2.1. Правові норми Єфремівської Кормчої, що регулюють правовідносини вищого духовенства

До вищого духовенства Церкви традиційно відносять священнослужителів, рукопокладених у сан єпископа на посади хорєпископів, єпископів, архієпископів, митрополитів та патріархів.

Особливий статус представників вищого духовенства у християнській Церкві, пов’язаний з тим, що вони представляють на місцях вищу церковну владу, обумовлює надзвичайну увагу до їхніх персоналій, образу життя, поведінки, моральних якостей та засад їх діяльності з управління довіреною їм релігійною громадою.

Усі правові норми Кормчих книг, і, зокрема, Єфремівської Кормчої, які регулюють відносини вищого духовенства можна розподілити на декілька груп, в залежності від об’єктів правовідносин.

Правові норми, що регламентують поставлення представників вищого духовенства, складають першу групу цієї класифікації. До правових норм цієї групи можна віднести Ап. Правила 1. 21. 30. 76. 77. 78. 80. 1-й Вс. 4. 6 (2 ч.). 4-й Вс. 25 (1 ч.). 7-й Вс. 2. 3 (2, 3 ч.). Сард. 6. 10. Антіох. 19. 23. Лаод. 12. Карф. 13. 49. 50. 98. Збірка з 93 глав 2.

Правила поставлення представників вищого духовенства протягом тривалого часу існування Церкви, через постійне ускладнення та розгалуження церковної адміністрації, суттєво змінювалися та доповнювалися, причому ці зміни відбувалися в бік ускладнення та збільшення вимог до кандидатів на рукопокладення.

Серед норм Кормчих Єфремівської редакції, із зрозумілих причин, немає положень, що регламентують рукопокладення митрополитів та патріархів. Християнська Церква Київської Русі за часів створення Єфремівського списку підпорядковувалася Константинопольському патріарху, а питання про створення місцевого патріархату та появи патріарха навіть і не поставали.

Щодо керівництва митрополією, то практика призначення митрополитів Київської Русі в імперативному порядку з Константинополя була дуже поширеною.

Поставлення єпископа з найдавніших часів існування християнської церкви потребувало колегіального рішення декількох єпископів. З часом, у зв’язку з поширенням християнства, відбувається еволюція цієї норми та поступово збільшується мінімальна кількість єпископів, згода яких необхідна для легітимності поставлення, та вводяться додаткові обмеження. Так, найстаріша правова норма з Ап. правил (Ап. Правило 1.) [9, 62] стверджує, що для поставлення єпископа необхідна згода двох чи трьох єпископів, але вже на 1-му Вс. соборі (1-й Вс. 4.), вказується, що найкраще, коли єпископа поставляють усі єпископи місцевого округу, як мінімум троє, а ті з єпископів, що не можуть бути особисто присутні, мають письмово погодитися на кандидатуру нового єпископа [9, 84-85]. Закріплена у Кормчій норма, що для підтвердження важливої події необхідно два, а краще три свідка, згодом перейшла й до правових норм світського законодавства – в ХІV ст. в Псковській судній грамоті було зафіксовано, що обшук та обвинувачення повинні проводитися при двох – трьох свідках [116, 161-162].

Вказаним каноном запроваджується умова обов’язкової згоди митрополита області з поставленням єпископа, а 6-ий канон того ж 1-го Вс. Собору окремо вказує, що хіротонія єпископів без згоди митрополита вважається недійсною. У випадку незгоди між собою єпископів щодо нової кандидатури, рішення приймається простою більшістю [9, 86]. Ці умови підтверджуються пізніше 2 ч. 3 канону 7 Вс. собору [9, 208].

Антіох. 19. ускладнює зазначену процедуру ще більше: для поставлення єпископа має бути зібраний собор єпископів області за обов’язкової присутності митрополита, і потрібна згода вже не трьох, а більшої частини єпископів області, підтверджена або їх словами, якщо вони присутні, або письмово, якщо вони відсутні [9, 261]. А 1 ч.

Карф. 13. 49. 50. підтверджують мінімальну кількість необхідних для хіротонії нового єпископа трьох єпископів з цієї області, хоча бажано більше, згоду митрополита на цю дію. Але вперше вказується покарання за порушення цієї норми не тільки для новопоставленого єпископа – скасування поставлення, але й для тих єпископів, що брали участь у незаконному поставленні – позбавлення їх власного єпископського сану. Там же зазначається, що у суперечливих випадках обов’язково мають бути присутні не три, а чотири чи п’ять єпископів, та, перед рукопокладенням, у єпископії потрібно провести відкрите для усього народу слухання справи кандидата, а рукопокладення можна провести тільки у випадку, коли усі звинувачення проти кандидата виявляться хибними [9, 319, 345-346].

4-й Вс. 25. встановив обов’язковий термін для поставлення єпископа до “удовичої” єпископії – три місяці, з покаранням за безпідставне порушення цього терміну для митрополита, якому підкоряється ця єпископія [9, 123-124].

Лаод. 12. та Сард. 6. радять великій кількості єпископів, за згодою митрополита, на спеціальних соборах обирати поміж себе після дослідження правильності їхнього життя та віри, керівників [9, 269, 284-285].

Сард. 6. та Карф. 98. забороняють поставляти єпископів у міста, де до цього їх не було, а, у випадку значного збільшення міста, дозволено створювати там єпископію тільки за згодою першого єпископа усієї області та того єпископа, у єпископії якого розташоване це місто [9, 284, 406].

Суворе покарання встановлюють Ап. Правило 30. та 7-й Вс. 3 (2 ч.) за категоричне заборонене звертання кандидата за допомогою до представників світської влади для отримання єпископського сану – позбавлення сану й відлучення від спілкування не тільки самого поставленого таким чином єпископа, але й усіх, хто з ним спілкується [9, 67, 208].

Серед правових норм Єфремівської Кормчої, що регламентують поставлення єпископів, є такі, які докладно описують чесноти, якими має володіти кандидат, та умови, за яких він може бути рукопокладений.

Так Ап. Правила 21. 77. 78. зазначають, які фізичні вади можуть завадити людині стати єпископом, а які не можуть, і з яких причин. Отже зазначається, що такі фізичні вади як пошкодження ніг, одного ока або будь-яких частин тіла внаслідок випадковостей чи дій інших осіб не є перешкодою для отримання сану. А повна глухота чи сліпота є такою перешкодою через те, що дії сліпої або глухої людини можуть завадити інтересам Церкви [9, 66, 79].

В Ап. Правилі 80. та Сард. 10. зазначається, що не можна поставляти єпископом особу, яка тільки-но навернута до християнства, незалежно від чеснот та талантів, які вона має [9, 79, 288]. Перед поставленням у єпископи людина обов’язково має деякий час працювати читачем, дияконом та пресвітером. За цей час кандидат має досконало вивчити усі церковні правила, Євангеліє, Писання та отримати інші знання, необхідні для належного виконання обов’язків єпископа. Перед рукопокладенням кандидата місцевий митрополит проводить своєрідний іспит з цих питань, і, тільки після проходження такого іспиту, може відбутися поставлення. (7-й Вс. 2.) [9, 206]

Перед поставленням єпископа повинно бути докладно перевірене усе його попереднє життя, а якщо він був одружений, то й особа його дружини та дітей, і тільки якщо усе вищезазначене відповідає високим вимогам, що ставляться до кліриків та представників вищого духовенства, рукопокладення може відбутися (Збірка з 93 глав 2.) [9, 740].

