Принципи правоохоронної діяльності

2.5.

Як було зазначено вище, за відсутності єдиного підходу до змісту правоохорони, її ознак, напрямів, визначення системи суб’єктів правоохоронної діяльності та правоохоронних органів чи не першочерговим завданням має стати встановлення її принципів.

Між тим, правоохорона – це складне, різнобічне явище правової дійсності, що пронизане певними загальними ідеями, які об’єднують його в єдине ціле і пов’язують із соціальним (економічним, політичним, культурним) життям. Ці найбільш загальні ідеї в сфері правоохоронної діяльності визначаються її принципами. Без досконалого розуміння останніх не можна загалом зрозуміти сутності не тільки системи правоохорони, але й держави в цілому.

Принципи правоохоронної діяльності мають історичний характер. Вони є наслідком багатовікового розвитку людства, результатом осмислення закономірностей розвитку суспільства в цілому, втіленням його демократичних та гуманістичних традицій. Більш того, принципи правоохорони носять об’єктивний характер та обумовлюються станом суспільних відносин, рівень розвитку яких багато в чому визначається цілями та завданнями, що стоять перед суспільством. Так, наприклад, завдання побудови правової держави та формування громадянського суспільства, складовим елементом яких виступає правоохоронна діяльність, дозволяє сформулювати відповідні принципи правоохорони. Це своєрідна система координат, в межах якої має здійснюватися правоохоронна діяльність й одночасно вектор, що визначає напрямок її розвитку .

В перекладі з латинської мови поняття „принцип” означає „початок”, „першооснова”, „первинність”. М.А. Вороніна вказує, що „з давніх-давен принцип вважався підвалиною, фундаментом будь-якої соціальної системи (в тому числі правової), вимоги якого поширювалися на всі явища, що належали до цієї системи. Принципи не формулюють конкретних прав і обов’язків і не завжди забезпечені конкретними законодавчими санкціями, однак, від того, на яких принципах заснований правовий порядок, можна значною мірою судити про характер самої держави (демократична, тоталітарна тощо)” [143, с. 193].

Однак, для більш глибокого розуміння категорії, що розглядається необхідно розглянути риси, що притаманні цим принципам. Зауважимо, принципами правоохоронної діяльності керуються суб’єкти правоохорони при вирішенні завдань, що стоять перед цим видом діяльності, а принципи права є обов’язковими для всіх суб’єктів права, в тому числі й для правоохоронців.

Оскільки принципи правоохоронної діяльності є похідними від принципів права, то першим притаманні такі риси:

1. Універсальність. Принципи правоохоронної діяльності є аспектом особливого прояву загальних принципів права й являють собою вихідні ідеї, основні, найбільш загальні та керівні положення, які в сукупності визначають сутність правоохоронної діяльності. Так, розглядаючи принципи права,

А.М. Колодій вказує: „категорія „принципи права” повинна використовуватись у всіх випадках, коли йдеться про відправні ідеї і положення, які відносяться до юриспруденції” [144, с. 17]. Теж саме можна сказати й про принципи правоохорони.

2. Нормативність. Ця риса вносить в правоохоронну діяльність елементи єдності, однаковості, при цьому принципи виступають як міра (регулятор) поведінки суб’єктів правоохорони. Ця ознака полягає в тому, що принципи містять узагальнені загальнообов’язкові права і обов’язки для певного кола суб’єктів, тривало і багаторазово застосовуються при здійсненні правової охорони. Нормативна основа складається з таких елементів – дозволів, велінь та заборон.

3. Формальна визначеність. Та чи інша правова ідея, загальне положення має бути закріплена (сформульована ) в нормах права. Однак, треба зазначити, що існують різні прийоми нормативного закріплення принципів. Вони можуть бути виражені як в одній загальній нормі, так і в декількох пов’язаних нормах.

4. Обов’язковість. Принципи правоохоронної діяльності – це не порада, не рекомендація; вони вимагають обов’язкового та повного втілення в практичній діяльності. Грубе та систематичне порушення цих принципів, ігнорування їх вимог не просто знижує ефективність правоохорони, але й підриває її основи. Суб’єкт правоохоронної діяльності, який порушує вимоги принципів, має бути відсторонений від здійснення правоохоронної діяльності, а за деякі порушення може бути притягнутий до юридичної відповідальності.

