2.2 Правові норми, що регулюють правовідносини нижчого духовенства, причетників та монахів

Правові норми Єфремівської Кормчої, які будуть розглянуті в даному підрозділі, були закликані регулювати права та обов’язки нижчого духовенства церкви, а саме попів (вони ж пресвітери), дияконів, іподияконів, службового причту церков, тобто читців та співаків, а також монахів.

Поставлення нижчого духовенства та постриг у монахи регламентувалися у Єфремівській Кормчій такими правовими нормами: Ап. Правила 2. 1-й Вс. 9. 4-й Вс. 6. 15. Трул. 14. 15. 16. 40. 41. 43. 45. 7-й Вс. 14. 7-й Вс. 14. Анкир. 10. Неокес. 11. 12. 14. Сард. 15. Лаод. 11. 56. Карф. 16 (2 ч.). 90. Феофіл 4. 5. Вас. Вел. До хорєпископів. Збірка з 93 глав 5. 7. 8. 10. 11 (2, 4 ч.). 28. 29. 43. 44. 75.

Для поставлення пресвітера, диякона та інших причетників достатньо волевиявлення та хіротонії одного єпископа (Ап. Правило 2.) [9, 62], але саме того, у єпископії якого розташована церква, в яку проводиться поставлення, і якому підпорядковується клірик, якого поставляють. Поставити представника нижчого духовенства у церкву іншої єпископії можна тільки з дозволу обох єпископів: того, кому підпорядкований клірик, і того, в чию єпископію він поставляється (Сард. 15.) [9, 294].

Процедура хіротонії повинна була відбуватися відкрито, у присутності хоча б одного причетника, який пізніше, у випадку виникнення такої потреби, може виступати свідком у церковному суді або на соборі (Збірка з 93 глав 28 (1 ч.). 29.) [9, 764-766].

Кандидат для поставлення у пресвітери обов’язково повинен досягти 30-річного віку (Трул. 14 (1 ч.). Неокес. 11.) [9, 154, 240] та перебувати у причті мінімум 3 місяці (Збірка з 93 глав 28 (2 ч.). 43) [9, 765, 773].

Важливим обмеженням для поставлення у пресвітери є прийняття християнства кандидатом під час серйозної хвороби. У такому випадку вважається, що віра була прийнята не через чистосердні наміри, а через необхідність та страх смерті, що робить сумнівним щирість віри такої людини.

Перед поставленням у пресвітери кандидати проходять особливе випробування, яке є необхідним, і без якого хіротонія вважається недійсною. На випробуванні кандидат повинен повідомити про свої гріхи та порушення норм світського і церковного права, а єпископ визначити – чи є вони непереборними перепонами для поставлення у сан пресвітера. Якщо такі перепони існують, а єпископ все одне вирішив провести рукопокладення кандидата, таке поставлення вважається недійсним (1-й Вс. 9.) [9, 88].

Якщо ж після прийняття пресвітерського сану пресвітер звинувачується у правопорушеннях, що були скоєні до хіротонії, з цього приводу проводиться розслідування, і, у випадку підтвердження звинувачення, винний позбавляється свого сану (Феофіл 5.) [9, 535].

Лаод. 56 забороняє поставляти у малих містах та селищах періодеїтів [9, 277]. Періодеїти – пресвітери за саном, які виконували роль своєрідного місіонера, обходячи міста та села та агітуючи за християнську віру.

На думку автора, прийняття такого правила і подальше його закріплення свідчать про поширення християнства та значну розгалуженість церковної адміністрації, перехід Церкви на якісно новий рівень існування: від окремих нестабільних осередків віри та нерегулярних таємних зборів до постійного, визнаного державним апаратом, повноцінного інституту суспільства. На цьому етапі свого розвитку церковна адміністрація вже намагалася “прикріпляти” своїх кліриків до визначених конкретних місць. Таке “прикріплення” знайшло своє відображення у комплексі норм, які забороняють поставляти єпископів, пресвітерів, дияконів та інших причетників без конкретного місця їх служби – церкви, храму, монастиря, під загрозою визнання їхнього поставлення недійсним (4-й Вс. 6.) [9, 115]. Заборона поставляти періодеїтів є одним зі свідчень намагання церкви підкреслити роль подібного “прикріплення” кліриків до місць їх служби.

До осіб, які поставляються у диякони, Єфремівська Кормча також встановлює певний комплекс вимог. Так, обов’язковою умовою є досягнення кандидатом 25 років (Трул. 14 (2 ч.). Карф. 16 (2 ч.). Збірка з 93 глав 43.) [9, 154-155, 321, 773]. Правило целібату на диякона не поширюється, але тільки якщо він одружився до поставлення у сан або, під час поставлення попередив єпископа про свій намір одружитися. Якщо ж диякон одружується після поставлення, не зробивши попередження, він позбавляється дияконського служіння (Анкир. 10.) [9, 233].

