2.2. Функціональне спрямування санкцій у праві

Санкція як частина правової норми, що передбачає відповідні заходи примусового чи стимулюючого впливу, також вказує при цьому на дотримання тієї чи іншої моделі поведінки. Тобто вона забезпечує відповідний порядок у суспільстві.

Забезпечення – широка категорія і немає підстав ототожнювати її з регулятивними заходами примусу, хіба що з охоронними. І навряд чи категорія „примус” може застосовуватися до позитивного стимулювання, а саме, заохочень. У даному випадку слід вести мову про спонукання до виконання спеціально заохочувальної моделі поведінки.

Багато дослідників-юристів вважає забезпечення головною функцією правової санкції, однак при цьому даному поняттю вони надають дещо іншого змісту. Зокрема, під санкцією розуміють будь-який захід забезпечення реалізації права [181, с. 361], захід забезпечення реалізації диспозиції і забезпечення поновлення порушених прав та покарання винних [185, с. 373]. Інші вважають, що третій елемент норми права – санкція – слугує меті забезпечення дотримання встановленого в законі загальнообов’язкового правила поведінки; що санкція забезпечує нормальний розвиток урегульованого нормою суспільного відношення і що в якості міри забезпечення виступають несприятливі правові наслідки, в основному – примус. В окремих публікаціях забезпечення зводиться до державно-примусового впливу, передбаченого в санкції – частині норми права, яка встановлює несприятливі наслідки, заради дотримання правової норми [185, с.373].

Ряд учених, вважаючи заохочення заходом правового регулювання, тим паче вказує на наявність окремих, так званих заохочувальних норм. У них учені вбачають навіть особливу структуру, оскільки їх санкції містять вказівки на сприятливі результати (наприклад, нагороду). Однак мова йде про норми, які власне регулюють порядок і форми заохочення за ті чи інші наслідки.

Існує також думка про те, що підхід до заохочувальних приписів як до санкцій не є виправданим, оскільки більшість норм, що стосуються заохочень, ніяк не пов’язані із забезпечувальною функцією заохочення, а лише оформлюють останнє. В цьому розумінні стверджується, що заохочення і юридичні санкції – явища, що містяться в різних площинах. Юридичні санкції – це частина норми, яка вказує на державно-примусові заходи, які покликані забезпечити виконання юридичних обов’язків. Заохочення відноситься до диспозиції норми, тобто визначає зміст прав і обов’язків, призначення заохочень полягає в тому, щоб безпосередньо стимулювати належну поведінку, бути її позаправовим стимулятором, а не в тому, щоб лише забезпечити її [4, с. 236-238].

Ми не підтримуємо позицію стосовно того, що стимулювання за своїм характером не може передувати поведінці, створюючи сприятливі умови, стимулюючи позитивну мотивацію, що заохочення застосовується лише за досягнуту поведінку, санкціонується правовою нормою за певні досягнення. Ми не поділяємо думки про те, що заохочення виступає лише як диспозиція правової норми і здається необґрунтованим, чому воно може бути позаправовим стимулятором, при цьому закріплюючись саме в правовій нормі.

Заохочення поряд з несприятливими правовими наслідками відноситься до змісту санкцій. Такої позиції дотримуються, зокрема, М.І. Байтін, О.С. Комаров, В.М. Кудрявцев, Ф.Н. Фаткулін та ін. [131, с. 201; 139, с. 53]. Очевидно, варто погодитися з тим, що етимологічне значення слова „санкція” охоплює не лише негативні, а й позитивні наслідки („санкціонування”, „схвалення”, „дозвіл”). Санкції як засоби впливу покликані превентивним чином впливати на учасників правовідносин. Структура норми з заохочувальною санкцією у вигляді правових наслідків є такою: диспозиція, яка пропонує зразок бажаної поведінки, і санкція, яка стимулює таку поведінку заохочувальним чином.

Приклад свого роду заохочення можна спостерігати також у кримінальному праві.

