2.1. Санкція, право, обов’язок та юридична відповідальність: аспекти співвідношення

Питання співвідношення категорій „санкція”, „право”, „обов’язок” та „юридична відповідальність” цікавить багатьох дослідників, хоча всі вони по-різному розкривають численні аспекти такого співвідношення.

Аналізуючи співвідношення названих понять зауважимо, що про право в даному ракурсі ми говоритимемо як про суб’єктивне право, а категорію „санкція” ми використовуємо: а) в позитивному її розумінні стосовно заохочувальних норм; б) як правопоновлюючі санкції в процесі захисту цивільних прав; в) як визначена можливість обмеження суб’єктивних прав осіб у випадку застосування каральних санкцій.

У першому підрозділі вже зазначалося, що санкції можуть мати не лише каральний, репресивний, а й позитивний характер. У зв’язку з цим деякі дослідники права пропонують виділити спеціальний різновид санкцій – заохочувальні санкції [88, с. 51-52; 99, с. 293-294; 116, с. 201; 141, с. 51]. Наявність заохочувальних санкцій неминуча, оскільки завдання права полягає не тільки і не стільки в попередженні правопорушень, у покаранні винних осіб, скільки у стимулюванні правомірної поведінки, у заохоченні осіб, які діють в інтересах суспільства і держави [111, с. 47].

Спеціальне дослідження правових стимулів провів А.В. Малько. В результаті вчений дійшов висновку, що правовий стимул – це правове спонукання до законослухняного діяння, яке створює для задоволення особистих інтересів сприятливий режим [111, с. 43]. При цьому він вважає, що правові стимули можна кваліфікувати залежно від того, в якому елементі норми права вони містяться, і виділяє юридичний факт – стимул (гіпотеза), суб’єктивне право, законний інтерес, пільга і т.ін. (диспозиція), заохочення (санкція) [111, с. 44; 183, с. 137 ].

У підрозділі 1.1 ми проаналізували правові стимули і дійшли висновку, що правовими стимулами слід вважати такі дві групи правових норм:

1) заохочувальні норми – тобто норми, які мають лише позитивне значення, є певним стимулятором поведінки суб’єкта і представляють собою блага матеріального і морального характеру, відповідні пільги і привілеї;

2) норми, що розширюють коло суб’єктивних прав, самостійність, розвивають ініціативу суб’єктів правовідносин.

Усе зазначене свідчить про те, що до санкцій включаються лише правові стимули заохочувального характеру. Стимули ж, які розширюють коло прав, самостійність і розвивають ініціативу суб’єктів правовідносин, містяться в диспозиціях правових норм. Так, позитивні санкції у вигляді правових стимулів: а) вказують на можливість заохочення осіб, спонукаючи їх до певного виду правомірної поведінки; б) передбачають можливість суб’єктів вимагати реалізації для себе наданого законодавством суб’єктивного права.

В аспекті співвідношення права і санкції слід також назвати правопоновлюючі санкції, метою яких є поновлення порушеного права шляхом покладання відповідальності щодо виконання невиконаного зобов’язання або ж покладення на особу (фізичну чи юридичну) обов’язку відшкодувати спричинену ним шкоду. У даному випадку можна говорити про використання суб’єктами передбачених законом заходів захисту і поновлення своїх порушених суб’єктивних прав. Як видно, співвідношення правопоновлюючих санкцій і права значною мірою перетинається з настанням юридичної відповідальності. Однак, як справедливо стверджує М.С. Малеїн, відсутність негативних наслідків або осуду відрізняють заходи захисту від заходів відповідальності [148, с. 202]. І це цілком логічно, адже застосування санкції кримінально-правової норми може не мати правопоновлюючого характеру, а містити в собі лише репресивні заходи.

Найбільш повне розмежування заходів захисту і юридичної відповідальності, на наш погляд, надає А.С. Мордовець. Він вважає, що, по-перше, захист прав і свобод громадян допускає активну діяльність особи, яка наділена відповідними правами по поновленню нею свого порушеного права без звернення до компетентних органів. По-друге, суб’єктами захисту, на відміну від заходів юридичної відповідальності, можуть бути інститути громадянського суспільства (адвокатура, засоби масової інформації, партії, релігійні об’єднання тощо).

