<<
>>

§ 3. Державний суверенітет

Суверенітет є властивістю державної влади. Він характеризує від­носини державної влади з іншими її суб’єктами як усередині країни, так і за межами державних кордонів. Запровадження відповідного поняття «суверенітет» і формування відповідної теорії відбуваються починаючи з XVI ст., що було пов’язано з процесом становлення цен­тралізованих національних держав у Європі.

Його виникнення було пов’язано з історичними обставинами - боротьбою європейських монархів із Римською католицькою церквою, Священною Римською імперією, великими феодалами за владу в межах держави.

Уважається, що ідею державного суверенітету вперше сформулю­вав у XVI ст. французький мислитель Жан Боден.

У процесі свого розвитку держава зазнає різних змін, однак основ­ний зміст суверенітету зберігається. Він означає визнання держави єдиною політико-теригоріальною організацією владарювання, що встановлює правопорядок, якому підкоряються всі фізичні особи та ор­ганізації всередині країни (внутрішній аспект суверенітету), а також її незалежність на міжнародній арені (зовнішній аспект суверенітету).

При цьому внутрішній і зовнішній аспекти суверенітету взаємообу- мовлені й тільки у своїй сукупності утворюють відповідну якісну ха­рактеристику державної влади.

Державний суверенітет - це зумовлена волею народу політико- правова властивість держави, що полягає у верховенстві державної влади стосовно будь-якої іншої влади у суспільстві та її незалежнос­ті у зовнішніх зносинах.

Сутність державного суверенітету розкривається через його озна­ки, до яких слід віднести: верховенство, незалежність і рівноправність, єдність, неподільність та невідчужуваність суверенітету.

Верховенство означає, що над суверенною (державною) владою немає іншої вищої влади, яка могла б встановлювати або обмежувати правомочність держави чи вимагати її підпорядкування собі. Унаслідок цього держава здатна скасувати або визнати нікчемними будь-які не­законні рішення іншої суспільної влади в межах даної держави.

Незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах означають, що держава як суверен самостійно визначає і проводить свою зовніш­ню політику, керуючись принципами рівноправності і взаємовигідної співпраці з іншими членами міжнародного співтовариства. В основі міжнародного права лежить закріплена в його основоположних нормах вимога поваги державами суверенітету одна одної. У таких нормах проголошуються суверенна рівність держав, рівноправність і само­визначення народу, незастосування сили або загрози силою в міждер­жавних відносинах, невтручання у внутрішні справи одна одної, мир­не вирішення міждержавних спорів тощо.

Єдність суверенітету.Суверенітет держави єдиний, оскільки державу створює народ, який виступає джерелом її влади. Єдність суверенітету означає, що в державі існує цілісна система органів, які у своїй сукупності представляють державну владу, котра виробляє і проводить відповідну політику. Єдність суверенітету виключає мож­ливість одночасного існування на території держави інших осередків влади, що мають державно-владні або подібні до них за змістом повно­важення і засоби їх забезпечення.

Неподільність суверенітету означає, що жодна частина держави не може бути визнана незалежною, вільною від влади держави, від виконання її вимог, виражених у встановленій законом формі. З метою забезпечення єдності і неподільності суверенітету держава на консти­туційному рівні забороняє узурпацію державної влади або її повно-

важень, створення і функціонування на своїй території не передбачених законом воєнізованих формувань (статті 5, 17 Конституції України), а також запроваджує кримінальну відповідальність за порушення су­веренітету і територіальної цілісності.

Невідчужуваність суверенітету передбачає неможливість відмови держави від суверенітету повністю або частково, передання його іншим суб’єктам у добровільному чи примусовому порядку, а також установ­лення інших юридичних чи фактичних обмежень у його здійсненні.

Реалізація широкого спектра внутрішніх і зовнішніх функцій перед­бачає наявність у держави широкого кола правових можливостей - суверенних прав.

Суверенні права використовуються державою для забезпечення незалежності у відносинах з іншими країнами і верхо­венства державної влади на власній території. Залежно від конкретних обставин держава може актуалізувати ті права, які необхідні для ви­конання її функцій у конкретній історичній ситуації. На відміну від суверенітету суверенні права можуть бути обмежені або делеговані; від їх використання держава може відмовитися.

До основних суверенних прав держави, що розкривають зміст внутрішнього суверенітету, належать права на: законодавче регулю­вання суспільних відносин; запровадження системи державних органів, громадянства, грошової одиниці; стягнення податків і зборів; установ­лення адміністративно-територіального поділу; розпорядження своєю територією і природними ресурсами; застосування правового примусу; створення збройних сил тощо.

Зовнішній суверенітет конкретизується у правах: на укладення міжнародних договорів; підтримання дипломатичних відносин з інши­ми державами; оголошення війни та укладення миру; здійснення юрис­дикції стосовно громадян, що перебувають за межами території дер­жави; здійснення діяльності у виключній економічній зоні і на конти­нентальному шельфі; участь у роботі міжнародних організацій тощо.

<< | >>
Источник: Теорія держави і права : підручник ІО. В. Петришин, С. П. По­гребняк, В. С. Смородинський та ін.; за ред. О. В. Петришина. - X. : Право,2015. -368 с.. 2015

Еще по теме § 3. Державний суверенітет:

  1. Стаття 1. Визначення термінів
  2. Стаття 3. Принципи державної політики у сферах національної безпеки і оборони
  3. Стаття 16. Здійснення державних (місцевих) запозичень та управління державним (місцевим) боргом
  4. Стаття 8. Державне регулювання використання повітряного простору України
  5. Стаття 111. Державна зрада
  6. 1.3. Становлення та реформування місцевих загальних судів, як основної ланки системи правосуддя
  7. Список використаних джерел:
  8. 1.2. Поняття, соціально-правовий зміст та проблеми державного управління сільським господарством у сучасних умовах
  9. СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ
  10. 1.1. Прокуратура в системі поділу влади
  11. 1.2. Правові основи організації та діяльності військової прокуратури
  12. СПИСОК використаної ЛіТЕРАТУРи
  13. Джерела дослідження підвищення кваліфікації та становлення системи підвищення кваліфікації прокурорів.
  14. 1.3. Становлення та реформування місцевих загальних судів, як основної ланки системи правосуддя
  15. Список використаних джерел: