2.3. Зміст правовідносин інтелектуальної власності

Згідно зі ст. 41 Конституції України кожний має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Правом володіння визнається юридично забезпечена можливість суб’єкта фактичного панування власника над результатом своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

До вказаних правомочностей має також бути додане право легітимації, тобто право автора результату інтелектуальної, творчої діяльності на визнання такого результату, за наявності умов, встановлених законом, об’єктом права інтелектуальної власності.

Отже, юридичним змістом права інтелектуальної власності є: право володіння результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право користування (безпосереднє використання за допомогою передання) результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право розпорядження (опосередковане використання) результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право легітимації результатів своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Частина 2 ст. 418 ЦК України розкриває зміст права інтелектуальної власності, вказуючи, що право інтелектуальної власності становить особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається Цивільним кодексом та іншими законодавчими актами.

Згідно зі ст. 423 ЦК України особистими немайновими правами суб’єктів права інтелектуальної власності є: право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об’єкта права інтелектуальної власності; право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності; інші особисті немайнові права, встановлені законом. Зазначені немайнові права можуть бути поділені на два види: особисті немайнові права, пов’язані з майновими правами; особисті майнові права, не пов’язані з майновими правами.

Особисті немайнові права є чинними безстроково (ч. 1 ст. 425 ЦК України). Вони можуть відчужуватися (переходи від автора до іншої особи) лише у виняткових випадки, які спеціально встановлені законом. Таке рішення пов’язане з тим, що ці особисті немайнові права належать саме певній особі – автору, творцю об’єкта права інтелектуальної власності. Поміж винятків із загального правила можна назвати перехід у разі смерті автора його права на охорону недоторканості твору до особи, яку на це уповноважив автор (ст. 439 ЦК України).

Майнові права суб’єкта права інтелектуальної власності – це суб’єктивні права учасників правовідносин, що виникають у результаті інтелектуальної, творчої діяльності, які пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, а також з тими матеріальними вимогами, що зникають з приводу розподілу цього майна й обміну.

Майнові права у правовідносинах інтелектуальної власності можуть бути як абсолютним (виключним) правом творця або інших осіб на об’єкт права інтелектуальної власності, так і мати зобов’язальний характер у правовідносинах, пов’язаних з передачею цих прав від автора до іншої особи.

Частина 1 ст. 424 ЦК України включає обидва згадані вище види майнових прав інтелектуальної власності, зазначаючи, що такими майновими правами є: право на використання об’єкта права інтелектуальної власності; виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності; виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, у тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Загалом вказані майнові права інтелектуальної власності належать до абсолютних прав речового характеру, мають виключний характер. Разом з тим у процесі їх використання можуть виникати і права зобов’язального характеру (наприклад, при укладенні договору про передачу твору автором для використання іншою особою).

Хоча майнові права інтелектуальної власності належать до абсолютних прав і підлягають абсолютному захисту, законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності. Однак такі обмеження та винятки можливі за умови, що вони не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб’єктів цих прав.

На відміну від особистих немайнових прав інтелектуальної власності існування майнових прав у правовідносинах інтелектуальної власності обмежене строком. Частина 2 ст. 423 ЦК України, де закріплене це правило, не встановлює конкретних термінів, лише вказує, що майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором. Отже, ця норма має відсильний характер. Прикладом спеціальної норми, що встановлює конкретний строк у цій галузі, може бути ст. 446 ЦК України, яка передбачає, що, за загальним правилом, строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір закінчується через сімдесят років, що відраховуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших співавторів. З цього правила законом можуть бути встановлені винятки. Скажімо, отрок чинності суміжних майнових прав у більшості випадків складає п’ятдесят років (ст. 456 ЦК України).

Майнові права інтелектуальної власності можуть бути припинені достроково, якщо це передбачено договором або встановлено в законі.

Не дивлячись на численну кількість норм, що регламентують зміст права інтелектуальної власності, існує багато питань, з приводу яких виникають спори. Тому треба зупинитись на них більш детальніше.

Численні спори будуть викликатися невідрегульованістю питання про плату за використання твору. Закон України „Про авторське право і суміжні права” одним із майнових прав визнає право автора на плату за використання його твору. Частина 5 ст. 15 цього Закону встановила, що суб’єкт авторського права має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору.

Розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення і використання твору встановлюються в авторському договорі або в договорах, що укладаються за дорученням суб’єктів авторського права організаціями колективного управління з особами, що використовують твір. Кабінет Міністрів України встановлює мінімальні ставки авторської винагороди та порядок їх застосування [43, c. 59-69].

ЦК України в главі 35 „Загальні положення про право інтелектуальної власності” про плату за використання об’єкта права інтелектуальної власності взагалі не згадує. Не відносить це право ні до виключних, ні до не виключних прав інтелектуальної власності.

Ст.445 ЦК України містить припис, за яким автор має право на плату за використання його твору, якщо інше не встановлено ЦК України та іншим законом.

ЦК України право на плату за використання твору відносить до інших майнових прав інтелектуальної власності, яке не варте уваги. Між тим, заради плати за використання твору найчастіше вони створюються. Саме плата за використання твору є найпотужнішим стимулом розвитку інтелектуальної, творчої діяльності у гуманітарній сфері. Законодавець явно недооцінює значення плати за використання твору.

Віддання сторонам договору на використання твору права на визначення розміру і порядку виплати плати, не дивлячись на його зовнішній демократизм, не на користь автора [249, c. 29-32]. Автор твору може не знати усіх нюансів укладення договору на використання твору, не мати відповідного досвіду тощо. Проте, ці та інші переваги у переважній більшості випадків має видавець чи інша особа, що використовує твір. Видавець має штат досвідчених фахівців, які доведуть автору „дійсну” вартість твору.

Складну проблему доведеться розв’язувати судам (суддям), що постане у зв’язку з розглядом спорів, які будуть виникати у зв’язку з створенням об’єктів права інтелектуальної власності за замовленням. Відповідно до ч. 2 ст. 430 ЦК України майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об’єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором.

Важко уявити собі ситуацію, коли за замовленням створено винахід чи інший науково-технічний об’єкт. Винахідник отримав обумовлену договором плату за виконання замовлення. Іншими словами, винахідник вигідно продав свій винахід. Обидві сторони задоволені вчиненим правочином. Проте, коли замовник почав використовувати винахід і одержувати певний дохід, до нього звертається винахідник-продавець і заявляє претензію на половину доходів. Свою претензію винахідник-продавець-творець обґрунтовує посиланням на ч. 2 ст. 430 ЦК України.

Як вирішувати судді зазначений спір? Очевидно, так, як проголошує ч. 2 ст. 430 ЦК України. Але ж це нісенітниця. Це щось подібне до того, коли фабрика взуття виготовила чоботи і заявляє організації торгівлі, на замовлення якої чоботи були виготовлені: „Половина доходів від продажу – мені”.

Наведена ситуація з продажем винаходу є не що інше як договір купівлі-продажу, за яким проданий товар переходить у власність покупця без будь-яких застережень (ст. 655 ЦК України). За ч. 1 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладання договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Що винахід чи будь-який інший результат інтелектуальної, творчої діяльності є товаром у вільному цивільному обігу, ні в кого сумніву не викликає [190, c. 39-45].

Склалася колізія, яка не відповідає загальним цивільно-правовим засадам і має бути розв’язана, але вже не суддею.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об’єкта (ч.1 ст.430 ЦК України).

