1.3. Співвідношення державного регулювання і саморегулювання ринкових економічних відносин

Історичний досвід свідчить, що держава завжди виконувала певні економічні функції. Вона в нормативно-правовому порядку встановлювала правила поведінки учасників економічних відносин.

Однак у цілому економічна роль держави ще на початку XX сторіччя була гранично обмежена^[61]. В той же час, слід вказати, що наслідки економічної кризи 30- х років минулого сторіччя, яка охопила світову економічну систему, сприяла переоцінці ролі ринкового саморегулювання та переходу до активного державного регулювання економіки.

Актуальність такого досвіду важлива, якщо взяти до уваги те, що економічні відносини, формування яких на сучасному етапі обумовлено побудовою ринкової економіки, являють собою модель економічного розвитку.

Державне регулювання відіграє важливу роль у всіх країнах, у тому числі і країнах із високорозвинутою ринковою економікою. Держава і ринок поділяють між собою функції і сфери управління. Однак різні економічні системи суттєво відрізняються одна від одної по співвідношенню ролей держави і ринку в регулюванні економічних процесів. Як свідчить практика багатьох країн і наш вітчизняний досвід, сучасне суспільство вимагає з’єднання ринкового саморегулювання з державним, адміністративним і законодавчим механізмом за допомогою, насамперед, фінансово-економічних важелів.

У зв’язку з цим виникає питання про припустимі межі втручання держави, а отже використання нею наявних правових інструментів, у функціонуванні економіки. Це питання є надзвичайно актуальним для України, де довгий час домінувала практика понадмірного державного контролю, і зрештою адміністративно-правового впливу, за діяльністю усіх суспільних інститутів і кожної окремої людини.

В Україні ж сьогодні існує наявність певних обмежуючих розвиток ринкових відносин факторів об’єктивного і суб’єктивного характеру.

Йдеться передусім про обмеження ресурсного характеру (недостатність обігових коштів, енергоносіїв, обумовлена переважанням в структурі економіки енергоємних підприємств тощо), нерозвинену ринкову інфраструктуру (фінансово-банківська система, фондовий ринок та ін.).

Це також подекуди надмірний державний контроль над економічними процесами, що призводить до надмірного правового забезпечення відносин у сфері підприємницької діяльності, а отже, до обмеження свободи підприємництва.

З іншого боку, формування ринкового механізму без цілеспрямованої політики ефективно діючої влади, озброєної надійними джерелами інформації й науковим інструментарієм, приховує небезпеку утворення колоніальної, потворної за своїм характером структури національної економіки.

Яскравим прикладом є сучасний розвиток господарського комплексу України, в структурі експорту якого дедалі більшу питому вагу займає сировина та напівфабрикати і набули явно непропорційної ваги металургія та інші енергоємні та матеріаловитратні виробництва.

У той же час мають стійку тенденцію до регресу високотехнологічні галузі економіки (електроніка, точне машинобудування тощо). Подолати ці негативні тенденції можливо лише виваженим, науково-обгрунтованим державно-правовим регулюванням макроекономічних процесів.

Сьогодні в Україні спостерігається парадоксальне явище: з одного боку, існує надмірний державний контроль над економічними процесами, а з другого - недостатність ефективного державного управління господарським комплексом.

Виходячи з цього можна зробити висновок про те, що здійснювана нині в Україні адміністративна реформа не повинна зводитись лише до скорочення апарату органів виконавчої влади, а мати за мету якісне покращення й підвищення ефективності його роботи по здійсненню ринкових перетворень в економічній сфері. Причому перетворення в економічній сфері слід розглядати через призму вирішення соціальних проблем, оскільки саме тут закладається і зміцнюється підґрунтя для реалізації концепції соціальної держави, якою Україна проголошена у статті 1 Основного Закону України^[62].

У літературі висловлюється думка, що в сучасній ринковій системі держава, як правило, покладає на себе функції, які ринок не здатний виконувати сам по собі або може їх виконувати недостатньо ефективно^[63]. До числа таких функцій відносять:

1) утворення правової основи, яка сприяє ефективному функціонуванню ринкової економіки;

2) коригування розподілу економічних ресурсів у зв’язку з існуванням "зовнішніх ефектів" і "суспільних сил";

3) здійснення значних структурних змін в економіці, обумовлених НТР;

4) пом’якшення періодичних криз і стимулювання економічного росту;

5) вирішення екологічних проблем;

6) соціальний захист населення.

