<<
>>

§ 3. Верховенство права

Визначення принципу верховенства права {the rule of law)було вперше запропоновано англійським ученим і політичним діячем Д. Гаррінгтоном у 1656 р. як правління законів, а не людей, шо являє собою інтерпретацію відомої думки Арістотеля про те, що держава, яка керується законами, є вищою за державу, яка керується людьми.

Історичні витоки цього принципу можна відшукати також у природ­ному праві та християнській доктрині. Пізніше під верховенством права стали розумітися не тільки правові обмеження влади монарха, а й свобода індивідів від державного втручання в їх приватні справи.

Основи класичного бачення верховенства права було закладено англійським правознавцем А. В. Дайсі у 1885 р. Він розглядав верхо­венство права насамперед як обмеження влади держави щодо інди­відів, виокремлюючи три його головні вимоги. По-перше, ніхто не може бути покараним інакше, ніж за порушення закону, для чого сам закон має бути визначеним та орієнтованим на майбутнє. По-друге, жодна особа не може бути вище закону і всі повинні підпорядкову­ватися закону рівною мірою. По-третє, норми конституційного права є не джерелом, а наслідками прав індивідів, які визначені та захище­ні судами.

В юридичній науці принцип верховенства права розглядається за­звичай у двох аспектах:

по-перше, у широкому розумінні - як модель правової організації державної влади в суспільстві, тобто як «верховенство права над дер­жавою», згідно з чим він практично охоплює всі засади правової державності. Наприклад, підтримання верховенства права в американ­ській правовій традиції включає вирішення широкого кола питань, пов’язаних із конституціоналізмом, федералізмом, поділом влади, громадянськими правами, судовим захистом, судовою системою, кри­мінальним судочинством, адміністративним правом та ін.;

по-друге, у вузькому розумінні - як модель співвідношення права і закону в регулюванні суспільних відносин.

Саме на такий підхід орі­єнтує ст. 8 Конституції України, яка декларує визнання і дію принципу верховенства права, роз’ясняючи його зміст зокрема як: 1) найвищу юридичну силу Конституції, яка уособлює найвищі правові цінності та передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймають­ся на основі Конституції і повинні відповідати їй; 2) пряму дію норм Конституції, яка передбачає гарантування звернення до суду для за­хисту конституційних прав безпосередньо на її підставі.

Верховенство права разом із демократією і правами людини вва­жається однією із трьох засад Ради Європи, які закріплені в Преамбу­лі до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також у низці інших міжнародних документів у сфері прав людини.

Так, Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) у доповіді про верховенство права (2011 р.) вказала на такі його необхідні елементи:

1) законність, у тому числі прозорість, підзвітність і демократич­ний порядок ухвалення законів;

2) правову визначеність, яка передбачає легкість і доступність з’ясування змісту права та юридично забезпечену можливість скорис­татися цим правом;

3) заборону державного свавілля, у тому числі обмеження дис­креційних повноважень органів держави, обґрунтованість їх рішень;

4) ефективний доступ до правосуддя в незалежних і неупере- джених судах, судовий контроль за законністю та конституційністю актів державної влади, функціонування незалежної адвокатури, ви­конання рішень судів;

5) додержання прав людини, передусім гарантованість права на ефективний засіб правового захисту, справедливий суд, бути вислуха- ним, презумпцію невинуватості, заборону зворотної дії закону;

6) недискримінацію і рівність перед законом, що передбачає від­сутність законів, які містять дискримінаційні положення відносно певних осіб чи їх груп або закріплюють правові привілеї, заборону дискримінаційного тлумачення або застосування закону.

У документах ООН верховенство права належить до принципу управління, за якого всі особи, установи та органи (публічні і приват­ні), в тому числі держава, є підзвітними на підставі законів, які при­ймаються публічно, виконуються на рівних засадах, розглядаються в межах незалежного судочинства і відповідають міжнародним стан­дартам прав людини.

У доктринальному розумінні принцип верховенства права:

1) відображає спосіб організації життя суспільства на правових основах, є засобом унеможливлення свавільного та антидемократич­ного правління і в цьому сенсі він відповідає визначенню такої важли­вої категорії конституційного права, як конституціоналізм;

2) віддзеркалює моральні основи права, є виявом природного права у сучасних правових системах разом з принципами справедли­вості, пропорційності, рівності, розумності тощо; у цьому сенсі він є основним критерієм визнання законів неправовими;

3) є засобом організації належної правової системи, яка в контек­сті додержання верховенства права має ґрунтуватися на принципах правової визначеності, стабільності та довіри до права, принципі «не­має покарання без закону», принципі законності, забороні неправо­мірної дискреції та зворотної дії нормативно-правових актів, на неза­лежній судовій владі та судовому контролі, єдності судової практики, res judicataтощо;

4) слугує підставою обмеження і зв ’язаності держави правами людини. Сутність цієї ідеї найбільш точно передається у ст. 8 КАС України та ст. 8 КПК України: суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Цей аспект також широко від­дзеркалено в практиці Європейського суду з прав людини;

5) гарантує доступ до правосуддя, яке здійснюється незалежним та неупередженим судом. Незалежність означає, що суд має бути

вільним від зовнішнього тиску і не контролюватися іншими гілками влади. Неупередженість суду означає його однакове ставлення до учас­ників процесу, вирішення справи виключно на основі права. Це до­зволяє забезпечити справедливе судочинство. Принцип верховенства права є ілюзорним у тій державі, яка не забезпечує право на доступ до суду, не гарантує права на справедливий суд;

6) включає принцип законності, згідно з яким усі суб’єкти, в тому числі суб’єкти публічної влади, мають додержуватися, виконувати і правильно застосовувати закони і підзаконні нормативно-правові акти.

Зміст принципу законності відображається через конкретні вимоги: вищу юридичну силу закону в системі нормативно-правових актів; обоє ’язковість законів та інших нормативно-правових актів для всіх, на кого вони поширюються; однаковість вимог закону до всіх суб’єктів права; неприпустимість протиставлення законності і доцільності в діяльності державних органів; невідворотність покарання за вчи­нення правопорушення.

Принцип верховенства права не підміняє і не скасовує принципу законності, а тільки поглиблює його вимоги, звертає увагу на зміст позитивного права, який має відповідати загальновизнаним стандартам прав людини та основоположним принципам права.

Отже, верховенство права - це принцип діяльності органів дер­жавної влади, інших публічних і приватних суб’єктів на засадах за­конності, правової визначеності, рівності перед законом і недискри- мінації, забезпечення доступу до незалежного і неупередженого пра­восуддя, додержання прав людини.

<< | >>
Источник: Теорія держави і права : підручник ІО. В. Петришин, С. П. По­гребняк, В. С. Смородинський та ін.; за ред. О. В. Петришина. - X. : Право,2015. -368 с.. 2015

Еще по теме § 3. Верховенство права:

  1. Стаття 8. Верховенство права
  2. Стаття 6. Верховенство права
  3. Стаття 10. Верховенство права та законодавство, відповідно до якого суд вирішує справи
  4. Стаття 11. Верховенство права та джерела права, що застосовуються судом
  5. §3. Соотношение российского законодательства в области защиты прав человека с основными международными стандартами..
  6. Последствия терроризма для прав человека
  7. 3.1. Имплементация международного права прав человека во внутригосударственном правеιsft
  8. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ЄС
  9. Права людини
  10. Границы логики и аргументация в праве
  11. Государство как субъект права