1.4. Санкція як засіб захисту та охорони суб’єктивних прав та юридичних обов’язків

Питання санкцій у праві може розглядатися в аспекті одного з основних засобів захисту та охорони суб’єктивних прав людини і громадянина, а також у співвідношенні її з такими правовими явищами, як захист права, охорона права, суб’єктивне право, правові обмеження тощо.

Основною особливістю негативної санкції як засобу охорони суб’єктивних прав є те, що вона безпосередньо зорієнтована на примус. Саме на примус як на сутнісну ознаку правової санкції, як на захід охорони суб’єктивних прав людини і громадянина звертає увагу багато дослідників. Зокрема, С.С. Алексєєв, С.В. Бобровник, О.Е. Лейст, С.Л. Лисенков, І.С. Самощенко та інші вчені з цього приводу зауважують, що правова санкція є вказівкою на заходи примусу, здійснюваного державними органами у випадку вчинення правопорушення; а юридична відповідальність представляє собою реалізацію правових санкцій [3, с. 376; 106, с. 94; 132, с. 419-120; 185, с. 368-374]. Щодо ототожнення юридичної відповідальності та правової санкції мова йтиме в другому розділі даного дослідження, а стосовно санкції – то вона справляє вплив на поведінку індивідів незалежно від факту вчинення правопорушення. У цьому знаходить своє основне вираження виховна функція санкцій. „Загроза примусу, яка міститься в юридичній нормі, - відмічає С.М. Братусь, - сама по собі є організуючою силою і змушує утримуватися від порушення цієї норми права” [32, с. 9].

При дослідженні того, чим забезпечується диспозиція норми права, йтиметься про заходи впливу. При вирішенні питання щодо того, де зазначаються ці заходи, на перший план виступає санкція як структурний елемент даної норми.

Що ж являють собою заходи впливу на особу з метою забезпечення правил поведінки, викладених у диспозиції тієї чи іншої норми права? Однозначної відповіді на дане питання в юридичній літературі немає.

В якості заходів впливу іноді розглядають лише примусові заходи та засоби. При цьому найчастіше говориться про те, що санкція – не просто примусовий засіб, а вказівка на заходи примусу. Так, відмічається, що санкція – це та частина норми, яка вказує на заходи, що застосовуються при її недотриманні. Останні, в свою чергу, іменуються юридичними санкціями і трактуються як підвид заходів правового примусу поряд з державно-необхідними, профілактичними і превентивними заходами правового примусу. При цьому юридичні санкції визначаються як основна група державно-примусових заходів [3, с. 359 та ін.].

О.Е. Лейст, як зазначалось у попередніх підрозділах, трактує санкцію як вказівку на заходи примусу за порушення диспозиції правової норми, підкреслюючи, що в санкції міститься спосіб примусу до виконання обов’язку. На думку вченого, санкція включає також заключну оцінку поведінки особи, яка порушила вимоги правової норми [105, с. 7].

Наслідком реалізації санкції правової норми є юридична відповідальність правопорушника, що пов’язана з актами застосування відповідної норми, тобто владними актами компетентних державних правозастосовних органів. У даному випадку юридична відповідальність виступає в якості правової форми державного примусу і передбачає покарання (або стягнення), тобто перетерпіння особою відповідних обмежень прав матеріального, правового чи особистого характеру.

У зв’язку з цим значний науковий інтерес представляє питання правових обмежень як певного заходу захисту норм права, і, відповідно, суб’єктивних прав, що визначаються санкцією правової норми.

Проблема правових обмежень неодноразово досліджувалася в юридичній літературі. Так, учені виділяють правомірне і неправомірне обмеження, правове обмеження як процесуальний захід захисту у зв’язку з вчиненням правопорушення (затримання, арешт, накладення арешту на майно і т.ін.), як правове покарання (позбавлення волі, ліцензії тощо) і протизаконне обмеження, що розглядається як правопорушення (незаконний арешт, незаконне затримання, незаконне позбавлення пільг і т.ін.) [42, с.

Отже, саме за допомогою права держава встановлює відповідний баланс у взаємовідносинах „держава – громадянин”, визначає правове становище його учасників, необхідні гарантії здійснення їх прав і виконання ними обов’язків. Однак в жодному разі не повинні обмежуватися природні права і свободи людини. Вони не створюються державою і не можуть бути нею обмежені, а належать людині від народження.

Цілі встановлення правових обмежень визначені в ст. 29 Загальної декларації прав людини 1948 р., де записано, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення відповідного визнання і поваги до прав і свобод інших, задоволення вимог моралі, громадського порядку, загального добробуту в демократичному суспільстві.

Право, що регламентує можливу і необхідну поведінку, виступає важливою умовою свободи особи. Держава, охороняючи право, охороняє тим самим і свободу громадян. Іманентною якістю відповідальності громадян також є свобода обирати варіанти дій, свобода приймати рішення, свобода усвідомлювати свої вчинки тощо.

Таким чином, громадянин і держава є носіями взаємних обов’язків, найбільш чітко сформульованих у юридичних правах і обов’язках, відповідно і на підставі яких може визначатися їхня юридична відповідальність одне перед одним [185, 114-116].

