2.3. Умови правомірності застосування санкцій у процесі реалізації юридичної відповідальності

Санкції правових норм є одним із засобів забезпечення законності. Адже поки вчинюються правопорушення, неможливо обійтися без санкцій і відповідальності. В той же час діяльність державних органів, що спрямована на реалізацію санкцій, вимагає чіткої правової регламентації.

Санкції можуть виконуватися правопорушниками добровільно, без обов’язкового втручання державних органів. Добровільність виконання таких санкцій, однак, не свідчить про те, що сама по собі санкція правової норми позбавлена примусового характеру. Обов’язок компенсувати заподіяну шкоду у випадках, передбачених даною нормою, покладається на правопорушника вже з примусовими заходами [85, с. 35-36].

Усі нормативні приписи реалізуються у поведінці тих суб’єктів, до яких вони звернені. Основною формою реалізації нормативних приписів, якими встановлюються санкції за невиконання зобов’язань, є застосування. Реалізацію санкцій, як і реалізацію права, можна розглядати і як процес, і як кінцевий результат. У першому аспекті вона є правозастосовною діяльністю наділених владними повноваженнями суб’єктів права, у другому – полягає у досягненні мети, закладеної в санкції правової норми [37, с. 135].

У будь-якому випадку діяльність по реалізації санкцій правових норм, як зазначалося у першому розділі даного дисертаційного дослідження, направлена на застосування відповідних заходів впливу на особу з метою забезпечення належної її поведінки, і санкція виступає правовим засобом забезпечення виконання юридичних обов’язків і охорони та захисту суб’єктивних прав від можливих порушень.

Для вирішення проблеми захисту державою прав громадян є, зокрема, кілька шляхів: створення непохитних принципів, що мають силу закону для всього світового суспільства; організація світових інститутів для контролю за додержанням цих принципів; приведення національного законодавства у відповідність із запропонованими вимогами; створення національних умов і органів по забезпеченню захисту громадян та реалізації їх прав [137, с.

Основоположним принципом діяльності державних органів є закріплене в ст. 19 Конституції України положення: „Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. Ще Арістотель писав: „Закон – це розум поза пристрастями і бажаннями” [8, с. 85]. Виходячи з цього можна стверджувати, що таким основоположним принципом діяльності органів державної влади є законність. Законність виступає невід’ємним елементом демократії, яка не існує поза законом і над законом. Завдяки невід’ємним правам і недоторканності особистості державна влада у правовій, або конституційній, державі не лише обмежена, а й підзаконна [200, с. 295].

Традиційно в юридичній науці законність визначається переважно як режим панування закону у взаємовідносинах особистості та держави, громадянина та посадової особи (органу держави) [168, с. 48]. Однак на сьогодні в літературі ще існує певна розбіжність щодо єдиного розуміння змісту цього принципу. Так, законність розглядається і як метод державного управління [220, с. 10], тобто сукупність засобів, за допомогою яких держава забезпечує належну поведінку своїх суб’єктів, і як державно-правовий режим [154, с. 45-47].

Отже, чимало дослідників виходять саме з прийнятого в теорії права погляду на законність як на явище, що виступає у трьох якостях: як принцип, метод і режим відповідності поведінки (діяльності) учасників суспільних відносин і його результатів нормам права, що виражені в законах, заснованих на них підзаконних нормативних актах та інших джерелах права, у зв’язку з чим пов’язують принцип законності із законністю діяльності компетентних органів.

Так, законність – це не тільки режим панування закону. Це багатолике поняття, яке можна розглядати як принцип діяльності держави, що складається з двох взаємопов’язаних елементів – обов’язків діяти відповідно до закону і обов’язків виявляти ініціативу для забезпечення виконання цих обов’язків. Матеріальний зміст законності полягає в сукупності правил, обов’язків, дозволів, заборон, що регламентуються державою. Вони створюють стан, при якому суспільне життя, всі види державної діяльності підпорядковані неухильній дії права [43, с. 107].

Не дивлячись на такий різносторонній підхід в літературі до вивчення поняття законності, усе ж виділяються вихідні положення, які характеризують зміст принципу законності та забезпечують його єдність. Так, Л. Горбунова серед вихідних положень називає такі: реальність законності, тобто досягнення фактичного виконання вимог, які закладені в юридичних нормах учасниками правовідносин, та невідворотність відповідальності за правопорушення; єдність законності - єдина спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади в рамках системи права, а також надання всім суб’єктам права рівних можливостей та пред’явлення рівних вимог; верховенство закону – характеризує головне місце закону в системі нормативних актів і відповідність підзаконних актів законові; доцільність законності – вибір законних варіантів здійснення правотворчої та правозастосовної діяльності, які є оптимальним способом досягнення мети правового регулювання [48, с. 5-6].