Характерною рисою всіх ринкових перетворень у постсоціалістичних країнах є зведення до мінімуму директивно-адміністративного впливу держави на економіку з метою надання простору для самостійного розвитку.

Держава виконує вказані функції за допомогою права. Через правові механізми держава регулює економічні відносини, надаючи їм певної правової форми^[64].

У цих умовах основним завданням держави стає контроль за станом ринку і вплив на нього за допомогою податкових, кредитних та інших економічних важелів.

Тому відмова від централізованої системи керування не означає, що взагалі відпала необхідність у централізованому регулюванні, змінюються лише функції, методи і форми цього регулювання. Однак роль макрорегулювання в перехідний період не слабшає, а посилюється.

Отже, економіка цивілізованих країн є державно-регульованою.

Державне регулювання, як зазначають дослідники питання щодо визначення ролі держави в ринковій економіці, переслідує три мети:

- мінімізація неминучих негативних наслідків ринкових процесів;

- створення правових, фінансових і соціальних передумов ефективного функціонування ринкової економіки;

- забезпечення соціального захисту тих шарів «ринкового суспільства», стан яких у конкретній ситуації стає більш защемленим»^[65].

У реальному житті ніяка теоретична модель організації ринкової економіки не функціонує у чистому вигляді.

Є.Л. Стрельцов з цього приводу наводить три основних взамопов‘язаних блоки.

Так, перший блок представлений власно ринковими відносинами, для яких характерний вільний пошук взаємовигідних продавців і покупців, конкуренція, відповідна динаміка цін, нові види господарської діяльності і т.п.

Другий блок - це відношення, пов’язані з державним регулюванням економічних процесів. Інша справа, за допомогою яких засобів це може здійснюватuся: прямих чи непрямих. Але навіть у розвинутих в економічному плані країнах існує могутня система регулювання на основі банківської системи, кредитно-фінансової політики, податків, прийняття необхідного законодавства, боротьби з різними правопорушеннями та злочинами в економіці тощо.

Третій блок такої моделі - система соціального захисту тих прошарків населення, які потребують цього^[66] . Такий підхід ґрунтується на поєднанні державного регулювання економічних відносин та надання права їх учасникам самостійно визначати свій статус.

З огляду на зазначене, слід вказати, що основним завданням держави стає контроль над станом ринку і вплив на нього за допомогою податкових, кредитних і інших економічних важелів.

Щодо прямих адміністративних важелів впливу, то вони мають застосовуватися лише у разі порушення суб’єктами господарювання вимог законодавства або виникнення надзвичайної економічної ситуації.

За нормальних умов головну роль має відігравати макрорегулювання економічних процесів. Зокрема, важливого значення набуває створення ефективної і надійної податкової системи. Наприклад, швидке просування по шляху ринкових перетворень Польщі, Чехії, Угорщини, а також Словаччини, було обумовлено тим, що ці держави без затягувань реформували вже на самому початку 1990-х років податкове законодавство, забезпечили його стабільність і надійність, максимально наблизили його до європейських країн^[67].

Разом з тим, слід відмітити, що в літературі не має одностайної думки щодо місця держави ринкових економічних відносин і соморегулювання ринку. В економічній теорії сформовано ціну низку вчень позицій щодо ролі держави в ринкових відносинах^[68]. Безумовно, питання щодо моделей державного регулювання економічних відносин цілком заслуговує на окреме наукове дослідження.

В той же час, особливої уваги, з точки зору перспективи практичної реалізації, заслуговує так звана "змішана економіка". Саме її успішно втілює в життя більшість держав, які останнім часом досягли успіхів в економічній сфері.

На думку С. Мочерного, саме змішана економіка є однією з найкращих моделей ринкової економіки ^[69].

За своєю суттю змішана економіка являє собою таку модель соціального і економічного розвитку, яка передбачає:

по-перше, співіснування приватної і державної форм власності;

по-друге, поєднання планування і застосування ринкових методів регулювання економічних відносин. При цьому необхідною умовою провадження ринкових засад є соціальна злагода в суспільстві і державі.

Як справедливо вказується в літературі, злагода завжди була однією з найважливіших ознак цивілізованого суспільства^[70].

Отже, змішана економіка поєднує в собі регулювання економічних відносин, як суто ринковими методами так і втручанням держави в економічні процеси.