5. Комплексність. Принципи несуть в собі вимогу комплексності, що передбачає їх одночасне, а не почергове, ізольоване дотримання на всіх етапах правоохоронної діяльності. Принципи використовуються фронтально, всі одразу. Будучи частиною єдиної системи, кожний принцип характеризує певний аспект організації та діяльності суб’єктів правоохорони. Й лише знаходячись у взаємозв’язку вони дозволяють усвідомити демократичну сутність правоохоронної діяльності. Більш того, в силу різнобічності таких зв’язків порушення навіть одного принципу неминуче призводить до порушення інших, неможливості успішного виконання завдань правоохоронної діяльності.

6. Рівнозначність. Принципи правоохоронної діяльності як загальні фундаментальні положення рівноправні, серед них немає головних та другорядних, таких, що потребують реалізації в першу чергу, і таких, здійснення яких можна відкласти. Однакове значення всіх принципів правоохоронної діяльності попереджує порушення процесу правоохорони.

7. Об’єктивність. Принципи правоохоронної діяльності, як і принципи права, це не вигадка правознавців. Вони відображають об’єктивні закономірності розвитку суспільства та держави, відповідних суспільних відносин.

8. Стабільність. Принципи правоохоронної діяльності діють протягом певного, відносно тривалого часу. Однак, треба зазначити, що являючись стабільною категорією, розрахованою на перспективне застосування, принципи не є чимось раз і назавжди установленим, незмінним. Будучи явищем об’єктивним та відображаючи реальний стан суспільних відносин, принципи постійно вдосконалюються, змінюються разом з розвитком суспільних відносин. Проведена в нашій державі з часу проголошення незалежності робота по підготовці й прийняттю Конституції, законів у всіх сферах державної діяльності, в тому числі й у галузі правоохорони значно поглибила демократичну сутність принципів, укріпила їхні гарантії. Подальше удосконалення демократичного характеру принципів, їх нормативне закріплення є одним із основних завдань правової реформи, що проходить в Україні [145, с. 77-78].

Таким чином, під принципами правоохоронної діяльності слід розуміти об’єктивно властиві цьому виду суспільної діяльності відправні начала, незаперечні вимоги, що ставляться перед суб’єктами здійснення правової охорони й які виражають найважливіші закономірності і підвалини даного типу відносин та відрізняються універсальністю, вищою імперативністю, загальною значимістю та стабільністю.

В той же час, слід пам’ятати, що принципи правоохоронної діяльності – це не готові інструкції, а тим більше не універсальні правила, керуючись якими правоохоронці могли б автоматично досягти високих результатів. Вони не заміняють ні спеціальні знання, ні досвід, ні майстерність.

Загалом, значення принципів правоохоронної діяльності обумовлене тим, що вони: визначають засади здійснення правоохорони в суспільстві; спрямовують розвиток і функціонування правоохоронної системи; впливають на суспільні відносини шляхом правового регулювання та на рівень правосвідомості в суспільстві; зумовлюють напрями правотворчої, та інших видів юридичної діяльності; виступають важливим критерієм законності дій суб’єктів правоохорони.

Принципи, на які спирається правоохоронна діяльність, складають цілісну систему. До якої, враховуючи викладені вище положення, слід віднести:

1) принцип гуманізму;

2) принцип демократизму;

3) принцип соціальної справедливості;

4) принцип добропорядності громадян;

5) принцип верховенства права;

6) принцип законності;

7) принцип рівності всіх перед законом;

8) принцип гласності;

9) принцип взаємодії з органами державної влади України, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, населенням;

10) принцип незалежності суб’єктів правоохорони;

11) принцип професіоналізму та компетентності;

12) принцип безперервності.

Усі ці принципи правоохоронної діяльності можна поділити на такі групи:

1) загально соціальні: визначаються рівнем розвитку суспільства, є одним з кращих досягнень людства. До них слід віднести принципи гуманізму, демократизму, соціальної справедливості, рівності всіх перед законом;

2) спеціальні: своєрідна система координат в межах якої розвивається правоохоронна діяльність. Цю групу складають принципи верховенства права, законності, добропорядності громадян, гласності, взаємодії з органами державної влади України, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, населенням, професіоналізму та компетентності, незалежності суб’єктів правоохорони, безперервності.