Говорячи про неприпустимість свавільного обмеження прав і свобод, потрібно дотримуватися, перш за все, двох умов: 1) усі правові акти мають відповідати Конституції України, її положенням про права і свободи людини; 2) дії державних органів, посадових осіб, що направлені на обмеження прав і свобод громадян, повинні бути своєчасно виявлені і попереджені відповідними державними органами. Так, трудове законодавство забороняє необґрунтовану відмову у прийнятті на роботу (ст. 5 Кодексу законів про працю в Україні). Необґрунтована відмова передбачає дискримінацію в сфері свободи праці. Однак у законодавстві відсутнє чітке розуміння необґрунтованої відмови при прийнятті на роботу. Практика свідчить, що, не дивлячись на право громадян оскаржити відмову у прийнятті на роботу в судовому порядку, дані питання розглядаються у суді досить рідко. Однією з причин цього є нечіткість розуміння самого поняття „необґрунтована відмова”.

Законодавство, закріплюючи ті чи інші обмеження, повинно чітко відповідати Конституції України та іншим законам. Юридична відповідальність, що визначається санкціями правових норм, може настати лише у разі здійснення неправомірного обмеження.

Обмеження є досить близькими до такого заходу юридичного впливу в процесі захисту та охорони норм права, як заборони, які є елементом структури правового регулювання. Встановлюючи заборону на вчинення певних дій, законодавець тим самим покладає на суб’єкта обов’язок утримуватися від заборонених дій. Але це не дає підстав ототожнювати заборону з дозволами або позитивним зобов’язанням. Заборона, як засіб правового регулювання, може виражатися не лише у вигляді юридичного обов’язку, але й у вигляді позбавлення права займатися певною діяльністю [156, с. 9-10]. Саме цей останній аспект яскраво вказує на заборону як на санкцію правової норми, що реалізується в процесі порушення забороняючої норми.

Правознавець О.Г. Братко відмічає, що заборона встановлює юридичний обов’язок утримуватися від протиправних дій, тому зміст заборони полягає у вказівці на поведінку, яка є недопустимою з точки зору інтересів суспільства і держави.

У нормативних актах заборона часто сформульована як опис правопорушення і визначення санкцій за його вчинення. Такими є всі статті Особливої частини Кримінального кодексу України і більша частина норм про адміністративну відповідальність. Механізм дії заборон пов’язаний, як зазначалося вище, з механізмом правового регулювання, але цей зв’язок (до того, як заборону порушено) виражається не в конкретних обов’язках і правовідносинах, що випливають із заборони, а в тому, що більшість заборон входить до змісту позитивних обов’язків [105, с. 35-36]. Один і той самий обов’язок нерідко охороняється (через заборони) не однією, а декількома санкціями, що підлягають застосуванню залежно від ступеня суспільної небезпеки. Як пише О.Г. Братко, заборона є своєрідним засобом переконання, оскільки вона вказує на межі правомірної та протиправної поведінки [30, с. 75]. Заборони завжди забезпечені можливістю застосування заходів державного примусу на випадок їх невиконання. Як зазначає О.Е. Лейст, „норма є правовою, якщо за її порушення передбачена можливість застосування державно-примусових заходів” [106, с. 18].

На соціальну необхідність і цінність примусу як на захід охорони і захисту прав, свобод і законних інтересів осіб, вказує О.Г. Братко, досліджуючи проблеми переконання, заборон і державного примусу. Так, він пише, що заборони завжди забезпечені можливістю застосування заходів державного примусу у випадку їх невиконання. Санкції забороняючих норм, у свою чергу, передбачають різноманітні форми примусу, зокрема, психічний і фізичний [30, с. 77-78].

Деякі автори вважають, що правові заборони у будь-якому випадку виступають як державний примус.

Існує й інша, на наш погляд, вірна думка, що обов’язковість і примусовість – явища не тотожні [30, с. 52].

Так, І.О. Галаган пише, що будь-які правові обов’язки і будь-які правові заборони завжди були і будуть специфічною формою примусу [41, с. 82-83]. У свою чергу, Д.М. Бахрах вважає, що оскільки правові заборони звернені до всіх громадян, а не до окремих осіб, то їх не можна розглядати як захід примусу [16, с. 92].

Інші дослідники вважають, що державний примус у його співвідношенні з обов’язками і заборонами визначається комплексом як постійних (нормативних), так і мінливих (соціально-психологічних) факторів. І наявність або відсутність державного примусу залежить від цих факторів і від того, в якості чого конкретно вони виступають. Нормативним джерелом правового примусу іноді виступають заборони. Але сама по собі правова заборона не є джерелом примусу, якщо воно правильно відображає соціальну необхідність [30, с. 79].

У деяких випадках у літературі робиться акцент на ту обставину, що санкцію не можна порівнювати безпосередньо з самими заходами примусу, що санкція – це спеціальна вказівка на засоби примусу, реакція держави на правопорушення [143, с. 6]. Проте з цією позицією погоджуються не всі дослідники. Стверджується, наприклад, що санкція, перш за все, це засіб примусу до виконання норм права, державно-владна реакція, державна оцінка неправомірної поведінки; державний примус присутній і при реалізації санкцій добровільно, без втручання компетентних державних органів [151, с. 318].