Ще одним аспектом співставлення санкції і права є те, що застосування каральних санкцій тягне за собою покладення такої відповідальності, яка передбачає відповідні обмеження наявних у суб’єкта прав до моменту скоєння правопорушення. Прикладом може бути позбавлення волі на певний строк за вчинення злочину, що позбавляє засудженого права вільно пересуватися та обирати місце проживання, або каральна санкція у вигляді обрання більш суворої міри попереджувального заходу (арешт замість підписки про невиїзд).

В юридичній літературі каральними санкціями називаються санкції безпосереднього впливу на правопорушника [216, с. 80]. Такий вплив спричиняється позбавленням правопорушника відповідних благ, покладенням на нього додаткових, так званих, штрафних зобов’язань, які, якщо не будуть виконані добровільно, виконуються примусово.

Обмеження прав і свобод мають різні прояви: вони можуть походити із самого правового акта чи з фактичних дій, можуть носити постійний чи тимчасовий характер, є можливими як у відношенні прав як фізичних, так і юридичних осіб, у сфері дії як публічного, так і приватного права, можуть застосовуватись у відношенні індивідуальних і колективних прав та ін. Тобто, санкція вказує на ті невигідні наслідки, які можуть настати для осіб, що порушили приписи правових норм.

Ми поділяємо точку зору правника І.Я. Козаченка, який, досліджуючи співвідношення кримінальної санкції і кримінальної відповідальності, стверджує, що „тісний функціональний і змістовний зв’язок кримінальної санкції і державного примусу полягає у кримінальному покаранні, яке передбачено цією санкцією, і це нерідко „провокує” на ототожнення кримінальної санкції з кримінальною відповідальністю.

У теорії кримінального права позиції правознавців щодо поняття кримінальної відповідальності в загальному вигляді можна представити так: а) обов’язок особи не вчиняти злочинів; б) обов’язок особи відповідати згідно із законом за вчинений злочин; в) реальний процес такої відповідальності. Тобто, кримінально-правові норми зобов’язують особу поводитися певним чином. Не вчинення особою злочинів (правомірна поведінка) говорить про реалізацію положень кримінального закону у відповідності з його вимогами. Така поведінка дістала назву позитивної кримінальної відповідальності. Порушення ж кримінально-правових заборон покладає на суб’єкта обов’язок піддатися дії кримінально-правових заходів та реально перетерпіти передбачені санкцією заходи впливу. Обов’язок суб’єкта відповідати за вчинений ним злочин і перетерпіти передбачені законом заходи – це негативна (ретроспективна) кримінальна відповідальність [96, с. 58-59]. Тобто з цього випливає, що у випадку позитивної кримінальної відповідальності санкція кримінального закону залишається нереалізованою, а при негативній відповідальності виникають відповідні кримінально-процесуальні відносини, в рамках яких і відбувається реалізація санкції. Під санкцією при цьому розуміється частина статті Особливої частини Кримінального кодексу України, яка встановлює вид і розмір покарання за злочин, вказаний у диспозиції [96, с. 25].

Аналогічне можна спостерігати і в галузі цивільного права. Так, деякі автори вважають цивільно-правову відповідальність санкцією за правопорушення, що тягне для правопорушника негативні наслідки у вигляді позбавлення суб’єктивних цивільних прав або покладення на нього нових чи додаткових цивільно-правових обов’язків.

Отже, із вказаного вище очевидно, що співвідносність перелічених категорій проявляється, передусім, у своєму функціональному зверненні до особи, що вчинила злочин, в результаті чого суб’єкт правопорушення опиняється у центрі взаємодії категорій „санкція”, „обов’язок”, „покарання”, „відповідальність”.

У науковій літературі і законодавстві термін „санкція”, як розкривалося у першому підрозділі, є досить широким поняттям і вживається у різних значеннях. Термін „юридична відповідальність”, у свою чергу, часто просто ототожнюється з терміном „санкція”, тобто вживається як рівнозначна категорія. Юридична відповідальність – явище багатогранне, яке виражається і в санкціях правових норм, і у правозастосовних актах, у безпосередньому перетерпленні правопорушником заходів державного примусу тощо. І не випадково, що в теорії держави і права категорія юридичної відповідальності трактується по-різному.

„У самому найпростішому підході, – стверджує Л.С. Явич, - юридична відповідальність – це застосування відповідної санкції порушеної правової норми” [219, с. 136]. Тобто, концепція відповідальності у даній позиції вченого викладена як реалізація санкцій правових норм.