Ап. Правило 76. категорично забороняє передавати владу у єпископіях за спадком під загрозою не тільки недійсності такого поставлення, а й покарання того, хто це зробив, відлученням від церковного спілкування [9, 78]. Єпископ взагалі не може сам обрати собі наступника, а якщо він його все ж таки поставить, хіротонія буде визнано недійсною. (Антіох. 23.) [9, 263]

На відміну від Візантії кінця І – початку ІІ тис., де поставлення відбувалося імперативно, на території Київської Русі остаточно кандидатуру єпископа затверджував митрополит [127, 230], але обирали кандидата проміж себе пресвітери єпархії [87, 276] за участю представників місцевої світської адміністрації та громади [50, 187-188; 43, 101], підтримуючи таким чином традицію перших століть поширення християнства, коли у виборах церковних діячів брала участь вся громада, що не можна не сприймати як ознаку демократичності [82, 1].

Крім зазначених вище, Кормча вказує інші правила та поради щодо єпископської хіротонії, які одночасно стосуються поставлень у інші священицькі сани та введення у клір, і будуть окремо проаналізовані нижче.

Отже, за часи створення та дії Єфремівської Кормчої поставлення єпископа було комплексною процедурою, з колегіальним прийняттям рішення, умови дійсності якої з часом все більше ускладнювалися. На відміну від Візантії, у Київській Русі, митрополит частіше формально затверджував кандидатуру, яка обиралася з участю не тільки церковних ієрархів, але й громади.

В іншу групу можна виділити правові норми Єфремівської Кормчої, які регламентують права та обов’язки представників вищого духовенства, що виникають у процесі їхнього життя та діяльності.

До таких правових норм належать: Ап. Правила 16. 34. 38. 40. 41. 49. 3-й Вс. До Памфилії. 4-й Вс. 20 (2 ч.). 25 (2 ч.) 26. 29. Трул. 12. 35. 7-й Вс. 4. 6 (2 ч.). 7 (2 ч.). 11. 12. 18. Анкир. 13 (1 ч.). 15. Неокес. 13. (2 ч.) Сард. 7. 8. 13. 21. 22. Антіох. 3 (2 ч.). 9. 10. 17. 18. 24 (1 ч.). 25. Лаод. 39. Карф. 26. 33. 39. 54. 55. 71. 74. 80 (1 ч.). 81. 83. 86. 89. 123. 124. 126. 132. 133. 138 (Нектарий). Феофил 4 (2 ч.). 8. 9. Кирил (3). Збірка з 93 глав 13. 14. 15. 16. 25 (2 ч.). 33 (1 ч.). 38. 40. 41. 71.

Серед правових норм, які регулюють права та обов’язки представників вищого духовенства, є такі, що безпосередньо стосуються митрополита. Перша - це заборона митрополитові забирати майно єпископа після його смерті, чи майно “удовичої” єпископії. Якщо ж в “удовичій” єпископії не призначено економа, який повинен наглядати за цим майном, обов’язки щодо збереження майна до призначення нового єпископа та відповідальність за його стан лежать на самому митрополиті (Трул. 35) [9, 168].

Другою є заборона митрополитові вимагати від єпископа, що приїхав на церковний собор, матеріальні цінності. (7-й Вс. 6 (2 ч.).) При розкритті цього злочину, митрополит повинен віддати єпископу цінності у чотирикратному розмірі від того, що взяв [9, 213-214].

За правовими нормами Єфремівської Кормчої єпископи повинні поважати рішення інших єпископів, як рівного із собою статусу, так і вищих – митрополита, архієпископа. Так, єпископ не може одноосібно скасувати рішення іншого єпископа стосовно підлеглих останньому мирян та кліриків. Ап. Правило 16. Сард. 13. Антіох. 3. [9, 65, 292, 254] встановлюють, що, у випадку відлучення клірика від церковного спілкування через його погляди або поведінку та заборону йому служіння одним єпископом, іншій єпископ під страхом покарання не може ані прийняти такого клірика у спілкування, ані довірити йому служіння.

Єпископ, який прийняв хіротонію, зобов’язаний поїхати у довірену йому єпископію, інакше він буде відлучений від церковного спілкування до тих пір, поки не погодиться прийняти служіння, або доки помістний собор не прийме рішення щодо його долі (Антіох. 17.) [9, 260]. Але, якщо відмова поїхати у єпископію має вагомі причини, наприклад, несприйняття цього єпископа громадою, такий єпископ залишається у церковному спілкуванні, приймає участь у служінні та чекає рішення собору з його справи (Антіох. 18.) [9, 260-261].

Якщо у єпископії немає єпископа, або громада не прийняла призначеного їй єпископа, обирається тимчасовий керуючий єпископ, повноваження якого діють протягом 1-го року, з наступним переобранням, й так до тих пір, поки не буде призначений новий єпископ або громада не сприйме вже призначеного (Карф. 74.) [9, 375]. Питання прийняття громадою єпископа завжди було дуже проблемним для Церкви, адже кожне подібне “несприйняття” завдавало удару її репутації та авторитету. На території Київської Русі ця проблема повинна була стояти достатньо серйозно, адже суспільний лад країни характеризувалося демократичністю; не унікальні були випадки, коли мешканці міст та цілих князівств не сприймали призначеного їм князя [112, 19], і дуже часто перемагали в подібних конфліктах, не дивлячись на наявність у князів можливостей застосування каральних засобів. Ситуація з церковними ієрархами не була більш м’якою: громади часто брали участь у виборі єпископів, а, отже, й частіше проганяли імперативно призначених, наприклад, в Ростові населення тричі поспіль виганяло призначених в місто єпископів – візантійців [85, 23; 50, 152].

Єпископ повинен дбати про майно своєї єпископії, яке довіряється йому у повному обсязі та практично без обмежень (Ап. Правила 41. Антіох. 24 (1 ч.).) [9, 71, 263]. Єпископ повинен розпоряджатися цим майном на свій розсуд, але бажано так, щоб це майно збільшувалося та покращувалося. З церковного майна єпископ має виділяти частину на потреби єпархіального господарства, на доброчинність та допомогу чесним християнам (Антіох. 25 (1 ч.).) [9, 265-266]. Єпископу суворо забороняється забирати майно єпископії у свою власність, дарувати, продавати своїм родичам та близьким (Антіох. 25. (2 ч.)) [9, 266].

За винятком екстраординарних ситуацій, єпископ не повинен продавати церковне майно (Ап. Правила 38.) [9, 70]. Якщо все ж таки виникла така ситуація, і для термінових потреб єпископії необхідно відчужити певне майно, єпископ повинен повідомити про це вищестоящому єпископу, а той, порадившись з декількома єпископами, дає дозвіл чи забороняє продаж. Коли ж можливості отримати дозвіл головного єпископа немає або це надто складно з об’єктивних причин, єпископ може продати майно своєї єпископії у присутності сусідніх єпископів та своїх пресвітерів, а потім, на щорічному соборі, повідомити усім обставини справи та пояснити свій вчинок (Карф. 26. 33.) [9, 329, 333].

Причому у 7-му Вс. 22. зазначено, що факт збитковості майна не є достатнім обгрунтуванням для передачі майна представникам світської влади. В такому випадку, відчуження може бути здійснено тільки на користь мирян-землеробів або кліриків, які, в свою чергу, не можуть перепродати це майно протягом 50 років (Збірка з 93 глав 16.), інакше угода втрачає свою дійсність, майно повертається до єпископії, а єпископ чи ігумен, який це майно продав, караються вигнанням [9, 227-228, 755]. Категорична заборона перепродажу майна церкви чи здачі його у піднайом повинна була запобігти укладенню удаваних угод, поняття яких збереглося до наших часів та увійшло до вітчизняного Цивільного кодексу [139, 113].