Отже, заохочення та правові санкції розглядаються вченими як парні юридичні категорії. Вони відображають двовекторність юридичних заходів як внутрішньо взаємопов’язаних, що самозабезпечують і регулюють одне одного, забезпечують у своїй сукупності специфічний баланс мотиваційних юридичних засобів. Санкції також спричиняють стимулюючий вплив [20, с. 124].

Слід зауважити, що заохочувальна санкція, як і несприятливо-правова, може забезпечувати і належну дію, і бездіяльність, яка в тих чи інших випадках може бути соціально корисною. Однак, не можна заперечувати проти того, що в певних випадках заохочувальні заходи можуть міститися в диспозиції норми права.

Усе висловлене переконує в тому, що немає необхідності розмежовувати як зовсім не сумісні поняття несприятливих правових наслідків і заохочувальні заходи. Усі вони слугують забезпеченню тієї моделі поведінки, яку законодавець вважає необхідною і вигідною для держави і суспільства, однак досягається дана мета різними шляхами. Тому більш виправданим уявляється розуміння санкції як того структурного елемента правової норми, в якому дозується міра забезпечення передбаченого в її диспозиції масштабу поведінки [189, с. 233].

Виходячи з викладеного, можна стверджувати, що санкція як засіб заохочення правомірної поведінки виконує стимулюючу функцію, яка також сприяє забезпеченню певних загальних функцій права, зокрема: виховної, яка виявляється у формуванні у людей за допомогою своєчасних і ефективних правових приписів переконання у їх справедливості і соціальній обумовленості, у формуванні поваги до права в цілому [104, с.

Не меншого значення набуває і функція примусу в процесі застосування правових санкцій до правопорушників. У таких випадках санкція виступає підставою для притягнення винних осіб до юридичної відповідальності і призначення покарання. Функція примусу здебільшого стосується не власне санкції правової норми, а юридичної відповідальності і виражається у її репресивно-каральній (або штрафній) функції, а це свідчить про те, що юридична відповідальність є уособленням негативної реакції держави на скоєне правопорушення [104, с. 136].

Правознавець Р.О. Халфіна, досліджуючи питання правовідносин у процесі реалізації правових норм, зокрема, санкцій, вважає, що санкції можуть виражатися в актах державного примусу до вчинення конкретних дій; у визнанні недійсними певних актів і дій; у покладанні додаткових зобов’язань; у припиненні чи зміні змісту правомочностей, а в деяких випадках – в актах безпосередньої дії (вилучення земельної ділянки, передача речі, виселення і т.ін.). Вона також відмічає, що для даної проблеми реалізації норми у правовідносинах істотне значення має відповідність санкцій характеру регульованих відносин. Так, у сфері кримінального права санкцією є вплив на особу правопорушника; у сфері цивільного права – заходи майнової відповідальності, такий розподіл прав і обов’язків, за якого заохочується правомірна поведінка, а несприятливі наслідки покладаються на осіб, чия поведінка відхиляється від встановленої нормою. Специфічні санкції мають місце в сфері фінансового, трудового, господарського права і т.ін. [193, с. 71].

Отже, в аспекті дослідження функціонального спрямування санкцій можна стверджувати, що санкція – це, по-перше, структурний елемент правової норми, що забезпечує дотримання передбаченого в її диспозиції правила поведінки; по-друге, це, власне, самі забезпечувальні заходи (несприятливі правові наслідки і заходи заохочення).

При аналізі функціонального призначення санкцій виявляється безпосередній зв’язок з функціональним призначенням права, тобто з функціями права. Якщо функції права – це основні напрямки дії права на суспільні відносини з метою їх урегулювання [104, с. 135], то відповідно функціями санкцій правових норм ми можемо визначити основні напрямки правового забезпечення та гарантування належної реалізації правових приписів та утримання від їх порушення, наслідком чого є забезпечення стану законності та правопорядку в суспільстві.

Термін „функціонування права” відображає дію права в соціальній системі. Надати функціональну характеристику права – означає розкрити способи його впливу (шляхи і форми впливу на суспільні відносини).

