1.3. Критерії класифікації та види санкцій

Класифікацією в науці називають систему супідрядних понять (класів, об’єктів) тієї чи іншої галузі знань або діяльності людини, що використовується як засіб для встановлення зв’язків між цими поняттями чи класами об’єктів.

У теорії права вагоме місце посідає також класифікація правових санкцій. Санкція, звичайно, виражає реакцію держави в особі її судових, правоохоронних та інших органів на протиправну поведінку громадян і організацій. Саме санкція надає юридичним нормам, усьому праву загальнообов’язкового характеру [115, с. 619]. І, як ми визначили в попередніх підрозділах, санкціями в юридичній літературі визнаються передбачені законом або договором заходи впливу, заходи юридичної відповідальності за порушення законодавства або договірних зобов’язань, що застосовуються до винної особи і тягнуть за собою певні несприятливі (негативні) для неї наслідки [217, с. 427].

Класифікація правових санкцій може відбуватися за різноманітними критеріями. Наше завдання – у певній послідовності висвітлити існуючі в юридичній літературі класифікації правових санкцій та охарактеризувати їхній зміст.

Так, залежно від характеру цих заходів та органів, що їх застосовують, санкції поділяють на конституційно-правові, кримінально-правові, адміністративно-правові, дисциплінарно-правові, цивільно-правові (майнові).

В юридичній літературі поділ правових санкцій на перелічені види часто відбувається також у відповідності з галузевими видами юридичної відповідальності. Оскільки зміст конституційно-правових санкцій ще не знайшов належного відображення в юридичній літературі, то ми спробуємо певним чином виокремити їх з конституційно-правової відповідальності.

Так, у вітчизняній літературі зазначається, що конституційна відповідальність – це вид соціальної і юридичної відповідальності, який існує у сфері конституційно-правових відносин, передбачений нормами конституційного права, характеризується специфічним колом суб’єктів, механізмом реалізації та санкціями і полягає у примусовому перенесенні заходів впливу за протиправне діяння (ретроспективний аспект) та у відповідальному стані зобов’язаного суб’єкта (позитивний аспект), виступає найважливішою гарантією реалізації і захисту Конституції України [124, с. 7].

Оскільки всі закони та підзаконні нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції України, стає очевидним, що виконання приписів конституційного права забезпечується практично всіма видами юридичної відповідальності, а, отже, й санкціями практично всіх існуючих галузей права. Особливістю даного виду санкцій, на відміну від інших видів, є те, що санкції норм конституційного права не мають майнового змісту.

Санкції конституційно-правових норм не завжди можуть мати негативний аспект, і залежить це від функціональної спрямованості даного виду норм. Так, В.Ф. Погорілко пише, що за ознакою функцій конституційні норми класифікуються на: норми позитивного регулювання, серед яких особливе місце посідають представницько-зобов’язуючі і компетенційні; охоронні та їх різновид – гарантуючі норми; процесуальні норми [120, с. 297].

У процесі реалізації даного виду санкцій спостерігається тісний зв’язок між формами здійснення державної влади і відповідальності. Так, суб’єктами застосування конституційно-правової санкції можуть бути або представницькі органи влади (наприклад, відміна або зміна неконституційного акта, позбавлення громадянства), або самі виборці (наприклад, відкликання народного депутата).

Серед заходів, що застосовуються конституційно-правовими санкціями, в літературі, зокрема, виділяють:

а) дострокове позбавлення або зміну конституційного статусу державного органу, посадової особи, громадського об¢єднання;

- усунення конституційного правопорушення (зокрема, визнання неконституційними актів та їхніх окремих положень, призупинення дій актів органів виконавчої влади);

- обмеження або позбавлення фізичної особи спеціального чи загального статусу [86, с.

Існують й інші види таких заходів, однак для них спільною є така особливість: основним призначенням останніх є захист конституційного ладу; всі перелічені вище заходи конституційної відповідальності містять негативну оцінку скоєного діяння та негативні наслідки для суб’єкта. Але складність виділення конституційної відповідальності полягає у відсутності закону, який би чітко визначав конституційні правопорушення та регулював відносини притягнення суб’єктів до цієї відповідальності [26, с. 87-88].

У правових державах створені і діють механізми, за допомогою яких справляється ефективний вплив на якісну складову діяльності державного апарату, особливо щодо дотримання прав і свобод людини. Прикладом може слугувати закріплений у законодавстві інститут юридичної відповідальності держави перед громадянином, що є однією з головних гарантій прав і свобод людини. Зокрема у ст. 3 Конституції України зазначається, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Сьогодення свідчить, що недостатня діяльність держави щодо вирішення соціальних проблем громадян нерідко призводить до гострих соціальних конфліктів, порушення прав громадян, закріплених у Конституції України. У даному випадку йдеться про відповідальність держави за бездіяльність її органів і посадовців, за грубі порушення конституційних прав громадян. На жаль, на практиці цього не відбувається, а якщо і відбувається, то надто рідко. Подібне положення породжує у окремих державних урядовців і держави загалом почуття безкарності, вседозволеності. Слід також врахувати, що саме незнання закону громадянином звільняє державу від відповідальності. Цілком очевидно, що відповідальність може настати передусім там, де громадяни мають можливість контролювати дії влади [150, с. 118-119].

