<<
>>

§ 2. ВИДИ НОРМ ПРАВА

Кожна норма в межах системи права має свою спеціалізацію, що зумовлює її своєрідність порівняно з іншими нормами права. Ця особ­ливість дозволяє класифікувати норми права за різними підставами.

1. За характером впливу на суспільні відносини норми права поді­ляють на класичні та спеціалізовані.

Типові норми (норми - правшій поведінки) спрямовані на безпо­середнє регулювання суспільних відносин; вони закріплюють стандарт правомірної поведінки суб’єкта права або встановлюють наслідки від­хилення від нього. Так, норма, що закріплена у ст. 116 ЦК України, до­зволяє учаснику господарського товариства брати участь у розподілі прибутку товариства й одержувати його частину у вигляді дивідендів.

Спеціалізовані (нетипові) норми зазвичай безпосередньо відноси­ни між особами не регулюють, а сприяють реалізації норм - правил поведінки і в такий спосіб опосередковано беруть участь у правовому регулюванні суспільних відносин. Такі норми є досить неоднорідними за своїми характеристиками, змістом та цільовим призначенням і в свою чергу можуть бути поділені на окремі групи (див. § 4 цього розділу).

2. За функціональною спрямованістю норми права поділяють на регулятивні і охоронні.

Регулятивні норми права здійснюють правове регулювання сус­пільних відносин шляхом наділення їх учасників правами і покладан­ня на них обов’язків. Вони забезпечують виконання правом його регу­лятивної функції, визначаючи стандарт правомірної поведінки суб’єктів. Наприклад, ст. 75 СК України зобов’язує дружину і чоловіка

матеріально підтримувати одне одного і надає право на утримання (аліменти) тому із подружжя, що є непрацездатним і потребує матері­альної допомоги.

Охоронні норми права здійснюють правове регулювання сус­пільних відносин шляхом встановлення складів правопорушень і закріплення відповідних юридичних санкцій. Призначенням таких норм є охорона правомірних суспільних відносин, попередження суб’єктів права про обов’язок утримуватися від певної дії або безді­яльності, що порушують ці відносини, і можливі негативні наслідки порушення відповідного обов’язку.

Наприклад, ст. 186 КК України встановлено склад такого злочину, як грабіж, і передбачено покаран­ня (санкцію) за його вчинення; отже, вона забороняє вчинення гра­бежу і охороняє правомірні майнові відносини, що випливають з права власності.

3. За способом правового регулювання норми права поділяють на зобов’язальні, заборонні та уповноважувальні.

Зобов’язальні норми права встановлюють юридичний обов’язок особи вчиняти певні позитивні дії. Закріплення змісту обов’язкової поведінки досягається, як правило, за допомогою таких термінів, як «повинен», «зобов’язаний», «має обов’язок». Наприклад, згідно зі ст. 55 СК України дружина та чоловік зобов’язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім’ї.

Заборонні норми правазакріплюють юридичний обов’язок особи утримуватися від певних дій, тобто заборону їх учинення. Такі норми зазвичай розпізнаються завдяки термінам «не допускається», «заборо­нено», «не повинне», «не може бути». Так, відповідно до ст. 216 СК України забороняється посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей.

Уповноважувальні норми права встановлюють суб’єктивні права, тобто дозволяння на здійснення уповноваженою особою тих чи інших активних дій. Уповноважувальні норми права надають суб’єктам сво­боду розпоряджатися своїми правами, однак не зобов’язують їх реалі­зовувати. У тексті відповідних приписів часто містяться такі терміни, як «має право», «може», «дозволено». Наприклад, ст. 35 СК України надає право нареченим обрати прізвище одного з них як спільне пріз­вище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.