Однак, наведену класифікацію принципів правоохоронної діяльності не слід сприймати як універсальну, а треба розуміти як заклик до встановлення інших, нових критеріїв їх систематизації.

Зауважимо, більшість з названих принципів зазначаються в законах, що визначають правовий статус суду, прокуратури, міліції (їх традиційно відносять до правоохоронних органів), податкової міліції, служби безпеки, державної охорони, кримінально-виконавчої служби, військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Державної прикордонної служби як принципи діяльності цих конкретних органів [додаток А].

Для кращого розуміння вказаних принципів розкриємо їх зміст.

Принцип гуманізму є важливою сутнісною характеристикою цивілізованого суспільства. Він зумовлює необхідність орієнтування при здійсненні правоохоронної діяльності на невід’ємні (природні) права і свободи людини, зокрема це права людини на життя, здоров’я, повагу до гідності, свободу та особисту недоторканність, свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань тощо. Треба пам’ятати, що ці права належать до категорії негативних і є основними, абсолютними. Вони охороняють людину від небажаних і таких, що порушують її свободу, втручань, обмежень. Негативні права – це, як зазначають деякі правники, основа індивідуальної свободи [56, с. 177]. Суб’єкти правоохоронної діяльності зобов’язані охороняти особу, її життя, особисту недоторканність, честь і гідність тощо. Тобто всі ті природні якості, без яких вона стає просто людиною – частиною живої природи.

Цей принцип належить до категорії загальноправових, тому можна стверджувати, що правоохоронна діяльність є одним із засобів його реалізації. Адже саме в процесі її здійснення відбувається попередження, припинення порушень вимог норм права, притягнення винних осіб до відповідного виду юридичної відповідальності, відшкодування шкоди, що була завдана людині вчиненим правопорушенням, охорона законності та правопорядку, усіх врегульованих правом суспільних відносин.

Слід зазначити, що міжнародні процеси в сучасному світі носять гуманістичний характер. Про це свідчать міжнародні договори, діяльність міжнародних організацій. Так, наприклад, в преамбулі Загальної декларації прав людини зазначено про те, що „визнання достоїнства, властивого всім членам людської родини, та рівних і невід’ємних прав їх є основою волі, справедливості і загального світу”, а також „зневага і презирство до прав людини призвели до варварських актів, що обурюють совість людства, і що створення такого світу, у якому люди будуть мати волю слова і переконань й будуть вільні від страху і нестатку, проголошене як високе прагнення людей” [98].

Гуманізм означає історично мінливу систему поглядів на суспільство і людину, перейнятих повагою до особи, її честі та гідності, прав. Ідея гуманізму в конституційному вираженні має такий вигляд „Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю” (ст. 3 Конституції України). Суб’єкти правоохоронної діяльності повинні визнавати права, свободи, честь та гідність кожної людини. В сучасному суспільстві домінуючою стає ідея, що без поваги свобод, гідності людини правоохоронна діяльність не може бути ефективною.

Принцип демократизму (в перекладі „демократія” означає влада народу) забезпечує участь у діяльності з охорони права громадськості, робить можливим наявність контролю за суб’єктами правоохоронної діяльності. Слід зауважити, що в останні роки питання демократичного цивільного контролю за правоохоронною діяльністю набуло особливої актуальності. В 2003 році Верховною Радою України навіть було прийнято Закон України „Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави” [11]. Однак,

Ю. Гаврилов зазначає, що „складається враження, що зараз заради встановлення демократичного контролю над силовими структурами ми готові пожертвувати своєю безпекою – але таке рішення тимчасове, рано чи пізно воно себе вичерпає” [146, с. 8].

Визнання та втілення цього принципу в усіх сферах державної діяльності значно сприяє розвитку громадянського суспільства та становленню правової держави, забезпечує можливість реалізації принципу народовладдя, визнання пріоритету суверенітету народу. Адже держава існує для людини, а не навпаки. Ще Ж. Ж. Руссо писав, що основним завданням суспільного договору є „знайти таку форму асоціації, що захищає й обороняє всією загальною силою особу і майно кожного з членів асоціації, і завдяки якій кожен, з’єднуючись з усіма, підкоряється, однак, тільки самому собі й залишається настільки ж вільним, як і колись” [147, с. 207].

