2.2. Організаційні та правові аспекти в роботі слідчого військової прокуратури та шляхи її оптимізації

Визначений законом порядок розслідування сприяє встановленню істини по кожній кримінальній справі, запобіганню помилок або зловживань з боку слідчих. Він є однією з гарантій законного й обґрунтованого притягання до кримінальної відповідальності військовослужбовців і прирівняних до них осіб, які вчинили злочини.

На слідчого військової прокуратури не поширюється принцип незалежності й підпорядкування тільки Конституції та чинним законам України, який визначає правовий статус суддів. Водночас закон наділяє слідчого необхідною процесуальною самостійністю. Це означає, що слідчий вільний при прийнятті дій і рішень про напрямок слідства і провадження слідчих дій [327, с. 9].

Ми приєднуємося до точки зору тих правознавців, які вважають, що однією з гарантій встановлення об'єктивної істини у справі служить забезпечення справжньої, не на словах, а на ділі, процесуальної самостійності слідчого, що забезпечує йому можливість оцінювати зібрані докази за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і власною правосвідомістю [25, с. 11; 385, с. 57; 211, с. 193; 335, с. 218]. Так, автори «Керівництва для слідчих» справедливо вказують на те, що здійснення яких-небудь дій у справі, що знаходиться у провадженні слідчого, іншими органами розслідування допускається тільки за його дорученням чи вказівкою, або за дорученням прокурора, який чинить нагляд [300, с. 11].

Самостійність має місце в тих випадках, коли слідчий вправі вибирати з двох і більш варіантів рішень те, яке за його переконанням, є доцільним у процесуальній ситуації, що склалася.

Аналіз кримінально-процесуальних норм, що встановлюють повноваження слідчого, дає підстави вважати, що процесуальна самостійність — це надана слідчому законом свобода оцінки за його внутрішнім переконанням фактичних даних з точки зору їхньої достатності й вірогідності для ухвалення рішення про притягнення особи як обвинувачуваного і про закінчення досудового слідства у визначеній формі, а також обумовлене предметом і межами доказування право вибору слідчих дій, що забезпечують досягнення істини по розслідуваній справі, і послідовності їх виконання.

З метою забезпечення процесуальної самостійності слідчого у кримінально-процесуальному законі встановлено правило, відповідно до якого «у випадку непогодження слідчого із вказівками прокурора про притягнення як обвинувачуваного, про кваліфікацію злочину й обсяг обвинувачення, про передачу справи для віддання обвинувачуваного до суду чи припинення справи слідчий вправі представити справу вищестоящому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. У цьому випадку прокурор або скасовує вказівки нижчестоящого прокурора, або доручає провадження слідства по цій справі іншому слідчому (ч. 2 ст. 114 КПК).

Що стосується проблеми забезпечення самостійності слідчого органів військової прокуратури у організаційному аспекті, то вона не відрізняється від аналогічної проблеми щодо військового прокурора, про що було сказано вище. Як вбачається, заслуговує на увагу точка зору О.І. Рибчинського, який вважає, що закріплення спеціальними законодавчими актами видів, джерел, умов, порядку забезпечення всім необхідним для роботи органів військової прокуратури, незалежно від Міністерства оборони — вже само по собі зумовлює професійну незалежність військових прокурорів і слідчих, зокрема, від посадових осіб органів військового управління і служб постачання [302, с.

Забезпечення повної самостійності слідчих багато хто з правників пов'язує зі створенням незалежного єдиного слідчого органу – Національного бюро розслідування. Однак, як нам вбачається, тільки ці заходи істотного поліпшення роботи по боротьбі зі злочинністю не дадуть. Про це свідчить, наприклад, досвід республіки Казахстан, де недавно було прийнято новий закон «Про прокуратуру». Із прийняттям цього закону прокуратура була позбавлена функції провадження досудового слідства, яке було зосереджено в межах слідчого комітету. Експеримент не вдався, і слідство було повернуто в прокуратуру [168, с. 16].

До даного питання тісно примикає і питання про повне позбавлення органів прокуратури функції досудового слідства, що широко обговорюється в даний час.

Ми поділяємо думку правознавців, які вважають, що на сучасному етапі розвитку нашої держави не слід позбавити прокуратуру можливості провадження досудового слідства [36, с. 17; 215, с. 40]. У той же час не можна не враховувати положення Конституції України про те, що функція досудового слідства зберігається до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування. Із цього приводу правильно висловився О.Р. Михайленко. На його думку, навряд чи доцільно визначати підслідність справ, розслідуваних прокуратурою; інша справа, що прокурор має бути наділений правом прийняти до свого провадження будь-яку кримінальну справу [196, с.

У розглядуваному контексті слід зупинитися на проблемах, пов'язаних із процесуальним станом слідчого військової прокуратури. Його процесуальний стан, як і всіх інших суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, визначається характером наданих йому прав і покладених на нього обов'язків [9, с. 13, 14; 64; 86; 152; 290; 330]. Слідчий військової прокуратури зобов'язаний у межах своєї компетенції виявляти активність та ініціативу в розкритті злочинів, вчасно порушувати кримінальні справи, вживати необхідних заходів по встановленню винних і їх притягненню до встановленої законом відповідальності. У межах своїх прав та обов'язків він є відповідальним за провадження по кримінальній справі.

Досудове слідство – процес сугубо творчий. Багато в чому від ініціативи слідчого залежить найбільш швидке розкриття злочину, а також повне, всебічне й об'єктивне його розслідування. З огляду на викладене можна стверджувати, що найважливішою основою, яка визначає правовий стан слідчого військової прокуратури, є його процесуальна самостійність. Вона знаходить своє вираження в широті повноважень, наданих слідчому кримінально-процесуальним законодавством, у відповідальності за обґрунтованість прийнятих ним рішень, за оперативне реагування на вчинені (чи підготовлювані) злочини, за повноту, об'єктивність і всебічність досудового слідства, за законність усіх здійснених ним слідчих дій [315].

Слідчий військової прокуратури, маючи широке коло повноважень, вправі здійснювати затримання підозрюваних та обвинувачених застосовувати запобіжні заходи. Треба зазначити, що одним із специфічних запобіжних заходів, застосовуваних до військовослужбовців, є встановлення спостереження за ним з боку командування військової частини, у якій військовослужбовці проходять службу або до якої відряджені. До військовозобов'язаних, що знаходяться на зборах, тобто до громадян, які перебувають у запасі, спостереження командування військової частини як запобіжний захід не може бути застосовано.

Слідчим військової прокуратури повинні також вживатися заходи по забезпеченню цивільного позову, конфіскації майна. Він може давати обов'язкові доручення і вказівки органам дізнання про провадження слідчих і розшукових дій, доручати відповідним слідчим здійснення слідчих дій поза своєю теритроріальною підслідністю.

Постанови слідчого обов'язкові для всіх посадових осіб і громадян. Слідчий зобов'язаний об'єктивно, повно і всебічно розслідувати прийняту до провадження кримінальну справу: встановити, зібрати й перевірити всі обставини, що входять у предмет доказування; встановити і притягти до обвинувачення осіб, які вчинили злочин, або встановити невинуватість і вжити заходів до реабілітації осіб, які помилково підозрювалися у вчиненні злочину; вжити заходів до встановлення обставин, що сприяли вчиненню злочину. У той же час слідчий, який прямо чи побічно заінтересований у результаті справи, звільняється від участі в ній, у противному разі йому може бути заявлено відвід. Останній може бути заявлений і з інших мотивів, передбачених законом (ст. 60 КПК). В окремих випадках (навмисного незаконного арешту, примушення до дачі показань та ін.) слідчий може бути притягнутий до кримінальної відповідальності [242, с. 85, 86].

