2.1. Види адміністративних актів органів прокуратури: стан та перспективи групування

Розбудова української держави, створення нової системи політичних, економічних і соціальних відносин, формування державної політики та владних структур супроводжується прийняттям численних адміністративних актів державного рівня.

Необхідність зміни даної ситуації на краще відображена в основних завданнях Стратегії економічного і соціального розвитку України, якими передбачено розроблення механізмів і засобів підвищення ефективності прийняття та реалізації управлінських рішень на вищому, територіальному і місцевих рівнях, а також розроблення нових схем їх підготовки та відповідних регламентів.

З огляду на важливі завдання, які покладено на органи прокуратури, інтенсивний внутрівідомчий нормотворчий процес, систематичне прийняття великої кількості актів, особливого значення набувають питання класифікації адміністративних актів в діяльності органів прокуратури.

Слід зазначити, що проблема класифікації правових актів не є новою для юридичної науки, а розробляється вже тривалий час.

Так, свою класифікацію адміністративних актів пропонував російський вчений початку ХХ ст. А. І. Єлістратов. Він класифікував адміністративні акти за трьома критеріями: 1) залежно від суб’єктів видання науковець запропонував поділ актів на односторонні та договірні. При цьому односторонній акт виникає за волевиявленням однієї особи, а договірний вимагає для свого виникнення волевиявлення двох або більше осіб. На думку А. І. Єлістратова, адміністративний договір належить до одного з видів адміністративного акта: «Коли ідея панівної держави поступається уявленням про взаємозалежних людей, договірний акт стає принципово можливим як форма адміністративного акта, так само як і одностороннє веління посадової особи» [144, c.

Деякі автори [7, с. 142] наголошують, що в основу класифікації актів державного управління покладено найбільш істотні їх ознаки, що дає можливість з’ясувати їх правову природу і значення у здійсненні завдань державного управління.

Отже, адміністративні акти класифікуються за різними критеріями. В науці адміністративного права адміністративні акти класифікуються : а) за юридичними властивостями; б) за дією в просторі; в) за характером компетенції органів, що видають їх; г) за органами, які видають акти [7, с. 142].

В. К. Колпаков та О. В. Кузьменко зазначають, що адміністративні акти можуть бути класифіковані, упорядковані в однопорядкові групи, що дає можливість чітко визначити місце кожного адміністративного акта в їх загальній кількості, віднайти вірний, науковий підхід до відбору актів при їх систематизації [62, с. 214]. Наукова класифікація адміністративних актів дає можливість глибше з’ясувати їх правову природу, визначити роль і значення в управлінському процесі, в розв’язанні загальних і спеціальних завдань публічного управління, виробити найбільш чіткий і досконалий порядок їх видання, розробити дійові заходи щодо забезпечення контролю за їх здійсненням.

За основу класифікації адміністративних актів беруться найзагальніші та найістотніші їх ознаки і властивості, що відіграють визначальну роль у характеристиці правової природи конкретних актів. Важливо зазначити, що класифікація має не лише суто теоретичне, а й практичне значення.

В. К. Колпаков та О.В. Кузьменко здійснюють класифікацію актів за такими критеріями: за юридичними властивостями (нормативні (правовстановлюючі, акти загального характеру) та ненормативні (індивідуальні, правозастосовні, правовиконавчі, окремі адміністративні, акти реалізації норм адміністративного права)); за межею дії (дії актів у просторі й часі); за характером компетенції органів, які видають акти (акти загального, галузевого і функціонального управління); за становищем органів, що видають акти в управлінській ієрархії (класифікуються залежно від того, які органи їх видають) [62, с.

У свою чергу Р. Ф. Васильєв зазначав, що кожен акт разом із загальними ознаками має специфічні ознаки, властиві тільки певній групі таких актів, що обумовлює необхідність і дозволяє провести класифікацію цих актів.