Диякон перед поставленням також проходить випробування, але вимоги до його особи значно нижчі, ніж до кандидата у пресвітери. Якщо до хрещення кандидат у диякони порушував непринципові норми та положення християнства, це не завадить хіротонії, адже вважається, що з прийняттям віри він почав нове життя (Феофіл 4 (1 ч.).) [9, 534].

Перед поставленням диякона чи пресвітера єпископ через розслідування та сповідь кандидата повинен дізнатися про його минуле життя. Кандидату могло бути відмовлено у хіротонії не тільки через вчинення серйозних порушень церковного права, наприклад, блуду (Збірка з 93 глав 44.) [9, 773], а й через наявність поганих звичок, які могли викликати зневажання майбутнього священика з боку прихожан. Серед таких поганих звичок Вас. Вел. вказує, наприклад, пияцтво, схильність до лайок, злий характер.

Також пропонується приділяти особливу увагу дійсним мотивам, за якими кандидат намагається увійти у клір або отримати священицький сан, та усілякими засобами не допускати до служби тих, хто таким чином намагається позбутися обов’язків перед світською владою, наприклад, служби у війську (Вас. Вел. До хорєпископів.) [9, 512-514].

За первісними церковними правилами було встановлено обмеження на поставлення дияконів в одному місті – не більше семи (Неокес. 14.) [9, 241], але згодом, через поширення Церкви та значне зростання розміру міст, а, відповідно, і приходів, це правило було скасовано (Трул. 16.) [9, 155-157].

У Єфремовській Кормчій містяться норми, які регламентують поставлення диякониць – сану, який був невід’ємною частиною кліру Церкви у ІІІ столітті (у кожній церкві у ІІІ ст.

За Єфремівською Кормчою у диякониці дозволялося поставляти жінок, які досягли 40-річного віку та пройшли дуже суворе випробування. (Збірка з 93 глав 43.) [9, 773]. Однак у інший главі Збірки з 93 глав віковий ценз для поставлення диякониць вказується 50 років (Збірка з 93 глав 5.) [9, 743]. Наявність серед норм Кормчих такої суперечливості, крім звичайних причин, можна пояснити неуважністю автора списку до регламентування сану дияконисі через його традиційно обмежене застосування. Диякониця – найвищий священицький сан, який могла посісти жінка. У перші століття появи християнства існував вищий жіночий сан – пресвітеріди, аналогічний чоловічому сану пресвітера, але вже на Лаодикійському соборі сан пресвітеріди був скасований, що було принесено і на територію Київської Русі та відповідно зафіксовано у Єфремівській Кормчій (Лаод. 11.) [9, 269].

За Трул. 15 для кандидатури іподиякона встановлюється віковий ценз 20 років. Для усіх представників нижчого духовенства теж саме правило вказує санкцію за недодержання вікового цензу при хіротонії – позбавлення сану [9, 155].

Поставлення читців проводиться хорєпископом, єпископом або ігуменом, якщо церква розташована на території монастиря. Причетник набуває прав читця та може виконувати його обов’язки з моменту поставлення (7-й Вс. 14.) [9, 220]. Якщо читець почав брати участь у служінні однієї церкви, він не може переходити в іншу церкву та прийматися там у клір (Карф. 90.) [9, 387].

Правові норми вказаної вище групи також регламентують прийняття чернецтва. Кожен християнин має право піти у монастир, незалежно від того, як він поводився до цього, які гріхи чи правопорушення скоїв (Трул. 43.) [9, 174]. Більш того, через те, що сам факт прийняття чернецтва є формою покаяння, щире обрання такого способу життя після скоєних гріхів тільки заохочується.

Ієрархи Руської Церкви змогли зрозуміти цю особливість ідей чернецтва раннього християнства та відмінність сприйняття чернецтва у Візантії. Вже митрополит Іларіон вважав, що кращим устроєм монастирю є саме “палестинська” лаура (див. вище), а з ним безумовно погоджувався засновник Києво-Печерської Лаври Антоній Печерський [151, 197], який мріяв для свого монастиря саме форму лаури, на що вказує і його назва.

Для того щоб пересвідчитися у повному розумінні особливостей чернечого життя та впевненому, свідомому обранні такої долі, клірикам забороняється приймати у монахи осіб, молодших за 10 років (Трул. 40.) [9, 171-172]. Але й після досягнення особою, що хоче стати ченцем, 10-річного віку, священик, який буде приймати постриг, повинен через випробування впевнитися, чи є прагнення кандидата остаточним і свідомим.