Вітчизняні теоретики права підкреслюють також, що поняття „законність” дає уявлення про правову дійсність в аспекті практичного здійснення права. При цьому вони вказують на декілька аспектів її розуміння, зокрема: принцип права, принцип поведінки суб’єктів права, вимогу діяльності органів держави та посадових осіб, вимогу державного управління суспільством, принцип побудови системи нормативно-правових актів, режим соціально-політичного життя держави [185, с. 527-532].

Отже, така багатоаспектність категорії „законність” надає можливість та доцільність дослідження її не лише в теоретичному, а й у практичному розрізі, що й стосується безпосередньо законності застосування санкцій при покладанні юридичної відповідальності.

Правознавець А.Ф. Черданцев у зв’язку з цим вважає, що принцип законності полягає в тому, що відповідальність покладається: а) компетентним органом; б) на підставі закону, який передбачає конкретні міри відповідальності (юридичний обов’язок); в) лише за наявності факту (правопорушення), передбаченого законом (фактична обґрунтованість); г) за процедурою, передбаченою законом; д) на підставі недопустимості застосування аналогії права при покладанні застосування каральних санкцій в кримінальному праві [205, с. 391].

Правники І.С. Самощенко і М.Х. Фарукшин, розглядаючи даний принцип через призму юридичної відповідальності, вважають, що „основною вимогою законності, яка висувається до процесуальної сторони відповідальності, є суворе дотримання компетентними органами встановленого законом порядку і форми дослідження і розгляду справ про правопорушення” [160, с. 134].

Інші сучасні юристи Р.Л. Хачатуров і Р.Г. Ягутян поряд з іншими вимогами щодо змісту принципу законності в сфері застосування санкцій включають також застосування передбачених санкціями заходів відповідальності лише в межах закону та сувору обґрунтованість застосування цих заходів [196, с. 135].

Ряд авторів пов’язує принцип законності з законністю підстав настання юридичної відповідальності. Так, І.С. Самощенко та М.Х. Фарукшин виділяють в юридичній відповідальності матеріальну сторону і вказують, що „основна вимога законності стосовно матеріальної сторони відповідальності полягає в тому, що відповідальність допустима лише за заборонене законом діяння і лише в межах закону” [160, с. 127]. Б.Т. Базилєв також вважає основоположним принципом юридичної відповідальності принцип законності її покладання [12, с. 40-44].

Як приклад розглянемо європейський рівень перевірки законності застосування санкції щодо позбавлення волі внаслідок арешту або затримання. Так, у Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року у ч. 4 ст. 5 зазначено, що „кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним” [87, с.

Уявляється, що такий підхід до вивчення принципу законності в аспекті покладання юридичної відповідальності та застосування санкцій відповідними державними органами та їх посадовими особами є найбільш прийнятним, і зміст цього принципу у загальному вигляді можна було б визначити таким чином: питання, пов’язані із застосуванням санкцій в процесі здійснення юридичної відповідальності, регламентуються виключно законом – прийнятому в особливому порядку законодавчим органом, що наділений вищою юридичною силою, і направленому на регулювання найбільш важливих суспільних відносин.

На нашу думку, закріплення в праві принципу законності у такому розумінні є важливою гарантією захисту прав, свобод та інтересів громадян, оскільки норми, що містяться в законах, більшою мірою виражають сформовані у суспільній свідомості погляди на дозволене і заборонене, справедливе і несправедливе, а також наділені (або повинні бути наділені) більш високим рівнем наукового опрацювання порівняно з нормативними актами інших видів.

Варто згадати, що застосування негативних санкцій завжди пов’язане з позбавленням або обмеженням чиїхось прав. Подібні обмеження, відповідно до ст. 64 Конституції України, можуть бути встановлені лише у випадках, передбачених Конституцією.

Говорячи про принцип законності в даному аспекті, цікавим та, на жаль, проблемним уявляється питання такого прикладного значення, як застосування відповідними органами санкцій правових норм, якщо існує сумнів щодо конституційності цих норм. Не дивлячись на удавану простоту положень Конституції України про пряму дію її норм, на сьогодні між Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції не вирішено однозначно питання щодо ролі кожного в оцінці неконституційності певних актів, що підлягають застосуванню по конкретній справі.

Позиція Верховного Суду України з цього приводу, висловлена ним у Постанові Пленуму № 9 від 1 листопада 1996 року „Про практику розгляду судами трудових спорів”, і полягає в тому, що найвища юридична сила Конституції України та прямий характер дії норм зобов’язує суди при розгляді конкретних справ оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції України і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії.

Таким чином, у разі відсутності у суду сумнівів щодо неконституційності норми, що підлягає застосуванню, має бути безпосередньо застосована норма Конституції України. А неконституційна норма, як наслідок, лишається чинною і може бути застосована іншим судом, що фактично підриває не тільки єдність судової практики, а через дію неконституційного закону або іншого нормативно-правового акта – і гармонійність усієї правової системи [163, с. 134-135].