Класифікація адміністративних актів, тобто розподіл їх на види і групи залежно від властивостей і ознак, має велике теоретичне і практичне значення. Класифікація дає можливість краще з’ясувати юридичну природу адміністративних актів, чіткіше уявити собі відмітні ознаки і призначення кожного виду цих актів, роль різних видів актів у вирішенні загальних і спеціальних завдань публічного управління. Все це, у свою чергу, служить вдосконаленню правових форм діяльності органів публічної адміністрації, бо: по-перше, дозволяє чіткіше визначити загальні вимоги законності, управління, що висуваються до актів, і сформулювати спеціальні вимоги, що пред’являються до окремих видів таких актів; по-друге, допомагає удосконалювати порядок видання актів управління; по-третє, сприяє виробленню чіткого і ефективного порядку контролю за дотриманням законності в актах управління різних видів; по-четверте, забезпечує правильний науковий підхід до відбору актів при їх систематизації [26, с. 29].

Р. Ф. Васильєв наголошує, що державне управління це найбільш широкий і різноплановий вид державної діяльності, що, природно, відображають і акти управління, які розрізняються за юридичними властивостями, юридичною силою, формою, за характером і значенням вирішуваних у них питань, за порядком видання, часом дії, адресатами, територією, на яку поширюється їх дія, і так далі. Різноманіття актів управління дозволяє класифікувати їх за різними підставами. Навіть акти одного й того ж органу мають багато різних властивостей і ознак, що відрізняють їх один від одного.

Тому, на думку Р. Ф. Васильєва, класифікувати акти за всіма можливими підставами немає необхідності і можливості, адже у основу класифікації будь-яких предметів і явищ повинні братися найбільш істотні загальні ознаки, що відображають сутність цих предметів і явищ.

У доктрині ФРН адміністративні акти за змістом поділяють на постановлювальні, установлювальні (констатуючі), правовстановлювальні та такі, що розв’язують спір. Постановлювальними є акти, що наказують, забороняють, дозволяють, відмовляють, обмежують, скасовують. Установлювальними актами констатується певний стан (наприклад, підтвердження місця проживання) тощо. Правовстановлювальні акти встановлюють певні правовідносини (наприклад, присвоєння статусу державного службовця) [143, с. 232–233]. Адміністративні акти за характером дії щодо особи поділяються на обтяжуючі (наприклад, донарахування податкового платежу) й сприяючі (приміром, рішення про призначення пенсії). За дією у часі адміністративні акти поділяються на разові (скажімо, рішення про виплату одноразової компенсації) й постійні (наприклад, дозвіл на зайняття підприємницькою діяльністю).

Як зазначено у науковому виданні «Адміністративна процедура та адміністративні послуги: зарубіжний досвід і пропозиції для України» за редакцією В. І. Тимощука, одним із критеріїв класифікації адміністративних актів може бути форма адміністративного акта. У більшості країн допускається можливість видання рішення не лише у письмовій, а й в усній формі.

Але найчастіше адміністративні акти приймаються в письмовій формі. За загальним правилом, письмовий адміністративний акт повинен складатися зі вступної, мотивувальної та резолютивної частин [6, с. 65].

У вступній частині має зазначатися назва адміністративного органу, який прийняв рішення, дата його прийняття, а також дані щодо особи, якої стосується акт. У мотивувальній частині мають викладатись основні фактичні та правові підстави прийнятого рішення.

Резолютивна частина повинна містити суть прийнятого рішення. В акті має бути зазначено порядок набуття ним чинності та строки і порядок його оскарження, особливо якщо йдеться про так звані «несприятливі» акти. Акт повинен оформлятися на бланках адміністративного органу, а також містити підпис посадової особи адміністративного органу і бути скріпленим печаткою. Проте і з цих правил можливі винятки, якщо, наприклад, видання акта здійснюється у спеціально визначеній формі.

