1.1. Поняття санкцій у праві: підходи до визначення
Аналіз санкцій у будь-якій галузі права пов’язаний не стільки з питаннями структури правової норми, скільки із з’ясуванням змісту норми, її регулятивної та охоронної функцій, сутністю правовідносин у системі даної галузі права.
В юридичній літературі поняття „правова санкція” розглядається переважно в трьох основних аспектах. По-перше, її розуміють як один зі структурних елементів правової норми [188, с. 203-204], що підтверджує більшість науковців у галузі права; по-друге, під правовою санкцією розуміють заходи впливу на особу, якій адресовані правила поведінки, що містяться в диспозиції норми [3, с. 268; 37, с. 5]; по-третє, поняття „санкція” використовується в процесуальній сфері для визначення згоди компетентного державного органу на вчинення тих чи інших юридично значущих дій, наприклад, санкція судді на обшук.
Дане дослідження ми обмежили першими двома підходами до розуміння санкції у праві, оскільки третій підхід стосується вже іншої сфери.
Зазначені аспекти розуміння санкції, з одного боку, наділені певною самостійністю, з іншого – вони тісно взаємопов’язані і постійно взаємодіють. Санкція як елемент правової норми є такою саме через те, що містить засоби впливу на учасників диспозиційного правовідношення з метою забезпечення їх належної поведінки. І цей вплив втрачає своє значення, якщо його відокремити, ізолювати від структурного елемента даної правової норми. Тому не випадково багато правознавців досліджують проблему правових санкцій одночасно у двох аспектах. На нашу думку, не доцільно надавати пріоритет якомусь одному з них. Адже аналізуючи те, чим забезпечується диспозиція правової норми, мова йтиме про заходи впливу. А при вирішенні питання щодо того, де саме зазначаються ці заходи впливу, на перший план виступає санкція як структурний елемент норми. Тому необґрунтовано розглядати лише один з аспектів даної проблеми, повністю ігноруючи інший, як це іноді має місце в юридичній літературі [103, с.
5-7].Тому, з’ясовуючи, що ж являють собою заходи впливу на особу з метою забезпечення належної поведінки, які викладені в диспозиції тієї чи іншої правової норми, ми виділяємо декілька підходів до даної проблеми.
По-перше, заходами впливу іноді вважають лише примусові заходи, при цьому, як правило, йдеться про те, що санкція – це не просто примусові заходи, а вказівка на заходи примусу. Так, відмічається, що санкція – це та частина норми права, яка вказує на заходи, які застосовуються при її недотриманні. Під такими заходами прийнято розуміти юридичні санкції і вони трактуються як підвид заходів правового примусу поряд з державно-необхідними, профілактичними і превентивними заходами правового примусу. При цьому юридичні санкції визначаються як основна група державно-примусових заходів [3, с. 268; 4, с. 57].
Російський правник Г.Н. Вєтрова санкцією називає правовий спосіб забезпечення виконання юридичних обов’язків і охорони суб’єктивних прав від можливих порушень. Вони передбачені нормами права як негативні наслідки, які настають для зобов’язаного суб’єкта процесуальних правовідносин при невиконанні ним вимог правової норми [37, с. 5].
Аналогічний підхід до розуміння санкції ми знаходимо і в дослідника О.Е. Лейста, який визначає її як вказівку на заходи державного примусу за порушення диспозиції, підкреслюючи, що в санкції міститься захід примусу до виконання обов’язків. На його думку, санкція містить також заключну оцінку поведінки особи, яка порушила вимоги правової норми [105, с. 7].
Окремі юристи звертають увагу на те, що санкцію не можна безпосередньо порівнювати з самими заходами примусу, що санкція – це частина правової норми, що містить спеціальну вказівку стосовно юридичних наслідків порушення правила, це реакція держави на порушення правила, зафіксованого в диспозиції, або умов, визначених у гіпотезі [139, с. 53; 182, с. 182].
Вітчизняний правознавець М.І. Козюбра, досліджуючи проблеми переконання і примусу у праві, зазначає, що санкція вказує на ті несприятливі наслідки, які можуть настати для осіб, що порушують вимоги правової норми.
