3.2. Правоохоронні органи України: визначення поняття та система

Виконання завдань та реалізація функцій правоохоронної діяльності досягається через діяльність суб’єктів правоохорони. Особливе місце серед останніх займають правоохоронні органи, тобто суб’єкти правоохоронної діяльності, що наділені владними повноваженнями.

У Конституції України поняття “правоохоронні органи” вживається лише один раз (ч. 3 ст. 17), де спеціальне завдання щодо забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону покладається на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначається законом. У коментарі до цієї статті, підготовленому Інститутом законодавства Верховної Ради України, до правоохоронних органів автори відносять: СБУ, внутрішні війська МВС України, міліцію та деякі інші державні органи, статус яких нині визначається підзаконними актами [149, с. 58-61].

Що ж до інших чинних законів України, то вище було зазначено, що законодавець проявив певну непослідовність, суперечливість як при визначенні поняття „правоохоронні органи”, так і при встановленні системи правоохоронних органів. Враховуючи такий стан та виходячи з необхідності подальшого вдосконалення системи та структури правоохоронних органів, підвищення ефективності їх діяльності з утвердження і забезпечення прав і свобод громадян, зміцнення законності і правопорядку Указом Президента України № 17/2001 від 17 січня 2001 року було утворено Комісію з реформування правоохоронних органів в Україні як консультативно-дорадчий орган [7].

Низка законодавчих актів визначає ряд завдань правоохоронних органів, встановлює певні обмеження щодо працівників таких органів тощо. Так, наприклад, відповідно до ст. 19 Закону України „Про громадянство України” від 18 січня 2001 року однією з підстав втрати громадянства України є те, що „громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави” [182]. Для ефективного застосування цієї норми необхідно знати зміст поняття „правоохоронні органи” та систему таких органів як в іноземних державах, так і в Україні.

Незрозуміло, яким органам адресувалось Розпорядження Кабінету Міністрів України „Про затвердження Концепції реформування наукової та науково-технічної діяльності в системі правоохоронних органів” від 16 листопада 2002 р. [183].

Стаття 10 Закону України „Про прокуратуру” передбачає, що „Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори координують діяльність по боротьбі із злочинністю органів внутрішніх справ, органів служби безпеки, органів податкової міліції, органів митної служби, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України та інших правоохоронних органів” [133]. Зауважимо, ст. 6 Конституції України передбачає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. А тому вживання у наведеному вище Законі словосполучення „та інших правоохоронних органів”, тим більше за відсутності чіткого законодавчого визначення терміну „правоохоронні органи”, є недоречним, не відповідає прийомам і правилам викладу юридичних норм у тексті нормативно-правового акта.

При вирішенні питання дефініції правоохоронних органів слід виходити, перш за все, з визначення поняття „суб’єкти правоохоронної діяльності”, врахувавши при цьому класифікацію суб’єктів правоохоронної діяльності.

Таким чином, під правоохоронними органами слід розуміти спеціально уповноважені державні органи, що наділяються державно-владними повноваженнями з метою професійного здійснення на підставі та відповідно до чинного законодавства, а у випадках встановлених законом – у відповідній процесуальній формі із застосуванням правових засобів діяльність, спрямовану на охорону прав та свобод людини і громадянина, законності та правопорядку, усіх врегульованих правом суспільних відносин.

Правоохоронні органи відрізняються від інших державних органів та від правоохоронних організацій. Їх розмежування має не лише теоретичне, а й важливе практичне значення. Знання ознак, за якими можна розмежувати всі ці органи та організації дозволяє, перш за все, правильно визначити місце правоохоронних органів серед інших державних органів з точки зору компетенції та відповідальності за стан справ у відповідній сфері, за виконання поставлених перед ними завдань для того, щоб не відбувалося співпадання їх функцій. До того ж, в останній час все частіше створюються органи, що мають паралельні, зовні ідентичні завдання та функції з охорони прав людини, інтересів громадянського суспільства та й самої держави. Саме тому важливим практичним завданням є встановлення кола тих органів та організацій, які безпосередньо здійснюють правоохоронну діяльність. Адже, при розгляді питання суб’єктів правоохоронної діяльності нами було зазначено, що функціонування всіх державних органів так чи інакше спрямована на забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина. Однак, лише для правоохоронних органів та організацій здійснення правоохоронної діяльності є основним, першочерговим обов’язком; вирішення господарських, соціальних, культурних, оборонних завдань для цих установ є другорядним, а для деяких з них взагалі не характерне. Зважаючи на це, більшість науковців називають функціональну ознаку єдиною підставою віднесення того чи іншого органу до правоохоронних.