Достатньо вагомою причиною для відчуження церковного майна вважалися вимоги кредиторів повернути борги єпископії чи сплатити по таких боргах відсотки (Збірка з 93 глав 13.) [9, 750].

Описані вище правила торкались в першу чергу нерухомості. Відомо, що більшість візантійських імператорів (крім Никифора Фоки) намагалися провести у своєму законодавстві принцип невідчуженості церковних земель [60, 15; 152, 54], що, зрозуміло, знайшло свого закріплення і в Кормчих Київської Русі, де Церква практично одразу після 998 р. Перетворилася на великого землевласника [21, 31].

Єпископ має право віддавати церковне майно у найм та закладати, але не більше ніж під 25 відсотків річних. Наймачі церковного майна не мають права укладати договір піднайму (Збірка з 93 глав 14. 15.) [9, 752-755].

Для допомоги єпископові чи митрополитові у господарчих справах та в управлінні майном єпископії чи митрополії призначаються спеціальні економи. Кожний єпископ чи митрополит повинен, одразу після свого рукопокладення, особисто призначити зі своїх кліриків економа для ведення господарства довіреної йому єпархії. Саме ці економи є відповідальними за збереження, належне утримання та прибутковість церковного майна перед своїми єпископами (4-й Вс. 26.) [9, 124].

Якщо єпископ чи митрополит відмовляється поставити економа на довіреній йому території, економ імперативно призначається з вищого щаблю церковної ієрархії: для митрополії – за наказом Константинопольського патріарха, для єпископії – за наказом митрополита митрополії, в яку ця єпископія входить (7-й Вс. 11.) [9, 217-218].

У випадку смерті єпископа чи митрополита, або перебування їх за кордонами своєї єпархії, економ у повному обсязі веде церковне господарство та, за необхідності, може їм розпоряджатися під свою відповідальність і з обов’язковим звітуванням єпископу чи митрополиту після їх повернення або нового поставлення (4-й Вс. 25 (2 ч.). Феофіл 9.) [9, 123-124, 537].

Якщо після поставлення нового єпископа виявилося, що за час “удовства” єпископії, пресвітери самовільно продали церковне майно, єпископ має право повернути це майно до єпископії з відповідним відшкодуванням новим господарям або без нього, в залежності від обставин відчуження майна (Анкир.15.) [9, 234].

Єпископи та економи є відповідальними перед церковним собором за використання грошей та майна єпископії, пожертвувань приватних осіб, виконання останньої волі померлих, які у своїх заповітах виділили кошти на побудову церков, монастирів та ін., причому якщо виділених добродіями коштів було не достатньо, саме на єпископа покладається обов’язок знайти додаткові кошти (Збірка з 93 глав 25 (2 ч.).) [9, 760].

За Ап. Правилом 40 власне майно єпископа цілком перебуває у його користуванні, володінні та розпорядженні. У випадку смерті єпископа, воно не повинно змішуватися з церковним майном, а переходити родичам єпископа, чи тому, кому він його заповів. Причому тут не вказується жодних обмежень щодо права єпископа на заповіт цього майна [9, 70]. Але вже на Карфагенському соборі (Карф. 81.) такі обмеження встановлюються: під загрозою анафеми та заборони навіть згадувати його ім’я, єпископ не може заповідати своє майно єретикам та язичникам, не зважаючи на родинні стосунки. У випадку, коли у єпископа немає родичів – християн, він повинен заповідати своє майно Церкві [9, 379].

Разом із забороною клірикам переходити з однієї єпархії до іншої, тобто від одного єпископа до другого, що буде докладно розглянуто нижче, існує жорстка заборона єпископам приймати до церковного спілкування, а тим більш до священнодій у своїй єпархії чужого клірика без дозволу того єпископа, від якого він пішов (Карф. 54.) [9, 351-353]. 4-й Вс. 20 (2 ч.)) передбачає за таке правопорушення відлучення від церковного спілкування і клірику, і єпископу, за винятком ситуації, коли через надзвичайні обставини, наприклад, війну, церква клірика знищена чи загарбана [9, 121-122].

Єпископу категорично заборонено поставляти клірика з чужої єпархії у ігумени, за що єпископ отримує своєрідний бойкот з боку інших єпископів: йому дозволяється спілкуватися тільки зі своєю паствою, а клірик взагалі розстригається до мирян (Карф. 80.) [9, 378]. Одночасно єпископу заборонено примушувати своїх кліриків залишати місця їх поставлення та життя (Збірка з 93 глав 38.) [9, 770].

Але, за Карф. 55., митрополит має право вимагати будь-якого клірика з будь-якої єпископії, що входить до митрополії, перевести клірика у яку-небудь іншу єпископію та поставити у той сан, який він вважає доцільним, аж до єпископа. Кожний єпископ на вимогу свого митрополита повинен беззаперечно віддати йому того клірика, якого він потребує [9, 353].

Також єпископу забороняється самовільно змінювати місце знаходження єпископської кафедри у своїй єпископії або переносити свої постійні служіння до іншої церкви в межах власної єпархії, займатися власними справами на шкоду справам Церкви. (Карф. 71.) [9, 373]

Єпископ не може бути звинувачений у поставленні у пресвітери або диякони особи, в якої до поставлення були серйозні правопорушення та гріхи, якщо єпископ під час поставлення про ці обставини не знав (Феофіл 4 (2 ч.).) [9, 534-535].

Єпископ не повинен завдавати будь-кому та за будь-яких обставин тілесних пошкодження, навіть у вигляді покарання (Збірка з 93 глав 40.) [9, 772], адже тілесні покарання не входять до санкцій церковного права.

Єпископу не дозволяється одружуватися, мешкати в одному домі зі своєю колишньою дружиною або іншою жінкою, яка не є його прямою родичкою (Трул. 12. Збірка з 93 глав 71) [9, 151-152, 787]. Під загрозою позбавлення сану, єпископу чи ігумену не дозволяється утримувати у єпископському будинку чи у монастирі ані вільних, ані невільних жінок, навіть пояснюючи це необхідністю виконання ними домашньої роботи (7-й Вс. 18.) [9, 223-224], що мало запобігти навіть появі звинувачень ієрархів у блуді.

Особа після поставлення її єпископом звільняється від влади піклувальників чи старших родичів у випадках існування такої до хіротонії (Збірка з 93 глав 33 (1 ч.).) [9, 767]. Це правило повинно було додатково посилити авторитет єпископа, звести нанівець його залежність від будь-яких осіб, крім його церковного керівництва.

Окремо треба виділити правові норми, що регулюють діяльність єпископа у його служінні та іншій професійній діяльності. Так, за 7-м Вс. 4. єпископу категорично заборонено як приймати майнові та грошові подарунки від його підлеглих у вигляді єпитимійних компенсацій, так і самому вимагати такі подарунки за відпущення реальних або уявних гріхів [9, 209-210].

Єпископ не повинен освячувати храм без святих мощів, а створені до цього олтарі без мощів, або олтарі, поставлені не у тих місцях, які безперечно пов’язані з життям та діяльністю християнських святих, повинен руйнувати (7-й Вс. 7 (2 ч.). Карф. 83.) [9, 215, 380], що мало запобігати проникненню у християнський культ язичницьких елементів.

Ап. Правило 49. Єфремівської Кормчої забороняє єпископу хрестити інакше, як в ім’я Отця, Сина та Святого Духа. Особливістю цієї норми у Єфремівській Кормчій є те, що вона поширюється тільки на єпископів, а у загальновизнаному візантійському тексті Ап. Правил ця заборона, крім єпископів, поширюється і на пресвітерів. За порушення цього правила, через його надзвичайну й принципову важливість та зв’язок з християнською догмою, вказується найжорстокіше покарання – анафема [9, 72].

