та можуть вчинятися як етапи здійснення незаконної міграції до третіх країн, транзит з частковою легалізацією на території України, можливо із зміною правового статусу для полегшення переправлення до інших країн.

Вважаємо, що в умовах глобалізації існує проблема реформування заходів протидії незаконній міграції шляхом перегляду підходів до обсягу дій, вчинення яких тягне настання кримінальної або адміністративної відповідальності.

Оскільки нами визначено поняття незаконної міграції як територіальне переміщення населення через державний кордон або адміністративний кордон тимчасово окупованої території та (або) перебування на території держави з порушенням норм міжнародного права та (або) національного права, вважаємо за необхідне встановити кримінальну відповідальність за окремі діяння, пов’язані із організацією незаконного перебування іноземців та осіб без громадянства на території України. На думку Л. Ю. Капітанчук, враховуючи те, що незаконна міграція як процес, полягає у прибутті в Україну іноземців чи осіб без громадянства будь-яким способом з метою подальшої міграції до країн Європи або незаконної легалізації та перебування на території України, то на сьогоднішній день існує дві основні форми незаконної міграції: транзитна незаконна міграція та асимільована незаконна міграція [98, с. 304].

Асимільована незаконна міграція може бути передумовою транзитної. Частими є випадки, коли вчиняється незаконне переправлення мігрантів в Україну, де проводиться часткова легалізація, часто із зміною правового статусу (наприклад, біженця), а наступним етапом здійснюються незаконне переправлення до третіх країн уже з тими документами, які отримані в Україні (йдеться мова про підроблені документи, які засвідчують правовий статус). До прикладу, за повідомленням прес-центру СБ України від 30 січня 2016 р. СБУ затримала на хабарі головного спеціаліста Київського управління ДМСУ, який у змові з працівником ДПСУ вимагав 100 тис. грн. за фіктивне оформлення дозволів на постійне проживання іноземців в Україні [337].

Враховуючи наведене, на нашу думку, доцільно криміналізувати дії, які визнаються кримінально караними відповідно до міжнародних договорів. До них належать організація незаконного перебування на території України іноземців або осіб без громадянства з метою отримання, прямо або опосередковано, фінансової та матеріальної вигоди.

Такі дії можуть полягати у наданні транспортних засобів або підроблених документів, або житлового чи іншого приміщення, фактичне працевлаштування, надання іноземцям та особам без громадянства інших послуг для незаконного переміщення та (або) перебування на території держави. Таке законодавче рішення вирішить декілька проблемних питань у сфері протидії незаконній міграції. По-перше, буде встановлена кримінально-правова охорона порядку тимчасового або постійного перебування іноземців або осіб без громадянства на території України; по-друге, вищезазначені дії будуть оцінюватися не лише у випадку, коли надання житла, транспортних засобів, незаконне працевлаштування або виготовлення підроблених документів вчинено безпосередньо для незаконного переправлення через державний кордон, а і у випадку вчинення таких дій для незаконної легалізації іноземців або осіб без громадянства на території України. Зазначені пропозиції були підтримані у результаті проведеного у ході дисертаційного дослідження анкетування (близько 95% респондентів).

У контексті незаконної легалізації, надання житла, працевлаштування іноземців або осіб без громадянства варто врахувати позицію Е. Х. Кахбулаєвої, яка зазначає, що суспільна небезпека діяння, передбаченого у ст. 322-1 КК РФ (Організація незаконної міграції), полягає в тому, що в результаті його вчинення не лише порушується встановлений порядок регулювання міграційних процесів, а й створюється реальна загроза зміни демографічної ситуації в країні, посилюється негативний вплив на криміногенну ситуацію [102, с. 185].

Щодо криміналізації незаконних дій, пов’язаних з легалізацією іноземців або осіб без громадянства на території України, варто нагадати, що одними із основних завдань щодо реалізації Концепції державної міграційної політики є формування єдиної бази паспортних документів громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, із внесенням даних про видачу, втрату та анулювання таких документів; створення єдиної інформаційної (автоматизованої) системи обліку та аналізу міграційних потоків [237]. Також згідно зі ст. 12 Протоколу кожна Держава-учасниця вживає, заходів для забезпечення захищеності та надійності документів на в'їзд/виїзд або посвідчень особи, а також для попередження їхнього незаконного виготовлення, видачі та використання [259]. Таким чином, встановлення відповідальності за незаконне надання іноземцям та особам без громадянства документів, що підтверджують правовий статус є обґрунтованим згідно положень міжнародних договорів.

Ураховуючи наведене вище, з метою виконання міжнародних зобов’язань та усунення прогалин у кримінально-правовій охороні порядку переміщення населення через державний кордон України, пропонуємо у ч. 4 ст. 332 КК криміналізувати організацію незаконного перебування на території України іноземців або осіб без громадянства шляхом надання транспортних засобів або підроблених документів, або житлового чи іншого приміщення, а також надання іноземцям та особам без громадянства інших послуг для незаконного переміщення або перебування на території держави з метою отримання, прямо або опосередковано, фінансової та матеріальної вигоди.

Зазначимо, що реалізація таких змін до ст. 332 КК вимагатиме зміни назви цієї статті. Зокрема, враховуючи необхідність дотримання правил конструювання кримінального закону України, відповідно до яких назва статті має відображати ті суспільно небезпечні діяння, які у ній криміналізовані, пропонуємо назву ст. 332 КК викласти у такій редакції: «Незаконне переправлення осіб через державний кордон України або організація незаконного перебування в Україні іноземців або осіб без громадянства».

Переходячи до характеристики об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого у ст. 332¹ КК, наголосимо, що порядок в’їзду на ТОТ України та виїзду з неї визначається Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» та Порядком в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї [249]. Зазначені нормативні акти встановлюють порядок переміщення населення через адміністративний кордон з ТОТ, тому порушення визначених правил вказує на порушення такого порядку.

З аналізу ст. 10 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» випливає, що під порушенням порядку в’їзду/виїзду на ТОТ України слід розуміти перетинання адміністративного кордону ТОТ без документів, що посвідчують громадянство України або іноземців та осіб без громадянства без спеціального дозволу, в пунктах пропуску через адміністративний кордон або поза ними. Також вкажемо, що порушенням порядку в’їзду/виїзду на ТОТ України слід визнавати перетинання у будь-який спосіб ділянок державного кордону України, що тимчасово непідконтрольні органам державної влади.

Таким чином аналіз об’єктивних ознак складів злочинів, що полягають у незаконній міграції засвідчив, що за характеристикою об’єктів цих злочинів кримінально-правовій охороні підлягає порядок суспільних відносин, що забезпечує безпеку переміщення осіб через державний кордон України (ст. 332 КК) та порядок суспільних відносин, що забезпечує безпеку переміщення осіб через адміністративний кордон з ТОТ України (ст. 332¹ КК). Додатковим безпосереднім об’єктом складів злочинів, передбачених у ст.ст. 332, 332¹ КК, доцільно визнавати встановлений міжнародним та національним законодавством порядок територіального переміщення населення через державний кордон Україниабо адміністративний кордон з ТОТ, що забезпечує нормальні умови реалізації права на свободу пересування як в межах держави (ст. 332¹ КК), так і міждержавного переміщення населення (ст. 332 КК).