Якщо „функція права” - поняття, що відображає не тільки сучасне і майбутнє (цілі і завдання у праві), то „функціонування” віддзеркалює дію права в сучасних умовах, якщо інше спеціально не зумовлене. Поняття „функціонування права” означає дію права як елемента соціальної системи поряд з державним механізмом, мораллю, політикою, іншими соціальними регуляторами. Іншими словами, функціонування – це дія права у соціальній системі, реалізація його функцій, втілення їх у суспільних відносинах [185, с. 319].

Визначальне місце в системі функцій права належить регулятивній функції. Щодо охоронної функції права, то не слід її сприймати лише у зв’язку із вчиненням правопорушень. Основне її призначення полягає передусім у попередженні порушення приписів правових норм.

Ефективність охоронної функції тим вища, чим більше суб’єктів права підкорилося приписам норм права. Саме факт встановлення заборони чи санкції серйозно впливає на окремих осіб, спонукає їх утримуватися від скоєння протиправних вчинків. Це означає, що досягнуто однієї з цілей впливу права – охороняються певні суспільні відносини [185, с. 326].

Із цього випливає, що санкція як обов’язковий елемент норми права певним чином забезпечує дію права. Норма, в якій відсутнє забезпечення (чи несприятливі правові наслідки, чи заходи заохочення), перестає бути правовим правилом поведінки, перетворюється в декларацію, оскільки втрачає обов’язковість.

Санкція, що передбачає відповідальність, покликана сприяти належній реалізації моделі поведінки в конкретних відносинах.

Реалізація норми означає, що певна діяльність здійснюється у відповідності з моделлю, закріпленою у правовідношенні; коли ж реальна поведінка відхиляється від моделі за межі, допустимі нормою, виникають несприятливі наслідки для особи, що допустила відхилення. Інше становище виникає тоді, коли норма забороняє певну поведінку, встановлюючи покарання за порушення закону [193, с. 59].

Можна спостерігати, що санкція однієї галузі права може обслуговувати диспозицію норми іншої галузі. Без правила поведінки, викладеного у диспозиції, і забезпечення його дотримання санкціонованими заходами впливу неможливе нормальне існування жодної норми права. Санкція – структурний елемент, обов’язковий для будь-якої норми права. У цьому, на наш погляд, проявляється охоронна функція санкцій, яка: а) впливає на свідомість і поведінку людей шляхом загрози можливого покарання у випадку вчинення правопорушень; б) інформує їх стосовно соціальних цінностей, які охороняються державою.

Мета реалізації норми, яка забороняє ту чи іншу поведінку, полягає в тому, щоб, виявивши в реальному житті передбачені нормою дії, усунути їх наслідки і перенести відношення в іншу площину – в сферу відносин держави і особи, яка вчинила протиправні дії, у зв’язку із застосуванням покарання. Метою реалізації норми, що передбачає відповідальність за відхилення в процесі правомірної діяльності, є домогтися відповідності реальної поведінки у даному суспільному відношенні моделі, яка встановлена в нормі [193, с. 61-62]. Відповідно, реалізація норми має бути забезпечена можливістю застосування санкції у випадку її порушення. Адже саме встановлення санкцій за порушення права вказує на реальність і дієвість такого права.

До речі, одним з актуальних завдань юридичної науки є відпрацювання ефективних заходів, які б забезпечували відповідність реальної поведінки вимогам норм. І, зокрема, одним з найефективніших заходів є не загроза покарання, а вплив на поведінку особи, мотивація до правомірних дій.

Цьому сприяє розуміння юридичної відповідальності в контексті тих функцій і завдань, на які вона направлена.

Не можна переоцінювати попереджувальну роль покарання. Але шкідливо було б і применшувати її. Практика свідчить, що страх перед покаранням, безумовно, стримує багатьох нестійких осіб від вчинення злочинів. Хоча більшість громадян не вчиняють злочини не тому, що бояться відповідальності, а тому, що є чесними людьми. Однак є чимало осіб нестійких, які стримують свої корисливі та інші бажання, оскільки усвідомлюють, що це тягне покарання.

