1.2 Давність у вітчизняному кримінальному законодавстві: ретроспективний аналіз

Уявлення про розвиток давності в історії кримінального права можна прослідкувати за допомогою генетичного підходу до дослідження її природи та сутності. У зв’язку з цим дослідимо динамічний бік давності як юридичної конструкції у пам’ятках кримінального права.

На думку окремих дослідників, у кримінальному праві до XVI століття про давність, яка погашає кримінальне переслідування, не було мови [195, 121]. Однак погодитися з таким твердженням складно. Зокрема, згідно з договором Князя Олега з греками переслідування вбивці було безстроковим, тобто не припинялося давністю. Однак у пам’ятці давньоруського права «Правосуддя митрополиче», що слугувала керівництвом для церковного суду, датованій ХІІІ – початком ХVІ століття, міститься згадка про давність. У статті 20 «Правосуддя», яке, на думку дослідників, стосувалася не лише церковного суду, зазначалося: «А что ся деялъ за 3 годы того не искати судомъ, ли что деялся при иномъ князи ли властелине, того не искати» [204, с. 23].

На думку В. К. Саблера, перша згадка про давність зустрічається у Литовському статуті 1588 року. В артикулі 35 розділу IV вказувалося таке. «Теж хто би про вбивство шляхтича і про наїзд насильницький і кривавий на домівку шляхетську, під час якого сталося вбивство або поранення, також про ґвалт костьольний, про зґвалтування жінок і дівчат шляхетського стану, про розбій, підпал і інші справи криваві, тобто за що на горло карають, до [юрисдикції] суду городського віднесені, осілого в тому панстві, не викликав до суду протягом трьох років, такий вже навічно про те мовчати має. Однак, якби після забитого шляхтича діти або близькі, такі, кому б про те судитися належало, ще років недорослих були, або й дорослими би були, а в тій державі нашій не перебували, але б мешкали де в інших державах чужих, тоді такі діти або близькі, досягши років повноліття, або з чужих земель приїхавши, можуть про те судитися, тільки б після досягнення повноліття або після приїзду свого з чужих земель трьох років позовної давності не пропустили» [206, с.

У Судебниках 1497 та 1550 років та в Соборному Уложенні 1649 року не було навіть згадки про давність. На думку В. К. Саблера, це пояснюється тим, що на той час панувало уявлення про покарання як на захід, що застосовується до злочинця з метою демонстрації сили влади над його душею та тілом [195, с. 23].

Отже, можна стверджувати, що до середини XVIII століття юридична конструкція давності у пам’ятках кримінального права України не оформилася. Одночасно ті небагаточисельні згадки про давність містили її обов’язкові елементи (фіксація часових меж початку та закінчення строку, з закінченням якого пов’язані ті чи інші кримінально-правові наслідки, визначення об’єкту та суб’єкту суспільних відносин, наслідки закінчення цих строків).

Подальший розвиток інституту давності припадає на ХVIIІ століття.

У 1743 році було підготовлено перший проект кодексу українського права – «Права, за якими судиться малоросійський народ». Як зазначає Ю. С. Шемшученко, «Права…» – це етапна подія у становленні української правової системи. Кодекс став результатом майже 15-річної напруженої праці кращих правників Гетьманщини і акумулював у собі випробувані життям здобутки вітчизняної правової думки… На жаль, доля «Прав» склалася невдало. З одного боку, царська адміністрація Росії не поспішала із введенням їх у дію. Численні узгодження тексту «Прав» затяглися з 1743 р. до 1756 р. З другого боку й козацька старшина не виявила рішучості у проведенні правової реформи. За гетьмана К. Розумовського було кілька спроб затвердити «Права…» на зібраннях генеральної та полкової старшини. Але остання сумнівалася у доцільності змін. Ліквідація гетьманства в Україні і її автономії наприкінці XVIII ст. остаточно зняли питання про офіційне санкціонування «Прав…» і введення їх у дію» [163, с. 7].

Проаналізувавши «Права…», констатуємо, що у цій пам’ятці кримінального права були закріплені норми, які регулювали давність за злочин. Звертаємо увагу на те, що вони поміщалися у главі дев’ятій «Про провадження суду в різних справах та про давність земську».

У Наказі комісії по складанню проекту Нового Уложення імператриця Катерина ІІ виклала ряд правових принципів, що стали підґрунтям закріплення інституту давності. У ст. 199 глави ХХ Наказу йшлося про те, що у законі необхідно визначити час, протягом якого належить збирати докази і всього, що потрібно для справи, для того, щоб винуваті не уникали покарання або не заплутували своєї справи. Коли будуть зібрані всі докази і про вчинений злочин стане відомо, необхідно для винуватого дати час та способи, щоб виправдати себе. Але цей час повинен бути коротким, щоб не втратити каральних властивостей покарання [144].