Отже, відсутність ефективних механізмів відповідальності держави перед особою, у тому числі й нечіткість формулювання правових санкцій, що встановлюють відповідальність у цій сфері, є причиною безвідповідальності держави перед особою.

Інші різновиди правових санкцій – кримінально-правові (позбавлення волі, виправні роботи, штраф та ін.) – застосовуються виключно судом; адміністративно-правові – (штраф, адміністративний арешт) – судом або уповноваженими державними органами чи їх посадовими особами; дисциплінарно-правові (догана, звільнення з роботи (посади) тощо) – адміністрацією установи, підприємства чи організації. Як правило, в юридичній літературі думки науковців з приводу перелічених санкцій та їх функціонального призначення не викликають принципових суперечок.

У свою чергу, санкції в сфері кримінального та адміністративного права за їх функціональним призначенням у механізмі правового регулювання поділяють на регулятивні та охоронні [79, с. 45]. До охоронних санкцій відносять каральні санкції і правопоновлюючі у вигляді примусового виконання юридичного обов’язку. До регулятивних – усі інші правопоновлюючі санкції [66, с. 18; 145, с. 73]. Вважаємо, що до них можна віднести і санкції нікчемності.

Такий поділ санкцій на охоронні і регулятивні є досить умовним (релятивним). Порушення правової норми породжує охоронні правовідносини і будь-яка правопоновлююча санкція у такому випадку виконує не лише регулятивну, а й охоронну функцію. Водночас каральні санкції відіграють роль регулятора правових відносин, справляючи стримуючий вплив від порушення правової норми шляхом загрози настання несприятливих наслідків.

Норми адміністративного, кримінально-процесуального права охороняються також цивільно-правовою правопоновлюючою санкцією (її ще називають майновою) у вигляді обов’язку відшкодувати спричинену шкоду.

Даний вид санкцій носить правопоновлюючий характер, який пов’язаний передусім із тим, що передбачена санкціями відповідальність має на меті поновлення порушеного права, а також полягає у примусовому виконанні невиконаного або неналежно виконаного обов’язку.

Особливістю цього виду відповідальності є те, що в ряді випадків особа може сама, без втручання державних органів, виконати свої зобов’язання, поновити порушені права (наприклад, відшкодування моральної або матеріальної шкоди, повернення боргу тощо). Таку відповідальність називають в літературі правопоновлюючою відповідальністю, яка передбачена цивільно-правовими санкціями, її ще називають позитивним аспектом відповідальності [106, с. 106].

Цивільно-правова відповідальність передбачена за порушення договірних зобов’язань або за спричинення позадоговірної майнової шкоди. Вона має свої характерні риси, що визначаються специфікою даної галузі права і предмета регулювання.

Особливістю цивільно-правових санкцій відповідальності є те, що вони можуть застосовуватися незалежно від вини (наприклад, коли, відповідно до ст. 556 Цивільного кодексу України, особа, що прийняла спадщину, відповідає за борги, що обтяжують спадщину).

Майновий характер цивільних правовідносин, а також особливий метод їх регулювання зумовлюють наявність такої особливості щодо застосування цивільно-правових санкцій, як можливість добровільного здійснення передбаченого законом чи договором обов’язку самим правопорушником, тобто без втручання відповідних державних органів. У той же час застосування, наприклад, кримінально-правових санкцій передбачає відносини між правопорушником та уповноваженими державними органами, що, як правило, носять примусовий характер.

Майнові санкції застосовуються також з боку відповідних державних, фінансових, митних, податкових органів, банків, установ тощо, однак не завжди такі відносини перебуватимуть у межах цивільно-правового поля, наприклад, це можуть бути відповідні штрафні санкції, що містяться у забороняючих нормах. Саме тому не слід будь-які стягнення матеріального характеру називати власне майновими санкціями.

Отже, характер окремих видів санкцій особливо відображається через характер (різновид) правової норми, в якій вона міститься. Тобто, на класифікацію правових норм, розроблену загальною теорією права, перш за все, впливає класифікація санкцій. Зокрема, у забороняючих нормах санкції в більшості випадків носять штрафний, каральний характер і називаються каральними санкціями, основне завдання яких – загальна і окрема превенція правопорушень, виправлення і перевиховання правопорушника. Але не можна не визнавати й того, що чинне законодавство в своїх правових нормах передбачає і попереджувальні санкції. Наприклад, в адміністративному законодавстві попередження називається заходом адміністративного стягнення, функціональна роль цієї санкції полягає у попередженні правопорушень. Аналіз чинного кримінального законодавства також свідчить про те, що поряд з суто каральними санкціями (а їх більшість у кримінальному праві) у ньому є й попереджувально-каральні санкції [156, с. 32]. Для прикладу можна навести статтю 93 Кримінального кодексу України, де зазначається перелік осіб, до яких судом можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру (це, наприклад, особи, які вчинили суспільно-небезпечні діяння у стані неосудності). Тому твердження про те, що забороняючим нормам притаманний лише каральний характер, на нашу думку, не повною мірою обґрунтоване. Виходячи з цього, погоджуємося також з твердженням М.М. Рибушкіна, що санкції забороняючих норм права, якщо розглядати їх з точки зору функціональної спрямованості, можуть бути: каральними, примусово-каральними, попереджувальними. Як видно, у літературі щодо одних і тих самих видів санкцій можуть застосовуватися різні критерії їх поділу, що, доволі часто, не має принципового характеру.