Єпископу дозволяється у виключних випадках приймати жінок до монастиря, навіть і до досягнення ними 25-ти років, через особисте прохання їх самих чи їхніх родичів або піклувальників (Карф. 126.) [9, 428]. Зі змісту цієї норми виходить, що повинна була існувати й інша, що забороняє жінкам чи усім мирянам входити до монастирю до досягнення ними 25-річного віку. Однак, у змісті Кормчої автор подібної норми не знайшов.

Єпископ не має права звинувачувати людину у злочинах тільки на основі інформації, що була отримана ним на сповіді, без інших доказів. Більш того, у такому випадку, навіть отримавши протягом сповіді подібні визнання, єпископ не має права відлучити таку людину від Церкви під страхом власного відлучення (Карф. 132. 133.) [9, 434-435]. Вказана правова норма на нашу думку мала по-перше, підтримувати тайну сповіді, по-друге, виховувати в членах громади беззаперечну довіру до свого єпископа, та, по-третє, запобігати демонстрації особи єпископа у хибному світлі безпідставного обвинувача. Заборона ж відлучення такої особи опосередковано підтримує принцип “немає покарання без доведеного злочину”, принцип, який вважається у наш час невід’ємною частиною прав людини, закріплений в Конституції України [54, 15] та Кримінальному кодексі [83, 7].

Єпископи не повинні відвідувати дислокацію війська, за виключенням ситуації, коли правитель країни, в якій знаходиться єпископія, письмово викликає єпископа до війська для отримання від нього благословення або з інших причин, прямо пов’язаних з діяльністю єпископа як пастиря (Сард. 7.) [9, 285]. У такому випадку єпископ повинен послати свого диякона з цим письмовим викликом до собору чи митрополита, і, таким чином, довести свою невинуватість у порушенні вищезгаданого правила (Сард. 8.) [9, 287]. Усі єпископи, при зустрічі з іншим єпископом, повинні дізнатися, чи не прямує той до дислокації війська, і якщо прямує, то чи має він вищезазначений виклик (Сард. 22.) [9, 297-298].

Єпископ повинен постійно намагатися повернути до Християнської Церкви єретиків та церкви чи області, які вони зайняли. Якщо ж єпископ свідомо безпідставно стверджує, що досяг цього, він втрачає єпископський сан (Карф. 123. 124.) [9, 427].

Єпископи повинні знати та виконувати усі правила Вселенських та визнаних особливо важливими помісних соборів Церкви, а також тих помісних соборів, що відбуваються на територіях, до яких входять їхні єпископії (Сард. 21.) [9, 296].

Єпископ, покараний вигнанням, не має права повертатися до міста, з якого був вигнаний або залишати місце, у якому собор або суд призначив йому перебувати. Якщо ж єпископ порушить це правило, його може бути відіслано до монастиря іншої єпархії, де й накладено єпитимію (Збірка з 93 глав 41.) [9, 772].

Позбавлення єпископського сану є надзвичайною та однією з найсуворіших мір покарання. Воно застосовується у випадках, коли поведінка єпископа або окремий його вчинок порушують важливі положення християнства чи суттєві правові норми Канону Християнської Церкви, що категорично суперечать основним принципам життя та діяльності людини, яка має відповідати за душі інших осіб. Серед канонів перших соборів, як Вселенських, так і помісних, ця міра практично не згадується. У останніх канонах 4-го Вс. Собору (4-й Вс. 29.) тільки вказується, що, при позбавленні сану, єпископа не можна понижувати, тобто переводити у сан пресвітера та інші сани, а, якщо позбавляти, то до ступеня звичайного клірика, або, якщо його злочин тяжкий та був беззаперечно доведений (Феофил 8.), такий єпископ взагалі повинен стати мирянином [9, 126-129, 536]. Однак, у 20-му каноні Трульського собору міститься дозвіл на пониження єпископа до пресвітера за публічні проповіді у чужій єпископії [9, 159].

Вважається, що письмові зречення єпископського сану юридичної сили не мають (Кирило (3).) [9, 560], незалежно від того, були вони дані добровільно чи під примусом, та не беруться до уваги як обгрунтування позбавлення єпископа його сану. Це пояснюється тим, що за принципами церковного права, хіротонія як будь-який сакрамент є юридичним фактом, й скасуватися не може, отже, якщо вже людина посіла єпископство, звільнитися з нього вона може або через смерть, або через рішення собору у вигляді покарання. Але якщо єпископ справді не в змозі виконувати свої обов’язки, він може підписати таке зречення і потім мешкати у своїй колишній єпископії, мати там церковне спілкування та сан єпископа, але не проводити служіння та не рукопокладати, якщо тільки цього не попросить в нього діючий єпископ єпископії (3-й Вс. До Памфилії.) [9, 111]. В практиці, однак, були випадки, коли представників вищого духовенства намагалися примушувати підписати подібні зречення, наприклад, Константинопольський патріарх Фотій звертався з цим до свого попередника, патріарха Ігнатія, засланого та ув’язненого на острові Теревинф [136, 58].

На Константинопольському Нектарієвому соборі, який в Єфремівській Кормчій вписаний 138-им каноном Карфагенського собору, було визначено, що для позбавлення єпископа його сану потрібна згода не двох і не трьох єпископів, а великого собору, який повинен дослідити справу та визначити винність підозрюваного у висунутих проти нього звинуваченнях [9, 456-459].

У Єфремівській Кормчій міститься також комплекс правових норм, що регулюють права та обов’язки вищого духовенства (здебільшого, єпископів) у галузі внутрішнього церковного управління. До таких норм належать обов’язкове відвідування усіх соборів, на які запрошений єпископ, якщо він тільки не хворіє (Лаод. 39.) [9, 275], обов’язок підкорення усіх єпископів єпископу митрополії та вимога отримувати дозвіл єпископа митрополії на усі важливі дії, особливо такі, які виходять за межі господарювання у єпархії кожного єпископа (Ап. Правило 34. Антіох. 9.) [9, 68-69, 256]. Також до цих норм треба віднести 86-й канон Карфагенського собору, за яким у митрополії єпископи, поставлені раніше, мають більше повноважень, ніж поставлені пізніше, та повинні ними поважатися [9, 353]. Для визначення старшинства при хіротонії єпископ отримує спеціальний документ з точною датою прийняття ним сану (Карф. 89.) [9, 387]. Карф. 39 закріплює статус єпископа Константинополя не як верховного священика чи екзарха, а тільки єпископа першого престолу. [9, 339]

Хорєпископи – єпископи малих єпархій, які входять до території єпископії звичайного єпископа, за своїм правовим статусом знаходяться нижче за єпископів, але вище за пресвітерів. Хорєпископи поставляються єпископом міста, якому є підлеглими їхні округи, одноособово, але самі хорєпископи мають право поставляти читачів та іподияконів у своєму окрузі, хоча при поставленні пресвітера чи диякона вони вже повинні отримувати згоду свого єпископа (Анкир. 13. (1 ч.) Антіох. 10.) [9, 234, 257]. Влада хорєпископа поширюється тільки на довірений йому округ, а не на усю єпископію (Антіох. 10.) [9, 257]. Але, на відміну від пресвітера, хорєпископ має право проводити служіння у церкві міста свого єпископа, навіть і без його присутності чи особливого запрошення (Неокес. 13. (2 ч.).) [9, 240-241]. Сан хорєпископа, не дивлячись на його регламентацію у Кормчій, на території Київської Русі поширення не знайшов. Хоча в окремих джерелах згадуються “намісники”, яких єпископи призначають у великі міста своїх єпископій [50, 190-191], за переліком їх зобов’язань зрозуміло, що їх статус не співпадає зі статусом хорєпископів.