Якщо ж у монастир приходить раб або крадій та повідомляє про своє бажання стати ченцем, ігумен повинен провести розслідування та, у випадку, коли власник раба або постраждалий від крадіжки не вимагає їх екстрадиції, дозволити їм перебувати у монастирі.

Особи, що заявляють про своє бажання прийняти постриг, одночасно передають монастирю усе своє майно. Якщо у мирському житті на утриманні таких осіб перебували їхні родичі, зокрема дружина та діти, майбутні ченці повинні віддати третину свого майна дітям, повернути дружині посаг та виділити кошти на її утримання. Якщо ж майбутній монах не зробить цього одразу, при вступі до монастиря, тоді ігумен вчиняє відповідні дії через три роки, одночасно з постригом (Збірка з 93 глав 10.) [9, 746]. Передане монастирю майно залишається у власності монастиря навіть і при переході монаха до іншого монастиря або до пустині (Збірка з 93 глав 11(1ч.).) [9, 747].

Особи, які бажають стати затворниками або схимниками, повинні спочатку стати монахами, три роки провести у монастирі, потім ще один рік жити окремо біля затвору і тільки потім входити туди. Ставши затворниками, вони не мають права змінити свою долю й повинні постійно перебувати у місці затвору (Трул. 41. Збірка з 93 глав 7.) [9, 172-173, 744].

Під час проведення постригу у монастирях забороняється вдягати кандидатів у розкішний одяг та коштовності, щоб не повертати їх думки до світу, який вони вже вирішили залишити (Трул. 45.) [9, 175-176].

Ігумени монастирів та пустинь поставляються місцевими єпископами після ретельної перевірки їхнього життя та особистих чеснот (Збірка з 93 глав 11 (4 ч.). 75) [9, 747, 788]. На території Київської Русі зазнала поширення практика обрання кандидатури ігумена з участю не тільки представників церковної адміністрації, але й поважних світських осіб [18, 18]. Сам процес поставлення ігумена відбувалося, безперечно, з участю єпископів, так як саме вони давали цій процедурі легітимності.

Як вже було зазначено вище, на певному етапі розвитку Християнська Церква починає проводити політику “прикріплення” кліриків до конкретних місць їх життя та діяльності. Ця політика знаходить своє відображення у комплексі правових норм, що забороняють чи суттєво обмежують перехід нижчого духовенства в інші єпархії. До таких норм можна віднести Ап. Правила 15. 4-й Вс. 13. 20 (1 ч.). 23. Трул. 17. 18. 7-й Вс. 10. 21. Сард. 16. 17. Антіох. 3 (1 ч.). Карф. 80 (2 ч.).

Сард. 16. 17., викладені у Єфремівській Кормчій, зазначають, що пресвітерам та дияконам, як і єпископам, забороняється самовільно переїжджати з місць своєї хіротонії, а усі правові норми, які регламентують дії єпископа у цій сфері, повинні поширюватися і на представників нижчого духовенства [9, 294-295]. Проте серед канонів Вселенських та помісних соборів є окремі норми, які обмежують переміщення та служби представників нижчого духовенства у чужих єпископіях.

Без письмового дозволу свого єпископа клірику забороняється переходити з місця його хіротонії у інше, як у межах єпископії, так і поза ними. Якщо все ж таки клірик залишає свою церкву, у новому місці йому забороняється вести служби (Ап. Правило 15.) [9, 65]. Покаранням клірику, який залишив своє місце та на виклик свого єпископа відмовляється повертатися, пропонується призначити розстриг з кліру та залишення його у церковному спілкуванні у статусі мирянина, з чим беззаперечно погоджується Антіохійський собор (Антіох. 3 (1 ч.).) [9, 253].

Єпископ не має права прийняти та дозволити служіння у своїй церкві клірику з іншої єпископії без письмового дозволу його єпископа (4-й Вс. 13. Трул. 17.) [9, 118, 157]. Автор вважає, що такі письмові дозволи були не тільки засобом перевірки самовільності залишення кліриком місця свого поставлення, а й запобіжним заходом, спрямованим на недопуск покараних у своїй єпископії або визнаних єретиками кліриків до служби у іншій єпископії.

Ченці при переході з монастиря у монастир також повинні були мати аналогічні дозволи – “странноприйомні грамоти”, тільки за наявності яких ігумен чужого монастиря приймав їх у спілкування (7-й Вс. 21.) [9, 226].

Без дозволу свого єпископа та під страхом розстригу з кліру, клірик не міг бути призначеним ігуменом монастиря, який розташований у іншій єпископії (Карф. 80 (2 ч.).) [9, 379].

