2.4 Кримінально-правова характеристика винятків із правил застосування давності

Винятки із правил застосування давності передбачено лише у ст.ст. 49 та 80 КК.

Перший виняток (ч. 4 ст. 49 та ч. 5 ст. 80 КК) – це особливі правила застосування давності у випадку, коли особа вчиняє особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі (ч.

Водночас у ст. 96-5 КК такий виняток з правил не закріплений.

Враховуючи те, що законодавець передбачає право суду вирішувати питання про застосування давності до особи, яка вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі та до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, відповідний виняток із правил застосування давності назвемо дискреційним (необов’язковим).

Таким чином, підставою для вступу в силу особливих правил застосування давності є: а) вчинення особливо тяжкого злочину, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі (ч. 4 ст. 49 КК); б) засудження особи до довічного позбавлення волі (ч. 5 ст. 80 КК).

У першому випадку, коли йдеться про звільнення особи від кримінальної відповідальності, слід виходити не з реального покарання, яке призначається особі за вчинення особливо тяжкого злочину, а з кримінально-правової санкції (можливого покарання), в якій передбачається довічне позбавлення волі. Таких злочинів на сьогодні є одинадцять. Це злочини, передбачені ч. 3 ст. 110, ст. 112, ч. 2 ст. 115, ст. 258, ч.

Тобто, особливий випадок застосування давності, зафіксований у ч. 5 ст. 49 КК, поширюється на вчинення лише перерахованих вище злочинів.

У другому випадку, навпаки, потрібно виходити не з кримінально-правової санкції, а з обвинувального вироку суду, відповідно до якого особа засуджена до довічного позбавлення волі. Тобто, якщо за вчинення особливо тяжкого злочину, в санкції статті про який передбачається довічне позбавлення волі, особі призначається позбавлення волі на певний строк, вона підлягає безумовному (обов’язковому) звільненню від відбування покарання у зв’язку із закінченням строку давності виконання обвинувального вироку.

Критерії, які враховує суд, при вирішенні питання про застосування давності до особи, яка вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі або до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, в теорії кримінального права не розроблені. Вважаємо, що єдиним критерієм для позитивного вирішення цього питання є недоцільність притягнення особи до кримінальної відповідальності та призначення їй реального покарання.

Всі інші обставини кримінального провадження (зокрема, ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного) вже були враховані судом при призначенні покарання та засудженні особи до довічного позбавлення волі, а тому не повинні братися судом до уваги при вирішені питання про застосування давності виконання обвинувального вироку.

Суд має дві можливості, вирішуючи питання про застосування давності до особи, яка вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі: 1) застосувати давність і на цій підставі звільнити особу від кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин або 2) не застосувати давність, у зв’язку з чим винести обвинувальний вирок і призначити покарання [16, с. 168]. Як зазначає Ю. В. Баулін, в останньому випадку суд замінює довічне позбавлення волі «… позбавленням волі на певний строк відповідно до санкції статті (частини статті) КК, за якою кваліфіковано злочин і яка передбачає альтернативне покарання у виді позбавлення волі на строк понад 10 років» [16, с.

Суд має дві можливості, вирішуючи питання про застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі: 1) застосувати давність і на цій підставі звільнити особу від відбування покарання або 2) не застосувати давність, у зв’язку з чим довічне позбавлення волі замінюється позбавленням волі. В останньому випадку законодавець не конкретизує строк цього виду покарання. Вважаємо, що з урахуванням максимального 15-ти річного строку покарання у виді позбавлення волі, у випадку незастосування давності виконання обвинувального вироку, суд може замінити довічне позбавлення волі позбавленням волі на строк не більше п’ятнадцяти років.

У КК окремих держав пострадянського простору не лише передбачається можливість заміни довічного позбавлення волі та (або) смертної кари позбавлення волі на певний строк, а й чітко фіксується відповідний вид покарання. Наприклад, у КК Казахстану та Туркменістану передбачено, що відбувається заміна на позбавлення волі на строк до двадцяти п’яти років, у КК Молдови – в позбавлення волі на строк 35 років.

Пропонуємо у ч. 4 ст. 49 та ч. 5 ст. 80 КК вказати чіткий строк покарання у виді позбавлення волі, на який відбувається заміна довічного позбавлення волі у випадку, коли суд не визнає за можливе застосувати до особи давність.

З урахуванням того, що уповноважена особа юридичної особи може вчинити злочин, санкція статті якого передбачає довічне позбавлення волі, вважаємо за необхідне доповнити ст. 96-5 КК новою частиною такого ж змісту.

Другий виняток із правил застосування давності зафіксовано у ч. 5 ст. 49 та ч. 6 ст. 80 КК. У них встановлено, що давність не застосовується:

– у разі вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, передбачених у ст.ст.

– у разі засудження за злочини проти миру та безпеки людства, передбачені – ст.ст. 437–439 та ч. 1 ст. 442 цього Кодексу (ч. 6 ст. 80 КК).

У ст. 96-5 КК такий виняток не передбачено.

Вжите у ч. 5 ст. 49 та ч. 6 ст. 80 КК дієслово «не застосовується» означає, що такий виняток із правил є обов’язковим (імперативним).

Відповідна кримінально-правова норма імплементована у національне законодавство України на виконання таких міжнародних документів: Конвенції ООН про незастосування давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 листопада 1968 року [97], ратифікована Президією ВР УРСР 25 березня 1969 року [184]; Європейської конвенції про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів від 25 січня 1974 року [62], ратифікована Законом України від 6 березня 2008 року [183].

Як вказує Л. В. Іногамова-Хегай, незастосування давності щодо злочинів проти миру і безпеки людства є найважливішим принципом міжнародного кримінального права [82, с. 120].

У ст. 1 Конвенції ООН про незастосування давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства передбачено, що давність не застосовується до:

а) воєнних злочинів, як вони визначаються в Статуті Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу від 8 серпня 1945 року і підтверджуються резолюціями 3 (I) від 13 лютого 1946 року та 95 (I) від 11 грудня 1946 року Генеральної Асамблеї ООН, а також, зокрема, «серйозні порушення», перераховані в Женевських конвенціях про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року;

b) злочини проти людства, незалежно від того, чи були вони вчинені під час війни або в мирний час, як вони визначаються в Статуті Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу від 8 серпня 1945 року і підтверджуються в резолюціях 3 (I) від 13 лютого 1946 року та 95 (I) від 11 грудня 1946 року Генеральної Асамблеї ООН, вигнання в результаті збройного нападу чи окупації і нелюдські дії, які є наслідком політики апартеїду, а також злочин геноциду, який визначається в Конвенції 1948 року про попередження злочину геноциду і покарання за нього, навіть якщо ці дії не являють собою порушення внутрішнього законодавства тієї країни, в якій вони були скоєні [97].

У ст. 2 цієї Конвенції зафіксовано, що положення статті 1 застосовуються до представників державної влади і приватних осіб, які були як виконавцями цих злочинів, так і їх співучасниками, або брали участь у змові для їх вчинення, незалежно від ступеня їх завершеності, а також до представників державних властей, що допускають їх вчинення.

У ст. 1 Європейської конвенції про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів передбачено, що давність не застосовується до:

1. Злочинів проти людяності, визначеними в Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року.

2. a) порушень, визначених в статті 50 Женевської конвенції 1949 року про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, статті 51 Женевської конвенції 1949 року про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі, статті 130 Женевської конвенції 1949 року про поводження з військовополоненими й статті 147 Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час війни;

b) будь-якими аналогічними порушеннями законів війни, що діють під час набрання чинності Конвенцією, і звичаїв війни, які існують у цей час і які не охоплюються зазначеними вище положеннями Женевських конвенцій, - коли відповідне конкретне порушення має особливо серйозний характер або за фактичними обставинами і умисним характером, або за масштабами передбачуваних наслідків.

3. Будь-яких інших порушень норми або звичаю міжнародного права, яке може бути надалі встановлене і яке відповідна Договірна Держава вважає відповідно до заяви, зробленої згідно зі статтею 6, таким, що має характер, аналогічний до тих, що згадані в пунктах 1 або 2 цієї статті [64].

У Римському статуті МКС (Рим, 17 липня 1998 року), який набрав чинності 1 липня 2002 року визначається ще більший перелік міжнародних злочинів, до яких давність не застосовується. У ст. 29 цього Статуту передбачено, що ні за один із злочинів, що підпадають під юрисдикцію суду, не тече термін давності.