Вона є способом захисту правила поведінки, викладеного в диспозиції правової норми, від можливих його порушень [85, с. 35]. Однак деякі автори основний акцент роблять на визначенні санкції, передусім, як заходу примусу до виконання норм права, державної оцінки неправомірної поведінки; державний примус має місце і при реалізації санкцій добровільно, без втручання компетентних державних органів [151, с. 318]. В.В. Серьогіна, в свою чергу, особливо підкреслює, що санкція – це конкретний захід примусу, без якої норма перестає бути масштабом поведінки [165, с. 23-28].Звичайно, кожна санкція має примусовий характер. Однак, як справедливо зазначає П.О. Недбайло, примусовість будь-якої санкції не означає, що всі без винятку санкції пов’язані із застосуванням заходів державного примусу до правопорушників. У праві зустрічаються так звані санкції незначності, які полягають у тому, що дії суб’єктів, вчинені з порушенням правової норми, не викликають тих юридичних наслідків, до яких ці особи прагнули. Такі дії і вчинки не мають значення (нікчемні) з юридичної точки зору [126, с. 66]. Так, частина 1 ст. 216 Цивільного кодексу України зазначає, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Такими є, наприклад, санкції норм, що містяться в ст.ст. 215 – 235 Цивільного кодексу України, які оголошують недійсними правочини, що укладаються з порушенням встановленої письмової форми, не відповідають вимогам закону, вчинені з метою, що суперечить інтересам особи, держави і суспільства. Примусовість подібних санкцій, як наголошує П.О. Недбайло, полягає в тому, що вони у випадку вчинення вказаних дій неминуче втілюються державою в життя [126, с. 66].
У деяких випадках держава надає значення санкції наслідкам, що виникають у результаті факту правопорушення (наприклад, цивільно-правовим наслідкам заподіяння шкоди, невиконання договору тощо). Ці санкції можуть виконуватися правопорушниками добровільно, без обов’язкового втручання державних органів.
Добровільність виконання таких санкцій, однак, не свідчить про те, що сама по собі санкція правової норми позбавлена примусового характеру. Обов’язок компенсувати заподіяну шкоду у випадках, передбачених даною нормою, покладається на правопорушника вже з примусовими заходами [126, с. 35-36].Однак такі заходи впливу як санкція в юридичній літературі іноді трактуються і як міра покарання. Дослідники в галузі як кримінального права, так і теорії права зазначають, що санкція – це вид і міра можливого покарання у випадку, якщо суб’єкти права не виконують приписів диспозиції правової норми [139, с. 53].
Для такого підходу характерним є уточнення, що реалізація покарання відбувається через державний примус, і санкція при цьому визначає вид і міру покарання для правопорушника, метою якого є його виправлення і перевиховання.
Санкція в першому значенні розуміється як спосіб впливу без конкретизації того, що саме безпосередньо під ним повинно матися на увазі. Так, одні автори стверджують, що в санкції, як у структурній частині правової норми, визначаються заходи впливу, які застосовуються відповідними державними органами до правопорушника [138, с. 21]. І В.П. Грибанов прямо зазначає, що санкція – це визначена міра державно-примусового впливу на правопорушника [52, с. 79].
У правознавстві (зокрема, вітчизняному) одним з напрямків розуміння санкції є визначення її як складової частини норми, що передбачає заходи примусового впливу як результат невиконання або порушення норми. Санкція у такому розумінні:
- забезпечує реалізацію диспозиції;
- визначає негативне ставлення суспільства до правопорушення;
- забезпечує поновлення порушених прав;
- забезпечує покарання винних у порушенні чи невиконанні норм;
- має доповнюючий характер, оскільки не застосовується при нормальному функціонуванні права [185, с. 373]. До речі, в класичному римському праві цей термін вживався саме у такому розумінні: санкція – частина закону, яка передбачає покарання для всіх, хто порушує приписи закону.
Другий напрям розуміння санкції у правознавстві виходить з того, що санкція – це настання несприятливих наслідків для одного з учасників правовідношення. Санкція визначається як державна міра, що застосовується до правопорушника у вигляді юридичної відповідальності, що передбачена в правових нормах і носить каральний характер, тобто міра примусу для суб’єктів, які порушили приписи правових норм.
Деякі вітчизняні дослідники також ототожнюють санкцію правової норми як таку, що передбачає певні небажані наслідки матеріального, фізичного, психічного та іншого характеру, що настають для особи, яка порушила диспозицію цієї норми [40, с. 116]. Такі наслідки встановлюються державою і формулюються в санкціях правових норм, які настають у випадку вчинення правопорушень та можуть виражатись у вигляді певного виду покарання.
Проте повноваження держави карати за вчинення злочинів не може бути безмежним. При цьому мається на увазі не лише і навіть не стільки обмеження цього повноваження вже існуючими законами, скільки його обмеження при прийнятті нових кримінальних законів. Адже, по суті, приймаючи чи змінюючи кримінальні закони, держава сама коригує межі своїх каральних повноважень. Свого часу А.О. Тілле вважав, що таке коригування є природним і не може мати ніяких меж. Він писав, що держава повністю незалежна від будь-яких формальних обмежень. Звичайно, сьогодні такі погляди підлягають критиці і завданням юридичної науки, зокрема, кримінального права, в даній сфері вбачається у віднайденні та обґрунтуванні існування певних об’єктивних обмежень каральних повноважень держави. Очевидно, що до таких умов можуть бути віднесені, наприклад, природні невідчужувані права людини, суспільний договір громадянського суспільства з публічною владою, принципи створення та застосування публічно-правових норм та деякі інші фактори [146, с. 257].
Сучасні трансформаційні процеси, що відбуваються нині в державі і які спрямовані на людину як найвищу соціальну цінність, стали поштовхом до появи останнім часом у сучасній юридичній літературі визначень санкцій у вузькому та широкому розумінні.
У вузькому розумінні санкція має каральний характер і спрямована на покладення на правопорушника певних обмежень [185, с. 373-374; 104, с. 143-144]. У широкому розумінні санкцією називають також державні засоби захисту права, що мають правопоновлюючий характер (пільги, заохочення і т.ін.) [183, с. 662-667].
Зокрема, М.М. Марченко розділяє залежно від характеру засобів державного впливу, санкції на штрафні (каральні) і правопоновлюючі. Каральні санкції полягають у позбавленні правопорушника певних благ, у покаранні його шляхом позбавлення волі, заслання, шляхом осуду його на виконання примусових робіт і т.ін. Каральні санкції полягають також у покладенні на винну особу особливих зобов’язань, наприклад у вигляді сплати пені, штрафу, а також в офіційно-владному осуді (умовне осудження, догана, попередження тощо) протиправної поведінки. Значення правопоновлюючих санкцій полягає у поновленні порушеного права, у примусі до виконання невиконаного зобов’язання або ж у покладенні на особу або організацію обов’язку відшкодувати незаконно спричинену шкоду [15, с. 619]. Наприклад, відповідно до Глави 82 Цивільного кодексу України у особи, яка спричинила шкоду іншій особі, виникає зобов’язання вчинити на її користь певні дії, зокрема: виплатити кошти, відшкодувати витрати, вчинити інші дії або утриматися від певних дій.
У вітчизняній літературі також санкції відповідно до призначення підрозділяють на: охоронні, відновлювальні та попереджувальні [185, с. 374].
Отже, санкція завжди відбиває реакцію держави в особі її судових, правоохоронних та інших органів на протиправну поведінку громадян і організацій. Саме санкція надає юридичним нормам, усьому праву загальнообов’язкового характеру.
В юридичній літературі склалася також тенденція визначення санкції як частини норми права, що містить не лише вид і міру можливого покарання за невиконання зобов’язань, визначених у диспозиції, але й вказівку на заходи заохочення за виконання рекомендованих дій. Не зважаючи на різницю за способами впливу на поведінку людей і за роллю у здійсненні правового регулювання суспільних відносин, об’єднання заходів покарання і заохочення в одну групу санкцій є виправданим з точки зору спрямування останніх на досягнення загальної мети – попередження порушень правових норм.
Зокрема, вітчизняні криміналісти зазначають, що не вчинення особою злочинів (правомірна поведінка) говорить про реалізацію положень кримінального закону у відповідності з його вимогами. Така поведінка дістала назву позитивної кримінальної відповідальності. Вона реалізується в рамках кримінально-правових відносин. Дотримання громадянами вимог закону гарантує їм право на особисту недоторканність [96, с. 58].
Проте ця позиція є полемічною. Серед правників існує думка про необхідність розробити термін для визначення позитивних результатів, які настають при реалізації диспозиції правової норми – правила поведінки, оскільки немає підстав охоплювати їх поняттям санкцій, поділяючи при цьому їх на позитивні та негативні. Дослідники вважають, що це не прискорить розробку теорії юридичних норм, проте в практику їх застосування може внести плутанину [209, с. 28; 131, с. 106].
Окремі вітчизняні і зарубіжні юристи-дослідники пропонують виділити спеціальний різновид санкцій – заохочувальні санкції [88, с. 51-52; 99, с. 293-294; 116, с. 201; 141, с. 51]. При цьому поряд з терміном „заохочувальні” пропонується термін „позитивні” санкції. Прибічники цієї позиції вважають, що логіка суспільного розвитку і практика показують, що санкціями слід визнавати не лише негативний результат – покарання, відповідальність, але й інші наслідки, які можуть виражатись у заохоченнях. Наявність заохочувальних санкцій, на їхню думку, є неминучим, оскільки завдання права полягає не тільки і не стільки в попередженні правопорушень, у покаранні винних осіб, скільки у стимулюванні правомірної поведінки, у заохоченні осіб, які діють в інтересах суспільства і держави [111, с. 47]. Доречно зауважити, що й самі автори цієї концепції вказують на умовність терміна „заохочувальна” [111, с. 49]. Це, очевидно, пов’язано з тим, що термін „санкція” вживається не в значенні „частина норми права”, а трактується як наслідок поведінки людей, яка врегульована нормами права. Таке трактування зазвичай зустрічається в соціологічній, психологічній, філософській літературі, де проблема заохочувальних санкцій вирішується позитивно [60, с. 112; 123, с. 17; 210, с. 14-116; 215, с. 53].