Аналогічну позицію обґрунтовує і О.Е. Лейст, який з цього приводу зазначає, що досить поширеним є визначення юридичної відповідальності як застосування і реалізації санкції. Однак поняття відповідальності за своїм обсягом ширше від поняття „застосування санкцій”, оскільки включає також з’ясування об’єктивної істини по справі, застосування попереджувальних заходів, права особи обвинуваченого, підстави звільнення від відповідальності тощо [105, с. 102-103]. На відміну від позиції Л.С. Явича, як видно, даний погляд на юридичну відповідальність передбачає також певні права.

Так, одним з основних принципів кримінального процесу, який відображає зміст функцій захисту, є принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому та підсудному права на захист, який знаходить своє відображення в положеннях Конституції України: для забезпечення права на захист від обвинувачення діє адвокатура (ст.

Здійснення права на захист обов’язкове в усіх випадках кримінального переслідування. При всьому значенні презумпції невинуватості принцип забезпечення права на захист не втрачає свого самостійного значення. Об’єм процесуальних прав обвинуваченого розвивається і змінюється з рухом кримінальної справи. Але незмінними на всіх стадіях залишаються положення обвинуваченого як суб’єкта процесу і предметом його права на захист є доведення обставин, що спростовують звинувачення та виключають або пом’якшують кримінальну відповідальність [204, с. 393-396].

У літературі має місце розмежування системи санкцій і системи покарань. Зазначається, зокрема, що між системою санкцій і системою покарань існує жорсткий зв’язок, завдяки якому до санкцій можуть бути включені тільки ті види покарань і лише в тих обсягах, які встановлені в системі санкцій. При цьому під системою санкцій розуміється встановлений кримінальним законом, обов’язковий для суду вичерпний перелік видів покарань, що розміщені у певному порядку [84, с. 65]. Дане визначення, на наш погляд, цілком спростовує ототожнення санкцій і покарання, що все ще зустрічається в юридичній літературі.

Деякі вітчизняні дослідники, формулюючи визначення поняття „санкція”, також певним чином ототожнюють її з юридичною відповідальністю. Санкція правової норми розуміється як така, що передбачає певні небажані наслідки матеріального, фізичного, психічного та іншого характеру, які настають для особи, що порушила диспозицію цієї норми [40, с. 116]. Можливо, таке ототожнення відбувається у зв’язку з тим, що законодавство не надає визначення санкції, а відповідальність характеризується, здебільшого, певним процесом, у результаті якого покладаються на винну особу відповідні заходи, передбачені правовою нормою. В результаті цього поняття „санкція” вміщує в собі і відповідальність, і примусові заходи, і, власне, виступає частиною норми права.

Зарубіжна правова наука, розглядаючи категорію „санкція”, на законодавчому рівні відносить до неї досить широке коло заходів впливу з боку уповноважених органів. Так, у Правилах адміністративної процедури США під санкцією розуміють здійснювані адміністративним агентством повні або часткові: а) заборону, вимогу, обмеження або іншу вимогу, що впливає на свободу індивіда; б) відмову в праві на заходи захисту; в) накладення стягнення або штрафу; г) знищення, вилучення, конфіскацію власності або відмову в праві на неї; д) оцінку збитків, відшкодування, реституцію, компенсацію, виплату витрат, збитків чи винагороди; е) визначення необхідних умов діяльності, відміну та призупинення ліцензії; ж) прийняття інших примусових чи обмежувальних заходів. Такий підхід дещо розмиває підстави відмежування понять „примус” і „санкція”, фактично ототожнюючи їх. Перелік санкцій, наведений у цьому правовому акті, не є вичерпний і може бути доповнений іншими заходами примусового характеру. В узагальненому вигляді наведена правова норма трактує санкцію як будь-які владні дії уповноваженого органу, спрямовані на суб’єктів правовідносин [198, с. 359]. Такими владними діями може бути і процедура притягнення особи до відповідальності, що застосовується відповідними уповноваженими на те правоохоронними органами. І, як видно з викладеної вище позиції, санкція ототожнюється з заходами відповідальності.

Отже, співвідносність юридичної відповідальності і санкції у негативному їх аспекті полягає передусім у тому, що передбачається можливість застосування державного примусу за протиправне діяння на підставі закону.