На превеликий жаль, цей міжнародний документ, попри його підписання, до сьогодні Україною не ратифікований. Це стало можливим через висновок КС України від 11 липня 2001 року № 3-в/2001. У ньому вказано, що у ст. 1 Статуту передбачено, що МКС є постійним органом, уповноваженим здійснювати юрисдикцію щодо осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства, водночас він доповнює національні органи кримінальної юстиції. Аналогічне положення міститься також в абзаці десятому преамбули Статуту. Доповнюючий національну систему правосуддя характер МКС конкретизується у ряді інших статей Статуту, зокрема у п. 2 ст. 4, згідно з яким Суд може здійснювати свої функції і повноваження на території будь-якої держави-учасниці, у підпункті «а» п. 1 ст. 17, відповідно до якого Суд приймає до свого провадження справи не тільки за зверненням держави-учасниці, а й з власної ініціативи, коли держава, під юрисдикцією якої перебуває особа, підозрювана у вчиненні передбаченого Статутом злочину, не бажає або не здатна проводити розслідування чи порушити кримінальне переслідування належним чином. Отже, МКС доповнює систему національної юрисдикції.

Водночас, як зауважує у висновку КС України, можливість такого доповнення судової системи України не передбачена розділом VIII «Правосуддя» Конституції України. Це дає підстави для висновку, що абзац десятий преамбули та ст. 1 Статуту не узгоджуються з положеннями ч.ч. 1, 3 ст. 124 Конституції України, а тому приєднання України до цього Статуту відповідно до ч. 2 ст. 9 Конституції України можливе лише після внесення до неї відповідних змін. З урахуванням викладеного вище КС України дійшов наступного висновку. Визнати Римський статут МКС, підписаний від імені України 20 січня 2000 року, який вноситься до ВР України для надання згоди на його обов’язковість, таким, що не відповідає Конституції України, в частині, що стосується положень абзацу десятого преамбули та ст. 1 Статуту, за якими «Міжнародний кримінальний суд доповнює національні органи кримінальної юстиції» [33].

Однак події в Україні протягом листопада 2013 року – лютого 2014 року стали новим поштовхом до ратифікації Римського статуту МКС. А тому під час підписання політичної частини угоди між Україною та Європейським Союзом було проголошено, що Україна ратифікує Римський статут МКС.

Отже, якщо проаналізувати положення зазначених вище Конвенцій, то відповідні міжнародні норми фактично можна віднести до бланкетних (у розумінні вітчизняного кримінального права), оскільки для встановлення переліку тих злочинів, щодо яких давність не застосовується, необхідно звертатися до цілого ряду Конвенцій, назви яких, а також рік прийняття уточнюється. Перелік злочинів, давність щодо яких не застосовується відповідно до Конвенцій, наводиться у додатку Ж.

Зауважимо, що у ч. 5 ст. 49 КК та у ч. 6 ст. 80 КК передбачено різний перелік злочинів, на які давність не поширюється. У першому випадку окрім злочинів проти миру та безпеки людства у ньому перераховано ще й злочини проти основ національної безпеки. Відповідні зміни були внесені Законом України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України» від 8 квітня 2014 року [173].

Порівнявши перелік злочинів, щодо яких давність не застосовується (див. додаток Ж) за національним законодавством, а також тих, які вміщені у Конвенціях, зауважимо на таке.

По-перше, Конвенції зобов’язують держави-учасниці не застосовувати давність виключно за міжнародні злочини, а не «національні», як це має місце у ч. 4 ст. 49 КК. Як зазначає А. Г. Кібальник, строк давності не обраховується не за всі злочини з міжнародного кримінального права, а лише за ті діяння, які (спочатку в теорії, а потім і в міжнародно-правових нормах) були віднесені до злочинів проти миру і безпеки людства [88, с. 144].

По-друге, Конвенції (на відміну від національного КК) не містять вичерпного переліку міжнародних злочинів, у разі вчинення яких давність не застосовується.

По-третє, Конвенції дозволяють державам-учасницям на власний розсуд визначатися з переліком тих злочинів, за вчинення яких давність не застосовується. Однак висувається вимога – такі злочини повинні бути аналогічними з порушеннями норм або звичаїв міжнародного права. Однак відповідне конкретне порушення повинно мати особливо серйозний характер або за фактичними обставинами і умисним характером, або за масштабами передбачуваних наслідків. А Договірна Держава повинна зробити відповідну заяву.