У Маніфесті від 17 березня 1775 року, що був виданий Катериною ІІ на честь укладення миру з Туреччиною, вказувалося таке: «Всякого рода преступления, коим 10 лет прошло, и чрез таковое долгое время они не сделались гласными, и по них производства не было, все таковые дела повелеваем отныне предать, если где об них взыскатели, истцы и доносители явятся, вечному забвению, и по сей статье и впредь поступать во Всероссийской Империи непременно» [273, с. 113].

Найбільш важливою особливістю цього положення було те, що по-перше, давність поширювалася на всі категорії злочинів, не виключаючи найбільш тяжких, та встановлює 10-річний строк давності кримінального переслідування. Щодо самого 10-річного строку, то на той час у вітчизняному правознавстві панувала думка, що джерелом його виникнення став Литовський Статут. В. К. Саблер помітив, що 10-річний строк давності за Литовським Статутом застосовувався лише щодо цивільних справ. По-друге, надзвичайно важливим було те, що необхідною умовою перебігу давності Маніфест 1775 року називав відсутність відомостей про злочин, гласності; надзвичайно важливо, щоб по ньому не було почато провадження. Тобто, будь-які слідчі дії або будь-який акт, що посвідчував би той факт, що про злочин стало відомо судовій владі, знівельовував можливість застосування давності кримінального переслідування.

У проекті кримінального уложення 1813 року, яке так і не було прийнято, передбачалися такі положення: «Ежели в течении десяти лет какое-либо уголовное преступление не сделается гласным, а преступник во все время не учинил другого, то таковый по уважению давности освобождается от всякого наказания (п. 101 проекту); Ежели он в продолжении тех десяти лет учинил вторично подобное преступление, то и за первое наказывается по всей строгости законов (п. 102 проекту); Срок давности считается со дня совершения преступления (п. 103 проекту)». В. К. Саблер, відзначаючи теоретичну неповноцінність цих норм, все ж виокремлював такі особливості давності згідно з цим проектом:

– вважалося, що для давності необхідно, щоб злочинець протягом строку давності не скоїв іншого злочину, однак поняттям іншого злочину охоплювався злочин будь-якої тяжкості. У зв’язку з цим давність, що погашала, наприклад, убивство, усувалася вчиненням будь-якої незначної крадіжки;

– логіка законодавця, відображена у пункті 101, порушувалася вказівкою у п. 102 про те, що злочинець карався за перший злочин, якщо він повторно вчинить подібний (а не просто «інший»). У цьому випадку для давності, яка погашала вбивство, було б потрібно, щоб злочинець вчинив нове вбивство;

– проект кримінального уложення відображав зовсім новий погляд на сутність давності в кримінальному праві, але одночасно визначав початок перебігу строків давності та обставини, які переривають її перебіг [195, с. 170].

Проект кримінального уложення 1813 року почав розглядатися Державною Думою аж через 11 років, у 1824 році. У ході його обговорення було висловлено ті зауваження, які мали надзвичайно важливе значення для розвитку всієї теоретико-правової конструкції давності в кримінальному праві. Зокрема, при обговорення п. 101 законопроекту було відзначено, що безгласність може бути двох видів – безгласність події та безгласність винуватця. «...Когда в убийстве следы преступления так изглажены, что самое бытие его неизвестно, когда убиенный считается без вести пропавшим, или отравленный ядом считается естественно умершим, словом, когда самое преступление сокрыто и не было подвергнуто никакому следствию: тогда есть безгласность происшествия. Но когда, напротив, убийство было оглашено, признаки его следствием удостоверены, дело произведено своим порядком, но виновный не найден и открытие его предано воле Божией, дондеже явится, тогда есть гласность происшествия, но безгласность виновника» [195, с. 429].

Тобто, виникало питання: чи повинна давність поширюватися не лише на безгласність події, але й на безгласність винуватця, коли злочин гласний і коли по закінченню строків давності він будь-яким чином виявиться? Для вирішення цього питання Державна дума висловила такі міркування: 1) всі іноземні законодавства, за винятком англійського, поширюють давність сукупно і на злочин, і на злочинця; 2) у російських законах до 1775 року не було ніякої давності злочину, а згідно з маніфестом від 17 березня 1775 року давність поширювалася і на злочин, і на злочинця. У зв’язку з цим було прийнято таке рішення: якщо злочин протягом визначеного для кримінальної давності кількості років, починаючи х того дня, коли він був вчинений, буде безгласним, або якщо протягом такого ж часу винуватець не буде знайденим і переданий до суду, «хотя бы притом бытие самого преступления и соделалось гласным и было следствием обнаружено, то ни преступление изысканию, ни виновник оного наказанию по истечении сего срока не подвергаются». Тобто, вперше давність булла поділена на два види: «давність особи» та «давність події». Однак на практиці, як помітив В. К. Саблер, усі злочини, гласні та негласні, покривалися давністю, що позбавляло будь-якого сенсу поділяти давність на два види [195, с. 172].