Однак твердження про те, що юридична відповідальність – це реалізація санкції правової норми – не є безспірним. У правознавстві існує тенденція, що з ряду справ про правопорушення, які тягнуть застосування штрафних, каральних санкцій, законом передбачена можливість при вирішенні справи звільнити винну особу від покарання чи стягнення (із заміною застосування санкцій заходами громадського впливу чи без такої заміни) [105, с. 102; 187].

Санкція у таких випадках не застосовується, але винна особа визнається правопорушником, що містить офіційну негативну оцінку її поведінки, яка іноді тягне певні правові наслідки. Таким чином, щодо відповідальності реалізується не лише санкція, але й те, що називається диспозицією порушеної норми.

Знаний правник В.А. Тархов зауважує, що коли суспільні відносини здійснюються належним чином, відповідальність існує, але не застосовується. Він вважає можливим сформулювати загальне поняття юридичної відповідальності, незалежно від її особливостей в різних галузях права, як урегульованого правом обов’язку надати звіт за свої вчинки. Тобто, визнаючи безпосередній зв’язок санкції і відповідальності, В.А. Тархов при цьому не ототожнює ці поняття [180, с. 33-34].

У свою чергу С.С. Алексєєв стверджує, що поняття санкції є ширшим від поняття відповідальності і включає останню як компонент. Він відмічає, що „особливості санкцій виражаються в їх поділі на правопоновлюючі і штрафні...” [5, с. 531]. Такий поділ санкцій співпадає з класифікацією санкцій на заходи захисту і заходи відповідальності. Взяті у єдності ці класифікації мають у правовій сфері загальне і вихідне, ключове значення. З ним пов’язане розмежування санкцій за ступенем визначеності: способи відповідальності – це, як правило, відносно-визначені санкції, які допускають їх конкретизацію в порядку індивідуально-правового регулювання; засоби захисту носять абсолютно-визначений характер.

Більшість учених так чи інакше ототожнюють відповідальність із покаранням. Найбільш чітко це ототожнення проводить І.С. Самощенко, зазначаючи, що про юридичну відповідальність можна говорити лише в плані покарання [159, с. 6].

Ми не поділяємо цієї думки, оскільки, дотримуючись позиції двоаспектного характеру (позитивного і негативного) правових санкцій, відповідно, ми переконані в існуванні позивного аспекту також і стосовно юридичної відповідальності.

У науковій літературі має місце справедливе висловлення щодо позитивного моменту в структурі конституційної відповідальності органів державної влади і посадових осіб. Так, зазначається, що дана структура включає відповідальне ставлення до справи, відповідальність перед будь-ким за свою поведінку як і результат поводження в процесі виконання відповідальності. При цьому санкція не є її обов’язковою інституціональною ознакою [118, с. 63].

Характерно, що в багатьох випадках конституційні норми, які закріплюють принцип відповідальності, виражають це поняття такими термінами як підзвітність, підконтрольність [118, с. 61].

Витребування звіту – основна ознака і сутність відповідальності [160, с. 58, 67], а чи настане за звітністю осуд і покарання – це вже інше питання. Як справедливо відмітила Р.О. Халфіна, у багатьох випадках відповідальність має місце без ознак покарання чи осуду [194, с. 135].

Як ми вже зауважували, в літературі і законодавстві під санкціями розуміють як заходи відповідальності, так і частину норми, і таке, зовсім відмінне розуміння, є небажаним. На нашу думку, певну чіткість даної проблеми може привнести дослідження категорії обов’язку в аспекті необхідності звітувати за власну поведінку.

Зокрема, даною проблемою займався В.А. Тархов, який вказував, що юридична відповідальність у будь-якому аспекті охоплюється поняттям обов’язку (необхідності) дати відповідь за свої вчинки [179, с. 18-20]. В юридичній літературі, таким чином, спостерігається тенденція трактування юридичної відповідальності через поняття юридичного обов’язку.

Якщо звернутися до соціальної природи категорії „відповідальність”, яка тісно пов’язана з відповідальністю, що обумовлена природною та історичною необхідністю, то можна помітити два її аспекти, на які вказується в літературі [23, с. 34-36]: 1) відповідальність за виконання обов’язку, передбаченого соціальною нормою; 2) відповідальність за порушення такого обов’язку.