У сучасній адміністративній науці використовують різні критерії класифікації управлінських рішень, які можна взяти за основу проведення групування адміністративних актів. Отже, є необхідність в їх більш детальному розгляді. Ю. М. Старилов використовує такі критерії класифікації управлінських рішень: 1) за органом прийняття; 2) за формою (видом); 3) за типом (наприклад, нормативні, індивідуальні); 4) за часом прийняття; 5) за предметом [157, с. 332].

На думку В.

Ю. В. Мирошниченко в основу класифікації управлінських рішень покладає такі критерії, як характер цілей; функціональний зміст, характер завдань, що вирішуються (сферою дій); рівні ієрархії систем управління; характер організації розробки; причини виникнення; вихідні методи розробки; організаційне оформлення [90, c. 33].

У навчальному посібнику «Державне управління» за загальною редакцією А. Ф. Мельника управлінські рішення класифікуються за такими критеріями: за характером цілей: стратегічні, тактичні, оперативні; за функціональним змістом, тобто за відношенням до загальних функцій управління: планові, організаційні, технологічні, прогнозуючі; за рівнями ієрархії систем управління: на рівні великих систем, на рівні підсистем, на рівні окремих елементів системи; залежно від характеру організації розробки рішень: одноособові, колегіальні, колективні; за причинами виникнення: ситуаційні, пов’язані з характером обставин, що виникають, рішення, що виникають за приписом (розпорядженням) вищестоящих органів, програмні, пов’язані із включенням даного об’єкта управління в певну структуру програмно-цільових відносин, заходів, ініціативні, пов’язані з виявленням ініціативи, епізодичні й періодичні, що випливають із періодичності відтворювальних процесів у системі; залежно від методів розробки: графічні, з використанням графоаналітичних підходів (сіткових моделей і методів, стрічкових графіків, структурних схем), математичні, які передбачають формалізацію уявлень, відносин, пропорцій, термінів, подій, ресурсів, евристичні, пов’язані з широким використанням експертних оцінок, розробки сценаріїв, ситуаційних моделей; за організаційним оформленням: жорсткі, що однозначно задають подальший шлях їх втілення, орієнтовні, що визначають напрямок розвитку системи, гнучкі, що змінюються відповідно до умов функціонування і розвитку системи, нормативні, що задають параметри протікання процесів у системі [39, с. 111–112].

В. М. Плішкін критеріями класифікації управлінських рішень обирає таке: за функціональним змістом: планові, організаційні, координаційні, стимулюючі, контрольні. За сферою дії: економічні, організаційні, соціальні, технічні, технологічні рішення. За організацією розробки управлінських рішень: одноособові, колегіальні та колективні. За діапазоном проблематики: рішення, спрямовані на розв’язання якоїсь однієї проблеми, яка має часткове значення, і рішення, які стосуються комплексу проблем у різних сферах керованої системи, тобто загальні та часткові рішення. За організаційним оформленням: жорсткі, нормативні, гнучкі та орієнтуючі управлінські рішення. За тривалістю здійснення (реалізації): прогностичні, планові, оперативні (поточні). За причинами виникнення: програмні рішення, рішення згідно з розпорядженнями вищестоящих органів, ініціативні та ситуаційні рішення. За методами розробки: графічні, математичні, статистичні, евристичні [98, с. 229–232].

Більш вдалою нам видається класифікація управлінських рішень за критеріями, обраними О. М. Бандуркою, а саме: 1) за направленістю: зовнішні та внутрішні (внутрішньосистемні); 2) залежно від ініціативи: ініціативні або спрямовані на виконання рішень вищих органів влади або управління; 3) за масштабом, розмахом, силами та засобами: стратегічні чи оперативні; 4) залежно від кола осіб (подій), на які вони поширюються: індивідуальні чи нормативні; 5) за часом дії: постійні (не обмежені в часі), розраховані на певний час, рішення, які втрачають силу у міру того, як виконуються завдання, що мали бути вирішеними; 6) залежно від обсягів проблем управління, які розв’язують ті чи інші управлінські рішення: загальні чи окремі; 7) за формою вираження: письмові чи усні; 8) залежно від оформлення: наказ, вказівка, інструкція, протокол, висновок, лист, довідка, рапорт, доповідна записка, припис, правила [15, c. 141–143].