Принцип соціальної справедливості. Справедливість як багатогранна категорія знаходить свій прояв у всіх сферах суспільного життя, інтегрує в собі економічні, політичні, моральні, правові та духовні аспекти, містить вимоги реальної відповідності між положенням різних індивідів та їх значимістю в суспільстві, між працею і винагородою тощо. Особливості юридичної справедливості полягають у тому, що вона носить найбільш чіткий, формально-визначений характер, найчастіше пов’язана з державним примусом. Усі галузі законодавства покликані втілювати справедливість у регульовані ними суспільні відносини. Справедливість містить у собі діалектичне поєднання елементів рівності і нерівності й має парну категорію „несправедливість”. Усунення останньої – один із засобів утвердження справедливості. Запобігання виникненню несправедливості – найважливіша функція права загалом. На це ж повинна бути спрямована діяльність правоохоронних органів та організацій.

Принцип соціальної справедливості зобов’язує суб’єктів правоохоронної діяльності при виконанні завдань, що стоять перед ними, бути максимально об’єктивними, неупередженими, приймати рішення, що узгоджуються з нормами моралі, загальнолюдськими цінностями, передбачає безсторонній підхід до дослідження обставин справи, до осіб, що брали участь в цій справі тощо. При виконанні службових обов’язків суб’єкти правоохоронної діяльності незалежні від впливу будь-яких політичних, громадських об’єднань й керуються лише вимогами права та законності.

У зв’язку з цим треба відмітити, що більшість суб’єктів правоохоронної діяльності відповідно до ст. 6 Закону України „Про політичні партії в Україні” є позапартійними, тобто вони не можуть бути членами політичних партій, рухів та інших громадських об’єднань, які мають політичну мету [148]. При виконанні службових обов’язків працівники правоохоронних органів та організацій незалежні від впливу будь-яких політичних та громадських об’єднань. Така вимога норм права – один із засобів забезпечення справедливості при прийнятті рішень вказаними суб’єктами.

Принцип добропорядності громадян. Слід зауважити, що цей принцип не лише не зводиться до принципу презумпції невинуватості, але й є ширшим за змістом, ніж другий. Принцип, що розглядається, є малодослідженим на відміну від презумпції невинуватості. Так, у ст. 62 Конституції України зміст останнього досить чітко висвітлено: „Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь” [74]. Презумпція невинуватості означає, що закон вважає обвинуваченого невинним доти, доки ті, хто вважає обвинуваченого винним, не докажуть, що він дійсно винний і його винність буде встановлено вироком суду, що вступив у законну силу. Це правове положення визначає і спрямовує діяльність посадових осіб, що ведуть провадження по кримінальній справі, органів досудового слідства, прокуратури і суду.

Цілком слушним є твердження О.Г. Братко про те, що „правоохоронна система повинна повністю звільнитися від породженої в минулому недовіри до громадянина. Принцип презумпції добропорядності у своєму дійсному втіленні приведе не тільки до підвищення загальної та правової культури, але й стане „безпосередньою продуктивною силою” [23, с. 196].

Суб’єкти правоохоронної діяльності не повинні бачити в громадянах потенційних правопорушників, навпаки кожна людина – вільний, законослухняний член громадянського суспільства, діяльність якого спрямована на реалізацію вимог норм права, втілення в життя принципу справедливості. Правоохоронні органи та організації не зможуть ефективно виконувати свої завдання та функції без допомоги громадян, а процес залучення громадськості до участі в діяльності щодо вирішення важливих державних та суспільних справ обов’язково передбачає добропорядність партнерів, стан надійності та стабільності їх відносин.

Принцип верховенства права. Стаття 8 Конституції України проголошує: „В Україні визнається і діє принцип верховенства права” [74]. Дотримання та практичне втілення цього принципу в діяльності всіх підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, фізичних осіб є необхідною умовою існування правової демократичної держави. Деякі правники вказують, що „принцип верховенства права є пріоритетним у правовій державі. Цей принцип став активно і всебічно утверджуватися у нашій державі після проголошення її незалежності і закономірно одержав конституційне закріплення як одне з основних її надбань і напрямків подальшого розвитку” [149, с. 40]. Однак, треба зазначити, що ні в законодавчій, ні в науковій сферах діяльності не вироблено єдиного підходу до розуміння категорії „верховенство права”. Досить часто її уподібнюють із близькою за змістом, але, безумовно, не тотожною категорією „верховенства закону”. Так, М. Козюбра зазначає, що феномен верховенства права може бути розкрито тільки за умови дотримання певних гносеологічних позицій щодо права: по-перше, повинно мати місце розрізнення права і закону; по-друге, право слід розглядати не як акт державної влади, а як соціальний феномен пов’язаний з такими категоріями, як справедливість, свобода, рівність, гуманізм; по-третє, право має розглядатися у нерозривному зв’язку з правами людини [150, с. 47].

