Огляд джерел за темою дослідження
Проголошення України демократичною правовою державою зумовлює вихід на перший план завдання з охорони прав, свобод та законних інтересів громадян. За таких умов особливого значення набуває правоохоронна функція держави.
Зауважимо, що більшість теорій виникнення держави акцентують увагу на тому, що держава з’являється за необхідності охорони прав певних груп людей. Ще Г. Еллінек зазначав, що державі властиві лише планомірні солідарні акти людського життя, які можна звести до трьох загальних категорій: охороняти, впорядковувати і підтримувати [1, с. 258]. „Оскільки діяльність будь-якої держави зумовлює, насамперед, потребу охороняти і зміцнювати відносини панування-підпорядкування, що пронизують суспільне ціле зверху донизу, остільки правильно визначити державу як „організацію владарювання, що природно виникла і призначена для охорони певного правопорядку” – вказує Л. Гумплович [2, с. 36], один із розробників теорії насильства виникнення держави. Трактат англійського мислителя Р. Філера, представника патріархальної концепції виникнення держави, так і називався „Патріархія або захист природного права королів”. Відповідно до патримоніальної теорії виникнення держави обґрунтовується тим, що держава заснована на правовому порядку, який охороняє власність, а відповідно і права землевласників, і є продуктом права [3, с. 20]. Причиною укладення суспільного договору за Т. Гоббсом є необхідність забезпечення миру у суспільстві, гарантування небезпеки особи, захист людини [4, с. 79-86]. Тому в кожній державі створюється й функціонує правоохоронна система. Зміст та напрями діяльності цієї системи в різних типах держав розрізняються. Досить наглядним прикладом цього твердження є порівняння правоохоронної системи демократичних та недемократичних держав. Одним з основних елементів цієї системи є правоохоронна діяльність.Таким чином, правоохоронна діяльність як явище правової дійсності виникла одночасно з виникненням права та держави, однак, свого концептуального оформлення вона набуває лише в другій половині двадцятого століття.
Значний внесок в цей процес зробили такі науковці-правознавці як С.С. Алексєєв, М.Е. Андріанов, В.Д. Ардашкін, О.Г. Братко, В.І. Гойман, В.В. Лазарєв, С. Лихова, І.С. Самощенко, Р. Тевлін та інші.З розвитком суспільства трансформувався й зміст правоохорони, а, отже, змінювались підходи до її дослідження й, як результат, з’явились різноманітні визначення поняття правоохоронної діяльності, називаються неоднакові ознаки, що її характеризують. Тому для отримання об’єктивних знань про правоохоронну діяльність треба, перш за все, проаналізувати вже існуючі наукові положення про цей вид державної та суспільної діяльності.
Взагалі, сукупність джерел щодо проблематики дисертаційного дослідження, умовно можна поділити на такі групи: а) нормативно-правові акти та акти тлумачення норм права; б) наукові дослідження в галузі правоохорони; в) дані щодо практичної правоохоронної діяльності. Однак, зважаючи на те, що більшість питань практичної діяльності в сфері правоохорони розкрито тим чи іншим чином в нормативних актах та науковій літературі, а також на теоретичний аспект дисертації, в цьому підрозділі буде розглянуто лише перші дві групи джерел.
Враховуючи вимоги законодавства з питань правонаступництва та той факт, що спроби нормативного регулювання окремих аспектів правоохорони в нашій державі були зроблені ще за часів Української Радянської Соціалістичної Республіки, то слід провести аналіз нормативної бази радянського періоду.
Огляд законодавства Радянського Союзу та Української Радянської Соціалістичної Республіки дає підстави стверджувати, що питанню правоохоронної діяльності, зокрема, її загальних засад, дефініції не приділялось належної уваги на нормотворчому рівні. До того ж, як вказує В.А. Моршинін, термін „правоохоронні органи” був вперше вжитий в Постанові ЦК КПРС „Про покращення роботи з охорони правопорядку й посилення боротьби з правопорушеннями” (1979, вересень) та в Законі Союзу Радянських Соціалістичних Республік „Про прокуратуру в СРСР” (1979, листопад), а вже згодом в законодавстві з’явились похідні від „правоохоронних органів” терміни: „правоохоронна діяльність”, „діяльність правоохоронних органів”, „система правоохоронних органів”, „механізм системи правоохоронних органів” та інші [5, с.