Наступний етап становлення інституту давності припадає на 1830 рік, коли було видано повне Зібрання законів Російської імперії, яке складалося з 45-ти томів. У подальшому на його основі був створений Звід законів Російської імперії у 15-ти томах. У Зводі істотно положення про давність не змінилися. Однак у ньому було визначено момент, з якого повинен починатися перебіг давності. На підставі статті 140 «всякое преступление, которое не сделалось гласным в продолжении десяти лет, считая срок от времени учинения оного, или по коему производства не было в течение того же срока, предается вечному забвению и если бы после сего срока явились истцы или доносители, то ни иски, ни доносы не приемлются».

Виняток з цього правила складали лише «побеги нижних воинских чинов, сколь бы долго оные не продолжались». При цьому в літературі відзначалося, що вітчизняне законодавство не поширювало давність на дезертирство не тому, що зараховувало його до триваючих злочинів, а тому, що за своєю суттю цей злочин не міг бути безгласним.

Згідно зі ст. 381 Зводу, «право искатеряется в обиде словом или письмом по прошествии года, в обиде же действием — по миновании двух лет».

Звід законів видання 1842 року додав до постанов про давність два нових: по-перше, ст. 158 виключила застосування 10-річної давності на «отступление от православия, ибооносоставляетпреступление не только в минутуотпадения, ноестьпреступление, продолжающеесяво все то время, доколе отступивший не возвратится к православию». По-друге, ст. 419 передбачала, що «в губерніях Черниговской и Полтавской всякий иск о личной обиде пресекается трехлетнею давностью, которая для малолетных считается со времени их совершеннолетия». Фактично це означало, що для місцевості, де діяв Литовський Статут, який встановлював 3-річний строк давності, встановлювалися винятки із загального правила перебігу давності.

Надзвичайно цікавими були роздуми про підстави застосування давності, що викладені редакторами проекту Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року. На їх думку, давність встановлюється не лише у зв’язку з неможливістю по закінченню тривалого часу «открыть следы противозаконного деяния и изобличить виновного», але й з причин «сострадания и снисхождения к человеку, который, впав однажды в преступление, после сего в продолжениим ногих лет, вел жизнь честную и неукоризненную». При цьому передбачалося, що чим небезпечніший та серйозніший злочин, чим більше шкоди заподіює злочинець, Чим «глубже и продолжительнее следы преступления и тем удобнее они к отысканию» тим менше злочинець має право на співчуття. У зв’язку з цим в Уложенні пропонувалося включити три різновиди давності: 1) давність 10-ти річну у справах про злочини, за які визначено вислання на поселення або тимчасове, з позбавленням усіх прав, вислання до Сибіру та віддання в арештантської роти; 2) давність 5-ти річна у тих випадках, коли за вчинення за злочини передбачено тимчасове вислання у віддалені губернії, окрім Сибірських, або ув’язнення у робітничому або в гамівному будинку, або у фортеці; 3) давність 3-річну у справах про злочини ті проступки, за які передбачалося ув’язнення в тюрму, або легке тілесне покарання, або грошове стягнення. Пізніше до цих трьох строків було додано ще четвертий: 8-ми річний, для злочинів, заборонених під загрозою вищих виправних покарань [257].

Окрім цього, автори проекту Уложення однією з умов давності називали виправлення злочинця. Відповідно пропонувалося враховувати давність лише в тих випадках, коли винуватий не вчиняв протягом усього строку давності злочину однакового з першим, або більш тяжкого. Але ця умова не була включена в остаточний текст Уложення.

В Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 року давність, смерть злочинця, примирення та помилування належали до обставин, які «погашали покарання». У статті 160 передбачалося, що покарання відміняється в результаті давності. Стаття 163 Уложення конкретизувала строки давності:

1) якщо з часу вчинення злочину, крім того, що передбачений у статтях 166 та 167, за який у законі передбачено позбавлення всіх прав стану та заслання на каторжні роботи або на поселення пройшло 10 років і злочин не став гласним, тобто коли по ньому не було ніякого провадження або слідства, доносу чи скарги, повідомлення про злочин або іншого показання, або якщо протягом цього часу винуватий у вчиненні злочину, незважаючи на проведене слідство, не був знайдений;

2) якщо з часу вчинення злочину, за яке в законах передбачається позбавлення всіх особливих прав та переваг, присвоєних особисто або за станом, заслання на проживання до Сибіру або віддання до виправних арештантських рот цивільного відомства пройшло 8 років, і коли також протягом цього часу злочин не став гласним або якщо протягом цього часу винуватий у вчиненні злочину, незважаючи на проведене слідство, не був знайдений;