Заходи впливу, що уособлюють санкцію, іноді розуміють і як покарання (міра покарання). Представники як науки кримінального права, так і загальної теорії держави і права іноді підкреслюють, що санкція – це вид і міра можливого покарання у випадку, якщо суб’єкти права не виконують приписів диспозиції [139, с. 53].

Правник В.К. Дуюнов пише з цього приводу, що примус – це одна з ознак кримінального покарання, причому не головна, а другорядна, що вказує лише на те, чим і як забезпечується реалізація функціональних можливостей покарання [56, с. 67]. Виходячи з цього можна спостерігати, що примус виключається зі змісту покарання як головна ознака.

Як справедливо зауважується в літературі, примус (тобто, сила) при визначенні кримінального покарання містить ознаки лише об’єктивного характеру. Юридичний же зміст кримінального покарання проявляється не просто як яка-небудь агрегація, механічне поєднання тих чи інших елементів, а як функціонування санкцій, що обов’язково у своєму змісті має поєднання суб’єкта покарання і об’єкта (особи) [213, с. 26]. Тобто, функціонування правової санкції, а саме – кримінальної, безпосередньо пов’язується з існуванням покарання. А покарання, як відомо, знаходить своє відображення у формі обвинувального вироку суду, який, з одного боку, від імені держави втручається у свободу правопорушника поза його бажанням, тобто, примусово, а з другого – захищає суб’єктивні права та інтереси потерпілої сторони. Таким чином, примус з боку відповідних державних органів є наслідком дії санкції кримінальної норми, яка, підлягаючи застосуванню, для інших осіб слугує засобом захисту суб’єктивних прав. Застосування покарання, поєднаного з примусом, об’єктивно пов’язане із санкцією, видом і формою покарання, що нею визначаються, а також з примусом.

Стає очевидним, що особлива увага до даного питання викликана рядом обставин: правова санкція, забезпечуючи відповідну модель поведінки або правовий результат, водночас захищає особу, права якої було порушено, поновлюючи її становище та (або) покладаючи покарання на правопорушника правової норми. Так, правова санкція певним чином потрапляє до охоронної правової системи.

В юридичній літературі існує позиція, за якою заходи державного примусу відповідним чином класифікують і системооб’єднуючим критерієм при розмежуванні їх на правові форми є спосіб охорони правопорядку і забезпечення суспільної безпеки [74, с. 5-14]. Так, залежно від мети застосування заходів державного примусу Б.Т. Базилєв виділяє такі його правові форми: юридичну відповідальність, поновлення порушеного права, процесуальне забезпечення матеріальних відносин, адміністративне попередження правопорушень, надзвичайну адміністративну охорону [12, с. 43].

Також залежно від підстав реалізації і закладених соціально-юридичних програм діючий правоохоронний механізм включає підвиди: інститут відповідальності, інститут захисту, інститут попередження, інститут процесуального забезпечення.

Правник В.В. Серьогіна, в свою чергу, класифікує примус на такі форми, як попередження (превенція), усунення правопорушень, поновлення порушених прав та юридичну відповідальність [165, с. 12].

Отже, щодо названих правових форм державного примусу, то вони, на наш погляд, мають єдину характерну рису, яка зводиться до єдиної мети – до захисту порушених прав, який у собі цілком поєднує і заходи попередження, і усунення правопорушень, і поновлення порушених прав, і процесуальні заходи, і юридичну відповідальність. Проте, на наш погляд, не всі ці правові форми пов’язані з застосуванням правових санкцій, а, відповідно, і примусу. Наприклад, заходи попередження чи усунення правопорушень завжди будуть направлені на захист суб’єктивних прав, але не завжди будуть пов’язані із застосуванням державного примусу. Адже попередження правопорушень може застосуватися не лише до осіб, які вчинили правопорушення.

В основному названі правові форми державного примусу вказують на правову санкцію як на засіб охорони суб’єктивних прав. Це випливає з ряду міркувань. Так, щодо усунення правопорушень, то в галузевій літературі даний термін може і не використовуватися. М.С. Малеїн, зокрема, цей термін не використовує для господарського, цивільного, сімейного, трудового, адміністративного права, а вважає, що для них характерні санкції лише двох видів: одні з них представляють заходи відповідальності, інші –заходи захисту правопорядку і суб’єктивних прав [109, с. 148-149].

Правопоновлюючі заходи як засіб охорони суб’єктивних прав закріплені санкцією правової норми, що визначає власне санкцію як засіб охорони цих прав. Від заходів усунення правопорушень поновлення права відрізняється тим, що заходи по усуненню правопорушень використовуються для припинення правопорушення, яке вже вчинюється в даний момент, а правопоновлюючі заходи забезпечують відшкодування вже спричиненої шкоди. Від заходів юридичної відповідальності їх відрізняє те, що вони перш за все слугують справі поновлення порушеної майнової рівноваги суб’єктів права. При реалізації поновлюючих санкцій не мають значення суб’єктивні фактори, що призвели до спричинення шкоди. Такого роду санкції носять не лише правопоновлюючий характер, а й карально-виховний і призначаються за винне протиправне діяння [74, с. 10].