С. С. Маїлян, розглядаючи особливості групових управлінських рішень в ОВС, виділяє три критерії їх класифікації: а) за підставами прийняття: ініціативні, самостійні, рішення, прийняті у виконання рішень вищестоящих органів управління; б) за масштабами вирішуваних завдань: загальні, часткові, оперативні; в) за обсягом: рішення, які стосуються усіх сторін діяльності органів внутрішніх справ; окремих сторін діяльності ОВС [83, с. 53–61].

На думку В. В. Конопльова, важливість розробки науково обґрунтованої класифікації управлінських рішень полягає у тому, що вона дає можливість: описати та упорядкувати (систематизувати) їх; забезпечити швидкість пошуку і прийняття нових рішень з урахуванням діючих; забезпечити контроль за їх виконанням; виділити основні види управлінських рішень від другорядних; виключити дублювання управлінських рішень з одних і тих же питань; систематизувати інформацію і процеси, пов’язані з розробкою різних видів рішень, а також управлінські ситуації, що їх характеризують; визначити причини прийняття недосконалих, а в деяких випадках незаконних рішень; сформулювати модель прийняття управлінських рішень залежно від обставин (запровадження класифікатору управлінських рішень); диференційовано організовувати інформаційне та методичне забезпечення процесу розробки та прийняття відповідних видів управлінських рішень [66, с. 67].

В. В. Конопльовим здійснено класифікацію управлінських рішень в органах внутрішніх справ за такими критеріями: 1) за юридичними наслідками: правові та неправові; 2) за об’єктом впливу: зовнішні та внутрішні; 3) за напрямками управлінського впливу: загальні та часткові; 4) за цільовим призначенням: стратегічні та ситуаційні (тактичні); 5) залежно від кількості суб’єктів, які приймають управлінські рішення: одноособові, колегіальні та колективі; 6) за об’єктами, відносно яких приймаються управлінські рішення органів внутрішніх справ: індивідуальні та нормативні; 7) за умовами (причинами) прийняття: ініціативні та директивні; 8) за формою зовнішнього вираження: письмові, усні та конклюдентні; 9) за тривалістю здійснення (реалізації): розраховані на певний період часу, строк дії яких заздалегідь не встановлюється, такі, що припиняють свою дію в міру їх виконання; 10) за критерієм гласності: закриті та відкриті [66, с. 49–64].

Кулинич С. А. управлінські рішення в органах прокуратури класифікує: 1) за назвою; 2) за юридичними наслідками: а) правові (нормативні); б) не правові (індивідуальні); 3) за формою вираження: а) усні; б) письмові; 4) за спрямуванням: а) які стосуються внутрівідомчих питань (проведення атестації, службових перевірок, конкурсів на заміщення вакантних посад та ін.); б) які стосуються зовнішньо-відомчої діяльності (винесення рішення після розгляду звернення громадянина); 5) залежно від адресата: а) загальні, які видаються Генеральним прокурором та стосуються всіх органів прокуратури; б) індивідуальні, які стосуються окремих прокуратур; 6) залежно від причин прийняття (ініціювання): а) ініціативні, які пов’язані із суб’єктивним волевиявленням того чи іншого суб’єкта управлінських відносин; б) директивними - рішення, які виникають за приписом (розпорядженням) вищестоящих органів прокуратури; 7) за суб’єктами прийняття: а) ті, які приймаються Генеральним прокурором України; б) заступниками Генерального прокурора України; в) керівниками структурних підрозділів; г) колегіальними органами; д) прокурорами (помічниками прокурорів) [77, с. 11–12].

