Висновки до розділу 4

Аналіз наукових підходів щодо розуміння поняття „управлінські послуги” дає підстави зробити висновок про доцільність вживання терміну „адміністративні (виконавські) послуги” (адміністративно-виконавські послуги).

Перша частина терміну „адміністративні” вказувала б на те, що дана послуга є різновидом „публічної послуги”, тобто на те, що суб’єктом надання таких послуг є органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. А природа діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо надання цих послуг витікає із природи діяльності цих органів, маємо на увазі владно-розпорядчу діяльність, оскільки надання таких послуг завжди витікає із повноважень вищезазначених органів.

Друга частина терміну „виконавські”, як правильно відзначив В.Б. Авер’янов, вказувала б на виконавсько-зобов’язальний аспект діяльності адміністративних органів. Це, у свою чергу, вказує на те, що адміністративний орган зобов’язаний вчинити певні владно-розпорядчі дії пов’язані з реалізацією прав суб’єктів правовідносин, які до них звернулися. Крім того, вказувало б також на те, що суб’єкт правовідносин у цьому випадку стоїть „вище” адміністративного органу і його завдання (адміністративного органу) полягають у якісному виконанні свого обов’язку, адже надання послуги – це задоволення певних потреб суб’єктів правовідносин.

Ще одним аргументом на користь введення такого поняття як „адміністративно-виконавські послуги” та проти поняття „управлінські послуги” може слугувати наступне. Вся діяльність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо розгляду і вирішення індивідуальних адміністративних справ за зверненням приватних осіб, у тому числі включаючи надання різноманітних адміністративних (управлінських) послуг – у вигляді дозвільно-реєстраційних та інших подібних дій за своєю суттю не є управлінською [14, с.

На нашу думку, адміністративне право як галузь права, визначає державне управління у галузі земельних ресурсів у цілому, а земельне – закладає змістовне навантаження діяльності органів державного управління в сфері управління земельними ресурсами, і співвідносяться вони між собою як форма і зміст.

Одним із критеріїв класифікації адміністративно-виконавських послуг у сільському господарстві може бути сфера їх надання, за яким вони можуть поділятися зокрема на (наведений перелік не є вичерпним):

- адміністративно-виконавські послуги у сфері тваринництва;

- адміністративно-виконавські послуги у сфері рибництва;

- адміністративно-виконавські послуги у сфері рослинництва.

Причому всередині кожної із підгалузей такі послуги можна поділити на:

- ті, що пов’язані із вирощуванням відповідної продукції;

- ті, що пов’язані із переробкою відповідної продукції;

- ті, що пов’язані із реалізацією відповідної продукції.

Уявляється, що адміністративно-виконавські послуги у сільському господарстві за характером вирішуваних питань підставно класифікувати на:

2) загальні адміністративно-виконавські послуги у сільському господарстві. До таких послуг слід віднести:

- реєстрацію суб’єктів господарювання, основним видом яких є здійснення сільськогосподарського виробництва;

- реєстрацію осіб, які ведуть особисте селянське господарство тощо.

2) спеціальні адміністративно-виконавські послуги у сільському господарстві. До таких послуг слід віднести:

- надання аграрним суб’єктам господарювання землі для ведення сільськогосподарської діяльності. Віднесення даної послуги до спеціальної пов’язано насамперед з тим, що апріорі земля в сільському господарстві є основним засобом виробництва, і відповідно без наявності якого неможливо таким суб’єктам реалізувати свої статутні завдання;

- отримання спеціальних ліцензій на здійснення окремих видів діяльності, наприклад, ліцензій на господарську діяльність з виробництва, зберігання і реалізації племінних (генетичних) ресурсів тощо, тобто отримання дозвільних документів, які необхідні для здійснення сільськогосподарської діяльності;

- отримання Сертифікатів ветеринарної експертизи тощо, тобто дозвільних документів, які необхідні для реалізації вирощеної сільськогосподарської продукції та продуктів первинної переробки.

Постає питання за що громадяни України взагалі повинні сплачувати податки, якщо нині надання освітніх, медичних та адміністративних послуг майже завжди платне? Таким чином, громадяни України сплачуючи податки виконують свій конституційний обов’язок, а реалізувати право на безкоштовне одержання послуг, яке визначено як Конституцією, так і іншими законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами не можуть. Вихід з даної проблеми ми вбачаємо лише в утвердженні пріоритету прав і свобод людини в усіх сферах її взаємодії з державою, її органами і посадовими особами.

Виділяється два рівні надання адміністративно-виконавських послуг у сільському господарстві: національний (надаються центральними органами виконавчої влади) та місцевий (надаються місцевими органами державної виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування). Яскравим прикладом може слугувати надання ліцензій на оптову торгівлю насінням. Так, МінАП України видаються ліцензії, які дозволяють здійснювати продаж насіння на всій території України, а місцевими державними адміністраціями – на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

За сучасних умов необхідним є посилення уваги щодо застосування адміністративної відповідальності до посадових осіб досліджуваної сфери, оскільки практика показує, що нині вона дещо послабилася. Причиною цього є кваліфікація беззаперечного адміністративного проступку дисциплінарним, а це призводить до значного зниження ступеня ефективності юридичної відповідальності в галузі управління сільським господарством.

Недосконалість науково-теоретичної бази надання адміністративних послуг, що виявляється у відсутності єдиного понятійного апарату, знову ж таки не може сприяти удосконаленню досліджуваної сфери. Саме тому, ми пропонуємо розробити та закріпити на законодавчому рівні спеціальний термінологічний апарат з питань надання адміністративних послуг з урахуванням світового досвіду принципів побудови правової держави.