Важливим є й питання розмежування компетенції правоохоронних органів та правоохоронних організацій.

Державно-владна ознака правоохоронних органів проявляється в тому, що вони є частиною державного механізму, наділені компетенцією розгляду різноманітних юридичних справ, застосування державного примусу. У зв’язку з цим можна погодиться з твердженням О.Г. Братко про те, що „охорона громадського порядку в місцях загального користування повинна підтримуватися винятково правоохоронними органами. Залучення до охорони правопорядку недержавних організацій не відповідає поняттю правоохоронного органа, що саме й створюється для охорони публічних інтересів” [23, с. 232].

Зауважимо, діяльність працівників правоохоронних органів проходить в умовах підвищеної небезпеки. Можна погодиться з твердженням

В.І. Осадчого про те, що „він (працівник правоохоронного органу. – А.М.) сам може бути об’єктом посягання і водночас зобов’язаний припинити всяке посягання на інші об’єкти, що охороняються, тобто свідомо йти на ризик для свого здоров’я чи навіть життя. Жодна з інших посад чи професій не вимагає цього від своїх працівників” [184, с. 21-22].

Що стосується системи правоохоронних органів, то, знову ж таки, чинне законодавство досить суперечливо вирішує це питання. Так, відповідно до ст. 2 Закону України „Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” до правоохоронних органів належать органи:

— прокуратури,

— внутрішніх справ,

— служби безпеки,

— Військової служби правопорядку у Збройних Силах України,

— охорони державного кордону,

— державної податкової служби,

— державної контрольно-ревізійної служби,

— рибоохорони,

— державної лісової охорони,

— митні органи,

— органи і установи виконання покарань,

— інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції [6].

Цей перелік застосовується у судовій практиці для визначення осіб, посягання на яких утворює склад злочину, передбаченого статтями Кримінального кодексу України, що встановлюють відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів [142].

Однак, аналіз статей 12 та 14 Закону України „Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” дозволяє зробити висновок про те, що органи державної контрольно-ревізійної служби не відносяться до правоохоронних. Відповідно до ст. 3 Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” не можна вважати правоохоронним органом Державну прикордонну службу України. Стаття 17 Закону України „Про Службу безпеки України” не відносить до правоохоронних митні органи. Закон України „Про контррозвідувальну діяльність” в ст. 6 розрізняє органи державної влади, правоохоронні, розвідувальні та органи охорони державної таємниці, хоча в ст. 5 вживає словосполучення „правоохоронні та інші органи державної влади” [185]. Статті 8 та 10 Закону України „Про державну податкову службу в Україні” визначаючи функції Державної податкової адміністрації України та державних податкових інспекцій в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонних та об’єднаних державних податкових інспекцій проголошують, що ці інституції передають відповідним правоохоронним органам матеріали за фактами правопорушень, за які передбачено кримінальну відповідальність, якщо їх розслідування не належить до компетенції податкової міліції, а тому можна зробити висновок, що ці органи не відносяться до правоохоронних [186]. Доречним буде згадати, що під час виступу на Всеукраїнській нараді з проблем боротьби з організованою злочинністю і корупцією та захисту прав людини аналізуючи ситуацію, що склалась на страховому ринку Президент України зазначив: „Невже податкові, контролюючі та правоохоронні органи не можуть протистояти цьому” [187, с. 4].

Загалом, чинне законодавство, посадові особи органів державної влади, засоби масової інформації досить часто використовують термін „правоохоронні органи”, однак, на жаль, кожний з суб’єктів застосування цього терміну вкладає в нього свій зміст, а це не можна вважати позитивом правового та суспільного життя.

На нашу думку для визначення тих чи інших органів правоохоронними треба щоб:

— діяльність цих органів містила всі ознаки, що притаманні правоохоронній діяльності та відповідала принципам правоохорони;

— ці органи мають здійснювати функції та виконувати завдання, що покладені суспільством та державою на суб’єктів правоохоронної діяльності;

— питома вага правоохоронної діяльності в загальному об’ємі діяльності таких органів була досить вагомою (для правоохоронних органів та організацій ця діяльність є як способом існування, так і формою відображення їхнього соціального призначення);

— ці органи були наділені державно-владними повноваженнями та, відповідно, правом застосовування державного примусу.