Найбільш серйозною проблемою, з якою доведеться стикатися судді, є проблема визначення суб’єктивних майнових прав інтелектуальної власності на об’єкт, створений за договором замовлення. Ч. 3 ст. 1112 ЦК України проголошує, що оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у власність замовника. Уточнимо лише, що за ч. 1 ст. 430 ЦК України особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належить творцеві цього об’єкта.

Ці наведені дві норми, узгоджені між собою, відповідають загальним цивільно-правовим засадам і не викликають ніяких зауважень. Проте, наступна норма ч. 3 ст. 1112 ЦК України містить такий припис: „При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за автором, якщо інше не встановлено договором”.

Ст. 1112 ЦК України проголошує, що право власності на твір образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить замовнику. І тут же в цій же частині цієї статті приписує: „майнові права інтелектуальної власності на твір образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, належить творцеві цього твору”.

Що ж все таки належить замовникові? Він проголошений власником твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, але без будь-яких прав. Майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за творцем. Йому ж належать і особисті немайнові права. Отже, власник твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, має твір, але не має ніяких прав на цей твір.

Це нова конструкція у цивільному праві України, тобто новий суб’єкт права інтелектуальної власності без цих прав. Такий підхід законодавця порушує загальну систему цивільних правовідносин. Такого суб’єкта сучасне цивільне право ще не знало. Не може бути суб’єкта прав без будь-яких прав. Такі норми будуть викликати непорозуміння при їх застосуванні. Як діяти судді, коли ЦК України одного проголошує власником об’єкта права інтелектуальної власності, а другого суб’єктом прав інтелектуальної власності на цей же об’єкт.

Частина 3 ст. 1112 ЦК України передбачає: до замовника твору образотворчого мистецтва переходить право власності, на оригінал замовленого твору, а за творцем залишаються майнові права інтелектуальної власності на цей твір (підкреслено автором – О.Р.). Йому ж належать і особисті немайнові права інтелектуальної власності на цей твір.

Тоді постає запитання, право власності на твір образотворчого мистецтва і права інтелектуальної власності на цей же твір – це одне і те ж право, принаймні, за своїм захистом, чи це різні права. Якщо це різні права, то в чому їх відмінність. Ці питання слід чітко з’ясувати, оскільки цю головоломку доведеться розв’язувати суду (судді).

На нашу думку, право інтелектуальної власності на оригінал твору образотворчого мистецтва і право власності на оригінал цього ж твору за своїм змістом, принаймні, це одне і те ж саме. Майнові права інтелектуальної власності на будь-який об’єкт, визначені ст. 424 ЦК України, охоплюються поняттям права власності за ч. 1 ст. 317 ЦК України. Такий висновок підтверджується і ст. 41 Конституції України та ст. 190 ЦК України.

Автор даної роботи також виходить з того, що право власності на будь-який результат інтелектуальної, творчої діяльності і право інтелектуальної власності, принаймні, за своїм змістом це одне і те ж право. Різниці в змісті цих прав немає.

Проте, неузгодженість норм ч. 3 ст. 1112, чи, навіть, їх суперечливість наявна. Як же розв’язати це спірне питання? Зазначена спірність не така проста, як видається. Уявімо собі ситуацію: автор пам’ятника на могилу, створеного за замовленням, вирішив певним чином розповсюдити цей твір шляхом копіювання та ввести його в цивільний оборот з метою одержання додаткового доходу, крім плати за створення цього твору. Чи має право замовник, який за законом (ч. 3 ст. 1112 ЦК України) став власником оригіналу, заборонити автору здійснювати тиражування? Як судді вирішувати цей спір – замовник є власником цього твору, а автору твору належать майнові права інтелектуальної власності на цей твір.

Вихід із цієї ситуації ЦК України вбачає у можливості сторін домовитися про інше. Як уже підкреслювалося, розв’язання цього непростого спірного питання ЦК України поклав на розсуд сторін. Це далеко не найкращий спосіб розв’язання цього питання. Для його успішного і справедливого розв’язання закон повинен сторонам визначити якісь певні рамки, в межах яких вони визначать умови договору про створення твору образотворчого мистецтва чи про його використання [255, c. 110-116].

Такі рамки, безперечно, будуть зумовлюватися характером (видом) творів образотворчого мистецтва. Наприклад, стосовно пам’ятника на могилу, автор право на його тиражування може здійснювати тільки з дозволу замовника, те ж варто встановити стосовно портретів виконаних живописом, фотографією чи скульптурою. Щодо останніх перерахованих творів, то право на їх тиражування, розповсюдження має належати автору, оригінал твору яким передав за договором замовлення замовнику чи просто проданий будь-якій особі.

Підтвердження цьому нашому висновку знаходимо в Законі України „Про авторське право і суміжні права”. Ст. 26 цього Закону проголошує: „При передачі твору образотворчого мистецтва чи матеріального об’єкта, в якому втілено цей твір, у власність іншій особі автор має право вимагати доступу до цього твору з метою його використання для відтворення (виготовлення примірників, слайдів, карток, переробок тощо) за умови, що це не порушує законні права та інтереси власника твору образотворчого мистецтва. Власник не може відмовити автору в доступі до твору без достатніх підстав”.

Видається доцільним визначити права сторін в договорі замовлення на твір образотворчого мистецтва в законі стосовно кожного виду творів. При цьому надати сторонам право визначити умови договору на свій розсуд. Такий підхід набагато полегшив би вирішення спорів з приводу прав на твори образотворчого мистецтва, створених за замовленням.

Відповідно до ст. 424 ЦК України право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання визнане виключним. Це означає, що суб’єкт права інтелектуальної власності і тільки він один має право вимагати припинення неправомірного використання об’єкта, вимагати заборони такого використання. Тільки суб’єкт права інтелектуальної власності на даний конкретний об’єкт має таке право. Інші особи таким правом не наділені, що є природним і зрозумілим.

Не визнане виключним і право перешкоджати неправомірному використанню об’єктів суміжних прав, у тому числі забороняти таке використання. Це означає, що право перешкоджати неправомірному використанню об’єктів суміжних прав, у тому числі забороняти таке використання належить, крім суб’єкта права інтелектуальної власності на об’єкт суміжних прав, й іншим особам. Не визначеність кола вищезгаданих осіб в законодавстві є вельми суттєвою перепоною до захисту порушених прав.

На нашу думку, це можуть бути творчі спілки, спадкоємці та інші особи, яким право інтелектуальної власності перейшло за законом або договором. Це ще одне свідчення недоцільності поділу суб’єктивних майнових прав інтелектуальної власності на виключні і невиключні. Яка принципова відмінність між невиключним правом на використання об’єкта суміжних прав і виключним правом дозволяти використання об’єкта суміжних прав? Право на використання належить тільки суб’єкту права інтелектуальної власності на об’єкт суміжних прав. Відповідно до закону ніхто інший не має права на використання об’єкта суміжних прав без дозволу особи, що має право інтелектуальної власності на цей об’єкт.

Право дозволяти використання об’єкта суміжних прав також має лише особа, що має права інтелектуальної власності на цей об’єкт суміжних прав [208, c. 360-381]. То яка ж відмінність між цими суб’єктивними майновими правами інтелектуальної власності на об’єкт суміжних прав, яка різниця в характері цих прав? Чітко не визначений критерій розмежування цих прав на виключні і не виключні. Якщо такий критерій існує, то він настільки прихований, що його помітити неможливо. Постає резонне запитання, для чого приховувати критерій розмежування суб’єктивних майнових прав інтелектуальної власності на виключні і не виключні?

Такий поділ нічим не виправданий, недоцільний і не має ніякого ні практичного, ні теоретичного значення. Цей поділ буде вносити тільки плутанину в розуміння сутності права інтелектуальної власності на об’єкти суміжних прав. В цій плутанині розбиратися доведеться судді.

Ні ст. 452 ЦК України „Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт суміжних прав”, ні глава 37 ЦК України в цілому „Право інтелектуальної власності на виконання, фонограму, відеограму та програму (передачу) організації мовлення (суміжні права)” не згадують про право на плату за використання об’єктів суміжних прав. Між тим, ніхто не стане заперечувати тези, що переважна більшість об’єктів суміжних прав створюється саме з метою одержання певного доходу від їх використання. Ніхто не стане заперечувати того, що створення об’єктів суміжних прав далеко нелегка творча робота, яка потребує належної винагороди [92, c. 7-11].

„Зірки” естради не мають підстав проявляти незадоволення оплати своєї творчої роботи. Але ж далеко не всі виконавці на інші суб’єкти суміжних прав задоволені оплатою своєї праці. Можуть виникати спори з цього приводу. Чим має керуватися суддя при розгляді такого спору. Закон нічого не говорить про будь які правила оплати праці суб’єктів суміжних прав.

Істотні труднощі будуть викликати при застосуванні, в тому числі і при захисті права інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, визначення суб’єктивних майнових прав на зазначені об’єкти. ЦК України не містить статті про особисті немайнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок. Немає таких прав – немає проблем.

Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок у ЦК України поділені на виключні і просто майнові права. Цей поділ викликає великий сумнів у своїй доцільності. З ним пов’язаний початок чинності майнових прав на зазначені об’єкти [175, c. 86-96].

Просто майновими правами інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок ЦК України визнав: 1) право на використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка; 2) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Закон України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” до цих інших майнових прав відносить передусім право на винагороду за використання винаходів, корисних моделей, промислових зразків; право відчужувати зазначені об’єкти будь-яким способом, не забороненим законом; одержувати за спадкуванням і передавати у спадщину зазначені об’єкти.

До виключних прав інтелектуальної власності на винахід, корисні моделі, промислові зразки ЦК України відносить: 1) виключне право дозволяти використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка (видавати ліцензії); 2) виключне право перешкоджати неправомірному використанню винаходу, корисної моделі, промислового зразка, в тому числі забороняти таке використання. ЦК України не визначає, що означає перешкоджати неправомірному використанню винаходів, корисних моделей, промислових зразків, в тому числі забороняти таке використання. Термін „перешкоджати” новий в ЦК України. Ст. 16 ЦК України також не містить його серед способів захисту цивільних прав. Перешкоджання неправомірному використанню права стосується інтелектуальної власності і, безперечно, є одним із способів захисту права інтелектуальної власності. Термін „перешкоджання” включає в себе і заборону неправомірного використання винаходів, корисних моделей і промислових зразків.

Зрозуміло, що перешкоджання неправомірному використанню винаходів, корисних моделей, промислових зразків може здійснюватися лише в межах чинного законодавства [122, c. 131]. Ст. 19 ЦК України допускає можливість самозахисту цивільного права від порушень і протиправних посягань. Видається, що перешкоджання неправомірному використанню винаходів, корисних моделей, промислових зразків і самозахист права інтелектуальної власності на зазначені об'єкти від порушень і протиправних посягань – це не одні і ті ж правові дії.

Перешкоджання означає ставити якісь перепони, перешкоди неправомірному використанню об’єктів права інтелектуальної власності. Такі перепони навряд чи може вчиняти сам суб’єкт права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок. Йому доведеться вдаватися до правоохоронних органів. При застосуванні ч. 1 ст. 464 ЦК України, безперечно, виникнуть ускладнення щодо тлумачення терміну „перешкоджання”.

Але основний недолік поділу майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, на нашу думку, полягає не в цьому. Зазначений поділ зумовлює різний початок чинності прав інтелектуальної власності на зазначені об’єкти. Якщо бути точним, то ЦК України взагалі не визначає дати набуття чинності майновими правами інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки. ЦК України лише визначає строки чинності цих прав і з якого моменту вони починають свій перебіг.

Так, ч. 3 ст. 465 ЦК України встановила, що строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід спливає через двадцять років, що відліковуються від дати подання заявки на винахід (підкреслено автором – О.Р.). Отже, виключне право – це дозволяти використання винаходу і виключне право перешкоджати неправомірному використанню винаходу, в тому числі забороняти таке використання.

Проаналізуємо ці два виключних майнових права інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки. При цьому слід мати на увазі, що розгляд заявки на винахід може тривати до 4-5 років [185, c. 81]. Таким чином, між датою подання заявки на винахід і датою видачі правоохоронного документа – патенту може пройти 4-5 років.

Ще невідомо, чи буде заявлена пропозиція про винахід, що немає правоохоронного документа – патенту, визнана винаходом, коли заявник ще не може вважати себе суб’єктом майнових прав інтелектуальної власності на винахід, а, виявляється, суб’єктивні виключні майнові права інтелектуальної власності уже діють.

Постає питання, як може заявник здійснити виключне майнове право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, дозволяти використання цього об’єкту, тим більше видавати ліцензію. Ще сам заявник нічого не знає. Правда, можуть заперечити, що заявник відповідно до ЦК України і Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” (ст.21) має право на тимчасову охорону.

Згідно ст. 21 цього Закону тимчасова охорона надається за загальним правилом, лише через 18 місяців від дати подання заявки (п. 16 ст. 16 Закону). Зазначена тимчасова правова охорона дає заявнику лише право на компенсацію за завдані йому після публікації відомостей про заявку збитки. Ці збитки ще слід довести. Одним словом, тимчасова правова охорона винаходу – це скоріше декларація, ніж норма [127, c. 149].

Мова йде про виключне право дозволяти використання винаходу, якого ще не має, і невідомо чи він буде. Не можна використовувати те, чого ще не має.

Те ж саме варто сказати і про друге виключне майнове право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок – виключне право перешкоджати неправомірному використанню винаходу, корисної моделі, промислового зразка, в тому числі забороняти таке використання. Якщо та чи інша особа почала використовувати винахід, корисну модель, промисловий зразок до подання заявки, то ця особа має право попереднього користування (ст. 470 ЦК України). Якщо ж використання зазначених об’єктів почалося після опублікування відомості про заявку, то в такому разі таке використання не можна визнати неправомірним. Так званий „порушник” почав користуватися об’єктом на підставі опублікованих відомостей в офіційному бюлетені Установи і мова може йти лише про компенсацію заподіяних таким використанням збитків.

Особа, яка дійсно почала неправомірно використовувати заявлену як винахід пропозицію (невідомо з яких джерел ця пропозиція стала відома цій особі) може заперечити заявлену їй пропозицію. Це заперечення може ґрунтуватися, принаймні, на двох підставах. Перша, – ще невідомо, чи буде ця пропозиція визнана винаходом. Адже п. 3 ч. 1 ст. 46 ЦК України говорить про неправомірне використання саме винаходу, а не пропозиції, заявленої як винахід (підкреслено автором – О.Р.). Так що перешкоджання неправомірному використанню може бути безпідставне.

Друга підстава, за якою перешкоджання неправомірному використанню винаходу може бути відхилено, полягає в тому, а хто, власне кажучи, має право перешкоджати. Ст. 464 ЦК України, про яку йдеться, не визначає хто є суб’єктом майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок. Дана стаття тільки проголошує, що такі майнові права інтелектуальної власності існують. Логічно, вони мають належати суб’єкту права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок. Але ж такого суб’єкта ще немає, є тільки заявник. Якщо право перешкоджати неправомірному використанню винаходу, корисної моделі, промислового зразка надається і заявникові, то, очевидно, про це слід було сказати у відповідних статтях ЦК України.