Як ми дослідили у підрозділі 1.3 дисертаційного дослідження, у проаналізованих КК зарубіжних держав має місце різний підхід щодо визначення тих злочинів, при вчиненні яких давність не застосовується. Насамперед, у кримінальному законодавстві ряду зарубіжних держав використовується узагальнене найменування групи злочинів, за вчинення яких давність не застосовується. Це, зокрема, злочини проти миру та безпеки людства (КК Киргизстану, Литви, Вірменії, Казахстану, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, РФ), злочини проти миру та безпеки людства і військові злочини (КК Азербайджану, Білорусі, Естонії), злочини проти людства, злочини проти миру, військові злочини, участь у геноциді (КК Латвії), злочини проти миру і безпеки людства, військові злочини або інші злочини, передбачені міжнародними договорами, однією із сторін яких є Молдова (КК Молдови), злочини проти миру, людяності, військові злочини (КК Польщі). Також у КК Грузії передбачено, що давність не застосовується у випадках, передбачених міжнародним договором Грузії.

У КК Швейцарії виокремлюється три групи злочинів, за вчинення яких давність не застосовується. По-перше, за злочини, спрямовані на знищення або пригнічення груп населення з мотивів їх державної належності, раси, релігії або їх етнічної, соціальної або політичної належності; по-друге, тяжкі злочини, вказані у Женевській Конвенції від 12 серпня 1949 року та в інших ратифікованих міжнародних угодах про захист жертв війни, оскільки діяння були особливо тяжкими за способом вчинення; по-третє, злочини, які ставили в небезпеку життя та здоров’я людей або могли заподіяти таку шкоду: з використанням засобів масового ураження, створення катастроф або у зв’язку з захопленням заручників як засобу для вимагання чи примушування.

Також в окремих КК проаналізованих зарубіжних держав передбачається вичерпний перелік злочинів, за вчинення яких давність не застосовується. При цьому перераховуються номери статей, в яких передбачається відповідальність за вчинення відповідних злочинів (КК Вірменії: злочини проти миру та безпеки людства, передбачені статтями 384, 386-391, 393-397 цього Кодексу; КК РФ: злочини проти миру та безпеки людства, передбачені статтями 353, 356, 357 та 358 цього Кодексу). Або перераховуються і номери, і назви відповідних статей Особливої частини КК (КК Литви: геноцид (ст. 99); поведінка з людьми, заборонена міжнародним правом (ст. 100); убивство осіб, які охороняються міжнародним гуманітарним правом (ст. 101); депортація цивільних осіб окупованої держави (ст. 102); заподіяння ушкоджень, катування або інші нелюдські вчинки щодо осіб, які охороняються міжнародним гуманітарним правом (ст. 103); порушення норм міжнародного гуманітарного права на охорону цивільних осіб та їх майна у військовий час (ст. 104); примусове використання цивільних осіб або військовополонених у збройних силах противника (ст. 105); знищення охоронюваних об’єктів або викрадення національних цінностей (ст. 106); агресія (ст. 110); заборонена військова атака (ст. 111); використання заборонених військових засобів (ст. 112); КК Білорусі: підготовка або ведення агресивної війни (ст. 122); міжнародний тероризм (ст. 126); геноцид (ст. 127); злочини проти безпеки людства (ст. 128); виробництво, накопичення або поширення заборонених засобів ведення війни (ст. 129); екоцид (ст. 131); застосування зброї масового знищення (ст. 134); порушення законів та звичаїв війни (ст. 135); злочинні порушення норм міжнародного гуманітарного права під час збройних конфліктів (ст. 136); бездіяльність або віддання злочинного наказу під час збройного конфлікту (ст. 137).

У КК Туреччини норма про незастосування давності має відсильний характер. Оскільки до відповідних злочинів належать ті, що вказані у розділі першому книги другої цього кодексу, за які передбачені покарання у виді смертної кари або довічного ув’язнення. А це, зокрема, такі злочини проти міжнародних інтересів держави, як вчинення діяння, спрямованого на передачу всієї території держави або її частини під владу іноземної держави, або на обмеження суверенітету, або порушення цілісності держави, або на відділення його території від державного управління (ст. 125), застосування турецьким громадянином проти держави зброї, або вступ на службу в армію держави, що знаходиться у стані війни з Туреччиною, або командування чи керівництво збройними силами іноземної держави (ст. 126) тощо.