Аналіз вище приведених підходів вчених щодо виділення тих чи інших критеріїв класифікації адміністративних актів органів прокуратури дозволяє зробити висновок про те, що їх класифікація може будуватися як на загальних (часткових), так і предметних (функціональних) ознаках (підставах). Відтак усі приведені вище класифікації адміністративних актів органів прокуратури теоретично є виправданими, адже вони переслідують ті чи інші прагматичні цілі. Звідси, на нашу думку, немає ніякого сенсу у пошуках відмінностей між судженнями окремих авторів. Однак переконані, що доцільною є така класифікація адміністративних актів органів прокуратури, яка б носила не тільки теоретичне, а й практичне спрямування, тобто надавала б змогу її практичного застосування. Звідси, вважаємо, що доцільною є класифікація адміністративних актів органів прокуратури за такими критеріями:

1. Залежно від компетенції органів прокуратури (нормативні, індивідуальні, договірні, останні з яких поділяються на координаційні адміністративні договори, міждержавного та міжвідомчого характеру).

Генеральний прокурор України, керуючи роботою підлеглих прокурорів, надає своїм велінням форми адміністративних актів, що містять правові норми, тобто загальні правила, що визначають, як треба діяти прокурорським працівникам, щоб забезпечити належний нагляд за точним виконанням законів.

Основну масу нормативних адміністративних актів в органах прокуратури виносить Генеральний прокурор України, оскільки лише він спрямовує роботу органів прокуратури і здійснює контроль за їхньою діяльністю, затверджує структуру і штатну чисельність підпорядкованих органів прокуратури; визначає порядок прийняття, переміщення та звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших спеціалістів, видає обов’язкові для всіх органів прокуратури накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції [142]. Відповідно до законодавства прокурори прокуратур обласного рівня, міст з районним поділом і прокуратур районного рівня очолюють, призначають на посади і звільняють працівників, крім тих, яких призначає Генеральний прокурор України.

Індивідуальні адміністративні акти мають конкретні розпорядження, носять разовий характер, призначені для визначених осіб чи кола осіб. Вони не вводять правових норм (правил поведінки), тобто не носять нормативного характеру, але в управлінській діяльності мають найбільш поширений характер [45]. З їхньою допомогою вирішуються різні питання оперативно-виконавчого характеру. Індивідуальні адміністративні акти, як правило, видаються на виконання адміністративних актів нормативного характеру і розв’язують конкретні питання діяльності органів прокуратури. Вони приймаються на основі нормативних рішень загального значення і є актами застосування норм права. Будь-який орган прокуратури, посадові особи в тому чи іншому обсязі мають право прийняти індивідуальні акти. Ці адміністративні акти можуть бути регулятивними і правоохоронними (наглядовими). Органи прокуратури, приймаючи індивідуальні адміністративні акти, впливають на сам процес розвитку суспільних відносин у сфері прокурорського нагляду.

2. Залежно від функції органів прокуратури (регулятивні та охоронні).

3. Залежно від спрямованості діяльності органів прокуратури (у сфері соціального захисту інвалідів, неповнолітніх; у сфері оплати праці; у сфері охорони здоров’я; у сфері адміністрування податків; у сфері енергозбереження; у сфері додержання вимог бюджетного, регуляторного, митного, банківського, природоохоронного законодавства; у сферах зовнішньоекономічної та інвестиційної діяльності; у сфері протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом).

4. Залежно від суб’єкта прийняття (ті, які приймаються Генеральним прокурором України, заступниками Генерального прокурора України, керівниками структурних підрозділів, прокурорами (помічниками прокурорів), ті які приймаються спільно з іншими правоохоронними органами).

5. Залежно від наслідків для адресата (позитивні та негативні).