107]. Однак, ці терміни вживалися непослідовно, не було спроб використання системного підходу до вирішення питання нормативного визначення правоохоронної діяльності, системи правоохоронних органів тощо.Із проголошенням Україною незалежності ситуація не зазнала кардинальних змін. Хоч, позитивним моментом було прийняття 23 грудня 1993 року Закону „Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів”, у якому зроблена спроба дати перелік правоохоронних органів держави [6].
Особливу увагу питанням правоохорони суб’єкти правотворчості почали приділяти в кінці 90-х років XX століття (не послаблюється ця увага й у сучасний період розвитку державності в Україні), що зумовлено, на нашу думку, необхідністю приведення державного ладу у відповідність з вимогами Конституції України, яка була прийнята в 1996 році.
Хоч, знову ж таки, основна проблема, що знаходить відображення в нормативно-правових актах незалежної Української держави – це визначення поняття правоохоронних органів, удосконалення взаємодії цих органів між собою та з громадськістю [7-9]. При цьому залишаються невирішеними питання дефініції правоохоронної діяльності, її принципів, функцій тощо. До того ж, суб’єкти правотворчості непослідовно, суперечливо підходять до вирішення вказаних питань. Так, наприклад, 19 червня 2003 року Верховна Рада України прийняла закони „Про основи національної безпеки України” та „Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави”, в яких міститься визначення правоохоронних органів, при цьому в першому з них вказано, що „правоохоронні органи – органи державної влади, на які Конституцією і законами України покладено здійснення правоохоронних функцій” [10], а в другому проголошено, що „правоохоронні органи – державні органи, які відповідно до законодавства здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції” [11].
Виходячи із змісту ст. 7 Закону України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними” (стаття має назву “Запити правоохоронних органів про розміщення коштів, одержаних від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів”), можна зробити висновок про те, що до правоохоронних належать “органи, які мають право здійснювати оперативно-розшукову діяльність” [12].
А в ст. 7 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” зазначено, що органи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність зобов’язані “здійснювати взаємодію між собою та іншими правоохоронними органами” [13].Примітка до п. 1.1. Інструкції про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів зазначає, що “під правоохоронними органами в цій Інструкції маються на увазі органи Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Служби безпеки, Держкомкордону, Державної митної служби, Державної податкової адміністрації України” [14]. А в п. 1.1. Інструкції про організацію проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні за зверненнями правоохоронних органів зазначається, що “під зверненнями правоохоронних органів у цій Інструкції розуміють постанови осіб, які проводять дізнання, слідчих або прокурорів, а також вимоги, доручення чи прохання керівників органів прокуратури, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, підрозділів податкової міліції органів державної податкової служби в Україні та Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України” [15]. Варто зауважити, що відповідно до Указу Президента України від 8 лютого 2005 року № 208/2005 Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України було ліквідовано, а його функції, фінансове та матеріально-технічне забезпечення передано Раді національної безпеки і оборони України [16].
Отже, в нормативно-правових актах, що регулюють суспільні відносини в сфері охорони права, переважно наводиться дефініція правоохоронних органів та дається перелік інституцій, що належать до правоохоронних. При цьому залишаються поза увагою питання визначення правоохоронної діяльності, її суб’єктів, окреслення ознак, закріплення принципів. Саме це призводить до того, що в правотворчому процесі та науковій діяльності відсутні чіткі та одностайні підходи до розуміння категорії „правоохоронні органи”.
Загалом, для кращого дослідження нормативно-правової бази щодо питань правоохоронної діяльності її, в свою чергу, можна поділити на:
1. Нормативно-правові акти загального характеру, до яких відносяться, зокрема, Конституція України, Цивільний кодекс України, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, закони України „Про звернення громадян”, „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, „Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними” та інші, а також міжнародні правові акти серед яких слід вказати Конвенцію про захист прав і основних свобод людини від 1950 року, Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку тощо.
Серед цієї групи нормативно-правових актів слід виділити ті, що закріплюють державні гарантії здійснення правоохоронної діяльності, наприклад, це Закон України „Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів”.
2. Нормативно-правові акти, що визначають статус окремих суб’єктів правоохоронної діяльності. До них слід віднести закони України „Про Службу безпеки України”, „Про прокуратуру”, „Про адвокатуру”, „Про міліцію” та інші.