3) якщо з часу вчинення злочину, за яке в законах передбачається позбавлення всіх особливих прав та переваг, присвоєних особисто або за станом, заслання на проживання в одну з віддалених губерній окрім Сибірських, або ув’язнення у робітничому домі, або ув’язнення в гамівному будинку або у фортеці, з деяким обмеженням особистих прав та переваг або без їх обмеження, пройшло 5 років, і коли також протягом цього часу злочин не став гласним або якщо протягом цього часу винуватий у вчиненні злочину, незважаючи на проведене слідство, не був знайдений;

4) якщо з часу вчинення проступків, за які в законі передбачено ув’язнення в тюрму, пройшло 2 роки, а тих, за які передбачено застосування арешту або грошових стягнень, або доган чи зауважень пройшло 6 місяців, і коли також протягом цього часу злочин не став гласним або якщо протягом цього часу винуватий у вчиненні злочину, незважаючи на проведене слідство, не був знайдений.

Згідно з приміткою до цієї статті, строк для початку судового переслідування за порушення постанов про друк встановлюється в 1 рік з дня вчинення порушення [257].

Особливостями давності у ст. 163 були такі. По-перше, матеріально-процесуальний характер норм (так, обов’язковими процесуальними умовами застосування давності були безгласність (невідомість) злочину та безгласність (невідомість) особи) [273, с. 114]. Безгласність події означала не виявлення злочину протягом певного проміжку часу. Безгласність особи мала місце тоді, коли злочинець протягом певного проміжку часу не був виявлений, причому з моменту йог виявлення припиняється перебіг давності, а поновлюватися вона в жодному разі не могла [273, с. 115]. По-друге, матеріальною підставою давності за Уложенням було закінчення певних строків, визначених у законі, а також співвідношенням цього строку з максимальним видом покарання за конкретний злочин.

Незважаючи на регламентацію давності в Уложення, все ж мали місце труднощі під час її застосування. Зокрема, Сенат, який був наділений додавати думку імператору щодо суперечностей законів, які приймалися, у рішенні по справі Суходольського (1870 рік) вбачав підставами давності: а) складність вивити істину, давно приховану; б) у співчутті та поблажливості до людини, яка одного разу скоїла злочин, однак після цього вела чесне та бездоганне життя [273, с. 113]. Той же Сенат у зв’язку з відсутністю конкретизації строків давності для особливих та виняткових покарань у кримінальному матеріальному законі, різночитань у правозастосування змушений був усувати цю прогалину за рахунок тлумачення.

Зокрема, в Уложенні не були врегульовані строки давності щодо таких виняткових та особливих покарань, як смертна кара та давність за т.зв. службові проступки.

У першому випадку Сенат у рішення № 54 1880 року вказав, що відсутність відповідного положення не могло бути підставою для відступу від загального закону про те, що будь-який злочин покривається давністю, визначення самого строку давності у цих випадках має здійснюватися за іншими статтями або за їх загальним змістом [210, с. 472].

У другому випадку для покарань особливих Сенат визнав три строки давності для службових проступків: для виключення зі служби та відмови від посади – п’ятирічний; для вирахування з часу служби, усунення від посади та догани з значенням у послужний список – дворічний і для інших стягнень – річний (рішення Сенату № 54 від 1880 року). Далі строк давності для інших стягнень (річний) був змінений практикою Сенату. У більш пізнішому рішення № 22 від 1888 року для всіх службових проступків осіб адміністративного відомства, що каралися арештом, грошовою пенею або доганою, строк давності був знижений до шестимісячного та був найнижчим по Уложенню [210, с. 472].

В Уложенні був передбачений і так званий спеціальний вид давності. У ст. 168 встановлювалося, що вина суддів та інших чиновників, винуватих у не приведенні у належне виконання судових рішень, які набрали законної сили або у невжитті потрібних за встановленим порядком розпоряджень про оголошення цих рішень та видання відповідних указів, погашається давністю, якщо пройшло 10 років з часу, коли рішення через його невиконання втратило силу [192, с. 208]. Цей вид давності тому називався спеціальним, що стосувався спеціального суб’єкта – суддів та інших чиновників.

За Уложенням давність не поширювалася на певні злочини, зокрема на державні (розділ ІІІ «Про злочини державні»): ст. 263 (будь-яке зловмисництво та злочинна дія проти життя, здоров’я або честі імператора та будь-який умисел скинути його з престолу, позбавити свободи та влади верховної, або обмежити її права, або заподіяти священній особі будь-яке насильство); ст. 266 (зловмисництво та злочинна дія проти життя, здоров’я, свободи, честі та найвищих прав спадкоємця престолу, або дружини государя імператора або інших членів імператорського будинку, а також ті, хто переховував злочинців, а також ті, хто знаючи та маючи можливість донести про зловмисництво, не виконали цього обов’язку); ст. 271 (за бунт проти влади верховної, тобто повстання натовпом та заговором проти імператора та держави, а також за умисел скинути уряд у всій державі або в деякій її частині, або змінити образ правління, або встановлений законом порядок успадкування престолу, за зговір на це або за участь у зговорі, у зберіганні чи видачі зброї та інших знарядь, приготовлених для бунту, а також спільники, підбурювачі, підмовники, пособники, попустите лі, переховувачі; ст. 275 (державна зрада) [192, с. 232–233, 235, 237, 238; 210, с. 475].