Виокремленню позитивних (заохочувальних) санкцій сприяє й етимологічне значення слова „санкція”. Адже одним з його значень є „схвалення”, „дозвіл”. Саме в цьому розумінні вживається цей термін, наприклад, у конституційному праві зарубіжних країн. Так, санкціонування закону здійснюється главою держави шляхом підписання його офіційного тексту. Сам термін „санкціонування” прийшов до нас з часів боротьби між монархами і парламентом й означав тоді, що закон, прийнятий парламентом, вступає в дію лише за тієї неодмінної умови, що глава держави з ним погоджується і свою згоду виражає шляхом підписання його тексту [89, с. 510].
Сучасне конституційне законодавство підтверджує таке трактування. Так, у статті 91 Конституції Іспанії записано: “Король санкціонує у п’ятнадцятиденний строк закони, що схвалені генеральними кортесами, промульгує їх і розпоряджається щодо їх негайного опублікування” [169, с. 6].
Таким чином, санкціонування практично здійснюється шляхом підписання. Інший приклад – німецький федеральний президент, відповідно до ч. 1 ст. 82 Основного закону, лише оформлює після контрасигнатури закони, прийняті відповідно до Основного закону, і публікує їх у „Бундесгезетцблатт” (Федеральний вісник законів) [222, с. 250].
Як справедливо зауважує Л. Фрідмен, „слово „санкція” передбачає дещо більше, ніж покарання. Воно включає також заохочення. Позитивний бік санкцій (заохочення, стимулювання) є менш відомим, тому що література лякає кримінальним спрямуванням... Але стимулювання є найважливішою складовою частиною правової системи” [192, с. 172]. Отже очевидно, що на рівні санкцій в якості стимулів виступають і заохочення. Тому для з’ясування поняття санкцій доцільно звернутися до аналізу категорії „правові стимули”.
Найбільш поширеною в юридичній літературі є позиція, за якою під нормами-стимулами розуміють як норми, що визначають пільги, переваги, матеріальну винагороду і т.ін., так і норми, що встановлюють юридичну відповідальність [152, с. 15-16; 163, с. 38-39; 194, с. 44].
Деякі правники відносять до найефективніших стимулів саме відповідальність суб’єктів тих чи інших правовідносин [114, с. 117]. Інші дослідники, навпаки, виключають відповідальність, покарання з норм-стимулів [65, с. 25; 67, с. 40].
У вітчизняній літературі деякі автори в аспекті дослідження проблем юридичної відповідальності вагомим аргументом на користь позитивної відповідальності визначають інститут заохочення. Він тісно пов’язаний з позитивною відповідальністю особистості, добровільним виконанням громадянином своїх обов’язків, зі здійсненням наданих повноважень. Це, передусім, стимул для позитивних вчинків. Заохочення безпосередньо пов’язане з виконанням обов’язків, з усвідомленням суб’єктом значущості своїх дій. Коли до особи застосовуються заходи заохочення, то можна говорити про те, що добровільна відповідальність об’єктивується в них, як об’єктивується примусова відповідальність у покаранні.
Зовнішній вияв об’єктивної форми реалізації добровільної юридичної відповідальності полягає в обов’язку виконання заохочувальної санкції та скоєння позитивної поведінки. Негативна ж санкція може характеризувати добровільну відповідальність, однак лише як обмежувач вчинення заборонених дій [19, с. 10-11]. Тобто, із цього вбачається безпосередній зв’язок заохочувальних норм з виконанням правових санкцій, який полягає у стимулюванні суб’єкта права або до вчинення позитивної поведінки, або ж до утримання від вчинення певних, заборонених чи обмежених законом дій.
Досить чітко дану позицію висловлює також В.В. Глазирін, який зазначає, що з юридичної точки зору правові стимули виступають як правові норми, що надають різні міри соціальних благ, спрямованих на задоволення інтересів індивіда (колективу) залежно від вибору варіанта поведінки, яка певним чином відповідає інтересам держави (потребам суспільства) [45, с. 20].
Інший правник В.І. Курилов вважає, що стимули складаються з матеріального, морального заохочення і статутного визначення (визначення у встановлених організаційно-правових формах рівня ділових і політичних якостей працівника, що тягнуть позитивні правові наслідки (через атестацію, випробування, конкурс) [101, с. 125].