Без дозволу патріарха, під загрозою розстригу, клірикам забороняється залишати свої церкви для того, щоб проводити служби у місцевого чи вищого світського керівництва держави (7-й Вс. 10.) [9, 216-217]. 4-й Вс. 23, у зв’язку з цим, забороняє будь-яким клірикам та монахам переїжджати до Константинополя та мешкати там впродовж тривалого часу [9, 122-123]. Наявність подібних норм автор може пояснити засудженням матеріальної зацікавленості та кар’єрних прагнень кліриків.

Клірики мали право переходити у інші єпископії і, з дозволу місцевого єпископа, проводити там служби, якщо єпископія, до якої був поставлений клірик, загарбана нехристиянами або з інших важливих об’єктивних обставин (4-й Вс. 20 (1 ч.)) [9, 121-122]. Однак в цьому випадку, як тільки єпископія знов потрапляє у володіння християнського правителя, клірик був зобов’язаний повернутися до свого місця (Трул. 18.) [9, 157-158].

До іншої групи правових норм Єфремівської Кормчої, що регулюють правовідносини представників нижчого духовенства та монахів, можна віднести ті положення, які регламентують їх права та обов’язки у процесі життя та діяльності. До цієї групи слід віднести Ап. Правила 31 (1 ч.). 39. 55. 56. 1-й Вс. 18. 4-й Вс. 4. 8. 9. 14. 16. 18. 22. 25 (2 ч.). Трул. 6. 7. 13. 26. 31. 34. 42. 44. 46. 7-й Вс. 20. Неокес. 1. 7. 8 (2 ч.). 9. 10. 13. (1 ч.) Сард. 14. Антіох. 5. 8. 24 (2 ч.). Лаод. 20. 21. 22. 23. 24. 25. 26. 40. 41. 42. 54. Карф. 6. 7. 12. 14. 16 (2 ч.). 20. 28. 31. 38. 43. Вас. Вел. 3. 6. 27. 44. 69. 70. Феофіл 2. Збірка з 93 глав 8. 9. 11 (1, 3 ч.). 12. 34. 46. 47.

Цілий комплекс правових норм цієї групи регламентує права та обов’язки пресвітерів, дияконів, читців та співаків під час проведення церковної служби.

Клірик отримує право на священнодію у церкві єпископії та за її стінами тільки через хіротонію від місцевого єпископа (Лаод. 26.) [9, 272]. Пресвітер або диякон позбавляється сану, якщо, демонструючи непокору своєму єпископу, ставить окремий олтар та проводить свої служби і, після двох попереджень з боку свого єпископа, не повертається до церкви. Якщо ж і після цього порушник продовжує свою діяльність, єпископ може звернутися за допомогою до світської влади та її засобами покарати бунтівника (Антіох. 5.) [9, 255]. Однак, церковний суд та собор можуть підтримати пресвітера у його діях, якщо сам єпископ впав у єресь, і пресвітер, який ставить окремий олтар та веде несанкціоновані служби, намагається таким чином зберегти у громаді християнство (Ап. Правило 31 (1 ч.).) [9, 67-68].

Пресвітер не має права під час літургії примиряти з Церквою тих, хто кається, освячувати дів, які вирішили присвятити своє життя Церкві, помазувати миром (Карф. 6.) [9, 314]. У виключних випадках пресвітер може примиряти з Церквою осіб, які через свої вчинки були відлучені від Церкви без волі єпископа. Таке примирення пресвітер здійснює тільки якщо існує реальна загроза життю відлученої особи, а місцевий єпископ відсутній у єпископії або не здатний провести примирення (Карф. 7. 43.) [9, 315, 341].

Під час служіння пресвітерам заборонено входити до олтаря та сідати там до того, як це зробить єпископ, за винятком ситуації, коли єпископ через якісь причини взагалі не бере участі у служінні (Лаод. 54.) [9, 277].

Диякони повинні приймати святе причастя з рук пресвітера, а не навпаки, під загрозою позбавлення сану, диякони взагалі не мають права торкатися причастя під час служби, наперед пресвітера і тим більше, єпископа (1-й Вс. 18. (1 ч.).) [9, 91-92]. Іподиякон, під час проведення служби, не може займати місце диякона, торкатися священного посуду, благословляти чашу, роздавати хліб (Лаод. 21. 25.) [9, 271, 272].

Під час офіційних подій або служби диякони не можуть сидіти разом з пресвітерами або вище за них (1-й Вс. 18. (2 ч.). Трул. 7.) [9, 91-92, 148-150]. У побуті диякон у присутності пресвітера може сісти тільки тоді, коли той дозволить йому це зробити. Аналогічно, іподиякони та інші причетники, демонструючи свою повагу до вищої особи, не можуть сидіти у присутності диякона, доки він сам не запросить їх (Лаод. 20.) [9, 271].