Такі спірні питання постануть перед суддею, коли аналізовані норми почнуть використовуватися на практиці. Найкращим виходом із даного становища було б визнання єдиної дати набуття чинності майновими правами інтелектуальної власності на всі об’єкти. Такою датою має бути визначена дата видання охоронного документа – патенту чи свідоцтва. Причому, ця дата має бути чітко вказана в патенті (свідоцтві). В цьому ж документі має бути вказана дата припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності на той чи інший об’єкт у зв’язку зі спливом строку правової охорони даного об’єкта. Це дало б можливість уникнути багатьох колізій.

Звертає на себе увагу редакційна нечіткість і, навіть, суперечливість окремих норм. Так, наприклад, ч. 1 ст. 465 ЦК України проголошує, що майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок набувають чинності від дати, наступної за датою їх державної реєстрації. Не можна сказати, що формулювання цієї норми є задовільним. Краще було б сказати: „Майнові ... набувають чинності від дати їх державної реєстрації”. Адже цей самий ЦК України коротко і ясно проголошує: „перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок (ст. 253 ЦК України). Не було ніякої потреби створювати конструкцію”... є чинним з дати, наступної за датою їх державної реєстрації (ч. 1 ст. 465 ЦК України).

Але основний недолік цієї статті в іншому. Частина 1 ст. 465 ЦК України якраз і проголошує, що майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок набувають чинності „з дати, наступної за датою їх державної реєстрації”.

Отже, відповідно до цієї норми усі майнові права інтелектуальної власності, в тому числі і виключні, інтелектуальної власності набувають чинності з дати їх державної реєстрації.

Частина 3 цієї ж статті встановила, що чинність виключних майнових прав інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки настає від дати подання заявки до Установи. Наведена норма суперечить нормі, що викладена в ч. 1 цієї ж статті. Але не зрозумілим є питання, чому для одних і тих же прав інтелектуальної власності на одні і ті ж об’єкти встановлено різні терміни набуття ними чинності. Які критерії покладені в основу цього поділу? Що цим зумовлюється, що це міняє, для чого це потрібно? Знайти цьому поділу логічне пояснення просто не можливо.

Прогалиною глави 39 ЦК України є, на нашу думку, відсутність статті про особисті немайнові права винахідників та авторів промислових зразків. Фактично такі права зазначених суб’єктів існують. Про них йде мова в Загальних положеннях про інтелектуальну власність ЦК України (ст. 423), про них йдеться також і в ст. 438 ЦК України. Не була б зайвою така стаття і в главі про винаходи, корисні моделі, промислові зразки ЦК України. Відсутність такої статті в зазначеній главі може породити думки, що особисті немайнові права інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки взагалі не охороняються.

Ст. 466 ЦК України передбачає можливість дострокового припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок за волевиявленням особи, якій ці права належать за законом. Проте, ця стаття містить застереження: якщо така відмова суб’єкта від своїх прав інтелектуальної власності не суперечить умовам договору. Відразу постає запитання, про який договір йде мова. Тільки в порівнянні з частиною другою наступної ст.. 467 стає зрозуміло, що мова йде про ліцензійний договір. На нашу думку в ст. 66 ЦК України перед словом „договору” вставити слово „ліцензійного”.

Але більш суттєвим недоліком цієї статті є те, що інші випадки дострокового припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок мають місце і крім ініціативи суб’єкта цих прав. Дана стаття про них не згадує, а відсилає до закону. Така відсилка породжує певні труднощі.

Закон України „Про охорону прав на винахід і корисні моделі” передбачає можливість примусового припинення майнових прав на винаходи, корисні моделі. Так, ст. 30 цього Закону містить припис: якщо винахід чи корисна модель не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років, починаючи від дати публікації відомості про видачу патенту або від дати, коли використання винаходу чи корисної моделі було припинено, то будь-яка особа може звернутися до суду із заявою про надання їй дозволу на використання винаходу чи корисної моделі.

Примусове припинення чинності майнових прав на винахід (корисну модель), передбачене ч. 1 ст. 30 Закону, не узгоджується з ч. 3 ст. 9 цього ж Закону. Роботодавець на свій розсуд має право прийняти рішення про збереження службового винаходу (корисної моделі) як конфіденційної інформації на строк до чотирьох років.

З наведеного витікає, що ч. 1 ст. 30 не поширюється на ч. 3; 5 ст. 9 цього ж Закону. Ще в більшій мірі ускладниться розгляд спорів з цього приводу, коли право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, створені у зв’язку з виконанням трудового договору, буде визнане спільним для творця і фізичної або юридичної особи, де або в якої він працює (ч. 2 ст. 429 ЦК України).

Відзначені колізії мають знайти належне розв’язання в Законі України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, що буде приведений у відповідність з новим ЦК України.

Мабуть, слід визнати прогалиною відсутність у главі 40 статті про особисті немайнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми. При виникненні спорів з приводу цих прав, очевидно, слід керуватися ст. 423 ЦК України.

Ст. 474 ЦК України „Майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми” повторює слово в слово ст. 424 ЦК України, в чому не було ніякої необхідності. Але оскільки ст. 474 відтворила ст. 424 ЦК України, слід було відтворити і ч. 2 цієї статті, в якій йдеться про винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності. Такі винятки і обмеження, безперечно, стосуються майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми. Відсутність відтворення ч. 2 ст. 424 ЦК України у ст. 474 ЦК України може породити неправильну уяву, що зазначені винятки і обмеження, наведені в ч. 2 ст. 424 ЦК України на компонування інтегральних мікросхем не поширюється.

Критичний аналіз майнових прав інтелектуальної власності та строків їх чинності був здійснений стосовно винаходів, корисних моделей, промислових зразків. Він в певній мірі стосується і майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем.

Ст. 476 ЦК України говорить про дострокове припинення права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми. Ця стаття відтворює статті стосовно інших об’єктів права інтелектуальної, зокрема, ст. 467 ЦК України. Ці правила були проаналізовані вище.

Проте, в ст. 477 ЦК України звертає на себе увагу її частина друга: „В разі припинення чинності і виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми, воно може вільно і безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом”.

Викликає сумнів проголошення компонування інтегральної мікросхеми, в разі припинення чинності права інтелектуальної власності на неї, нічиєю. Це дає право використовувати зазначене компонування будь-якою особою. Навряд чи можна визнати наведену норму раціональною. Справа в тому, що ця норма повторюється (ст. 447 ЦК України, ч. 1 ст. 467 ЦК України). Адже об’єкти права інтелектуальної власності (інші результати інтелектуальної, творчої діяльності) – це надбання суспільства і вони після припинення чинності їх правової охорони повинні використовуватися в інтересах суспільства, а не безкоштовно використовуватися будь-якою особою. Найліпше було б об’єкти права інтелектуальної власності, правова охорона яких з тих чи інших причин припинилася чи проголошена недійсною, оголосити власністю держави.

Закон України „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” не містить статті про дострокове припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми. Очевидно, цей Закон буде приведений у відповідність з ЦК України. Зокрема ст. 476 ЦК України, в якій йдеться про дострокове припинення майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми лише за ініціативою особи, якій вони належать. Але ж практика і Закон України „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” знають інші випадки дострокового припинення майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми поза ініціативою особи, якій ці права належать. Чи слід це розуміти як визнання ЦК України дострокового припинення зазначених прав лише за ініціативою особи, якій ці права належать?