На практиці одержали поширення випадки допиту слідчого як свідка у випадках, коли підсудний у ході розгляду кримінальної справи в суді дає свідчення про застосування до нього недозволених методів ведіння досудового слідства, оскільки закон забороняє домагатися показань обвинувачуваних та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших протизаконних дій (ст. 22 КПК). Ми вважаємо, що ця практика цілком припустима і ніяким чином не уражає самостійності слідчого, оскільки в ході досудового слідства підозрюваний чи обвинувачуваний, якого тримають під вартою, числиться в слідчому ізоляторі за слідчим, який проводить розслідування. При цьому ніхто ні з оперативних працівників, ні інших слідчих без дозволу слідчого не може бути допущений до підслідного, який знаходиться під вартою.

У світлі розглянутої проблеми значний теоретичний інтерес становлять розгляд і з'ясування процесуальних правил участі прокурора у слідчих діях, які провадить слідчий [179, с. 13-21]. Необхідно підкреслити, що при цьому участь прокурора не змінює встановленого законом порядку здійснення слідчих дій. Вона, як справедливо помітив Г.І. Скаредов, є важливим засобом підвищення дієвості прокурорського нагляду за розслідуванням злочинів [312, с. 251]. Дії прокурора мають бути узгодженими з вимогою закону про процесуальну самостійність слідчого. Вони повинні не тільки не обмежувати цієї самостійності, а й сприяти найбільшому прояву творчості й ініціативи останнього. Ніякої опіки з боку прокурора над слідчим не повинно бути [143, с. 30, 31; 122, с. 90; 123].

Процесуальні правила участі прокурора у слідчих діях обумовлені тими обставинами, що ці дії виконує слідчий, який в силу своєї процесуальної самостійності сам дотримується усіх вимог закону про порядок їх здійснення, вживає необхідні процесуальні та інші заходи в рамках цих слідчих дій, контролює діяльність і поводження їх учасників, складає протокол про їх результати. Беручи участь у слідчій дії, прокурор з'ясовує наявні в нього питання після закінчення слідчим дослідження обставин, що належать до предмета слідчої дії. Таким чином, ми можемо зробити висновок про те, що в такому випадку процесуальна самостійність слідчого не буде уражена.

Надання слідчим військової прокуратури процесуальної самостійності, зміцнення правових гарантій їхньої діяльності є однією з необхідних умов ефективності роботи слідчих.

У той же час, на думку С.Ф. Шумиліна, процесуальна самостійність слідчого може бути реально забезпечена лише тоді, коли прокурор, не погодившись із рішенням слідчого про спрямування досудового слідства, передасть справу іншому слідчому або візьме справу до свого провадження [235, с. 59]. На наш погляд, це надзвичайно категорична думка, оскільки слідчий може сприймати вказівки прокурора як допомогу, надану йому досвідченим фахівцем.

Полеміка серед учених і практиків з питань обсягу повноважень слідчих і меж прокурорського нагляду в стадії досудового слідства має свою давню історію, вона триває і в даний час.

Так, про актуальність цієї проблеми відомий російський учений А. Квачевський у 1868 р. (після проведення судової реформи в Росії) писав: «Одні тлумачать про посилення влади слідчого, надання йому прав та обов'язків поліції по дізнанню й розшуку, інші жадають збільшити права прокурорського нагляду по досудовому слідству, віддати слідчих у повне його розпорядження, підкорити їх його владі» [140, с. 3]. При цьому він попереджував, що «не можна не бажати поліпшення нашої слідчої частини; але було б небезпечно і шкідливо підсилювати в ній одну сферу діяльності за рахунок іншої, як шкідливо в цілому організмі давати переважну діяльність одній силі, послабляючи й підриваючи іншу…» [140, с. 3].

На нашу думку, не можна погодитися з пропозиціями окремих процесуалістів, які пропонують надати більше свободи слідчим, звільнивши їх від прокурорського нагляду й відомчого контролю. Наприклад, О.В. Баулін вважає, що «прокурорський нагляд і відомчий контроль, форми й методи яких за діяльністю слідчого, що між собою істотно не відрізняються, надають можливості постійно і не завжди обґрунтовано втручатися в процесуальну діяльність слідчого, фактично зводяться до керівництва ним, через що не в змозі домогтися своєї власної мети — забезпечення додержання законності на досудовому слідстві» [26, с. 82]. Вчений робить висновок, що для усунення такого втручання необхідно ввести судовий контроль над досудовим слідством, а за прокурором залишити лише функцію підтримки державного обвинувачення в суді. Слідчого ж, на його думку, варто віднести до судової влади [26, с. 83, 84]. Такої точки зору дотримуються й деякі інші правознавці [37, с. 7-9; 41, с. 178, 179]. Із цього приводу в теорії кримінального процесу існує думка, що слідчий виконує процесуальну функцію розслідування (розгляду) справи, подібну процесуальній функції суду, що дає можливість забезпечити йому дійсну процесуальну самостійність. І.Л. Петрухін і Н.Ф. Куцова вважають, що належність до судової влади органу, що здійснює досудове слідство, забезпечить йому незалежність [227, с. 84]. Розвиваючи цю думку, Н.А. Колоколов доводить, що наділення суду контрольними повноваженнями за слідством і дізнанням повинно розглядатися як один із напрямків зміцнення законності на стадії досудового слідства, тому що ці його повноваження стануть нездоланним бар'єром на шляху сваволі органів слідства й оперативних служб [153, с. 31].

Не можна не погодитися і з М.І. Мичко, який переконує, що судовий контроль за досудовим слідством і ОРД є додатковою гарантією додержання законності на цій стадії кримінального судочинства, що відповідає ідеї підвищення ролі судової влади, розширення судового захисту прав і свобод громадян. Водночас процес розширення судового контролю за рахунок звуження прокурорського нагляду не варто, на наш погляд, розглядати як панацею від усіх недоліків, що мають місце на стадії досудового слідства і при здійсненні ОРД в питаннях забезпечення прав і законних інтересів особистості [208, с. 113, 114].

Як вірно відзначається в процесуальній літературі, розширюючи контрольну функцію суду на стадії досудового слідства, необхідно мати на увазі, що ця функція є для суду субсидіарною, виконуваною судом лише при здійсненні головної функції — правосуддя. Тому вона має обмежене значення та й можливості її реалізації обмежені жорсткими рамками процесуальних повноважень суду [34, с. 150].

Ми поділяємо точку зору науковців про те, що слідство необхідно реформувати з метою підвищення його якості й забезпечення прав людини і громадянина, втягнених у сферу кримінального судочинства [120, с. 55-57; 231, с. 48, 49; 232, с. 70]. Однак ми вважаємо неприпустимим скасовувати прокурорський нагляд саме у стадії досудового слідства. На цю обставину наголошував, наприклад, і З.З. Зінатуллін, який писав, що з чинниками організаційного порядку, що впливають на ефективність застосування кримінально-процесуального примусу, пов'язана і якість здійснення прокурорського нагляду за цією діяльністю [124, с. 103]. При цьому варто врахувати, що «слабкий або ж обмежений контроль – це один з елементів, який послабляє дію правових норм» [235, с. 322]. На нашу думку Конституція України справедливо закріпила необхідність прокурорського нагляду за органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство (ст. 121).

Специфіка прокурорського нагляду в органах військової прокуратури насамперед полягає в тому, що відомчий контроль і прокурорський нагляд за слідством мають однаковий зміст, на відміну, наприклад, від органів внутрішніх справ, тому ми, розглядаючи питання, пов'язані з діяльністю військової прокуратури, не вживаємо термін «відомчий контроль». Що ж стосується прокурорського нагляду, то ми вважаємо, що він, безперечно, необхідний, оскільки сприяє усуненню порушень законів у ході здійснення розслідування. Такої ж думки дотримуються і представники судової влади. Наприклад, В.Т. Маляренко наполягає на тому, що участь прокурора у кримінальному процесі повинна сприяти розкриттю всіх зареєстрованих злочинів, залученню до встановленої законом відповідальності всіх осіб, які вчинили злочин, індивідуалізації покарання, забезпечувати додержання законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органами дізнання, досудового слідства і судом [187, с. 53].