Відомий юрист Ю.О. Тихомиров стверджує, що правові норми повинні закріплювати економічні, соціальні (нагороди, подяки, способи гласної і демократичної оцінки вищих результатів діяльності і т.ін.), дієві (вони виражають спонукання колективної діяльності шляхом активної роботи колегій, дотримання процедур прийняття колективних рішень тощо), заохочення професійної майстерності і безперервного підвищення кваліфікації як основи службового росту, стимулювання різних видів суспільної діяльності громадян і підвищення їх активності [186, с. 81-82].
В юридичній літературі з цього приводу існує точка зору, за якою до правових стимулів слід віднести чотири групи правових норм: 1) заохочувальні норми; 2) норми, які розширюють права, самостійність, розвивають ініціативу суб’єктів правовідносин; 3) норми, які встановлюють міру тієї чи іншої відповідальності учасників даного виду правовідносин; 4) норми, які встановлюють настання сприятливих чи несприятливих наслідків для суб’єкта права [35, с. 53].
Проведений в межах даного дисертаційного дослідження аналіз правових норм не дозволяє повністю погодитися з викладеною позицією. З одного боку, дещо однобічним вбачається віднесення до правових стимулів в санкціях лише заходів заохочення. З іншого – доцільним, на нашу думку, буде виключити з числа норм-стимулів норми, що встановлюють заходи юридичної відповідальності учасників правовідносин, і норми, що встановлюють настання вигідних чи невигідних наслідків для суб’єктів права. Не заперечуючи проти значення відповідальності при виконанні обов’язків, слід відмітити, що юридична відповідальність передбачає настання саме негативних наслідків, які навряд чи можна віднести до категорії стимулюючих. Що стосується норм, які встановлюють настання сприятливих чи несприятливих наслідків для учасників правовідносин, то вони входять у групу норм, які розширюють права суб’єктів правовідносин.
Таким чином, ми схиляємося до думки, що правовими стимулами слід вважати такі дві групи правових норм:
1. Заохочувальні норми – тобто норми, які мають лише позитивне значення, вони є волеформуючим стимулятором поведінки і представляють блага матеріального і морального характеру, пільги і привілеї. Заохочувальні норми стимулюють як правомірну поведінку, так і „понаднормодіяльність” [5, с. 32], що можна розуміти як перевиконання покладених обов’язків, здійснення позитивних дій, які особа могла б і не вчиняти, не підлягаючи при цьому осуду чи іншим негативним наслідкам.
Мова йде, наприклад, про пільги багатодітним сім’ям, учасникам бойових дій і т.ін. Такі стимули встановлюються головним чином для тих категорій громадян, конкретні інтереси яких у рамках загальних правил не можуть отримати належного забезпечення, оскільки характеризуються певними специфічними особливостями (вік, стан здоров’я та ін.) або знаходяться в особливих умовах (шкідливі умови праці, робота у нічний час і т.ін.).
Проти виокремлення заохочувальних норм свого часу заперечував В.Д. Сорокін, вважаючи їх різновидом уповноважуючих норм [170, с. 111]. Ми не погоджуємося з даним формулюванням, оскільки в юридичній літературі загальноприйнято поділяти норми на уповноважуючі, зобов’язуючі і забороняючі за способом вираження правового припису, тобто за характером диспозиції. Заохочення ж формуються, і це очевидно, не лише в диспозиціях, але і в санкціях правових норм.
Слід підкреслити роль норм, що містять матеріальне заохочення, адже саме економічні інтереси є основою розвитку суспільства. Система економічних інтересів досить різноманітна і включає в себе суспільні, колективні й особисті інтереси, які зумовлені виробничими відносинами. Саме тому матеріальні стимули розглядаються як об’єктивна, необхідна форма залучення людини до високопродуктивної праці, підвищення трудової активності особи [93, с. 15].
Оскільки матеріальні стимули мають певні об’єктивно-економічно обумовлені межі застосування, то досить широко використовуються норми, що містять заходи морального заохочення. Слід мати на увазі, що моральні стимули діють протягом більш тривалого часу (наприклад, присвоєння почесного звання), ніж матеріальні.
2. До другої групи правових стимулів можна віднести норми, що розширюють коло прав, самостійність, розвивають ініціативу суб’єктів правовідносин. Численні нормативні акти встановлюють різного роду пільги, які виражаються у частковому або повному звільненні від виконання тих чи інших обов’язків, наприклад, податкові пільги для підприємців, інвесторів і т.ін. Отже, звертаючись до категорій „санкції” і „правові стимули”, ми дійшли висновку, що до заохочувальних санкцій включаються лише правові стимули заохочувального характеру. Стимули ж, які розширюють коло прав, самостійність і розвивають ініціативу суб’єктів правовідносин, містяться в диспозиціях правових норм.