Як похідні від цих критеріїв можна навести положення, які сформульовані М.І. Мельником та М.І. Хавронюком:

— виконання органом правоохоронних функцій потребує специфічного організаційного, правового, кадрового, матеріально-технічного, військового і тилового (три останні передбачають, зокрема, забезпечення озброєнням, боєприпасами, спеціальними засобами, криміналістичною і спеціальною технікою, речовим та іншими видами майна), фінансового, інформаційного, наукового та іншого забезпечення;

— з метою ефективного виконання своїх обов’язків працівники цього органу наділяються згідно з законом різноманітними специфічними правами, мають за законом пільги, покликані компенсувати додаткові навантаження і необхідність ризикувати своїм життям та здоров’ям як своїм, так і членів своєї сім’ї, а також користуються підвищеним правовим захистом [44, с. 30-31].

Виходячи з вказаних критеріїв можна встановити систему правоохоронних органів. Однак, слід зауважити, що система – це не проста сукупність елементів. Як вказує А. Мінюков „в науці під системою розуміється комплекс взаємодіючих тим чи іншим чином компонентів... В суворому смислі слова система це – цілісне утворення, яке володіє новими якісними характеристиками...” [188, с. 61].

Таким чином, врахувавши все зазначене вище до правоохоронних слід віднести такі органи:

— судові;

— прокуратури;

— міліції;

— податкової міліції;

— Служби безпеки України;

— Управління державної охорони України;

— Військової служби правопорядку у Збройних Силах України;

— Державної прикордонної служби України;

— Державної кримінально-виконавчої служби.

Слід зазначити, що суто правоохоронні функції здійснюють не всі органи та підрозділи того чи іншого інституту, який віднесено до правоохоронного. Так, наприклад, відповідно до ст. 10 Закону України „Про Службу безпеки України” до складу Центрального управління Служби безпеки України, що відповідає за стан державної безпеки, координує і контролює діяльність інших органів Служби безпеки України входять апарат Голови Служби безпеки України та функціональні підрозділи: розвідки, контррозвідки, військової контррозвідки, захисту національної державності, боротьби з корупцією й організованою злочинною діяльністю, інформаційно-аналітичний, оперативно-технічний, оперативного документування, слідчий, урядового зв’язку, по роботі з особовим складом, адміністративно-господарський, фінансовий, військово-медичний та інші згідно з організаційною структурою Служби безпеки України [135]. Зрозуміло, що не можна віднести до правоохоронних такі з вище зазначених підрозділів: інформаційно-аналітичний, оперативно-технічний, урядового зв’язку, по роботі з особовим складом, адміністративно-господарський, фінансовий, військово-медичний.

Варто зауважити, більшість науковців беззаперечно відносять до правоохоронних органів прокуратуру, органи внутрішніх справ (міліцію) та Службу Безпеки України. Нагадаємо, що законами, які визначають правовий статус Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Управління державної охорони України ці органи визначені як правоохоронні. Стаття 20 Закону України „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” називає правоохоронними Міністерство внутрішніх справ України та Службу безпеки України [189]. Що ж стосується інших органів то питання про їх належність до правоохоронних, як було зазначено вище, вирішується неоднозначно. Особливо це стосується органів судової влади. Протягом тривалого часу вважалося беззаперечним, що суд є одним з правоохоронних органів, причому основним.

Науковці, які не відносять суд до правоохоронних органів, аргументують свою позицію тим, що правоохоронні органи належать до виконавчої гілки влади, а суд – до судової. А відтак, суди повинні бути незалежними від перших, подібно до того як судова влада має бути незалежною від законодавчої та виконавчої влади. Однак, ми поділяємо твердження В. Шаповала про те, що „принцип розподілу влад іноді помилково трактується як такий, що засвідчує наявність у державі трьох влад з особливими повноваженнями... Ніяких „гілок влади” та їх повноважень в Конституції України не передбачено” [190, с. 27]. Є державні органи, що наділені законодавчими, виконавчими чи судовими повноваженнями. Тому теоретично кожний з таких органів може мати й інші повноваження, однак, вони є незначними в загальному об’ємі повноважень органу. До того ж, віднесення того чи іншого органу до числа правоохоронних не означає позбавлення його незалежності і підпорядкованості іншим однорідним органам (нагадаємо, що одним із принципів правоохоронної діяльності є принцип незалежності суб’єктів правоохорони). Так, наприклад, віднесення до правоохоронних органів Управління державної охорони України чи Державної кримінально-виконавчої служби не зумовлює їх залежності від органів прокуратури або міліції. Так само належність прокуратури і міліції до правоохоронних органів не означає їх залежності одного від другого.