Церковні служки не можуть під час служби залишати двері церковних службових приміщень, навіть для молитви (Лаод. 22. 42.) [9, 271, 275].

Читцям, співакам та служкам забороняється вдягати орарь під час проведення служби, і поза нею (Лаод. 22. 23.) [9, 271-272]. Читці під час служби не повинні вклонятися пастві (Карф. 16 (2 ч.)) [9, 322], бо, на думку автора, таким чином вони перетворюють служіння на виставу, а себе самих – на акторів.

Під страхом позбавлення сану, клірик не має права священнодіяти у домових церквах без дозволу місцевого єпископа (Трул. 31.) [9, 164].

Пресвітер, рукопокладений у сільську церкву, має право проводити служби у міській церкві у присутності місцевого єпископа або пресвітера, а без них тільки у виключних ситуаціях за їхнім особистим запрошенням (Неокес. 13. (1 ч.).) [9, 240].

Пресвітер не має права брати участь у святкуванні весілля, якщо один з подружжя уклав другий шлюб (Неокес. 7.) [9, 239]. Автор вважає, що причиною такої заборони є церковний ідеал належності протягом всього життя чоловіка лише одній жінці, а жінки – лише одному чоловікові. Церква не забороняла другого шлюбу, однак і не схвалювала його, що й мав донести до пастви пресвітер, відмовившись від його святкування.

Повага до старшого за саном – невід’ємна норма церковного права, закріплена й у Єфремівській Кормчій. Навмисна образа єпископа представниками нижчого духовенства; пресвітера – дияконами, співаками, читцями; диякона – читцями та співаками карається відлученням від церковного спілкування або навіть позбавленням сану, в залежності від обставин кожного окремого випадку (Ап. Правила 55. 56.) [9, 74].

У Єфремівській Кормчій, серед прав та обов’язків представників нижчого духовенства, міститься комплекс правових норм, які регламентують їхні шлюб та статеві стосунки. У православ’ї, на відміну від католицизму, целібат не поширюється на усіх кліриків: з певними обмеженнями, представники нижчого духовенства можуть укладати шлюб.

Так, пресвітеру, диякону та іподиякону забороняється укладати шлюб після прийняття сану, під загрозою його втрати (Трул. 6. Неокес. 1. Збірка з 93 глав 46) [9, 148, 238, 774]. Як вже було зазначено вище, це правило не поширюється на тих, хто під час хіротонії заявив про свій намір одружитися.

Пресвітер, диякон чи іподиякон, який прийняв сан вже одруженим, не має права через хіротонію розлучатися з дружиною, під загрозою покарання відстороненням від служіння, а якщо не поверне до себе дружину після попередження – позбавленням сану (Трул. 13.) [9, 152-154]. Під загрозою позбавлення сану, ніхто з кліриків не має права обмежувати спілкування одруженого клірика з його законною дружиною (Трул. 13.) [9, 152-154]. Наявність цих норм, на думку автора можна пояснити загальною концепцією святості церковного шлюбу і запобіганням поширення єфстафіанської єресі.

Якщо ж пресвітер через незнання уклав “заборонений шлюб” (див. підрозділ 2.4.), він збереже свій сан, але втратить право проводити дії, пов’язані з виконанням його службових обов’язків. Зрозуміло, це правило повинно діяти тільки у випадку, якщо такий незаконний шлюб перестав існувати через смерть дружини, розлучення, або через визнання його недійсним (Трул. 26. Вас. Вел. 27.) [9, 161, 487].

Пресвітери та диякони повинні розлучитися зі своєю дружиною, якщо вона буде визнана винною у перелюбі. Якщо священик не розлучається з такою дружиною, він не може виконувати інші свої професійні обов’язки до тих пір, поки цього не зробить (Неокес. 8 (2 ч.).) [9, 239]. Суворість останніх норм на нашу думку пов’язана з тим, що священик та його дружина повинні бути взірцем для усієї громади, і у випадку вибору між збереженням шлюбу та його чистотою, повинні віддавати перевагу останньому.