Окрім того, з давності виключався такий злочин, як вбивство батька та матері (ст. 166). Однак незастосування давності до цього злочину не носило імперативного характеру. В Уложенні також існував виняток, який передбачав, що якщо з часу вчинення злочину пройшло двадцять років, і злочинець або злочин не були виявлені, то замість смертної кари або каторжних робіт винуватому призначалося вислання або поселення [192, с. 208]. Відповідно до ст. 167 Уложення виняток з давності існував і щодо злочинів, поширювані на вину осіб, які перейшли з церкви православної в інше християнське віросповідання, яке й користується свободою богослужіння в Росії; особи, які взагалі відпали від віри православної або особи, які вступили в протизаконний шлюб [192, с. 208].

Перебіг давності за Уложенням починався з моменту вчинення злочину. Особливість обрахування строків давності полягала в тому, що обрахування відбувалося від дня до дня, рахуючи на користь підсудного безпосередньо день вчинення злочину (impulatio civilis). Це правило відрізнялося від загальноприйнятого обрахування у цивільному праві: від моменту до моменту (impulatio naturflis) [210, с. 481]. Однак на цей час і в науці, і в судовій практиці існували труднощі, пов’язані з цим та які стосувалися триваючих злочинів. Сенат у своїх рішеннях вказував, що давність має обраховуватися не з того часу, коли особа стала відомою потерпілому, а з часу вчинення діяння (рішення у справі Фролова № 153 від 1867 року) [210, с. 482]. Однак у рішеннях не було вказівки, з якого моменту необхідно обраховувати триваючі злочини. Тому правозастосувачі змушені були звертатися до доктринального тлумачення поняття триваючих злочинів. Так, В. К. Саблер визнавав триваючими ті злочини, які існували протягом більш-менш тривалого часу та становили єдине нерозривне ціле. Триваючі злочини, будучи постійним відтворенням злочину, припиняються як за волею винуватого, так і з причин, що від нього не залежали [195, с. 180, 190]. В. К. Саблер вважав, що моментом обрахування давності щодо триваючих злочинів було припинення «законопротивного ставлення особи». Як приклад автор наводив такий злочин, як «віровідступництво», який визнавався закінченим тільки з поверненням особи до її першого віросповідання [195, с. 180, 190].

М. С. Таганцев називав цей вид злочину складним. Він вважав, що перебіг давності у таких випадках починається з моменту вчинення останнього діяння (factumcontrarium). Такого підходу дотримувалася й судова практика [210, с. 482].

Згідно з Уложенням давність закінчувалася днем початку кримінального переслідування, тобто закінчення давності було обумовлено певними процесуальними діями (початком провадження в загальних судах за ухвалою Судової палати, обвинувальним актом прокурора або скаргою приватного обвинувача; винесенням поситанови про передачу суду справ; складанням прокурором обвинувального акту; постановою слідчого про притягнення до слідстка як обвинуваченого). В. К. Саблер вважав, що кінцевим моментом для обрахування строків давності необхідно вважати момент набрання вироком законної сили [195, с. 195]. Вважаємо, що таке твердження повною міфрою відповідає презумпції невинуватості особи.

Давність щодо злочинів, вчинених при співучасті, визначалася у ст. 165 Уложення, відповідно до якої строк давності встановлювався з строку зачинщиків та головних винуватців злочину.

Відповідні норми Уложення 1845 року з незначними змінами були відтворені й у виданні Уложення 1866 року. В ст. 158 Уложення 1866 року передбачалися диференційовані строки давності, які залежали від покарання, що передбачалося за його вчинення. Аналізуючи наведені норми статті 158 Уложення 1866 року, В. К. Саблер звернув увагу на слова «покарання скасовується за давністю» та зробив істотний висновок, що в Уложенні вперше давність поширювалася не лише на злочин, а й на судові вироки (тобто покарання). Крім того, на підставі цієї ж статті він зауважив, що Уложення визнавало давність двох видів – давність події та давність виявлення винуватого [195, с. 201]. Під давністю події закон розумів той випадок, коли про злочин не було відомо протягом визначеного законом часу. Під давністю виявлення винуватого розумівся той випадок, коли про злочин було відомо, але в результаті проведених по ньому слідчих дій винуватого не було виявлено протягом такого ж часу, визначеного законом. Такий поділ давності зустрічався лише у вітчизняному кримінальному законодавстві.

