§ 2. Способи та типи правового регулювання

З давніх часів людській цивілізації відомі два фундаментальних принципи регламентування суспільних відносин — «дозволено все, крім того, що прямо заборонено» і «заборонено все, крім того, що прямо дозволено».

Спосіб правового регулювання - це засіб регламентації поведінки осіб у суспільстві шляхом надання їм суб 'єктивних прав та/або на­кладання на них юридичних обоє 'язків.

Право використовує три універсальних способи регулювання по­ведінки людей: дозволяння, зобов’язування і заборону. Вони виступа­ють основними способами правового регулювання, є вихідним мате­ріалом для створення відповідних типів регулювання і правових режи­мів, визначають його результативність.

Першим основним способом є юридичне дозволяння - визнання за особою суб ’єктивного права здійснити певні юридично значущі дії або утриматися від них, вільно обрати варіант власної поведінки.

Юридичне дозволяння є ключовим елементом правового регулю­вання, слугує забезпеченню соціальної свободи та активності людей. Особа обирає один із передбачених дозволянням варіантів поведінки виключно самостійно, без зовнішнього примушування.

Як і будь-який інший спосіб правового регулювання, дозволяння потребує юридичного оформлення та закріплення у правових актах. Найчастіше для цього використовують такі формулювання, як «має право», «вправі», «може», «вільний» тощо.

Юридичні дозволяння реалізуються суб’єктом у формі використан­ня права. Втілення в життя дозволеної поведінки, як правило, пов’язане з активними діями (вчинками) суб’єкта у своїх інтересах. Водночас реалізація дозволянь можлива й у пасивній формі - шляхом бездіяль­ності (особа одержує право не діяти, не вчиняти чогось).

Слід мати на увазі, що будь-яке юридичне дозволяння має межі дозволеного, які визначаються передусім правами інших осіб, суспіль­ною безпекою, а також принципами права, здоровим глуздом та ін.

Юридичні дозволяння є різноманітними за своїми властивостями, що визначає різні критерії їх класифікації. За рівнем загальності та формою вираження вони поділяються на загальні юридичні дозволян­ня, формою вираження яких є визнання права (наприклад, права по­дружжя укласти шлюбний договір або утриматися від його укладення) і спеціальні юридичні дозволяння, формою вираження яких є дозвіл (наприклад, надання ліцензії на здійснення медичної практики без по­кладення на особу обов’язку здійснювати цю пракгику).

Визнання за особою права закріплюється як у прямій формі (напри­клад, визнання свободи слова), так і в непрямій (прихованій) - через обмеження дій інших учасників зобов’язуваннями чи заборонами (на­приклад, законодавча заборона втручання держави в організаційну діяльність політичних партій).

Дозвіл, як правило, закріплюється у прямій формі. На стадії засто­сування права він може конкретизуватись у спеціальному індивідуаль­ному письмовому акті (ліцензії, патенті, власне «дозволі» у вузькому розумінні), яким конкретній особі надається право виконання певних дій у певному обсязі або здійснення певної діяльності (наприклад, до­звіл на спеціальне використання підприємством природних ресурсів у межах затверджених лімітів, ліцензія на здійснення діяльності у сфе­рі освіти).

Дозволяння певної поведінки стає дієвим, коли воно забезпечене у своїй реалізації іншими основними способами правового регулюван­ня - покладанням на інших осіб зобов’язувань чи заборон.

Таким чином, другим основним способом правового регулювання є юридичне зобов ’язування — покладення на особу юридичного обоє ’язку виконати певні дії, регламентовані нормами права.

Сутність юридичного зобов’язування полягає у вимозі необхідної, потрібної, корисної та доцільної з точки зору права активної поведін­ки особи. Ця поведінка є обов’язковою, забезпеченою державним при­мусом. Отже, це обтяження особи, примушування її до певних учинків, які вона за власного ініціативою, можливо, й не здійснила б або здій­снила інакше (в інший час, в інший спосіб тощо).

У правових актах закріплення зобов’язувань здійснюється за допо­могою таких формулювань, як «повинен», «зобов’язаний», «діє» тощо.

Третім основним способом є юридична заборона — покладення на особу юридичного обов 'язку утриматися від певних дій.

Сутність юридичної заборони полягає у вимозі пасивної поведінки особи- утриматися від певної соціально шкідливої поведінки під за­грозою настання юридичної відповідальності для порушника цієї за­борони. Така поведінка залишається фактично можливою, однак є юри­дично забороненою. Таким чином, юридичні заборони спрямовані на захист та охорону права.

У правових актах юридичні заборони закріплюються за допомогою таких формулювань, як «заборонено», «не має права», «не вправі», «не повинен», «не допускається». Крім того, заборона може закріплюва­тися шляхом нормативного визначення правопорушення і встановлен­ня санкції за його вчинення.

Комбінації способів правового регулювання характеризують певну спрямованість впливу права на суспільні відносини, визначають типи правового регулювання.

Тип правового регулювання — це характеристика загальної спря­мованості впливу права на суспільні відносини залежно від того, який із способів правового регулювання лежить в його основі - дозволяння чи заборона.

Основним формальним критерієм класифікації типів правового регулювання є вихідний характер одного із основних способів регу­лювання у побудові юридичної регламентації суспільних відносин, тобто який із основних способів застосовується для загальної регла­ментації, а який - для конкретних обмежень, виключень з неї. За цим критерієм типи правового регулювання поділяються на загальнодоз- воленний і спеціально-дозволенний, які є протилежними за своєю сутністю.

Загальнодозволенний тип правового регулювання - це тип право­вого регулювання, заснований на поєднанні загального юридичного дозволяння у формі визнання права зі встановленням окремих обмежень (виключень) за допомогою юридичних заборон.

Цей тип є відображенням принципу «дозволено все, крім того, що прямо заборонено нормами права». Загальнодозволенне регулювання надає особі право обрати будь-яку поведінку, крім тієї, щодо якої нор­мою права встановлено заборону. Так, за особою визнається право вчиняти будь-які цивільні правочини, серед них і ті, що не визначені законом, за винятком тих, щодо яких у законі існує пряма заборона (наприклад, має право укладати договори купівлі-продажу будь-яких речей, крім наркотичних засобів, людських органів тощо).

Спеціально-дозволенний, або дозвільний, тип правового регулю­вання - це тип правового регулювання, заснований на поєднанні за­гальної юридичної заборони зі спеціальним юридичним дозволянням у формі дозволу.

Цей тип надає особі право тільки на ту поведінку, що прямо перед­бачена нормами права, і відповідно забороняє поведінку, що нормами права прямо не визначена {«заборонено все, крім того, що прямо до­зволено нормами права»).

Домінування загальнодозволенного або, навпаки, дозвільного типу правового регулювання зумовлюється впливом різних чинників: іс­торичних традицій, рівня культури, характеру правової системи тощо. Однак головним чинником є особливості відносин, що регулюються правом. Так, для більшості приватноправових відносин характерним є перевага загальнодозволенного регулювання, яке встановлюється для

фізичних та юридичних осіб, а для публічних - дозвільного. Останнє поширюється, наприклад, на діяльність публічної влади, її органів і посадових осіб. Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх по­садові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.