Слід зазначити, що поділ норм права на зобов’язальні, заборонні та уповноважувальні певною мірою є умовним. Юридичне правило

зазвичай має двосторонній або навіть багатосторонній характер: для однієї сторони воно передбачає певне право (повноваження), а для інших - обов’язки або заборони (наприклад, норма трудового права, що встановлює право працівника на щорічну основну відпустку три­валістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, одночасно передбачає обов’язок роботодавця надати таку відпустку; тому вона є уповноважувальною для працівника і зобов’язальною для роботодавця).

4. За .методом правового регулювання норми права поділяють на імперативні та диспозитивні.

Імперативні норми права містять категоричні приписи, що без­посередньо визначають поведінку суб’єктів, не дозволяють відхиляти­ся від них і не можуть бути замінені за рішенням (домовленістю) цих суб’єктів іншими умовами. Наприклад, імперативними є правила до­рожнього руху, які забороняють водієві керувати транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння або перебуваючи під впливом нарко­тичних чи токсичних речовин, зобов’язують водія у разі причетності до дорожньо-транспортної пригоди негайно зупинити транспортний засіб і залишатися на місці пригоди. Імперативним також є правило, згідно з яким водій має право вимагати від особи, яка здійснює нагляд за дорожнім рухом та зупинила транспортний засіб, пред’явлення по­свідчення особи.

Диспозитивні норми права діють лише тоді, коли адресати норми своїм рішенням (угодою) не встановили інших умов власної поведінки. Диспозитивні норми - це свого роду запасний варіант, який право про­понує використати суб’єктам у разі, коли вони з певних причин не скористалися можливістю встановити інший порядок правового вре­гулювання. Тому часто правила диспозитивних норм супроводжують­ся застереженнями на кшталт «якщо інше не встановлено договором», «якщо інше не встановлено домовленістю сторін». Наприклад, згідно зі ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено до­говором. Це означає, що сторони договору можуть домовитися про інший момент набуття права власності (наприклад, про набуття права власності з моменту укладання договору або з моменту оплати товару). Проте в разі, коли сторони не досягли жодної домовленості щодо мо­менту набуття права власності, при регулюванні їх відносин застосо­вуватиметься правило, встановлене ст. 334 ЦК України.

Найчастіше диспозитивні норми можна зустріти у сфері приватно­го права. Так, ст. 6 ЦК України дозволяє сторонам у договорі за за­гальним правилом відступати від положень актів цивільного законо­давства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд.

За цією статтею такий відступ не дозволяється, якщо в актах цивільного за­конодавства прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їхньо­го змісту або із суті відносин між сторонами.

5. За ступенем визначеності варіанта поведінки норми права по­діляють на абсолютно визначені та відносно визначені.

Абсолютно визначені норми права з вичерпною конкретністю і повнотою встановлюють умови своєї дії, права та обов’язки адресатів і наслідки їх порушення. Врегулювання не залишає особі, яка застосо­вує таку норму, можливостей для розсуду. Наприклад, відповідно до ст. 145 ЦПК України суддя зобов’язаний призначити експертизу в разі заявления клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Отже, власні міркування судді в цьому разі не мають жодного значен­ня для застосування цієї норми.

Відносно визначені норми права не містять повних, вичерпних вказівок на умови їхньої дії, права та обов’язки адресатів або зміст санкцій. Застосування таких норм у конкретних ситуаціях залежить від розсуду (дискреції) особи. Тому ці норми іменують також дискре­ційними. Наприклад, суддя може призначити експертизу в разі заяв­ления клопотання однією із сторін, однак таке рішення в цьому разі він прийматиме за власним розсудом.

Залежно від характеру розсуду уповноваженого суб’єкта відносно визначені норми поділяють на ситуаційні, альтернативні та факуль­тативні.

6. Залежно від обсягу (сфери) дії норми права поділяють на за­гальні та спеціальні.

Загальні норми права поширюються на всі відносини певного роду в цілому. Наприклад, згідно зі ст. 1166 ЦК України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Ця норма поширюється на всі відносини, пов’язані з відшкодуванням майнової шкоди.