Потребує удосконалення законодавче врегулювання надання адміністративно-виконавських послуг. Якісне вирішення цієї проблеми має передбачати відповідно до Концепції розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади прийняття Закону України „Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади”, забезпечення розроблення проекту Адміністративно-процедурного кодексу України та сприяння його прийняттю ВР України, а також перегляд законодавства з питань надання адміністративних послуг з метою його удосконалення, зокрема виключення норм, які передбачають затвердження КМ України переліків платних послуг, якщо це не визначається спеціальними законами.

Забезпечення якісних та доступних адміністративних послуг в аграрному секторі економіки, що надаються на засадах законності, повинно стати стратегічним напрямом діяльності держави у цій сфері. Це дозволить прискорити процес виведення сільськогосподарського виробництва з системної кризи, сприятиме розв’язанню низки гострих соціальних проблем та захисту прав громадян і юридичних осіб приватного права. Загальним ефектом від надання якісних управлінських послуг у сільському господарстві буде зміцнення продовольчої безпеки України. Основними показниками ефективності надання управлінських послуг у аграрній сфері мають стати їх доступність, якість, прозорість.

Надання адміністративних послуг недержавними структурами має відбуватися на основі адміністративного договору про передачу відповідних повноважень або договорів про безпосереднє надання послуг. Забезпечення договірної свободи сторін у такого роду угодах є важливим аспектом загального режиму законності у сфері надання адміністративних послуг, оскільки обов’язковим учасником таких відносин виступає суб’єкт владних повноважень.

Суб’єктами надання адміністративних послуг у сільському господарстві можуть бути:

1) МінАП України та його структурні підрозділи;

2) виконавчі органи місцевих рад;

3) недержавні підприємства, установи, організації, фізичні особи-підприємці.

Поділяючи всю послідовність взаємин з надання адміністративних послуг на стадії, її можна умовно викласти такими схемами:

а) державний орган виконавчої влади – надання послуг – споживачі адміністративних послуг;

б) державний орган виконавчої влади – делегування повноважень з надання послуг – виконавчий орган місцевої ради;

в) державний орган виконавчої влади – делегування повноважень з надання послуг – недержавні підприємства, установи, організації, фізичні особи-підприємці;

г) виконавчий орган місцевої ради – надання послуг – споживачі адміністративних послуг;

г) недержавні підприємства, установи, організації, фізичні особи-підприємці – надання послуг – споживачі адміністративних послуг.

Зважаючи на вищевикладені положення, під договірною свободою процесі сторін у надання адміністративних послуг слід розуміти свободу сторін адміністративного договору.

До координаційних адміністративних договорів також слід відносити договори про надання адміністративних послуг. При їх укладенні владний характер суб’єкта надання адміністративних послуг нівелюється правом вимоги належного надання цих послуг з боку споживача. Основоположними принципами договірної свободи сторін при наданні адміністративних послуг у порядку координаційних адміністративних договорів мають стати:

1) неприпустимість нав’язування адміністративних послуг;

2) право споживача вимагати належного надання адміністративних послуг;

3) юридична відповідальність надавача адміністративних послуг.

Основоположними принципами договірної свободи сторін при наданні адміністративних послуг у порядку субординаційних адміністративних договорів мають стати:

1) чітке визначення меж „суспільної необхідності” укладення договору;

2) чітке визначення процедури та повноважень держави з контролю надання адміністративних послуг у порядку делегування повноважень.

Таким чином, недодержання договірної свободи сторін при наданні управлінських послуг повинно бути підставою для визнання угоди недійсною. Виключення з цього правила можуть становити лише угоди про концесію публічної служби за умов суспільної необхідності. Визнання адміністративного договору про надання адміністративних послуг недійсним повинно тягти за собою двосторонню реституцію.

Враховуючи соціальну роль адміністративних послуг та місце цього інституту в системі адміністративного права України, принцип договірної свободи сторін при наданні адміністративних послуг заслуговує виділення в якості самостійного принципу здійснення державної влади.

Гарантування і реальне забезпечення договірної свободи у процесі надання адміністративних послуг у сільському господарстві сприятиме створенню позитивного іміджу органів державної влади серед учасників аграрного виробництва, формуванню партнерських відносин між ними, активізації споживання адміністративних послуг у аграрній сфері та наближенню сфери надання адміністративних послуг у сільському господарстві до стану прозорої, чітко організованої системи правовідносин.

З метою чіткого визначення обсягу обмеження договірної свободи при укладенні субординаційних адміністративних договорів про надання адміністративних послуг доцільно, на нашу думку, запровадити інститут суспільної необхідності у адміністративному праві. Примусове укладення договорів про делегування повноважень на надання адміністративних послуг у галузі сільського господарства можливе у тому випадку, коли держава невзмозі надати такі послуги у певній місцевості, або надати той чи інший вид послуг, але серед населення існує критичний попит на них.

Сторони при укладенні договорів повинні дотримуватися письмової форми договору. Залишається невирішеним питання віднесення до усних договорів про надання адміністративних послуг відносин, що виникають за заявою особи.

Орган державної влади як суб’єкт владних повноважень може бути наділений правом дострокового припинення адміністративного договору про концесію державної служби з надання адміністративних послуг з мотивів суспільного інтересу. Договори про безпосереднє надання адміністративних послуг повинні припинятися за взаємною згодою осіб.

При укладенні адміністративних договорів сторони не наділені свободою визначення форм забезпечення зобов’язань та відповідальності за порушення умов договору. Ці питання потребують детальної регламентації в законі.