Одним з найпоширеніших у науці критеріїв класифікації санкцій правових норм є також ступінь їх визначеності [63, с. 153; 133, с. 301-302]. Даний вид класифікації є похідним від класифікації за способом охорони правопорядку (про це детальніше йтиметься нижче), оскільки передбачає їх різноманітні за обсягом і розміром несприятливі наслідки.

За ознакою визначеності санкції юридичних норм поділяються на: 1) абсолютно-визначені; 2) відносно-визначені; 3) альтернативні.

Визначеність санкції властива забороняючим нормам із адміністративного і кримінального права, що зумовлює їх цільова спрямованість – охорона суспільного порядку. Особа, яка посягає на інтереси суспільства, повинна знати, що за суспільно-шкідливе чи небезпечне діяння її буде притягнуто до відповідальності. Так, санкції за адміністративні проступки найчастіше містяться у тому нормативно-правовому приписі, де сформульовано заборону, хоча і можливе винесення санкції в одну загальну статтю, що відноситься до цілого ряду норм [156, с. 67]. Це пояснює ту обставину, що санкції однієї норми часто сприяють реалізації одразу декількох інших нормативних приписів.

Абсолютно-визначені санкції містять вказівку на суворо фіксовану міру несприятливих наслідків, що настають для правопорушника. Тим самим вони обмежують ініціативу правоохоронних органів щодо вибору способів впливу на правопорушника. Саме тому абсолютно-визначені санкції рідко зустрічаються серед найбільш суворих штрафних і каральних санкцій. Що ж стосується санкцій правопоновлюючих, то перевага в цій групі абсолютно-визначених санкцій пояснюється їх першочерговим завданням – поновлювати порушений правопорядок у тому ж обсязі [181, с. 361]. Наприклад, серед штрафних і каральних санкцій, що застосовуються в ході кримінального судочинства, абсолютно-визначеною є санкція ст. 154-1 Кримінально-процесуального кодексу України, яка “полягає у внесенні на депозит органу попереднього розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід”. Тобто, якщо особа порушить узяте на себе зобов’язання, до неї буде застосовано чітко встановлену санкцією правової норми міру.

Що ж стосується кримінально-правових каральних санкцій, то, здебільшого, абсолютно-визначений характер деяких з них „пом’якшується” можливістю їх заміни правопоновлюючими санкціями, а також певною мірою за розсудом осіб, які правомочні їх застосовувати.

Відносно-визначені санкції містять вказівку на нижню і верхню (або тільки верхню) межу впливу [105, с. 67]. Відносна визначеність санкцій пояснюється тим, що примусові заходи, необхідні для запобігання суспільно-шкідливих чи небезпечних відносин, часто залежать від ступеня суспільної небезпеки правопорушення, відобразити який у змісті санкції правової норми досить важко. До того ж, міра стягнення (покарання), що застосовується до правопорушника, повинна визначатися з урахуванням не лише скоєного, але й його особистості. Врахувати усе це у змісті санкції забороняючої норми можна тільки в загальному вигляді, визначивши максимум і мінімум заходів примусу, якому повинен підлягати конкретний правопорушник.

Санкції альтернативні дають можливість повноважному суб’єкту правовідносин застосовувати до правопорушника один із зазначених в санкції заходів впливу [133, с. 301-302]. При застосуванні штрафних санкцій можливим є застосування заходів, що звільняють правопорушника від призначеного йому стягнення (покарання), і їх заміни заходами суспільного впливу.

Прикладом таких санкцій можуть бути: в кримінально-процесуальному праві – каральна санкція у вигляді обрання більш суворого попереджувального заходу (арешт замість підписки про невиїзд); в цивільно-процесуальному – попередження замість накладення штрафу.

Шляхом вирізнення безпосередніх цілей, які ставить законодавець при формуванні санкцій правових норм, обумовлюється можливість одночасного застосування у випадках, коли протиправні діяння містять ознаки різних правопорушень, як каральних, так і правопоновлюючих санкцій. Водночас не викликає сумніву необхідність одночасного застосування будь-якої кількості правопоновлюючих санкцій і однієї штрафної, каральної санкції у випадках, коли злочином або проступком правопорядку спричинено шкоду, яку може бути усунено за допомогою правопоновлюючих санкцій. Таке поєднання засноване на підвищеній ролі охорони будь-яких суспільних відносин, на законодавчому визнанні того, що одного лише усунення спричиненої шкоди недостатньо для їх захисту.

Наступним критерієм класифікації правових санкцій, що виділяється у літературі, є їх поділ за способом охорони правопорядку. Санкції відповідно до цього критерію поділяються на правовідновлюючі, які спрямовані на усунення завданої шкоди правопорушенням (наприклад, відшкодування збитків у разі цивільно-правової відповідальності); і штрафні, або каральні [153, с. 124], основним завданням яких є загальна і конкретна (спеціальна) превенція (наприклад, позбавлення волі на певний строк у разі кримінально-правової відповідальності).