У світлі розгляду проблеми принципу законності застосування санкцій актуальним вбачається те, що в законі повинні бути визначені ті обставини, з якими пов’язується виникнення юридичної відповідальності, тобто її підстави.

На сьогодні серед правознавців найбільшого поширення набуло твердження, що єдиною законною підставою застосування норм відповідальності, тобто санкцій, є факт правопорушення. А саме, правовідносини з приводу виникнення і застосування юридичної відповідальності виникають лише за наявності юридичного факту, тобто певної фактичної обставини, яка передбачена правовою нормою. Цим юридичним фактом є саме правопорушення, під яким у вітчизняній літературі розуміють протиправне винне діяння деліктоздатного суб’єкта, яке є особистісно або суспільно шкідливим чи небезпечним. За ступенем суспільної або особистісної шкідливості правопорушення поділяються на проступки (шкідливі правопорушення) та злочини (небезпечні правопорушення). Злочином визнається вчинене винно суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), заборонене кримінальним законом під загрозою покарання [153, с. 146-147]. Тільки те діяння є злочином і тягне настання відповідальності, яке прямо передбачене кримінальним законодавством.

Виходячи з позиції єдності правових і матеріальних підстав юридичної відповідальності, однією з її фактичних підстав є склад правопорушення (злочину), який містить сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак, необхідних для визнання скоєного діяння правопорушенням (злочином), а особи – винною в його вчиненні. Сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак означає, що якщо та чи інша ознака правопорушення, скажімо злочину, закріплена в кримінальному законі, то тим самим вона стала не просто фактичною ознакою діяння, а правовою, юридичною. Значення складу правопорушення полягає в тому, що він – єдиний і достатній показник наявності правопорушення, єдина правова підстава відповідальності.

В юридичній літературі складом злочину називають сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. Формулюючи ознаки конкретного складу злочину законодавець завжди виходить із закріплених у кримінальному кодексі ознак злочину, що мають загальний характер і є складовими будь-якого злочинного діяння. Наприклад, завжди враховуються передбачені в ст.ст. 18, 19 і 22 Кримінального кодексу України вимоги, що стосуються суб’єкта злочину (фізична осудна особа, яка досягла визначеного у законі віку) [217, с. 503].

Аналізуючи вищевикладені позиції, ми дійшли висновку, що факти, які можуть слугувати підставою відповідальності, існують у реальному житті і закріплені в правовій нормі. Такими фактами є діяння людей, наділених відповідними ознаками. Сукупність цих ознак визначається в законах і нормативних актах.

Отже, законність як умова правомірності покладання юридичної відповідальності є неможливою без таких засобів, якими є санкції. Зміст принципу законності в процесі застосування санкцій полягає в тому, що:

1) підстави, види і міра відповідальності за конкретні правопорушення завжди прямо встановлені законом, а також не суперечать йому умовами договору (в приватному праві);

2) діяльність державних органів, що направлена на реалізацію санкцій, повинна відповідати принципу законності, тобто рішення про реалізацію санкцій приймається в межах своєї компетенції відповідною посадовою особою;

3) у правозастосовній діяльності реалізуються санкції, встановлені законом, що зменшує сферу власного розсуду уповноважених осіб і сприяє стабільності правозастосовної діяльності;

4) існує регламентований законом порядок застосування санкцій (як правило, у процесуальній формі);

5) існує можливість оскарження (у більшості випадків) або опротестування рішень про застосування санкцій.

Іноді в літературі категорію законності співвідносять з поняттям справедливості. Зокрема, Арістотель, говорячи про справедливість, розумів при цьому два її аспекти: справедливість як юридичну категорію і справедливість у розумінні рівноваги чи рівномірності. Справедливість як юридичну категорію Арістотель прирівнював до законності. Відповідно, порушення закону Арістотель розглядав як перший вид несправедливості [28, с. 13].

У літературі давно дискутуються питання про те, що ж саме слід розуміти під соціальною справедливістю в сфері реалізації права. Радянські вчені вважали, що це, перш за все, неупередженість при вирішенні спорів про право, обґрунтованість висновків фактичними обставинами справи, рівність усіх перед законом, співвідносність злочину і покарання, відповідність між метою законодавця і засобами, які обираються для її досягнення [218, с. 159].

Яскравим прикладом правозастосування (особливо при застосуванні санкцій правових норм) є діяльність органів правосуддя, які в межах, встановлених кримінальним законом (максимальних і мінімальних строків покарання), виносять рішення по конкретній справі. Г. Гегель стосовно справедливості покарання писав: „Один зайвий удар, один зайвий чи відсутній талер чи гріш, одним тижнем, одним днем менше чи більше тюремне ув’язнення – є вже несправедливість” [44, с. 234].

