<<
>>

§ 3. Ознаки права

Визначення права, з’ясування його сутнісних ознак є одним із віч­них та найважливіших питань юриспруденції.

Право визначає межу між дозволеним та недозволеним у стосунках, між учасниками суспільних відносин за посередництвом установлен­ня певних правил поведінки.

За їх допомогою воно дає змогу узгодити свободу особи зі свободою інших осіб, установити і гарантувати сферу особистої свободи, забезпечити незалежність від чужого свавілля та примусу.

Крім того, право спрямоване на створення умов для спільного життя людей, тобто уможливлює функціонування людського суспіль­ства (співпрацю та вирішення конфліктів). Воно здатне забезпечити загальний соціальний порядок, повторюваність та передбачуваність поведінки людей на основі взаємного визнання їх суб’єктами права. Отже, право виступає соціальним регулятором.

Право має нормативний характер, що зумовлено специфікою його складових - норм права та принципів права. Нормативність озна­чає, що норми та принципи права мають загальний характер, що ви­являється в їх неперсоніфікованості та невичерпності. Неперсоніфіко- ваність, тобто відсутність указівки на конкретного адресата, дозволяє нормам і принципам адресуватися не одній якійсь особі, а відразу багатьом, поіменно не переліченим. Невичерпність норм і принципів означає можливість їх багаторазової реалізації.

Системність прававиявляється в тому, що його елементи (норми та принципи) пов’язані між собою ієрархічно, генетично та функціо­нально й об’єднані в певні структурні підрозділи. Система права є складним, багатогранним феноменом, тому її структура не може до­сліджуватися лише під одним кутом зору. Для системи права України характерним є поділ права на публічне і приватне, матеріальне і про­цесуальне, регулятивне і охоронне. У цій системі права виокремлю­ються також галузі та інститути права.

Така ознака права, як формальна визначеність, свідчить про те, що норми права закріплюються в певних формах, визнаних суспіль­ством (джерелах права).

Саме через ці джерела вони набувають ста­тусу правових, стають доступними для людей, здобувають якість офіційного критерію, що дозволяє визначати правомірність поведінки суб’єктів права. Правила, існування яких не може бути підтверджене посиланням на ці джерела, у суспільстві не вважаються правовими.

Головними формами існування права є звичаєве право, законо­давство, прецедентне право, договірне право. Звичаєве право -перша історична форма права, нині найпоширеніша в традиційних суспіль­ствах. Ступінь його розвиненості в окремих країнах залежить від осо­бливостей їхнього історичного розвитку, економічних та політичних умов. Законодавство як форма існування права складається з норма­тивно-правових актів і превалює в країнах континентальної Європи, у тому числі в Україні. Прецедентне право являє собою систему пре­цедентів, що створюються судами при вирішенні конкретних справ

і використовуються при розгляді аналогічних справ. Прецедент є основ­ною формою права в країнах англо-американської правової системи. Договірне право складається з нормативних договорів, є обов’язковим не тільки для їх сторін, а й для інших учасників суспільних відносин. Договір як джерело права поширений у міжнародному праві.

Важливою ознакою права є novo універсальність. Це означає, що вимоги права стосуються всіх осіб (у тому числі держави), які зобов’язані їх неухильно додержуватися або виконувати; у суспільстві ніхто не може знаходитися поза правом. Універсальний характер пра­ва дозволяє йому виступати основним регулятором відносин у суспіль­стві, найбільш придатним та ефективним засобом їх упорядкування.

Право також має таку ознаку, як обоє ’язковість. Вона підтриму­ється різними засобами, серед яких насамперед звертають увагу на суспільний авторитет.

Визнання права авторитетним (легітимним) регулятором, його ви­правданість в очах суспільства породжують упевненість людей у необ­хідності додержання його правил. Історичний досвід переконує, що право не може ефективно функціонувати без згоди з боку тих, хто йому підкорюється.

Слід виділити два важливих шляхи легітимації права.

Змістовна легітимація є наслідком сприйняття права в суспільстві як правильного регулятора. Це означає, що позитивне право в цілому відповідає змістовним моральним стандартам - справедливості, рівно­сті, свободі, гуманізму, закріплює і захищає права людини. Виправда­ність також зумовлена повторюваністю певних дій, що поступово стають певним стандартом поведінки, яка очікується суспільством від його членів та згодом набуває формального виразу шляхом визначення або уточнення в джерелах права.