Юридична відповідальність є реалізацією санкції правової норми, що пов’язане з актами застосування цих норм. Застосування процесуальних заходів примусу зумовлене встановленням (наявністю) санкції за конкретні протиправні дії та необхідністю вирішення питання про її застосування до конкретної особи.

Отже, аналіз юридичної літератури з цієї проблеми демонструє відсутність єдиної відпрацьованої системи охоронних засобів. По-різному розглядається співвідношення правової санкції з заходами захисту і примусу: або ж зміст цих понять ототожнюється, або одне з них трактується через інше.

Можна спостерігати, що санкцію розуміють в якості засобу, заходу захисту та охорони суб’єктивних прав. Не завжди чітко розмежовуються і два останні поняття. Так, в одному випадку відмічається, що санкція – особливий засіб захисту правових приписів від можливих правопорушень [143, с. 6]; в іншому – що це один з правоохоронних засобів у регулюванні суспільних відносин, які виникають з правопорушень [14, с. 32, 35].

Деякі дослідники кожну норму наділяють властивістю забезпеченості заходами державної охорони, однак при цьому застерігають, що ці заходи не в усіх випадках повинні бути втілені у санкції самої норми [72, с. 158]. Санкція норми права розглядається як вказівка на форму, обсяг і спосіб охорони державою правила поведінки, встановленого у диспозиції норми [61, с. 21], як елемент правоохоронних засобів, однією з суттєвих ознак якого є спосіб охорони правопорядку [55, с. 47].

В юридичній літературі існує поділ заходів впливу на заходи захисту і заходи відповідальності. Під заходами захисту при цьому розуміють засоби охорони суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів [109, с. 148-150], нібито заходи відповідальності не виконують функції охорони. Або ж під заходами захисту розуміють такі способи впливу, як поновлення становища, що існувало до порушення права, попередження протиправних дій, примушення до виконання обов’язку, заходи захисту організаційно-правового порядку, правоохоронні заходи захисту [174, с. 35].

У той же час відомою є позиція, що усі охоронні заходи цивільно-правового характеру – це заходи цивільно-правової відповідальності [33, с. 58]. На нашу думку, навряд чи може бути повною класифікація охоронних заходів, яка за основу бере лише наявність чи відсутність вини особи. За таким критерієм не можна класифікувати і санкції, оскільки правопоновлюючі санкції (як і нікчемні санкції), як відмічалося вище, можуть застосовуватись у випадку факту протиправної дії незалежно від вини.

Слід враховувати, що окрім категорії заходів захисту в літературі виділяють поняття захисту в цивільному праві, включаючи сюди правоохоронну діяльність держави (видання правових норм), діяльність суб’єктів правовідносин по здійсненню своїх прав, діяльність державних і громадських органів по попередженню правопорушень чи поновленню порушених прав, охоронюваних законом інтересів громадян і організацій [174, с. 53-54]. Однак, на нашу думку, з метою запобігання змішування понять не варто використовувати слово „захист” у різних значеннях.

У ряді випадків основним елементом правоохоронних заходів виступає не санкція, а цивільно-правова відповідальність. Стверджується, наприклад, що заходи цивільно-правової відповідальності виступають одночасно заходами захисту суб’єктивних цивільних прав, однак останні не вичерпуються заходами відповідальності [221, с. 20]. Або ж цивільно-правова відповідальність визначається як охоронний цивільний обов’язок, що лежить на правопорушнику, і тягне для нього певні позбавлення майнового характеру, спирається на можливість державного примусу щодо правопорушника [95, с. 70-71].

Існує підхід, за яким заходи захисту і заходи охорони розглядаються переважно лише через примус. Юридичні санкції відповідальність при цьому включають до системи такого роду заходів захисту. Так, відмічається, що в сфері цивільного права можливостями застосування примусу наділені носії цивільних прав, при цьому вони можуть: 1) встановлювати на свій розсуд санкції у передбачених випадках; 2) застосовувати заходи індивідуального захисту фактичного характеру (необхідна оборона); 3) застосовувати заходи індивідуального захисту юридичного характеру (відмова від договору; переведення на іншу форму розрахунків); 4) якщо вищеназваних заходів не достатньо, то можливим є звернення до юрисдикційних органів з вимогою застосування заходів державного примусу, аж до застосування заходів цивільно-правової відповідальності; при цьому заходи захисту в основному застосовуються у порядку індивідуального примусу, заходи юридичної відповідальності – в порядку примусу [158, с. 78].

Як вище зауважувалось, у деяких працях серед заходів державного примусу поряд з заходами попередження і превенції виділяють заходи правопоновлюючі (заходи захисту суб’єктивних прав і обов’язків) і юридичну відповідальність. При цьому справедливо підкреслюється, що здійснення правопоновлюючих санкцій – не юридична відповідальність, однак правопоновлюючі заходи розглядаються виключно як примусові, які використовуються у випадках невиконання обов’язків, порушення прав [165, с. 70, 98].