Розбудова ринкової економіки змішаного типу найбільш повно відповідає тенденціям економічних перетворень, які закладені в Конституції України. В роботі вже акцентувалась увага на тому, що Основний Закон України визначає стратегічну мету економічного розвитку України – побудову соціально орієнтованої економіки ринкового типу. Саме така передумова є необхідною для становлення України як соціальної, правової держави.

При цьому, необхідно відзначити, що прибічники змішаної економіки не мають єдиного бачення щодо допустимих меж державного регулювання.

Окремі дослідники виступають за пряме втручання держави в економіку, розвиток саме державного сектору в економіці в суспільних інтересах.

В той же час, інші прибічники змішаної економіки, зокрема М.Фрідмен, вбачають перспективу її реалізації через обмеження втручання держави в макроекономічні процеси і створення, на цій основі, спрятливих умов^[72].

Досвід держав з розвинутою ринковою економікою вказує, що в реальному житті ніяка теоретична модель організації ринкової економіки не існує в чистому вигляді. Як правило, ринок доповнюється й обмежується втручанням держави.

Сучасне суспільство вимагає поєднання ринкового саморегулювання з державним механізмом регулювання економічних процесів. І, головним чином, це стосується використання фінансово-економічних важелів впливу (наприклад, податкові, кредитні та інші економічні важелі).

В той же час, запровадження імперативного втручання держави можливе лише у виняткових випадках, коли, наприклад, йдеться про притягнення суб’єктів господарювання до юридичної відповідальності за порушення вимог законодавства.

У зв’язку з зазначеним, варто вказати, що центральним важелем в регулюванні економічних відносин є податки. За допомогою податкового механізму держава не лише впливає на формування бюджету, а й на суспільне виробництво, його структуру, динаміку. Свого часу відомий англійський економіст Дж. Кейнс, який розробив концепцію державного втручання в економіку, відмічав, що податки існують в суспільстві виключно для регулювання економічних відносин^[73].

Важливість правильного вибору юридичної моделі податкової системи обумовлена тим, що податки складають невід'ємний елемент ринкових економічних відносин, за їх допомогою можна стимулювати ефективну діяльність господарських суб'єктів, формувати сучасну структуру економіки.

У зв’язку з цим, саме через податковий механізм державою провадиться:

по-перше, стимулювання ділової активності, а отже, розвитку усіх сфер підприємницької діяльності;

по-друге, зменшення витрат виробництва;

по-третє, підвищення конкурентноздатності суб’єктів господарювання на внутрішньому та світовому ринку.

Серед інших фінансово-економічних важелів (інструментів) державного регулювання, професор Г.Волинський, виходячи з досвіду країн, які мають досить розвинену ринкову економіку, називає:

по-перше, регулювання податкових ставок та їх диференціація (вчений, зокрема, коментуючи вітчизняну політику високих ставок, яка в умовах глибокого спаду виробництва була підпорядкована фіскальним інтересам, не тільки не мала достатніх підстав, а пригнічувала виробників і змушувала їх приховувати свої доходи);

по-друге, регулювання процентних ставок по кредитам комерційних банків (вчений, зокрема, вказує, що в період економічного спаду зниження процентних ставок веде до збільшення підприємницького доходу і в цілому сприяє зростанню виробництва);

по-третє, стимулювання інвестицій у виробничу та соціальну сферу, розширення державного замовлення (закупівлі);

по-четверте, регулювання грошової маси (на думку вченого, механізмом реалізації цього інструменту є наділення центрального банку функцією регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримання тим самим, твердої купівельної спроможності паперових грошей, що є необхідною умовою функціонування ринкових економічних відносин) ^[61].

Безумовно, зазначені фінансово-економічні важелі є важливим і необхідним елементом в становленні і розбудові змішаної ринкової економіки, яка матиме соціально орієнтоване спрямування.

Отже, вирішення питання щодо допустимих меж втручання держави в економічні процеси припускає наступний підхід: держава обумовлює правила поведінки учасників економічних відносин через систему економічно обґрунтованих законів і забезпечує їх виконання.

Загальновідомо, що відсутність належного обґрунтування при складанні проектів законів економічного спрямування, аналізу практики застосування та дії діючих законів веде до ускладнення функціонування всіх елементів ринкової інфраструктури, а зрештою і процесу регулювання державою їх діяльності.