6. За напрямками впливу адміністративні акти оргаів прокуратури поділяються на зовнішньоорганізаційні, тобто ті, які стосуються зовнішньо-адміністративних відносин прокуратури та внутрішні, які стосуються внутрішньо-організаційних відносин прокуратури. Такий поділ адміністративних актів певною мірою відображає існуючий розподіл функцій системи управління на основні та забезпечувальні. Так, зовнішні адміністративні акти спрямовані на реалізацію основних завдань та функцій прокуратури: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Ці адміністративні акти забезпечують взаємодію органів прокуратури із зовнішнім середовищем і визначають основні напрями правоохоронної діяльності. У підготовці та прийнятті цих адміністративних актів можуть брати участь інші державні органи, як правоохоронні, так і інші, громадські організації, підприємства, установи та організації. Деякі із цих адміністративних актів являють собою спільні акти [111, 123].

У свою чергу, внутрішні адміністративні акти спрямовані на забезпечення функціонування системи органів прокуратури, вирішення кадрових, фінансових, матеріально-технічних та інших проблем діяльності органів прокуратури.

Однак розподіл адміністративних актів на зовнішні та внутрішні в ряді випадків має відносний характер. В одному й тому ж адміністративному акті досить часто можуть виявлятися ознаки обох видів, що взагалі дає підстави для виділення третього виду – змішаного.

7. За формою тільки письмові. Слід відзначити, що у переважній більшості адміністративні акти органів прокуратури виносяться в письмовій формі. Офіційний характер адміністративного акта, необхідність його документальності, точності, ясності формулювання правових положень керівних органів прокуратури вимагають, щоб акти були викладені в жорстко визначених формах. Ці акти варто розглядати як важливий різновид службової документації, що відбиває самостійну публічно-владну діяльність. Вони взаємозалежні, але й відрізняються від слідчих та наглядових актів і несуть самостійне функціональне і процесуальне навантаження. Ці акти повинні відповідати загальним вимогам, що передбачають підстави і порядок їх складання, структуру і зміст. Вони, як правило, складаються зі вступної, описової і постановляючої (пропонуючої, директивної) та часто документальної (додатки, положення) частин. В одних актах ці частини чітко виражені, в інших – нечітко. Співвідношення інформаційного потенціалу в них і рівень їх директивності залежать від характеру і змісту розв’язуваних при цьому завдань. У будь-якому випадку зазначені акти повинні відповідати вимогам закону, наказам і вказівкам Генерального прокурора України.

8. За назвою (накази, розпорядження, вказівки, інструкції, доручення, договори, постанови, подання, припис, протест):

а) накази, під яким необхідно розуміти основний адміністративний акт, що видається першим керівником прокуратури на основі єдиноначальності, на підставі законів та для їх виконання, що містять індивідуальні приписи або правові норми з питань, як правило, внутрішньо-організаційної діяльності, адресовані підпорядкованим органам і працівникам. Як правило, текст наказу складається з двох частин: констатуючої і резолютивної. У констатуючій частині викладають причини й обставини, що зумовили видання даного наказу, зазначають його мету і завдання, дають оцінку існуючого стану справ. Цю частину наказу викладають стисло, торкаючись лише тих питань, щодо яких будуть приписи в резолютивній частині. Основною в наказі є резолютивна частина, в якій викладають суть документа. Вона починається словом «Наказую» і містить конкретні приписи щодо виконання завдань.

Накази Генерального прокурора України визначають стратегічну лінію щодо здійснення нагляду за виконанням законів у визначеній галузі чи нагляду в якомусь напрямі діяльності органів прокуратури [16, с. 43]. Вони належать до категорії відомчих нормативних актів. Накази ґрунтуються на положеннях Конституції, законів, міжнародних договорів України. Накази Генерального прокурора України видаються з ключових, основних питань організації діяльності системи прокуратури і щодо порядку реалізації заходів матеріального та соціального забезпечення її працівників [64, ст. 17]. Як такі можуть розглядатися загальні питання організації нагляду і управління в органах прокуратури [130], питання організації роботи з нагляду за виконанням законів, щодо організації нагляду за виконанням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність [126; 128], дізнання та досудове слідство [127], щодо організації нагляду за виконанням законів на транспорті [136] та ін.