У Кримінальному уложенні 1903 року в главі ІІІ Загальної частини регламентувалися питання «відміни покарання». У ній закріплювалося дві підстави для цього: помилування та давність. У той час, як зазначалося вище, в Уложенні 1845 року, окрім них, передбачалися також смерть винуватого та примирення.

Як і в Уложенні 1845 року, нове Уложення розглядало давність як підставу, що «погашає» можливість початку кримінального переслідування та відповідальності. Порівняно зі строками в Уложенні 1845 року, в Уложенні 1903 року строки давності були збільшені. Відповідно до ст. 68 покарання за давністю не застосовувалося:

1) якщо з дня вчинення злочинних діянь до дня початку проти обвинуваченого кримінального провадження у встановленому порядку минули такі строки: щодо тяжких злочинів, за які в законі як вище покарання передбачалася смертна кара – 15 років; щодо інших тяжких злочинів – 10 років; щодо злочинів, за які в законі як вище покарання передбачено ув’язнення в виправному будинку – 8 років; щодо інших злочинів – 3 роки та щодо проступків – 1 рік;

2) якщо з дня вчинення тяжких злочинів та злочинів до дня постановлення вироку про винуватого закінчилися подвійні, а з дня вчинення проступків до дня постановлення вироку – потрійні строки порівняно з тими, що вказувалися вище;

3) якщо з дня постановлення вироку до дня приведення його до виконання закінчилися встановлені в пункті 2 строки, які в цих випадках обраховуються як покарання, призначене за судовим вироком [221].

Як бачимо, Уложення 1903 року виокремлювало так звана «давність провадження» та «давність обвинувального вироку».

Порушення проти винуватого кримінального провадження припиняло «давність провадження», Однак з введенням іншого виду давності – обвинувального вироку – перебіг давності вироку обраховувався незалежно від «давності провадження». Це питання було непростим з позицій п. 2 ст. 68 Уложення, на що звернув увагу М. С. Таганцев [210, с. 488]. Цей науковець відзначив, що другий вид давності в Уложенні 1903 року був побудований на основі французько-бельгійської моделі, яка передбачала декілька строків давності. За такої моделі провадження слідчих дій протягом першого строку давності було початком для нового перебігу строків давності. Здійснення слідчих дій по закінченні строку, який відповідає строку давності, не тягнуло його переривання, оскільки давність переривалася тільки вироком [210, с. 489].

В іншому порядок застосування давності в Уложенні 1903 року практично нічим не відрізнявся від порядку, передбаченому в Уложенні 1845 року. Для злочинів, які складалися з декількох дій, строк давності обраховувався з дня вчинення останньої дії, а при безперервно продовжуваному злочині – з дня його припинення. Давність не поширювалася на тяжкі державні злочини, передбачені ст. 99 Уложення. Однак з цього правила був виняток. Зокрема, якщо з дня вчинення такого злочину до дня початку проти обвинуваченого кримінального переслідування минуло 15 років, покарання у виді смертної кари або каторги замінювалося засланням на поселення [61, с. 42].

Такий вид покарання, як позбавлення або обмеження прав, які застосовувалися до засудженого за вироком суду, що набрав законної сиди, але який не був приведений у виконання за давністю, давністю не погашався.

У післяреволюційному кримінальному законодавстві ідея давності була закріплена в КК УСРР 1922 року [248]. Так, у ст. 21 розділу ІІ «Загальні начала застосування покарання» передбачалося, що покарання не призначається, якщо з часу вчинення злочину, за яке кримінальним кодексом передбачено як вище покарання позбавлення волі на строк більше одного року, пройшло не менше п’яти років або коли з часу вчинення менш тяжкого злочину пройшло три роки за умови: 1) якщо за весь цей час не було ніякого провадження чи слідства щодо цієї справи та 2) якщо особа, яка вчинила злочин, що покривається давністю, не вчинив за передбачений у цій статті строк будь-якого іншого злочину. Згідно з наступною статтею (ст. 22) строки давності, визначені в ст. 21, подвоюються, якщо особа, притягнута до слідства та суду, приховалася або іншим способом ухилилася від них. Як бачимо, відповідні норми першого радянського кодифікованого акта практично відтворювали положення Уложень 1845 та 1903 років. Особливостями законодавчого закріплення давності у КК УСРР 1922 року було: передбачення можливості подвоєння строків давності (ст. 22); відсутність диференціації щодо тривалості строків давності за злочини, санкції яких передбачали найвищу міру покарання – розстріл.

Ці положення у подальшому було відтворено в УК УРСР 1927 року [251]. У статті 14 розділу 3 «Загальні начала кримінальної політики УРСР» зазначалося, що порушувати кримінальних справ не можна: а) якщо від часу вчинення злочину, за який суд може призначити позбавлення волі на строк понад п’ять років, минуло десять років; б) якщо від часу вчинення злочину, за який суд може призначити позбавлення волі на строк не більше як п’ять років, минуло п’ять років; в) якщо від часу вчинення злочину, за який суд може призначити позбавлення волі на строк до одного року, минуло три роки; г) від часу вчинення менш значних злочинів минув один рік; д) від часу вчинення злочину, по якому справу можна починати тільки в порядку приватного обвинувачення, минуло три місяці.