Пресвітери та диякони повинні примусити кожного читця, який досяг статевої зрілості, обіцяти не укладати шлюб взагалі або укладати його якомога швидше (Карф. 16. (2 ч.).) [9, 322]. На думку автора ця норма мала сприяти якнайшвидшому усвідомленню читцем свого майбутнього та запобігати присутністю служителя церкви на народних розвагах, поширених у Київській Русі серед неодруженої молоді. Якщо читець або співак укладає шлюб, його наречена повинна бути християнкою, або обіцяти негайно перейти у християнство (4-й Вс. 14.) [9, 118-119]. Читець має право укласти другий шлюб, шлюб з удовою чи покараною світським або церковним законодавством – тобто жінкою, негідною для шлюбу з кліриком. У випадку укладення такого шлюбу читець назавжди втрачає право обіймати вищі сани, а при випадковому поставленні у вищий сан повинен знов понизитися до читця (Збірка з 93 глав 47.) [9, 774].

Укладання шлюбів категорично заборонено ченцям та чорницям, які в такому випадку вважалися блудниками та відлучалися від спілкування, але місцевий єпископ, в залежності від ситуації та особи порушника, у виключних випадках може призначити інше, більш м’яке покарання (4-й Вс. 16. Трул. 44.) [9, 120, 175]. Якщо клірик перед поставленням був ченцем, він, під загрозою розстригу, повинен і після поставлення дотримуватися целібату (Збірка з 93 глав 11 (2 ч.).) [9, 747]. Покарання від анафеми до відлучення від спілкування зазнавали диякониця, яка одружилася після поставлення та її чоловік (4-й Вс. 15. Збірка з 93 глав 5) [9, 119, 743].

Позашлюбні статеві стосунки кліриків сприймаються церковним правом як один з тяжких злочинів і, відповідно, суворо караються. Так, за Неокес. 1 пресвітер, викритий у перелюбі або блуді, не тільки позбавляється сану, але й лишається церковного спілкування і переводиться у стан тих, хто кається [9, 238], що суперечить не тільки Ап. Правилу 25., але й найголовнішому принципу церковного права – не може бути два покарання за один злочин, принцип, який у наші часи є одним з основоположних в правовій системі України [54, 15; 83, 7]. Автор вважає, що ймовірно норма Неокесарійського собору використовувалася або у випадку рецидиву, або давала можливість призначати різні покарання за цей злочин в залежності від наявності обставин, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність.

Тому й Вас. Вел. окремо вказує на заборону призначення двох покарань за один злочин та наказує розстригати диякона, який визнаний винним у блуді, але не відлучати його від спілкування (Вас. Вел. 3.) [9, 466-467].

Перелюби кліриків повинні винищуватися. Особи, які викриті у таких перелюбах, не можуть потім перетворити їх на законний шлюб, навіть після відбуття за них покарання (Вас. Вел. 6.) [9, 469].

Серед статевих правопорушень кліриків окремо виділяються “паскудження ротом”, тобто поцілунки. Дияконам та пресвітерам, які покаялися у цьому, забороняються служіння та причастя, але без позбавлення сану (Вас. Вел. 70.) [9, 501].

Якщо пресвітер або диякон кається у перелюбі або блуді, який він скоїв до хіротонії, то йому залишають усі його переваги священика, але без права брати участь у служінні (Неокес. 9. 10.) [9, 240].

Більш м’які покарання за статеві правопорушення передбачені для читців та іподияконів. Так, якщо читець чи іподиякон до укладення шлюбу вступлять у статеві контакти зі своєю нареченою, вони караються однорічною забороною участі у служінні, але потім не мають ніяких обмежень, окрім заборони поставлення у вищі сани. Якщо ж іподиякон або читець визнається винним у статевих стосунках із жінкою, яка не була його нареченою, він, як і пресвітер та диякон, втрачає свій сан (Вас. Вел. 69.) [9, 501].

Диякониця, яка зблудила з язичником, допускається до причастя тільки через сім років покаяння (Вас. Вел. 44.) [9, 492]. Як вже було зазначено вище, до диякониці вимоги ставляться вищі, ніж до інших кліриків.

Клірик беззаперечно карається позбавленням сану за вчинене до чи після поставлення згвалтування (Феофіл 2.) [9, 534].

Окрім правил, що регулюють статеві та шлюбні стосунки, у правах та обов’язках представників нижчого духовенства та монахів, які викладені у Єфремовській Кормчій є також комплекс правових норм, що регламентують їхні права та обов’язки у інших сферах життєдіяльності.

Представники нижчого духовенства повинні визнавати владу свого єпископа, в усьому йому підкорятися, виконувати його волю та не вчиняти ніяких суттєвих дій без його дозволу (Ап. Правило 39.) [9, 70]. За непокору своєму єпископу клірики зазнають покарання в залежності від вчинку, а монахи відлучаються від церковного спілкування (4-й Вс. 8.) [9, 116]. Місцевий єпископ на свій розсуд вирішує, кого з кліриків поставляти в які сани, а клірик може тільки підкорятися рішенню єпископа. Так, клірик не має права відмовитися від поставлення його у сан вищий, порівняно з тим, в якому він перебуває. У випадку такої безпідставної відмови він не тільки не отримує вищого сану, але й втратить той, який має (Карф. 31.) [9, 332].