В юридичній літературі існує думка про те, що санкція – поняття збірне, оскільки включає: а) заходи ретроспективної відповідальності; б) заходи попереджувального впливу; в) заходи захисту; г) несприятливі наслідки, які настають в результаті дій самого суб’єкта. Їх суттєвою і спільною рисою є вказівка на несприятливі наслідки (позбавлення матеріального, організаційного чи особистого характеру), що настають для особи, яка порушила встановлене нормою правило поведінки або ухилилася від його виконання [131, с. 106]. Однак дана позиція є не цілком зрозумілою. Постає питання з приводу правових стимулів. Дана суперечність вимагає уточнення таких граничних понять як „заходи захисту”, „юридична відповідальність”, „заходи безпеки”.
Відомий російський юрист С.С. Алексєєв вказує на відмінність між заходами захисту і юридичною відповідальністю наступним чином. На його думку, якщо підставою юридичної відповідальності є правопорушення, то для застосування заходів захисту досить об’єктивно протиправної поведінки. Якщо ж головною функцією юридичної відповідальності є штрафна, то функція заходів захисту зводиться до правопоновлюючих завдань, до мети забезпечення виконання юридичного обов’язку, захисту права. Заходи відповідальності переслідують глибоку, стратегічну ціль: морально-психічне перетворення правосвідомості правопорушника. Заходи ж захисту можуть бути охарактеризовані як первинні правоохоронні санкції, що мають обмежену програму – поновлення порушеного правового стану. До мір захисту вчений відносить, зокрема, віндикаційний позов у цивільному праві і заходи попередження в адміністративному праві [3, с. 280-281].
Інший правник О.Е. Лейст відмінність між заходами захисту і юридичною відповідальністю вбачає в тому, що заходи захисту застосовуються за незначні правопорушення або діяння, що являють собою „правову аномалію”, незначні відхилення від нормального правопорядку, що не містять ознак правопорушення [105, с. 62-63]. Однак жодної характеристики заходів захисту О.Е. Лейст не надає і тому не випадково він відносить до юридичної відповідальності примусове виконання юридичного обов’язку, яке зазвичай більшість науковців відносить до заходів захисту. Водночас в іншій своїй праці він поділяє санкції на правопоновлюючі, штрафні і каральні. До правопоновлюючих учений відносить санкції, реалізація яких направлена на усунення шкоди, спричиненої протиправним діянням, на виконання невиконаних обов’язків, поновлення порушених прав [05, с. 62-63]. Більшість учених пов’язує поновлюючі санкції з заходами захисту, і, на відміну від О.Е. Лейста, не включає їх до заходів юридичної відповідальності (наприклад, примусове виконання юридичного обов’язку).
Інший правник О.С. Іоффе, характеризуючи сутність юридичної відповідальності, зазначає, що відповідальність - це не просто санкція, а така санкція, яка тягне певні позбавлення майнового або особистого характеру [73, с. 95]. Проте, зауважує він, правопорушення може потягти і такі санкції, які не є мірою відповідальності (наприклад, примусове виконання юридичного обов’язку) [73, с. 97].
Аналізуючи сучасний стан розвитку чинного законодавства України, зокрема, в сфері адміністративного судочинства, можна помітити аналогічну тенденцію, на яку, власне, і вказують науковці. Так, у ст. 268 Кодексу адміністративного судочинства України № 2747-IV від 6 липня 2005 р., яка називається „Підстави і порядок застосування заходів процесуального примусу”, записано: „Заходами процесуального примусу є встановлені цим Кодексом процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені у суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню адміністративного судочинства. Заходи процесуального примусу застосовуються судом негайно після вчинення порушення шляхом постановлення ухвали”. Такими заходами, відповідно до ст. 269 даного Кодексу, є, наприклад, привід, видалення із залу судового засідання тощо. У ч. 3 названої статті також зазначається, що застосування до особи заходів процесуального примусу не звільняє її від виконання обов'язків, встановлених цим Кодексом. Тобто, у даному випадку можна спостерігати, що санкції, які визначають види процесуального примусу, встановлюються за відповідні правопорушення і застосовуються до осіб з метою забезпечення виконання певних процесуальних обов’язків, що, в свою чергу, є передумовою захисту прав та законних інтересів інших осіб – учасників процесу.
Відомий юрист С.М. Братусь, у свою чергу, хоча й виступає проти розмежування юридичної відповідальності і засобів захисту, усе ж не заперечує їх певного співвідношення. Примусове виконання юридичного обов’язку, зазначає вчений, – це також юридична відповідальність. Відшкодування збитків є і мірою захисту, і мірою відповідальності [31, с. 122-123]. Таку саму точку зору поділяють і інші вчені. Так, до юридичної відповідальності вони відносять і поновлюючі заходи, і попереджувальні заходи, і заходи стягнення [17, с. 28-29, 66-67].