Ст. 478 ЦК України надає колишньому суб’єкту майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми, який за власною ініціативою припинив чинність належних йому зазначених прав, право на відновлення цих прав. При цьому ст. 478 ЦК України відсилає до закону, що має містити норми про порядок відновлення зазначених прав.

В чому полягає право інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію? Якщо виходити із загальних положень про право інтелектуальної власності (ст. 423 і ст. 424 ЦК України), то право інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію має складатися із особистих немайнових і майнових прав раціоналізатора. Про ці права глава 41 ЦК України чомусь не згадує, що є істотною прогалиною.

Не можна ж визнавати суб’єктивним майновим правом інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію право її автора на добросовісне заохочення від юридичної особи, якій ця пропозиція подана. Передусім, ЦК України не визначає, що таке добросовісне заохочення. Зрозуміло, що це заохочення (його вид і розмір) буде визначатися юридичною особою на свій розсуд. ЦК України не ставить це добросовісне заохочення в залежність від економічного чи якого іншого позитивного ефекту, одержаного особою від використання пропозиції. І це зрозуміло.

Добросовісне заохочення не є платою за використання раціоналізаторської пропозиції. Це заохочення автора раціоналізаторської пропозиції за подання її даній юридичній особі. Про це прямо сказано в ч. 1 ст. 484 ЦК України. Автор має право на добросовісне заохочення від юридичної особи, якій ця пропозиція подана (підкреслено автором – О.Р.).

Проте, необмежений простір для використання раціоналізаторської пропозиції ЦК України надає юридичній особі, яка визнала пропозицію раціоналізаторською. Частина 2 ст. 484 ЦК України проголошує: юридична особа, яка визнала пропозицію раціоналізаторською, має право на використання цієї пропозиції у будь-якому обсязі. На якій підставі – відразу постає питання. Тільки в силу факту визнання пропозиції раціоналізаторською? Видається, цього мало. Раціоналізатора, як такого, ніби не існує. Юридична особа виявила велику милість раціоналізатору тим, що визнала його пропозицію раціоналізаторською.

Глава 41 ЦК України не дає підстав зробити висновок про належність, крім права на добросовісне заохочення, будь-яких особистих, немайнових і майнових прав інтелектуальної власності раціоналізатору. Він має право подати заявку і цього досить.

Ст. 485 визначає види прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин. Це право складається із:

1) особистих немайнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчене державною реєстрацією;

2) майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчених патентом;

3) майнового права інтелектуальної власності на поширення сорту рослин, породу тварин, засвідченого державною реєстрацією.

Закон України „Про охорону прав на сорти рослин” розкриває зміст цих видів права інтелектуальної власності на сорт рослин.

Особисті немайнові права на сорт засвідчуються Реєстром сортів; Реєстром патентів, свідоцтвом про авторство (ч. 2 ст. 10 Закону). Зазначений Закон виділяє особисте немайнове право авторства на сорт (ст. 37 цього Закону) і назву сорту (ст. 13).

Автором сорту визнається особа, яка створила сорт. Особливістю права авторства на сорт є те, що це право набуває чинності від дати державної реєстрації сорту, а не з моменту його створення. Слід підкреслити, авторство на сорт виникає з моменту створення сорту, право авторства – з моменту державної реєстрації. Автор сорту має право вимагати видання йому свідоцтва про авторство на сорт (ч. 4 ст. 37 Закону).

Він має право пропонувати назву створеного ним сорту і включити до назви своє ім’я (ч. 5 ст. 37 Закону). Закон досить широко тлумачить особисті немайнові права на сорт.

Другим особистим немайновим правом на сорт Закон проголошує назву сорту (ст. 13 Закону). Цьому праву Закон надає істотної ваги. Сортові присвоюється назва, яка повинна його однозначно ідентифікувати і відрізнятися від будь-якої іншої назви існуючого в Україні і державах учасниках сорту того ж чи спорідненого виду.

Закон передбачає й інші особисті немайнові права на сорт рослин. Окремим майновим правом інтелектуальної власності на сорт рослин Закон і ЦК України виділяють право на поширення сорту, засвідчене державною реєстрацією (ст. 14 Закону). Сорт вважається придатним для поширення в Україні, якщо він придатний для правової охорони, може бути використаний для задоволення потреб суспільства і не заборонений для поширення з підстав загрози життю і здоров’ю людей, нанесення шкоди тваринному і рослинному світу, збереженню довкілля. Критерії заборони поширенню сортів в Україні розробляються Установою і затверджуються центральним органом виконавчої влади з питань сільського господарства і продовольства.

Ст. 39 Закону наводить перелік майнових прав власника сорту, які охоплюються поняттям майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені патентом (ст. 487 ЦК України).

При здійсненні захисту прав інтелектуальної власності на сорт рослин слід мати на увазі, що суб’єкт цього права має два охоронних документи – патент і свідоцтво про право авторства на сорт рослин. Закон передбачає три Реєстри сортів рослин: Реєстр патентів на сорт рослин; Реєстр сортів; Реєстр сортів, придатних для поширення в Україні.

ЦК України майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин також поділяються на виключні майнові права і не виключні. Проте, звертає на себе увагу відмінний від інших об’єктів права інтелектуальної власності початок набуття ними чинності.

Частина 1 ст. 488 ЦК України встановила, що майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені патентом, є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації. Проте, строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин спливає через тридцять років, а щодо дерев та винограду – через тридцять п’ять років, що відліковується з 1 січня року, наступного за роком державної реєстрації цих прав.

Знову постає питання. Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин набувають чинності від дати їх державної реєстрації. Виключні майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, відповідно до ч. 3 ст. 488 ЦК України набувають чинності з 1 січня року, наступного за роком державної реєстрації цих прав. Отже, якщо державна реєстрація прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин відбулася 5 січня поточного року, то чинність цих прав почнеться лише з 1 січня наступного року. Виходить в проміжок часу між 5 січня поточного року і 1 січня наступного року зазначені права не охороняються і не захищаються. Нісенітниця, але так випливає із ч. 3 ст. 488 ЦК України.

Право на поширення сорту рослин, породу тварин знову набуває чинності від дати державної реєстрації цього права і діє без строків за умови підтримання чинності цього права відповідно до закону.

Частина 4 ст. 488 ЦК України приписує, що чинність виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин може бути припинено достроково або поновлено у випадках та у порядку, встановлених законом. До речі, ця ч. 4 цієї ж ст. 488 ЦК України слово в слово повторюється в ч. 6 цієї ж ст. 488 ЦК України. Необхідності в цьому не було ніякої. Слід думати, що це недогляд редакторів ЦК України.

В ч. 4 ст. 488 ЦК України йдеться про дострокове припинення виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин. Виходить, що не виключні майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин достроково не можуть бути припинені. Це також нісенітниця. Суб’єкт права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин може в будь-який час протягом чинності цього права відмовитися від нього.

У зв’язку з цим варто повернутися до ч. 3 ст. 488 ЦК України. Відповідно до неї виключні майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин припиняють свою чинність за спливом встановленого законом строку. Чи можна із цієї норми зробити висновок, що не виключні майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин (право на використання сорту рослин, породу тварин, придатних для поширення в Україні: інші майнові права, встановлені законом) продовжують свою чинність безстроково?