Давність застосовується: а) якщо за весь цей час не було жодного справування або слідства в даній справі і б) якщо до цього особа, яка вчинила задавнюваний злочин, не вчинила протягом зазначених у цій статті строків будь-якого іншого однорідного або не менш тяжкого злочину.

У ч. 3 ст. 14 КК УРСР 1927 року передбачала давність виконання обвинувального вироку. У ній вказувалося, що обвинувальний вирок не виконується зовсім, якщо його не було виконано протягом десяти років від дня його вчинення. У структурі цієї статті містилися дві примітки. У примітці 1 вказувалося, що у разі притягнення до кримінальної відповідальності за контрреволюційні злочини застосовувати давність у кожному конкретному випадку надається судові на його розсуд. Проте, якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, то, призначаючи за даний злочин розстріл, він обов’язково повинен цей розстріл замінити оголошенням ворогом трудящих з позбавленням громадянства УРСР і тим самим громадянства Союзу РСР і з вигнанням за межі Союзу РСР назавжди або позбавленням волі на строк не менше як два роки. У примітці 2 було закріплено, що щодо осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності за активні дії і активну боротьбу проти робітничого класу і революційного руху, проявлені на відповідальних або секретних посадах за царського ладу чи в контрреволюційних урядів у період громадянської війни, застосування давності і заміна розстрілу іншими заходами соціального захисту надається на розсуд суду.

В КК УРСР 1960 року маємо дещо іншу ситуацію, ніж у попередніх кодексах [250]. Давність диференціюється законодавцем на два види – давність притягнення до кримінальної відповідальності як вид звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 48) та давність виконання обвинувального вироку як вид звільнення від виконання покарання (ст. 49). Ці норми були поміщені у главі V «Про призначення покарання і про звільнення від покарання». У ст. 48 КК «Давність притягнення до кримінальної відповідальності» передбачалося, що особу не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину минули такі строки: 1) три місяці з дня вчинення будь-якого із злочинів, передбачених статтями 106, 107, ч. 1, 125 ч. 1, 126 та 198 щодо дій, якими заподіяна шкода правам та інтересам окремих громадян; 2) один рік з дня вчинення злочину, за яке по закону може бути призначено покарання не більш суворе, ніж виправні роботи або направлення в дисциплінарний батальйон (крім злочинів, передбачених статтями, вказаними в пункті 1 цієї статті); 3) три роки з дня вчинення злочину, за який згідно з законом можуть бути призначені позбавлення волі на строк не більше двох років, заслання або вислання (крім злочинів, передбачених статтями, які вказані в пункті 1 цієї статті); 4) п’ять років з дня вчинення злочину, за який згідно з законом може бути призначено позбавлення волі на строк не більше п’яти років; 5) десять років з дня вчинення злочину, за який згідно з законом може бути призначено більш суворе покарання, ніж позбавлення волі строком на п’ять років.

Перебіг давності переривався, якщо до скінчення зазначених у законі строків особа вчинить новий злочин, за який згідно з законом може бути призначено позбавлення волі на строк більше двох років. Обчислення давності в цьому разі починається з моменту вчинення нового злочину.

Перебіг давності зупинявся, коли особа, яка вчинила злочин, скриється від слідства або суду. В цих випадках перебіг давності відновлювався з моменту затримання особи або явки її з повинною. При цьому особу не можна було притягнути до кримінальної відповідальності, якщо від часу вчинення злочину минуло п'ятнадцять років і давність не була перервана вчиненням нового злочину.

Питання про застосування давності до особи, що вчинила злочин, за який згідно з законом може бути призначено смертну кару, вирішувалося судом. Якщо суд не визнавав можливим застосувати давність, смертна кара не могла бути призначена і замінювалася позбавленням волі на певний строк.