Як показує узагальнення слідчої практики за 1996-2001 рр., по кожній третій розслідуваній слідчими військової прокуратури кримінальній справі військовими прокурорами давалися письмові вказівки, що були виконані в повному обсязі, що свідчить про їх корисність [14] .

Закон надає процесуальні повноваження безпосередньо слідчим, покладаючи в той же час на них усю повноту відповідальності за правильність виконуваних їм процесуальних дій.

Перевіряючи кримінальну справу, військовий прокурор звертає увагу на якість слідства, його всебічність, повноту й об'єктивність, дає обов'язкові для виконання вказівки, однак це не повинно обмежувати процесуальну самостійність слідчого. Одним із складних аспектів, що визначають ступінь процесуальної самостійності слідчого щодо прокурорського нагляду, є характер вказівок, які дає йому військовий прокурор. Відповідно до ст. 227 КПК прокурор дає обов'язкові для слідчого вказівки у зв'язку з порушенням і розслідуванням кримінальних справ. Вони стосуються розслідування кримінальних справ, обрання, заміни чи скасування запобіжного заходу, притягнення особи як обвинувачуваного, кваліфікації злочину й обсягу обвинувачення, направлення справи для передачі обвинувачуваного суду або припинення справи провадженням. Усі ці дії є визначальними провадження по кримінальній справі від стадії до стадії. Це зовсім не означає, що військовий прокурор не вправі вирішувати ці питання після того, як слідчий закінчить провадження по кримінальній справі.

Згідно зі статтями 228 і 229 КПК прокурор, одержавши кримінальну справу з обвинувальним висновком, має право припинити її провадження з будь-яких підстав, зазначених у законі, виключити з обвинувачення окремі епізоди обвинувачення, застосувати закон про менш тяжкий злочин, а також прийняти інші рішення по кримінальній справі (наприклад, знизити суму цивільного позову).

Застосування прокурором своїх повноважень уже не пов'язано з принципом процесуальної самостійності слідчого, за винятком повернення справи слідчому з зауваженнями для проведення додаткового розслідування (п. 2 ч. 1 ст. 229 КПК).

Рішення, прийняті у справі з обвинувальним висновком, прокурор не погоджує з позицією слідчого, діяльність якого по кримінальній справі до цього моменту є закінченою.

Розглядаючи скарги учасників процесу на дії слідчого (статті 234 і 235 КПК), військовий прокурор зобов'язаний не тільки відновити порушені права й законні інтереси військовослужбовців та інших громадян, військових частин та організацій, а й направляти у правильне русло провадження розслідування. Він вправі скасувати або змінити прийняте слідчим рішення, вжити заходів до притягнення винуватих у порушенні закону до встановленої законом відповідальності, нарешті, відсторонити слідчого від здійснення розслідування, передавши справу іншому слідчому або прийняти на себе провадження в справі. Усе це, безумовно, є певною мірою обмеженням повноважень слідчого, але воно правомірне, бо зумовлено законом і вимогами об'єктивності й повноти розслідування кримінальної справи.

У ч. 1 ст. 114 КПК України говориться: «При провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди суду (судді) чи прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення». Таке положення зобов'язує слідчих військової прокуратури здійснювати свою діяльність суворо відповідно до вимог кримінально-процесуального закону, що означає: а) провадження при розслідуванні злочину тільки тих дій, які передбачені кримінальним законом; б) провадження процесуальних дій на підставі й у порядку, встановленому кримінально-процесуальним законом; в) необхідність виконання, за наявності підстав, процесуальних дій, провадження яких за законом обов'язково (огляд місця події, обшук, призначення експертизи тощо).

Особливість процесуального становища слідчого військової прокуратури визначається також підслідністю кримінальних справ. На сьогодні це питання кримінально-процесуальним законодавством не врегульовано, а практика керується тільки відповідним наказом Генерального прокурора України [273, с. 236, 237], що, на наш погляд, зменшує роль військової прокуратури в боротьбі зі злочинністю у Збройних Силах України. До компетенції слідчих військової прокуратури належить розслідування військових та інших злочинів, вчинених на території військової частини, військовослужбовцями чи особами, призваними на збори, а також при виконанні ними службових обов'язків. Слідчий військової прокуратури зобов'язаний повно й об'єктивно дослідити й виявити всі обставини справи, як ті, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинувачуваного, а також обтяжуючі чи пом'якшуючі його провину, а також оперативно й у встановлений законом строк розкрити злочин і встановити осіб, винуватих у його вчиненні. При розслідуванні справи слідчий повинен виявити причини й умови, що сприяли здійсненню злочину, і через відповідні органи вжити заходів до їх усунення. Для цього, а також для припинення і розкриття злочинів і розшуку злочинів він використовує допомогу військового командування і громадськості (ст. 23 КПК).

Для провадження досудового слідства слідчий військової прокуратури наділений широкими повноваженнями, незважаючи на те, що низку слідчих дій він вправі здійснювати тільки за згодою прокурора або за наявності дозволу суду [258, с. 13]. Разом із тим, як вірно підкреслює А.П. Гуляєв, процесуальна самостійність слідчого поєднується з його персональною відповідальністю за своєчасне і правильне розслідування справи, прийняття по ній законних і обґрунтованих рішень [75, с. 105]. Така ж позиція була раніше висловлена і С.А. Альпертом [9, с. 13].

У ході провадження розслідування слідчий взаємодіє з військовими органами дізнання, що є необхідною умовою ефективності виявлення, припинення, розкриття і розслідування злочинів [307, с. 8]. При цьому він використовує такі процесуальні форми ініціювання професійної діяльності органів дізнання, як доручення, вказівки й вимоги, які адресуються органам дізнання з метою забезпечення загального рішення всього комплексу кримінально-правових, криміналістичних, процесуальних і кримінологічних завдань. Зазначені форми ініціювання діяльності органів дізнання передбачено законом (ч. 3 ст. 114 КПК), тому справедливо розглядаються як правові і є обов'язковими для органів дізнання. Кожна з форм має свою специфіку, розкриття якої можливо тільки в процесі їхньої самостійної характеристики [117, с. 183-185].

При визначенні процесуального становища слідчих військової прокуратури варто підкреслити, що їхні постанови обов'язкові для виконання не тільки всіма органами військового управління, військовими частинами, підрозділами й військовослужбовцями, а й усіма цивільними підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами. Це створює необхідні умови для успішної діяльності слідчих по розкриттю і розслідуванню злочинів, а також у проведенні попереджувальної роботи.

У той же час, як свідчить практика, слідчі військової прокуратури дуже рідко взаємодіють з іншими органами дізнання^[12]. Таке становище пояснюється відсутністю заінтересованості у виконанні окремих доручень з боку останніх. Цю проблему, як нам вбачається, можна було б вирішити шляхом введення у звітність органів дізнання показників про кількість виконаних окремих доручень, у тому числі слідчих територіальної і військової прокуратур.

Генеральний прокурор України в п. 1 наказу № 4 від 4 жовтня 1998 р. вказує, що найважливішим завданням працівників слідчого апарату є результативність і якість дізнання й слідства, розкриття злочинів, захист людей та їх конституційних прав, а також інтересів держави й суспільства від злочинних зазіхань при неухильному додержанні органами слідства й дізнання вимог закону [271, с. 186-191].

Успішне вирішення складних і відповідальних загальнодержавних завдань боротьби зі злочинністю у Збройних Силах України значною мірою залежить від подальшого підвищення рівня роботи слідчого апарату військових прокуратур. Існуючі сьогодні форми організації цього надзвичайно важливого виду діяльності не відповідають сучасним вимогам^[13]. що спричиняє ряд негативних наслідків, у тому числі й досить низьку продуктивність праці слідчих. На думку практичних працівників, на сьогодні тільки до 30 % робочого часу витрачається безпосередньо на розслідування злочинів, останній – на виконання різного роду технічної діяльності [229, с. 76]. Подібні дослідження провадилися й раніше. Наприклад, у 1968 р. на технічну роботу витрачалося до 40 % робочого часу, в наступні роки цей показник істотно знизився (у 1973 р. – 25,7 %) [198, с. 190].