Безперечно, такого висновку зробити не можна. Право використання сорту рослин, породи тварин самим суб'єктом цього права може продовжуватися без обмеження будь-яким строком. Але ж право на використання не обмежується лише особистим використанням сорту рослин, породи тварин. Закон України „Про охорону прав на сорти рослин” право на використання (до речі – за Законом виключне) тлумачить більш широко (ст. 39 Закону).

До не виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин ЦК України відносить й інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. До них, безперечно, відноситься право на винагороду за використання сорту. Доречи, ні ЦК України, ні Закон про це право прямо не згадують, але його існування ні в кого сумніву не викликає. Що таке право належить авторові сорту випливає, зокрема, з пункту „г” ч. 1 ст. 54 цього Закону.

Якщо припустити, що не виключні майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин є чинними безстроково, то і право на винагороду за використання сорту рослини також має бути чинним безстроково. Але ж це абсурд. То тоді постає питання, для чого формулювати норму, за якою виключні майнові права інтелектуальної власності на ці об’єкти припиняються за спливом строку їх правової охорони, а не виключні ніби не припиняються? Для чого встановлювати норму, за якою чинність виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин може припинитися достроково, а не виключні ніби продовжують свою чинність? Для чого взагалі майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин поділяти на виключні і не виключні? Крім плутанини цей поділ нічого не дає.

Ч. 4 і ч. 6 ст. 488 ЦК України питання дострокового припинення права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин відсилає до закону. Стаття 50 Закону України „Про охорону прав на сорти рослин” визначає підстави дострокового припинення цих прав. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин може бути припинена достроково у разі відмови власника сорту від нього; несплати збору за підтримання його чинності; рішенням центрального органу виконавчої влади з питань сільського господарства і продовольства у визначених Законом випадках (ч. 3 ст. 50 цього Закону).

Відмова від майнового права на сорт має свої специфічні особливості. Зазначена відмова означає і відмову від патенту шляхом подання письмового повідомлення до Установи. Власник сорту, який має намір відмовитися від майнового права на сорт і патенту і водночас не є автором сорту (селекціонером), зобов’язаний повідомити автора про цей намір. У цьому випадку автор сорту має переважне право на одержання майнового права і патенту впродовж трьох місяців від дати отримання ним повідомлення.

Якщо є чинним будь-який ліцензійний договір із власником сорту, відмова від майнового права і патенту можлива тільки за умови згоди ліцензіата, якщо інше не передбачено договором (ч. 4 і 5 ст. 51 Закону).

Наведені норми вигідно відрізняються від подібних норм стосовно інших об’єктів права інтелектуальної власності. Якщо чинність майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, наприклад, припинено достроково, то це надає право будь-якій особі вільно та безоплатно використовувати цей об’єкт (ч. 1 ст. 467 ЦК України). Відмова від права на сорт до таких наслідків не приводить. При наявності ліцензійного договору відмова від права на сорт і патенту без згоди ліцензіата взагалі не допускається.

При цьому слід мати на увазі, що відповідно до ч. 1 ст. 35 Закону авторові видається свідоцтво про авторство на сорт, а заявникові видається патент. У більшості випадків заявником є роботодавець.

Істотною прогалиною глави 42 ЦК України є відсутність статей про визнання майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин недійсними та про право попереднього користувача.

Безперечно, це не може означати, що ЦК України відмовився від визнання майнових прав інтелектуальної власності на сорти рослин, породи тварин недійсними, а також від права попереднього користувача. Закон України „Про охорону прав на сорти рослин” передбачає і визнання права на сорт недійсним (ст. 52) і право попереднього користування (ст. 46).

Свою особливість має право на відновлення достроково припинених прав інтелектуальної власності на сорт рослин відповідно до ч. 4 ст. 488 ЦК України. Це право передбачено ч. 2 ст. 46 Закону. Будь-яка особа, яка в період між втратою прав на сорт заявником або власником сорту та їх відновленням добросовісно почала використовувати цей сорт або здійснила для цього ефективну і серйозну підготовку, має право безоплатно продовжувати таке використання.

Майнові права інтелектуальної власності на торгівельну марку також поділяються на виключні і не виключні (ст. 495 ЦК України). Проте, цей поділ стосовно торгівельних марок не пов’язується з початком перебігу строків їх правової охорони. Це ще одне свідчення того, що цей поділ недоцільний.

Майнові права інтелектуальної власності на торгівельну марку є чинними з дати, наступної за датою подання заявки на торгівельну марку в установленому законом порядку, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до ст. 8 Закону України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” датою подання заявки є дата одержання Установою заявочних матеріалів. Проте, відповідно до ч. 2 цієї ст. 8 Закону, якщо заявка на торговельну марку потребувала уточнення, зміни чи доповнення, то дата подання заявки встановлюється згідно з п. 10 та 11 статті 10 цього закону. Тобто за датою надходження до Установи виправлених матеріалів заявки.

Правова охорона інтелектуальної власності на торговельну марку надається на десять років. Цей строк починає свій перебіг з дати, наступної за датою подання заявки. Зазначений строк може бути продовжений щоразу на десять років.

Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності” ст. 18 Закону України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” доповнена п. 4. В ньому йдеться про примусове припинення дії свідоцтва за рішенням суду в разі невикористання знака протягом трьох років.

Ст. 498 ЦК України надає можливість відновлення чинності достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на торгівельну марку. Підставою відновлення цих прав є заява особи, якій ці права належали у момент їх припинення, відновлення здійснюється у порядку, встановленому законом.

Закон України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” не передбачає такого відновлення [116, c. 22-24; 95, c. 6-12]. Знову загадка тим, хто буде застосовувати ст. 498 ЦК України.

Ст. 503 ЦК України визначає зміст права інтелектуальної власності на географічне зазначення і перераховує зазначені права. Проте, ч. 2 цієї статті проголошує: „Права інтелектуальної власності на географічне зазначення, що належать окремим суб’єктам права інтелектуальної власності на географічне зазначення, встановлюються законом” [228, c. 30-34; 197, c. 22-29]. Постає резонне запитання, про яких окремих суб’єктів права інтелектуальної власності йде мова, – ЦК України не розкриває.

Аналіз діючого законодавства дозволяє прийти до висновку, що суб’єктивне право на комерційну таємницю – це юридично забезпечена особі, яка законно володіє відомостями, можливість засекречувати їх від широкої публіки, користуватися ними з метою отримання комерційної вигоди та вимагати щоб треті особи утримувались від використання незаконних методів отримання даних секретних відомостей.

Як справедливо відзначається в юридичній літературі окреслене право має дві взаємопов’язані, але все ж таки відносно самостійні сторони [215, с. 626]. Першу з них створює можливість правоволодільця на власні активні дії, що направлені на збереження відомостей в секреті (володіння) та здобуття переваг з даної обставини. Для досягнення цієї мети допускаються будь-які законні засоби по забезпеченню секретності. До них відносяться різноманітні організаційні міри, пов’язані, зокрема, з підбором кадрів, організацією документообігу, введенням пропускного режиму і т.п. Важливе значення має розробка та прийняття локальних правових актів, таких, наприклад, як правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про охорону комерційної таємниці, інструкції по роботі з документацією і т.д. Необхідною мірою є й покладення на осіб, що володіють комерційною таємницею обов’язку по її нерозголошенню. На кінець, для збереження комерційної таємниці можуть бути застосовані технічні засоби охорони приміщення, захист телефонних переговорів від прослуховування, тощо.