Таким чином, відповідальність в її функціональному впливі на свідомість людини виконує дві головні функції: по-перше, стимулює відповідальну особу до якісного і дисциплінованого виконання своїх обов’язків; по-друге, формує почуття відповідальності. А якщо розглядати відповідальність стосовно суспільних відносин, то вона, як і інші інститути права, виконує функції регулювання і охорони суспільних відносин [26, с. 19]. Так, Н.О. Боброва і Т.Д. Зражевська, досліджуючи питання відповідальності в системі гарантій конституційних норм, виділяють три такі функції гарантування: 1) стимулюючу (стимулювання реалізації конституційних норм, активності суб’єктів); 2) правозабезпечувальну (безпосереднє забезпечення процесу реалізації); 3) правоохоронну (охорона, захист конституційних норм, превентивне „підключення” гарантій охорони до процесу реалізації) [26, с. 19].

Певним чином можна погодитися і з С.Н. Братусем, який зазначає, що не слід вважати юридичною гарантією санкцію правової норми [31, с. 81]. Звичайно, якщо норму вже порушено, то санкція виступає в якості наслідку порушення і не може розглядатися в якості гарантії реалізації. Однак санкції – не лише елемент норми, що реалізується після її порушення, але й нормативна основа відповідальності як явища, що не зводиться до санкцій. Це явище гарантує реалізацію правових норм і стимулюванням, і дисциплінуючим впливом, і загрозою несприятливих наслідків у випадку „безвідповідальної” поведінки. Звичайно, санкції застосовуються у випадку порушення правових норм, однак їх призначення - попереджати порушення правових норм і, відповідно, гарантувати їх реалізацію. Якщо ж норму вже порушено, то це не означає, що не було гарантій. Санкція – це не гарантія [26, с. 22].

Отже, стає зрозумілим, що санкція носить забезпечувальний характер, а її гарантуючий вплив виявляється швидше в тому, що санкція правової норми, слугуючи нормативною підставою юридичної відповідальності, надає можливість поновити (відшкодувати) порушені права та покарати винну особу. Санкція не є гарантією також з огляду на те, що не в усіх випадках порушення правових приписів відповідними правоохоронними органами дає можливість встановити винну особу – суб’єкта правопорушення (злочину), і, відповідно, потерпіла особа не має можливості стягнути з винного завдані матеріальні чи (та) моральні збитки.

З огляду на викладене можна констатувати, що санкція, залежно від мети та наслідків її застосування, може мати превентивну (попереджувальну), каральну (репресивну) та заохочувальну функціональну дію. Попереджувальна та каральна дія стосується, як правило, негативних санкцій. Тому, враховуючи також існування і позитивних санкцій у праві, можна з упевненістю говорити про такі основні функціональні характеристики правових санкцій, як стимулююча, охоронна та регулятивна спрямованість їх (функції).

Досліджуючи природу санкцій, що застосовуються до суб’єктів господарської діяльності Н.В. Хорощак, у свою чергу, зауважує, що якщо розглядати адміністративні санкції, зважаючи на функціональну спрямованість у державному управлінні, можна виділити стимулюючі, попереджувальні та примусово-карні. Вони включаються в механізм здійснення правопорядку як юридичний захід переконання та примусу [198, с. 361].

І в даному визначенні також простежується охоронне функціональне спрямування санкцій (попереджувальні та примусово-карні) та регулятивне (попереджувальні та стимулюючі). Як видно, попереджувальна (або превентивна) характеристика санкцій може бути спрямована як на регулювання суспільних відносин, так і на їх охорону.

Оскільки санкція правової норми є її невід’ємною складовою частиною, то й її функціональна направленість залежатиме, передусім, від направленості самої правової норми. В юридичній літературі, як правило, під нормами права розуміють формально визначені, загальнообов’язкові правила поведінки, які встановлюються або санкціонуються державою, спрямовані на регулювання найбільш важливих суспільних відносин і охорону суспільних цінностей шляхом закріплення юридичних обов’язків і прав суб’єктів правовідносин [63; 104; 185]. Із даного визначення ясно простежується регулятивна та охоронна функція правової норми, яка, встановлюючи відповідну модель поведінки, є одним з основних засобів регулювання суспільних відносин і забезпечення правопорядку в суспільстві.