Наказами Генерального прокурора України розмежовується компетенція територіальних і спеціалізованих прокуратур, що створює нормативну основу організації взаємодії прокуратур, сприяє усуненню дублювання в їхній роботі [132]. З важливих питань організації та діяльності органів прокуратури, незалежно від їхнього рівня в прокурорській системі, Генеральний прокурор України видає так звані галузеві накази. У них конкретизуються завдання, покладені на прокуратуру, визначаються сфери правових відносин, пріоритетні при виконанні функцій прокуратури в даному напрямі [130]. Інші накази Генерального прокурора та нижчестоящих прокурорів загального характеру з питань організації і діяльності органів прокуратури в цілому, з окремих напрямів і ділянок діяльності містять сукупність норм і правил, що створюють реальний механізм виконання органами прокуратури Закону України «Про прокуратуру», інших законів. Накази не повинні суперечити вимогам закону. У них, зазвичай, регулюються окремі аспекти внутрішньо організаційних відносин у прокурорській системі, порядок діяльності органів прокуратури, визначаються критерії розмежування їхніх повноважень з різних питань, містяться інші норми. Наказами, крім цього, затверджуються інші адміністративні акти діяльності органів прокуратури: регламенти [142], положення [104, 102], інструкції [118, 54].

б) розпорядження є адміністративним актом органів прокуратури, який одноосібно видає керівник для виконання оперативних завдань. Розпорядження, як правило, видаються у розвиток наказів нормативного характеру з метою виконання якихось дій прокурором або слідчим [92, с.23]. За допомогою розпоряджень регламентується порядок проведення комплексних перевірок, організація приймання-передачі справ, запобігання випадкам можливого розголошення інформації про стан розслідування кримінальних справ та прокурорського нагляду з цих питань [187] тощо.

Наприклад, в розпорядженні Генерального прокурора України від 01.08.08 р. № 57 визначаються пріоритетні напрямки для комплексного опрацювання та використання в організації прокурорсько-слідчої діяльності. З метою узгодження роботи структурних підрозділів центрального апарату та прокуратур обласного рівня на актуальних напрямах прокурорсько-слідчої діяльності, підвищення її якості та ефективності, постала необхідність своєчасного вивчення проблемних питань, а саме: стан прокурорського нагляду за додержанням законодавства, спрямованого на боротьбу з корупцією; стан прокурорського нагляду за додержанням законодавства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом; стан прокурорського нагляду за додержанням законодавства щодо боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, органами та тканинами людини; стан прокурорського нагляду за додержанням законодавства, спрямованого на подолання проявів расової та національної нетерпимості, ксенофобії; стан прокурорського нагляду за додержанням земельного законодавства; стан прокурорсько-слідчої діяльності щодо захисту прав громадян у сфері оплати праці [112].

в) вказівки як вид адміністративного акта видаються переважно з питань інформаційно-методичного характеру, а також із питань, пов’язаних з організацією виконання наказів, інструкцій вищих органів управління. Зокрема, вони можуть бути присвячені з питань: покращання організації участі прокурорів у судах [188], ефективної реалізації правозахисної діяльності прокуратури у сфері земельних відносин [184], забезпечення додержання вимог законів України під час підготовки та проведення виборів Президента України [185], своєчасного і об’єктивного реагування на випадки скоєння працівниками органів прокуратури, за їх участю або стосовно них протиправних дій [190], забезпечення єдиного підходу до застосування вимог Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» [186], направлення спеціальних повідомлень про тяжкі та особливо тяжкі злочини, а також події, які набули суспільного резонансу [133], забезпечення законності при прийнятті за матеріалами перевірок у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів рішень про порушення кримінальних справ та при подальшому провадженні у них досудового слідства [115], представництва інтересів держави з питань, пов’язаних з адмініструванням податків та запобіганням незаконному відшкодуванню з бюджету податку на додану вартість [189], а також здійснення представництва в суді інтересів держави [114]. Вказівки можуть видаватися на підставі узагальнення матеріалів прокурорської та слідчої практики, результатів конкретних перевірок. У вказівці висвітлюються дії оперативного, разового характеру, які необхідно виконати. Текст вказівки має чітко виражені частини: початок речення, в якому зазначено мету або причини видання документа за допомогою слів «відповідно до» , «з метою», «у зв’язку з», «для виконання» та ін.; і продовження речення в наказовій формі словом «Зобов’язую», «Пропоную» або «Вимагаю». У разі потреби деталізації пропонованих дій текст вказівки допускається поділяти на пункти й підпункти. У кожному пункті вказівки необхідно назвати запропоновані дії, строки виконання та виконавців. В останньому пункті необхідно назвати осіб, на яких покладається контроль за виконанням вказівки;