Як правило, кожний єпископ “прикріплювався” до своєї єпископії, що виражалося в забороні поставляти єпископа без вільної єпископії та поставляти двох єпископів у одну єпископію, якщо на це не було окремого рішення церковного собору. Повноваження кожного єпископа обмежувалися його єпископією, єпископу було заборонено переходити у інші єпархії, жити там, виконувати свої професійні обов’язки окрім надзвичайних ситуацій. Більш докладно це описується правовими нормами: Ап. Правила 14. 35. 3-й Вс. 8. Трул. 20. 37. Анкир. 13 (2 ч.). 18. Сард. 1. 2. 3 (1 ч.). 11. 12. 18. Антіох. 13. 16. 21. 22. Карф. 23. 48. Збірка з 93 глав 3 (1 ч.).

Ап. Правило 14., 3-й Вс. 8., Збірка з 93 глав 3 (1 ч.). та Антіох. 21. забороняють залишати єпископу свою єпархію та переходити у іншу інакше, як з дозволу єпископського собору, через надзвичайні обставини [9, 64, 107-108, 262, 741]. Це положення підтверджує і Антіохійський собор (Антіох. 13.), пропонуючи у якості покарання позбавлення цього єпископа сану [9, 258]. Сард. 1. пропонує за самовільний перехід єпископа з малого міста у велике не тільки позбавляти сану, але й розстригати до мирян, а за спроби такого єпископа довести доцільність свого вчинку – ще й позбавляти церковного спілкування до самої смерті (Сард. 2.) [9, 280-281]. Виключенням з цього правилу є ситуація, коли єпископ чи клір області сам запрошує до себе єпископа з іншої області для допомоги у якій-небудь складній справі (Сард. 3 (1ч.).), та коли єпископ був вигнаний зі своєї єпархії через незаконне звинувачення чи загарбання його єпархії єретиками (Трул. 37. Сард. 18.) [9, 169, 281, 295]. Наявність подібної норми можна пояснити тим, що за описуваних часів величина міста та прибуток приходу були взаємопов’язані, а, отже норма спрямована проти єпископів, які прагнуть підвищувати свої прибутки замість сумлінного виконання обов’язків.

Також єпископу дозволяється повернутися до тієї єпархії, де він був пресвітером, якщо його не сприйняла громада у призначеній йому єпископії. Але, в такому випадку, неприйнятий єпископ може виконувати тільки пресвітерські обов’язки. Якщо ж неприйнятий єпископ спробує заволодіти єпископством у області свого пресвітерства, правопорушник повинен бути позбавлений і пресвітерського сану без дозволу на поновлення (Анкир. 18.) [9, 235-236].

За Сард. 11. коли єпископ з однієї єпархії запрошується до сусідньої через недосвідченість поставленого там нового єпископа для допомоги йому при вступі до обов’язків, запрошений єпископ не може перебувати у сусіда більш, ніж три тижні, а потім має повернутися до своєї єпархії [9, 290]. Ця норма повинна було запобігти поширення фактичної влади більш досвідченого єпископа на єпархію новопоставленого.

Без дозволу собору з обов’язковою присутністю митрополита єпископу, під страхом позбавлення сану, заборонено займати престол “удовичої” єпископії, навіть, якщо порушника закликала зробити це місцева громада (Антіох. 16.) [9, 268].

Якщо єпископ поставлений у єпархію, доходи якої дуже низькі та не покривають церковних витрат, а в інших єпископіях з своєї приватної власності він має можливість отримати кошти для подальшого використання їх на церковні потреби чи допомогу бідним, три тижні на рік для збору коштів йому дозволяється перебувати у єпископії, де знаходиться його власність, але обов’язково з відвідуванням місцевої церкви кожної неділі (Сард. 12.) [9, 291].

Єпископу, крім виняткових ситуацій, забороняється проводити службу та промовляти проповіді у церквах сусідніх єпископій під страхом пониження єпископського сану до пресвітерського (Трул. 20.) [9, 159]. Автор вважає, що цією нормою Церква намагалася запобігти суперництву між єпископами за популярність та територіальний вплив.

Вважаються недійсними поставлення єпископом пресвітерів та дияконів у церквах, що знаходяться за межами його єпископії, без дозволу єпископа, до міст якого здійснюється це поставлення (Антіох. 22.) [9, 263]. Анкир. 13 (2 ч.) додає, що такий дозвіл має бути окремим на кожну єпархію та обов’язково письмовим [9, 234]. Ап. правило 35. за вказане правопорушення вказує більш суворе покарання, ніж запропоноване Антіохійським собором, а саме – позбавлення сану для єпископа-порушника та поставленого [9, 69]. Автор вважає, що так як за юридичною силою Ап. Правила переважують Антіохійський собор, однак собор відбувся пізніше, призначення покарання залежало від обставин кожного конкретного випадку.

Якщо єпископ, який самовільно зайняв чужий престол, не підкоряється рішенням церковного собору, для його покарання Церква може звернутися за допомогою до представників світської влади та таким чином вигнати порушника з незаконно зайнятого місця (Карф. 48.) [9, 343].

Не зважаючи на усі вищеописані правові норми, щодо переміщення єпископів тільки за рішенням собору, в історії Церкви Київської Русі і, значно частіше, Візантії час від часу траплялося переміщення єпископів в межах країни за наказом представників світської влади [133, 337-366]. Церковні ієрархи, в залежності від кожного окремого випадку, по-різному реагували на такі переміщення: від згоди й відповідного оформлення переміщення, до категоричної протидії.

За Карф. 23 єпископу заборонено від’їжджати до Італії та Риму без дозволу свого митрополита [9, 327]. На думку автора роботи, у Єфремівській Кормчій це правило має тлумачитися як аналогічна заборона місцевим єпископам від’їжджати до Візантії та Константинополю.

Серед правових норм Єфремівської Кормчої можна виділити групу норм, які регламентують проведення, основні положення та засади існування, збору, функціонування, прийняття рішень такими інститутами, як церковний суд та собори. До правових норм цієї групи можна віднести : Ап. Правила 37. 74. 75. 1-й Вс. 5. 2-й Вс. 6. 4-й Вс. 17. 19. Трул. 8. 25 (2 ч.). 7-й Вс. 6. Сард. 3(2). 4. 5. Антіох. 14. 15. 20. Карф. 19. 34. 52. 76. 77. 78. 79. 85. 87. 88. 94. 95. 96. 100. 107. 122. 125. 127. Кирило (1). (2). Збірка з 93 глав 57. 58.

Правові норми, що регулюють діяльність церковних судів та соборів, у процесі їх дослідження доречно об’єднувати у одну групу, тому що на практиці суд і собор дуже часто об’єднувалися та фактично складалися з тих самих осіб, особливо, коли церковний суд мав вирішувати особливо важливі справи, а в інших випадках діяльність суду була щільно пов’язана з діяльністю соборів, що було закріплено у канонах (Антіох. 20.) [9, 262].

Церковні собори завжди були важливим інститутом Церкви, її місцевою законодавчою владою. Рішення соборів були обов’язковими для виконання на тій території, де відбувався собор, а скасувати їх міг тільки собор вищого рівня чи більшого складу. На протязі сторіч існування Церкви церковні собори поступово ставали більш закритими: відомо, що в ІІІ ст. церковний собор був схожим на загальні збори місцевої християнської громади, де були присутні не тільки єпископи, а весь клір та миряни. Будь-хто з присутніх міг поставити на обговорення собору питання, пов’язані з потребами громади, й усі брали участь у його обговоренні, а при прийнятті рішення голоси враховувались відповідно до статусу осіб [39, 268-274]. Пізніше церковний собор перетворився на собор єпископів, основною метою якого стало визначення догматів благочестя та вирішення окремих суперечливих казусів, і який мав відбуватися двічі на рік, навесні та восени (Ап. Правило 37. 1-й Вс. 5 (2 ч.). 4-й Вс. 19. Антіох. 20 (1 ч.).) [9, 69, 85-86, 121, 262].