На нашу думку, захисні заходи у цивільному праві набагато ширші за своїм змістом. Примус починає діяти на певних етапах, але не завжди присутній. Можливість встановити санкцію на власний розсуд через диспозитивність навряд чи можна віднести до примусової міри однозначно; не слід змішувати явища, що лежать у різних площинах (диспозитивність при виборі санкцій по договору як передумова встановлення санкцій на свій розсуд і самозахист, звернення до компетентних органів як форми захисту суб’єктивних прав).

Зарахування правопоновлюючих заходів до примусових, на наш погляд, також не відповідає дійсності, тим більше, що цілком допустимим є їх добровільне виконання, і не зовсім коректно, як зауважувалося вище, розташовувати на одному рівні правопоновлення і юридичну відповідальність. У літературі робилися спроби створення більш стійкої системи охоронних заходів. При цьому не ототожнюються поняття захисту і охорони. Так, в одній з праць цілком справедливо відмічається, що охоронна і регулятивна функція правових норм нерозривно взаємно пов’язані (перша частина є різновидом другої), що цивільно-правова охоронна система є сукупністю особливих заходів правового примусу, наділених поновлюючою (компенсаційною) і припиняючо-вражаючою дією; захід охорони, в свою чергу, виступає конкретним носієм функції норми, тому саме вона слугує елементарною структурною частиною досліджуваної системи. Відповідно, заходи охорони можна поділити на два комплекси заходів: 1) заходи захисту припиняючої еквівалентно-компенсаційної, поновлюючої і забезпечувальної дії; 2) заходи відповідальності [71, с. 46-47]. Але в даному випадку зазначені групи зовсім не вичерпують усього змісту охоронних заходів (відсутній, наприклад, самозахист). Крім того, не зрозуміло, які саме міри можна використовувати самостійно, а які – за допомогою державних органів, не говорячи вже про те, що знову ж таки відповідальність зливається з іншими захисними заходами.

Побутує також точка зору, що функція захисту існує поряд з регулятивною і охоронною функціями, при цьому охоронна функція „відповідає” за дотримання правил поведінки, функція захисту – за їх виконання [157, с. 31, 35-37, 40-41, 78]. Однак, не зважаючи на намагання розгалузити поняття охорони і захисту, вони все ж злилися, функція захисту то розглядається як самостійна, то включається до функції охорони як одна з її сторін.

Таким чином, у більшості випадків конструювання охоронної системи не досягає поставленої мети, перш за все, через відсутність чітких критеріїв класифікації заходів захисту, орієнтирів і розмежування охорони і захисту, санкції і відповідальності.

Для чіткого з’ясування цих суперечливих моментів варто було б звернутися до встановлення змісту поняття „захист суб’єктивних прав” та „охорона суб’єктивних прав”. Однак у літературі немає чіткого визначення цих термінів. Виходячи з аналогічних понять можна певним чином з’ясувати їхній зміст. У вітчизняній літературі є поняття „охоронна діяльність держави”. Так, знаний правник А.М. Колодій визначає охоронну діяльність держави як складову частину суспільної правоохоронної діяльності. Далі вказується на те, що засоби охорони притаманні не лише державі, а й суспільству, а також окремому індивіду (наприклад, необхідна оборона у кримінальному праві) [120, с. 499-500].

Виходячи з такого розуміння охоронної діяльності можна спостерігати, на наш погляд, те, що поняття охорони і захисту дещо зливаються. Що ж стосується власне санкцій як засобу охорони та захисту суб’єктивних прав, то, ймовірно, можна звернутися до поняття „охоронні правовідносини”, оскільки застосування санкцій відбувається саме в межах правовідносин. Так, охоронними правовідносинами у вітчизняній науці називають відносини, що виникають у результаті здійснення охоронних норм права. Опосередковуючи захист прав та інтересів, юридичну відповідальність, вони покликані відігравати роль поєднуючого ланцюга між регулятивними та процесуальними правовідносинами. Так, до правопорушення існують тільки регулятивні правовідносини суб'єктів. Коли ж регулятивне відношення порушено — виникає нове, охоронне за своєю природою, правовідношення. А у випадку юрисдикційної діяльності мають місце відносини процесуальні. Охоронні правовідносини в даному випадку є відносинами між уповноваженим органом, з одного боку, і правопорушником (у ряді випадків і потерпілим) - з іншого [120, с. 501].

Зауважимо, що до виникнення охоронних правовідносин засобом такої охорони є санкція охоронної норми, яка встановлює правові наслідки правопорушень або інших обставин, що перешкоджають здійсненню регулятивних норм. Саме санкція, пише О.Л. Бигич, вказує на негативні правові наслідки недотримання встановленого нормою правила поведінки, визначає спосіб захисту, а також засоби забезпечення правил поведінки тощо [120, с. 501].

