<<
>>

§ 2. Основні підходи до праворозуміння

Основні підходи до праворозуміння виокремлюються залежно від характеру вирішення основних питань: що таке право, іцо є критерієм розмежування права та інших соціальних явищ, яким чином обгрун­товується обов’язкова сила права та ін.

Охарактеризуємо деякі з них.

Школа природного права (юснатуралізм). В основу природно- правового розуміння покладено ідею, відповідно до якої всі норми позитивного права грунтуються на певних природних засадах, що не залежать від волі людини і суспільства. Прихильники цієї школи вва­жають, що будь-яке пояснення права має містити посилання на мораль (передусім на справедливість), яка є втіленням цих природних засад. Природно-правове розуміння грунтується на тому, що між правом і мораллю існує необхідний зв’язок («з’єднувальна теза»). Тому го­ловною особливістю природно-правового мислення є критичне оціню­вання позитивного права з позицій моралі (справедливості).

Залежно від філософсько-світоглядних поглядів представників школи природного права моральний стандарт, до якого апелюють при оцінюванні позитивного права, може походити від Бога («божественне природне право»), виводитись із світового порядку («космологічне природне право»), людської сутності («антропологічне природне пра­во»), розуму («раціональне природне право») та ін.

Часто-густо родовід цієї теорії ведуть від трагедії «Антігона», на­писаної давньогрецьким драматургом Софоклом ще у V ст. до н. е. Обгрунтування вчення про природне право можна знайти в роботах Арістотеля, Цицерона, Св. Августина, Томи Аквінського, Г. Гроція, С. Пуфендорфа, Дж. Локка, І. Канта та ін. Вислів «несправедливий за­кон не є законом», який приписують Томі Аквінському, часто тлумачать як підсумок позиції природного права взагалі.

У сучасних умовах, зважаючи на необхідність забезпечення впев­неності суб’єктів у гарантованій реалізації своїх прав, стабільності функціонування правової системи, більш поширеним є «м ’яке» при­родно-правове розуміння-, правова система в цілому має демонструва­ти прагнення відповідати моральним стандартам, а окремі норми по­зитивного права можуть втрачати правовий характер лише в разі, коли вони є вочевидь несправедливими.

Юридичний позитивізм. Цей напрям праворозуміння ґрунтуєть­ся на тому, що необхідного зв’язку між правом і мораллю не існує.

За висловом англійського філософа Т. Гоббса, «влада, а не істина по­роджує закони». Виходячи з цього, позитивісти вважають, що норма є правовою незалежно від її моральної оцінки. Тому правило будь-якого довільного змісту може бути правовим, а його несправедливість не є підставою для заперечення його правового характеру.

Класичний позитивізм (Дж. Остін, Дж. Бентам) визначає право як наказ суверена і пояснює обов’язковість права існуванням у пере­важної більшості членів суспільства звичаю коритися цим примусовим наказам. Відомий російський правознавець Г. Шершеневич підкреслю­вав, що будь-яка норма права є наказом; на його думку, норми права (навіть ті, що виражені у дозвільній формі) не пропонують, не радять, не переконують, не просять, не вчать, а вимагають певної поведінки.

Сучасний позитивізм зазвичай пов’язує обов’язковість права з іс­нуванням правила визнання, яке визначає умови, котрі слід виконати, аби певну норму можна було вважати правовою. У кожній правовій системі правило визнання може набувати різних форм. Наприклад, статус певних правші як правових норм може бути пов’язаний із тим фактом, що їх видав уповноважений нормотворчий орган, або з їхнім давнім існуванням у фор­мі звичаю, або їхнім зв’язком із судовими рішеннями.

Спираючись на це, позитивісти вважають, що авторитет правила визнання переходить на норми права, зумовлює їх обов’язковість. Таким чином, сучасний позитивізм ґрунтується на тому, що необхідного зв’язку між правом і мораллю не існує («роз ’єднувальна теза»), а тому те, що вважаєгься правом в кожному конкретному суспільстві, є по суті питан­ням суспільного факту (згоди, конвенції) або традиції («суспільна теза»).

У сучасному позитивізмі виокремлюють два основні напрями: «м’який позитивізм» та «жорсткий позитивізм». «М'які» позитивісти (наприклад, англійський філософ права Г. Харт) припускають можли­вість існування традиції вважати правом лише ті правила, які відпо­відають моралі в конкретному суспільстві.

Натомість «жорсткі» по­зитивісти (наприклад, професор Оксфордського університету Дж. Раз) наполягають на тому, що мораль за жодних обставин не може бути критерієм юридичної чинності норми.

Соціологічний напрям у правознавстві, що виник на межі XIX- XX ст., виходить із того, що класичні форми права, в яких закріплю­ються правові норми, є вторинним виявом права. Прихильники цьбго підходу (Є. Ерліх, О. Холмс, Р. Паунд та ін.) представляють його різні напрями: вільне право, соціологічна юриспруденція, правовий реалізм

тощо. Проте всі вони вважають, що не слід змішувати правову можли­вість із правовою дійсністю, підкреслюють контраст між формальним правом (правом у нормативно-правових актах, правових прецедентах тощо) і реальним правом (правилами, за якими в дійсності функціонує суспільство, «живим правом»).

Саме тому, на їх думку, пошук права здійснюється шляхом дослі­дження не тільки формальних джерел, а й суспільних відносин, судових рішень. Завдання юриста - зрозуміти, як реально регулюються суспіль­ні відносини, як вирішуються спори. Тому тільки юридична практика здатна наповнити право конкретним змістом, розкрити і доповнити його. Право, яке міститься на папері (формальне, писане право), є ймо­вірним правом: його норми лише допомагають точніше передбачити, як суд вирішить справу. На цьому акцентує О. Холмс: право - це лише передбачення, як мають діяти судді.

Для соціологічного напряму характерним є прагматичне розумін­ня права як засобу досягнення конкретних соціальних, економічних та етичних цілей шляхом балансування різних інтересів та цінностей, пошуку розумного компромісу. Оскільки право виступає результатом боротьби конкретних життєвих інтересів, соціологічний напрям зо­середжує увагу не на логічному аналізі норм права (як юридичний позитивізм), не на встановленні зв’язку права і моралі (як школа при­родного права), а на дослідженні фактичних правовідносин, оцінюван­ні інтересів і потреб, з’ясуванні різноманітних економічних, соціоло­гічних і психологічних чинників, що впливають на застосування норм права до конкретних життєвих випадків і в такий спосіб визначають справжнє обличчя права.

<< | >>
Источник: Теорія держави і права : підручник ІО. В. Петришин, С. П. По­гребняк, В. С. Смородинський та ін.; за ред. О. В. Петришина. - X. : Право,2015. -368 с.. 2015

Еще по теме § 2. Основні підходи до праворозуміння:

  1. 1.1. Сутність адміністративно-правових відносин у сільському господарстві
  2. 1.1. Юридична природа адміністративних актів органів публічної адміністрації
  3. 1.3. Поняття та сутність адміністративних актів органів прокуратури
  4. Методологія дослідження концепції ісламського деліктного права
  5. 1.2. Санкція у структурі правової норми
  6. ВСТУП