Сучасний російський правник С.М. Кожевников, у свою чергу, дотримується традиційної позиції, що міри захисту переслідують правопоновлюючі цілі і пов’язані з винуватістю або невинуватістю порушника [8, с. 4-5, 12, 16-18].
Ряд учених, на відміну від загальноприйнятого підходу, вважає, що міри захисту захищають суб’єктивні права і правопорядок так само, як і заходи відповідальності. Як і міра відповідальності, міра захисту являє собою несприятливі для правопорушника наслідки. Міри захисту застосовуються до нього незалежно від його вини, їх мета – поновлення майнових благ уповноваженої особи або правопорядку. При цьому міра захисту розглядається як санкція за скоєння правопорушення. Іноді навіть, розглядаючи міри захисту як наслідок правопорушення, дослідники виділяють заходи захисту у цивільному праві і заходи процесуального примусу, процесуальні міри захисту у цивільному і кримінальному процесі [42, с. 30; 173, с. 6-7, 13].
Таким чином, в юридичній літературі відсутній єдиний підхід до поняття „засоби захисту” та їх класифікації. Для розробки цього питання варто визначитися з поняттям „юридична відповідальність”. З’ясувавши ознаки юридичної відповідальності, можна було б провести чітке розмежування між заходами захисту і відповідальністю, оскільки дані поняття досить близькі і їх досить часто розуміють як єдині. Такій плутанині, на жаль, часом сприяє і законодавство. Так, у ст.ст. 546, 611 Цивільного кодексу України до переліку способів захисту цивільних прав включено такі традиційні заходи цивільно-правової відповідальності як неустойка, відшкодування збитків.
Іноді практично неможливо заходи захисту відрізнити від заходів відповідальності, оскільки заходи захисту також передбачаються правовими нормами і ці заходи застосовуються лише особами, які прямо зазначені в законі (наприклад, самозахист в цивільному праві, необхідна оборона в кримінальному праві застосовуються лише певними особами за певних умов). Таке визначення відповідальності не виражає його сутнісних ознак, зокрема таких, як зв’язок відповідальності з правопорушенням і наявність негативних, несприятливих наслідків для правопорушника.
Так, у вітчизняній літературі наголошується на можливості визначення цивільно-правової відповідальності як санкції. Санкція, як і цивільно-правова відповідальність, забезпечена можливістю її реалізації через державний примус і являє собою засновану на правовій нормі примусовий захід. При цьому зауважується, що не всіляка санкція є відповідальністю. Наприклад, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (ст. 391 Цивільного кодексу України) за змістом є санкцією, яка є наслідком правопорушення. Але така санкція не є додатковим тягарем для правопорушника, і, отже, є не заходом відповідальності, а заходом захисту речових прав. Санкцією є будь-які правові наслідки правопорушення, у тому числі й ті, застосування яких не тягне за собою настання додаткових несприятливих наслідків для правопорушника [201, с. 85].
Як зазначає С.С. Алексєєв, найбільш чітко риси правової відповідальності виражено в обов’язку зазнавання правопорушником заходів державно-примусового впливу, тобто обов’язку відповідати за делікт [3, с. 279]. Такої ж думки дотримується і ряд інших учених. Так, І.С. Самощенко та М.Х. Фарукшин вважають, що правова відповідальність є наслідком лише правопорушення, тобто суспільно шкідливої протиправної, винної поведінки. Як реакція на вчинення протиправного діяння, юридична відповідальність має державно-примусовий характер [160, с. 43-44]. М.С. Малеїн відмічає: юридична відповідальність – це реакція суспільства (держави) на правопорушення. На його думку, юридична відповідальність має такі ознаки: державно-правовий примус, осуд правопорушення і його суб’єкта, наявність несприятливих наслідків для правопорушника [148, с. 195-196].
Державний примус – необхідна, але не єдина ознака юридичної відповідальності, оскільки не усі заходи державного примусу пов’язані з юридичною відповідальністю (наприклад, заходи процесуального примусу). Тобто, правовий примус і юридична відповідальність – поняття досить близькі, але не тотожні, оскільки не всі заходи примусу є ознаками юридичної відповідальності [196, с. 59-60]. Державний примус характерний для багатьох заходів захисту (наприклад, для самозахисту, застосування негативних санкцій у праві, не застосування судом акта державного органу або органу місцевого самоврядування, що суперечить закону і т.ін.).