Зокрема, стосовно покарання (у розумінні відповідності кримінального покарання певним вимогам) у вітчизняній літературі існує думка про те, що, оскільки поняття „справедливість” стосується все ж таки переважно морально-етичних категорій і пов’язане насамперед із суб’єктивним сприйняттям, то доцільно говорити про об’єктивні критерії оцінки „правильності” (адекватності) покарання [117, с. 1]. У зв’язку з цим спростовується можливість визначення на даний час єдиної, універсальної методики формування кримінально-правових санкцій і обґрунтовується теза про необхідність здійснення цілого комплексу неправових заходів з боку держави з метою створення дієвої системи гарантій формування належного суддівського переконання як важливої передумови призначення судом адекватного покарання у конкретній кримінальній справі [117, с. 7].

Так, М.В. Махінчук вважає, що процес формування належного суддівського переконання, який за формою є суб’єктивним процесом, обумовлений досить чіткими і конкретними положеннями норм кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Тобто процес формування суддівського переконання, у його найбільш важливих та основних моментах, є певним чином формалізованим через законодавство. Законодавець залишає нерегульованим лише такий аспект правозастосовної діяльності у кримінальному процесі, як вирішення у конкретній кримінальній справі питання винуватості чи не винуватості особи і потреби застосування до неї кримінального покарання, що взагалі не може і не повинно наперед вирішуватися законодавцем. Відповідь на це питання і повинен дати суд у кожній конкретній справі на підставі зібраних і досліджених доказів, інших обставин по справі, керуючись своєю правосвідомістю [117, с. 15-16].

Відсутність або недосконалість правового регулювання знижує відповідальність і ефективність діяльності, часто є причиною відхилень службово-дисциплінарного і морально-правового порядку. Свідомість і поведінка управлінських кадрів значною мірою залежить від стану правового регулювання їхньої діяльності, суворого дотримання ними діючого законодавства. На жаль, наші чиновники через свою низьку правову культуру і безвідповідальність часто проявляють неповажне ставлення до закону, про що свідчать проведені соціологічні дослідження: лише 10 % чиновників різних структур і рангів дотримуються законів, в той час як рядові громадяни – майже до 45 %. Тобто сучасний бюрократичний режим – самодостатнє правління, яке багато в чому спотворює приватне і публічне право, таке, що зорієнтоване переважно на приховану систему правил. Право у цих умовах стає довільним витвором бюрократичної еліти, яка піднімається над людиною, суспільством і навіть державою. Виникає ситуація, коли на противагу законності панує принцип „політичної доцільності”, „державної необхідності”, „здорового глузду” [200, с. 310-311].

Хвилею демократичних перетворень було актуалізовано, зокрема, питання про судові помилки. Численні судові постанови виносяться підчас з грубими порушеннями процесуальних і матеріальних норм, внаслідок чого відміняються вищестоящими інстанціями і направляються на новий розгляд. У невинно засуджених осіб виникає почуття зневіри у справедливість суду і закон; судова помилка обертається для такої особи публічною дискредитацією, а іноді її ставлять на один рівень зі злочинцями. Психологічні наслідки такої несправедливості торкаються і оточуючих.

Існує чимало причин (прихованих і явних) винесення судом несправедливих рішень. Варто зауважити, що на прикладі кримінального судочинства і просто, і, разом з тим, складно виявити саме „несправедливість” замість „законності”. Адже при існуванні діапазону призначення покарання (наприклад, від 3 до 5 років позбавлення волі) призначення суддею 3 чи 5 років, що по суті є законним, може бути несправедливим [68, с. 22].

У літературі, зокрема, вказується на такі причини несправедливих рішень правозастосовних органів, зокрема, судів. Основною такою причиною називають корумпованість частини суддівського корпусу. І це не дивлячись на те, що дана проблема обговорюється на найвищому державному рівні. Серед менш „популярних” причин називають побоювання судді винести ліберальний вирок. Якщо касаційна інстанція вирішить за необхідне змінити занадто м’який вирок, вона повинна буде відмінити цей вирок і направити справу на новий розгляд. Суддя, чий вирок було скасовано, вважається таким, що припустився браку в роботі. Якщо ж вирок буде визнано занадто суворим, строк покарання може бути зменшено вищестоящою інстанцією без його скасування, причому в такому випадку на адресу судді жодних нарікань не надійде.

Ще один аспект проблеми справедливості полягає в тому, що акти застосування права повинні бути справедливими з точки зору тих, хто відповідно до них підлягає покаранню. Проблема справедливості в даному випадку не зводиться лише до оцінки дій правозастосовних органів. Мова йде про те, чи можуть бути справедливими чи несправедливими й інші суб’єкти права. Закон видано, він вступив у дію і всі суб’єкти повинні ним керуватися. Разом з тим є органи і особи, яким закон ввіряється для того, щоб він міг бути суворо і точно втілений у життя [68, с. 22].