Відповідна норма змінювалася декілька разів. Так, згідно з Указом Президії ВР УРСР від 18 вересня 1969 року № 2159-VII у ч. 1 цього Указу було закріплено: «встановити, що в справах про злочини, передбачені статтями 106, 107 частина 1, 125 частина 1, 126 Кримінального кодексу УРСР, а також статтею 198 цього Кодексу щодо дій, якими заподіяно шкоду правам і інтересам окремих громадян, особу не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення злочину минув один рік». У зв’язку з цим п.п. 1 і 2 ст. 48 КК були замінені п. 1 такого змісту: «1) один рік з дня вчинення будь-якого з злочинів, передбачених статтями 106 і 125 частина 1, або злочину, за який згідно з законом може бути призначено покарання не більш суворе, ніж виправні роботи або направлення в дисциплінарний батальйон». пункти 3, 4 і 5 цієї статті відповідно стали пунктами 2, 3 та 4 [175]. Згідно з Законом України від 6 березня 1992 року № 2175-XII з п. 2 було вилучено вказівку на такі види покарань, як заслання та вислання. Відповідно він став мати такий вигляд: «2) три роки з дня вчинення злочину, за який згідно з законом можуть бути призначені позбавлення волі на строк не більше двох років (крім злочинів, передбачених статтями, які вказані в пункті 1 цієї статті)» [186]. І, насамкінець, згідно з Законом України від 22 лютого 2000 року № 1483-III було відмінено покарання у вигляді смертної кари та замінено на довічне позбавлення волі. У зв’язку з цим ч. 4 ст. 48 КК була викладена у такій редакції: «Питання про застосування давності до особи, що вчинила злочин, за який згідно з законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає можливим застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і замінюється позбавленням волі на певний строк» [174].

У ст. 49 КК «Давність виконання обвинувального вироку» було закріплено, що обвинувальний вирок не виконується, якщо його не було виконано в такі строки, рахуючи з дня набрання вироком законної сили: 1) один рік – при засудженні до покарання не більш суворого, ніж виправні роботи або направлення в дисциплінарний батальйон; 2) три роки – при засудженні до позбавлення волі на строк не більше двох років; 3) п’ять років – при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п’яти років; 4) десять років – при засудженні до більш суворого покарання, ніж позбавлення волі строком на п’ять років.

Перебіг давності переривався, якщо засуджений ухилився від відбуття покарання або вчинив до скінчення строків новий злочин, за який судом призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менше одного року. Обчислення давності в разі вчинення нового злочину починалося з моменту його вчинення, а в разі ухилення від відбуття покарання – з моменту з'явлення для відбуття покарання або з моменту затримання засудженого, що переховувався. При цьому обвинувальний вирок не міг бути виконаний, якщо від часу його винесення минуло п’ятнадцять років і давність не була перервана вчиненням нового злочину.

Питання про застосування давності до особи, засудженої до смертної кари, вирішувалося судом. Якщо суд не визнавав можливим застосувати давність, смертна кара замінювалася позбавленням волі на певний строк.

Як було зазначено вище, Законом України від 22 лютого 2000 року № 1483-III було відмінено покарання у вигляді смертної кари та замінено на довічне позбавлення волі [174]. У зв’язку з цим ч. 3 ст. 49 КК була викладена у такій редакції: «Питання про застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає можливим застосувати давність, довічне позбавлення волі замінюється позбавленням волі на певний строк».

Відповідні норми передбачено і в КК 2001 року. Насамперед зауважимо, що на відміну попереднього кримінального законодавства у КК відбулася своєрідна диференціація давності. Відповідні норми були поміщені у розділах ІХ «Звільнення від кримінальної відповідальності», ХІІ «Звільнення від покарання та його відбування», ХV «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх». У першому з них передбачається звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК), у другому – звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності (ч. 5 ст. 74 КК) та звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 80 КК), а у третьому – звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 106 КК).

У подальші роки кримінально-правові норми вдосконалювалися. Так, у ч. 2 ст. 49 КК замість слова «слідство» почалося вживатися «досудове слідство» (Закон України від 16 травня 2013 року № 245-VII) [170], а перелік злочинів, за вчинення яких давність не застосовується, збільшився і до них почали відносити злочини проти основ національної безпеки, передбачені у статтях 109–114-1 КК (Закон України від 8 квітня 2014 року № 1183-VII) [173].

Законом України від 23 травня 2013 року № 314-VII [169] КК був доповнений розділом XIV-1 «Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб». У ньому, окрім інших змін кримінального законодавства України, було закріплено підстави для звільнення юридичної особи від застосування таких заходів (ст. 96-5 КК). Цей Закон України мав набрати чинності 1 вересня 2014 року. Однак Законом України від 13 травня 2014 року № 1261-VII окремі статті цього розділу були змінені, які безпосередньо стосуються застосування ст. 96-5 КК (зокрема, ст. 96-3). Також у перехідних положеннях цього Закону України було закріплено, що він набирає чинності на наступний день після його опублікування (тобто з 4 квітня 2014 року) [168].

Отже, давність у кримінальному праві України пройшла своєрідну ґенезу. Було визначено, що давність як юридична конструкція кримінального права бере свій початок з приватного права. Однак у процесі свого розвитку давність починає використовуватися у національному кримінальному праві. З урахуванням історичної генези виокремлено три етапи розвитку давності у кримінальному праві України. Перший етап – зародження давності в кримінальному праві України (ХІІІ – XVIII століття). Другий етап – розвиток давності в кримінальному праві України (ХІХ – ХХ століття). Третій етап – остаточне оформлення давності як юридичної конструкції кримінального права України (ХХІ століття).