<<
>>

§ 5. Судовий прецедент і судова практика як джерела права

Судовий прецедент і судова практика виступають класичними формами суддівського права (судової правотворчості) як окремого різновиду правоустановчої діяльності. Важлива роль судової нормо- творчості визнавалася вже в давніх Єгипті, Греції, Римі.

Так, у Давній Греції судді покладалися на раніше прийняті рішення для розв’язання торгових спорів. Давньоримські судді слідували практиці своїх попе­редників у питаннях процедури і не тільки. Починаючи з ХШ ст. пре- цедентне право поширюється в Англії та Уельсі, де воно утворюється королівськими судами і передбачає визнання за судом права офіційно­го формулювання (визнання існування) правових норм, що склалися у правових звичаях і традиціях країни («декларативна теорія судового прецеденту», відповідно до якої суддя не створює, а лише відкриває право, котре завжди існувало в суспільстві. - В. Блекстоун). Загальна доктрина судового прецеденту як обов’язкового джерела англійського права склалася лише у другій половині XIX ст. і була пов’язана з офі­ційним упорядкуванням публікації рішень вищих судових інстанцій та заснуванням єдиної централізованої системи судів.

Судовий прецедент (від лат. praecedens (praecedentis) -той, що передує) - це рішення суду в конкретній справі, що є обоє ’язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбутньому всіх аналогічних справ. У його основі лежить соціальний факт повторюва­ності певних суспільних відносин, що зумовлює відповідність ідеї прецеденту природі людини та соціальним очікуванням суспільства. В основі обов’язковості прецеденту лежить принцип, згідно з яким аналогічні справи повинні вирішуватися аналогічно, а судове рішення є справедливим, якщо не відрізняється від прийнятого раніше за умов збігу фактичних обставин справи. У кожній системі прецедентного

права судові прецеденти характеризуються своїми особливостями, проте можна виділити такі їх основні ознаки:

1) є результатом судової нормотворчості та має нормативний характер;

2) переважно формується вищими судовими інстанціями;

3) має обов’язковий характер для нижчих судів; вищі судові інстан­ції зв’язані своїми попередніми прецедентами і не повинні відхиляти­ся від них без очевидної необхідності; у силу цього судовий прецедент є обов’язковим також для всіх суб’єктів права, у тому числі для дер­жавних органів і посадових осіб;

4) є писаним джерелом, який підлягає оприлюдненню в бюлетенях або інших офіційних виданнях;

5) має казуїстичний характер, створюється внаслідок вирішення конкретних, окремих казусів (випадків), що породжує множинність прецедентів, їх певну неузгодженість.

В основу доктрини судового прецеденту покладено принцип stare decisis(лат. - стояти на вирішеному), що походить від латинського вислову stare decisis et non quieta movere - триматися вирішеного і не порушувати вже встановленого. За цим принципом суди не можуть переглядати прецеденти за своїм розсудом, а мають додержуватися правила, установленого при розгляді попередньої аналогічної справи (принцип підкореності), або враховувати це правило, якщо його аргу­ментація є досить переконливою (принцип переконливості). Додержан­ня принципу stare decisisспрямовано на забезпечення високого ступе­ня єдності та сталості судової практики, що відповідає вимогам спра­ведливості та рівного ставлення до всіх осіб в однакових ситуаціях.

Основу судового прецеденту складає та мотивувальна частина судового рішення, де міститься ratio decidendi(з лат. - вирішальний доказ, аргумент, підстава для вирішення), що являє собою принцип, ідею, правову позицію, покладену в основу вирішення справи. Адже судове рішення залежно від порядку юридичної аргументації може включати докладний опис актів та аргументів сторін, огляд доктрини і судової практики, міркування суду з питань теорії права, а також супутні заува­ження та моральні настанови. Відповідно прецедентне (нормативне) значення має не все судове рішення, а та його частина, в якій обґрунто­вується відповідь на питання, що постало перед судом. Саме ця частина судового рішення містить нове правило поведінки (норму прецедентно­го права) та являє собою судовий стандарт - пояснення, чому саме так було вирішено конкретну справу, - якого в подальшому слід додержува­тися при вирішенні наступних аналогічних справ.