Правопоновлюючі санкції посідають провідне місце в механізмі процесуального регулювання. Ці санкції реалізуються поза волею зобов’язаної особи і направлені, як зазначалося, на усунення допущених порушень закону і поновлення законності. Сутність правопоновлюючих санкцій полягає у виконанні обов’язку, який і раніше був покладений на правопорушника.

Правопоновлюючі санкції, як правило, належать до категорії абсолютно-визначених (альтернативною є санкція у вигляді відміни або зміни незаконного акта). Це пояснюється способом їх реалізації, що передбачає усунення наслідків правопорушення в обсязі, встановленому законом. Йдеться про виконання конкретного обов’язку, поновлення в порушених правах. Закон визначає випадки, коли за порушення кримінально-процесуальних норм застосовуються санкції даного виду, однак, правозастосовувачу надається можливість, як уже зазначалося, залежно від характеру правопорушення і особи правопорушника, поєднувати правопоновлюючі санкції з санкціями інших видів.

Серед правопоновлюючих санкцій слід виділити три різновиди, а саме: 1) скасування або зміна незаконного акта; 2) примусове виконання зобов’язань; 3) відшкодування майнової шкоди (цей різновид за своєю галузевою належністю відноситься до цивільно-правових санкцій).

Санкції у вигляді скасування або зміни незаконного акта посідають особливе місце. Вони, забезпечуючи виконання владними суб’єктами процесуальних правовідносин своїх обов’язків, безпосередньо охороняють інтереси правосуддя. Реалізація даних санкцій також забезпечує поновлення правопорядку і охорону суб’єктивних прав учасників процесу шляхом анулювання створених незаконним актом правовідносин і породжених ним прав і обов’язків [172, с. 109].

Уже згадуваний нами О.Е. Лейст розглядає скасування незаконного акта не як санкцію, а як особливу форму державного примусу [106, с. 128]. На нашу думку, відміна незаконного акта уповноваженою на це особою тим самим позбавляє суб’єкта правовідносин можливості вчиняти дії згідно з особистим волевиявленням. У цьому, безумовно, полягає примус до узгодження своїх дій з законом. Однак, оскільки особисте волевиявлення зобов’язаної особи суперечить правовим вимогам, відповідно, відміна прийнятого нею незаконного рішення являє собою не що інше, як несприятливі для неї наслідки.

Дана санкція реалізується на підставі виявленої невідповідності прийнятого процесуального акта вимогам законності і обґрунтованості. При цьому встановлення вини конкретної посадової особи у вчиненні процесуального правопорушення не вимагається. Це дозволяє деяким авторам відносити досліджувану санкцію до заходів поновлення законності, що не пов’язані з юридичною відповідальністю [78, с. 139]. На думку інших дослідників, санкція у вигляді скасування або зміни незаконного акта є проявом відповідальності незалежно від вини [79, с. 76].

Дійсно, незаконний процесуальний акт у будь-якому випадку підлягає скасуванню. На думку С.О. Полуніна, у випадку прийняття такого акта в результаті добросовісної помилки його скасування слід розглядати не як санкцію, а як захід поновлення законності [145, с. 82]. Ми не погоджуємося з цією позицією на тій підставі, що оскільки санкція передбачає настання відповідних наслідків (у даному випадку – скасування незаконного акта) і має правопоновлюючу функцію, то незалежно від форми вини (це може бути і недбалість, виражена у відсутності професіоналізму, достатньої компетенції тощо) або взагалі її відсутності, сам факт скасування незаконного акта варто розглядати як правову санкцію. Адже, відповідно до ст. 68 Конституції України: „Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності”.

Наприклад, апеляційний порядок перегляду вироків, рішень з цивільних справ передбачає встановлення об’єктивності винесення незаконного рішення (наприклад, ст. 299 Цивільного процесуального кодексу України). Специфікою реалізації даної санкції є також те, що негативна державна оцінка протиправних дій зазвичай надається не одній посадовій особі – суб’єкту судочинства, а ряду осіб, що діяли на тих чи інших стадіях. Так, скасовуючи рішення (вирок), суд вищестоящої інстанції виражає негативну оцінку від імені держави не лише процесуальній діяльності, скажімо, слідчого (якщо це кримінальна справа), але й прокурора, суду, які своєчасно не відреагували на допущені порушення.

Іншим різновидом правопоновлюючих санкцій є санкції примусового виконання зобов’язання. На відміну від скасування або зміни незаконного процесуального акта, ця правопоновлююча санкція має чітко виражений особистісний характер. Її реалізація також пов’язана з покладенням на правопорушника правового тягаря, але специфіка даної санкції полягає в тому, що вона поновлює законність шляхом безпосереднього примусового здійснення процесуального обов’язку.

Примусове виконання обов’язку серед правопоновлюючих санкцій є найбільш ефективним способом захисту нормативних приписів, оскільки в результаті її застосування досягається той результат, який був передбачений нормою права з самого початку [176, с. 162].

Санкції примусового виконання зобов’язання не завжди сформульовані в тексті закону. Деякі з них виводяться шляхом логічного аналізу змісту відповідного нормативно-правового акта. Наприклад, можна дійти висновку, що обов’язок добровільної видачі предметів і документів, що підлягають виїмці, покладається на свідка і є складовою частиною покладеного на нього обов’язку, викладеного у ст. 70 Кримінально-процесуального кодексу України, давати правдиві показання. В іншому випадку до особи може бути застосовано санкцію у вигляді примусового виконання обов’язку.