Спеціальні норми права встановлюються з метою конкретизації і деталізації, врахування своєрідності та особливостей будь-якого виду суспільних відносин, що належать до певного роду, врегульованого

загальними нормами права.

Фактично спеціальні норми є винятком із загальних норм. Наприклад, відповідно до ст. 1187 ЦК України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відпо­відає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Отже, ця норма встановлює особливості відшкодування майнової шкоди, що завдана джерелом підвищеної небезпеки, і на відміну від загального правила, встановленого ст. 1166 ЦК України, передбачає можливість відшкоду­вання шкоди і за відсутності вини.

Слід зазначити, що поділ норм на загальні та спеціальні є певною мірою умовним. Так, норми ЦК України, що регламентують відносини купівлі-продажу, є спеціальними щодо норм, які регулюють загальні умови зобов’язань. Проте вони є загальними щодо норм, які визнача­ють, наприклад, особливості роздрібної купівлі-продажу.

7. За належністю до таких підсистем права, як матеріальне і процесуальне право, норми поділяють на матеріальні та процесуальні.

Норми матеріального прававизначають певну модель поведінки шляхом встановлення прав та обов’язків суб’єктів права. Так, норми матеріального права закріплюють правове становище майна та осіб, визначають права та обов’язки учасників конституційних, адміністра­тивних, фінансових, господарських, трудових, цивільних, сімейних та інших правовідносин, підстави і межі відповідальності за правопору­шення тощо.

Норми процесуального права встановлюють процедури, тобто по­слідовність дій, необхідних для реалізації прав та обов’язків, що перед­бачені нормами матеріального права. Вони сприяють реалізації норм матеріального права шляхом перевірки і фіксації юридичних фактів, усунення сумнівів у наявності прав та обов’язків та уточнення їхнього змісту і обсягу, врахування інтересів інших осіб, забезпечують більшу визначеність матеріальних норм, їх захист та охорону. Ці норми міс­тяться, зокрема, в ЦПК і КПК України.

8. За часом дії норми права поділяються на постійні та тимчасові. Постійні норми права -це норми з невизначеним строком дії, що

діють до їх скасування або зміни. Переважна більшість норм є саме такими.

Тимчасові норми права - це норми, встановлені на певний строк (наприклад, норми Державного бюджету, які діють з 1 січня до 31 груд­ня відповідного календарного року).

164

<< | >>
Источник: Теорія держави і права : підручник ІО. В. Петришин, С. П. По­гребняк, В. С. Смородинський та ін.; за ред. О. В. Петришина. - X. : Право,2015. -368 с.. 2015

Еще по теме § 2. ВИДИ НОРМ ПРАВА:

  1. Классификация оценочных понятий, содержащихся в нормах права
  2. Фон Вригт о деонтической логике и философии права
  3. § 3. Структура теоретической модели взаимосвязи нормы права, правоотношения и юридического факта
  4. § 2. Эволюция содержания теоретической модели взаимосвязи нормы права, правоотношения и юридического факта
  5. § 3. Сопутствующие элементы теоретической модели взаимосвязи нормы права, правоотношения и юридического факта
  6. § 3. Функционально-генетическая связь материальных и процессуальных норм права в правовых отношениях
  7. § 3. Соотношение материальных и процессуальных норм права в обеспечении правовой защиты осужденных к лишению свободы
  8. СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ И НОРМАТИВНЫХ АКТОВ
  9. 1.2. Трудові права працівників як об’єкт правового захисту та їх місце в системі прав людини
  10. Глава 1. Процессуальные нормы права как вид социальных норм
  11. 1.1. Понятие и признаки процессуальных норм права
  12. 1.2. Проблемные вопросы структуры процессуальной нормы права
  13. 1.3. Соотношение процессуальных и материальных норм права.
  14. 2.1. Организационные нормы.
  15. 2.2. Процедурные нормы
  16. 2.3. Процессуальные нормы.
  17. Нормативно -правові акти: поняття, риси та види
  18. § 3. Субсидиарное применение норм права