Тобто, в усіх проаналізованих КК зарубіжних держав злочини, за вчинення яких давність не застосовується, належать до міжнародних. Виняток становить КК Польщі. У § 2 ст. 105 КК цієї держави передбачено, що давність не застосовується у разі вчинення умисного вбивства, умисного тяжкого пошкодження тіла, заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю або позбавлення волі, поєднане з особливими стражданнями, вчиненому службовою особою у зв’язку з виконанням нею службових обов’язків.

Перелік злочинів, за вчинення яких давність не застосовується, та який передбачений у ч. 5 ст. 49 був змінений Законом України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України» від 8 квітня 2014 року № 1183-VII [170]. За його основу було взято законопроект «Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо відповідальності за злочини проти основ національної безпеки України)» (реєстр. № 4524-1) [171]. На засіданні ВР України 8 квітня 2014 року цей законопроект було прийнято в цілому з поправкою, що містилася в альтернативному законопроекті «Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо відповідальності за злочини проти основ національної безпеки України)» (реєстр. № 4524) [172] та яка передбачала зміни до ч. 5 ст. 49 КК. У цьому законопроекті пропонувалося викласти її у такій редакції: «5. Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, передбачених у статтях 109-114, проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях 437-439 і частині першій статті 442 цього Кодексу». Однак у пояснювальній записці до законопроекту (реєстр. № 4524) не вказано про доцільність таких змін.

У висновку Головного науково-експертного управління ВР України на цей законопроект, зокрема, вказується, що «чинна редакція статті 49 КК (частина 5) відповідно до норм міжнародного права передбачає незастосування строків давності притягнення до кримінальної відповідальності лише за вчинення особливо небезпечних злочинів проти миру та безпеки людства, зокрема, розв’язання та ведення агресивної війни (стаття 437 КК), порушення законів та звичаїв війни (стаття 438 КК), застосування зброї масового знищення (стаття 439 КК), геноцид (частина 1 статті 442 КК), до яких перелічені в проекті злочини не належать. Такий строк давності обумовлений кримінологічними чинниками, багаторічною усталеною практикою розслідування та судовою практикою стосовно даної категорії справ.

У той же час додані до проекту документи не містять матеріалів кримінологічних, статистичних чи інших досліджень, які б підтверджували доцільність відходу від тривалої законодавчої традиції та практики застосування положень кримінального права, який фактично пропонується здійснити у даному законопроекті стосовно зазначених у ньому складів злочинів» [32].

Ми підтримуємо точку зору, висловлену в цьому висновку. І вважаємо, що з ч. 5 ст. 49 КК необхідно виключити вказівку на те, що давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, передбачених у ст.ст. 109–114-1 КК. Адже правило про незастосування строків давності (ч. 5 ст. 49 та ч. 6 ст. 80 КК) було закріплено на виконання міжнародних зобов’язань. А тому й воно повинно узгоджуватися з положеннями відповідних міжнародних Конвенцій. Також нелогічним є віднесення злочину, передбаченого ст. 112 КК «Посягання на життя державного або громадського діяча» до тих злочинів, за вчинення яких давність не застосовується, а посягання на представника іноземної держави (ст. 443 КК) – до тих злочинів, за вчинення яких давність застосовується. Незважаючи на складну політичну ситуацію, в умовах якої приймалися відповідні зміни до ч. 5 ст. 49 КК, все ж вважаємо за необхідне застосовувати строки давності за всі злочини проти основ національної безпеки України (статті 109–114-1 КК).

Ще одне зауваження, яке стосується формулювання випадків незастосування строків давності за національним кримінальним законодавством. Як було зазначено вище, у Конвенціях, які були ратифіковані Україною, передбачається значно ширший перелік тих злочинів, за вчинення яких давність не застосовується, ніж у ч. 5 ст. 49 та ч. 6 ст. 80 КК. У випадку ж ратифікації ще й Римського статуту МКС він ще збільшиться. Тому яким би не був вичерпним перелік злочинів, за вчинення яких давність не застосовується, все одно він не зможе повною мірою охопити всі злочини, що відповідають відповідному переліку, який закріплений у Конвенції ООН про незастосування давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства та Європейській конвенції про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів (див. додаток Ж).

