Методологічні засади дослідження правоохоронної діяльності

1.2.

Реформування правоохоронної системи суспільства, підвищення ефективності правоохоронної діяльності, удосконалення системи правоохоронних органів, зміна пріоритетів в діяльності державних органів та громадських організацій можуть привести до очікуваного результату лише за умови їх належного наукового забезпечення.

Непослідовність та недосконалість законодавчого регулювання правоохоронної діяльності в Україні є закономірним наслідком того, що немає чітко окреслених і науково виважених методологічних засад дослідження правоохорони. Між тим, зміни структури та характеру суспільних відносин в нашій державі, що пов’язані з реалізацією гарантованого Основним законом України пріоритету прав і свобод людини, зумовлюють необхідність вироблення якісно нового методологічного підходу до врегулювання суспільних відносин.

Таким чином, можна стверджувати, що питання методологічних засад дослідження правоохоронної діяльності набуває особливої актуальності та потребує негайного вирішення.

Тому важливим етапом процесу наукового пізнання є правильний, обґрунтований вибір методології та методів дослідження. Наука здобуває об’єктивні знання про явища та процеси тоді, коли має належну методологічну основу.

Слід зауважити, на міжнародній науково-теоретичній конференції „Проблеми методології сучасного правознавства”, яка проходила 9-10 жовтня 1996 року в Київському регіональному центрі Академії правових наук України, було зазначено, що „загальний стан розробки методологічних проблем українського правознавства відстає від сучасних потреб, хибує відчутними недоліками. Поширення набули методологічна невизначеність, еклектизм, некритичне запозичення певних методів та методичних засобів інших наук поза межами їх можливого використання у дослідженнях соціально-правових проблем.

Загалом, питання методології є досить складним ще й через невизначеність самого поняття „методологія”. Багато зарубіжних дослідників не розмежовують методологію та методи дослідження. Вітчизняна наукова традиція розглядає вказане поняття як вчення про методи пізнання дійсності або як систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження. Найчастіше методологію визначають як „концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища” [49, с. 56].

Таким чином, слід розглянути методологічну основу дослідження та зосередити увагу на системі наукових принципів і способів, що використовувались при дослідженні правоохорони як елементу правової дійсності.

Однак, перед тим як перейти до розгляду методології та методів дослідження, зауважимо, при вирішенні проблематики правоохоронної діяльності було враховано такі вихідні положення:

1) проголошення України демократичною, соціальною, правовою державою (ст. 1 Конституції України);

2) визнання людини, її життя і здоров’я, честі та гідності, недоторканності та безпеки найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України);

3) визначення народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади (ст. 5 Конституції України);

4) визнання верховенства права (ст. 8 Конституції України);

5) встановлення принципу згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України);

6) проголошення невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини (ст.

7) гарантування громадянам права на правову допомогу та на судовий захист прав і свобод (ст. 55 Конституції України);

8) встановлення принципу політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15 Конституції України);

9) визнання необхідності виключно законодавчого регулювання організації та діяльності органів виконавчої влади, основ державної служби, судоустрою, судочинства, статусу суддів, засад судової експертизи, організації і діяльності прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань, основ організації та діяльності адвокатури (ст. 92 Конституції України).

Що ж стосується методології, то, в першу чергу, при дослідженні проблематики правоохоронної діяльності дисертант спирався на принцип об’єктивності, який вимагає необхідності розгляду конкретних явищ у всій багатогранності, складності та суперечливості, виходячи із сукупності позитивних і негативних моментів незалежно від їх суб’єктивного сприйняття та оцінки, виявлення тенденцій та закономірностей правоохоронної діяльності різних типів та форм держави.