Другу сторону права, що розглядається, складає можливість вимагати від третіх осіб утримуватись від незаконного заволодіння відомостями, що є комерційною таємницею. Необхідно підкреслити, що в даному випадку мова йде не про заборону використовувати відомості, які складають комерційну таємницю третіми особами без згоди їх володільця, а про заборону посягань на його фактичну монополію. Наприклад, якщо відомості отримані зацікавленою особою законним шляхом, хоча і без згоди володільця, зокрема, у зв’язку з якимось упущенням останнього, він порушником не вважається.

До правомочностей володільця комерційної таємниці необхідно віднести також розпорядження цим об’єктом інтелектуальної власності. Він може розкрити перед публікою ті відомості, що складають комерційну таємницю, якщо це не порушує прийнятих перед контрагентом обов’язків, продати чи уступити її. Тобто повідомити про відомості іншого (інших) суб’єкта, перетворивши їх у інформацію. В кінець, як зазначається у правовій літературі, суб’єкт права комерційної таємниці може надати іншим особам дозвіл на використання конфіденційної інформації у власній сфері.

Таким чином, правоволоділець комерційної таємниці може володіти нею, користуватись та розпоряджатись.

Як відомо, визначальним принципом права інтелектуальної власності є свобода використання – безпосередньо або за допомогою укладення договору. Вагоме місце займає питання про управління інтелектуальною діяльністю і інтелектуальною власністю.

Рівень управління інтелектуальною діяльністю і інтелектуальною власністю, безперечно, зумовлює рівень творчої активності. Управління інтелектуальною, творчою діяльністю здійснюється на всіх рівнях державної влади і управління державними підприємствами, організаціями і установами, приватними господарськими товариствами, численними громадськими організаціями і, навіть, окремими творчими колективами. Проте, чіткої єдиної і цілісної системи управління інтелектуальною діяльністю в масштабах України не проглядається.

Верховна Рада України здійснює найвищий рівень управління інтелектуальною, творчою діяльністю за Конституцією. Функції Верховної Ради України у сфері інтелектуальної власності визначені в числі перших. Передусім, Верховна Рада України приймає закони про інтелектуальну власність, в яких визначаються правові, економічні та інші засади і принципи державної політики у сфері інтелектуальної власності. Верховна Рада приймає Державний бюджет України, в якому визначає обсяг фінансового забезпечення інтелектуальної, творчої діяльності в Україні. До основних функцій Верховної Ради України відноситься визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики. Безперечно, в числі цих засад належне місце надається політиці держави у сфері інтелектуальної власності [102].

Президент України відповідно до ст.106 Конституції України має право звертатися до Верховної Ради України з щорічним посланням про внутрішнє і зовнішнє становище України. В цьому посланні Президент може інформувати про стан справ у сфері інтелектуальної власності.

Реалізація державної політики у сфері інтелектуальної класності здійснюється Кабінетом Міністрів України. Зокрема, Кабінет Міністрів України забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави в тому числі і у сфері інтелектуальної, творчої діяльності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону; (ст. 116 Конституції України) [51, c. 3-6].

Кожна із наведених численних функцій Кабінету Міністрів України може здійснюватися або здійснюється через опосередкування інтелектуальною діяльністю і інтелектуальною власністю.

Центральним виконавчим органом у сфері інтелектуальної власності є утворений Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1573 „Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” являється Державний департамент інтелектуальної власності (далі – Держдепартамент) [230]. У складі Держдепартаменту діють „Українське агентство з авторських і суміжних прав” [139], „Український інститут промислової власності” („Укрпатент”) [140] та Інститут інтелектуальної власності і права” – навчальний заклад у формі ЗАТ.

Основними завданнями Держдепартаменту є: участь в межах своєї компетенції у забезпеченні реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності; прогнозування і визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері інтелектуальної власності; організаційне забезпечення охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Держдепартамент діє на підставі Положення про Державний департамент інтелектуальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 р. № 997 [181]. Держдепартамент виконує низку функцій: забезпечує функціонування системи експертизи заявок на об’єкти інтелектуальної власності; здійснює державну реєстрацію та ведення державних реєстрів щодо об’єктів інтелектуальної власності; видає в установленому порядку охоронні документи на об’єкти інтелектуальної власності; здійснює інші специфічні функції.

Управління у сфері інтелектуальної діяльності здійснюють також міністерства і відомства України.

Свою діяльність Держдепартамент здійснює у тісному співробітництві з іншими органами державної виконавчої влади і управління, зокрема, з Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, органами самоврядування, національною Академією Наук України, іншими академіями, підприємствами, установами і організаціями, а також з відповідними органами інших держав та міжнародними організаціями.

До системи органів управління інтелектуальною діяльністю і інтелектуальною власністю слід віднести творчі спілки, а також інші недержавні інституції, що спеціалізуються у сфері інтелектуальної власності [103, c. 6].

Проте, слід визнати, що управління у сфері інтелектуальної власності через низку причин не могли задовольнити Україну в сучасних умовах. Протягом дев’яностих років у країні продовжувалося падіння науково-технічного потенціалу, зниження інноваційної активності промислових підприємств. Фактичні витрати з державного бюджету на наукові дослідження і розробки зменшилося з 2,3 відсотка валового внутрішнього продукту (ВВП) в 1990 р. до 0, 22 відсотка в 1999 році і підвищилися лише до 0,39 відсотка ВВП у 2003 році. Існуюча податкова система в державі не стимулює залучення коштів комерційних банків і бізнесових структур на підтримку інноваційної діяльності. До цього часу не відпрацьована методологія і методика розробки прогнозів та проекти програм соціального і економічного розвитку, до сих пір не затверджена Державна програма прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку України. Не на належному рівні знаходиться система стимулювання науково-технічної та патентно-ліцензійної діяльності.

Ці та інші істотні недоліки в організації інтелектуальної, творчої діяльності відзначені в постанові Верховної Ради України № 1786-IV від 16 червня 2004 р. „Про дотримання законодавства щодо розвитку науково-технічного потенціалу та інноваційну діяльність в Україні”[186]. Зазначена постанова накреслила низку заходів, спрямованих на інтенсифікацію інтелектуальної, творчої діяльності в Україні. Проте і зазначена Постанова не усунула основного недоліку в інтелектуальній, творчій діяльності . В Україні відсутній єдиний державний орган, який би ніс відповідальність за організацію раціонального використання здобутків інтелектуальної, творчої діяльності. Організація використання об’єктів інтелектуальної власності покладена на самих творців або інших осіб, які мають це право.

Трохи краще справи в організації раціонального використання літературних і художніх творів та об’єктів суміжних прав. Законом України „Про авторське право і суміжні права” передбачена система колективного управління майновими правами авторів літературних і художніх творів та об’єктів суміжних прав.

Організації колективного управління від імені суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав на підставі укладених з ними договорів здійснюють такі функції: погоджують з особами, які використовують літературні і художні твори і (або) об’єкти суміжних прав, розміри винагороди під час укладення договорів; укладають договори про використання прав, переданих в управління; збирають винагороду за використання об’єктів авторського права і (або) суміжних прав у випадках і на підставі передбачених законом; розглядають і виплачують зібрану винагороду суб’єктам авторського права і (або) суміжних прав, правами яких вони управляють, а також іншим суб’єктам прав відповідно до закону; здійснюють інші дії, передбачені чинним законодавством, необхідні для охорони прав, управління якими здійснює організація.

На підставі наведених норм Закону України „Про авторське право і суміжні права” розроблено низку підзаконних актів в розвиток положень Закону [134, c. 70-74; 138, c. 63; 135, c. 70]

Закон України „Про авторське право і суміжні права” наділяє організації колективного управління правом управляти на території України майновими правами іноземних суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів з аналогічними іноземними організаціями, у тому числі й про взаємне представництво інтересів.