Проте, ефективне здійснення зазначених умов можливе через відповідне конституювання механізму державної (публічної) влади, тобто практичну реалізацію норм Основного Закону України, який покликаний встановити параметри, в межах яких здійснюватиметься законодавче регулювання відносин державного владарювання^[74] .

Не вдаючись до детального аналізу усіх чинників реформування економіки на ринкових засадах, зазначено, що перехід до ринкової економіки завжди і повсюди передбачає певний стандартний набір заходів.

По-перше, фінансова стабілізація, зменшення бюджетного дефіциту і скорочення грошової емісії Центральним банком. Податкова реформа (перехід від податку на прибутки до податку на додаткову вартість, жорсткий контроль над витратами, зокрема, скорочення субсидій).

По-друге, дерегулювання, скорочення неймовірного числа державних регуляторів і спорудження фундаменту для вільних договірних відносин, зменшення ролі центрального планування та надання більшої свободи для власної ініціативи та підприємництва.

По-третє, реформування і приватизація великих державних концернів. Реформа банківської системи та зміна планових критеріїв банківської діяльності комерційними. Будь-яка життєдіяльна правова і регулююча інфраструктура, що лежить в основі ринкової економіки, базується на недоторканності приватної власності, виконанні контрактів та відповідальності за нанесений збиток.

Серед зазначених чинників реформування економіки особливе місце займає дерегулювання процесів управління економікою шляхом впровадження регуляторної реформи.

Дерегулювання економіки передбачає, в першу чергу, дерегулювання підприємницької діяльності, яке слід розуміти як сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва.

Як важливий елемент (механізм) взаємовідносин держави та економічної системи дерегулювання застосовується для зменшення і, в окремих випадках, для посилення впливу держави. Введення в економіку підойм дерегулювання викликане необхідністю її реформування, в результаті чого мають бути досягнуті зрушення в процесах подолання економічної кризи, зниження втрат від некерованості процесів перебудови економіки.

Реалізація зазначених заходів можлива лише за умов усунення адміністративних та організаційних перешкод на шляху розвитку підприємницької діяльності, скорочення масштабів прямого державного втручання у механізм суспільного виробництва.

Для цього необхідно вжити заходів щодо здійснення глибокої приватизації з метою скорочення частки державної власності, що забезпечить зменшення державних витрат на утримання державного сектора економіки; фінансування розвитку державного підприємництва лише у тих сферах, де застосування інших форм власності є неефективним або може призвести до негативних наслідків; поступового зменшення прямої державної підтримки окремих підприємств, що здійснюється через надання їм товарів та послуг за низькими цінами або державних субсидій, виділення централізованих інвестицій (капіталовкладень) тощо.

Особливого значення для реалізації політики дерегулювання, як видається, набуває послідовне проведення у життя адміністративної реформи, яка має забезпечити створення ефективної системи державної виконавчої влади. В зв’язку з цим слід зазначити, що ефективність є однією з центральних проблем людської діяльності. Вона торкається усіх сфер, видів, форм, методів, організації життєзабезпечення людини. Як підвищити соціальну життєдіяльність суспільства, ефективність усіх його інституційних структур - першочергової важливості проблема ^[75] .

Відомо, що в доктрині поділу влади закладена одна з основних цілей - більш ефективне функціонування державного механізму і кожної гілки влади зокрема.

Розподіл та спеціалізація праці завжди ефективні. Найбільш повно це відобразилось у сфері виконавчої влади, де ієрархія водночас із децентралізацією управління дали суспільству найбільший економічний і соціальний ефект. Критерій ефективності у соціальній практиці надто великий, щоб недооцінювати цю проблему і наслідки управлінських рішень, особливо нормативного характеру, у сфері державного управління.

На сучасному етапі розвитку науки управління слід звернути увагу на наукові методи пізнання, припинити практику пристосування до політичних рішень, які не ґрунтуються на наукових дослідженнях. Треба шукати нові підходи до досконалішої управлінської організації майбутньої України. Інтенсифікація, підвищення якості діяльності органів державної влади, переведення їх системи управління у відповідність з рівнем розвитку суціальних відносин, досягненнями науки, з вимогами економічної доцільності не можуть бути успішно здійснені лише на основі інтуїції та набутого досвіду. Зміни у механізмі державного управління слід починати з удосконалення основоположних джерел, з принципів державного управління.

Поліпшення рівня управління є наслідком побудови сильної правової держави, а це можливо тоді, коли сильні гілки влади - законодавча, виконавча, судова^[76] .