Одним із завдань, що стоять перед військовою прокуратурою, є забезпечення одержання інформації про правопорушення для своєчасного прийняття рішення про порушення кримінальної справи, розкриття й розслідування злочинів. Для цього військовий прокурор, слідчий військової прокуратури повинні мати своєчасну інформацію про вчинені злочини і про ті, що готуються. Інформація підрозділяється на процесуальну і непроцесуальну [27].

При цьому, як підкреслює В.С. Зеленецький, відомості про вчинення особою злочину можуть надійти з різних джерел. Одні з таких джерел належать до числа передбачених ч. 1 ст. 94 КПК приводів для порушення кримінальної справи, інші такими не є і на відміну від перших іменуються «іншою інформацією». Якщо в ході перевірки останніх відомості, що надійшли, підтвердилися, то приводом до порушення кримінальної справи буде не інша інформація, а безпосереднє виявлення компетентним органом ознак конкретного злочину [118, с. 153-156].

На посадових осіб військових частин та установ покладається обов'язок повідомляти в органи військової прокуратури про вчинені злочини й ті, що готуються, про випадки так званого кримінального травматизму військовослужбовців.

У цій роботі ми не будемо зупинятися на повному переліку приводів і підстав для порушення кримінальної справи, що містяться у ст. 94 КПК України, а розглянемо тільки окремі, специфічні сторони цього питання, використовувані у практиці військових прокуратур.

Джерелами, з яких військовий прокурор може одержати інформацію про зазначені злочини, може бути офіційна облікова і звітна документація, встановлена для військових частин, установ, організацій, підприємств відповідними наказами Міністра оборони України. Серед них:

— щомісячні доповіді командирів військових частин вищестоящому командуванню про стан військової дисципліни з вказівкою грубих провин і злочинів військовослужбовців, розміру матеріального збитку, заподіяного незаконними діями, про кількість втраченої зброї, боєприпасів тощо;

— щоквартальні повідомлення начальників медичних служб військових частин про військовослужбовців, які одержали травми, отруїлися, загинули, захворіли венеричними хворобами; річні звіти з тих же питань начальників лікувальних установ, щоденні доповіді чергових по військово-медичних установах;

— звіти підприємств та організацій про військовослужбовців, потерпілих при нещасливих випадках на виробництві;

— річні доповіді командирів частин про стан режиму таємності з переліком втрачених документів;

— щоквартальні звіти військових частин про фінансові порушення й відшкодування заподіяного державі матеріального збитку, а також звіти командирів з'єднань і прирівняних до них частин про нестачі, втрати, розкрадання грошових коштів і матеріальних цінностей;

— звіти військторгів про недостачі товарно-матеріальних цінностей, розтрати і псування товарів;

— звіти військових представництв про рекламацію поставленої у Збройні Сили України неякісної промислової продукції – військової техніки та ін.

Крім звітів у частинах ведуться журнали і книги обліку: загибелі військовослужбовців, льотних подій (в авіації), нестач, інспекторських свідотств на списання майна, грошових коштів та ін.

Своєчасне й законне реагування на кожний вчинений, чи той, що готується, злочин є передумовою його якісного і швидкого розкриття. Для цього необхідно, щоб військова прокуратура негайно одержувала відповідну інформацію. Така інформація в основному надходить по п'ятьох головних каналах:

а) від військового командування;

б) від органів дізнання ЗС України, Прикордонних військ, СБУ та ін.;

в) від територіальних органів міліції чи прокуратури;

г) з повідомлень медичних установ;

д) безпосередньо при зверненні потерпілих або заінтересованих осіб у військову прокуратуру (особисто чи письмово).

Так, згідно з п. 3 ст. 7 Закону України «Про прикордонні війська України» [274] прикордонні війська зобов'язані письмово повідомити військовому прокуророві про затримку на строк до трьох діб осіб, які порушили прикордонний режим або режим у пунктах пропуску через державний кордон. Водночас названа норма Закону вступає в явну колізію з чинною Конституцією України, ч. 4 ст. 17 якої вказує, що «Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян, або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності». У зв'язку із зазначеним ми поділяємо точку зору О. Мельникова про те, що Прикордонні війська, що є військовим формуванням, юридично втратили право на застосування заходів, пов'язаних з обмеженням прав і свобод громадян, як здійснення адміністративного затримання, оперативно-розшукової діяльності, проведення дізнання і т.д. [193, с. 6].

Як бачимо, законодавець, недостатньо чітко розмежувавши в Основному Закону повноваження Збройних Сил та інших військових формувань, у названій статті фактично заборонив застосування сили для обмеження прав і свобод громадян тим формуванням, які без використання таких обмежень не можуть здійснювати покладених на них функцій (прикордонні, внутрішні війська та ін.).

Зазначену колізію, безумовно, необхідно усунути. Можливими шляхами вирішення цієї проблеми, крім внесення відповідних змін до чинної Конституції, вважаємо, повинно стати покладення відповідних функцій на створений новий орган у складі Збройних Сил — військову службу правопорядку, а також реформування Прикордонних військ України у Державну Прикордонну службу України, що має у своєму складі не тільки професіоналів-дізнавачів, а й слідчих.

Велике значення у діяльності органів дізнання мають регулярні прокурорські перевірки виконання законів, під час яких можуть виявлятися випадки приховування злочинів. Кожне таке правопорушення не може не сприяти рецидивам, причому й більш тяжким, оскільки як винуватий, так і весь особовий склад розбещується подібною безкарністю і відверто неприкритим усепрощенством. Обов'язок негайно інформувати військового прокурора про всі порушення і злочини покладена законами та іншими нормативними актами на посадових осіб Збройних Сил України [230]. Від правильної організації роботи військової прокуратури багато в чому залежить і своєчасне надходження інформації про злочини по третьому каналу – з територіальних органів міліції та прокуратури.

Не можна не враховувати також і такий канал одержання інформації про злочини, як забезпечення правом вільного доступу цивільних осіб і військовослужбовців у будь-який час у військову прокуратуру гарнізону, реґіону. Правильне й оперативне реагування на одержаний сигнал про злочин є важливим елементом організації слідчої роботи.

Відповідно до закону (ст. 94 КПК) військовий прокурор і військовий слідчий оцінюють інформацію, що надійшла, і встановлюють, чи є підстави для порушення справи, відмовлення в її порушенні або для передачі заяви чи повідомлення по підслідності. Якщо даних недостатньо, проводиться перевірка, у ході якої витребуються необхідні матеріали, збираються пояснення і т.д. Таку перевірку можуть здійснювати як прокурорський працівник, так і слідчий. Тому військовий прокурор, приймаючи рішення про її проведення, повинен призначити виконавців і строк залежно від обсягу майбутньої роботи, але не понад 10 діб від з дня одержання інформації про злочин (ч. 3 ст. 97 КПК). Усі повідомлення про події і злочини підлягають обліку в книзі № 1 (Облік подій і злочинів). У Збройних Силах України його веде військовий прокурор, з яким щокварталу провадять звірення командири військових частин [248, с. 237, 238]. За наявності ознак злочину військовий прокурор порушує справу і передає її у провадження військовому слідчому з урахуванням його досвіду і спеціалізації.

Незважаючи на те, що кримінально-процесуальний закон не передбачає складання слідчим плану по розслідуванню кримінальної справи, практика показала необхідність цієї роботи. План розслідування злочину — результат творчої праці слідчого, спрямований на розробку шляхів і засобів його розкриття. Він же допомагає здійснювати нагляд за ходом досудового слідства з боку військового прокурора. Стрижневим елементом будь-якого такого плану є слідчі версії. Раціональність плану, правильність намічуваних напрямків досудового слідства, успіх розслідування в цілому багато в чому зумовлені висуненням дійсно переконливих версій, заснованих не на необґрунтованих вимислах, а на реальних фактах. Важливими умовами переконливості кожної версії є вірогідність її фактичної підстави і дотримання правил логіки при виведенні ймовірного судження з відповідних фактичних даних [300, с. 26].