Реалізація санкцій у вигляді примусового виконання обов’язку не завжди відображається у правозастосовному акті, таке рішення може бути реалізоване шляхом безпосереднього його виконання (наприклад, проведення обшуку, стягнення боргу шляхом примусового продажу майна боржника тощо).

Окрім зазначених вище видів санкцій у праві, в юридичній літературі існує також посилання на групи санкцій проміжного характеру між правопоновлюючими і каральними, які наділені ознаками цих двох видів санкцій [37, с. 58, 106-107].

Критерій, що відмежовує правопоновлюючі санкції від каральних, як вказується, слід шукати у способі, яким вони охороняють існуючі правовідносини, тобто у способі реалізації юридичної відповідальності. Загальна теорія права виділяє декілька стадій штрафної відповідальності, причому, деякі з них можуть зливатися: 1) початок притягнення до відповідальності; 2) дослідження обставин справи і особи правопорушника; 3) винесення рішення по справі, вступ його у законну силу; 4) виконання призначеного стягнення; 5) перебіг строку “стану покарання” [105, с. 136-137], тобто, обраний захід впливу може бути замінений на більш м’який, коли це викликано обставинами справи.

Російський правник Г.Н. Вєтрова вважає, що головна відмінність між штрафними санкціями і правопоновлюючими полягає в тому, що вони впливають на правопорушника, маючи на меті спеціальну і загальну превенцію, в той час як основна спрямованість правопоновлюючих санкцій – поновлення порушеного права [37, с. 67].

В юридичній літературі каральними (штрафними) санкціями називаються санкції безпосереднього впливу на правопорушника [216, с. 80]. Такий вплив спричиняється позбавленням правопорушника відповідних благ, покладенням на нього додаткових, так званих штрафних, зобов’язань, які в разі невиконання їх добровільно, виконуються даним порушником у примусовому порядку. Безпосередній вплив може справлятися на правопорушника шляхом осуду його протиправної поведінки, що виражений у відповідній формі при дотриманні визначеної процедури. Це громадський осуд в кримінальному праві, догана, сувора догана у трудовому праві, попередження в адміністративному праві. Сюди належать і штрафні (каральні) санкції [37, с. 67]. Тут ми можемо спостерігати, що у групі каральних (штрафних) санкцій перетинаються і кримінальні, й адміністративні, і дисциплінарні.

Ефективність штрафних санкцій при вирішенні завдань спеціальної і загальної превенції здебільшого визначається невідворотністю їх застосування у випадку вчинення правопорушення. І хоча деякі правопоновлюючі та інші санкції певним чином вирішують превентивні завдання, лише для штрафних санкцій ці завдання є головними.

Даний вид санкцій у різних галузях права може бути представлений різноманітними стягненнями. Так, у процесуальному праві це штрафи або грошові стягнення, що накладаються на учасників процесу у випадку невиконання покладених на них обов’язків. Передбачені процесуальним законом штрафи представляють собою заходи відповідальності учасників процесу за допущені процесуальні правопорушення. Існуючий у праві загальний принцип відповідальності за вину поширюється і на відносини в сфері цивільного та кримінального судочинства. Так, суд може накласти штраф у разі невиконання сторонами, що беруть участь у справі, обов’язку повідомляти суд про зміну своєї адреси та причини неявки в судове засідання (ст. ст. 83, 95 Цивільного процесуального кодексу України).

Накладення штрафу має на меті не тільки покарати правопорушника, але й змусити його виконати свої процесуальні обов’язки. Якщо цього не відбувається, то можуть застосовуватись інші заходи впливу, наприклад, привід. Так, відповідно до ст. 70 Кримінально-процесуального кодексу України, „Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як свідок, зобов'язана з'явитися в зазначені місце і час і дати правдиві показання про відомі їй обставини в справі.

Якщо свідок не з'явиться без поважних причин, орган дізнання, слідчий, прокурор або суд мають право застосувати привід через органи внутрішніх справ в порядку, передбаченому статтями 135 і 136 цього Кодексу. У випадку, передбаченому в частині 2 вказаної вище статті Кримінально-процесуального кодексу України, суд вправі також накласти на свідка грошове стягнення ...”.

У трудовому праві відповідно до ст. 71 Кодексу законів України про працю за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.

Отже, окрім загальних для усіх каральних санкцій завдань попередження правопорушень і покарання винних, їм значною мірою також притаманна правопоновлююча функція в процесі їх реалізації.

Як ми вже зазначали вище, санкції правових норм у механізмі правового регулювання іноді підрозділяють на регулятивні та охоронні. До охоронних санкцій відносять каральні санкції та правопоновлюючі у вигляді примусового виконання зобов’язання, а до регулятивних – усі інші правопоновлюючі санкції. Вважаємо також, що до них можна віднести і санкції нікчемності.

Питання про існування в юридичних нормах санкцій нікчемності є дискусійним. Разом з тим, чимало вчених, проводячи класифікацію санкцій, виділяють серед них даний вид окремо. Так, про санкції „недійсності” в структурі правової норми говорить А.С. Піголкін [143, с. 186]. А.І. Столмаков називає даний різновид санкцій „правозаперечувальними” [171, с. 44]. Переважна ж більшість авторів надає їм назву – санкції „нікчемності” [37, с. 7, 56-57, 109, 156; 125, с. 57; 142, с. 52; 181, с. 361].