Щодо розуміння такого досить широкого за змістом поняття, як „захист суб’єктивних прав”, то в літературі можна зустріти визначення лише таких окремих його аспектів, як зміст суб’єктивного права, захист цивільних прав, захист судовий, захист честі, гідності та ділової репутації і т. ін. У цивільному праві, зокрема, дається визначення „мір захисту”, під якими розуміють спрямовані на виконання цивільно-правового обов’язку щодо суб’єкта, права якого порушені. Міри захисту, як правило, не пов’язані з засудженням поведінки правопорушника (наприклад, двостороння реституція при визнанні угоди недійсною, ст. 216 Цивільного кодексу України). Окремо вказується на міри відповідальності, які завжди спричиняють несприятливі наслідки у майновій сфері особи, яка такі права порушила, сюди відносять також осуд правопорушення і правопорушника, можливість державного примусу [201, с. 83-85].

При трактуванні захисту цивільних прав у літературі зауважується, що як самостійне суб’єктивне право захист цивільних прав містить ряд можливостей для суб’єкта, а саме: реалізувати право власними діями, вимагати відповідної поведінки від зобов’язаної сторони, використати спеціальні засоби правоохоронного характеру для захисту права. Такий захист здійснюється шляхом поновлення права, усунення дій, що порушують право чи створюють загрозу його порушення; самозахисту права, присудження до виконання обов’язку, відшкодування шкоди тощо. Також захист цивільних прав передбачає звернення особи до відповідних державних або громадських органів з вимогою застосувати до правопорушника заходи державно-примусового характеру [27, с. 540-541].

Останні вітчизняні дослідження щодо названих питань дещо розкривають сутність та зміст охорони та захисту суб’єктивних прав у процесі реалізації юридичної відповідальності. Так, у своєму дисертаційному дослідженні К.В. Басін аргументовано доводить, що охорона та захист суб’єктивних прав у процесі реалізації юридичної відповідальності є самостійними формами впливу на реалізацію та гарантування прав особи, що засновуються на системі вимог. Охорона прав виявляється у контролі за процесом здійснення права з боку компетентних органів, а захист полягає у державному реагуванні на порушення прав людини. Основними вимогами охорони дослідник визначає взаємозалежність суспільної значимості правових заборон порушення прав особи та суворістю санкцій, а також відповідність засобів і мети в процесі реалізації прав особи. Захист права пов’язується з дотриманням таких вимог, як невідворотність відповідальності, відповідальність за винні дії та індивідуалізація юридичної відповідальності [19, с. 5].

Для визначення місця санкції в системі заходів захисту важливим є визначити, чи є право суб’єкта на захист самостійним, чи воно може розглядатися лише як одне із складових будь-якого суб’єктивного права. Дане питання є принциповим з огляду на те, що санкція, як зазначалося вище, по суті включається до числа підвидів засобів захисту. Як справедливо пише О.В. Краснов, „якщо ми будемо вважати право на захист лише складовою частиною суб’єктивного права, то санкція буде виступати в якості підсобного явища по відношенню до суб’єктивного права і обслуговувати тільки його. У такому випадку зміст санкції занадто звужується і збіднюється. Більше того, захищати можна і законні інтереси, а забезпечувати не лише реалізацію суб’єктивного права, модель поведінки, а й правові результати, в яких зацікавлена сторона, чиї права порушені” [94, с. 38].

Однак з таким підходом погоджуються не всі. Суб’єктивне право часто визначається як юридична можливість для конкретного суб’єкта права діяти відповідно до власного волевиявлення і з метою задоволення особистих інтересів, що не суперечать законним інтересам тих, хто здійснює економічне і політичне панування. При цьому мається на увазі, що згадана можливість складається з трьох взаємопов’язаних конкретних можливостей (правомочностей): а) право на позитивні дії; б) право вимоги виконання (дотримання) юридичного обов’язку; в) право за захист (вимогу), що виникає у зв’язку з порушенням юридичного обов’язку [2, с. 88; 218, с. 172, 176]. За такого підходу забезпеченість суб’єктивного права державним примусом – невід’ємна його властивість, у той час як санкція – невід’ємний елемент норми, що являє собою загрозу державного примусу до виконання обов’язку або загрозу настання несприятливих наслідків [31, с. 73, 77].

Право на захист, на нашу думку, не можна зводити лише до права – вимоги, що виникає у зв’язку з порушенням юридичного обов’язку. Право на захист включає можливість застосування і профілактичних, превентивних заходів, і ряду можливих самостійних дій без прямого звернення до контрагента і тим більше до компетентних органів (наприклад, відмова від сплати належної суми за поставлений товар). Далі ми розглянемо ці приклади як санкції, оскільки ми маємо справу з несприятливими правовими наслідками. У той же час це є і захисні заходи, однак такі, що зовсім не стосуються так званого права – вимоги.

У деяких нормативних актах (зокрема, ст. 15 Цивільного кодексу України) під поняттям „захист” маються на увазі конкретні способи захисту цивільних прав. На нашу думку, варто погодитися з тезою про виділення на більш високому рівні поняття охорони як усіх заходів юридичного, політичного, економічного характеру, за допомогою яких права громадян мають можливість нормально функціонувати [51, с. 240].