Щодо наукових досліджень з питань правоохорони, то радянська правова доктрина саме поняття правоохоронної діяльності почала виділяти серед інших форм діяльності лише з середини 50-х років XX століття.
Вирішення проблеми визначення правоохоронної діяльності, з’ясування її сутності, встановлення системи правоохоронних органів відбувається, в основному, в межах навчального предмета, що має назву „Організація судових та правоохоронних органів”, й займаються цими питаннями переважно науковці певної сфери, наприклад, кримінального процесу, кримінального права тощо. Так, К.Ф. Гуценко зазначає, що „вихідні положення про організацію суду, прокуратури та інших правоохоронних органів, основні напрями і принципи їхньої діяльності з часу виникнення правової науки й перших кроків юридичної освіти накопичувалися в рамках і на базі насамперед кримінально-процесуальної науки” [17, с.
15].Взагалі, декілька десятків років вказана юридична наука називалась „Судочинство СРСР” й основним її предметом були організація та діяльність суду; на другому плані перебували питання організації та основних принципів „діяльності органів, що допомагають суду в здійсненні правосуддя – прокуратури, органів розслідування, адвокатури...” [18, с. 3]. Можливо, цим, частково, можна пояснити той факт, що в більшості випадках визначення поняття „правоохоронна діяльність” відбувається через характеристику системи правоохоронних органів, тобто фактично правоохоронна діяльність визначається як діяльність правоохоронних органів. Так, В.І. Осадчий наголошує: „Розкриття змісту правоохоронної діяльності в кримінально-правовій літературі та законодавчій практиці відбувалось шляхом визначення кола правоохоронних органів чи працівників правоохоронних органів, діяльність яких визнавалася правоохоронною” [19, с. 71].
Загалом юридичною наукою ще не вироблено єдиного підходу до вирішення таких принципово важливих питань як визначення, структура правоохоронної системи, дефініція правоохоронної діяльності, системи правоохоронних органів, суб’єктів правоохоронної діяльності. Більш того, досить часто ці категорії ототожнюються, що не лише не сприяє розвитку теорії правоохоронної діяльності, але й негативно впливає на практичну діяльність відповідних органів та організацій щодо реалізації правоохоронної функції держави.
Для кращого з’ясування стану розробки загальнотеоретичних питань правоохорони групу джерел, що розглядається, можна поділити на декілька підгруп, беручи за критерій предмет дослідження.
Першу підгрупу складають наукові праці з питань правоохоронної системи. Значний внесок у розробку цієї проблематики зробили такі науковці як В.Д. Ардашкін, О.Г. Братко, В.І. Гойман, М.В. Коваль, В.В. Лазарєв та інші.
Загалом, можна виділити два підходи до трактування поняття „правоохоронна система”: вузький – коли вказана категорія визначається як система спеціально уповноважених органів (лише державних або ж державних та громадських), що здійснюють правоохоронну діяльність, тобто, правоохоронна система ототожнюється з системою правоохоронних органів [20-22]; широкий – при якому під цим поняттям розуміють „сукупність державно-правових засобів, методів і гарантій, що забезпечують захищеність людини від протиправних діянь” [23, с. 225]. Різне трактування категорії, що розглядається зумовлює й різне визначення структури самої системи.
Незаперечуючи можливість існування вузького підходу до визначення терміну „правоохоронна система”, слід зазначити, що правоохоронні органи хоча і є основною складовою частиною цієї системи, але саме поняття „правоохоронна система” передбачає наявність й інших (крім суб’єктів) елементів, їх взаємозв’язок, взаємодію тощо.
Наукових праць, в яких розглянута проблематика правоохоронної системи, на жаль, небагато. До того ж, наукові положення щодо цієї категорії держави та права носять конспективний, тезисний характер. Тобто можна стверджувати, що до цього часу в Україні немає ґрунтовної роботи в якій би детально розглядалась проблема правоохоронної системи.