Законність правозастосовної діяльності по реалізації правових санкцій передбачає наявність вимог відповідності правозастосовного процесу існуючій системі законодавства, що зумовлюють справедливість, обґрунтованість і доцільність цієї діяльності. Однак і тут законність, як складне правове явище, повинна мати і психологічний, і ідеологічний, і соціальний аспекти.

Правозастосовне рішення, сформульоване у вигляді відповідного юридичного акта, має виноситись кваліфікованим, уповноваженим на те суб’єктом у межах нормативно закріпленого процесу. Перевантаження роботою працівників суду та правоохоронних органів безпосередньо впливає на якість їхньої діяльності. Якщо звернутися до статистики, то на сьогодні наявність вакансій у правозастосовних органах, їх неукомплектованість спричиняє зниження якості їх роботи та винесення некваліфікованих рішень чи порушення повноважень [190, с. 201].

Сьогодні в Україні дана проблема також не залишена поза увагою держави. Відбуваються значні зрушення щодо реформування системи судоустрою та судочинства, серед яких важливе місце посідає питання справедливості та законності. Так, разом з Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права Міністерством юстиції України було розроблено Концепцію вдосконалення судочинства для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, в якій визначено концептуальні завдання та завдання подальшого розвитку правосуддя, основні параметри судової системи та вдосконалення судочинства, контури нового статусу суддів, забезпечення суддівської діяльності та механізмів дієвості дисциплінарної відповідальності тощо. Своє логічне продовження зазначена реформаторська лінія здобула в Угоді про створення демократичних сил у Верховній Раді України п’ятого скликання від 22 червня 2006 року, де в цілому ряді розділів прямо йдеться про завдання щодо забезпечення доступного, якісного і справедливого правосуддя, реформування прокуратури, адвокатури та системи судових рішень [191, с. 159].

Отже, зазначені вище проблеми суттєвим чином впливають на рівень дієвості й ефективності правозастосовних органів, зокрема, на відображення принципів законності та справедливості застосування санкцій правових норм.

Правник В.М. Карташов, у свою чергу, також відмічав, що принцип справедливості знаходить втілення у правозастосовній діяльності. На його думку, роль цього принципу в правозастосовній практиці повинна розглядатися у чотирьох аспектах. „По-перше, справедливість закладена в самому змісті права, у тих суспільних відносинах, формою яких воно виступає. По-друге, сама діяльність суб’єктів правозастосовної практики повинна бути наповнена ідеєю справедливості. По-третє, винесені рішення, правозастосовні акти, що встановлюють права й обов’язки, міри заохочення чи юридичної відповідальності, повинні за формою і суттю бути справедливими. І, нарешті, правозастосовна практика повинна слугувати найважливішим юридичним засобом найбільш повного здійснення в усіх основних сферах суспільних відносин принципу соціальної справедливості” [75, с. 25-26].

Неабияке значення в аспекті реалізації принципу справедливості у правозастосуванні має необхідність індивідуалізації вимог права і правової відповідальності. Це може відображатись у такому.

По-перше, санкції, заходи впливу, що застосовуються до правопорушника, їх вид, ступінь суворості, належність до тієї чи іншої галузі права повинні відповідати тяжкості правопорушення, обставинам його скоєння і особи правопорушника. Закон передбачає можливість у кожному конкретному випадку індивідуалізацію відповідальності. Наприклад, відповідно до ст. 65 Кримінального кодексу України при призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Інститут індивідуалізації відповідальності у цивільному праві найбільш виразно відображається при можливості зменшення розміру боргу чи спричиненої шкоди в процесі застосування до особи компенсаційного заходу цивільно-правового впливу, у тому числі у вигляді відшкодування шкоди з урахуванням фактичних обставин справи. Наприклад, ч. 2 ст. 193 Цивільного кодексу України містить положення, за яким розмір відшкодування шкоди зменшується залежно від ступеня вини потерпілого. Також, відповідно до ч. 4 даної статті, суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину.

По-друге, стосовно нових законів, які встановлюють чи обтяжують відповідальність, необхідно врахувати, що, відповідно до ст. 58 Конституції України, „закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення”.

А це означає, що компетентний орган застосовує до винної особи лише ті санкції, які передбачені за дане правопорушення на момент його вчинення. В іншому випадку виникає можливість притягнення особи до відповідальності за дії, які раніше протиправними не вважалися.

По-третє, за одне й те саме правопорушення може бути застосовано лише одне покарання. Інший підхід не відповідатиме принципу справедливості при застосуванні санкції, яка вимагає „співвідносності діяння і відплати” і, крім того, породжує протести, а не слугує цілям виховання звички до суворого дотримання правових норм. Однак не можна вважати відступом від вимог одноразовості відповідальності і випадок, коли закон допускає одночасне застосування за один злочин основного і додаткового покарання. Тут наявний один злочин, одна відповідальність, одне покарання, хоча іноді і в різних процесуальних формах [68, с. 24].