В Україні проводиться інтенсивна робота по створенню нового апарату державного управління, підвищенню ефективності його діяльності. Їй потрібно надавати планомірний, цілеспрямований і конкретний характер. При цьому важлива не стільки організаційна перебудова існуючого апарату управління, хоча і це передбачається, скільки підвищення якості й ефективності повсякденної управлінської праці, що головним чином зводиться до більш чіткого визначення нових завдань і методів їх вирішення, до підвищення культури роботи, організованості та дисципліни.

Нині стає все більш очевидним, що соціально-економічний розвиток країни можна забезпечити лише при зростаючому використанні управлінських ресурсів. У протилежному випадку не можна реалізувати об’єктивні можливості нового суспільства.

Шлях до досягнення високої якості і ефективності будь-якого виду соціальної діяльності людини лежить через підвищення ефективності та поліпшення якості управління. Ось чому різке підвищення якості і ефективності управлінської діяльності, функціональної результативності роботи державного апарату стало важливим політичним, економічним і організаційним завданням сучасного періоду ^[77] .

В контексті проблематики, що розглядається в даній роботі, питання забезпечення ефективної роботи державного апарату набуває особливого значення, оскільки насамперед органи виконавчої влади мають здійснювати на практиці державну економічну політику, керуючись настановами щодо дотримання в управлінні економічними процесами певного, відповідного наявному стану розвитку суспільства, співвідношення директивних методів державного регулювання і дерегулювання.

В той же час, формування регуляторних відносин, як і регулювання економіки державою, на думку А.Бейкун, має виходити з єдиних теоретичних і методологічних положень, що базуються на використанні об’єктивних економічних законів у практиці державного впливу. При цьому акцентується увага на необхідності, при визначенні меж втручання держави в економічну сферу, окреслити співвідношення державного управління та державного регулювання, межі їх взаємодії ^[78].

В контексті вказаного, слід відзначити, що в літературі висловлюються різні думки щодо предмету і меж державного регулювання економічних процесів залежно від особливостей секторів економіки. Так, на думку вчених, в аграрному секторі економіки концептуальні засади формування регуляторної політики держави повинні мати такі елементи як:

створення багатоукладної економіки, застосованої на різних формах власності;

проведення галузевої законодавчої реформи;

визначення найбільш ефективних форм організації державного регулювання відповідним сектором економіки або відповідними галузевими правовідносинами ^[79].

Така точка зору є досить важливою, оскільки дозволяє окреслити межі державного регулювання залежно від особливостей, які притаманні окремим секторам економіки. І, до певної міри, видається користною позиція про включення до державного регулювання економічних відносин елементів державного управління, особливо, коли йдеться про ті сфери, де участь держави є необхідною (наприклад, щодо казенних підприємств, природніх монополій тощо) ^[78].

З огляду на зазначене, досить актуальною залишається точка зору В.Авер’янова, який акцентував увагу на взаємоз’язку органів, які здійснюють вплив на суспільні процеси, на підставі яких моделювались відносини конкретних суб’єктів та об’єктів тощо ^[80] .

В той же час, природа и обсяг державного регулювання досить неоднозначно трактуються в літературі.

Як зазначає Ю.Тихомиров, обсяг державного регулювання розглядається, з однієї сторони як визначення і забезпечення державою загальних правил поведінки суб’єктів суспільних відносин і їх коригування^[81], з іншого боку, обсяг державного регулювання розглядається через призму імперативних, переважно адміністративно-правових способів регулювання^[82].

Становлення так званої змішаної форми ринкової економіки вказує на необхідність поряд з державним регулюванням, як його елемент, впроваджувати державну підтримку окремих галузей, видів діяльності чи господарюючих суб’єктів.

Призначення, цього елементу державного регулювання, на думку Ю. Тихомирова - цільове та ситуативне і покликане сприяти підтримці тих сфер і господарюючих суб’єктів, які мають важливе значення^[83]. У першу чергу це стосується нормативно-правової бази, фінансово-кредитних засобів, інформаційного забезпечення^[84].

Державне регулювання економіки має забезпечити пропорційний розвиток усіх сфер економіки, сприяти досягненню балансу інтересів між різними соціальними прошарками суспільства, справедливому розподілу національного доходу, а також підтримці секторів економіки, які в силу своєї специфіки є збитковими.

Безумовно, розвиток економіки залежить від ефективного її державного регулювання.