У виключних випадках, серед яких Трул. 8 вказує наскоки варварів та інші суттєві перепони, такий собор повинен відбуватися хоча б раз на рік у період з Великодня до кінця жовтня того року [9, 150-151]. 7 Вс. 6 зазначає можливість покарання для митрополитів та представників світської влади, через дії яких проведення собору ускладнюється [9, 213-214]. Яке саме покарання має бути призначене, на думку автора, повинно бути вирішено в залежності від того, які саме дії призвели до ускладнення проведення собору, та від того, чи були ці дії навмисні.

Єпископи області запрошувалися на собор письмовими грамотами від митрополита чи першого єпископа області (Карф. 77.) [9, 376]. Усі єпископи області, в якій проходить собор, повинні його відвідати, за виключенням тих, хто знаходиться далеко за межами своєї єпископії або хворіє (4-й Вс. 19. Трул. 8.) [9, 144, 150-151]. Карф. 76. зазначає, що у випадку, коли запрошений єпископ не зміг пояснити причину своєї відсутності на соборі або його пояснення не були визнані вагомими, на нього накладається єпитимія в обмеженні церковного спілкування його власною церквою [9, 376].

Інколи на великі собори запрошувалися не усі єпископи області, а окремі представники, які обиралися на малих соборах (Карф. 76) [9, 376]. Взагалі, Карфагенський собор стверджує, що збирати великі загальні собори потрібно тільки у випадку виникнення загальновизнаної необхідності для усієї області, а місцеві дрібні справи та суперечки повинні вирішуватися на малих місцевих соборах (Карф. 95.) [9, 403-404].

Кожний собор повинен відбуватися за обов’язкової згоди митрополита та за його присутністю (Антіох. 20.), на ньому ж лежить обов’язок занотовувати усе, про що йшла мова на соборі, усі рішення та пояснення, та потім підписати їх власноруч (Карф. 85.) [9, 262, 381], крім того, при відсутності згоди між учасниками собору, митрополит або патріарх приймає остаточне рішення по суперечному питанню (Збірка з 93 глав 57) [9, 780].

Зі змісту Карф. 34 про затвердження та зміни Карфагенським собором рішень Іппонського собору можна визначити, що собор, складений з більшої кількості єпископів, має право змінювати та доповнювати рішення соборів тієї ж єпархії, що відбулися за присутності меншої кількості єпископів [9, 337].

Зі змісту ж Карф. 52 можна зробити висновок, що представники з собору, що відбувся, після його закінчення повинні були відвідати усі єпархії та області, для яких збирався собор, ймовірно для перевірки справ у цих областях та донесення до них рішень, що були прийняті на соборі [9, 347-348].

У повноваження собору входило призначення делегацій з єпископів для територій поширення єресей. Такі делегації, після закінчення собору, відвідували “єретичні” єпархії й намагалися на місці повернути мирян та кліриків до “лона Християнської Церкви”. Серед повноважень цих делегацій зокрема було поставлення у цих єпархіях нових єпископів (Карф. 78.) [9, 377].

Серед інших повноважень собору можна вказати право позбавляти єпископа його єпископії, навіть і за його відсутності на соборі. Таке рішення собору повідомлялося у письмовій формі не тільки покараному єпископу, а й усьому населенню його єпископії (Карф. 88.) [9, 386-387].

За Кормчою церковний суд складався з єпископів, призначених митрополитом чи єпископом першого престолу єпархії під час проведення чергового собору, або спеціальним письмовим розпорядженням (Карф. 100. 127.) [9, 407, 429]. Кількість єпископів, що призначалася до складу суду, залежала від складності справи. До церковного суду для захисту своїх порушених прав могли звертатися як клірики, так і миряни. Вищою інстанцією від церковного суду, призначеного помістним собором, є собор вищого рівня або більшого складу чи суд, призначений за особливим розпорядженням патріарха. Зазвичай церковний суд застосовував немайнові санкції, і не мав права призначати майнові стягнення особисто з єпископів чи з церковного майна, що належить єпархії звинуваченого (Кирило (2).) [9, 560].

Обвинувачений єпископ був зобов’язаний відвідати розгляд своєї справи. Якщо обвинувачений єпископ не з’являється на суді після трьох запрошень, два з яких передаються йому особисто двома єпископами, надісланими судом, справа може розглядатися за його відсутності (Ап. Правило 74.) [9, 77-78]. На спростування обвинувачення єпископу надається 1 рік, протягом якого він відлучається від спілкування (Карф. 79.) [9, 378]. Якщо обвинувачений в цей термін не з’являється до суду для виправдань, він автоматично вважається винним у злочині, в якому звинувачувався (Карф. 19) [9, 324-325].

Якщо єпископи церковного суду не можуть прийняти рішення по справі, митрополит запрошує до складу суду єпископів з сусідніх єпархій, вони розглядають справу ще раз разом з попереднім складом суду і колегіально виносять рішення (Антіох. 14. Сард. 3 (2 ч.).) [9, 259, 281]. Єпископ втрачає право оскарження рішення суду якщо його винність визнана одностайно. (Антіох. 15.) [9, 259]. За відсутності одностайності, він може звернутися до Константинопольського патріарха, а патріарх - “взяти справу до свого провадження”, призначивши інших єпископів для її перегляду. Протягом цього часу до єпископії позбавленого сану єпископа інший єпископ поставлятися не може до тих пір, поки не буде остаточно вирішено долю першого (Сард. 4. 5.) [9, 282-283]. Але при оскарженні рішення суду, звинувачений відлучається від церковного спілкування (Карф. 122.), яке дозволяється йому тільки якщо суд патріарха визнає його невинним [9, 426].

Обвинувачений єпископ має право вимагати відводу зі складу церковного суду єпископів, зацікавлених у негативному рішенні справи, і в цьому йому не повинні відмовляти або суперечити (Кирило (1).) [9, 560]. Право сторони на відвід судді перейшло і до сучасного законодавства України.

За Ап. Правилом 75. єретикам заборонено обвинувачувати чи свідчити проти єпископа [9, 78], однак далі ця норма була уточнена, що єретики чи нехристияни мають право обвинувачувати єпископа у приватних справах, і, в такому випадку, їх віросповідання чи взаємини з офіційною церковною владою до уваги не беруться (2-й Вс. 6.) [9, 99-100]. Але єретики, розстриги та миряни не можуть обвинувачувати єпископа у церковних справах до тих пір, поки перші не повернуться до православ’я, а другі не доведуть власну невинність. Крім того, перед початком справи, позивачі дають письмову згоду на отримання того покарання, яке вони вимагають для обвинуваченого, якщо їх обвинувачення будуть визнані наклепом (2-й Вс. 6.) [9, 99-100].

Для звинувачення єпископа у будь-якому правопорушенні недостатньо свідчення однієї особи, будь то клірик чи мирянин (Ап. Правило 75.) [9, 78].

Обвинувач єпископа, незалежно від свого статусу та сану, повинен на вимогу суду з’явитися і дати пояснення та докази свого обвинувачення; якщо ж він зникає, то автоматично відлучається від церковного спілкування до того часу, поки не підтвердить, що мав важливі об’єктивні причини, які завадили йому прийти на суд (Карф. 19. 87.) [9, 324, 386].