До того ж, невизнання судових органів правоохоронними обумовлює заперечення того факту, що вони уповноважені займатися охороною права. Однак, п. 12 ч. 1 ст. 126 Закону України „Про судоустрій України” визначає, що Державна судова адміністрація „забезпечує у взаємодії з органами суддівського самоврядування, судами та іншими правоохоронними органами незалежність, недоторканність і безпеку суддів” [132]. Тобто закон, що визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні визнає суд правоохоронним органом. Стаття 12 Закону України „Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” також відносить суд до правоохоронних органів; ця норма вказує, зокрема, що „Вирішення питань переселення в інше місце проживання, надання жилої площі, матеріальної допомоги в розмірі мінімальної заробітної плати чи посадового окладу за попереднім місцем роботи працівника суду або іншого правоохоронного органу...” [6].

Цікавою в цьому аспекті є теза О. Ющика про те, що до загальних функцій держави належать: законодавча, адміністративна (або виконавча) та правоохоронна (яку, як вказує правник, в літературі часто називають судовою) [191, с. 8].

Суд був і залишається органом судової влади, яка здатна ефективно охороняти право. Саме до суду частіше за все звертаються люди за охороною своїх прав і свобод. Заперечення того, що суди є правоохоронними органами, тобто органами, що охороняють право, суперечить загальновизнаному положенню про те, що суд – найкращий гарант охорони прав і свобод людини і громадянина. До речі, результати проведеного нами анкетування вказують, що громадськість відносить суд до правоохоронних органів [додаток Б; додаток В].

Тому можна стверджувати, невизнання того, що суд належить до правоохоронних органів – результат спрощеного розуміння сутності правоохоронної діяльності, ототожнення її з діяльністю по боротьбі зі злочинністю, по охороні порядку в громадських місцях тощо.

Особливе місце серед суб’єктів правоохоронної діяльності займає Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі – Уповноважений). Ця державна інституція покликана відповідно до Конституції України здійснювати парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина. Закон України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” додає, що Уповноважений здійснює захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі [192]. Н.І. Карпачова зазначила: „В суспільстві омбудсман виступає своєрідним арбітром між людиною та владою, тому має діяти незалежно і неупереджено” [193, с. 21].

Інституція Уповноваженого має двояку природу: це і державний орган, і одночасно – це інститут громадянського суспільства. Уповноважений не належить до будь-якої з гілок влади, а є, як вказують деякі науковці „органом sui generis” (особливого роду, з унікальним статусом). Реалізація повноважень омбудсмана в умовах сучасної України ускладнюється тим, що він не вписується у традиційно існуючу систему влади” [194, с. 90].

Уповноважений є посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України, Законом України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” та Законом України „Про державну службу”; фінансування діяльності Уповноваженого провадиться за рахунок Державного бюджету України та щорічно передбачається в ньому окремим рядком. Однак, до повноважень Уповноваженого безпосереднє застосування державного примусу не віднесено, лише зазначено, що Уповноважений має право „направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів” [192]. Уповноважений Верховної Ради України

Н.І. Карпачова у першій щорічній доповіді вказала: „У зв’язку з відсутністю у омбудсмана імперативно-владних повноважень одним з головних засобів його впливу на прийняття необхідного рішення є гласність та поширення інформації про порушення прав і свобод людини у державі, передусім шляхом оприлюднення щорічної та спеціальних доповідей” [193, с. 21]. Хоч, згідно зі ст. 255 Кодексу України про адміністративні правопорушення уповноважені на те посадові особи секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення щодо невиконання законних вимог Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 188-19 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Однак, не слід забувати, що Основний Закон нашої держави – Конституція України – вказує саме на контрольний характер діяльності Уповноваженого. Відповідно до ст. 101 Конституції України Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює „парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина” [74]. Зауважимо, однією з головних функцій омбудсмана у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина.

Закон України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” розрізняє Уповноваженого та правоохоронні органи, зазначаючи, зокрема, що „діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод” [192]. Якщо ж порівнювати, наприклад, правовий статус Уповноваженого та органів прокуратури, то слід зазначити, що відповідно до закону України „Про прокуратуру” органи прокуратури безпосередньо: захищають у межах своєї компетенції права і свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак; вживають заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення. Законодавство прямо вказує на обов’язковість виконання вимог прокурора. Так, згідно зі ст. 8 Закону України „Про прокуратуру” „вимоги прокурора, які відповідають чинному законодавству, є обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або у передбачені законом чи визначені прокурором строки. ...Невиконання без поважних причин законних вимог прокурора тягне за собою передбачену законом відповідальність. Посадові особи і громадяни зобов’язані з’являтись за викликом прокурора і давати пояснення з обставин, які з’ясовуються прокурорською перевіркою. В разі ухилення від прибуття посадова особа або громадянин за постановою прокурора можуть бути доставлені примусово органами міліції” [133].