При плануванні розслідування слідчий військової прокуратури виходить з того, що:

1) план розслідування справи в цілому і кожна висунута версія ґрунтуються на наявних даних (матеріалах) і встановлених фактах. Це стосується також і планування окремих слідчих дій;

2) план повинен бути динамічним. При встановленні нових обставин, необхідності перевірки нових фактів, відпаданні раніше намічених версій він змінюється і доповнюється розробкою нових версій, визначенням видів і послідовності необхідних слідчих дій для їхньої перевірки;

3) планування ведеться безупинно, припускаються періодичні перевірки й уточнення плану;

4) у плануванні неприпустимі шаблон, копіювання плану розслідування іншої справи навіть при збігу характеру розслідуваних злочинів. У ньому враховуються конкретні особливості й деталі справи;

5) планування має бути всебічним і всеосяжним. План розслідування охоплює всю діяльність слідчого військової прокуратури, що забезпечує успішне розслідування у справі, з'ясування причин та умов, що сприяють злочину, у тому числі й організаційні питання: добір і вивчення необхідних матеріалів, виклик свідків, спеціалістів та ін.;

6) намічувані у плані версії і шляху їх перевірки повинні бути реально здійсненними.

Планування розслідування як творчий розумовий процес складається з:

— висування й обґрунтування версій;

— визначення питань та обставин, що підлягають установленню для перевірки версій;

— розробки шляхів, тактичних засобів і слідчих дій, за допомогою яких необхідно й можливо з'ясувати намічені питання, перевірити факти;

— визначення послідовності й часу проведення слідчих дій, а також організаційних заходів для їх забезпечення;

— аналізу одержаних результатів слідства, внесення у план при необхідності певних корективів.

Зазначена схематична конструкція плану при наповненні її в ході слідства конкретним змістом охоплює всі сторони процесу розслідування. Форма плану розслідування по конкретній кримінальній справі досить проста. Рекомендується передбачити в плані наступні дані: 1) найменування справи; 2) дату порушення справи; 3) термін закінчення її розслідування; 4) особу (особи), яка підлягає арешту; 5) дату її арешту; 6) графи: а) доверсійні питання (які треба з'ясувати ще до висунення якої-небудь версії); б) версії; в) підлягаючі з'ясуванню питання; г) необхідні заходи (стосовно кожної версії і кожному з'ясовуваному питанню); д) строк застосування кожного заходу; е) виконавця кожного із заходів; ж) оцінку вжитих заходів.

При складанні плану варто також враховувати принцип повноти і всебічності розслідування злочинів, що вимагає організацію проведення досудового слідства таким чином, щоб вичерпно й детально були встановлені всі істотні обставини справи: обстановка злочину, його характерні риси, особистість обвинувачуваного, мотиви дій тощо. Хоча суд і не зв'язаний матеріалами досудового слідства і, як правило, завжди може зажадати представлення нових доказів, основне завдання слідчого полягає в тому, щоб всі обставини справи було досліджено й перевірено саме в досудовому слідстві. У зв'язку із зазначеним вважаємо за необхідне у плані передбачити час, потрібний для задоволення можливих клопотань будь-якого учасника кримінального процесу (підозрюваного, обвинувачуваного, його захисника та ін.) про допит свідків, проведення експертизи та інших слідчих дій по збиранню й перевірці доказів, наданню і витребуванню додаткових матеріалів, речових доказів і документів, якщо вони необхідні для встановлення обставин, з'ясування яких може мати значення для правильного розслідування й вирішення кримінальної справи [381, с. 15-17].

При декількох версіях план за допомогою горизонтальних ліній поділяється на смуги, кожна з яких має містити налічені заходи стосовно визначеної версії.

По складних, багатоепізодних справах, коли мається декілька обвинувачуваних, доцільно складати схеми або таблиці, де графічно позначаються виявлені злочинні зв'язки, перелік доказів та ін. Ці схеми доповнюють письмовий план слідчого, допомагають швидко орієнтуватися в ньому. По таких справах найкраще намічати плани слідства по епізодах або стосовно кожного обвинувачуваного, а потім зводити їх у загальний план.

Ефективним засобом раціонального поєднання різних видів робіт і розслідування декількох справ служить календарне планування всієї діяльності слідчого (план по групі справ), що сприяє рівномірному розподілу навантаження на робочий день, успішній праці по кожній кримінальній справі.

Надзвичайна важлива правильна організація початкового етапу розслідування по значній категорії справ, розслідування яких поєднано, як правило, з раптовим виїздом на місце події, а допущені на цій стадії помилки й недогляд часом непоправні у процесі подальшого провадження слідчих дій. Це передбачає чітку схему первісних дій, яка не може бути однаковою для різних справ, але має багато загальних рис стосовно конкретної групи справ.

Справи, розслідування яких пов'язано з виїздом на місце події і його оглядом, вимагають оперативності, швидкості виїзду, щоб вчасно знайти, зібрати й зафіксувати сліди злочину. Усі питання організації виїзду варто продумати до дрібних деталей, виходячи з умов роботи, наявних можливостей і характеру події, у тому числі й участі спеціалістів, експертів, працівників військової комендатури, міліції та ін.

Так, якщо подія виникла через порушення техніки безпеки, потрібно залучити спеціаліста служби охорони праці [183, с. 21-23]. При виїзді на місце виявлення трупа до складу групи включаються судово-медичний експерт, експерт-криміналіст, оперативні працівники.

Слідчий військової прокуратури прибуває на місце події в числі перших, знайомиться з її характером, остаточно визначає коло учасників й межі огляду, намічає його план.

Великого значення на даному етапі розслідування набувають організація і швидкість збирання первинної інформації про подію злочину, факти, очевидців, потерпілих, тому що дозволяє слідчому відразу чи згодом вирішити питання, чи мала місце подія злочину і що це за злочин, виявити винуватих осіб, намітити версії розслідування тощо. Ці відомості слідчий одержує від очевидців, дає відповідні завдання органам дізнання, працівникам військової комендатури й міліції.

Якщо в ході огляду чи безпосередньо після нього виникає необхідність у невідкладних слідчих діях, військовий слідчий може доручити їх військовим або територіальним органам дізнання. При великому обсязі роботи на даному етапі слідчий повинен негайно доповісти військовому прокуророві про потребу створення слідчої групи.

Якщо справа складна чи намічається значний обсяг роботи, закон допускає проведення розслідування кримінальної справи декількома слідчими. При цьому одні вчені вважають, що груповий метод є необхідним для розслідування особливо складних кримінальних справ [21; 139, с. 20], інші вважають, що всі кримінальні справи належить розслідувати слідчими групами, до складу яких крім слідчого мають входити його помічник [149, с. 46], друкарка, консультант з економічних питаннях та ін. [229, с. 76].

Як нам вбачається, ця пропозиція заслуговує на певну увагу, оскільки її втілення в життя звільнить слідчого від технічної роботи і надасть більше часу для творчості.

Стаття 119 КПК України закріплює так званий бригадний метод розслідування кримінальних справ. Його застосування значно скорочує строки і поліпшує якість розслідування, дозволяє останнє вести одночасно в декількох місцях і напрямках [202, с. 184]. Прокурор вправі створити таку слідчу бригаду, шляхом винесення як єдиної постанови про порушення кримінальної справи і створення слідчої групи, так і окремої постанови, доручивши провадження досудового слідства декільком слідчим.