Відповідальність за виконання зобов’язання означає обов’язок суб’єкта відповідальності діяти відповідно до вимог соціальних норм, обрати оптимальний, найбільш раціональний варіант поведінки, відзвітувати і взяти на себе наслідки невиконання чи неналежного виконання своїх обов’язків.

Відповідальність за порушення вимог соціальних норм означає обов’язок суб’єкта взяти на себе наслідки невиконання чи неналежного виконання вимог соціальної норми, тобто стати об’єктом осуду, об’єктом застосування заходів виховного впливу з боку суспільства, держави, колективу, соціальної групи і т.ін., і своїми діями відшкодувати, компенсувати спричинену шкоду.

Розуміння відповідальності через категорію обов’язку особливо виразно проявляється через розмежування примусової і добровільної форми здійснення юридичної відповідальності. Так, К.В. Басін вважає, що добровільна (позитивна) форма юридичної відповідальності – це самостійна категорія, що має власний зміст, структуру та значення. Вона характеризується особливим психічним відношенням, яке має позитивний характер і визначає можливості реалізації приписів без застосування негативних форм відповідальності, тобто добровільно.

Із настанням державно-примусової форми реалізації юридичної відповідальності її позитивна форма не зникає. Навпаки, законодавець стимулює здійснення правомірних вчинків у період спричинення несприятливих наслідків правопорушником. Підтвердженням цього слугує кримінально-виконавче законодавство. Одним із принципів кримінально-виконавчого законодавства є принципи: раціонального застосування заходів примусу, виправлення засуджених, стимулювання їх правослухняної поведінки. Це положення ще раз підкреслює органічний взаємозв’язок добровільної і примусової відповідальності [20, с. 125-126].

Отже, в юридичній літературі останнім часом поняття відповідальності почало втрачати суто каральний аспект. Так, Н.О. Боброва та Т.Д. Зражевська, досліджуючи проблеми позитивної конституційної відповідальності, вказують, що вона не зводиться ні до обов’язку, ні до суми обов’язків, ні до свідомого (відповідального) виконання обов’язків. Взагалі зміст позитивної відповідальності є більш глибоким, ніж обов’язок; тим більше це стосується конституційної відповідальності, яка передбачає відповідальність не лише за виконання обов’язків, але й за здійснення прав, їх активне використання, у тому числі й для ефективного виконання обов’язків. І тому, на думку вчених, принцип конституційної єдності прав та обов’язків громадян не зводить конституційну відповідальність (навіть у її позитивному аспекті) лише до обов’язку [26, с. 86].

Реалізація юридичної відповідальності у формі загальноохоронних правовідносин – це виконання обов’язку дотримуватися вимог диспозицій охоронних норм, яка характеризується їх позитивним впровадженням. Загальноохоронна форма реалізації відповідальності має місце тоді, коли існують обставини та умови, які сприяють порушенню прав особи. Передбачені матеріальним правом заходи державного примусу в цьому разі виконують функцію загальної превенції. Юридична природа позитивної реалізації юридичної відповідальності визначається наявною у праві вимогою не вчиняти заборонні діяння, а діяти чітко в межах передбачених варіантів [18, с. 11].

Отже, погоджуючись з ученими, які розглядають позитивну відповідальність як добровільну форму реалізації юридичної відповідальності, зазначимо, що держава, встановлюючи обов’язки, розраховує на добровільне їх виконання та вбачає у суб’єктах права не правопорушників, а потенційних спільників.

На нашу думку, обов’язок виконання (дотримання), що передбачений правовою нормою, є обов’язковою ознакою, яка характеризує об’єктивну форму реалізації добровільної юридичної відповідальності. Без нього не може бути відповідальності, бо якщо відсутній обов’язок, немає і відповідальності.

Слід звернути увагу і на те, що особливістю позитивної відповідальності є те, що в деяких випадках санкція правової норми не реалізується. У разі, якщо суб’єкт не порушує вимог диспозиції, то не реалізуються лише санкції, які передбачають негативні наслідки для правопорушника, а є можливою реалізація заохочувальної санкції.

Хоча в юридичній науці існує тенденція розгляду юридичної відповідальності через поняття юридичного обов’язку, однак діюче законодавство не містить визначення юридичного обов’язку. В науці і практиці зустрічається таке його трактування: “міра необхідної поведінки суб’єкта права, забезпечена державою” [82, с. 43].

