<<
>>

§ 4. Народний суверенітет і національний суверенітет

Філософсько-правова концепція народного суверенітету з’являється в XVIII ст. у зв’язку з необхідністю пошуку нових підстав для легіти­мації державної влади. Дві найбільш поширені форми легітимації - Бог і традиція - значною мірою заперечувалися за часів Реформації і Про-

світництва, а легітимність державної влади почала будуватися на волі самих індивідів.

Місце суверена обіймає народ, вищою волею якого влаштовується та управляється суспільство. Утілювати цю волю по­кликана державна влада, що походить від народу.

Народний суверенітет - це право та спроможність народу бути єдиним джерелом державної влади, що зумовлює його повноваження створювати державу, установлювати і змінювати її конституційний лад, обирати органи державної влади, контролювати їхню діяльність, самостійно вирішувати найважливіші питання свого життя.

У ст. 21 Загальної декларації прав людини закріплено, що воля народу має бути основою державної влади; ця воля має виявлятися у періодичних і ^фальсифікованих виборах, які повинні провадитися при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування.

Згідно зі ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює її безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Це означає, що будь-яке використання та здійснення публічної влади потребує легітимації з боку народу. Державна влада має бути постійно зв’язана волею народу і відповідальна перед ним. Легітимація держав­ної влади відбувається насамперед шляхом виборів, які є сполучною ланкою між народом і державною владою.

Саме народові належить виключне право визначати і змінювати конституційний лад. Неможливість зміни чи скасування найбільш важливих положень Конституції гарантує повагу законодавцем волі народу як засновника держави, забезпечує обмеження держави правом через її обов’язок додержуватися Конституції - акта реалізації народ­ного суверенітету.

Народ також не може бути ніким обмежений або позбавлений права висловлювати свою волю на референдумі. Народний суверенітет є основою державного суверенітету, а державний сувере­нітет ~ механізмом реалізації народного.

Близькою за змістом до теорії народного суверенітету є концепція національного суверенітету.

Національний суверенітет - це право та спроможність нації самостійно визначати основні питання власного життя та розвитку.

Ключовим у розумінні національного суверенітету є понятгя «на­ція». Існують три основних підходи до його визначення: 1) нація як держава; 2) нація як етнос; 3) нація як політична спільнота.

Нація як держава. Поняття «нація» нерідко виступає як синонім поняття «держава». Таке розуміння нації є поширеним у міжнародній практиці. Наприклад, назви таких міжнародних організацій, як Орга­нізація Об’єднаних Націй та її попередниця - Ліга Націй, передбача­ють, що основними суб’єктами ухвалення рішень і узгодження інте­ресів у міжнародній сфері є нації, представлені їх державами. При такому розумінні національний суверенітет є тотожним державному.

Нація як етнос. Етносом можна вважати групу людей, що є на­щадками історичних та культурних спільнот і поділяють бажання зберегти їх. Національна ідентичність групи, яка породжує соціальну згуртованість та солідарність, визначається насамперед спільним іс­торичним минулим (колективною пам’яттю) та культурною специфі­кою (цінностями, символами, звичаями, традиціями, ритуалами, мовою та ін.). Її члени вірять у своє єдине походження; вони пов’язані гіевною територією, мають спільний проект на майбутнє. Прикладом етнічно­го підходу до розуміння нації є положення Конституції України, яке гарантує вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Міжнародне право визнає право кожної нації на самовизначення, яке в певних ситуаціях включає також право утворювати власну дер­жаву. Реалізація цієї концепції після Другої світової війни призвела до розпаду колоніальної системи та здобуття державної незалежності більшістю колоній.

У сучасному світі такий підхід зазнав суттєвих змін. Це пов’язано з тим, що майже всі держави зараз є багатонаціо­нальними в етнічному розумінні. Однак визнання за кожною нацією права на утворення власної держави загрожує політичною нестабіль­ністю та хаосом.

Тому сучасне розуміння суверенітету нації охоплює насамперед право на національну (територіальну і культурну) автономію та збе­реження власної самобутності. Кожна нація має право зберігати і віль-" но розвивати свою мову, звичаї, традиції, сповідувати власну релігію. Це особливо важливо, коли певна нація являє собою етнічну меншість у державі.

Якщо ж держава не додержується принципу рівноправності націй, піддає дискримінації представників національної меншини, вилучає цю групу з процесу ухвалення політичних рішень та заважає її самовизначен­ню в межах цієї держави (наприклад, відмовляючи в автономії), то така нація має право претендувати на створення самостійної держави.

У такому розумінні суверенітет нації є основою для суверенітету народу. Суверенітет народу припускає узгодження права основної (титульної) нації на збереження і розвиток своєї культури та самобут­ності з принципом забезпечення прав усіх етнічних груп, які прожи­вають на цій території.

Нація як політична спільнота. У цьому разі національна іден­тичність має політичний вимір: існування нації зумовлюється насам­перед спільною реалізацією громадянами своїх прав та обов’язків, спільним уявленням про загальне благо, яке втілюється у державній політиці, а не етнічними (історичними і культурними) особливостями.

Головним чинником, що об’єднує людей у таку спільноту, виступає громадянство, яке нівелює наявні в суспільстві історичні, соціальні, релігійні або культурні розбіжності. Розуміння нації як політичної спільноти можна знайти в Конституції України: саме в цьому значенні використані такі конституційні конструкції, як «національне багатство» (ст. 14) та «національні інтереси» (ст. 18). За такого підходу національ­ний суверенітет є тотожним народному

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте класичний підхід до розуміння держави.

2. Дайте загальне визначення держави, охарактеризуйте її ознаки.

3. Охарактеризуйте основні підходи до типології держав.

4. Що таке державний суверенітет і які його особливості в су­часних умовах?

5. Визначіть співвідношення між народним суверенітетом і дер­жавним суверенітетом.

<< | >>
Источник: Теорія держави і права : підручник ІО. В. Петришин, С. П. По­гребняк, В. С. Смородинський та ін.; за ред. О. В. Петришина. - X. : Право,2015. -368 с.. 2015

Еще по теме § 4. Народний суверенітет і національний суверенітет:

  1. Стаття 1. Визначення термінів
  2. Розділ VI. ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ
  3. Стаття 216. Підслідність
  4. 1.1. Поняття судової влади, її суть та функції
  5. 1.3. Становлення та реформування місцевих загальних судів, як основної ланки системи правосуддя
  6. 2.3. Особливості повноважень прокурора у забезпеченні прав і законних інтересів потерпілого
  7. 3.1. Застосування міжнародних правових актів при реалізації прав і законних інтересів потерпілого
  8. СПИСОК використаної ЛіТЕРАТУРи
  9. Джерела дослідження підвищення кваліфікації та становлення системи підвищення кваліфікації прокурорів.
  10. Характеристика систем безперервного навчання прокурорів у зарубіжних країнах.
  11. 1.1. Поняття судової влади, її суть та функції
  12. 1.3. Становлення та реформування місцевих загальних судів, як основної ланки системи правосуддя
  13. 1.1. Ґенеза й сутність правового регулювання форм захисту трудових прав працівників
  14. 1.2. Трудові права працівників як об’єкт правового захисту та їх місце в системі прав людини
  15. 2.1. Правозахисна діяльність органів державної влади як форма захисту трудових прав працівників