Таким чином, принцип верховенства права не тотожний принципу верховенства закону. Відмінність між ними пов’язана з розбіжністю у розумінні права та закону. Перше є ширшим за змістом й передбачає панування права у життєдіяльності громадянського суспільства і функціонуванні держави. Він зумовлює потребу відповідності закону праву. Адже не будь-який закон може бути правовим.

Цілком справедливо В. Гайворонський зазначає, що „визнання принципу верховенства права є неоціненним надбанням України як демократичної держави. Він спрямований, врешті-решт, на досягнення гідного людини життя. Але дія цього принципу має неухильно забезпечуватися всіма гілками влади” [151, с. 30].

Принцип законності. Загалом, законність є багатоаспектним соціально-правовим явищем, яке можна розглядати як принцип, метод, режим. Однак, при цьому для нього є характерним єдність двох ознак. Зовнішня (формальна) ознака передбачає обов’язок виконання приписів законів та підзаконних нормативних актів державними органами, посадовими особами, громадянами та різними об’єднаннями, а внутрішня (сутнісна) – наявність науково обґрунтованих та відповідних праву законів [152, с. 105].

Законність безпосередньо пов’язана з демократією, є невід’ємним елементом останньої. Саме завдяки втіленню принципу законності здійснюється охорона суспільних відносин, соціальних цінностей суспільства тощо. За відсутності законності неможливою є й демократія. В свою чергу, демократія впливає на процеси формування та підтримання законності. Належна реалізація принципу законності можлива лише за умов існування в державі демократичного правового режиму, коли до вирішення важливих суспільних та державних питань залучаються широкі верстви населення, громадськість контролює діяльність державного апарату тощо. Про достовірність цих положень свідчить недалеке минуле нашої країни. Так, деякі науковці вказують, що „упродовж багатьох років у нашій країні законність попиралася, і долю країни, всього народу вершив не закон, а особисті амбіції окремих осіб, переважав підхід з позицій партійно-номенклатурної доцільності, а право, закон займали другорядні позиції. Результати цієї протиправної діяльності ще й нині відчуваються у нашій країні” [101, с. 209].

Принцип законності в діяльності правоохоронних органів та організацій полягає, перш за все, в чіткому, неухильному дотриманні та виконанні приписів закону. До того ж, він передбачає необхідність використання суб’єктами правоохорони всіх наданих їм прав для виконання завдань, що на них покладені чинним законодавством, але таким чином, щоб заходи, які будуть при цьому застосовані, не виходили за межі, встановлені законом. О.Є. Маноха зазначив, що „суворе додержання законності в діяльності правоохоронних органів є однією з принципових першооснов цієї діяльності” [153, с. 87].

Принцип рівності всіх перед законом. Рівноправність громадян є розвитком принципу справедливості й однією з характерних рис демократії. Рівноправність як політико-правовий принцип і юридичну категорію необхідно відрізняти від поняття рівності. Останнє є матеріальною основою рівноправності. Рівність більш широке поняття, ніж рівноправність, оскільки не всі елементи соціальної рівності одержують закріплення в праві. Повинна забезпечуватися не фактична рівність (це утопія в умовах сучасного суспільства), а рівність усіх перед законом, створення рівних стартових умов. Крім рівності перед законом і судом, принцип рівноправності містить у собі рівність прав і свобод людини і громадянина, а також рівні права і свободи чоловіка і жінки.

Ці положення знайшли відображення в основному законі нашої держави. Відповідно до конституційних норм люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21 Конституції України). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям (ст. 24 Конституції України).

Це означає, що кожний громадянин має і може користуватися на рівних підставах з іншими громадянами всім обсягом конституційних прав і свобод без дискримінації з боку держави чи інших осіб за будь-якими мотивами.