Одним із шляхів охорони суб’єктивних прав можна також вважати закріплення гарантій цих прав. Гарантіями прав і свобод особи є встановлені законом юридичні, економічні, політичні та деякі інші засоби забезпечення їх реалізації, охорони і захисту. Держава, яка закріплює права і свободи особи в законодавстві, бере на себе певні зобов'язання по створенню сприятливих умов для їх ефективного забезпечення: надавати громадянам реальні можливості для практичної реалізації ними своїх прав і свобод; охороняти права і свободи особи від можливих протиправних посягань; захищати права і свободи особи у випадку їх незаконного порушення [39, с. 31-32].

В юридичній літературі існує поділ гарантій на загальні (економічні, політичні та ідеологічні) гарантії і спеціальні (юридичні) гарантії [208, с. 45]. Однак, на наш погляд, загальні гарантії помітно втрачають свою значущість, якщо не трансформуються в спеціальні (юридичні). Адже поняття „гарантії” охоплює всю сукупність об'єктивних і суб'єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та свобод, їх захист, на усунення можливих перешкод їх повного або належного здійснення. На думку деяких учених, гарантії прав і свобод людини та громадянина - це умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення в повному обсязі і всебічну охорону прав та свобод людини [108, с. 41; 113, с. 2-3].

У зв’язку з цим досить вдалим, на наш погляд, є визначення юридичних гарантій, яке пропонують В.Ф. Погорілко та М.І. Сірий. Юридичні гарантії – це передбачені законом спеціальні засоби практичного забезпечення прав і свобод людини і громадянина [144, с. 40].

Важливим напрямком розвитку та вдосконалення правових гарантій є встановлення збалансованості юридичних заходів у забезпеченні реалізації прав та свобод, а також посилення їх зв’язків із заходами охорони прав, їх поступовий розвиток. До юридичних заходів реалізації прав відносяться закріплені нормами права межі прав та заходи їх конкретизації, в тому числі шляхом конкретизації свобод та обов’язків громадянина; процесуальні форми здійснення прав; заходи примусу та стимулювання (заохочення) правомірної реалізації прав і свобод [24, с. 12].

В науковій літературі виділяють такі поняття, як форма і спосіб захисту і робиться спроба їх чіткого розмежування. Для цього у формах захисту передбачається наявність двох елементів: 1) суб’єкт, який застосовує захисні заходи; 2) наявність або відсутність примусових заходів у процесі їх реалізації. Відповідно до першого елемента виділяють захист за допомогою державних органів (посадових осіб), і, з іншого боку, самозахист (це ще можна назвати юрисдикційною або неюрисдикційною формами). Другий елемент допомагає диференціювати прояви цих форм у конкретних ситуаціях. Так, звернення за допомогою до державного органу може і не тягнути застосування примусових заходів, якщо рішення органу буде виконано добровільно. І, навпаки, самозахист в окремих випадках може передбачати примус (необхідна оборона) [94, с. 40].

Категорія „спосіб захисту”, в свою чергу, повинна відображати конкретні заходи захисту суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Способами захисту можуть виступати заходи захисту профілактичного, організаційного негативно-правового характеру.

Введення категорії „форма” і „спосіб” захисту дозволяє запобігти злиттю різнопорядкових категорій. Це питання є суттєвим, адже так звані способи захисту цивільних прав сьогодні закріплено статтями 15 - 20 Цивільного кодексу України. Зокрема, самозахист цивільних прав (ст. 19 Цивільного кодексу України), очевидно, слід розглядати як одну з форм захисту, коли визначені способи може застосовувати потерпіла сторона (або особа, права якої перебувають під загрозою порушення) самостійно. Як справедливо зазначають І.С. Селезньов і М.Х. Фарукшин, самозахист – багате за змістом явище, яке може включати різноманітні способи захисту (профілактичні, необхідна оборона, а, в окремих випадках, – крайня необхідність). Зокрема, частина 2 ст. 19 Цивільного кодексу України наголошує, що способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

У Главі 3 Цивільного кодексу України “Захист цивільних прав та інтересів” самозахист названо поряд з цілим рядом санкцій (ст. 15 Цивільного кодексу), причому різного характеру (правопоновлюючі, штрафні, санкції незначущості, організаційні), а також з такими засобами захисту, які можна визначити як організаційні, оскільки вони допомагають організувати діяльність по реалізації цивільних прав (визнання права, визнання правочину недійсним, визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади тощо).

У процесі реалізації тих чи інших способів захисту можуть застосовуватися різноманітні форми. Так, деякі санкції можуть бути застосовані потерпілою стороною самостійно (наприклад, утримання майна), а іноді для їх застосування необхідна допомога державних чи громадських органів. Такі способи захисту, як профілактичні, також можуть здійснюватися як самостійно, так і за допомогою відповідних органів. У той же час деякі способи захисту прив’язані до певної форми (необхідна оборона, крайня необхідність можуть вчинюватися особою лише самостійно).