Тому можна погодитися з думкою О.Г. Братко, який зазначав, що питання правоохоронної діяльності практично ще не досліджені, і це негативно позначається на вирішенні галузевих, конкретних проблем правової охорони суспільних відносин. Вивчення даної проблеми має пряме відношення до посилення охорони прав і законних інтересів громадян, до зміцнення законності й правопорядку [24, с. 29]. Слід зауважити, що в монографії цього російського правника висвітлені всі основні аспекти правоохоронної системи, розглянуто питання її принципів. Хоча спірними в праці є такі аспекти теорії правоохорони як запропонована трьохелементна структура правоохоронної системи (мета і об’єкти правоохорони; суб’єкти правоохорони; правоохоронна діяльність) та система суб’єктів правоохорони, а також підхід до такого питання як сфера здійснення правоохоронної діяльності тощо.
До того ж, історичні, економічні, соціальні та правові особливості розвитку нашої держави, зумовлюють потребу в перегляді окремих наукових здобутків російських правників, адаптації до умов суспільного життя в нашій країні.
Отже, можна констатувати, що проблематика правоохоронної системи не є вирішеною, залишаються невизначеними або спірними багато проблем, які потребують подальшого дослідження, є застарілі положення, що вимагають переосмислення. Необхідним є вироблення нових підходів, які враховували б ті позитивні зрушення, що відбулися в Україні у зв’язку з побудовою соціальної та правової держави, розвитком громадянського суспільства тощо.
Другу підгрупу джерел складають наукові праці безпосереднім предметом дослідження яких є саме правоохоронна діяльність. Питання сутності та змісту правоохорони, її ефективності стали одними з центральних в юриспруденції після прийняття Конституції України. Хоча, теоретичні проблеми правоохоронної діяльності та її юридичних ознак, зв’язку з іншими видами суспільної та державної діяльностей завжди були в центрі уваги юридичної науки. Ці проблеми досліджували такі вчені-правознавці, як
М.Е. Андріанов, Ю.А. Ведєрніков, І.А. Возгрин, В.І. Гойман, К.Ф. Гуценко, Ю. Іллюшин, М.А. Ковальов, В.В. Лазарєв, В.Г. Лукашевич, М.І. Мельник, О.В. Негодченко, В. Нор, В.І. Осадчий, І.В. Сажнєв, Н.В. Сібільова,
Л. Соболевський, О.В. Тюріна, М.І. Хавронюк та інші.
Аналіз джерел, що складають другу підгрупу, дає змогу стверджувати, що у сучасній теорії держави та права існують різні точки зору щодо визначення поняття „правоохоронна діяльність”, ознак, функцій цього виду діяльності тощо. Можливо, єдиним, в чому співпадають думки більшості дослідників є те, що правоохорона трактується як певний різновид правозастосовчої діяльності і те, що ця діяльність є однією із специфічних форм реалізації норм права. Так, наприклад, К.Ф. Гуценко дає таке визначення правоохоронної діяльності: „Правоохоронна діяльність – це різновид правозастосовчої діяльності, що здійснюється з метою охорони права спеціально уповноваженими органами шляхом застосування юридичних заходів впливу в суворій відповідності із законом та при неухильному дотриманні встановленого ним порядку” [17, с. 20]. Або ось такий приклад визначення правоохоронної діяльності як різновиду правозастосування, особливістю якого є виявлення правопорушень, розгляд відповідних юридичних справ, запропонованого Ю.А. Ведєрніковим,
В.К. Шкарупою та В.К. Карпунчевим: „... під правоохоронною діяльністю слід розуміти правозастосовчу діяльність з охорони права спеціально уповноважених на те органів за встановленою в законі процедурою, що полягає в розгляді юридично значущих справ, виявленні правопорушень та обвинуваченні осіб, винних у їх вчиненні, у застосуванні до правопорушників примусових заходів регламентованих законом, а також у представництві й захисті прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб” [25, с. 111].
Зауважимо, такий підхід до правоохоронної діяльності загострює увагу на тому, що монопольне право на здійснення правоохорони належить державі. Так, О. Тюріна зазначає, що відмінність правозастосування від інших форм реалізації права полягає у тому, що це одна з форм активної організаційно-владної діяльності компетентних органів, які діють від імені держави за її повноваженнями [26, с. 79]. Між тим, питання про те чи може правоохоронна діяльність бути недержавною, чи це лише вид державної діяльності залишається остаточно невирішеним. Одні науковці доводять, що існує як державна так і недержавна правоохоронна діяльність [27-29], інші стверджують, що визнання останнього – це юридичний нонсенс, й дотримуються позиції, згідно з якою правоохоронна діяльність – це лише державна діяльність. Так, прихильники першого підходу В. Нор, В. Грищук, В. Кир’яков зазначають, що „світова демократична суспільно-політична практика виробила різноманітні форми недержавної правоохоронної діяльності” [30, с. 23]. А В. Півненко вказує, навпаки, що: „позиція тих, хто обстоює недержавний вид правоохоронної діяльності, є безпідставною” [20, с. 42].