Із зазначеного вище спостерігається прямий зв’язок правозастосовної діяльності відповідних державних органів чи їх посадових осіб з процесом застосування санкцій при вирішенні конкретного життєвого випадку, юридичної справи. Однак правозастосовна діяльність має ширший зміст, оскільки включає в себе і застосування правових санкцій на стадії винесення компетентним органом рішення по справі.

Застосування права, зокрема, санкцій правових норм, здійснюється на підставі закону органами держави, що наділені державно-владними повноваженнями, у випадках, коли: правовідношення може й має виникати лише за рішенням відповідного державного органу; для виникнення правовідношення вимагається офіційне встановлення наявності чи відсутності конкретних фактів, що мають юридичне значення; виникає спір з приводу юридичних фактів або відношень і сторони не можуть дійти згоди і т. ін., тобто у випадках, коли для реалізації особою свого права необхідним є втручання держави [46, 51].

Як слушно зазначає Г.Н. Вєтрова, досліджуючи загальні умови застосування санкцій у судовому праві, оскільки санкції різних видів розрізняються за способом впливу на суб’єктів, що порушили правові приписи, то з точки зору досягнення цілі правового впливу кінцевий результат також буде неоднаковим. Результатом реалізації штрафних (каральних) санкцій буде покладання на особу стягнення. Сам же юридичний обов’язок, невиконання якого викликало реалізацію санкції, залишається невиконаним. Результатом реалізації правопоновлюючих санкцій є виконання обов’язку, який раніше не був виконаний. Реалізацією нікчемних санкцій досягається головна мета – дотримання інтересів правосуддя. Створюючи стимул для виконання обов’язку, реалізація таких санкцій сприяє виконанню правових приписів, коли це є юридично можливим. Правозастосовна діяльність по реалізації кожного виду санкцій має свої особливості. В цілому вона підкорена загальним принципам, які діють незалежно від того, про застосування якої санкції йде мова [37, с. 135-136].

Як уже зазначалося, таким основоположним принципом є законність, що включає звернену до суб’єктів правозастосування вимогу приймати свої рішення лише за наявності достатніх підстав. А отже, під обґрунтованістю застосування санкцій слід розуміти винесене рішення про їх реалізацію відповідно до фактичних обставин справи (правопорушення, особи порушника правової норми тощо).

Виступаючи засобом забезпечення правопорядку, санкція у той же час, відповідно до принципу невідворотності покарання за правопорушення, сама виступає правилом поведінки для відповідних посадових осіб державних органів, уповноважених на її застосування у випадку виявлення правопорушення.

Реагуючи на порушення закону, санкція виконує превентивні і поновлюючі завдання з метою забезпечення законності. Подвійна функція санкцій найбільш характерна для кримінально-процесуального права. Кримінальний процес є діяльністю по реалізації матеріальних норм, яка здійснюється у суворо визначених законом формах. Будь-яке кримінально-процесуальне правопорушення справляє шкідливий вплив і на сам правозастосовний процес і на його кінцевий результат – реалізацію кримінально-правової норми.

Отже, діяльність по застосуванню процесуальних санкцій має подвійне завдання: охорону процесуальної норми від порушення з метою досягнення кінцевого результату – прийняття законного, обґрунтованого, об’єктивного рішення щодо реалізації норми права.

У свою чергу, і сама діяльність посадових осіб і органів державної влади на підставі ст. 19 Конституції України повинна задовольняти вимоги законності, обґрунтованості і доцільності. Дана конституційна норма стосовно процесуального законодавства у загальному вигляді знаходить, зокрема, своє відображення в ст. 323 Кримінально-процесуального кодексу України, де зазначається: „Вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим. Суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом”; також в ст. 213 чинного Цивільно-процесуального кодексу України, де говориться: „1. Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. 2. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. 3. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні”.

Отже, виходячи із законодавчого визначення даних принципів, можна стверджувати, що реалізація санкцій представляє собою діяльність по прийняттю рішень, які знаходять вираз в актах застосування норм права: наприклад, у постанові слідчого, в ухвалі суду, в ухвалі апеляційної чи касаційної інстанції тощо. Дані рішення є юридичними фактами, які викликають виникнення, зміну чи припинення процесуальних правовідносин.

Оскільки застосування правових санкцій, як правило, являє собою державно-владну реалізацію правових приписів, то від суб’єктів цієї діяльності вимагається абсолютна точність у процесі втілення нормативних велінь у русло конкретних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Інакше стають можливими хиби й неточності державної волі в ході її владної реалізації, а це призводить до правозастосовних помилок, посадового свавілля, які негативно впливають на режим законності в державі. Саме тому застосування санкцій завжди здійснюється в точно вказаних законом процедурних і процесуальних формах [46, с. 47].