Інтерес, потреби, рівень забезпеченості, звички, традиції суб’єктів правоохоронної діяльності не повинні впливати на розуміння права, суспільної моралі, справедливості. Перед приписами права у формальному розумінні рівні всі, навіть ті, хто його (право) застосовує.

Принцип гласності. Діяльність суб’єктів правоохоронної діяльності є гласною. Вони зобов’язані інформувати органи влади і управління, громадські організації, населення і засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення.

Гласність, як вказують деякі науковці, – „це відкритість, „прозорість”, об’єктивність, повнота інформації щодо юридичної практичної діяльності. Громадськість, кожен член суспільства мають право знати, що загрожує їх безпеці, правам і свободам, які заходи спрямовані і вживаються для їх забезпечення” [54, с. 167].

Однак, треба зазначити, що суб’єкти правоохоронної діяльності при виконанні завдань та функцій, що на них покладені чинним законодавством, певним чином втручаються в особисте та сімейне життя, мають справу з інформацією з обмеженим доступом (конфіденційною та таємною), частина цих суб’єктів наділена повноваженнями щодо здійснення оперативно-розшукової діяльності. Все це вимагає обмеженого поширення таких відомостей. До того ж, характеризуючи межі демократичного контролю за діяльністю правоохоронних органів, Ю. Гаврилов зазначає, що „треба уявити собі, що для суспільства правоохоронні органи – це свого роду „чорний ящик”. І ми можемо встановити контроль тільки над вихідними з нього імпульсами (діями), обмежуючи втручання у внутрішні механізми його роботи” [146, с. 8].

Зауважимо, відповідно до ст. 30 Закону України „Про інформацію” конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов [154]. До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційна, та встановлюють для неї систему (способи) захисту. Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров’ю людей. Порядок обігу таємної інформації та її захисту визначається відповідними державними органами за умови додержання вимог, встановлених Законом України „Про інформацію”. Порядок і терміни обнародування таємної інформації визначаються відповідним законом. Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист [154].

Таким чином, гласність в діяльності суб’єктів правоохоронної діяльності нерозривно пов’язана з конфіденційністю, а тому має певні межі, необхідність в наявності яких пов’язана із ефективністю забезпечення прав і свобод громадян, їх безпеки.

Принцип взаємодії з органами державної влади України, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, населенням. Дотримання цього принципу є однією з умов підвищення ефективності діяльності суб’єктів правоохоронної діяльності. Особливо слід відмітити важливість взаємодії з громадськістю. Підтвердженням цього положення є той факт, що 22 червня 2000 року Верховна Рада Україна прийняла Закон „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”. Стаття 1 цього Закону проголошує, що „громадяни України відповідно до Конституції України мають право створювати в установленому цим Законом порядку громадські об’єднання для участі в охороні громадського порядку і державного кордону, сприяння органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам, Державній прикордонній службі України та органам виконавчої влади, а також посадовим особам у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, захисті життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин...” [93]. До того ж, як вказують Л. Поляков та Л. Шангіна, зниження громадської активності й підміна її створенням квазігромадських структур є одним із критеріїв відсутності реального демократичного цивільного контролю над правоохоронними органами та над системою влади загалом, й вказує на ілюзію демократичності влади [155, с. 7]. І з цим важко не погодитися.

Принцип незалежності суб’єктів правоохоронної діяльності. Необхідним, обов’язковим чинником ефективного забезпечення безпеки, прав, свобод та законних інтересів громадян, втілення вимог норм права в діяльності суб’єктів права є визнання та дотримання принципу незалежності правоохоронних органів та організацій при виконанні завдань, що стоять перед правоохороною. Дотримання цього принципу забезпечує довіру та повагу громадськості до правоохоронної діяльності зокрема та до права загалом.

Характеризуючи незалежність юридичної практичної діяльності

С.Д. Гусарєв та О.Д. Тихомиров зазначають, що вона „виключає вплив на рішення або поради юриста будь-якого тиску зовнішніх факторів (телефонного права, підкупу, залякування тощо), особистого інтересу юриста (бажання одержати необґрунтовану додаткову винагороду або інші особисті блага) чи бажання догодити іншим суб’єктам – клієнту, суду, органам влади тощо” [54, с. 157]. Це положення повною мірою стосується й діяльності суб’єктів правоохоронної діяльності, які, переважно, як було вказано при розгляді ознак правоохорони, мають бути юристами.