Організації колективного управління укладають від імені авторів та інших осіб, що мають авторське право і (або) суміжні права договори на використання об’єктів авторського права і (або) суміжних прав. При виконанні зазначених функцій організації колективного управління зобов’язані діяти тільки в межах наданих їм повноважень, чинного законодавства України, принципів взаємності і справедливості. Діяльність організацій колективного управління повинна здійснюватися передусім в інтересах авторів та інших суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав.

Організації колективного управління мають право укладати ліцензійні договори не тільки від імені авторів та інших осіб, що мають авторське право і (або) суміжні права, з якими організації управління укладали договори, а й від імені тих авторів та інших суб’єктів авторського і (або) суміжних прав, з якими договори на колективне управління їх майновими правами не укладалися. Це означає, що будь-який автор, його правонаступники, спадкоємці та інші володільці авторських чи суміжних прав, що охороняються чинним законодавством, має право передати здійснення своїх майнових прав організації колективного управління. Зазначена організація зобов’язана взяти на себе здійснення цих прав на колективній основі, якщо управління такою категорією прав належить до статутної діяльності цієї організації [192, c. 472].

Однією з основних функцій організацій колективного управління майновими правами авторів та інших суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав є збір авторської винагороди за використання літературних і художніх творів та об’єктів суміжних прав. За законом зібрані кошти мають витрачатися лише на виплату винагороди. Із зібраних сум організації мають право утримувати лише суми, необхідні для покриття фактичних витрат зі збору, розподілу і виплати авторської винагороди. Інші утримання можуть мати місце лише зі згоди володільців авторських і суміжних прав, що уклали з даною організацією договір на управління майновими правами.

Управління майновими правами суб’єктів права промислової власності на колективній основі зараз в Україні фактично ніякі організації не здійснюють. Певною мірою захист майнових прав винахідників і раціоналізаторів в сучасних умовах здійснює громадська організація Товариство винахідників і раціоналізаторів України. Відповідно до статуту цього товариства воно має своїм основним завданням всебічне сприяння розвитку науково-технічної творчості серед усіх верств працівників. Звичайно, в минулі часи зазначене Товариство спрямовувало свою діяльність головним чином на розвиток винахідництва і раціоналізації. В сучасних умовах завданням Товариства має бути сприяння розвитку будь-якому виду науково-технічної творчості. При цьому воно не повинно залишатися у вузькому розумінні поняття науково-технічної творчості. Товариство повинно сприяти розвитку селекційної діяльності у рослинництві і тваринництві тощо.

В минулі роки Україна мала досить потужну мережу низових організацій винахідників і раціоналізаторів. Вони були в кожному підприємстві, організації і установі. Їх діяльність була досить результативною. Одним із основних завдань Товариства винахідників і раціоналізаторів був захист майнових прав і інтересів своїх членів, отже, певним чином також управління майновими правами винахідників і раціоналізаторів. Зазначене Товариство в особі своїх низових організацій здійснювало громадський контроль за своєчасним розглядом заявок на будь-які технічні пропозиції, розробкою і впровадженням їх у виробництво, за правильним і своєчасним розрахунком і виплатою належної винагороди. Зазначені організації виконували низку інших дій, які сприяли технічній творчості. Вони об’єднували у своїх рядах майже всіх працівників виробничої сфери. Діяльність Товариства винахідників і раціоналізаторів в сучасних умовах України помітно знизилась, що відразу відбилося на активності винахідників і раціоналізаторів. Між тим, їх діяльність була досить ефективною [253, c. 3-12].

Управління майновими правами інтелектуальної власності здійснюють також і представники у справах інтелектуальної власності (патентні повірені). Закон України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” п. 2 ст. 5 приписує, що іноземні особи та особи без громадянства, які проживають або мають постійне місцезнаходження поза межами України, у відносинах з установою реалізують свої права через представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених). Заявники України, особливо підприємці-юридичні особи можуть також вдаватися до допомоги патентних повірених.

Закон України „Про авторське право і суміжні права” в редакції від 22 травня 2003 р. [63] містить спеціальний розділ IV „Управління майновими правами суб’єктів авторського права і суміжних прав”. Ст. 45 цього Закону проголошує: „Суб’єкти авторського права і суміжних прав можуть управляти своїми правами: а) особисто; б) через свого повіреного; в) через організацію колективного управління.

Суб’єкт права інтелектуальної власності може вдатися до допомоги представника у справах інтелектуальної власності (патентного повіреного) або доручити ведення своєї справи – управління майновими правами інтелектуальної власності будь-якій особі – повіреному. Суб’єкт права інтелектуальної власності укладає з повіреним договір-доручення (ст. 46 Закону України „Про авторське право і суміжні права). Управління майновими правами інтелектуальної власності через свого повіреного здійснюється за обумовлену винагороду. Але ж і сам суб’єкт права інтелектуальної власності не завжди може раціонально використати належне йому право.

Представники у справах інтелектуальної власності (патентні повірені) діють на підставі Положення про них, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1994 р. [86] До цього Положення пізніше вносилися зміни [188]. Цим Положенням визначається правовий статус представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених) і регулюються відносини, що складаються у зв’язку з набуттям, реалізацією і припиненням права займатися діяльністю патентного повіреного. Зазначене Положення визначає досить жорсткі вимоги до особи, що претендує на статус патентного повіреного.

При виконанні своїх професійних функцій патентний повірений дотримується встановлених Положенням правил. Зокрема, він зобов’язаний добросовісно виконувати свої обов’язки відповідно до чинного законодавства, захищати інтереси особи, яку він представляє. Патентний повірений зобов’язаний зберігати в таємниці відомості, одержані ним в процесі здійснення своїх професійних обов’язків, зокрема, суті поставлених особою, яку він представляє, питань, зміст консультацій, порад, роз’яснень тощо. Представник у справах інтелектуальної власності (патентний повірений) може успішно виконувати свої функції лише за умови, що він користується повною довірою особи, яку він представляє. Таку довіру він може заслужити сумлінним виконанням своїх професійних функцій.

Ще однією формою управління інтелектуальною власністю є недавно введений інститут державних інспекторів з питань інтелектуальної власності. Цей інститут введений на виконання Указу Президента України „Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні” від 27 квітня 2001 р. [229]. У розвиток цього Указу Кабінет Міністрів України затвердив Положення про державного інспектора з питань інтелектуальної власності від 17 травня 2002 р. [182] 24 березня 2004 р. Кабінет Міністрів України затвердив нову редакцію цього Положення [183].

Зазначене Положення регламентує діяльність державних інспекторів з питань інтелектуальної власності, визначає їх права та функціональні обов’язки стосовно державного контролю за дотриманням суб’єктами господарської діяльності незалежно від форм власності вимог законодавства з питань інтелектуальної власності, розповсюдження і прокату примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних, експорту, імпорту дисків для лазерних систем зчитування.

Державний інспектор відповідно до покладених на нього завдань здійснює систематичний державний контроль за дотриманням Законів України „Про авторське право і суміжні права”, „Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних” [81], „Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування” [73] в порядку, визначеному законодавством та цим Положенням.

Державний інспектор вживає необхідних заходів для чіткого виконання покладених на нього завдань [153, c. 3-4]. Як виявилось, інститут державних інспекторів виправдовує своє існування [158, c. 37-39]. Виконання ними своїх функцій не таке просте, як видавалося [113, c. 46-52]. Проте, масштаби правопорушень у зазначеній сфері помітно знизилися.