Таким чином, дотримання відповідним правозастосовним органом (чи посадовою особою) встановленої процесуальним законом процедури і форми прийняття рішень по реалізації правових санкцій забезпечує законність і обґрунтованість такого рішення. Зокрема, на законність застосування правових санкцій впливає його, так би мовити, підзаконний характер, тобто застосування повинно здійснюватися на підставі норм права і в межах встановлених законом повноважень компетентного органу. За допомогою правозастосування нормативно-правове регулювання наближається до життя, до конкретних суб’єктів права і реальної ситуації.

За своїм змістом процес застосування санкцій норм права передбачає видання правозастосовного акта, який слід розглядати як індивідуально-конкретний правовий припис, адресований персонально визначеним особам. Цей припис наділений соціальною цінністю не сам по собі, а у зв’язку з тим, що слугує юридичною основою задоволення суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків. В юридичній літературі у зв’язку з цим відмічається, що правозастосовні акти за своєю природою є юридичними фактами, наявність яких необхідна для здійснення регулюючої ролі цілого ряду правових норм, для виникнення багатьох конкретних правовідносин [58, с. 48].

Досліджуючи проблеми обґрунтування рішень у кримінальному процесі, Н.В. Глинська звертає увагу на частину 2 ст. 130 Кримінально-процесуального кодексу України, де закріплено як обов’язковий елемент змісту кожної постанови слідчого чи прокурора „обґрунтування прийнятого рішення”. Стосовно ж судових рішень вимога обґрунтованості ставиться законом тільки до вироку суду. До того ж самого поняття обґрунтованості, як і обґрунтування, в законі не дається. Н.В. Глинська, на відміну від позиції більшості дослідників у цій галузі, вважає, що обґрунтованість рішення хоча і базується на доказах, однак не зводиться до них. Обґрунтованість – це не тільки доведеність усіх висновків, відображених у конкретному процесуальному акті, але й підтвердження їх вагомими аргументами, що надає їм такої властивості, як переконливість. Обґрунтованість рішення являє собою взаємозв’язок доведеності та аргументованості всіх висновків, що відображені в конкретному акті [47, с. 10-11].

Таким чином, законність і обґрунтованість є взаємозумовленими властивостями, якими має бути наділене рішення компетентного органу по застосуванню санкцій. Виходячи з цього, вважаємо за доцільне розглянути загальні умови, за яких прийняття рішення у вигляді застосування процесуальних санкцій відповідатиме вимогам законності і обґрунтованості.

Однією з умов законності застосування санкцій є обов’язки по вчиненню активних дій, спрямованих на усунення правопорушення чи його наслідків, або на покарання правопорушника. Залежно від того, як правову норму порушено, він обирає і спосіб її захисту. При цьому законодавець не має можливості суворо формалізувати ситуації, в яких діють посадові особи в сфері судочинства. Тому для осіб, що приймають рішення про реалізацію санкцій, допускається можливість вибору, певний ступінь власного розсуду. Разом з тим вони зобов’язані прийняти рішення, яке є найбільш доцільним у даному конкретному випадку [176, с. 149].

Таким чином, надана свобода розсуду при виборі рішення обмежується, з одного боку, вимогами законності і обґрунтованості застосовуваних заходів впливу, а з іншого – їх доцільністю. Принцип доцільності, зокрема, виділяється багатьма вченими, однак його зміст розкривається дещо по-різному.

Так, А.Ф. Черданцев вважає, що цей принцип в аспекті покладання санкцій у процесі здійснення юридичної відповідальності полягає в тому, що відповідальність повинна відповідати цілям, заради яких вона встановлена. Тут слід уточнити, що перед інститутом юридичної відповідальності в цілому, а також перед мірами відповідальності не може бути поставлене завдання досягти цілі відповідальності. Наприклад, метою цивільно-правової відповідальності є поновлення порушеного суб’єктивного права. При цьому навіть застосування заходів відповідальності (наприклад, винесення рішення суду про відшкодування збитків) може не досягти мети відповідальності, адже саме рішення про застосування заходів відповідальності може виявитися не виконуваним через різні обставини (неспроможність, смерть боржника тощо). У такому випадку, виходячи з позиції А.Ф. Черданцева, юридична відповідальність є недоцільною, оскільки її цілі не були досягнуті [205, с. 378].

При визначенні принципу доцільності слід пам’ятати, що сам правовий інститут юридичної відповідальності, як елемент системи права, є сферою необхідного. Тому принцип доцільності можна розглядати лише в аспекті необхідного, як спрямованість правових приписів, що утворюють даний інститут, на досягнення конкретної мети того чи іншого виду застосовуваних санкцій в процесі покладання юридичної відповідальності.