Під «складними» чи «об'ємними» справами варто розуміти групові, багатоепізодні кримінальні справи, справи про події з військовою технікою й озброєнням, що викликали тяжкі й особливо тяжкі наслідки, а також кримінальні справи про злочини, вчинені в умовах неочевидності, що представляють труднощі для їх розкриття і встановлення осіб, винуватих у їх учиненні.

Слідчий, як керівник слідчої групи, приймає справу до свого провадження, про що виносить окрему постанову від свого імені. Здійснюючи керівництво діяльністю інших слідчих, він має право давати доручення і вказівки слідчим, які входять до складу такої бригади, про проведення слідчих дій. При цьому слідчий-керівник не уповноважений підмінювати прокурора, який здійснює нагляд за виконанням закону при провадженні досудового слідства.

Слідчі, які входять до складу слідчої групи, при виконанні вказівок керівника, користуються процесуальною самостійністю відповідно до ст. 114 КПК України.

Слідчий-керівник приймає найважливіші кримінально-процесуальні рішення: про притягнення особи як обвинувачуваного, про застосування запобіжного заходу до нього, про припинення справи і деякі інші. Він також складає та підписує обвинувальний висновок у справі.

З огляду на викладене ми вважаємо необхідним внести зміни в ч. 2 ст. 119 КПК України, яка містить вимогу ознайомити з постановою про створення слідчої групи тільки обвинувачуваного, оскільки це обмежує право інших учасників процесу на відвід того чи іншого члена слідчої групи. Для цього ч. 2 ст. 119 КПК пропонуємо викласти в наступній редакції:

«Постанова про призначення у справі декількох слідчих оголошується обвинувачуваному та іншим учасникам процесу».

Неодмінною умовою бригадного розслідування кримінальної справи є чітке керівництво й уміла координація слідчих дій. Важлива роль у такому розслідуванні належить слідчому військової прокуратури, який приймає справу до свого провадження й очолює групу, або військовому прокуророві, який керує розслідуванням і водночас координує дії слідчих протягом усього слідства або на окремих його стадіях (наприклад, до моменту розкриття злочину).

Керівництво роботою групи слідчих складається з наступних елементів, як-то:

1) планування слідчих дій по справі;

2) правильний розподіл роботи між слідчими в групі;

3) організація взаємної інформації про результати слідчих дій та одержувані оперативні дані;

4) прийняття процесуальних рішень по справі;

5) узгодження з членами слідчої групи організаційних та інших заходів для успішного забезпечення розслідування злочину.

Загальний план слідства у справі, яка розслідується групою слідчих, передбачає основні версії і напрямок роботи. У ньому визначаються загальний обсяг розслідування, необхідна кількість слідчих і їхні обов'язки. Поряд із загальним планом, який складається керівником групи, кожен військовий слідчий планує свою роботу в дорученій йому частині, намічає окремі слідчі дії. Керівник групи контролює ці плани, стежить за їх відповідністю загальному плану і своєчасним виконанням.

Залежно від характеру й обставин справи робота між слідчими поділяється за епізодами, об'єктами, особами, видами слідчих дій тощо. При цьому керівник групи повинен враховувати кваліфікацію кожного слідчого, його здатності, навички.

Якщо до кримінальної відповідальності притягнуто декілька людей і справа розслідується групою слідчих, доцільно закріпити кожного обвинувачуваного за певним слідчим.

Досвід показує, що допити обвинувачуваного різними слідчими не сприяють установленню контактів, викликають небажані наслідки. При необхідності допитати обвинувачуваного чи провести інші слідчі дії по епізоду (питанню), який розслідує інший слідчий, бажано провести ці дії з відома або за участю слідчого, який раніше працював із цим обвинувачуваним.

Однією з основних вимог в організації роботи групи слідчих по кримінальній справі є взаємна інформація, яка досягається шляхом:

а) регулярних нарад, що проводяться керівником групи, на яких отримується оперативна інформація, обговорюються стан слідства, план слідчих дій та інші питання;

б) у випадках, які не терплять зволікання, коли отримані дані диктують негайну необхідність, наприклад, термінового обшуку, затримання по епізоду, за який відповідає інший слідчий, ці відомості мають бути негайно передані останньому; про це ж повідомляється й керівник слідчої групи;

в) систематизації матеріалів справи, що дозволяє кожному члену групи ознайомитися з потрібними даними при мінімальній витраті часу. Протоколи основних допитів та інших важливих матеріалів зберігаються в доступному для слідчих місці. В окремих папках концентруються матеріали за єдиною системою: по особах, об'єктах, епізодах і т.д. Це полегшує пошук необхідного документа, формування справи. По справах зі значною кількістю епізодів і декількома обвинувачуваними одному зі слідчих, у якого зосереджуються всі матеріали справи, доручається вести картотеку «особові рахунки» на кожного обвинувачуваного;

г) складання зведених схем, графіків тощо, які полегшують з'ясування злочинних зв'язків обвинувачуваних, їх характеру, точок збуту викраденого тощо. Такі схеми, графіки складаються керівником групи або ким-небудь із її членів за його вказівкою і в міру розслідування справи доповнюються чи видозмінюються.

Рішення в справі, що виражають напрямок або результати розслідування (притягнення особи як обвинувачуваного, обрання запобіжного заходу і т.д.), є прерогативою військового слідчого — керівника групи, який прийняв справу до провадження. У випадках, коли допускається передача цих повноважень комусь із членів групи, рішення обов'язково погоджується з керівником групи.

Профілактична (запобіжна) робота військового слідчого по кримінальній справі складається з:

1) процесуального обов'язку виявляти у процесі слідства причини й умови, що сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК України);

2) вживання заходів для усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину;

3) доповідей на зборах військовослужбовців, де обговорюється вчинений злочин [110, с. 16];

4) виступів слідчого перед особовим складом з бесідами, доповідями, у військовій газеті [368, с. 17, 18].

Причини й умови, що сприяли вчиненню злочину, встановлюються шляхом доказування за допомогою тих же слідчих дій, що й інші обставини злочину. Для правильного визначення напрямку й обсягу дослідження цих причин та умов необхідно планування цієї роботи. Слід, однак, мати на увазі, що одержання фактичних даних про зазначені причини й умови, як правило, не вимагає спеціальних слідчих дій. Ці дані з'ясовуються при проведенні будь-яких слідчих дій.

У процесі планування й виконання роботи по з'ясуванню причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів, важливу роль відіграють контакти з громадськістю і у першу чергу з військовослужбовцями тієї військової частини, у якій мали місце правопорушення і в якій проходять військову службу обвинувачувані й особи, причетні до злочину.

Велике значення має організація роботи слідчого військової прокуратури по вживанню заходів для усунення цих причин та умов. Слідчий, встановивши причини й умови, що сприяли вчиненню злочину, в порядку ст. 23¹ КПК вносить подання відповідному командирові чи іншій посадовій особі про вжиття заходів по усуненню цих причин і умов, у якому викладає встановлені факти, їх обґрунтування й висновки. При підготовці подання він перечитує матеріали справи з даного питання, положення закону і статутів, на які згодом посилається. Дуже корисні при цьому консультації з фахівцями.

Слідчому військової прокуратури варто враховувати вимоги субординації у Збройних Силах України. Для цього він зобов'язаний з'ясувати, кому адресувати подання, щоб направити його командирові, який є правомочним усунути виявлені порушення й умови, що їм сприяють. У випадку, якщо даний орган військового управління, піднаглядний вищестоящій військовій чи Генеральній прокуратурі України, слідчий направляє через свого прокурора вищестоящому прокурору (наприклад, прокуророві реґіону) проект подання, остаточна редакція якого буде направлена вже за підписом відповідного військового прокурора також з урахуванням вимог субординації, тому що слідчий військової прокуратури гарнізону не може направити подання, наприклад, командуючому військами територіального оперативного командування (округу), виду Збройних Сил і т.д.

Пропозиції слідчого мають бути конкретними й у той же час не мати характеру розпорядження.