Відлучений мирянин чи клірик може подати до церковного суду скаргу на свого єпископа, який відлучив його від спілкування. Якщо скарга на дії єпископа від його підлеглих вже дійшла до церковного суду, вона має розглядатися, незалежно від бажання єпископа (Карф. 107.) [9, 413]. Однак представники нижчого духовенства не мають права оскаржувати рішення помісних соборів або подавати скарги до патріарха (Карф. 125.) [9, 428].

Якщо виникає суперечка між двома єпископами за територію на кордоні їх єпископій, то суд бере до уваги термін, протягом якого спірна територія знаходилася у єпископії відповідача. Якщо цей термін перевищує 30 років, територія залишиться у єпархії відповідача, за випадком, коли по цій території пройшов перерозподіл кордонів країн або областей, зроблений світською владою. У такій ситуації, спірна територія буде розподілена у відповідності з державними кордонами (4-й Вс. 17. Трул. 25 (2 ч.).) [9, 120, 161].

Судді церковного суду, приймаючи рішення, керуються канонами церковного права та законами місцевої світської влади (Збірка з 93 глав 58.) [9, 781].

На помісних соборах періодично обираються п’ять виконавців, які повинні відвідувати єпархії та стежити і сприяти належному виконанню рішень, прийнятих церковним судом та собором (Карф. 96.) [9, 404].

До іншої групи правових норм можна віднести ті норми, які регламентували управління Церквою та її взаємини зі світською владою. До цієї групи належать 1-й Вс. 6 (1 ч.). 7. 2-й Вс. 2. 3. 4-й Вс. 12. 28. 30. Трул. 25 (1). 36. 38. 39. Сард. 9. Антіох. 11. Карф. 17. 53. 56. 58. 59. 60. 61. 62. 63. 67. 75. 82. 84. 97. 99. 101. 104. 106. 117. 118. 119. 120. 121. Збірка з 93 глав 3 (2 ч.). 22. 36. 59.

До цієї групи включені норми, які регламентують підпорядкування церков одна одній, співвідношення їхніх повноважень та розподіл територій між ними. Характерною особливістю цих норм є їхні постійні зміни від собору до собору, які пов’язані з цілим рядом факторів, а саме: зміною кордонів держав, в яких розташовані єпархії; демографічними змінами у цих областях, а, в зв’язку з цим, і зростанням чи зменшенням приходів; появою та поширенням там різних єретичних течій; збільшенням чи зменшенням популярності та важливості окремих християнських місць пручання.

Так, 1-й Вс. 6. 7 вказують на підпорядкованість Лівії, Єгипту та Пентаполісу владі Олександрійського єпископа, а єпископа Єрусалиму, навіть враховуючи його особливий статус – єпископу Антіохії [9, 86]. Таким чином, цим рішенням створюються патріархати, яким повинні підпорядковуватися митрополії, яким, в свою чергу, мають підпорядковуватися звичайні єпископства. Згідно рішень цього собору були створені патріархати з центрами у Римі, Константинополі, Олександрії та Антіохії.

2-й Вс. 3 затверджує підпорядкованість Константинополя Римській Церкві, і, таким чином, Папа Римський офіційно визнається главою усього християнського світу [9, 97]. Теж саме закріплено у Збірці з 93 глав [9, 757].

2-й Вс. 2 затверджує заборону змінювати кордони патріархатів за власним бажанням патріарха, а єпископи та митрополити областей остаточно прикріплюються до місць свого поставлення, і мають право здійснювати будь-яку діяльність за межами своїх єпископій тільки на прохання єпископа чи митрополита, в областях яких ця діяльність має відбуватися [9, 96-97].

Але, вже 4-й Вс. 28 стверджує, поважаючи як і до цього статус Папи Римського, що римський та константинопольський престоли повинні мати однакові повноваження через особливий статус Константинополя [9, 125-126]. Відтепер митрополити східної частини Візантійської імперії поставлялися Константинопольським патріархом на його власний розсуд. На цьому ж соборі було визнано особливий статус Єрусалима та визнано його єпископа патріархом, що обмежило права Антіохійського патріарха.

Однак невірно було б стверджувати, що Константинопольський патріарх, після отримання такого надзвичайного статусу, був у змозі поставляти патріархів Антіохії та Олександрії, що підтверджує 4-й Вс. 30 [9, 129]. Цих патріархів обирали митрополити підпорядкованих відповідно Антіохії та Олександрії областей.

Проте різні патріархи мали різний статус у церковній ієрархії. Так, Карф. 101. вказує, що при суперечках Римського та Олександрійського патріархатів, перевага належить саме Римському [9, 409]. Тут слід згадати описану у першому розділі цієї роботи статтю “Про побудову престолу…”, разом з “проримською” схолією, яка закріплює теж саме.

36-ий канон Трульського собору, не визнаного Західною Церквою, затверджує співвідношення престолів патріархатів таким чином: першим є Римський, другим, але з рівними правами, вказується Константинопольський, третім, нижчим за своїм статусом, Олександрійський, четвертим – Антіохійський та п’ятим – Ієрусалимський [9, 168]. Отже, була сформована так звана ідея “пентархії” [133, 468; 50, 158] – схема розподілу християнського світу між п’яти патріархами, незалежними один від одного.

Таким чином, ми можемо бачити поступове зростання ролі Константинопольського патріарха у християнському світі протягом першого тисячоліття, що врешті решт призведе до розколу церков та появи двох відгалужень християнства: католицизму та православ’я.

Новостворені митрополії та єпископства повинні були підпорядковуватися тим патріархатам, якими вони створювалися. Проте і самі патріархати проводили свою місіонерську діяльність відповідно до розподілу територій між собою, отже, новостворена митрополія Київської Русі підпорядковувалася патріарху Константинополя.

Описаний вище комплекс правових норм у Кормчих книгах відігравав значну роль, й був одночасно спрямований на формування у їх користувачів цілісної картини християнського світу та церковної ієрархії у ньому та виховання беззаперечної поваги до Константинопольського патріарха як такого, якому підпорядковується Руська митрополія.

Як вже зазначалось вище, нікому не дозволялося переносити кордони єпископій та митрополій, які мають співпадати з кордонами держави та внутрішніх територіальних одиниць (князівств, земель та волостей у Київській Русі [24, 15-17]), встановлених світською владою. За даними дослідників, єпископські кафедри Київської Русі знаходилися у столицях князівств, а кількість єпископій відповідала кількості князівств [44, 100], отже ми спостерігаємо, що канони Кормчих виконувалися на практиці.

Якщо світська влада переносить столицю країни чи області, одночасно має переміститися і церковний “центр” цієї території (Трул. 38) [9, 169-170]. Коли через об’єктивні обставини змінюються державні кордони, особливо у бік зменшення загальної території, єпископи з втрачених територій переходять на нові, де їм можуть бути створені нові єпископії, навіть і за рахунок територій інших єпископій (Трул. 39) [9, 170-171].

Всередині країни, окрім надзвичайних випадків, межі єпископій повинні залишатися без змін, особливо після того, як минув 30-тирічний термін перебування території в кордонах однієї єпископії (Трул. 25 (1 ч.).) [9, 161]. Безпідставний перерозподіл територій єпископій чи митрополій карається позбавленням єпископського сану винного (4-й Вс. 12.) [9, 118].

Створювати нову єпископію у межах вже існуючої дозволяється тільки з особливого рішення помісного собору або з письмового дозволу єпископа тієї єпископії, територія якої зазнає зменшення (Карф. 53. 56.) [9, 348, 353].