Наприклад, у справі «Полторацький проти України» (2003) заявник скаржився на порушення ст. З Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод, що передбачає право кожного не піддаватися кату­ванню або нелюдському чи такому, що принижує його гідність, пово­дженню чи покаранню. У скарзі заявник зазначив, що він був засуджений до смертної кари та перебував під вартою у «камері смертників» в очі­куванні виконання вироку.

До нього не застосовували фізичне чи пси­хічне примушування, проте умови очікування вироку були нестерпними з психологічної точки зору. Європейський суд з прав людини дійшов висновку про те, що відсутність будь-якого наміру з боку держави при­низити чи зневажити заявника не може бути вирішальною підставою для виключення висновку про порушення нею ст. З Конвенції. На думку Суду, умови тримання під вартою, які заявник мусив терпіти, завдавали йому великого психічного страждання і принижували його людську гідність. Суд поклав в основу вирішення аналогічних справ проти Укра­їни принцип, викладений у цьому рішенні, - можливість визнати по­рушенням ст. З Конвенції дії, які не мали прямого наміру принизити чи зневажити особу, але фактично призвели до такого результату.

Усі інші аргументи та зауваження суду, які не є безпосередньо пов’язаними з відповіддю на питання, яке постало перед судом, а тому й не впливають на результат рішення, становлять obiter dictum(з лат. - сказане між іншим) і також містяться у мотивувальній частині судового рішення або (та) в окремих думках, які додаються до цього рішення. Obiter dictumмістить: додаткову аргументацію, аналіз фактів, обставин справи, цитування авторитетних джерел тощо, висновки суду стосовно фактів та обставин, що не мають прямого відношення до неї; твердження суду щодо доведених у справі фактів, які не були використані для обгрунтування рішення у справі; думки суддів, які не відповідали позиції більшості, по­кладеної в основу ухваленого рішення. Obiter dictumможе стати ratio decidendiі тому набути прецедентного (нормативного) значення, якщо у майбутньому суд покладе аргументи з obiter dictumв основу ratio decidendiта змінить існуючу прецеденту практику.

Суд також може відхилитися від раніше прийнятих прецедентів, застосовуючи техніку розрізнень (якщо доведе, що фактичні обстави­ни справи, яка розглядається, відрізняються від раніше прийнятої справи прецедентного характеру) або техніку подолання, коли суд по суті прямо скасовує свої раніше прийняті прецеденти з посиланням на суттєві зміни соціальних і ціннісних стандартів суспільства, але такі випадки не є дуже частими (наприклад, скасування Верховним судом

США раніше прийнятого прецеденту, який виправдовував практику розрізненого навчання білих та афроамериканців).

Як зазначив із цього приводу Європейський суд з прав людини в рішенні у справі 1. v. the United Kingdom (2002), хоча Суд формально і не зобов’язаний додержуватися своїх раніше прийнятих рішень, однак він не повинен відступати без поважних причин від прецедентів, ви­значених у його попередніх рішеннях в інтересах правової визначе­ності, передбачуваності та рівності перед правом.

Розрізняють декілька класифікацій судових прецедентів.

1. Прецедент, що створений на основі загального права, та преце­дент, що створений на основі писаного права. В інших правових сис­темах вони називаються відповідно прецедентами, що створюють нові правові положення, та прецедентами тлумачення.

2. Вертикальний (рішення вищого суду є обов’язковими для нижчих судів) та горизонтальний (рішення того самого суду є обов’язковими для нього при вирішенні наступних справ).

3. Переконливий (коли суддя не має обов’язку слідувати певному прецеденту, але робить це в силу його переконливості та авторитету) та обоє ’язковий.

4. Приписаний (формально закріплений у законодавстві, тобто коли законодавець нормативно закріплює обов’язковість судових прецеден­тів, що створюються вищими судами для нижчих) та фактичний (коли прецеденти визнаються обов’язковими de facto, тобто в силу ієрархіч- ності судової системи).

5. Деклараторний, що походить із деклараторної теорії права (від­криває право, яке завжди «існувало» в суспільстві), креативний (ви­знає, що судді створюють право) та скасовувальний (скасовує раніше прийняті прецеденти).

6. Матеріальний (створює матеріальні норми) та процесуальний (створює процесуальні норми).