Процедурна легітимація забезпечується завдяки належному (пра­вильному) встановленню норм, тобто їх прийняттю уповноваженим суб’єктом у передбаченому порядку з додержанням необхідної проце­дури та закріпленню в певних формах (джерелах). У разі сумнівів у зміс­товній та процедурній правильності легітимація може бути підсилена завдяки судовим процедурам та підтверджена судовими рішеннями.

Обов’язковість права органічно пов’язана з такою важливою його ознакою, як забезпеченість ефективної дії права державою. Перед суспільством завжди постають проблеми визначення і формального закріплення точних, несуперечливих правил, що зумовлює створення системи позитивного права, та вирішення конфліктів, пов’язаних з ре­

алізацією та інтерпретацією цих правил, що викликає необхідність створення судової системи. Крім того, існує потреба у здійсненні контролю за додержанням цих правил.

Держава бере на себе відповідальність за підтримання правового порядку в суспільстві, здійснює адміністрування правової системи'. держава уповноважується народом на нормотворчість (створення норм позитивного права), офіційне тлумачення норм права, контроль за їх додержанням і здійснення судочинства.

При цьому такі повноваження не дають змоги державі нехтувати основоположними принципами права та правами людини. З цієї точки зору, яку відтворено в ст. 8 та ст. 19 Конституції України, держава об­межена правом і зобов’язана гарантувати його ефективну дію в сус­пільстві.

У межах реалізації цього завдання держава надає додаткові гаран­тії обов’язковості права завдяки можливості застосування держав­ного примусу. Право виступає повноцінним соціальним регулятором, якщо учасники суспільних відносин зазвичай додержуються правових норм, реалізують надані їм можливості, добровільно виконують свої обов’язки і додержуються заборон. Проте це не виключає необхіднос­ті у разі порушення норм права застосування санкцій, пов’язаних з примусом, який у сучасних суспільствах є державною монополією. Тим самим можливість застосування державного примусу підтримує соціальну дієвість права, свідчить про його гарантованість, яка не може бути забезпечена лише добровільним додержанням його вимог. За за­собами забезпечення право відрізняється від інших суспільних регу­ляторів, що дозволяє характеризувати його як «примусовий порядок».

Таким чином, право — це система загальнообов’язкових норм і принципів, спрямованих на забезпечення індивідуальної свободи і суспільного порядку, ефективна дія яких підтримується та охороня­ється державою.

<< | >>
Источник: Теорія держави і права : підручник ІО. В. Петришин, С. П. По­гребняк, В. С. Смородинський та ін.; за ред. О. В. Петришина. - X. : Право,2015. -368 с.. 2015

Еще по теме § 3. Ознаки права:

  1. Стаття 958. Зберігання речей, визначених родовими ознаками, з правом розпоряджання ними
  2. 2.1. Правові норми Єфремівської Кормчої, що регулюють правовідносини вищого духовенства
  3. Право на інтелектуальну власність і вільний рух товарів
  4. 1.3. Реалізація кримінальних процесуальних гарантій прав потерпілого при здійсненні досудового розслідування
  5. 2.3. Особливості повноважень прокурора у забезпеченні прав і законних інтересів потерпілого
  6. 2.1. Об’єкти прав інтелектуальної власності за чинним законодавством України
  7. 2.1. Організаційні та правові проблеми проведення дізнання у Збройних Силах України та інших військових формуваннях
  8. 2.2. Організаційні та правові аспекти в роботі слідчого військової прокуратури та шляхи її оптимізації
  9. 1.4. Правова характеристика принципів і процесуальних правовідносин з вирішення трудових спорів і конфліктів на сучасному етапі
  10. 4.1. Трудовий колектив як суб’єкт трудового права і сторона колективних трудових спорів і конфліктів
  11. 2.1. Захист трудових прав працівників за допомогою міжнародних норм та інституцій
  12. 1.2. Трудові права працівників як об’єкт правового захисту та їх місце в системі прав людини
  13. 2.1. Правозахисна діяльність органів державної влади як форма захисту трудових прав працівників
  14. 3.1. Міжнародно-правові форми захисту трудових прав працівників
  15. 1.2 Міжнародно-правові зобов’язання України у сфері криміналізації незаконної міграції
  16. 2.1 Об’єктивні ознаки злочинів, що полягають у незаконній міграції (ст.ст. 332, 3321 КК України)
  17. 2.3 Кваліфікуючі ознаки злочинів, що полягають у незаконній міграції (ст.ст. 332, 3321 КК України)
  18. Конституційне право людини і громадянина на правову допомогу та його реалізація за допомогою інституту адвокатури