Такий, здійснюваний за допомогою правових заходів, нормативно-організований вплив держави на суспільні відносини з метою їх упорядкування, охорони та розвитку, що досягається шляхом державно-владних приписів, в юридичній літературі називають правовим регулюванням [120, с. 759]. Правове регулювання суспільних відносин має комплексний характер, що відображається в його механізмі. Під механізмом правового регулювання розуміють взяту у єдності систему правових заходів, за допомогою якої забезпечується результативний правовий вплив на суспільні відносини.

Як відмічає С.С. Алексєєв, механізм правового регулювання включає три основні стадії (формування і загальну дію норм права; виникнення правовідносин; реалізацію прав та обов’язків) і одну факультативну (стадію правозастосування). Відповідно до цих стадій виділяються і чотири основні елементи механізму правового регулювання (норми права; правовідносини; акти реалізації прав та обов’язків; правозастосовні акти) [4, с. 28-29].

Звідси випливає, що санкції правових норм, які є їх невід’ємним елементом, і які можуть слугувати підставою для виникнення певних правовідносин між суб’єктами права (наприклад, держави і злочинця), і застосування яких тягне за собою винесення компетентним органом індивідуального акта, є елементом механізму правового регулювання.

Саме можливість правової санкції здійснювати регулювання суспільних відносин вказує на її регулятивну функцію, яка визначає: а) можливість поновлення порушених прав; б) можливість та межі державного втручання з метою притягнення винних до юридичної відповідальності.

Наслідки, що передбачаються санкцією правової норми, можуть виражатися в різноманітних формах: у примусі до здійснення певних дій; у визнанні недійсними певних діянь; у зміні правового статусу тих чи інших суб’єктів тощо. При цьому характер санкцій залежить від урегульованих нормою суспільних відносин і, відповідно, від особливостей окремих галузей права, які включають ту чи іншу норму. Так, санкції норм конституційного права спрямовані здебільшого на визнання недійсними певних діянь, що виконуються з порушенням правових приписів, а санкції норм цивільного права – на заходи майнової відповідальності [104, с. 143-144].

Іноді стверджується, що відповідальність є реалізацією санкції або ж її застосуванням, що юридична відповідальність, як реалізація санкції правової норми, виникає як наслідок акту застосування цієї норми компетентним правозастосовним органом у зв’язку з правопорушенням [31, с. 95, 103]. Існує також думка, що санкцією норми права слід вважати не лише передбачені законом міри державно-примусового характеру, які застосовуються судом, господарським судом або іншими компетентними державними чи громадськими органами, а й передбачені законом міри, які можуть застосовуватися самостійно уповноваженою особою до зобов’язаної особи у разі порушення останньою цивільних прав або обов’язків [201, с. 85]. Аналогічними є думки про те, що відповідальність – це реалізація правової норми при правопорушенні [143, с. 12].

У будь-якому разі слід говорити про настання юридичної відповідальності (у негативному її аспекті), що відбувається у встановлених законом порядку і підставах. Зокрема, стаття 58 Конституції України встановлює, що відповідальність за правопорушення має базуватися виключно на законі. Ніхто не може нести відповідальність за дію чи бездіяльність, які в момент їх вчинення не були передбачені тим чи іншим законом як правопорушення.

Деякі правознавці в своїх працях відмічають, що санкція може виступати засобом виникнення юридичної відповідальності. Так, порівнюючи поняття правової санкції та юридичної відповідальності, Б.Т. Базилєв справедливо відмічає, що без санкції юридична відповідальність не може ані виникати, ані існувати [14, с. 40].