7. Прецедент, що підтверджує певну тенденцію (слугує доказом того, що правова політика, якої додержуються судді, розвивається саме у цьому напрямі), та ілюстративний (для посилення аргументації рішення).

8. Фактичний (має місце тоді, коли суд, фактично використавши зміст попереднього рішення чи його частини, прямо не посилається на нього у рішенні) та формальний (у рішенні міститься формальне поси­лання на прецедент із зазначенням назви справи, дати її прийняття тощо).

9. Прецедент, що походить із одного рішення, та прецедент, що по­ходить із серії рішень.

Сукупність судових прецедентів утворює прецедентне право.

Судовий прецедент виступає первинним, обов ’язковим джерелом права в англо-американській правовій сім’ї. У романо-германській правовій сім’ї дискусія стосовно загальнообов’язковості судових рі­шень розвивається на основі поняття усталеної судової практики.

Судова практика - це рішення судів у конкретних справах, які містять правові зразки одноманітного та багаторазового застосу­вання і тлумачення правових норм. Судова практика виступає резуль­татом правозастосовної, інтерпретаційної та нормотворчої діяльності судів, узагальнюється вищими судовими інстанціями. Значення судової практики як джерела права стає особливо помітним при правовому регулюванні відносин, що недостатньо ясно, неповно або суперечливо внормовані на рівні законодавства, а також при застосуванні судами принципів права та норм про права людини.

Як правило, судова практика є формально необов’язковим, вторин­нимджерелом права. Вона може надати переконливе обгрунтування для судового рішення, однак посилання лише на судову практику є недо­статнім. Воно має бути поєднане з посиланням на відповідний норма­тивно-правовий акт чи інше формально обов’язкове джерело права.

В Україні судова практика тривалий час офіційно не визнавалася джерелом права, проте нижчі судові інстанції завжди намагалися слі­дувати практиці вищих судів при розгляді аналогічних справ, оскільки інакше їх рішення можуть бути скасовані в апеляційному чи касацій­ному порядку. Крім того, ще з радянських часів існував феномен по­станов пленумів Верховних судів СРСР та союзних республік як пев­ний нормативний орієнтир для судового правозастосування, а на рівні доктрини визнавався прецедент тлумачення та була розроблена теорія правоположень. Отже, судова практика вищих судових інстанцій зав­жди виступала орієнтиром як для нижчих судів, так і для інших право- застосовних органів.

У сучасній Україні судова практика на законодавчому рівні набуває обов ’язкового характеру і стає джерелом права.

Так, у ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» прямо передбачено, що суди при розгляді справ застосовують практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Законом України від 7 липня 2010 р. «Про судоустрій і статус суддів» всі процесуальні кодекси України (КПК, ЦПК, ГПК, КАС та ін.) було доповнено положенням, яке вказує на загальнообов’язковість судових

рішень Верховного Суду України, ухвалених за визначених у законі об­ставин. Так, відповідно до ст. 360 ЦПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд су­дового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у по­дібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність до рішень Верховного Суду України. Причому такі рішення Верховного Суду України підлягають опублікуванню на офіційному веб-сайті Верховно­го Суду України не пізніш як через десять днів з дня їх прийняття.

Аналогічні положення щодо обов’язковості судових рішень Вер­ховного Суду України для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму кримінального за­кону, та для всіх судів України містяться у ст. 458 КПК України.

<< | >>
Источник: Теорія держави і права : підручник ІО. В. Петришин, С. П. По­гребняк, В. С. Смородинський та ін.; за ред. О. В. Петришина. - X. : Право,2015. -368 с.. 2015

Еще по теме § 5. Судовий прецедент і судова практика як джерела права:

  1. 2.1. Поняття та сутність організації роботи місцевих загальних судів
  2. Джерела права ЄС
  3. Право на інтелектуальну власність і вільний рух товарів
  4. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  5. 1.1. Сутність адміністративно-правових відносин у сільському господарстві
  6. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  7. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  8. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  9. 2.1. Поняття та сутність організації роботи місцевих загальних судів
  10. 2.1. Захист трудових прав працівників за допомогою міжнародних норм та інституцій
  11. 2.2. Практика діяльності спеціалізованих трудових судів у зарубіжних державах
  12. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  13. 3.1. Міжнародно-правові форми захисту трудових прав працівників