Клірикам, від пресвітера до служки та монахів, не дозволяється не тільки перебувати, але й навіть входити у корчму (Лаод. 24.) [9, 272].

Нікому з представників нижчого духовенства та монахів не дозволяється подорожувати без дозволу єпископа, якій має бути підтверджений особливою письмовою грамотою (Антіох. 8. Лаод. 40. 41.) [9, 256, 275].

Клірики повинні знати майно своєї церкви, не перемішувати його з майном свого єпископа, а у випадку смерті останнього, не привласнювати ані церковне майно, за яке відповідає економ, ані майно, що належало єпископу (4-й Вс. 22. 25 (2 ч.). Антіох. 24 (2 ч.)) [9, 122, 123-124, 261].

Під страхом позбавлення своїх санів, представники нижчого духовенства та монахи не повинні збиратися разом для зговору та вчинення злочинів або замишляти проти своїх єпископів та інших кліриків та монахів (4-й Вс. 18. Трул. 34.) [9, 121, 167-168].

Пресвітери, диякони чи іподиякони, призначені піклувальниками або тіунами, не мають права вимагати за свою діяльність винагороджень (Збірка з 93 глав 34.) [9, 768].

Клірики та ченці можуть відвідувати неодружених жінок тільки за присутності інших кліриків або поважних християн (Карф. 38.) [9, 339].

Життя монахів та монашок повинно відповідати більш суворим вимогам, ніж життя інших кліриків (Збірка з 93 глав 6.) [9, 743]. Усі монахи та монашки підпорядковуються єпископу тієї єпископії, де розташований їхні монастирі, обов’язково роздільні, повинні постійно там мешкати, не мають права відвідувати військо, брати участь у вирішенні будь-яких мирських та церковних питань, якщо тільки особисто не були запрошені для цього єпископом (4-й Вс. 4. 7-й Вс. 20. Збірка з 93 глав 9. 11 (3 ч.).) [9, 114, 225-226, 746]. Якщо чорниці через надзвичайні обставини, й з дозволу єпископа або ігумені, залишають свої монастирі, вони повинні обов’язково подорожувати з належним супроводом та ні в якому разі не проводити ночі у невідповідних місцях (Трул. 46.) [9, 176]. Пустинники також повинні мешкати або в пустинях, або переходити у стандартні монастирі. Вони, як і інші монахи, не мають права подорожувати без дозволу та особливого запрошення свого єпископа (Трул. 42.) [9, 174].

Серед прав та обов’язків представників нижчого духовенства також можна визначити правові норми, які регулюють їхнє звернення до церковного суду та вищих осіб.

Пресвітер або диякон можуть звернутися до митрополита чи церковного суду зі скаргою на дії власного єпископа. Але якщо такі пресвітери або диякони були позбавлені своїм єпископом сану або спілкування, покарання єпископа буде залишатися чинним до кінцевого рішення церковного суду (Сард. 14.) [9, 292].

Клірик, який має судову тяжбу з іншим кліриком, не може звертатися з позовом до світського суду, а тільки до свого єпископа, і вже за його дозволом, якщо справа політична чи поза церковною юрисдикцією, може передати її до світського суду. Однак будь-яка справа, де стороною є чорниця вирішується виключно церковним судом або особисто ігуменею (Збірка з 93 глав 12 (2 ч).) [9, 749]. Якщо ж клірик судиться з власним єпископом, справа подається до митрополита, а якщо з митрополитом – до патріарха (4-й Вс. 9. Карф. 28.) [9, 116-117, 330].

Справу пресвітера, звинуваченого у вчиненні злочину, повинні розглядати не менш, ніж сім єпископів, враховуючи місцевого, справу звинуваченого диякона – чотири єпископи, враховуючи місцевого, справу звинуваченого читця або співака – один місцевий єпископ, зі зменшенням кількості судів окремим рішенням помісного собору (Карф. 12. 14. 20) [9, 318, 319, 326].

Монах має право звертатися до патріарха зі скаргами та пропозиціями з попереднім повідомленням свого єпископа (Збірка з 93 глав 12 (1 ч.).) [9, 748].