У деяких працях відмічається, що санкція – це вид і міра юридичної відповідальності, вона „матеріалізує” юридичну відповідальність; однак вони випускають твердження, що санкція – це поняття збиральне, яке вміщує в собі заходи ретроспективної відповідальності, заходи попереджувального впливу, заходи захисту, несприятливі наслідки, які виникають у результаті дії самого суб’єкта [131, с. 106-108]. Щодо зазначених понять у попередніх підрозділах аналізувалося їх співвідношення відповідно до категорії „санкція”.

Ми вже стверджували і ще раз звертаємо увагу на те, що санкція як структурний елемент правової норми не може розглядатися через юридичну відповідальність чи навпаки. Адже санкція починає своє існування не з моменту правопорушення, а з часу вступу відповідного правового акта, де вона міститься, в законну силу. А необхідність її застосування вже виникає у зв’язку з певним юридичним фактом, наприклад, з моменту вчинення правопорушення. У такому разі санкція виступає нормативною підставою настання юридичної відповідальності.

В юридичній науці виділяють фактичні, процесуальні і правові підстави юридичної відповідальності, які пов’язані між собою і кожна з яких має місце на певній стадії відповідальності. Фактичні підстави поряд з процесуальними набувають головного значення лише на етапі реалізації відповідальності. Правові ж підстави відповідальності на всіх її стадіях тісно між собою пов’язані і являють єдність. Вирішуючи питання на етапі притягнення особи до відповідальності, суд при винесенні обвинувального вироку (рішення) аналізує правові підстави всіх стадій.

Санкція правової норми, таким чином, може виступати процесуальною і правовою підставою юридичної відповідальності. Це можна обґрунтувати такими міркуваннями. Санкція правової норми як процесуальна підстава відповідальності характеризується тим, що вона визначає заходи, що застосовуються в процесі реалізації юридичної відповідальності у визначених законом випадках. Зокрема, в літературі побутує думка, за якою санкцією є не що інше, як інша правова норма, яка є правилом поведінки для органу держави, що здійснює примусові заходи [188, с. 197-203]. В аспекті розгляду санкції як процесуальної підстави відповідальності це дійсно має свою логіку. Тут, як видно, санкція виконує не лише охоронну функцію, а й регулятивну.

Санкція як правова підстава юридичної відповідальності може мати місце при порушенні диспозиції правової норми, яка забезпечена санкцією. Тобто, якщо норма – це правило поведінки у певному випадку, то санкція – це частина норми, основа самостійної норми, яка починає діяти у випадку порушення першої норми.

Відомо, що норма права взагалі звернена до кожного громадянина не тільки санкцією, а й диспозицією, тобто вона і загрожує, і приписує, вказуючи громадянину, як потрібно і як не потрібно поводитися в певній ситуації [77, с. 96-97]. Отже, санкція як підстава юридичної відповідальності направлена на охорону та регулювання суспільних відносин.

Таким чином, в аспекті дослідження функціонального спрямування санкцій можна підкреслити, що санкція – це, по-перше, структурний елемент правової норми, що забезпечує дотримання передбаченого в її диспозиції правила поведінки; по-друге, це власне самі забезпечувальні заходи (несприятливі правові наслідки і заходи заохочення).

Функції санкцій правових норм – це основні напрямки правового забезпечення та гарантування належної реалізації правових приписів та утримання від їх порушення, наслідком чого є забезпечення стану законності та правопорядку в суспільстві.

Санкція як захід заохочення правомірної поведінки виконує стимулюючу функцію, яка сприяє забезпеченню таких загальних функцій права, як виховна та соціальна. Заохочувальна санкція, як і несприятливо-правова, може забезпечувати і належну дію, і бездіяльність, яка в тих чи інших випадках може бути соціально корисною.

Охоронна функція санкції проявляється у тому, що вона: а) впливає на свідомість і поведінку людей шляхом загрози можливого покарання у випадку вчинення правопорушень; б) інформує їх стосовно соціальних цінностей, які охороняються державою.

Регулятивна функція санкції вказує на її: а) можливість поновлення порушених прав; б) можливість та межі державного втручання з метою притягнення винних до юридичної відповідальності.