Чільне місце у процесі пізнання проблематики, що досліджується посів також діалектичний підхід. „Діалектика як метод пізнання природи, суспільства і мислення, розглянута в єдності з логікою і теорією пізнання, є фундаментальним науковим принципом дослідження багатопланової і суперечної дійсності в усіх її проявах” [49, с. 58]. Цей принцип „був розвинутий протягом багатьох століть вченими різних філософських та політичних напрямків” [50, с. 149] й полягає у такому підході до вивчення явищ суспільного буття, що ґрунтується на загальних закономірних зв’язках розвитку суспільства, держави й природи. Стосовно теми дослідження це означає вивчення правоохоронної діяльності як явища, яке, по-перше, визначається умовами життя та розвитку суспільства, по-друге, пов’язане з іншими явищами суспільного та державного життя, пронизує сферу економічних, культурних, політичних та інших видів суспільних відносин, по-третє, зазнає постійних змін, розвивається.

В останній час пануючій донедавна підхід до управління суспільними процесами, що базувався на лінійних уявленнях про функціонування систем суспільства, піддається критиці. Особлива увага приділяється синергетичному підходу [51, с. 23]. „Гносеологічний потенціал синергетики, – зазначає Ю. Крисюк, – полягає у формуванні особливого сценарію мислення, абсолютно нової логіки розуміння динаміки суспільних процесів. Для мислення, що ґрунтується на засадах самоорганізації, ця логіка задається вихідним припущенням про істотну не лінійність досліджуваних об’єктів” [52, с. 30]. Правоохоронна діяльність також не є закритою сферою суспільної діяльності. На її спрямованість та ефективність значно впливають не лише економічні, а й політичні, ідеологічні чинники. Саме використання синергетичного підходу дозволяє виділити соціальні фактори, що визначають напрями правоохорони, визначити відправні точки цих напрямів. Синергетика, яка є складовою сучасної наукової парадигми, зумовлює необхідність багатостороннього та функціонального опису правоохоронної діяльності, механізмів її впливу на людину та суспільство, як різновиду функціонування складної динамічної системи.

Будь-яке наукове пізнання явищ правової дійсності буде неповним коли дослідник не дотримується історичного принципу при розв’язанні поставленої проблеми. Цей принцип зобов’язує з’ясувати процеси виникнення, становлення та розвитку явищ та процесів, врахувати конкретне історичне середовище, в якому відбувалося їх формування, встановити етапи розвитку тощо. А це, в свою чергу, допомагає правильно зрозуміти сутність категорії, що розглядається, виявити загальні закономірності, що їй притаманні.

Перш ніж вивчати сучасний стан правоохорони, необхідно вивчити генезис цієї сфери практичної діяльності. Саме завдяки історичному принципу можна з’ясувати коли виникає такий напрямок діяльності держави як забезпечення правопорядку та законності, охорони прав, свобод та законних інтересів громадян, встановити його призначення на різних етапах суспільного розвитку, внаслідок чого і яким чином він змінювався.

Зважаючи на вихідні засади загальної теорії систем, необхідно „будь-який об’єкт розглядати як такий, що відповідає вимогам системності, а саме: містить взаємопов’язані та такі, що взаємодіють, структурні елементи (розвинену структуру), має відносну незалежність порівняно з іншими соціальними об’єктами (розвинену організацію), внутрішню цілісність (розвинене ядро системи) тощо” [53, с. 26]. Тому велику роль при дослідженні проблематики правоохорони відіграв системний принцип. Так, наприклад, правоохорону можна уявити як систему, що складається з сукупності певних елементів (суб’єкти, об’єкти, зміст); в свою чергу, правоохорона є елементом правоохоронної системи, а остання виступає однією із складових частин правової системи. Таким чином, з’ясовуючи сутність, зміст, функції, завдання правоохоронної діяльності не можна не враховувати, що вона виступає складовою вказаних систем, а елементи всіх цих систем функціонують узгоджено, цілісно. Це не просто сукупність певних елементів, це динамічне соціально-правове утворення.