Санкції нікчемності є санкціями пасивного впливу. Вони реагують на правопорушення шляхом ігнорування протиправних дій, визнаючи їх такими, що не відбулися, юридично байдужими.

У зв’язку з цим О.Е. Лейст вважає, що заходи таких санкцій направлені не на попередження неправомірних дій, а на їх належне оформлення. Самі ж дії, супроводжуючись зазначеними заходами, не породжують правових наслідків. У результаті цього він не вважає подібні дії протиправними [105, с. 63].

Такий висновок буде цілком логічним, якщо розглядати санкцію як захід державного примусу. У цьому випадку санкції нікчемності випадають за рамки класифікації санкцій. Визначаючи ж правову санкцію як несприятливий наслідок, що настає для правопорушника, слід визнати наявність таких наслідків і у випадку реалізації санкції нікчемності, а саме – недосягнення мети, якої прагнув правопорушник. У цьому випадку і сама дія суб’єкта правовідносин, що йдуть урозріз з нормативними вимогами, слід розглядати як правопорушення. Наприклад, слідчий у процесі пред’явлення особи для впізнання, порушив вимоги статті 174 Кримінально-процесуального кодексу України, а саме, провів впізнання у відсутності понятих. При цьому слідчий намагався отримати доказ вчинення підозрюваним певних дій або перебування його у певному місці тощо. Однак у такій ситуації внаслідок реалізації санкції нікчемності він не досягає своєї мети. Проведена ним слідча дія вважається такою, що не відбулася, а отримані докази є недопустимими. Тут санкція нікчемності спрямована на невизнання юридичної значущості дії, вчиненої з порушенням закону, а не на їх належне оформлення. Як з цього приводу зазначає О.В. Ізотова, фактичні результати неправомірних слідчих дій втрачають доказову силу ще у ході досудового провадження [70, с. 87].

Заперечує проти існування зазначеного виду санкцій З.Ф. Коврига, вважаючи, що юридичні наслідки правопорушення усуваються правопоновлюючими санкціями, і що „введення до наукового обігу ще одного виду санкцій – правозаперечуючих, уявляється недоцільним” [79, 47].

Санкціям нікчемності часто імпонують правопоновлюючі санкції, особливо в сфері доказування. Реалізація санкцій нікчемності відбувається зазвичай без винесення окремого процесуального акта. На неї дається вказівка в акті, яким реалізується правопоновлююча санкція у вигляді відміни судового рішення [137, с. 116-118]. Між тим, правопоновлюючі санкції і санкції нікчемності у судочинстві вирішують завдання встановлення законності різноманітними способами.

Якщо санкція у вигляді відміни незаконного процесуального акта охороняє правову норму шляхом відновлення правовідносин, що існували до прийняття такого акта, то санкція нікчемності, не відміняючи прийнятого рішення, робить його законним, якщо мали місце порушення правових норм у процесі його прийняття [145, с. 111].

Окрім вирішення правопоновлюючих завдань санкції нікчемності у деяких випадках стимулюють вчинення позитивних дій відповідно до вимог права з метою досягнення правового результату, в якому зацікавлений зобов’язаний суб’єкт. Крім того, доказ існування даного виду санкцій лежить у сфері законотворчості, яка визначається потребами правозастосовної практики.

Таким чином, санкція нікчемності відіграє провідну роль в охороні правових норм, і особливо, як це випливає з наукових правових досліджень, у сфері доказування. Як зазначають деякі дослідники в галузі кримінального права, санкції нікчемності, які охороняють від порушень правові норми, що регламентують порядок збирання, фіксації та оцінки доказів, покликані забезпечити припустимість фактичних даних, отриманих у процесі попереднього розслідування і судового розгляду. Під припустимістю доказів розуміють таку їх властивість, яка характеризує докази з точки зору законності їх джерел і способів отримання [76, с. 27; 175, с. 392-393].

Звідси випливає, що припустимість доказів передбачає:

1) дотримання гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина при збиранні доказів;

2) отримання фактичних даних лише із передбачених законом джерел;

3) отримання доказів компетентними посадовими особами;

4) використання зазначених у законі слідчих дій;

5) дотримання належного порядку їх проведення та оформлення.

Реалізація санкції нікчемності відбувається у випадку хоча б однієї з перерахованих умов.

Отже, санкції нікчемності забезпечують виконання правових обов’язків, пов’язаних з порядком проведення процесуальних дій. Вони здійснюють охорону правопорядку шляхом стимуляції дотримання правових норм. Для реалізації санкцій нікчемності не вимагається винесення окремого правозастосовного акта. Несприятливі наслідки цих санкцій носять організаційний характер. Санкціям нікчемності зазвичай імпонує застосування правовідновлюючих санкцій, а також кримінально-правових, цивільно-правових і дисциплінарних санкцій.

Окрім вищезгаданих санкцій у праві в науці також існують посилання й на деякі інші їх різновиди, переважно, без виділення певного критерію класифікації. Так, в юридичній літературі окремо розрізняють договірні санкції за порушення умов договору, які реалізуються через сплату неустойки, пені, штрафів, підвищених відсотків, закриття банківського рахунку. Даний вид санкцій, на нашу думку, стосується переважно сфери цивільного та господарського права.