Правоохоронні органи та організації виконують свої завдання неупереджено, у точній відповідності з законом. При цьому ніякі виняткові обставини або вказівки службових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності цих суб’єктів. Адже останні мають служити закону, праву, ідеалам суспільної моралі. Це не означає абсолютну безідейність, а йдеться лише про те, що в умовах плюралізму, багатопартійної системи ці суб’єкти не можуть бути підконтрольні будь-яким органам, посадовим особам, політичним партіям, відчувати тиск з боку останніх. Право, закон – ось кому вони мають бути підпорядковані. Ніхто не має права зобов’язати правоохоронні органи та організації виконувати обов’язки, які не передбачені чинним законодавством України. Жодна особа, за винятком уповноважених службових осіб, у випадках та порядку встановленому законом, не вправі втручатися в законну діяльність суб’єктів правоохорони.

Принцип професіоналізму та компетентності. Вище вже було зазначено про важливість та значимість правоохоронної діяльності. Треба додати, що при її здійсненні досить часто приймаються рішення, які можуть значно вплинути на звичний спосіб життя людини. Кожна помилка, зроблена суб’єктами правоохорони, може призвести до непоправних наслідків. Складність життєвих ситуацій, що їх мають вирішувати вказані суб’єкти, висока процесуальна вимогливість до їх дій, особливість формально-абстрактного мислення зумовлюють необхідність виконання такої роботи спеціально підготовленими фахівцями. Тобто, здійснювати цей вид суспільної діяльності мають лише компетентні особи, професіонали. Слушним є твердження І.В. Солов’євич про те, що „кожною справою, а занадто правоохоронною – мають займатися професіонали, а не аматори” [156, с. 141].

Властивість та вимога професіоналізму до правоохоронної діяльності закріплюється у законах, що визначають правовий статус того чи іншого суб’єкта правоохорони, є метою діяльності системи освітніх закладів. Професіонал – це належним чином підготовлений спеціаліст конкретної справи, що володіє відповідними правовими знаннями, навичками роботи, може кваліфіковано виконувати дії, які складають зміст його роботи. Тому можна сформулювати наступні критерії, що визначають відповідність діяльності, що розглядається, вимогам професіоналізму:

1) здійснення охорони права за правилом, що вироблене та закріплене у встановленому порядку;

2) наявність відповідної кваліфікації в суб’єктів правоохорони;

3) відповідність процесу та результатів діяльності вимогам, що відповідно до законодавства стоять перед правоохоронними органами та організаціями;

4) неупередженість діяльності, позаекономічна орієнтація на правові цінності;

5) оплатність охорони права.

Належним чином здійснювати правоохоронну діяльність може лише компетентна особа. Компетентність суб’єктів правоохорони передбачає володіння ними, перш за все, правовими теоретичними та практичними знаннями, вміннями та навичками, наявність відповідного досвіду, що дозволяє справедливо, якісно та кваліфіковано реалізувати правоохоронні функції. До того ж, ці суб’єкти повинні орієнтуватися в політичній, економічній сфері як на державному так і на міжнародному рівні, мати певні психологічні знання й навички.

Принцип безперервності. При розгляді ознак правоохоронної діяльності було зазначено, що остання здійснюється постійно, саме тому це і є діяльністю. Через те не можна погодиться з твердженнями правників щодо необхідності певного приводу для початку здійснення правоохорони. Бо це робить правоохоронну діяльність фрагментарною, неповною та не відповідає дійсності. До того ж, загальновідомо, що не можна повністю викорінити правопорушність в суспільстві. А тому необхідність у охороні права буде існувати завжди. Крім того важливою складовою діяльності суб’єктів правоохоронної діяльності є профілактика злочинів та інших правопорушень.

Отже, перелічені вище принципи треба розуміти як відправні начала, незаперечні вимоги до такого виду суспільної діяльності як правоохорона, а тому їх слід враховувати при реформуванні системи правоохоронних органів та організацій. Адже лише при виконанні цих принципів всіма суб’єктами правоохорони з впевненістю можна говорити про демократичність та правовий характер правоохоронної системи зокрема та держави загалом.