Близьким до системного є структурно-функціональний підхід, який полягає у „виділенні в системних об’єктах структурних елементів (компонентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі (функцій) у системі. Елементи і зв’язки між ними створюють структуру системи” [49, с. 61]. При цьому кожний з елементів має свою функціональну спрямованість. Стосовно проблематики дисертаційного дослідження, то структурно-функціональний принцип відіграв значну роль при виділенні та характеристиці системи суб’єктів правоохоронної системи взагалі та правоохоронних органів, зокрема. Використовувався цей підхід дисертантом й при дослідженні діяльності органів, що їх називають деякі науковці правозахисними, з метою з’ясування елементами якої системи виступають такі органи й які функції виконують.

Сам термін „правоохоронна діяльність” вказує на необхідність застосування діяльністного підходу при вивченні предмета дослідження. Будь-яка діяльність, що відбувається в суспільстві та має відповідну спрямованість, повинна розглядатися не лише з погляду її змістовності або середовища, в якому вона здійснюється, а й з інших боків – наскільки це може охарактеризувати її як соціальне явище та визначити практичну цінність для певної групи суб’єктів (суспільства в цілому) [54, с. 18]. Використання цього підходу у вивченні правоохорони зумовило необхідність розгляду механізму правоохоронної діяльності, окремих аспектів діяльності правоохоронних органів, встановлення підстав, засобів, видів правоохоронної діяльності, визначення її об’єкту, предмету впливу тощо.

Важливе значення при дослідженні питань правоохоронної діяльності відіграв й термінологічний підхід, що передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, уточнення змісту й обсягу понять, встановлення їх взаємозв’язку і субординації [49, с. 59-60]. Так, з’ясовуючи питання співвідношення термінів „правоохоронна діяльність” та „правозахисна діяльність” слід було уточнити їх зміст та, перш за все, таких категорій як „захист” і „охорона”. Не з’ясувавши належним чином поняття „система” можна безпідставно ототожнити правоохоронну систему та систему правоохоронних органів, що є недопустимим. Питання функцій, завдань та видів правоохоронної діяльності, що залишається ще невирішеним через відсутність єдиного нормативного та наукового визначення категорій „компетенція”, „повноваження”, „завдання”, „функція” тощо, також не можна розв’язати без огляду на термінологічний підхід.

Одне з основних місць в методології посідає така категорія як „метод”, що є її вихідною, базовою категорією. Загалом, під методом наукового пізнання розуміють сукупність логічних прийомів і конкретних засобів пізнання певних явищ і процесів.

З метою вирішення поставлених завдань дисертант визнав за необхідне використати наступні загальнонаукові та спеціально-юридичні методи – абстрагування, аналізу та синтезу, дедукції та індукції, анкетування, формально-догматичний (юридико-технічний) та порівняльно-правовий.

Абстрагування є одним з основних методів теоретичних досліджень, що полягає у „відході від несуттєвих властивостей, зв’язків, відношень предметів і в одночасному виділенні, фіксуванні однієї чи кількох найважливіших рис, які особливо цікавлять дослідника” [49, с. 70]. Процес визначення понять не може відбуватися без застосування методу абстрагування; саме поняття – це результат абстрагування. Тому вказаний прийом відіграв значну роль в процесі пізнання правоохоронної діяльності та її механізму.

Процес абстрагування нерозривно пов’язаний з такими методами дослідження як аналіз і синтез. Слід мати на увазі, що „аналіз – це спосіб наукового дослідження при якому явище розчленовується на складові частини. Синтез – протилежний аналізу спосіб, що полягає в дослідженні явища в цілому, на основі об’єднання зв’язаних один з одним елементів у єдине ціле” [55, с. 49]. Формулювання висновків та понять, виокремлення ознак того чи іншого елементу правоохоронної системи, виділення напрямів правової думки щодо правоохорони та встановлення невирішених, проблемних питань – все це допомагають з’ясувати вказані методи.