У випадку, коли йдеться про притягнення кого-небудь до дисциплінарної чи адміністративної відповідальності, у поданні вказується конкретна стаття закону, статуту чи інструкції, вимоги якої порушено, і в чому конкретно ці порушення виразилися. Доцільно використовувати й інші факти правопорушень у даній частині, такі як порушення вимог військових статутів, недотримання військової дисципліни тощо.

Особливе місце в попереджувальній роботі займають виступи слідчого військової прокуратури на зборах військовослужбовців у зв'язку з розслідуванням конкретних кримінальних справ. Збори організуються і проводяться командуванням за узгодженням з військовим прокурором або слідчим.

Наступний аспект, що заслуговує уваги – це обумовлена вимогами статей 207 і 209 КПК робота військового слідчого по справах, припинених у випадках, коли місце перебування обвинувачуваного невідомо або якщо особу, яка вчинила злочин, не встановлено. Робота з такими справами розпочинається зі складання плану оперативно-розшукових заходів по продовженню перевірки версій, висунутих у ході слідства, й по розробці нових. Для досягнення необхідного результату по встановленню обвинувачуваного й обставин здійснення злочину слід перевірити всі версії без винятку. При цьому, як вірно затверджує Л.О. Богословська, має місце порочна практика, коли під час розслідування справи коло підозрюваних іноді необґрунтовано звужується, що призводить до того, що причетність до злочину деяких осіб не перевіряється [32].

Вивчення припиненої справи і результати оперативно-розшукових заходів дають підстави для висунення й перевірки нових версій. Робота по нерозкритій припиненій справі здійснюється як безпосередньо слідчим військової прокуратури, так і за його дорученням органами МВС, СБУ або органами дізнання.

Слідчий військової прокуратури може зробити запит в установах чи організаціях про надання необхідної інформації про осіб, які перевіряються ним, орієнтувати певних посадових осіб на виявлення злочинця, викраденого майна за наявними прикметами, ознаками та ін. Він стежить за виявленням у гарнізоні аналогічних злочинів, знайомиться з матеріалами таких справ, щоб одержати можливість встановити спільність способів злочинів або інші свідчення того, що вони вчинені однією особою.

Значна частина оперативно-розшукових заходів проводиться за дорученням слідчого військової прокуратури органами МВС і СБУ (органами військової контррозвідки), оскільки орган дізнання у Збройних Силах не має права на проведення ОРД. У зв'язку з вищевикладеним пропонуємо в Закон «Про військову службу правопорядку у Збройних Силах України» внести зміни, надавши працівникам її оперативно-розшукових підрозділів таке право. Специфіка їх роботи відкриває широкі можливості для виявлення важливих відомостей, що можуть бути використані при розкритті злочину.

Нерідко в результаті оперативно-розшукової діяльності про особу, яка вчинила злочин виявляються дані, що вимагають перевірки слідчим шляхом (наприклад, проведення обшуку, допиту та ін.). У таких випадках слідчий зобов'язаний винести постанову про поновлення слідства, а потім приступити до провадження слідчих дій.

Робота військового слідчого по розшуку злочинців, які переховуються, зосереджується, як правило, навколо однієї особи, особистість якої відома. Планування розшуку базується на пошукових версіях, тобто на витікаючих з матеріалів справи припущеннях про місце перебування злочинця, використовуваних ним засобах маскування. Для успішного розшуку злочинця повинна провадитися постійна оперативно-розшукова робота по заглибленій перевірці версій як раніше висунутих, так і тих, що перевіряються в ході ОРД. Активізація розшуку немислима без усебічного вивчення трьох груп питань, аналіз сукупності яких дозволяє висунути обґрунтовані пошукові версії:

а) дані про обставини підготовки і втечі злочинця, про його документи, одяг і плани;

б) його родинні, особисті та інші зв'язки в минулому і до моменту, коли злочинець сховався. Ці відомості поглиблюються й доповнюються як шляхом опитування його родичів, товаришів по службі, знайомих та ін., так і за рахунок оперативної інформації органів МВС;

в) відомості про минуле обвинувачуваного, його діяльність у місцях проживання, про особисті якості, прикмети, нахили, здібності та ін.

Активність розшуку припускає не тільки збирання й нагромадження матеріалу, а й оперативну його реалізацію. Це значить, що одержані дані про зв'язки злочинця і його ймовірне місцезнаходження слід негайно перевірити з дотриманням заходів конспірації, а потім ужити заходів для затримання злочинця. Розшук треба проводити безупинно, інакше його ефективність різко знижується. Робота слідчого військової прокуратури по розшуку злочинця, який переховується, повинна входити в план його повсякденних справ. При цьому слідчий використовує допомогу органів дізнання, міліції, СБУ, військових комендатур, військкоматів.

У військовій прокуратурі необхідна спеціалізація слідчих, що передбачає володіння слідчим методики розслідування окремих видів злочинів (проти особистості, власності, автотранспортні злочини та ін.). Однак варто мати на увазі, що для цього виділяються найбільш досвідчені слідчі, здатні розслідувати різні категорії справ. Крім того, спеціалізація не виключає, а передбачає різнобічну підготовку слідчого і його вміння при необхідності справитися з будь-якою справою.

У штаті військових прокуратур великих гарнізонів мається посада прокурора-криміналіста, до обов'язку якого входить:

— організація розкриття і розслідування найбільш складних справ, зокрема, вчинених в умовах неочевидності, робота з речовими доказами;

— надання допомоги слідчим військової прокуратури у призначенні комплексних експертиз;

— розслідування злочинів минулих років;

— перевірка і надання практичної допомоги слідчим по припинених справах;

— забезпечення справності криміналістичної техніки, організація її ремонту й поповнення, складання актів на списання витрачених матеріалів, облік закріплених за ним матеріальних цінностей і спеціальної літератури;

— тримання криміналістичної техніки в постійній готовності до застосування;

— допомога слідчим у застосуванні криміналістичної техніки по найбільш складних справах;

— проведення занять і тренажів по вивченню й освоєнню криміналістичної техніки слідчими і військовими дізнавачами, організація роботи кабінету криміналістики.

Прокурор гарнізону сприяє прокуророві-криміналісту в придбанні криміналістичної техніки, майна й необхідних матеріалів, передбачених для військової прокуратури гарнізону, організовує щорічну їх інвентаризацію.

У ході слідства, якщо справа порушена військовою прокуратурою, або при виконанні доручення територіальних слідчих органів, коли є підстави підозрювати військовослужбовців у вчиненні злочину, необхідно одержати дані з наступних основних питань:

1) хто з військовослужбовців в період учинення злочину самовільно чи законно був відсутній у частині;

2) хто з військовослужбовців має ознаки чи властивості, які за обставинами справи повинен мати злочинець (сліди крові на руках, одязі – при вчиненні убивства; наявність грошей, конкретних предметів, товарів – при викраденні; пошкодження і сліди на автомобілі – при транспортному злочині та ін.);

3) хто з військовослужбовців перебував під час учинення злочину у внутрішнім наряді, на варті чи ніс службу або виконував роботу поза розташуванням підрозділу. Ці відомості можуть бути придатними іноді й не відразу, а для подальшого розслідування, але відновити їх через тривалий час не завжди можливо, тому що відповідна документація може бути втрачена, а в пам'яті такі обставини довго не зберігаються;

4) хто з військовослужбовців за своїм характером, поведінкою до призову в армію чи вже на військовій службі має нахил до вчинення подібного злочину;

5) інші обставини, здатні стати підставою для підозри військовослужбовців цієї частини.