Головним "представником" держави в ринковій соціально-економічній системі є інститут адміністративно-правового регулювання, проте, варто погодитися з тим, що в межах адміністративно-правового регулювання виконавча влада не вправі втручатись в господарську діяльність господарюючих суб’єктів, натомість зобов’язана регулювати та контролювати основні аспекти їх діяльності, а також захищати права та законні інтереси учасників економічних відносин^[85]. Такі передумови є необхідними при формуванні соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Держава через механізми правового регулювання створює правову основу для формування і розвитку економічних відносин.

Досвід свідчить, що, наприклад, регулювання заробітної плати на основі договорів передбачає існування розвинутої законодавчої основи, відпрацьованого механізму виявлення і узгодження інтересів, відповідних навичок ведення переговорів, а передусім необхідною є наявність двох сторін – профспілок і роботодавців^[86].

У зв’язку з цим, необхідно також звернути увагу на особливості державного регулювання економічних відносин. Японія, Франція, Німеччина, Тайвань, Корея й інші країни досить широко користуються плановими основами в регулюванні своєї економіки. При цьому необхідно відзначити, що ті країни, які користуються плановими началами, за останні десятиліття досягли найбільш істотних результатів у економічному розвитку.

Практика розвинутих країн свідчить про те, що обов'язкове планування ставить державу і підприємства в рамки рівності сторін, де кожна сторона обов'язково враховує інтереси іншої сторони, а при їхньому порушенні – несе відповідальність за свої дії.

Обов'язкове планування – це планування на основі контракту між державою і суб'єктом підприємницької діяльності. У плановому контракті кожна із сторін бере на себе зобов'язання по виконанню планових показників – держава створює умови для їхнього виконання, аж до фінансування. А підприємство – своїми діями досягає результатів планового контракту.

Невиконання сторонами своїх зобов'язань означає не тільки можливість розірвати контракт в односторонньому порядку, але й можливість притягти винну сторону до майнової відповідальності за свої дії. Можливо, такий варіант державного регулювання економічних процесів у пострадянський період є найбільш ефективним у становленні істинних ринкових відносин і може сприяти з'єднанню ринкового саморегулювання з державним. До речі, такий варіант знаходить і відображення у чинній Конституції України, яка закріплює соціальну спрямованість економіки України.

Основний Закон України не тільки закріпив основні засади державного і суспільного устрою в нашій державі, а став політико-правовою базою подальшої розбудови Української державності, визначив правові основи функціонування економічних відносин.

В Конституції України закладена ідеологія державотворення, сутність якої полягає в побудові суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави, в якій людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою суспільною цінністю.^[87]

Свого часу, цитуючи ці положення, Президент України Леонід Кучма зазначав, що тепер українське суспільство одержало чітку і вичерпну відповідь на питання, що ми будуємо і куди ми йдемо^[88].

Приклади успішного соціально-економічного відродження і розвитку можна знайти у тих країнах, котрі пережили другу світову війну і вийшли з неї з демократичними ринковими структурами. Реконструкція Європи в післявоєнний період базувалася на ринкових силах, але не всі вищезгадані компоненти перетворень були реалізовані там одразу, а поступово, протягом приблизно 40 років.

Процес реконструкції базувався на розвинутій системі контрольно-регулюючих заходів, стримуючих ріст інфляції і заробітної платні, вони допускають управління курсами валют і відсотковими ставками, рівно як і цінами на основні товари, а також на наявності державної власності. Ця система повільно демонтувалася протягом кількох десятиліть по мірі того, як ринкові сили довели свою здатність вирішувати існуючи проблеми.

Разом з тим, аналіз практики державного регулювання вказує на наявність певних недоліків в використанні механізму державного регулювання. Ю. Тихомиров зауважує, що така ситуація пов’язана з одностороннім застосуванням окремих методів державного регулювання, в той час, як державне регулювання вимагає поєднання та комплексного їх використання. Вчений досить слушно виділяє шість головних груп способів державного регулювання ^[83]. Дещо конкретизуючи і деталізуючи його позицію, державне регулювання можна окреслити через виділення шести головних груп регулювання.

Використання та поєднання таких способів державного регулювання є необхідною передумовою становлення в нашій державі соціально орієнтованої ринкової економіки змішаного типу. При цьому варто підкреслити, що виділення та встановлення саме зазначеного обсягу державного регулювання обумовлюється потребами формування в Україні демократичної, соціальної та правової держави. Соціально орієнтована ринкова економіка має створити для цього економічну основу.