Щодо дедуктивного та індуктивного методів, то „дедуктивною називають таку розумову конструкцію, в якій висновок щодо якогось елементу множини робиться на підставі знання загальних властивостей всієї множини. ...Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу в цілому” [49, с. 71]. Щодо теми дисертаційного дослідження застосування цих методів полягало у використанні загальних наукових положень теорії систем, суспільної та державної діяльності для вирішення питань правоохорони, визначенні системи правоохоронних органів та суб’єктів правоохоронної діяльності тощо.

Важливе значення мало використання дисертантом соціологічного методу, що застосовується при дослідженні суспільних, в тому числі правових явищ не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних фактів. Соціологічний метод містить у собі такі засоби, як аналіз статистичних даних, документів, соціально-правовий експеримент, опитування та анкетування громадськості тощо. Щодо дослідження, то дисертант провів анкетування результати якого показали ставлення громадськості до діяльності правоохоронних органів та організацій, оцінювання населенням ефективності правоохоронної діяльності та напрямів підвищення останньої.

Застосування формально-догматичного (юридико-технічного) методу при дослідженні питань правоохорони передбачає вивчення правоохоронної діяльності як явища правової дійсності у „чистому вигляді”, що існує незалежно від інших видів суспільної та державної діяльності, поза сферою економіки, політики тощо. Цей метод припускає формальне вивчення правоохорони й полягає у аналізі чинного законодавства з питань правоохоронної діяльності, а також практики його застосування, у виявленні зовнішнього аспекту цього явища правової дійсності без проникнення у внутрішні зв’язки.

Порівняльно-правовий метод передбачає „зіставлення юридичних понять, явищ і процесів і виявлення між ними схожості та відмінностей” [56, с. 15]. Цей метод має важливе значення для пізнання правових явищ та вироблення шляхів їх удосконалення, підвищення ефективності впливу права на суспільні відносини тощо. Однак, в цьому дисертаційному дослідженні використання порівняльно-правового методу мало обмежений характер, бо кожна національна правова система має свої особливості, вона включає крім елементів, що притаманні всім правовим системам, ще й деякі інші. А це впливає на всі явища правового життя. Так, якщо проаналізувати конституційне законодавство держав романо-німецької та англо-американської правових сімей (зокрема, це такі держави як Канада, Об’єднане Королівство Великобританії та Північної Ірландії, Сполучені Штати Америки, Федеративна Республіка Німеччини, Франція та деякі інші), то можна помітити, що воно не містить таких понять як правоохоронна діяльність та правоохоронні органи; хіба що в деяких нормативно-правових актах Федеративної Республіки Німеччини використовується поняття „правоохорона”. О.В. Тюріна зазначає: „Ні в законодавстві Німеччини, ні в законодавстві Франції немає спеціально сформульованого поняття „правоохоронні органи” [57, с. 70]. Для більшості держав характерним є окремий розгляд судової, прокурорської, поліцейської тощо діяльності. Тому, в основному, дисертант зіставляв деякі елементи правоохоронної системи України та Російської Федерації, які є подібними за своїм змістом, а тому можуть піддаватися порівнянню.

Таким чином, нерозробленість деяких питань правоохоронної діяльності, суперечливість інших вказує на те, що аналіз цього елементу правоохоронної системи ще немає достатньо повного і всебічного висвітлення й потребує ретельного комплексного дослідження, яке має проводитись, на наш погляд, з використанням діалектичного, синергетичного, історичного, системного, структурно-функціонального, термінологічного, діяльністного підходів та принципу об’єктивності. При цьому необхідно використовувати систему методів, що включає такі загальні методи як абстрагування, аналізу та синтезу, дедукції та індукції, опитування та анкетування, а також спеціально-юридичні методи – формально-догматичний (юридико-технічний) та порівняльно-правовий. За допомогою вказаного інструментарію є можливість об’єктивного й всебічного аналізу досліджуваної проблеми та отримання повних правових знань про правоохоронну діяльність.

1.3.