У господарському праві, зокрема, спеціально виокремлюють оперативно-господарські санкції (відмова від оплати за зобов’язаннями, відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин та ін.) та адміністративно-господарські (вилучення прибутку, зупинення операцій за рахунками тощо). Види стягнень та порядок їх застосування визначаються Кримінальним кодексом України, Кримінально-процесуальним кодексом України, Кодексом України про адміністративні правопорушення, Кодексом законів про працю України, Цивільним процесуальним кодексом України, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Господарсько-процесуальним кодексом України та ін., а також окремими законодавчими актами про валютне регулювання, оподаткування, зовнішньоекономічну діяльність, захист прав споживачів і т. ін. [217, с. 427]. Деякі дослідники називають подібні санкції також організаційними [36; 91; 94].

Зупинимося коротко на деяких із зазначених видів санкцій, які, на нашу думку, стосуються відносин у сфері економіки і господарювання.

Із самої назви деяких санкцій та засобів їх реалізації стає зрозумілим, що юридична відповідальність полягає не лише у покаранні, примусі, негативних наслідках, які настають за невиконання зобов’язань, а й у правильному виконанні особою своїх зобов’язань.

Відповідальність у сфері господарської діяльності, яка регулюється нормами господарського законодавства, є, на думку В.К. Мамутова, господарсько-правовою відповідальністю, вона відрізняється сукупністю таких ознак:

1) суб’єктами відповідальності не можуть бути громадяни (тобто фізичні особи);

2) відповідальність настає у вигляді несприятливих економічних наслідків, у вигляді впливу на економічні інтереси суб’єкта відповідальності;

3) відповідальність настає як за окремі порушення принципів госпрозрахунку та інші конкретні порушення правил господарювання, так і за загальні (кінцеві) незадовільні результати діяльності [197, с. 223].

Нерідко в літературі застосовують термін „економічна відповідальність”. Хоча у цілому будь-яка відповідальність в економічному житті набуває правової форми, слід розрізняти економічну і юридичну відповідальність [34, с. 4]. М.С. Малеїн відмічає, що підставою юридичної майнової відповідальності є правопорушення, вина суб’єкта, а економічної відповідальності – організаційно-майновий зв’язок господарюючих суб’єктів [107, с. 198-199].

В юридичній літературі іноді застосовуються терміни „заходи економічного впливу”, „економічні санкції” тощо. Якщо виходити з економічної сутності заходів відповідальності, що застосовуються у господарських відносинах, то сумнівів у правомірності застосування такої термінології не виникає, однак слід враховувати, що в основі застосування цих заходів, санкцій лежать правові норми, а за сферою застосування – це санкції господарські.

Також відсутній серед науковців єдиний погляд і на поняття „оперативні санкції”. Внаслідок цього чимало авторів вживають різноманітну термінологію – „заходи оперативного впливу”, „заходи оперативного характеру”, „оперативні заходи”, „оперативно-організаційні міри”, „економічні санкції”, „господарські санкції”, „оперативно-майнові санкції”, - по суті, вважаючи їх ідентичними поняттю „оперативні санкції”.

Говорячи про оперативні заходи, слід відмітити, що одні правознавці не відносять їх ні до санкцій, ні до відповідальності; інші вважають санкціями, але не відповідальністю; треті – і санкціями, і відповідальністю. Ми дотримуємося останньої позиції і обґрунтовуємо це тим, що встановлення оперативного впливу передбачає підвищення відповідальності. Реалізація санкцій – це вже відповідальність.

Серед заходів оперативно-правового характеру, що уособлюються в якості різновиду юридичних санкцій, деякі дослідники в окрему групу виділяють господарсько-оперативні санкції. Цим санкціям вони надають рис санкцій взагалі і господарських санкцій зокрема. Водночас зазначається, що їм притаманні, як і іншим оперативним заходам, такі ознаки: а) вони вступають у дію без попереднього звернення до юрисдикційних органів, а також вищестоящої по відношенню до боржника організації; б) для їх введення достатньо ініціативи правомочного суб’єкта; в) вони можуть не мати безпосередньо грошового змісту (виразу); г) наділені специфічною юридичною силою [34, с. 5].

Отже, господарсько-оперативні санкції є невід’ємною складовою частиною передбачених законодавством засобів попередження порушень, поновлення і підтримки нормального розвитку господарських відносин.

В юридичній літературі під господарсько-оперативними санкціями, які застосовуються в економічній сфері, розуміють встановлені законом або договором заходи самостійного (автономного) стимулюючого впливу господарських суб’єктів один на одного з метою зміцнення державної дисципліни у господарських відносинах [34, с. 6].

Залежно від підстав застосування господарсько-оперативних санкцій право розрізняє: 1) законні – які є обов’язковими для боржника через нормативний припис, що реалізується кредитором; 2) договірні – що передбачені сторонами і є обов’язковими для них, якщо це не суперечить цілям і завданням правового регулювання; 3) законно-договірні. Крім того, вони класифікуються за галузевою належністю (адміністративно-правові, цивільно-правові, фінансово-правові тощо), всередині – на загальні і особливі, а також за правовими інститутами, галузями законодавства [21, с. 55]. Можна навести також класифікацію оперативних санкцій за напрямком, метою їх застосування (негативні, ретроспективні і позитивні, перспективні), за сферою застосування, за особливостями застосування, за окремими господарськими договорами, за наслідками застосування тощо.