Як зазначає С.С. Алексєєв, найбільш чітко риси правової відповідальності виражено в обов’язку зазнавання правопорушником заходів державно-примусового впливу, тобто обов’язку відповідати за делікт [3, с. 279]. Проти такого підходу заперечує В.А. Тархов. Юридична відповідальність, на його думку, у будь-якому аспекті охоплюється поняттям обов’язку (необхідності) відповідати за свої вчинки [178, с. 278]. Аналогічну думку висловлює і Р.О. Халфіна, справедливо зазначаючи, що примус до виконання обов’язку не можна вважати відповідальністю, оскільки державний примус спрямований лише на забезпечення існуючого обов’язку. Тут відсутній додатковий обов’язок, який є результатом правопорушення [193, с. 320].

Виходячи з цього. можна відмітити дві основні відмінності в даних висловлюваннях. По-перше, відповідальність – це обов’язок, що має збитковий характер, не бажаний для суб’єкта права, на якого вона покладається. По-друге, відповідальність виконує роль юридичного гаранта обов’язку, що існує до правопорушення, оскільки при невиконанні юридичного обов’язку може настати юридична відповідальність.

Відповідальність (як обов’язок) породжується юридичним фактом – підставою. Припиняється даний обов’язок у зв’язку з його виконанням, а в передбачених законом випадках – із настанням інших юридичних фактів (звільнення від відповідальності, прощення боргу тощо). Щоб виник новий обов’язок, потрібен новий юридичний факт – підстава [25, с. 23].

Отже, зазначене є одним з аспектів відповідальності, який полягає у застосуванні (чи загрозі застосування) санкцій правових норм за наявності відповідних підстав, якими, як правило, є порушення правової норми.

Правник І.Я. Козаченко, розглядаючи кримінальні санкції, зауважує, що важко не погодитися з твердженням, що санкція є прямою або ймовірною вказівкою на міру державного примусу до виконання юридичного обов’язку в натурі або нового юридичного обов’язку, що виникає замість першого обов’язку, виконання якого стало не обов’язковим. Іншими словами, у взаємозв’язку, взаємозумовленості кримінального правоохоронного відношення, відповідальності, покарання і санкції з’єднувальним ланцюгом, що фокусує їх особливості і розкриває правову природу і соціальне призначення, є юридичний обов’язок індивіда поводитися певним чином [83, с. 85].

Аналогічною є думка деяких фахівців у галузі права, у відповідності з якою юридична відповідальність може проявлятися в особливому юридичному стані зобов’язаної особи, до якої застосовується санкція правової норми у зв’язку з порушенням обов’язку [61, с. 22, 27]. Іноді вона навіть розглядається як визнана державою здатність особи (громадянина, закладу, державного органу, посадової особи тощо) надавати звіт щодо своєї протиправної поведінки і терпіти на собі заходи державно-примусового впливу у формі позбавлення благ, які безпосередньо перебувають у розпорядженні правопорушника [49, с. 45].

Тобто, у даному разі поняття відповідальності виникає тоді, коли в процесі зв’язку між декількома суб’єктами виникають або змінюються відносини, які зумовлені тим, що дії одного суб’єкта порушили інтереси іншого.

Розглядаючи питання відповідальності, важливо мати на увазі істотну різницю між двома її видами: 1) відповідальність за протиправну поведінку, що виступає юридичним фактом, який породжує правовідношення; 2) відповідальність за порушення обов’язку в існуючому правовідношенні.

У першому випадку йдеться про відповідальність за протиправну поведінку, що слугує підставою для виникнення правовідношення. Сюди відносяться: вчинення кримінального злочину; спричинення шкоди; посягання на охоронювані законом блага, що не тягне кримінальної відповідальності, а створюють інші правові наслідки. Тобто відповідальність полягає в тому, що виникає правовідношення, метою якого є застосування відповідних заходів до осіб, що порушили норму.

У другому випадку відповідальності правовідношення вже виникло і між його учасниками встановився зв’язок. Застосування заходів спрямоване на те, щоб у випадку, коли поновлення порушеного права в натурі неможливе, таким чином змінити права та обов’язки сторін, щоб в результаті було досягнуто передбаченого при виникненні правідношення результату, а збитки та витрати були компенсовані винною особою [193, с. 321-323].