Різними є погляди правознавців й на ознаки правоохоронної діяльності. Деякі науковці характеризуючи правоохорону вказують, що „законні й обґрунтовані рішення, прийняті правоохоронними органами, підлягають виконанню будь-якими посадовими особами й громадянами” [31, с. 5], або „всі пов’язані зі злочинами й іншими правопорушеннями рішення правоохоронних органів, які істотно впливають на права й свободи громадян або зачіпають інтереси держави, державних, суспільних або приватних організацій, можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку” [32, с. 8]. Інші не виділяють ці положення як окремі ознаки, адже це призводить до визнання правоохоронної діяльності лише як діяльності по боротьбі зі злочинам та іншими правопорушеннями, що є недосить правильним.
Різними є й трактування окремих ознак правоохоронної діяльності. Так, наприклад, О.М. Бандурка вказує, що „істотною ознакою правоохоронної діяльності є й те, що її здійснення покладається, насамперед, на спеціально створювані державні органи ” [33, с. 6], а В.К. Бобров вказує, що правоохоронна діяльність може здійснюватися не лише державними органами [34, с. 7].
Особливе місце серед джерел цієї підгрупи займають наукові праці, в яких розмежовується правоохоронна та правозахисна діяльність [35-40]. Однак, зважаючи на важливість вирішення питання розмежування цих термінів та позначуваних ними понять, ця проблематика буде розглянута нами в окремому підрозділі.
Прогалиною наукових праць щодо проблематики правоохорони є те, що майже немає робіт в яких би розкривались принципи правоохоронної діяльності. Вказане питання є майже недослідженим, й цю обставину не можна вважати позитивною. За відсутності єдиного підходу до змісту правоохорони, її ознак, напрямів, визначення системи суб’єктів правоохоронної діяльності та правоохоронних органів чи не першочерговим завданням має стати вироблення концепції правоохоронної діяльності та встановлення її принципів.
Третю підгрупу джерел складають наукові праці предметом дослідження яких є система правоохоронних органів. До них можна віднести роботи таких правознавців як В.І. Гойман, В.В. Лазарєв, С. Лихова,
М.І. Мельник, А.В. Моршинін, Л.І. Поспєлова, Р. Тевлін, М.І. Хавронюк та багатьох інших. В своїх роботах вони розглядають питання ознак, функцій, системи правоохоронних органів, визначення самого терміну „правоохоронні органи” тощо.
Значна кількість наукових праць присвячена вказаній тематиці. Однак, це зовсім не свідчить про те, що проблематика наукового пізнання правоохоронних органів є вирішеною. Головною вадою є відсутність чіткого визначення центральної категорії „правоохоронні органи” [41, с. 71]. Так, виступаючи на засіданні Верховної Ради України з доповіддю про проект Закону про державний захист працівників суду і правоохоронних органів 23 грудня 1993 року, В.М. Слєсаренко зазначив, що „частина труднощів при підготовці цього проекту полягала в тому, що сьогодні в теорії й на практиці не вироблене чітке визначення поняття „правоохоронні органи” [42, с. 29]. Цим висловлюванням можна охарактеризувати й сучасний стан розробки вказаної проблематики.