Отже, кожна санкція являє собою вказівку на заходи державного примусу. Вона призначена для охорони норм права від порушень. Однак це не означає, що будь-який державний захід застосовується на основі санкції. Так, О.Е. Лейст вважає, що охорона правопорядку передбачає здійснення багатьох примусових заходів, які не завжди пов’язані з застосуванням санкцій (ревізії, обшук, огляд тощо) [106, с. 30].
Більшість учених так чи інакше ототожнює відповідальність з покаранням. Найбільш чітко і послідовно це ототожнення проводить І.С. Самощенко, наголошуючи, що про юридичну відповідальність можна говорити лише в плані покарання [159, с. 6]. Проти такого підходу заперечує В.А. Тархов: юридична відповідальність у будь-якому аспекті охоплюється поняттям обов’язку (необхідності) відповідати за свої вчинки [178, с. 278].
На нашу думку, характерною рисою юридичної відповідальності слід визнавати застосування штрафних санкцій, які є відмінними у кожній галузі (у кримінальному праві – позбавлення волі, виправні роботи та ін., в адміністративному праві – адміністративний арешт, попередження, штраф та ін., в цивільному – відшкодування збитків, стягнення неустойки, компенсація моральної шкоди, в трудовому праві - звільнення за ініціативою адміністрації тощо). Тому навряд чи доцільними є такі визначення юридичної відповідальності, які характеризують її лише як несприятливі наслідки для правопорушника за наявності вини останнього, як примусове виконання юридичного обов’язку. Несприятливі наслідки, примусове виконання обов’язку є характерними і для заходів захисту – наприклад, таких як присудження і виконання обов’язку в натурі, припинення або зміна правовідношення, поновлення порушеного права. Визнаючи штрафні санкції головною ознакою правової відповідальності, ми передусім за цією ознакою повинні відрізняти відповідальність від заходів захисту. Інакше кажучи, відсутність штрафних санкцій є характерною рисою заходів захисту. Так, спираючись на існуюче в юридичній науці уявлення про місце санкцій в системі права, їх можна звести до такого:
По-перше, санкція визнається необхідним структурним елементом або атрибутом будь-якої правової норми, що надає їй державно-владного характеру.
По-друге, санкція – це складова частина норми права, що передбачає заходи примусового впливу та юридичної відповідальності як результат невиконання чи порушення норми.
По-третє, санкція є не лише загрозою по відношенню до можливого правопорушника, але й правилом поведінки (диспозицією) відповідних державних органів, що реалізують цю загрозу у випадку правопорушення.
По-четверте, санкція – це частина норми права, що містить не лише вид і міру можливого покарання за невиконання зобов’язань, визначених у диспозиції, але й вказівку на заходи заохочення за виконання рекомендованих дій.
Таким чином, зміст санкції як структурної частини правової норми визначається тим, що санкція: 1) вказує на можливі наслідки (як негативні – відповідальність, покарання, примус, так і позитивні – заохочення, стимули) залежно від відношення суб’єкта до правил поведінки, визначених диспозицією правової норми (правомірна поведінка чи правопорушення); 2) це є встановлений державою захід захисту, охорони і забезпечення дотримання та виконання суб’єктивних прав та обов’язків, що передбачений правовою нормою.
Отже, санкція – це структурна частина правової норми, яка містить у собі певне відношення суспільства та держави до юридично значущих діянь суб’єктів права, зокрема, яка передбачає заходи негативного впливу як результат порушення норм права, а також заходи заохочення у випадку відповідних правомірних вчинків.
Еще по теме 1.1. Поняття санкцій у праві: підходи до визначення:
- Стаття 1236. Право заповідача на визначення обсягу спадщини,що має спадкуватися за заповітом
- Стаття 160. Право батьків на визначення місця проживання дитини
- 2.1. Правові норми Єфремівської Кормчої, що регулюють правовідносини вищого духовенства
- Теоретичні аспекти визначення поняття і змісту інституту адміністративних правочинів у сільському господарстві України
- Поняття та правова природа процесуальних норм адміністративного права
- 1.3. Процесуальні та матеріально-правові норми адміністративного права та еволюція наукових поглядів на їх зміст
- Нотаріат в Україні: поняття, завдання, правове регулювання і принципи діяльності
- 3.1. Поняття та види юридичних засобів захисту
- 3.2. Відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності
- 1.1. Форми захисту трудових прав працівників
- 2.1. Захист трудових прав працівників за допомогою міжнародних норм та інституцій
- 1.1 Поняття та структура давності як юридичної конструкції кримінального права України
- ЗМІСТ
- РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РОЗУМІННЯ САНКЦІЙ У ПРАВІ
- 1.1. Поняття санкцій у праві: підходи до визначення
- 1.4. Санкція як засіб захисту та охорони суб’єктивних прав та юридичних обов’язків
- 2.1. Санкція, право, обов’язок та юридична відповідальність: аспекти співвідношення