Отже, при відповідальності як юридичному факті особа, яка допустила протиправну поведінку, не перебуває у попередньому правовідношенні з особою або особами, права яких вона порушила. Тут безпосередньо порушується норма права, яка забезпечує охорону прав і благ, гарантованих державою, або абсолютне суб’єктивне право потерпілого. При відповідальності за порушення прав і обов’язків при існуючому правовідношенні протиправна поведінка полягає у порушенні відносного права, у відхиленні реальної поведінки від моделі, закріпленої у правовідношенні.

У літературі має місце також позиція, за якою юридичну відповідальність розглядають як усвідомлене і добросовісне виконання правових обов’язків, тобто відповідальність в психологічному аспекті. М.Д. Шаргородський справедливо відмічає, що відповідальність, яка трактується не як об’єктивна юридична реальність, а як певний психічний процес, позбавляє це поняття правового змісту і призводить до того, що за відсутності такого усвідомлення немає відповідальності, тобто відповідальність втрачає будь-який соціальний зміст, якщо відволіктися від соціальної детермінованості самої свідомості [211, с. 47].

Даний погляд поширюється також і на юридичну відповідальність. Разом з тим не можна ігнорувати емоції, почуття, психічні переживання людей в сфері застосування санкцій правових норм стосовно відповідальності. Але іноді слід говорити не про відповідальність як інститут права, а про почуття відповідальності як елемент правосвідомості. Бути відповідальним у такому розумінні означає співвідносити наслідки своїх дій, вчинків з вимогами правових норм і бути здатним випробувати на собі передбачені законом (санкціями правових норм) заходи державного примусу [59, с. 34].

Співвідносність категорій відповідальності і обов’язку не можна розглядати відокремлено від того, до чого, власне, вони покликані – гарантування і захист прав і свобод людини. Адже використання і здійснення прав і свобод людини є невід’ємним від виконання нею обов’язків. Як справедливо зазначає О.Ф. Скакун, „навіть громадяни розвинутих демократій часто неправильно розуміють цю рівність і нерідко користуються правами, ігноруючи обов’язки. …Саме для того, щоб закріпити свої права, громадяни в демократичному суспільстві беруть на себе зобов’язання і виконують свої обов’язки” [166, с. 199].

Не викликає сумнівів думка про те, що відсутність визначення основних обов’язків людини на тому самому рівні, що і прав людини, призводить до переваги в бік вимог негайного здійснення лише прав [38, с. 47].

Такий підхід суб'єктів права до розуміння прав та обов’язків може призвести до скоєння правопорушень, злочинів, інших порушень прав та свобод людини. Особливо низький рівень свідомості обов’язку перебуває в прямому зв’язку з порушенням припису правової норми.

У теорії права поняття обов’язку (на відміну від обов’язків морального порядку, обов’язків-звичаїв) розглядається як „юридичний обов’язок” – визначена та гарантована законом міра необхідного (корисного), яка виражає обов’язковість певної поведінки особи, яка зумовлена потребами існування і розвитку інших осіб (соціальних груп, націй) з метою задоволення їх особистих інтересів [5, с. 68; 166, с. 198].

Вітчизняна юридична наука, враховуючи здобутки попередніх дослідників, зокрема, радянської доби, дає широке визначення правового обов’язку, під яким розуміється міра необхідної поведінки, що встановлена юридичними нормами для задоволення інтересів уповноваженої особи та гарантована можливістю державного примусу. Правовий обов’язок встановлюється на основі юридичних фактів та вимог правових норм. Він має відповідну структуру, елементами якої є необхідність суб’єкта вчинити певні активні дії (активний обов’язок) чи утриматися від них (пасивний обов’язок); необхідність зобов’язаного суб’єкта реагувати на законні вимоги уповноваженої сторони; необхідність нести юридичну відповідальність у випадку відмови від виконання юридичного обов’язку чи недобросовісного його виконання. Його призначенням є гарантування суб’єктивних прав та інтересів суспільства [120, с. 481].

Як видно, дане визначення вміщує в собі і психологічні моменти усвідомлення обов’язку, і правові аспекти щодо необхідності нести юридичну відповідальність у випадку ігнорування покладених законом обов’язків та щодо гарантії дотримання прав людини.

Зокрема, щодо обов’язку як свого роду правової гарантії, то О.Г. Бережнов пише з цього приводу, що обов’язок особи – це юридично визначена і юридично гарантована вимога до поведінки індивіда. Обов’язки, як і права, є необхідним засобом, за допомогою якого здійснюється правовий вплив на суспільні відносини [22, с. 71].