Соціальна спрямованість ринкової економіки вказує на особливе місце в цьому процесі людини, її прав та свобод. Варто нагадати, що згідно статті 3 Основного Закону України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Крім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Тому саме вони мають стати головним критерієм оцінки ефективності державного регулювання ринкових перетворень в економічній сфері.

Питання полягає, передусім в тому, наскільки стан економічного розвитку, ринкової економіки забезпечує реалізацію та захист прав та свобод людини. Тому стратегічним напрямом становлення в Україні ринкової економіки соціальної спрямованості є створення дієвих та ефективних механізмів реалізації та захисту прав та свобод людини в нашій державі .

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що добре продуманий механізм використання економічних важелів може сприяти з’єднанню ринкового саморегулювання з державним впливом в умовах ринку.

Саме, у зв’язку з цим, найбільш прийнятною, в умовах трансформації економічних відносин з планового режиму функціонування до ринкового є змішана економіка в якій саморегулювання ринкових відносин поєднується цілеспрямованим корегуванням зі сторони держави.

Становлення соціально орієнтованої ринкової економіки має базуватися на принципі верховенства норм Конституції України - Основного Закону України, який має найвищу юридичну силу і верховенства права. Варто нагадати, що згідно статті 8 Основного Закону в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

На сучасному етапі розвитку нашої держави особливу цінність має міжнародний досвід застосування і поєднання ролі держави і саморегулюючих процесів у становленні соціально орієнтованої ринкової економіки. При цьому варто врахувати, що саме це передбачає започаткований Україною процес інтеграції до світової спільноти. Україна як один з учасників міжнародно-правових економічних відносин має відігравати важливу роль у функціонуванні міжнародних економічних відносин.

Проведений в даній роботі аналіз проблем вибору і формування оптимальної моделі економічних відносин через застосування механізмів регулювання і саморегулювання в контексті національного і світового досвіду дозволяє зробити узагальнюючий висновок про те, що формування ефективного механізму правового регулювання економічних відносин потребує врахування і гармонійного поєднання дії таких головних чинників: забезпечення механізму реалізації та захисту прав і свобод особи, верховенства права; верховенства норм Конституції України; врахування соціально-економічних умов розвитку нашого суспільства і держави; подальша інтеграція нашої держави до світової спільноти, використання світового досвіду в розбудові України, як демократичної, соціальної та правової держави.

З огляду на зазначене можна зробити наступні висновки:

1. Ефективність правового регулювання ринкових економічних відносин залежить від меж і обсягу державного регулювання. Державне регулювання ринкової економіки має провадитись через:

по-перше, встановлення загальних правил поведінки учасників економічних відносин; встановлення порядку їх створення, реорганізації та ліквідації; визначення порядку їх діяльності;

по-друге, використання програмно-установочних засобів (наприклад, цільові програми економічного розвитку; земельні кадастри тощо);

по-третє використання легалізуючих засобів (наприклад, ліцензування, акредитація та сертифікація діяльності господарюючих суб’єктів);

по-четверте, використання засобів нормативно-кількісного виміру (наприклад, стандарти, квоти, ціни, тарифи тощо); по-п’яте, засоби підтримки діяльності господарюючих суб’єктів її стимулювання (наприклад, кредитування господарюючих суб’єктів, їх заохочення тощо);

по-шосте, контрольні та заборонні засоби (наприклад, статистична звітність господарюючих суб’єктів; встановлення заборон, обмежень; вставлення юридичної відповідальності за правопорушення тощо).

2. Змішана форма ринкової економіки є найбільш оптимальною формою, що забезпечує соціальну спрямованість ринкової економіки.

3. Дерегулювання економіки передбачає в першу чергу дерегулювання підприємницької діяльності, яке слід розуміти як сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва.

4. Визначення оптимального співвідношення між державним регулюванням економічних відносин і соморегулюванням має забезпечувати становлення України як демократичної, соціальної та правової держави, і враховувати такі головні чинники: забезпечення механізму реалізації та захисту прав і свобод особи, принципу верховенства права; принципу верховенства норм Конституції України; врахування соціально-економічних умов розвитку нашого суспільства і держави; подальшу інтеграцію нашої держави до світової спільноти, використання світового досвіду в розбудові України, як демократичної, соціальної та правової держави.