Як і будь-яке суб’єктивне право, право на захист іноді розглядають у декількох значеннях: 1) право особисто захищати своє суб’єктивне право (законний інтерес); 2) право вимагати від інших виконання обов’язку; 3) право звертатися за допомогою до державних (громадських) органів. Зрозуміло, що перша складова у даному випадку за формою належить до самозахисту, а друга – до захисту за допомогою відповідних органів. Однак у другому випадку захист права може бути здійснено особою і самостійно, і шляхом звернення до компетентних державних (громадських) органів. І правовою підставою для цього є встановлене правовою нормою суб’єктивне право, яке порушується, і забезпеченість його санкцією правової норми, яка передбачає відповідні наслідки такого порушення, та можливість застосування державного примусу.

Заперечуючи забезпеченість права можливістю застосування державного примусу як характерну його рису, І. Ребане вбачає специфіку права в тому, що воно створюється державою, яка є офіційним представником усього суспільства, що в нормативних актах, які походять від держави, офіційно проголошується державна воля, виконання якої держава підтримує своїм авторитетом [155, с. 25].

„Саме по собі виключення із змісту правових норм державно-примусових санкцій, - пише І. Ребане, - ще не свідчить про заміну юридичних норм іншими видами соціального регулювання. Диспозиція норми залишається і в цьому випадку юридичним правилом поведінки. Держава і надалі буде охороняти додержання його своїм авторитетом” [155, с. 42].

Проти такого міркування заперечує М.І. Козюбра, зауважуючи, що, по-перше, воно не дає уявлення про правоохоронний механізм авторитетом держави. Адже, якщо норми виконуються всіма громадянами за звичкою, через переконаність в їх правильності і справедливості, то вони не потребують державної охорони. Якщо ж такого становища не досягнуто, то охорона норм права авторитетом держави передбачає їх охорону авторитетом державної влади, необхідною іманентною рисою якої є здатність держави примусити підвладних їй громадян виконувати її волю. По-друге, видання державою норм, що не забезпечуються можливістю державного примусу, дійсно не свідчить про заміну юридичних норм іншими видами соціального регулювання. Для сучасного періоду звуження сфери правового регулювання не характерне [85, с. 27].

Заперечення можливості застосування державного примусу як специфічної риси права логічно призводить до увічнення юридичних категорій, до помилкового висновку про збереження права в юридичному розумінні і після того, як відімре необхідність в усякому апараті примусу, тобто після відмирання держави [121, с. 18-19].

Можливість державного примусу у випадку порушення правової норми знаходить своє відображення саме в її санкції. А центральною складовою частиною будь-якої правової норми, як зазначалося у попередніх підрозділах, є диспозиція. Саме в ній відображається головне для права як регулятора суспільних відносин: формулюється правило поведінки, яке встановлює права і обов’язки учасників суспільних відносин, що регулюються правом. Диспозиції правових норм вказують суб’єктам права найбільш правильні напрямки поведінки, переконуючи їх вчиняти саме так.

Диспозиція правової норми певною мірою сама по собі забезпечує своє виконання, оскільки уявлення про неї як про об’єктивовану волю законодавця вже робить переконливий вплив [92, с. 26]. Однак не слід плутати переконуючий вплив із примусовим впливом, який характерний для санкції правової норми, хоча це не означає, що всі без винятку санкції пов’язані з застосуванням заходів державного примусу до правопорушників.

Деякі заходи захисту можуть міститись у такій структурній частині норми права, як диспозиція. Санкція забезпечує поведінку як позитивним, так і негативним способами, у той час як заходи захисту здебільшого мають негативний характер.

Таким чином, виходячи з вищевикладених міркувань розуміння терміна „охорона суб’єктивних прав”, можна виділити такі його характеристики: 1) може існувати поза межами правовідносин: у вигляді санкції правової норми, що встановлюється, гарантується та охороняється державою; шляхом здійснення відповідних попереджувальних заходів; шляхом профілактичних заходів як держави, так і суспільства (громадянина); 2) виникає в результаті здійснення охоронних норм права і може супроводжуватися відповідною юрисдикційною діяльністю державних органів (застосування правових санкцій до правопорушника).

Щодо трактування терміна „захист суб’єктивних прав”, то він переважно містить, на наш погляд, такі особливості: 1) виникає з моменту порушення суб’єктивних прав, які охороняються державою, і спрямований на виконання обов’язку щодо суб’єкта, права якого порушені; 2) існує в межах відповідних правовідносин, пов’язаних із захистом порушеного права і покладання на винну сторону заходів юридичної відповідальності, передбачених санкцією правової норми; 3) захист суб’єктивних прав може здійснюватися громадянами в процесі реалізації права у формі виконання, використання та дотримання.

Отже, з одного боку, можна припустити, що санкцію не можна прямо ототожнювати з засобом захисту, хоча перша у загальному розумінні захищає потерпілу особу. Однак такий захист настає після вчинення акту відхилення від права, а не перед ним, як це має місце при застосуванні засобів захисту та охорони. Тобто, можна стверджувати, що власне санкція не є мірою захисту, однак засіб захисту є невід’ємним елементом самої природи і призначення санкції. При цьому санкція, закріплюючи правові наслідки недотримання приписів правових норм, виступає засобом захисту й охорони суб’єктивних прав людини і громадянина.