г) інструкції – це адміністративні акти органів прокуратури, в яких містяться рекомендації і розпорядження, що викладаються в нормативній формі. В інструкціях, як правило, містяться правила і роз’яснення, що регулюють організаційні, кадрові, методичні, фінансові, технічні сторони діяльності органів прокуратури. Вони визначають процедуру здійснення окремих видів дій щодо організації діловодства [118], порядок проведення службового розслідування в органах прокуратури України [54], порядок розгляду і вирішення звернень та особистого прийому в органах прокуратури України [55], порядок підготовки, передачі та виконання органами прокуратури України звернень про правову допомогу у кримінальних справах щодо виконання процесуальних дій та передачі кримінального переслідування [131], порядок забезпечення доступу до публічної інформації у Генеральній прокуратурі України [51], порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах прокуратури України заяв і повідомлень про злочини [121], порядок присвоєння класних чинів працівникам органів прокуратури України [53] тощо;

д) договір (угода) – адміністративний акт органів прокуратури, який приймається від імені Генеральної прокуратури України у відносинах з іншими правоохоронними органами у внутрішньоорганізаційній та зовнішньоорганізаційній діяльності держави за такими основними напрямками: забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина; боротьба зі злочинністю, в тому числі в організованих формах, тероризмом, корупцією, торгівлею людьми та людськими органами, незаконним обігом зброї, наркотичних засобів і психотропних речовин, злочинами у сфері економіки і високих технологій (кіберзлочинністю), а також іншими видами злочинів, що становлять підвищену загрозу для суспільства; організація та забезпечення виконання міжнародних договорів про видачу правопорушників, правову допомогу та правові відносини в кримінальних справах; пересилання матеріалів прокурорської діяльності, в тому числі архівних; підготовка та підвищення кваліфікації кадрів для органів і установ прокуратури; науково-дослідницька діяльність з питань, які становлять взаємний інтерес [172, 173, 174].

е) протест, припис, подання, постанова. Необхідно відмітити, що у цілому форми участі прокурора в адміністративно-юрисдикційній сфері обумовлені двома важливими чинниками. По-перше, це наявність порушень вимог закону і, по-друге, суб’єктивне рішення прокурора про необхідність і доцільність участі у адміністративному процесі. Така участь можлива як шляхом особистої присутності при розгляді справи, так і шляхом представлення відповідних процесуальних документів і актів прокурорського реагування.

Варто зазначити, що являючись актами застосування норм права, акти прокурорського реагування повинні відповідати певним вимогам. Закон України «Про прокуратуру» надає перелік актів прокурорського реагування, зокрема протест прокурора, припис прокурора, подання прокурора, постанова прокурора. Особливе місце займає санкція на затримання і видворення іноземного громадянина або особи без громадянства (ст. 27 Закону України «Про прокуратуру»).

Отже перераховані критерії класифікації адміністративних актів органів прокуратури не є вичерпним, більш того, не всі із приведених критеріїв використовуються на практиці, однак вони потрібні для того, щоб краще зрозуміти саму природу адміністративних актів органів прокуратури, щоб охопити всю систему адміністративних актів, як в зовнішньоорганізаційній, так і внутрішньоорганізаційній діяльності органів прокуратури.