Проте О.Е. Лейст вважає, що принцип доцільності означає, що особа, яка вчинила правопорушення і визнана винною, може бути повністю чи частково звільнена від застосування і реалізації санкції з тих причин, що правопорушник добровільно відшкодував спричинену шкоду, проявив каяття і довів своє виправлення, через що призначення йому стягнення чи подальше відбування призначеного строку покарання є недоцільним. Таке трактування змісту даного принципу, на наш погляд, є досить обмеженим, оскільки автор оперує лише категоріями кримінального права, поширюючи елементи одного із субінститутів відповідальності на весь інститут у цілому. Тобто, частина сприймається як ціле. О.Е. Лейст фактично вважає доцільним застосування санкцій лише у зв’язку з нормами про звільнення від відповідальності. Між тим, у цивільному праві можливість звільнення від відповідальності взагалі не передбачена. Однак не можна робити з цього висновок, що цивільно-правова відповідальність є недоцільною [106, с. 150].

Досить широке трактування принципу доцільності запропонував B.C. Нерсесянц. Він пише: „Принцип правової доцільності юридичної відповідальності означає її відповідність цілям права. Встановлення і застосування юридичної відповідальності з яких-небудь інших, не правових мотивів (наприклад, політичних, ідеологічних, релігійних та ін.) суперечать її правовій природі, суті і вимогам права і правової законності” [128, с. 527-529]. Слід погодитися з таким підходом, оскільки він виходить із того, що юридична відповідальність – явище правове, інститут юридичної відповідальності - елемент системи права, а, відповідно, в нормах юридичної відповідальності реалізуються цілі права в цілому.

Отже, поняття доцільності означає відповідність поставленим цілям. Відмінність безпосередніх цілей санкцій різних видів (загальна і часткова превенція, поновлення правопорядку тощо) обумовлює одночасність їх застосування за одиничне правопорушення [156, с. 34]. Так, у випадку неявки свідка без поважних причин до суду, останній має право застосувати санкцію у вигляді приводу. Першочергова ціль даної санкції – поновлення правопорядку шляхом примусового виконання обов’язку.

Виходячи з принципу доцільності, суд поряд з правопоновлюючою санкцією вправі одночасно застосувати до порушника штрафну санкцію у вигляді грошового стягнення. Таке рішення буде цілком обґрунтованим, наприклад, у випадку вчинення тією ж особою аналогічного правопорушення у минулому (в процесі попереднього слідства чи дізнання, при судовому розгляді справи). У даному випадку чітко простежується міра вільного розсуду посадової особи в межах обов’язкового і доцільного. Частина 3 ст. 323 Кримінально-процесуального кодексу України містить положення про те, що, виносячи вирок, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. В іншому випадку, згідно зі ст. 367 Кримінально-процесуального кодексу, вирок чи постанову суду може бути скасовано чи змінено вищестоящою інстанцією.

Як видно, ствердження принципів обґрунтованості і доцільності в порядку застосування санкцій також відображається в тому, що правозастосовний акт, який містить рішення про застосування санкції, відповідно до вимог закону повинен містити мотивацію, тобто вказівку на підстави застосування даного виду санкцій.

Таким чином, виходячи з вищевикладеного. можна стверджувати, що правомірність застосування санкцій відповідними державними органами забезпечується дотриманням таких вимог:

1) рішення про їх реалізацію приймається в межах компетенції посадовою особою, що застосовує відповідну санкцію;

2) у правозастосовній діяльності реалізуються санкції, встановлені законом;

3) обов’язковість застосування санкцій має відбуватися за наявності достатніх, передбачених законом, передумов;

4) санкції застосовуються до осіб, щодо яких закон передбачає таку необхідність (чи можливість);

5) наявність розгорнутої системи санкцій, які охороняють процесуальні норми від порушень, що дає можливість вибору способу охорони правопорядку і оптимального узгодження санкцій різних видів;

6) дотримання регламентованого законом порядку застосування санкцій;

7) можливість (у більшості випадків) оскарження або опротестування рішень по застосуванню санкцій;

8) наявність різних видів відповідальності (конституційно-правової, кримінально-процесуальної, кримінально-правової, цивільно-правової, адміністративної, дисциплінарної), що настає для посадових осіб у випадку недотримання вимог законності і обґрунтованості при прийнятті рішень щодо реалізації санкцій.

Умовами правомірності застосування санкцій правових норм можна вважати: законність, справедливість, обґрунтованість, доцільність. Їх особливістю є те, що посадова особа, яка від імені держави застосовує певні види відповідальності, певні заходи, передбачені санкцією правової норми, має впроваджувати перелічені умови та принципи у свою діяльність, що свідчитиме про високий рівень професіоналізму, правової культури та правосвідомості.