Що ж стосується віднесення до правоохоронних органів юстиції, то, слід зауважити, що під юстицією завжди розумілися, по-перше, правосуддя, і, по-друге, система судових установ, або власне суд. Однак, саме Міністерство юстиції України навряд чи можна віднести до правоохоронних органів. Відповідно до Положення про Міністерство юстиції України це міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення реалізації державної правової політики. Серед повноважень цього державного органу слід виділити наступні (що мають відношення до сфери правозабезпечення):

— забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина у визначеній сфері;

— організація виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів України, робота з кадрами, експертне забезпечення правосуддя; організація виконання у межах своїх повноважень актів законодавства та здійснення контролю за їх реалізацією;

— організація відповідно до законодавства експертного забезпечення правосуддя та проведення науково-дослідних розробок в галузі судової експертизи, спрямування і контроль діяльності науково-дослідних інститутів судової експертизи, які належать до сфери управління Міністерства, координація роботи центральних органів виконавчої влади з питань розвитку судової експертизи, проведення атестації судових експертів, ведення Реєстру атестованих судових експертів та здійснення контролю за їх діяльністю;

— координація діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій щодо правової освіти населення; здійснення методичного забезпечення цієї освіти [195].

Наведені положення дозволяють зробити висновок про те, що діяльність Міністерства юстиції України має правозабезпечувальний, а не правоохоронний характер; цей орган державної влади організовує роботу та контролює діяльність відповідних інституцій. А тому його не можна назвати правоохоронним.

Не є правоохоронними й митні органи. Так, відповідно до ст. 11 Митного кодексу України на митні органи покладено виконання таких завдань: „1) виконання та контроль за додержанням законодавства України з питань митної справи; 2) захист економічних інтересів України; 3) забезпечення виконання зобов’язань, передбачених міжнародними договорами України з питань митної справи, укладених в установленому законом порядку; ...6) здійснення митного контролю та митного оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України, вдосконалення форм і методів їх здійснення...” [196]. Наведені положення вказують на контрольний, а не правоохоронний характер діяльності митних органів. До того ж, ст. 26 Митного кодексу України вказує, що у разі виявлення під час здійснення митних процедур працівниками митних органів ознак злочинів керівник митного органу чи особа, яка його заміщує, повідомляє про це відповідні правоохоронні органи або органи охорони державного кордону України [196]; ст. 45 Митного кодексу також розрізняє митні та правоохоронні органи.

Таким чином, можна констатувати:

1. В сучасній юридичній науці та практиці не вироблено єдиного підходу до розуміння поняття правоохоронних органів, їх місця серед державних органів та громадських організацій, до сутності їхньої діяльності.

2. Під правоохоронними органами слід розуміти спеціально уповноважені державні органи, що наділяються державно-владними повноваженнями з метою професійного здійснення на підставі та відповідно до чинного законодавства, а у випадках встановлених законом – у відповідній процесуальній формі із застосуванням правових засобів діяльність, спрямовану на охорону прав та свобод людини і громадянина, законності та правопорядку, усіх врегульованих правом суспільних відносин.

При визначенні того чи іншого органу правоохоронним слід встановити ряд обставин. Перш за все, діяльність цього органу за своїм характером має бути правоохоронною, причому саме правоохоронна діяльність для цього органу має бути способом існування та формою відображення його соціального призначення. По-друге, цей орган має бути наділений державно-владними повноваженнями та, відповідно, правом застосовування державного примусу. До того ж, слід врахувати критерії, що були сформульовані нами вище.

3. Структурні підрозділи правоохоронних органів, які правоохоронних функцій не виконують, не можуть визнаватися правоохоронними й мають бути віднесені до служб забезпечення діяльності правоохоронних органів.

4. Враховуючи вищезазначене та з огляду на ті повноваження, що встановлені законами України для працівників суду, міліції, Служби безпеки, Управління державної охорони та інших державних органів, які визнаються правоохоронними, на наш погляд, заслуговує на увагу проблема уніфікації діяльності правоохоронних органів. А тому особливої актуальності набуває питання про розробку і прийняття Концепції правоохоронної діяльності та Закону України “Про правоохоронну діяльність та правоохоронні органи”.