Передача територій поміж єпископіями або митрополіями може відбуватися за згодою обох сторін, викладеній у письмовій формі (Карф. 120) [9, 424], про що повідомляється митрополиту або патріарху, які засвідчують її факт грамотою про прийняття нової території в управління нового єпископа.

Кормча визначає особливу систему перерозподілу єпархій у територіях, клір яких добровільно вирішив повернутися у християнство з єретичних течій. При такому перерозподілі беруться до уваги інтереси згаданого кліру та бажання населення територій (Карф. 99.) [9, 406]. Впродовж 3-річного терміну з моменту встановлення кордонів єпархій, приймаються усі претензії з переділу територій, які спрямовуються до церковного суду або помісного собору. Цей термін може бути пролонгований, якщо єпископ, права якого порушені, з об’єктивних причин не міг звернутися до суду (Карф. 118. 119.) [9, 422-424]. Вказаний трирічний термін позовної давності з можливістю його пролонгації з Кормчих книг потрапив до світського законодавства, де й зберігся у деяких галузях права до наших часів, зокрема міститься у Цивільному кодексі України [139, 130].

Однак, якщо при такому переділі територій виникає суперечка між єпископом, який завжди був вірним Церкві, та єпископом – єретиком у минулому, перевага залишається на боці першого (Карф. 117.) [9, 421].

Єпископ може додати до своєї єпископії ті території, які в наслідок його діяльності повернулися з язичництва або єресі до християнства. Якщо ці території до відступництва належали іншій єпархії, бажаючий їх отримати повинен у 6-місячний термін до початку своїх дій повідомити про свої наміри єпископа, до єпископії якого ці території входили. Якщо ж після повернення до християнства колишній господар територій доведе перед церковним судом вагомість обставин, через які він не намагався повернути до християнства ці території, вони можуть бути повернені йому (Карф. 121.) [9, 425]. На нашу думку зазначені норми можна розтлумачити тим, що колишній єпископ має переважне право на повернення втрачених територій, однак якщо протягом тривалого часу (6 місяців) він не вчинить дій, спрямованих на це, Церква фактично позбавляє його відповідних прав.

І, звичайно, нові єпископії та митрополії можуть створюватися внаслідок розширення державних кордонів або, як це було у випадку з Київською Руссю, переходу до християнства значних територій (Карф. 17.) [9, 322].

До правових норм цієї групи слід віднести також норми, які регламентують відносини вищого духовенства церковної адміністрації або її представників зі світською владою.

Церква практично завжди намагалася бути у коректних, доброзичливих відносинах зі світською владою країн поширення християнства та користувалася допомогою представників світської влади, наприклад, для боротьби з єретиками (Карф. 67. 94.) [9, 369, 401-403]

Спілкування кліриків зі світською владою відбувалося опосередковано через представників вищого духовенства. Так, під страхом відлучення від спілкування та позбавлення сану, клірикам було заборонено звертатися до царя зі скаргами та проханнями без дозволу свого митрополита та інших єпископів своєї області (Антіох. 11. Збірка з 93 глав 3 (2 ч.)) [9, 258, 741]. Відповідний дозвіл оформлювався спеціальною грамотою від митрополита або патріарха (Карф. 106.) [9, 411]. Єпископ міг передавати свої прохання представникам світської влади як через єпископів міст, де перебувають ці представники, так і власними зусиллями або через своїх особистих знайомих (Сард. 9.) [9, 287].

У Кормчій закріплений розподіл юрисдикції світського та церковного судів. Клірик не має права просити у представників світської влади світського суду, проте, будь-який мирянин може просити розгляду його справи у церковному суді (Карф.104. Збірка з 93 глав 59) [9, 410, 781].

Єпископ взагалі не повинен відвідувати світський суд. Для свідчень у суді єпископ відправляє туди своїх підлеглих, які, після клятви на Біблії, дають свідчення учасникам судового процесу. Світський суд може обвинувачувати єпископа тільки з особливого наказу глави держави (Збірка з 93 глав 36.) [9, 769]. Остаточно юрисдикція церковного суду Київської Русі була закріплена нормами князя Ярослава Мудрого [90, 73-285], вміст яких у Єфремівській Кормчій, на жаль, не відомий.

Збірка з 93 глав вказує, що канони, прийняті на Вселенських соборах, за своєю юридичною силою відповідають законам світської влади (Збірка з 93 глав 22) [9, 757], що можна пояснити тим, що Вселенські собори зазвичай скликалися імператорами, які головували на їх засіданнях і підписували затверджені собором канони [155, 1].

У канонах Карфагенського собору є група правил, які за своїм характером є законодавчими порадами правителям християнських держав, і спрямовані на приведення світського законодавства до більшої відповідності положенням, ідеям та ідеалам християнства. Серед таких порад можна відзначити наступні пропозиції: руйнувати язичницькі капища, ідолів та інші місця язичницького культу (Карф. 58. 84.) [9, 362, 380]; затвердити заборону приймати до розгляду свідчення кліриків, які розглядали судову справу у церковному суді, при касаційному її слуханню у цивільному суді (Карф. 59.) [9, 363]; заборонити чи обмежити народні гуляння, присвячені язичеським святам (Карф. 60.) [9, 364]; переносити народні гуляння з днів церковних свят або неділь на інші дні (Карф. 61.) [9, 364]; заборонити мирянам та клірикам захищати від відбування покарання клірика, покараного церковним судом (Карф. 62.) [9, 365]; заборонити примушувати християн брати участь у будь-яких язичницьких забавах (Карф. 63.) [9, 365]; обирати серед кліриків офіційних піклувальників бідних та сиріт (Карф. 75.) [9, 375], затвердити право Церкви на звільнення своїх рабів (Карф. 82.) [9, 379], затвердити право церковної адміністрації на призначення своїх спеціальних уповноважених представників для захисту інтересів Церкви у світських судах (Карф. 97.) [9, 405]. Ці норми є додатковим підтвердженням тези про вплив церковного права на формування світського всюди, де поширювалося християнство, включаючи й Київську Русь. В певній мірі вказані правила є мінімальною програмою доповнень до законодавства держави з християнством, визнаним в якості державної релігії. Саме з вимогами затвердити у княжому праві ці норми мали виступати єпископи та митрополити Київської Русі на снемах.

Отже після викладення результатів дослідження правових норм Єфремівської Кормчої, що регулювали правовідносини представників вищого духовенства, можна зробити наступні висновки:

O у Єфремівській Кормчій містяться правові норми, які повністю визначають правовий статус представників вищого духовенства, включаючи вимоги до їх поведінки, їхнє поставлення та позбавлення сану, майнові та немайнові права і обов’язки, субординацію тощо;

O Єфремівська Кормча своїми нормами визначала територіально-адміністративну структуру Християнської Церкви світу та, безпосередньо, статус Церкви Київської Русі;

O правові норми Єфремівської Кормчої встановлювали умови, принципи та основні засади взаємин представників вищого духовенства зі світською адміністрацією та світським судом;

O правові норми Єфремівської Кормчої, що регулюють правовідносини представників вищого духовенства, створювалися як церковною, так і світською владою;

O до компетенції представників вищого духовенства Київської Русі входили не тільки обов’язки, пов’язані з служінням, але й адміністративні, судові, нормотворчі та виконавчі функції;

O представники вищого духовенства Київської Русі були основними втілювачами впливу церковного права на формування світського;

O деякі ідеї та правові норми Єфремівської Кормчої успішно перейшли до правової системи Київської Русі, і, через сторіччя, відбилися у правовій системі сучасної України: недійсність удаваної угоди, заборону призначати покарання за недоведений злочин, закріплено право сторони у судовому процесі на відвід судді, трьох річний термін позовної давності у цивільному праві.