Так само, як і права, обов’язки людини як громадянина держави можна поділити на конституційні обов’язки і на обов’язки, що виникають на основі норм чинного законодавства. Крім того, за характером виконання розрізняють позитивні обов’язки і негативні обов’язки (правові заборони) [22, с. 71]. У першому випадку мається на увазі виконання обов’язку, який полягає у здійсненні певних позитивних дій, направлених на забезпечення суб’єктивного права уповноваженого суб’єкта; в іншому – виконання обов’язку, який полягає в утриманні від скоєння таких дій, що можуть бути перешкодою для здійснення існуючого права.

Ні право, ні обов’язок не існують одне без одного. Реально користуватися будь-яким правом можна лише в тому випадку, якщо воно поважається іншими [113, с. 2-3].

З огляду на викладений вище аналіз категорії „обов’язок”, ми пропонуємо охарактеризувати юридичний обов’язок як такий, що:

а) визначає міру необхідної поведінки індивіда в активній чи пасивній формі (утримання чи виконання);

б) є гарантом забезпечення прав людини шляхом встановлення правових санкцій;

в) гарантує можливість застосування заходів державного примусу;

г) має конкретну форму виразу правової відповідальності.

Як вже згадувалося, юридичний обов’язок, будучи похідним від права, має відповідну структуру. Його структура кореспондує структурі суб’єктивного права і містить у собі чотири елементи: 1) необхідність здійснити певні дії або утриматися від них; 2) необхідність для правозобов’язаної особи відреагувати на звернені до неї законні вимоги уповноваженої особи; 3) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; 4) необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке він має право [184, с. 525].

Тобто, дана структура юридичного обов’язку також визначає його як гаранта здійснення прав. Зауважимо, що гарантом є також міра відповідальності, що встановлюється санкціями правових норм за недотримання обов’язків. Саме тому, на наш погляд, категорії „санкція”, „обов’язок”, „право” та „відповідальність” є взаємопов’язаними і нерозривними, і вони потребують цілісного дослідження.

Наведені вище судження тим чи іншим чином випливають із тісного взаємозв’язку юридичної відповідальності з санкцією. Відповідно можна спостерігати такі можливі прояви даного співвідношення: а) санкція – це різновид відповідальності (пріоритет відповідальності); б) відповідальність – це різновид санкції (пріоритет санкції); в) санкція і є юридичною відповідальністю (концепція тотожності).

На нашу думку, санкція як структурна частина правової норми не може розглядатися через призму юридичної відповідальності чи навпаки, ці категорії не можуть бути також рівнозначними. Механізм правореалізації є таким, що правова санкція реально існує з моменту введення в дію норми. Необхідність же її застосування виникає у випадку відхилення від встановлених норм поведінки або спеціально заохочувальної поведінки, тобто на стадії диспозиційного правовідношення, якщо санкція норми носить правопоновлюючий характер.

Отже, в результаті даного аналізу названих вище правових категорій та їх співвідношення ми дійшли висновку, що:

1) встановлені законом обов’язки, санкції за їх порушення та відповідні заходи відповідальності виступають гарантами забезпечення прав людини;

2) обмеження суб’єктивних прав осіб є можливим у випадку застосування каральних санкцій;

3) правопоновлюючий характер санкцій співвідноситься з реалізацією суб’єктивного права таким чином, що виявляє характер та обсяг у суб’єкта прав, ступінь їх порушення та заходи захисту суб’єктивних прав з метою їх поновлення;

4) поняття відповідальності за своїм обсягом є ширшим за поняття „застосування санкцій”, оскільки включає також об’єктивні істини по справі, застосування попереджувальних заходів, права особи обвинуваченого, підстави звільнення від відповідальності тощо;

5) спільною рисою юридичної відповідальності і санкції у негативному їх аспекті є, передусім, те, що передбачається можливість застосування державного примусу за протиправне діяння на підставі закону;

6) держава, встановлюючи обов’язки, розраховує на добровільне їх виконання і не вбачає у суб’єктах права правопорушників, і, виходячи з такої позиції, слід розмежовувати поняття відповідальності та обов’язку;

7) особливістю позитивної відповідальності є те, що в деяких випадках санкція правової норми не реалізується.