Так, санкція є також мірою економічного впливу на господарські відносини за порушення договірних зобов’язань, кредитної, розрахункової, бюджетної дисципліни, порядку застосування цін, режиму використання ресурсів, за інші порушення. В разі закріплення правовими нормами економічні санкції набувають юридичної форми [36, с. 5].

Найбільшого поширення серед економічних санкцій отримали майнові санкції (неустойки, штрафи, пені) за порушення господарських договорів. Передбачені законом чи договором майнові санкції застосовуються на підставі рішень державних чи відповідних судових органів при порушенні господарських зобов’язань і вини порушника.

Від стягнення майнових санкцій слід відрізняти відшкодування збитків. Під збитками розуміють грошові або матеріальні витрати, викликані порушенням господарських зобов’язань, втрата чи пошкодження майна, а також не одержані прибутки [36, с. 6].

Практично всім економічним, господарським відносинам, а відповідно, і санкціям, притаманний організаційний характер. У зв’язку з цим в юридичній літературі окремо виділяються також організаційні санкції. Таких санкцій зустрічається багато, вони не виконують ні поновлюючої функції, ні функції визнання того чи іншого юридично значущого акта недійсним, нікчемним. Карального характеру за ними також не можна визнати.

Ряд організаційних санкцій застосовується у відношенні по вертикалі, субординації, між господарюючим суб’єктом і владним державним органом, коли останній вправі сам застосувати санкцію, або звернутися до суду з тим, щоб ця санкція була застосована. Такі і подібні санкції (ми можемо їх назвати ще господарсько-адміністративними), на нашу думку, скоріше слід віднести до адміністративно-правової сфери. Однак іноді той чи інший підвид організаційних санкцій може проявлятися як у горизонтальних, так і у вертикальних відносинах [94, с. 131].

Суто вертикальні відносини складаються між відповідними державними органами, з одного боку, і особами, що мають на меті щось отримати, наприклад, тими, що використовують ліцензії на право здійснювати відповідні види діяльності, - з іншого. Також, відмова у реєстрації юридичних осіб або яких-небудь прав, станів, ліквідація юридичної особи – суто адміністративна, „вертикальна” організаційно-правова санкція. Тут можна спостерігати, як санкція застосовується з боку влади за підпорядкуванням.

Ще одна організаційна санкція, яка може фігурувати у відношеннях як по вертикалі, так і по горизонталі, – це попередження. Найчастіше воно надається державним органом (або органом місцевого самоврядування), носить владний характер і передує застосуванню іншої організаційної санкції. Попередження може бути також використано у відносинах рівноправних сторін договору.

Ряд організаційних санкцій безпосередньо застосовується і в цивільному обігу і стосується укладення і розірвання договорів. Укладення договору може бути обов’язковим для сторони, яка отримала попередній договір. Так, відповідно до ст. 635 Цивільного кодексу України, попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства. Тобто, у випадку ухилення від укладення договору, передбаченого попереднім договором, інша сторона вправі захищати свої права та інтереси, і навіть звертатися до суду. Такого роду санкція носить вертикальний характер.

На перший погляд може здаватися, що це правопоновлення (поновлення права на укладення договору). Однак право на укладення договору і власне укладення договору – це різні речі. Поновити право на укладення ще не означає укласти договір.

Деякі організаційні санкції застосовуються стороною по договору у випадку, коли інша сторона неналежним чином виконує свої обов’язки, також у випадку розірвання договору, виключення засновника юридичної особи із числа членів тощо.

Отже, організаційні санкції, що застосовуються у сфері господарювання, можуть бути вертикальними і горизонтальними; вертикальні, зокрема, можуть передбачати застосування оперативних санкцій відповідними державними органами.

Таким чином, на основі проведеного аналізу ми пропонуємо власну класифікацію правових санкцій:

I. Залежно від характеру заходів впливу та органів, що їх застосовують, санкції поділяють на: 1) конституційно-правові; 2) кримінально-правові; 3) адміністративно-правові; 4) дисциплінарно-правові; 5) цивільно-правові (майнові).

II. За функціональним призначенням в механізмі правового регулювання санкції правових норм поділяються на: 1) регулятивні; 2) охоронні; 3) санкції нікчемності; 4) заохочувальні (або стимулюючі).

III. Залежно від ступеня визначеності санкцій: 1) абсолютно-визначені; 2) відносно-визначені; 3) альтернативні.

IV. За способом охорони правопорядку: 1) правопоновлюючі санкції; 2) штрафні; 3) каральні.

V. Санкції в сфері економіки та господарювання: 1) організаційні: а) вертикальні; б) горизонтальні; 2) залежно від видів заходів: а) адміністративно-господарські; б) оперативно-господарські санкції (економічні санкції); 3) залежно від закріплення і визначення санкцій: а) договірні; б) законодавчі.

На наш погляд, представлена класифікація досить змістовно виражає систему існуючих правових санкцій, що охоплюють різноманітні сфери правової діяльності.