При з'ясуванні зазначених питань не можна обмежуватися офіційною довідкою командування частини, підрозділу, оскільки можна й не бути обізнаним про факти, які цікавлять слідство, або викласти їх недостатньо об'єктивно. Оперативному працівникові військової прокуратури, якому доручено перевірку певної військової частини, належить здійснити цілий комплекс заходів. Насамперед, варто продумати й чітко сформулювати для себе перелік тих питань, що підлягають з'ясуванню на основі аналізу результатів огляду місця події та інших слідчих дій. Після їх обговорення з іншими учасниками групи й узгодження зі слідчим територіальних органів, якщо той веде справу, необхідно розподілити сили групи залежно від числа військових підрозділів, що підлягають перевірці, і домовитися про систему зв'язку слідчих з керівником групи. Заздалегідь намічаються строки й послідовність перевірки підрозділів, відпрацьовується методика, кожен слідчий складає план роботи в даному підрозділі [101, с. 26].

На першому етапі робота йде як би вшир. Перевіркою охоплюються всі частини й підрозділи, а також контингент військовослужбовців, які знаходилися в даному місці у відпустках чи відрядженнях, щоб не упустити час і не дозволити злочинцеві вжити заходів для ліквідації чи маскування слідів злочину. З появою конкретних підозрюваних доцільно не припиняти перевірку інших підрозділів і військовослужбовців, а вести її паралельно зі встановленням причетності до злочину конкретних підозрюваних. Тому керівник слідчої групи має передбачити резерв часу й сил для роботи з підозрюваними, щоб не порушувати загального плану й ритму перевірки.

Другий етап роботи настає, коли всі заплановані підрозділи перевірено, складено списки підозрюваних, яких треба додатково перевірити. Цей етап спрямовано вже всередину: на перший план висуваються конкретні особи і версії. Звичайно, якщо злочинця встановлено ще до кінця перевірки і провина його безперечна, роботу в інших підрозділах потрібно припинити. Якщо ж провину конкретних підозрюваних повністю не доведено, займатися тільки перевіркою цієї версії не слід, тому що у випадку її неспроможності перевірка інших викликає певні труднощі через упущений час.

Правильний розподіл сил слідчої групи і маневрування ними — одна з найважливіших і складних обов'язків керівника групи, яким, як правило, є військовий прокурор гарнізону. Він повинен мати стійкий зв'язок з усіма членами групи й оперативно одержувати відомості про хід їхньої роботи. Наприкінці робочого дня слідча група збирається для обміну інформацією, обговорення плану дій наступного дня. Керівник заслуховує доповіді слідчих, знайомиться з матеріалами, керує складанням та уточненням плану роботи по справі, бере особисту участь у найбільш важливих слідчих діях.

Після розкриття злочину подальше його розслідування доручається одному або двом слідчим. У тих випадках, коли розкрити злочин на початковому періоді не вдалося, військовий прокурор, виходячи з можливостей і необхідності, вирішує питання про залишення слідчої групи чи скорочення її чисельності.

Важливим резервом поліпшення слідчої роботи є використання допомоги дізнавачів у розслідуванні справ, що знаходяться у провадженні військових слідчих. Ефективність проведення досудового слідства залежить від низки об'єктивних і суб'єктивних чинників.

Основний зміст процесуальної діяльності слідчих військових прокуратур становлять розслідування злочинів [16]. У цій сфері слідчому й належить зосередити головні зусилля на рішенні проблем, що забезпечують швидке й повне розкриття злочинів, своєчасне якісне їх розслідування з безумовним додержанням усіх вимог КПК України, що, як свідчить практика, є гарантією правильного вирішення справ у судах [103, с. 47]. Крім того, слідчий має й іншу роботу, не пов'язану з розслідуванням злочинів, бере участь у заходах щодо попередження злочинів та ін.

Для якісного виконання своїх обов'язків слідчий військової прокуратури повинен:

1) бути професійно придатним;

2) добре знати ділянку, що ним обслуговується, її можливості й особливості, підтримувати постійний зв'язок і здійснювати взаємодію з командуванням, дізнавачами піднаглядних військових частин і підрозділів, а також з територіальними органами прокуратури, міліції, експертами, медичними установами й організаціями;

3) здійснювати планування своєї роботи, облік і самоконтроль;

4) підтримувати тісні контакти з іншими контролюючими органами, спеціалістами та ін.

Якість досудового слідства у військовій прокуратурі чималою мірою залежить від правильного розподілу навантаження по розслідуванню конкретних кримінальних справ між слідчими з урахуванням їх кваліфікації і спеціалізації. У військовій прокуратурі має вестися облік усіх справ, що знаходяться у провадженні слідчих. Він ведеться у книзі у вигляді щомісячного списку справ (із залишком від минулого місяця), де зазначено прізвище слідчого, назва справи та інші відомості про рух справи з моменту виявлення злочину до направлення її в суд. Це допомагає рівномірно розподілити навантаження, здійснювати контроль за додержанням строків слідства й тримання під вартою, своєчасним поданням повідомлень по справах і планувати свою роботу по нагляду за слідством.

Для забезпечення постійної готовності слідчих до виїзду на місце події у військовій прокуратурі організується чергування слідчих і помічників прокурора. Черговий слідчий, одержавши повідомлення про вчинений злочин, уживає заходів для збереження схоронності обстановки на місці злочину, доповідає про нього військовому прокуророві чи його заступникові й вирішує питання про виїзд на місце події, участі в огляді необхідних спеціалістів. Своєчасність розкриття злочинів залежить від готовності до негайного виїзду слідчо-прокурорських працівників на місце події в будь-який час доби.

Серйозною організаційною проблемою для розкриття злочинів є використання допомоги спеціалістів при виїздах на місце події [190]. У військовій прокуратурі повинен бути список фахівців з різних галузей знань із вказівкою службових і домашніх адрес, телефонів (наприклад, спеціалістів у галузі застосування різних видів озброєнь, військової техніки – плавзасобів, авіації, спеціальних транспортних і бойових машин, служби охорони праці тощо), який з огляду на особливості ротації офіцерських кадрів має регулярно уточнюватися й обновлятися.

Нами розглянуто низка питань, пов'язаних з участю спеціалістів при проведенні дізнання й досудового слідства^[14]. Однак вважаємо, що ця проблема не повністю врегульована, чинним кримінально-процесуальним законодавством України, хоча про них ідеться у 18-ти статтях КПК України, присвячених стадії досудового слідства (статті 52-1, 59-63, 87, 91, 92, 121, 126, 128¹, 142, 145, 183, 191, 194, 221). Це, на наш погляд, викликано насамперед тим, що розділ 3 КПК України прямо не називає спеціаліста в якості одного з учасників кримінального процесу.

Аналіз кримінально-процесуального законодавства України показує, що чинний КПК містить низку норм, що передбачають можливість застосування науково-технічних засобів у процесі провадження по кримінальній справі. Рішення про необхідність застосування того чи іншого технічного засобу в ході проведення слідчих дій, а також практичну реалізацію прийнятого рішення здійснює, як правило, сам слідчий. Але не всі слідчі володіють необхідними навичками кваліфікованого застосування складних технічних засобів і не скрізь вони маються в наявності. Процес удосконалення науково-технічних засобів відбувається (й буде проводжуватися в майбутньому) у напрямку їх ускладнення, що вимагає спеціальної підготовки й великого практичного досвіду для вмілого їх використання [206, с. 89, 90].

Вважаємо, що в новому КПК окрема стаття, присвячена участі спеціаліста у кримінальному процесі, має бути не в главі «Основні положення досудового слідства», як у чинному КПК, а в главі «Учасники процесу, їх права й обов'язки». У цій нормі слід окреслити права й обов'язки спеціаліста, які характеризують його правий стан як самостійної процесуальної фігури, а також визначити його роль при провадженні слідчих дій.

З метою підвищення якості слідчих дій, проведених за участю спеціалістів, наказом командира військової частини можна передбачити, хто із спеціалістів частини може залучатися до проведення таких дій з огляду на думку слідчого військової прокуратури. У цьому зв'язку слідчим, на наш погляд, цілком доречно врахувати зауваження П.П. Іщенка про наявність у різних спеціалістів «істотної різниці психологічного порядку в самому підході до роботи на місці події» і про неминучість негативних наслідків при існуючому їх становищі на практиці [132, с. 28].