На нашу думку, найбільш вдалим формулюванням у цьому випадку є не перерахування законодавцем тих злочинів, за вчинення яких давність не застосовується, а вказівка на узагальнену назву відповідних злочинів, що відповідає зазначеним вище Конвенціям та з урахуванням «термінологічного поля» КК. З урахуванням наших попередніх пропозицій щодо доповнення ст.ст. 49 та 80 КК новими частинами, вважаємо за необхідне викласти ч. 7 ст. 49 та ч. 6 ст. 80 КК у такій редакції: «Давність не застосовується щодо осіб, які вчинили злочини проти миру та безпеки людства, злочини проти порядку несення військової служби (військові злочини) або інші злочини, передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України». Нашу пропозицію підтвердили і результати проведеного анкетування (див. додатки Н, П).

Ураховуючи те, що згідно зі ст. 96-3 КК уповноважені особи юридичної особи можуть вчиняти злочини, до яких не застосовується давність, а також з метою удосконалення понятійного апарата КК та на підставі вимоги його єдності, пропонуємо доповнити ст. 96-5 КК ч. 5 аналогічного змісту.

З метою приведення національного законодавства України з міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВР України, у тому числі з Конвенціями, в яких передбачається, що давність не застосовується у випадку вчинення апартеїду, приєднуємося до точки зору, яку висловила О. М. Броневицька про необхідність криміналізації відповідного складу злочину [23, с. 176–177].

Конвенція ООН про припинення злочину апартеїду та покарання за нього від 30 листопада 1973 року [98] була спрямована проти апартеїду у Південній Африці, однак вона поширюється на територію тих держав, які її підписали та ратифікували. У ст. ІІ Конвенції вказано, що під апартеїдом слід розуміти нелюдські акти, вчинені з метою встановлення і підтримання панування однієї расової групи людей над будь-якою іншою, її систематичне гноблення, зокрема, позбавлення членів расової групи життя, їх незаконний арешт та утримування у в’язницях, умисне створення таких умов для расової групи, що призведе до повного або часткового фізичного знищення тощо.

Як зазначає О.М. Броневицька, «діяння, що входять до поняття злочину апартеїду дуже схожі з тими, які характеризують геноцид. Суттєвою ознакою, що дозволяє розмежувати вказані злочини, є мета. Метою апартеїду є встановлення та підтримання панування однієї расової групи людей над іншою, а геноциду – повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи» [23, с. 176-177]. Ця авторка пропонує доповнити КК статтею про заборону вчинення дій, що становлять злочин апартеїду [40, с. 189].

Таку криміналізацію необхідно провести, як вдало зазначає М. Т. Гігінейшвілі, не лише у превентивних цілях, а й для того, щоб уникнути ситуації, що виникла під час Нюрнберзького процесу, коли адвокати фашистів заявляли, що Трибунал незаконний, оскільки здійснює юрисдикцію щодо не криміналізованих злочинів, що суперечить принципу nullum crimen, nulla poena sine lege [40, с. 9].

На нашу думку, необхідно доповнити розділ ХХ Особливої частини КК статтею, в якій криміналізувати апартеїд. Ураховуючи те, що предметом дисертаційного дослідження не є вивчення відповідних проблем (це питання вимагає самостійного ґрунтовного аналізу), ми не будемо намагатися сформулювати склад цього злочину. Лише позначимо цю проблему для майбутніх досліджень, які будуть ураховувати й перелік тих дій, які утворюють апартеїд відповідно до Римського статуту МКС, після прийняття якого закінчився процес криміналізації апартеїду як спеціальний напрямок у міжнародному праві.

Отже, у цьому підрозділі ми дослідили проблему кримінально-правової характеристики винятків із правил застосування давності за КК. Зокрема, особливі правила застосування давності у випадку, коли особа вчиняє особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі (ч. 4 ст. 49 КК), коли особа засуджена до довічного позбавлення волі (ч. 5 ст. 80 КК), а також незастосування давності за вчинення окремих злочинів. Запропоновано зміни до КК, які спрямовані, насамперед, на приведення національного законодавства України у відповідність з міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВР України.