Загалом, огляд джерел, що складають третю підгрупу дозволяє зробити висновок про те, що в юридичній науці склалося два підходи до визначення поняття правоохоронних органів. Перший, вузький підхід – при якому під правоохоронними органами розуміють державні органи, які спеціально створені для забезпечення законності та правопорядку, боротьби з правопорушеннями та злочинами і яким з цією метою надані повноваження застосовувати передбачені законом заходи державного примусу та перевиховання правопорушників [43, с. 53]. Так, наприклад, М.І. Мельник та М.І. Хавронюк пропонують таке визначення правоохоронних органів: „Це державний, як правило, озброєний орган, виконання яким, поряд з профілактичною, однієї чи кількох інших головних правоохоронних функцій є визначальним у його діяльності, який у зв’язку з цим потребує спеціального матеріально-технічного та іншого забезпечення, до працівників якого законом пред’являються спеціальні вимоги та працівники якого з метою ефективного виконання ними своїх обов’язків згідно з законом наділяються різноманітними специфічними правами, мають відповідні пільги і зовнішні ознаки приналежності до правоохоронних органів, користуються підвищеним правовим захистом” [44, с. 31]. Згідно з другим, широким підходом до правоохоронних органів відносять не лише державні органи, але і громадські організації, що певною мірою наділені правоохоронними функціями. Наприклад, С. Лихова вказує, що під правоохоронними органами слід розуміти „систему органів, які уповноважені державою здійснювати нагляд і контроль за точним і неухильним додержанням законів усіма громадянами, службовими особами, підприємствами, установами та організаціями, забезпечувати правопорядок, застосовувати засоби державного примусу до його порушників” [45, с. 74].
Існування зазначених підходів до визначення правоохоронних органів зумовлює й те, що по-різному визначаються ознаки, функції та завдання цих органів, а також наводяться різні суб’єкти, які складають систему правоохоронних органів.
Четверту підгрупу складають наукові праці предметом дослідження яких є функції правоохоронної діяльності. Значний внесок у розроблення цієї тематики зробили такі науковці як О.Г. Братко, В.І. Гойман, К.Ф. Гуценко, В.С. Ковальський, М.І. Мельник, М.І. Хавронюк, Н.С. Юзикова та інші. Однак, зауважимо, що в юридичній науковій літературі переважно наводиться лише перелік правоохоронних функцій, але не наводиться визначення. Інколи ці функції визначаються досить абстрактно, зокрема, можна навести такий приклад. „Тому важливо вказати на суспільну необхідність у певних напрямах державної діяльності як матеріальну ознаку правового інституту державної служби, що ґрунтується на основних зобов’язаннях влади перед суспільством, серед яких: захист від вторгнення або втручання інших держав (оборонна функція), охорона кожного члена суспільства від несправедливого поводження з боку інших осіб (правоохоронна функція) (курсив мій. – А.М.) ...”, – вказує І. Ларінчук [46, с. 99]. В.І. Осадчий зазначає, що правоохоронна функція – це гарантування функціонування суспільних відносин, врегульованих правом [19, с. 71]. Досить часто правознавці ототожнюють терміни „функції правоохоронної діяльності” та „види правоохоронної діяльності” [32, с. 12; 47, с. 4-5].
Тому, як бачимо, науковцями ще не вироблено єдиного підходу до розуміння функцій правоохоронної діяльності, їх змісту. Тому ще один аспект правоохорони залишається нез’ясованим.
Отже, огляд джерел в яких розглядається проблематика правоохоронної діяльності дозволяє зробити висновок про недостатню вивченість такої правової категорії як правоохорона. А це не сприяє цілеспрямованому реформуванню системи правоохоронних інституцій у напряму забезпечення прав, свобод та законних інтересів громадян, побудові дійсно правової держави.
1.1.
Еще по теме Огляд джерел за темою дослідження:
- ВСТУП
- ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ ЗА ТЕМОЮ
- 1.1. Правовий захист особи, щодо якої вчинено кримінальне правопорушення
- 1.3. Реалізація кримінальних процесуальних гарантій прав потерпілого при здійсненні досудового розслідування
- 1.1. Сутність адміністративно-правових відносин у сільському господарстві
- Принципи реалізації державної виконавчої влади у галузі сільського господарства
- ВСТУП
- Стан наукової розробки проблем злочинності у сфері нотаріальної діяльності
- Злочини у сфері нотаріальної діяльності: кримінально-правова характеристика
- Зміст
- 2.2. Організаційні та правові аспекти в роботі слідчого військової прокуратури та шляхи її оптимізації
- 2.1. Захист трудових прав працівників за допомогою міжнародних норм та інституцій
- 1.1 Стан дослідження проблем кримінально-правової та кримінологічної протидії незаконній міграції
- Методологія дослідження інституту адвокатури в процесі реалізації конституційного права на правову допомогу
- Дослідження ісламського деліктного права в теоретико- правовій думці