Серед правових норм Єфремівської Кормчої, які регулюють правовідносини представників нижчого духовенства, причетників та монахів, окрема увага приділяється покараним та впалим. До впалих церковне право відносить тих, хто після прийняття християнства, через певний комплекс обставин об’єктивного чи суб’єктивного характеру, відмовився від віри словами або діями. Церква завжди суворо ставилася до таких осіб, особливо якщо до падіння вони були кліриками, та повертала їх у спілкування тільки після тривалого каяття, яке повинно було переконати у дійсному розумінні впалим своїх вчинків та щирому поверненні до віри.

Отже норми, які регулюють правовідносини покараних та впалих представників нижчого духовенства, причетників та монахів це: Ап. Правила 32. Анкир. 1. 2. Карф. 10. 11. 27. Вас. Вел. 17.

Як вже було вказано у першому розділі цієї роботи, основні норми, що регламентують правовідносини впалих містяться, у канонах Анкирського собору, який був зібраний безпосередньо для вирішення цих питань. Анкир. 1. 2 регламентують статус пресвітерів та дияконів, які спочатку відмовилися від християнства, а потім знов щиро почали “подвиг за віру”, тобто, не дивлячись на репресії з боку язичників відкрито заявляли про свою належність до Церкви. Такі пресвітери та диякони залишають собі свій священицький сан та усі переваги, які з ним пов’язані, але не мають права проводити служіння чи будь-які священицькі дії [9, 229]. Місцевий єпископ повинен контролювати життя таких пресвітерів та дияконів і, на свій розсуд, в залежності від їх поведінки, має право пом’якшити або, навпаки, обтяжити призначене їм покарання (Анкир. 2.) [9, 229].

Якщо під час переслідувань пресвітер присягнувся своїм переслідувачам вийти з сану, але від християнства не відмовився, єпископ, якому підпорядковується цей пресвітер, може заборонити йому на певний час проводити публічні служби, але не може позбавити його сану (Вас. Вел. 17.) [9, 479-480]. Це пояснюється незворотністю хіротонії, та тим, що клятви чи обіцянки, дані під примусом є недійсними, що збереглося і в сучасному законодавстві України [139, 110].

Пресвітер або диякон, які покарані єпископом відлученням від спілкування або служби, не мають права просити іншого єпископа анулювати це покарання. Таке покарання може бути анульовано рішенням собору чи церковного суду, чи після смерті того єпископа, що призначив покарання – іншим єпископом (Ап. Правило 32.) [9, 68].

Покарані забороною служби за скоєний тяжкий злочин пресвітери або диякони не можуть через повторне хрещення знов претендувати на священицький сан. Під час служби клірику, який проводить службу, забороняється покладати на таких покараних руки, як це робиться щодо інших мирян або тих, хто кається (Карф. 27.) [9, 330].

Вище, у групі правових норм, що регулюють права та обов’язки представників вищого духовенства, були описані норми, які забороняють пресвітерам будувати окремі олтарі та проводити свої власні служби, окрім тих випадків, коли єпископ єпархії впав у єресь. До цієї ж групи правових норм можна віднести аналогічну норму, яка виділяється тим, що поширюється на пресвітерів, які, перед вчиненням описаних дій, були покарані своїми єпископами та, замість звернення до сусідніх єпископів або до церковного суду зі скаргою, почали діяти самостійно. Такі пресвітери своїми діями не тільки намагаються створити розкол у церкві, а й демонструють злісну непокору своїм керівникам – єпископам, а тому караються значно суворіше – анафемою (Карф. 10. 11.) [9, 317-318].

Отже, після проведеного автором дослідження щодо правових норм Єфремівської Кормчої, які регулювали відносини представників нижчого духовенства, причетників та монахів, можна зробити наступні висновки:

Oаналогічно до правових норм, що визначають правовий статус представників вищого духовенства, Єфремівська Кормча містить значну кількість правових норм, які встановлюють правовий статус пресвітерів, дияконів, іподияконів, співаків, читців та ченців;

OКормча містить норми, які повинні були регулювати відносини представників нижчого духовенства таких санів, які були поширені у Церкві протягом перших століть її існування, однак за часів прийняття християнства Київською Руссю вже практично не поставлялися. Наявність подібних норм можна пояснити по-перше, повагою до самих норм через їх офіційне церковне закріплення, а по-друге, попередженням неузгодженостей Кормчої з іншими християнськими джерелами, де вказані сани згадувалися як дійсні;

Oправові норми Єфремівської Кормчої докладно регламентують правовідносини представників нижчого духовенства та ченців практично в усіх галузях їх життя та діяльності;

Oвстановлені Кормчою вимоги до представників нижчого духовенства у їх діяльності, чеснотах та поведінці як до, так і після прийняття сану значно менші, ніж до представників вищого духовенства;

Oв Єфремівській Кормчій містяться норми і принципи, які збереглися до наших часів та закріплені в нормативно-правових актах України.